Зовнішньоекономічна політика держави

Зовнішньоекономічна політика держави

Національний технічний університет України

"Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського"

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра міжнародної економіки

Курсова работа

з дисципліни "Міжнародна торгівля"

на тему:

"Зовнішньоторговельна політика України в контексті членства в СОТ"

Виконала: студентка 5 курсу

групи УСз61м

Макаренко Анна

Перевірила: професор, к. е. н

Охріменко Оксана Онуфріївна

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вивчення зовнішньоторговельної політики

1.1 Суть поняття зовнішньоторговельної політики держави

1.2 Особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі

Розділ 2. Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України

2.1 Вектори зовнішньоторговельної політики України

2.2 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД

2.3 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС

Розділ 3. Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України

3.1 Розвиток співробітництва з СОТ

3.2 Підвищення ефективності торговельних відносин з основними зовнішньоторговельними партнерами

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.

Особливо зростає роль держави як регулятора зовнішньої торгівлі в перехідних економіках. Як відомо, лібералізація зовнішньої торгівлі України в перехідний період не стала фактором структурної перебудови і економічного зростання. Конкретні результати лібералізації залежать від послідовності та строків проведення реформ, від застосовуваних інструментів зовнішньоторговельної політики, від цілей, визначених державою, пріоритетними в даний момент. Оптимальна зовнішньоторговельна політика держави повинна виважено поєднувати відкритість економіки і протекціонізм. Ці особливості означають використання протекціонізму не як системної політики, а як виняток, тимчасове стримування зовнішньої лібералізації насамперед відносно галузей і виробництв, які є структурними пріоритетами країни.

Важливим напрямом розвитку України є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. Від успіху зовнішньоекономічної діяльності України залежить її дальший економічний і соціальний розвиток як підсистеми світової економіки, що і визначає актуальність теми дослідження курсової роботи.

Обєктом дослідження курсової роботи є роль держави в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності.

Предмет дослідження - сучасна зовнішньоторговельна політика України і шляхи її реалізації.

зовнішньоекономічна політика держава зовнішньоторговельна

Метою курсової роботи є дослідження сучасної зовнішньоторговельної політики України.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

• дослідити суть поняття "зовнішньоторговельна політика держави";
• охарактеризувати особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі;
• виявити систему показників зовнішньої торгівлі;
• дослідити характерні риси державного регулювання інвестиційних процесів в міжнародній економіці;
• дослідити основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України;
• обґрунтувати шляхи вдосконалення зовнішньоторговельної політики України;
• зробити висновки.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії зовнішньоторговельної діяльності. Різним аспектам цих проблем присвячено праці А.І. Кредисова, В.П. Клочка, В.В. Козика, М.Г. Нікітіної.В. Є. Новицького, С. Пилипенка, А.С. Філіпенка, та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.

Результати дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін "Міжнародні економічні відносини", "Економіка зарубіжних країн" та ін.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вивчення зовнішньоторговельної політики

1.1 Суть поняття зовнішньоторговельної політики держави

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля - це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

. Реекспорт - вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків [18, 40].

У обсяг імпорту входить:

. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

. Реімпорт - зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК [18, 40].

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру - систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

В умовах науково-технічної революції для економічного розвитку будь-якої країни все більшого значення набуває її участь у міжнародному поділі праці. Наочним прикладом цього є процеси, які відбуваються на Заході, де промислове розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації. Вирішення цих завдань тісно пов'язане з проблемами формування цивілізованої зовнішньоекономічної політики [30, 110].

Зовнішньоекономічна політика - це система заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Зовнішньоекономічна політика, як показує історія, часто використовується для досягнення певних політичних цілей і тому з повним правом вважається складовою частиною зовнішньої політики держави.

Таким чином, зовнішньоекономічна політика має дві сторони - захисну і наступальну. Вона здійснюється за допомогою визначеного арсеналу заходів, які дуже умовно можуть бути поділені на захисні і наступальні.

У торгово-політичній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики - як протекціонізм, так і свобода торгівлі. При цьому в "чистому вигляді" вони практично ніколи не використовуються. Проте можна дуже грубо сформулювати причини, які визначають позицію держави в проведенні тієї чи іншої політики, тобто які впливають на вирішення питання "протекціонізм чи свобода торгівлі?"

Політика протекціонізму проводилася державою в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни чи її окремі галузі були не достатньо конкурентоздатні на світовому ринку, а тому потребували допомоги держави, яка й створювала систему захисту слабких галузей, використовуючи для цього певний набір торгово-політичних засобів.

Навпаки, коли економіка однієї з країн виривалася вперед у своєму розвитку в порівнянні з іншими державами, її представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху товарів, у першу чергу мита і кількісні обмеження, тобто виступали під гаслом свободи торгівлі [30, 110].

І все-таки, як свідчить історія, до останнього часу основним напрямком зовнішньоекономічної політики був протекціонізм. Вільна торгівля була усього лише окремим епізодом, винятком на тлі протекціонізму.

Утворення великих монополістичних об'єднань (концернів, трестів і т.д.) призвело до серйозних змін у політиці протекціонізму, які проявились у появі нового його напрямку, так званого надпротекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що якщо на домонополістичній стадії протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабших, неконкурентоспроможних галузей економіки, то монополістичний надпротекціонізм став захищати саме найбільш розвинені, потужні, монополізовані галузі. Мета такого роду політики полягала в тому, щоб економіки, які знаходяться під посиленим захистом сектору, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, спираючись на який вести наступ (за допомогою низьких цін) на світовому ринку з метою витіснення конкурентів. У зв'язку з цим такого роду політика одержала також назву наступального або агресивного надпротекціонізму.

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого ряду контролюючих засобів, які регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні зв'язки. До них належать митні тарифи, кількісні обмеження, різного роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера. Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них, кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій, товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввезення і вивезення, повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється стимулювання експорту товарів. Важливу роль як засіб розширення експорту відіграє також вивезення капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки проглядається тенденція до розширення форм державного регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, які впливають на функціонування внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі використовуються все ширше з метою регулювання ввезення і вивезення і таким чином доповнюють традиційні методи прикордонного контролю.

Таким чином, для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

• політика вільної торгівлі;
• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

1.2 Особливості здійснення зовнішньоторговельної політики держави на сучасному етапі

Зовнішня торгівля - перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов'язані з самою суттю сучасного процесу глобалізації.

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов'язане з наближенням країн одна до одної внаслідок динамізму сучасного мобільного зв'язку, відносного здешевлення транспортних засобів та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв'язкам [16, 143].

Глобалізація посилила вимоги до якості та конкурентоздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися національними державами. Останні все більше повинні зважувати нате, що форми і методи прихованого протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання державою управління, не може не накладати відбиток на процес державного регулювання зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних зв'язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває значні можливості.

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість перед загрозами глобальної інтернаціоналізації ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки - одержання від неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення у їх структурі частки продукції внутрікоопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати баланс інтересів усіх рівнів системи світового господарства. Лише такий комплексний підхід до виявлення позитивних і негативних наслідків розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору [16, 143].

Використання можливостей цієї зовнішньоторговельної форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати господарську систему тієї чи іншої країни системою з відкритою економікою. Основними критеріями такої системи є:

можливість виходу суб'єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво із закордонними партнерами;

• макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;
• мінімальні обмеження з боку держави;
• достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;
• участь у міжнародній виробничій кооперації;
• достатня ємність внутрішнього ринку;
• конкурентоздатність суб'єктів господарювання на зовнішньому ринку;
• відсутність суттєвих бар'єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;
• наявність розвинутої ринкової інфраструктури;
• лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;
• лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;
• погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);
• наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;
• ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ [16, 144].
• Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:
• додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;
• бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього - 30%;
• збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;
• стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [25, 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин [16, 144].
• Глобалізаційні процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу зовнішньої торгівлі, так і на специфіку власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.
• Суть макроекономічних заходів регулювання процесу зовнішньої торгівлі зводяться до:
• зниження рівня податкового навантаження як для експортерів, так і для імпортерів. Особливо це стосується виробників нової техніки і технології, продукції структуровизначальних галузей;
• боротьби з проявами вітчизняного монополізму як заходами податкового порядку (встановлення норми прибутку, стимулювання ставками податку зниження витрат і т. ін.), так і адміністративними заходами;
• посилення експортного потенціалу держави шляхом впровадження як практики дотацій підприємствам-експортерам, так і введенням держзамовлення на продукцію сільськогосподарських підприємств, широким використанням глибокодиференційованих податкових, кредитних та інших пільг;
• впровадження охорони продуктів інтелектуальної власності;
• підтримка заходами макроекономічного впливу (економічними, технічними, організаційними тощо) конкурентоздатності експортних виробів;
• в забезпеченні цієї конкурентоздатності виробів важлива не лише реалізація порівняльних національних переваг у вигляді багатих природних ресурсів, гранту, дешевої робочої сили тощо, але й тих, що базуються на науково-технічних досягненнях, та розвитку інновацій і людського фактору;
• поступового зниження облікової ставки проценту по мірі стабілізації економіки;
• додержання помірних темпів емісії;
• створення сприятливих економічних і політичних умов для залучення як іноземних, так і вітчизняних інвесторів (додержання принципів помірності в управлінні, визначенні ставок податків, як того вимагав ще А. Сміт;
• подальшого розвитку інфраструктури взагалі й зовнішньої торгівлі зокрема;
• домагатись справедливого вирішення торговельних спорів;
• застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;
• подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб'єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;
• забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;
• погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду [16, 145].

Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного регулювання слід доповнити і суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них слід віднести:

• при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;
• скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;
• зменшити тарифні та нетарифні обмеження;
• посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;
• подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита [16, 146].

Ці та інші заходи здатні істотно покращити механізми регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Останнє десятиріччя минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання відкритості національних ринків, зростання обсягу виробництва експортованих товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).

Генеральний показник цих процесів - більш інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних зв'язків порівняно з економічним зростанням взагалі. Так, за 1990-2000 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в той час як світовий експорт товарів - на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП склала 19% проти 16,5% 1990 р. та 9,7% на початку XX століття [25, 167].

Прогресивні зміни відбуваються і в структурі експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового експорту частка сільгосппродукції зменшилася з 12,2% до 9% у 2000 р., видобувної продукції - з 14,3% до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного устаткування - з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання - з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості - з 8,7% до 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю - з 3,1% до 2,5% [8, 68, 167].

Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.

Так, в той час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2015 р. у Німеччині 48,7%, у Франції - 39,4%, в Італії - 37,4%, у США - 47,9%, а в Японії - навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово знизилась з 22,3% у 1994 р., до 13,4%.

Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій у розвитку світових зовнішньоекономічних зв'язків. Це в повній мірі стосується і України.

Розділ 2. Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України

2.1 Вектори зовнішньоторговельної політики України

Незважаючи на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій країні, то в останні роки її пожвавленню сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки від надмірного проникнення імпорту.

Позбавлені можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні країни зіткнулися з тим, що переважаюча роль у світовому виробництві й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які ускладнюють становище їх слабкіших партнерів. Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати аутсайдерами світової торгівлі, або відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [3, 16].

Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості інвестицій та інновацій, посилення структурно-галузевої, інституційної та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.

Реальні результати світогосподарських процесів свідчать про те, що лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків є найбільш вигідною саме розвинутим країнам, які встановлюють системи квот і ліцензій, "добровільні" обмеження імпорту, ковзаючі податки та нетарифні бар'єри для зміцнення своїх позицій у конкуренції між виробниками і торговцями. А рівень "недобросовісності" цієї конкуренції визначають ті ж самі лідери економічного розвитку. Така нерівномірність, яку вже повною мірою відчула на собі й Україна, надає особливої гостроти проблемі адаптації держав із різними за кількісними та якісними параметрами національними економіками до глобальних процесів сучасності. Звідси випливає жорстка необхідність пошуку оптимальних шляхів інтеграції постсоціалістичних країн у світове господарство внаслідок поліпшення структури та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі, адже за несприятливого розвитку трансформаційних процесів відбувається подальше загострення кризових явищ, посилюється відплив капіталу за кордон [3].

Більшість дослідників схильні вважати спроби інтеграції держав із перехідною економікою у світове господарство, що ґрунтувались на прискореному відкритті ринків і лібералізації торгівлі, такими, що призвели здебільшого до негативних наслідків. Стагнація переробних галузей при спеціалізації на експорті сировини, напівфабрикатів і кінцевої продукції з малою частиною доданої вартості послаблює позиції постсоціалістичних країн на світових ринках та сприяє підпорядкуванню їх інтересам лідерів економічного розвитку. Економічні реалії, а не декларації, дають підстави вважати, що розвинені економічні системи не зацікавлені у зміцненні й розвитку високотехнологічних сфер постсоціалістичних країн. Як свідчать наслідки реалізації заснованих на монетарних підходах зарубіжних рекомендацій щодо ринкових трансформацій, без реальної підтримки середньо - і високотехнологічних виробництв, за "економії" на науці і освіті, всупереч тенденціям постіндустріального розвитку, відбувається розмивання інтелектуального та інноваційного потенціалу й стає проблематичним навіть у перспективі зміцнення позицій країн з перехідною економікою. Тому до числа їх найважливіших національних пріоритетів, як і держав третього світу, слід віднести реалізацію економічної політики і режиму регулювання зовнішньоторговельних зв'язків, спроможних забезпечити прискорення темпів промислового розвитку і входження у систему світогосподарських зв'язків за рахунок поліпшення структури і ефективності виробництва та експорту [3].

При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати розбіжності у вихідних умовах ринкової трансформації, які обмежують використання міжнародного досвіду економічного розвитку, оскільки при певній схожості умов функціонування та розвитку жоден з них не дає аргументованої відповіді на питання про те, як зміцнити в конкурентних умовах світового ринку геоекономічні позиції постсоціалістичних країн. Це зумовлено особливостями моделі системної трансформації, яка пов'язана з переходом від планово-розподільних до ринкових відносин із властивими йому ускладненнями, викликаними технологічним відставанням і гострою нестачею коштів на модернізацію економіки в умовах трансформаційної кризи з її інвестиційними і технологічними "пастками". Під впливом кризових процесів відносні переваги, пов'язані з такими розвиненими факторами, як науково-технічний потенціал і якість трудових ресурсів, котрими, певною мірою, володіє, до речі, й Україна, у конкурентних умовах світового ринку виявляються недовговічними, оскільки наслідком погіршення економічної ситуації стає згортання виробництва та деіндустріалізація експорту і економіки в цілому. Сприяє цьому й некритичне застосування рекомендацій щодо обмеження ролі держави, якій за умов глобалізації світогосподарських зв'язків належить, на думку деяких дослідників, дуже значна роль у боротьбі проти нееквівалентного привласнення національного багатства та прибутків вітчизняних виробників і торговців лідерами світового економічного розвитку [3].

Якщо становлення зовнішньоторговельної політики характеризувалося поєднанням в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи переважно адміністративних форм прямого контролю над вивозом з надмірною лібералізацією імпорту, то етапу лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків властиве спрощення умов експорту при одночасному зміцненні захисних бар'єрів від імпорту за рахунок посилення рівня тарифного захисту внутрішнього ринку, введення специфічного та комбінованого мита, акцизних зборів та ПДВ. Лібералізація експорту, звільнення його від податку на додану вартість, поєднані з жорсткою грошово-кредитною і фіскальною політикою, прискорили "виштовхування" за кордон продукції, яка при скороченні внутрішнього споживання не знаходила збуту на внутрішньому ринку. Відбулось також становлення механізму самовідтворення екстремального варіанта вивозу, який ґрунтується на скороченні внутрішнього споживання, зменшенні частки високотехнологічної продукції внаслідок зниження її конкурентоспроможності та прискореній деградації переробних галузей і посиленні сировинного перекосу виробництва та експорту.

Етапу вичерпання можливостей екстенсивного розвитку зовнішньої торгівлі властиве зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами при відсутності суттєвих змін у засобах і методах регулювання ЗЕД. Причини цього криються в тривалому погіршенні стану економіки та умов торгівлі, обумовленому значною мірою зростанням цін на продукцію критичного імпорту та зниженням через зростання вартості ефективності виробництва і експорту енергоносіїв та іншої сировини. Деяке поліпшення становища, свідченням якого стали певна збалансованість у торгівлі товарами та поліпшення структури товарообміну, досягнуте лише у 2014 році під впливом внутрішнього та зовнішнього економічного пожвавлення [3].

Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торговельних партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв.

Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ.

На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам [3].

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері [3].

Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно-правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним.

Відставання із процесами ринкової трансформації, що обмежує можливості застосування більш досконалих засобів впливу держави, та недоліки нормативно-правової бази зовнішньоторговельного регулювання створюють сприятливі умови для зловживань, адміністративного засилля і корупції, сприяють тінізації зовнішньої торгівлі та перетворенню її на сферу зіткнення групових, кланових інтересів, які далеко не завжди відповідають загальнонаціональним пріоритетам. Все це суттєво обмежує можливості приведення зовнішньоторговельного режиму у відповідність з потребами економічного розвитку, вимогами і нормами міжнародного торговельного права та нагромаджує перешкоди на шляху приєднання України до ГАТТ і входження в СОТ.

Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

• розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;
• проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;
• розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД [34].

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари - 14,6% та продукція хімічної промисловості - 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентоздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [34].

Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 2010-2015 років склали трохи більше 8,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [34].

Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів - Європейської Комісії та Європейської Ради, - що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко - та довгостроковій сферах. Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.

У той самий час Україна - за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС - не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для:

• повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;
• усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;
• підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;
• відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейські налаштованої української еліти [34].
• Проблема політичних рішень особливо яскраво проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття статусу асоційованого члена Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під час головування Парижа у ЄС про необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям Пакту Стабільності у Південно-Східній Європі, щодо України спостерігається майже повне мовчання. Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про сподівання, що можливість для України у майбутньому набути статусу повноправного члена Європейського Союзу. Натомість, дуже добре памятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження України до ЄС "провокацією" [34].
• Проблема дотримання практики політичних рішень є одним з найбільш небезпечних для України наслідків розширення Європейського Союзу, хоча з точки зору дослідницької аргументації, що використовується при науковому підході, подібна теза є не завжди прийнятною. У нашому ж випадку розуміння цієї проблеми може бути ключем до розуміння інших засадничих проблем, а відтак - вироблення стратегії мінімізації їх негативних наслідків.
• Відсутність чітко окреслених критеріїв визначення успішності кроків України у реформуванні економіки - ще одна з проблематичних констант у відносинах з ЄС. Тема перспектив входження України до СОТ зараз подається Брюсселем у якості такого собі критерію, за яким, зокрема, Євросоюзом визначатиметься доцільність початку переговорів з Україною щодо утворення зони вільної торгівлі. Що ж до офіційного визначення критеріїв, то стаття 4 Угоди про партнерство і співробітництво, де, власне йдеться про можливість початку процесу утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, критеріїв за якими б визначався "прогрес України у реформуванні економіки", не наводить. Між тим, слід памятати, що вже згаданa Болгарія до СОТ увійшла лише у грудні 1996 року, при цьому до Європейської Угоди про вільну торгівлю приєдналася ще у липні 1993 року, а чотирма місяцями раніше - уклала з ЄС Угоду про асоціацію. Що ж до Румунії, то членом СОТ вона стала у 1995 році, але й у цьому випадку приєднання країни до Європейської Угоди про вільну торгівлю та укладення з ЄС Угоди про асоціацію відбулося значно раніше вступу до СОТ [34].
• На тлі невизначеності перспектив інтеграції України до ЄС дедалі чіткіше постає перспектива залишення її привязаною до орієнтації у торгівельно-економічному співробітництві на колишні радянські республіки. Співробітництво (підтримання "господарських звязків") з останніми дуже часто протиставляється - й не без успіху - курсу на інтеграцію України з Європейським Союзом, оскільки не вимагає від України значного реформування економіки (торгівля у рамках СНД не базується на принципах СОТ), обовязкового запровадження прозорих правил гри на ринку та кардинальних змін у законодавстві. Відсутність чіткого конкурентного начала у торгівлі товарами та послугами між колишніми радянськими республіками, переважання тактики ухвалення ad-hoc рішень, що вигідні правлячій еліті тієї чи іншої колишньої республіки, - усе це спонукує численні політичні сили всередині України дедалі голосніше опонувати курсу на інтеграцію до ЄС, а відтак - курсу радикальних економічних реформ.
• Посилення економічних звязків між країнами СНД значною мірою диктується політичними інтересами їх владних еліт, що є продуктами радянської системи управління, за якої відсутність прозорості, усевладдя бюрократії та домінування інтересів держави над інтересами особистості призвели до формування "привілейованих" підприємств чи компаній, що безроздільно господарюють у своїх сферах. У цих же структурах представники правлячих еліт, як правило мають свою частку фінансового інтересу [34].
• Замкнувшись на економічних звязках із колишніми республіками, Україна ризикує остаточно припинити скільки-небудь важливі економічні реформи, оскільки для підвищення конкурентоздатності національної економіки у кращому випадку не буде стимулу, а у гіршому - можливостей. Саме тому іншим потенційно небезпечним наслідком розширення ЄС на схід для України може стати поглиблення економічного розриву з новими країнами-членами, економічна маргіналізація України на тлі розвитку останніх та, як наслідок, у силу економічних та політичних причин надання пріоритету розвитку економічних звязків або навіть інтеграції з такими ж економічно відсталими країнами СНД, передусім - Російською Федерацією. Стратегічний курс Москви щодо розвитку взаємовідносин з країнами СНД, ухвалений 1995 року, у якому стратегічним інтересом РФ проголошується утвердження й закріплення економічної залежності країн СНД від Росії, ніхто не скасовував.
• 2.2 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД
• Головною особливістю відносин України з країнами - членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них - історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.
• Друга особливість відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменистан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998-1999 рр., а в Україні та Молдові - аж у 2000 р. [37, 245].
• Скорочене відтворення ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообігу було пов'язане в основному з розширенням товарного обміну між учасниками Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію - Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася збільшити свої поставки до інших країн Співдружності. Її експорт у регіон СНД у 2000 р. склав лише 79,3 % вартості поставок у 1992 р., а при зростанні вивозу до цих країн у 2014 р. його вартісна величина практично дорівнювала показникові першого року незалежності нашої держави (4100 млн. дол. у 1992 р. та 4497 млн. дол. у 2014 р.) [37, 245].
• Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону є непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера - Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України - 32,7 % у 2000 р. (6.6 % - ФРН, 3,8 % - Туркменістан та США, 3,6 % - Туреччина та 3,4 % - Італія). Ще більш показовим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД - питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2000 р. досягала 74,5 %, тоді як частка Туркменістану становила 8,7 %. Білорусі - 7,0 %, Казахстану - 3,9 %, Узбекистану - 2,3 %, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6 % [37, 245].
• Від торгівлі з РФ суттєво залежить український експорт (24,1 % загального вивозу у 2000 р. та 79,1 % вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7 % та 72,4 % відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД - панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів. При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком е констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого критичного імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією [37, 245].
• Серед цих факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в межах СНД. У 2000 р. наступне за РФ місце серед її торговельних партнерів посідав Туркменістан, частка якого в зовнішній торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9 %) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому розширенню відносин з якими заважає пріоритет їхнього співробітництва з членами Митного союзу, який обмежує зв'язки з іншими країнами. На частку ж торгівлі України з шістьма членами СНД, що не входять до Митного союзу - ЄАЕС, у 2000 р. припадало всього 13,7 % торгівлі з цим регіоном. Значні труднощі (пов'язані зокрема з високим дисбалансом торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на інших партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться до розгортання політичного й набагато стриманіше - до розширення й поглиблення економічного співробітництва з Україною.
• При оцінці взаємин з цим партнером необхідно враховувати той факт, що нині й на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме надалі водночас як ринок покупця й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту з України на свою користь. Водночас, оскільки Україна за період після розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів критичного імпорту, РФ (як ринок продавця) має змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин - на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів - у російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.
• Обсяг торгівлі України з найважливішими партнерами в країнах СНД характеризує додаток 1.
• Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з країнами СНД у вартісному відношенні склав 16071,4 млн. дол. США, що на 1,1% більше, ніж в 2001 році. Обсяги експорту зменшились на 0,3% і дорівнювали 6807,6 млн. дол. США. Імпорт збільшився порівняно з 2001 р. на 2,2% і досяг 9263,8 млн. дол. США. Негативне сальдо в 2002 р. склалося у сумі 2456,3 млн. дол. США проти 2237,7 млн. дол. США у попередньому році. Треба відзначити, що частка торгівлі з Російською Федерацією - основним торгівельним партнером України, постійно знижується. Так, питома вага РФ у торгівлі товарами та послугами в 2002 р. склала 29,8% (у 2001 р. цей показник дорівнював 32,0%, у 2000 р. - 34,9%), а в торгівлі виключно товарами - 27,2% (у 2005 році - 29,6%, в 2015 році - 32,7%). У 2002 р. порівняно з попереднім роком відбулося скорочення експорту товарів за більшістю товарних груп. У торгівлі з іншими країнами СНД спостерігалася тенденція зростання експорту (на 20,4%) і зниження обсягів імпорту (на 11,8%), що призвело до зменшення на 3,4% зовнішньоторговельного обігу товарами з країнами СНД (без врахування Російської Федерації), що досяг 4,0 млрд. дол. США [16].
• Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин "Україна - СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн - України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові [37, 246].
• За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:
• відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;
• відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;
• відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.

2.3 Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС

Провідними формами економічного співробітництва між Україною і ЄС є торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі економічної взаємодії.

У 90-ті роки відбулися значні структурні зміни в зовнішній торгівлі України. Питома вага країн ЄС у період з 2001 до 2015 рр. зросла: в експорті України з 9,0 % до 16,2 %, в імпорті - з 13,3 % до 20,6 %. Разом з тим ці показники були значно меншими, ніж у середньому по СНД (обидва показники - понад 26 %) [37, 236].

Основними торговельними партнерами України серед країн ЄС у 90-ті роки були Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Іспанія, найменші обсяги торгівлі зафіксовано з Люксембургом, Бельгією, Швецією. При цьому характерною рисою експорту України в ЄС була його надмірна концентрація до двох країн - Німеччини та Італії (59 % у 2000 р.). Від'ємне сальдо торгівлі України з ЄС постійно зростало - з 502,20 млн. дол. США в 1994 р. до 1881,13 млн. дол. США в 1997 р. Лише 1998 р. воно скоротилося до 1199.26 млн. дол. США, а у 2015 р. склало 526,8 млн. дол. США [37, 237].

Зрушення в товарній структурі торгівлі України з СС були незначними: в імпорті переважали машини та обладнання, в експорті - хімічні продукти та інші товари з низьким рівнем доданої вартості. Так, в останні роки на продукцію чорної металургії припадало 15-20 % сукупного експорту України до ЄС, на текстиль, мінеральні та інші продукти - 58-64 %, тоді як на машини та устаткування - лише 6-8 %. Причому питома вага останньої товарної групи має стійку тенденцію до зниження [37, 237].

Збільшенню експорту з України в ЄС та позитивним зрушенням у його структурі перешкоджають повільні структурні зміни в національній економіці, "тінізація" зовнішньої торгівлі, невисокий рівень конкурентоспроможності українських товарів, наявність обмежень із боку ЄС у "чутливих" галузях (чорна металургія, легка промисловість, сільське господарство).

Таким чином, товарний обмін між Україною і ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що суттєво зменшує матеріальну базу реальної економічної інтеграції.

Незначні від потенційних можливостей розміри і однобічна спрямованість зовнішньоторговельних зв'язків, низька конкурентоздатність продукції ряду галузей - металургії, хімічної і деяких видів харчової промисловості. Їх висока енергомісткість, переважно сировинна спрямованість експорту, значна доля в українському експорті товарів з низьким рівнем переробки, що виснажує ресурсну базу країни, скорочення частки експортної продукції обробної промисловості, нераціональність товарної структури імпорту, 40% якої припадає на енергоносії, деформована географічна структура експорту та імпорту - все це є показником кризових явищ, що поки не зжиті остаточно. Україна експортує стратегічну сировину (деревину та вироби з неї, неблагородні метали та вироби з них тощо), водночас імпортуючи товари, які здатна виробляти сама на конкурентоспроможному рівні (оптичні прилади та апарати, фотографічні та ін.). Незважаючи на те, що Україною досягнуто в цілому позитивного сальдо в експортно-імпортних операціях, все ж таки їх структура суперечить національним пріоритетам і не дозволяє вирішувати завдання швидкої інтеграції у світову економічну систему [16].

Прискорений розвиток економіки України пов'язаний з розвитком експорту продукції обробної промисловості, наукоємних та високотехнологічних виробництв, з розгортанням виробничої кооперації з розвинутими країнами світу. Регулювання зовнішньоекономічних відносин може забезпечити участь у глобалізаційних процесах сучасності лише у разі підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробів, створення сприятливих умов для розвитку внутрішнього виробництва, залучення іноземних інвестицій, активній співпраці з ЄС, СНД та міжнародними організаціями.

Аналіз географічної структури та динаміки зовнішньоторговельних зв'язків України з ЄС (додаток 2) свідчить про те, що не дивлячись на деяку активізацію цих зв'язків, вони за своїм обсягом є незначними, при цьому більш як половина всіх зовнішньоторговельних потоків з європейськими країнами припадає лише на дві з них - Німеччину та Італію.

Знижуються експортні поставки до ряду країн Східної Європи, що переорієнтували свої експортно-імпортні зв'язки на промислове розвинені країни. Досить високий рівень однобічної імпортної залежності від Росії, особливо щодо енергоносіїв, що загрожує економічній безпеці країни.

Щодо торгівлі з іншими країнами світу, торгівля з країнами далекого зарубіжжя не набула істотних змін у 2002 році. Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з іншими країнами світу склав 29109,4 млн. дол. США, що на 15,7% більше від рівня 2001 р., в тому числі експорт - 15204,8 млн. дол. США (більше на 17,1%), а імпорт - 9263,8 млн. дол. США (більше на 13,3%). Склалось позитивне торгівельне сальдо у сумі 6,0 млрд. дол. США, що збільшилось на 836,3 млн. дол. США, компенсуючи таким чином відмінне сальдо, досягнуте в торгівлі з країнами СНД. Основні експортні поставки товарів та послуг здійснювались в країни Європи (34,1 % обсягів експорту товарів), Азії (24,2%), Америки (5,2%) та Африки (5,0%). Щодо торгівлі з найближчими сусідами нашої держави, то спостерігається від'ємне сальдо в торгівлі з Польщею (-33,6 млн. дол. США в 2002 р.), Словенією (-6,5 млн. дол. США), та Чехією (-60,3 млн. дол. США), що перекривалось позитивним сальдо в торгівлі з Угорщиною (367,5 млн. дол. США), Румунією (309,8 млн. дол. США), Болгарією (246,8 млн. дол. США) та Словакією (194,2 млн. дол. США). Провідними країнами, звідки наша держава імпортувала товари та послуги в 2002 році, залишались Німеччина (1 млрд. 716,1 млн. дол. США, або 9,3% обсягу імпорту товарів та послуг, США (682,9 млн. дол. США, або 3,7%), Польща (569,3 млн. дол. США або 3,1%), Італія (468,9 млн. дол. США, або 2,5%), Велика Британія (363,3 млн. дол. США, або 2,0%) та Франція (359,6 млн. дол. США, або 1,9%) [34].

Таким чином, українські політики та, що проблематичніше, урядовці занадто багато уваги приділяють дискусіям навколо перспектив досягнення Україною кінцевої мети, тобто повного членства у Європейському Союзі, однак недооцінюють або ж ігнорують увесь комплекс зобов'язань, що виникають в зв'язку з цим, а також наслідки такого вступу для внутрішньої ситуації в країні та для її міжнародного становища. Так само й перспективи вступу до СОТ, що є однією з передумов виведення діалогу України та ЄС на якісно вищий рівень, розглядалися швидше як мета, а не елемент усебічної стратегії економічного розвитку та інтеграції України. Коли для представників зацікавлених груп стало зрозумілим, що лібералізація торгівельно-економічних відносин, у даному випадку - належне виконання положень УПС - може справити миттєвий негативний вплив на багатьох українських виробників, як процес лібералізації торгівлі та прийняття нормативів і правил СОТ одразу наразилися на протидію керівників цілої низки галузей української економіки. Очолювані представниками радянської школи господарювання й управління, так званих "міцних господарників" та "промисловців", українські державні й навіть приватизовані підприємства через відсутність економічної, промислової та структурної перебудови є абсолютно неконкурентоспроможними. Саме тому, використовуючи різноманітні економічні або політичні засоби тиску, представники даних груп вимагають і примушують Уряд України вдаватися до дискримінаційних пільг та/або торгівельних обмежень, які б захищали від конкуренції, створюючи "парникові" умови для вітчизняних виробників неконкурентоздатної продукції. Яскравим прикладом тут може слугувати Український Союз Промисловців та Підприємців, потужна лобістська структура, що репрезентує інтереси керівників здебільшого саме таких підприємств [34].

Іншим моментом проблем України на шляху до СОТ, а відтак - до встановлення зони вільної торгівлі є існуюча в Україні система економічних відносин, що великою мірою складається з радянських засобів господарювання й, зокрема, включає:

• індикативні ціни на експорт;
• режим ліцензування імпорту;
• експортні тарифи й тарифний захист;
• дискримінаційний режим акцизного оподаткування;
• наявність таких технічних бар'єрів як сертифікація;
• субсидіювання сільського господарства та деяких галузей промисловості;
• невідповідність українських стандартів стандартам ЄС [34].

Повільне реформування даної системи, що неодноразово відзначалося як на рівні Комітету з питань співробітництва Україна-ЄС, так і під час засідань Робочої Комісії з питань розгляду заявки України щодо вступу до СОТ, тягне за собою не лише загальне віддалення набуття Україною членства у СОТ, але й зменшення конкурентоздатності української економіки та поглиблення економічного розриву між Україною та її західними сусідами, передусім Польщею та Угорщиною. За цих умов вступ останніх до Європейського Союзу лише зафіксує такий розрив, а не стане для України можливістю посилення економічних зв'язків та торгівлі з ЄС.

Розділ 3. Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України

3.1 Розвиток співробітництва з СОТ

Формально процес приєднання до Генеральної угоди розпочався розглядом заяви України на засіданні Ради представників ГАТТ 17 грудня 1993 p.

Проте співробітництво з цією організацією було започатковане ще в лютому 1992 p., коли пройшли перші неофіційні консультації між представниками ГАТТ і України у Брюсселі. 14 липня 1992 p. Україна однією з перших республік колишнього СРСР одержала статус спостерігача при цій організації.

червня 1994 p. з метою ініціювання переговорів у рамках робочої комісії з питань розгляду заяви України щодо приєднання до ГАТТ був офіційно переданий меморандум про зовнішньоторговельний режим.

Перше засідання робочої комісії пройшло 27-28 лютого 1995 p. Його мета полягала у визначенні готовності України набути членства в системі ГАТТ/СОТ та розпочати двосторонні переговори з країнами - членами СОТ [37].

Друге засідання робочої комісії пройшло 11-12 грудня 1995 p. Мету засідання становило з'ясування подальших заходів у межах розгортання переговорного процесу щодо надання Україні доступу до ринків товарів, капіталів, послуг країн - членів СОТ і відповідно останнім - доступу до ринків України.

Головним завданням третього засідання робочої комісії, яке відбулося 24-25 червня 1996 p., стало вивчення комплексу питань щодо гарантованого взаємного доступу до товарних ринків, який має бути забезпечений шляхом переговорів про тарифні зобов'язання України на підставі Концепції трансформації митного тарифу України на 1996-2005 pp.

На п'ятому засіданні робочої комісії 24-25 листопада 1997 p. основна увага приділялася системі державної підтримки АПК в Україні, вдосконаленню податкового законодавства, розвиткові системи стандартизації та сертифікації, санітарного та фітосанітарного контролю, проблемам у сфері захисту прав інтелектуальної власності.

В межах процесу приєднання України до системи ГАТТ/СОТ було визначено шляхи гармонізації українського законодавства відповідно до принципів, закріплених угодами Уругвайського раунду, створено комплексну систему митно-тарифного та нетарифного регулювання в Україні [37].

Законодавчі основи тарифного регулювання в Україні були закладені:

• Законом України "Про Єдиний митний тариф України";
• Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 p. "Про Єдиний митний тариф України";
• Указом Президента України від 6 квітня 1996 p. "Про концепцію трансформації митного тарифу України на 1996-2005 pp. відповідно до системи ГАТТ/СОТ", яким визначені довгострокові орієнтири тарифної політики держави.

Закон України "Про Єдиний митний тариф України" базується на рекомендаціях та рішеннях ГАТТ і спрямований на забезпечення максимальної відповідності нашого законодавства загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи. Цей закон установлює перелік митних ставок на товари та інші предмети, які ввозяться на територію України або вивозяться за її межі. Він визначає адвалерні, специфічні та комбіновані види мита, порядок розрахунку і сфери використання антидемпінгового та компенсаційного мита [34].

Згідно з Концепцією трансформації митного тарифу, середня ставка тарифу, яка на 1996 p. становила 18,6 % (30 % на сільськогосподарські та продовольчі товари груп 1-24 ТН ЗЕД і 16,8 % на промислові товари), у 2005 p. має скласти відповідно 8,65 % (19,4 % і 6,94 %). Для порівняння: у ЄС простий середній тариф для сільськогосподарської продукції зменшився за 1995-1997 pp. на 25 % і склав у 1997 p. 20,8 %. Середні тарифи на імпорт промислової продукції зменшилися з 6 % у 1995 p. до 4,9 % у 1997 p. унаслідок виконання угод Уругвайського раунду. Подальше зниження тарифів відповідно до угод Уругвайського раунду приведе до встановлення тарифів на промислову продукцію на рівні, що не перевищуватиме 3% [37].

Як показує світова практика, ефективний рівень тарифного захисту коливається в межах 5-15 %. Перевищення цього рівня спричинює не зростання надходжень до державного бюджету, а їх скорочення. Більше того, надто високі ставки мита та податків на імпорт, часті їхні зміни не захищають національний ринок, а призводять до значного порушення умов конкуренції [34].

Шосте засідання робочої комісії СОТ, проведене 8-9 червня 1998 p., розглянуло проблеми подальшого прискорення процесу набуття Україною повноправного членства у Світовій організації торгівлі. На засіданні обговорювалися питання розробки проекту доповіді робочої групи і Протоколу приєднання України до СОТ. Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено першочергові заходи щодо забезпечення процесу приєднання України до ГАТТ та вступу до СОТ, а саме: продовження переговорів про приєднання з членами СОТ, визначення терміну реформування зовнішньоторговельного режиму, повна гармонізація національного законодавства з вимогами і нормами системи ГАТТ/СОТ.

липня 2000 p. відбулося сьоме засідання робочої групи з питань розгляду заяви України про вступ до Світової організації торгівлі. Українська сторона надала детальну інформацію про законодавчі зміни у сферах, що стосуються компетенції СОТ, підготовила відповіді на запитання країн - членів робочої групи та інформаційні меморандуми з економічних питань (понад 25 документів) [34].

Підсумовуючи результати переговорів, учасники засідання наголосили, що забезпечення процесу вступу України до СОТ багато в чому залежатиме від підготовки, узгодження з робочою комісією та реалізації Плану дій України щодо реформування економічного законодавства відповідно до вимог СОТ на 2000 та 2001 pp. [37].

Під час 8-го раунду переговорів, що проходили 13-14 червня 2001 p. у Женеві, робоча група з питань розгляду заявки України про вступ до СОТ відзначила позитивні зрушення на шляху приєднання України до СОТ. Серед них, зокрема:

• напрацювання Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, у яку входять працівники 16 міністерств та відомств, збільшення кількості урядовців, котрі опрацьовують проблеми, пов'язані зі вступом;
• прийняття законів "Про стандартизацію", "Про підтвердження відповідності" та "Про акредитацію органів з оцінки відповідності", що входять до пакета законопроектів, прийняття яких є обов'язковою умовою для вступу до СОТ.

До важливих питань, що залишаються неузгодженими, належать:

. Проблема зниження ставок тарифів на імпортні товари. У принципі істотних розбіжностей у поглядах експертів щодо тарифів не було. Більшість тарифних ставок в Україні перебуває на прийнятному рівні, а від захисту кількох груп товарів уряд найближчим часом відмовлятися не збирається. Протекціоністська політика захисту інтересів вітчизняних виробників приводила здебільшого до позитивного ефекту. Як зазначалося під час переговорів, нинішній уряд України підходитиме до визначення тарифних ставок зважено: планується передусім зниження ставок на товари, що не виробляються в Україні.

. Проблема обмеження державної підтримки сільського господарства - одна з основних умов вступу України у Світову організацію торгівлі. Проте Україна не виявила готовності відмовитися від дотування сільського господарства, тому ця проблема залишиться каменем спотикання в подальших переговорах України і СОТ.

. Проблема припинення субсидіювання окремих галузей економіки. Йдеться про пільги при сплаті мита, надані деяким галузям, а також спеціальним економічним зонам і територіям пріоритетного розвитку. Іноземні експерти стверджують, що поки такі пільги не буде скасовано, шлях у СОТ Україні закритий. Але вітчизняні чиновники, схоже, не готові виконати цю вимогу, оскільки це завдасть істотного удару державним підприємствам. Однак, надаючи пільги одним підприємствам, влада змушує інших більше платити в держбюджет.

. Проблема створення українського інформаційного центру в міжнародній системі ISO.net, гармонізації понад 1000 стандартів відповідно до вимог Міжнародної організації стандартизації.

. Проблема посилення законодавства із захисту інтелектуальних прав.

. Головною проблемою лишається обов'язкове прийняття низки законопроектів, насамперед митного і податкового кодексів, закону про страхування, авторське та суміжні права, приєднання до Римської конвенції тощо [37].

Отже, за найоптимістичнішими прогнозами, Україна зможе стати членом СОТ не раніше ніж за два роки. Проте, на думку Гектора Мілана, працівника Департаменту зі вступу країн до СОТ, "ми повинні розглядати не час, а результат".

3.2 Підвищення ефективності торговельних відносин з основними зовнішньоторговельними партнерами

Єдина життєздатна торговельна політика - це зовнішньо орієнтована стратегія, спрямована на якомога ширшу інтеграцію економіки України з міжнародною торговельною спільнотою. В ідеалі така стратегія має включати скасування усіх ввізних та імпортних мит і податків, а також усунення всіх нетарифних бар'єрів. Мало того, потрібно скасувати субсидії на виробництво та іншу пряму і непряму конкретну галузеву підтримку, а також лібералізувати ринок капіталу, щоб забезпечити рівні умови діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Шляхом повного використання своїх порівняльних переваг у такому лібералізованому середовищі Україна матиме максимальну користь від міжнародної торгівлі в короткостроковій та довгостроковій перспективі [39].

На практиці є принаймні чотири аргументи, чому така стратегія "first-best" не обов'язково найкраще відповідатиме інтересам України.

По-перше, можна буде надавати тимчасовий захист деяким галузям, які мають перспективу значного зростання доти, доки вони подолають вади масштабів виробництва, або допоки захищені компанії придбають та опанують сучасні виробничі технології.

По-друге, Україна може вирішити, що вона зацікавлена у збереженні деяких заходів, які викривлюють торгівлю, щоб використовувати їх як козирну карту під час переговорів із торговельними партнерами щодо поліпшення доступу до їхніх ринків.

По-третє, податки на торгівлю можуть забезпечити надходження до бюджету найменшим коштом.

По-четверте, економічні вигоди від вступу до регіонального торговельного блоку можуть переважити наслідки утримання від торговельних зв'язків із країнами поза торговельним блоком.

Перший аргумент є теоретично сильним, але практичний досвід свідчить: промислова політика, що має на меті визначення "майбутніх переможців" (захист "молодих галузей"), часто виявляється марною і в підсумку - дуже дорогою для бюджету. Якщо не зважати на питання, чи можна урядовою постановою надійно визначити "переможців", є небезпека, що запровадження такої політики створить сприятливі умови для посилення влади впливових економічних груп і таким чином призвести до корупції. Іншими словами, промислова політика може сприяти переходу підприємницької мотивації з галузі ринкової діяльності в галузь пошуку ренти, що негативно позначиться на економічному зростанні [39].

Другий аргумент є дещо переконливішим, особливо з огляду на проведення переговорів щодо вступу до СОТ. Проте як тільки Україна вступить до СОТ, торгівлю можна буде лібералізувати ще більше, ніж передбачено зобов'язаннями, прийнятими з метою подальшого поліпшення переваг міжнародної торгівлі. Зокрема, подальша реформа тарифів після вступу до СОТ може проводитися з метою встановлення ввізного мита на рівнях, що дорівнюють або нижчі від прийнятих у ЄС. Таким чином, вітчизняна промисловість зможе краще конкурувати в рамках ЄС, якщо країна колись зможе справді набути членства у цій організації.

Третій аргумент також є переконливим; оскільки на практиці всі податки спричиняють абсолютні економічні втрати (dead-weight economic losses), то збереження торговельних податків може бути економічно ефективним. Важко сказати, чи це справедливо для України. Але якщо буде вирішено зберігати торговельні податки з огляду на фіскальні надходження, ефективна з точки зору податків система ввізного мита швидше за все матиме досить широку базу та невелику кількість тарифних коридорів [39].

Щодо четвертого аргументу стосовно членства в регіональній торговій групі, то оголошеною метою політики України є вступ до ЄС. Вступ до ЄС, швидше за все, принесе значну користь економіці України, принаймні у довгостроковому періоді. Вигоди від членства включатимуть чисті бюджетні трансферти з ЄС, чисті прибутки сільськогосподарського сектору завдяки участі в загальній європейській аграрній політиці (Common Agricultural Policy), а також завдяки поліпшенню доступу до ринків ЄС, особливо підприємств важливої металургійної промисловості (яка генерує 40 відсотків загального обсягу експорту товарів). Пов'язані із цим витрати на переорієнтацію торгівлі виникнуть через скорочення обсягів торгівлі з країнами СНД (нині на дані країни припадає близько чверті загального обсягу експорту), хоча ці скорочення були б мінімальними, якби країни СНД також мали намір вступити до ЄС. Однак слід визнати, що вступ до ЄС не є наперед вирішеним питанням на цьому етапі - у будь-якому разі це стане реальною метою лише у середньо - та довгостроковій перспективі. Тому Україна має сформулювати стратегію торговельної політики, яка передбачає достатньо довгий проміжний період перед вступом до ЄС [39].

Стратегія торговельної політики країни на етапі до вступу в ЄС або країни, яка знаходиться за межами ЄС, може ґрунтуватися на трьох принципах.

Перший, і, можливо, найголовніший принцип - членство у СОТ. Затягнуті переговори щодо вступу до СОТ повинні завершитися якомога швидше. Це включатиме, крім усього іншого, завершення розробки всієї необхідної вітчизняної юридичної бази. Крім негайного забезпечення легшого та стабільнішого доступу до ринків, членство у СОТ пропонує вельми необхідну юридичну базу для розвитку прозорих торговельних відносин із рештою світу.

По-друге, зважаючи на очікуване розширення ЄС у 2004 році, яке може призвести до негативних наслідків для України у сфері розподілу торгівлі, ЄС має вивчити шляхи подальшого поліпшення торговельних відносин між ЄС та Україною. Таке поліпшене співробітництво, можливо, ґрунтуватиметься на інституційній базі, подібній до так званих Європейських Угод, які ЄС підписав із десятьма країнами Центральної та Східної Європи у 1993-1995 рр. Водночас Україна має продовжувати докладати зусиль до гармонізації своїх нормативних актів щодо стандартизації та сертифікації із законодавством, що превалює в ЄС.

По-третє, Україна може вивчити шляхи, за якими стосунки в СНД чи між окремими країнами, які входять у цю співдружність, могли б розвинутися в ефективніший торговельний блок. У цьому контексті нещодавні ініціативи урядів України, Росії, Білорусі та Казахстану щодо створення Єдиного економічного простору є цікавими. Проте попередній досвід розробки взаємозобов'язуючих торговельних угод зменшує очікування щодо можливих економічних вигод, які можна отримати завдяки цій ініціативі. Тільки із часом стане зрозуміло, чи виявиться ця ініціатива кращою.

Таким чином, перспективними напрямками зовнішньоторговельної політики України слід вважати зовнішньо орієнтовану стратегію, спрямовану на якомога ширшу інтеграцію економіки України з міжнародною торговельною спільнотою.

Висновки

Дослідивши сучасну зовнішньоторговельну політику України та шляхи її реалізації, можна зробити наступі висновки:

. Світова (всесвітня) торгівля - це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

. Зовнішньоекономічна політика - це система заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Зовнішньоекономічна політика, як показує історія, часто використовується для досягнення певних політичних цілей і тому з повним правом вважається складовою частиною зовнішньої політики держави.

. Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

• політика вільної торгівлі;
• політика протекціонізму.
• 4. За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:
• відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;
• відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;
• відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.

5. В сучасних умовах економічна складова відносин "Україна - СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн - України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові.

. Провідними формами економічного співробітництва між Україною і ЄС є торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі економічної взаємодії.

. Єдина життєздатна торговельна політика - це зовнішньо орієнтована стратегія, спрямована на якомога ширшу інтеграцію економіки України з міжнародною торговельною спільнотою. В ідеалі така стратегія має включати скасування усіх ввізних та імпортних мит і податків, а також усунення всіх нетарифних бар'єрів. Мало того, потрібно скасувати субсидії на виробництво та іншу пряму і непряму конкретну галузеву підтримку, а також лібералізувати ринок капіталу, щоб забезпечити рівні умови діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Шляхом повного використання своїх порівняльних переваг у такому лібералізованому середовищі Україна матиме максимальну користь від міжнародної торгівлі в короткостроковій та довгостроковій перспективі.

Література

1.Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. - М., 1997.

2.Альтовский Е. Мировая внешняя торговля в 1998 - 1999 гг. (обзор) // Внешняя торговля. - 1999 г. - №4. - С.33-34

.Андрійчук В. На півдорозі до СОТ. Актуальні проблеми вдосконалення механізму регулювання зовнішньої торгівлі України // Політика і час. - 2001. - № 6. - С.16-23.

.Байда Н.В. Ризики зовнішньоторговельної діяльності // Фінанси України. - 2002. - № 11. - С.44-48.

.Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посіб. - К.: Академія, 2003. - 688 с.

.Белорус О.Г., Лукьяненко Д.Г. и др. Глобальные трансформации и стратегии развития. - К.: Юрияне, 2000. - 424 с.

.Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. - К.: Основи, 1996. - 786 с.

.Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв'язків України. - К.: Знання-Прес, 2002. - 268 с.

.Гаврилишин Б. Україна між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем: геополітичні можливості і обмеження. Україна на шляху до Європи. - К.: Кондор, 2001. - 324 с.

.Герасимчук З.В., Горбач Л.М. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. - Луцьк: Надстир'я, 2001. - 328 с.

.Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело: Учеб. пособ. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1996. - 654 с.

.Дацишин М. Конкурентні переваги структурно слабких територій України // Пріоритети. - 2003. - №5 (11). - С.26-32.

.Економіка зарубіжних країн: Підручник / А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін. - К.: Либідь, 1996. - 416 с.

.Зовнішня торгівля України за відповідні роки. - К.: Держкомстат України, 2001.

.Киреев А. Международная экономика: В 2-х ч. - М., 1998. - Ч.1. - С.285-320.

.Клочко В.П. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв'язків // Актуальні проблеми економіки. - 2012. - № 11. - С.141-155.

.Козик В.В., Панкова Л.А. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - Л., 1995. - 158 с.

.Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини. - Л., 1999. - 277 с.

.Козик В.В., Панкова ЛА., Карп'як Я.С. Зовнішньоекономічні комерційні операції та контракти: Навч. посіб. - Л.: Оксарт, 1998. - 252 с.

.Корчун B. C. Савчук О.П. Основні напрями зовнішньоекономічної політики України в аспекті процесів європейської інтеграції // Науковий вісник ВДУ. - № 8. - 2003. - С.83-89.

.Кур'янович Ю. Протекціонізм чи свобода торгівлі // Діло. - 1998. - № 1.

.Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. О.В. Ивановой. - М.: Прогресс, 1992. - 520 с.

.Максимова Л.М., Носкова И.Я. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. - М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1995. - 152с.

.Международные экономические отношения: Учеб. пособие / Под ред. С.Ф. Сутырина, В.Н. Харламовой. - СПб.: Изд-во СПбУ, 1996. - 248 с.

.Міжнародна економіка. Збірник наукових праць інституту економіки і міжнародних відносин НАН України. - Вип.33. - К., 2002. - 356 с.

.Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник / А.С. Філіпенко, B. C. Будкін, О.В. Бутенко та ін. - К.: Либідь, 1992. - 191 с.

.Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підруч. для студентів екон. вузів і ф-тів / А.С. Філіпенко, С.Я. Боринець, В.А. Вергун та ін. - К.: Либідь, 2014. - 255 с.

.Мотиваційні чинники міжнародних економічних процесів // Фінанси України. - 2004. - № 12. - С.50-57.

.Нікітіна М.Г. Світове господарство і міжнародні економічні відносини: просторові аспекти розвитку: Навчальний посібник. - Київ: "Центр навчальної літератури", 2004. - 192 с.

.Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. - К.: КНЕУ, 2003. - 948 с.

.Овчинников Г.П. Международная экономика: Учебное пособие. - СПб, 1998. - С.244-350.

.Пилипенко С. Основні напрями вдосконалення зовнішньоекономічної політики України // Вісник КНТЕУ. - 2004. - № 3. - С.5-12.

.Розширення Європейського Союзу та зовнішньоторговельна політика України // www.analitik.org.ua.

.Рут, Франклін P., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з англ. - К.: Основи, 2014. - 743 с.

.Україна в цифрах у 2001 році. Короткий статистичний довідник. - К.: Техніка, 2002. - 258 с.

.Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. - К.: Либідь, 2002. - 470 с.

.Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник / Під заг. ред. А.І. Кредисова. - К., 1999. - 448 с.

.Фільюолі Л. Україна: політика в галузі зовнішнього сектору у середньостроковому періоді. Основні положення // Вісник НБУ. - 2003. - № 10. - С.8-9.

.www.eximbase.com.ua.

Додатки

Додаток А

Зовнішня торгівля товарами з країнами, млн. дол. США *

РегіонЕкспортІмпорт20112012201320142011201220132014Всього14400,811581,614572,516264,717603,411846,113956,015775,1Країни СНД7405,23252,24497,54675,411175,96743,28039,98832,2в т. ч. Білорусь722,5345,7272,1244,3384,5343,5601,9407,11Молдова237,8122,8176,3274,472,624,835,364,3Російська Федерація5577,42396,43515,63679,58816,65592,25824,95813,5Туркменістан274,0102,1148,4106,31541,2481,0946,21654,1Узбекистан178,777,6114,0109,360,887,3178,0193,0Інші країни Європи3456,93790,24680,25720,94655,63547,44311,44981,7В т. ч. Австрія141,5139,8163,6174,1175,5133,4185,1202,1Бельгія78,3188,6106,584,6124,8100,9134,7157,0Греція96,975,048,1138,459,654,538,538,4Данія6,623,024,729,767,755,468,293,2Ірландія64,4250,327,23,352,553,725,729,3Іспанія90,2105,8162,9245,057,060,6100,287,8Італія344,6459,4638,9832,4341,8276,5346,0411,8Нідерланди99,783,6138,0206,6197,8133,6146,6177,0Німеччина421,9560,1741,4710,91068,7942,91134,41380,2Сполучене королівство135,9108,4137,7368,5202,5143,6202,8229,1Франція111,185,1111,7102,6245,1236,9236,1295,9Країни ПрибалтикиЕстонія53,945,555,155,838,759,046,067,3Латвія77,949,1166,5251,292,455,443,535,9Литва131,672,483,3140,5156,382,5135,4109,9Країни Центральної і Східної Європи та балканські країниБолгарія137,4294,5382,5298,5126,167,560,465,2Польща362,7301,4417,9497,4510,7258,5312,5450,8Румунія157,375,6164,6266,680,352,348,228,1Словаччина230,6199,2230,9243,1183,1131,6124,4139,9Угорщина371,6278,2327,3468,5238,3123,6165,4172,1Чеська Республіка143,0141,4188,9194,4239,1139,4162,9203,0США376,3435,9725,3569,2569,8401,6360,4457,7

* Складено за [29, 130-133]

Додаток Б

Зовнішня торгівля товарами з країнами ЄС, млн. дол. США *

РегіонЕкспортІмпорт20112012201320142011201220132014Усього1596,42118,62354,242976,52769,02398,92881,23422,0Австрія101,5139,8163,6174,1175,5133,4185,1202,1Бельгія78,3188,6106,584,6124,8100,9134,7157,0Греція96,975,048,1138,459,654,538,538,9Данія6,623,024,729,767,759,468,293,2Ірландія64,4250,327,23,352,553,725,729,3Іспанія90,2105,8162,9245,057,060,6100,287,8Італія344,6459,4638,9832,4341,8276,5346,0411,8Люксембург0,23,01,40,610,92,28,912,5Нідерланди99,783,6138,0206,6197,8133,6146,6177,0Німеччина421,9560,1741,4710,91068,7942,91134,41380,2Португалія11,313,420,122,52,94,07,78,3Сполучене королівство135,9108,4137,6368,5201,5143,6202,8229,1Фінляндія22,118,124,038,196,382,295,9127,4Франція111,185,1111,7102,6245,1236,9236,1295,9Швеція11,75,08,319,266,9114,5150,4171,5

* Складено за [29, 130-131]

Додаток В

Динаміка зовнішньої торгівлі України, млрд. дол. США *

РокиЕкспортІмпортСальдо200274,687,3-12,7200350,053,4-3,4200413,314,4-1,1200510,8412,67-1,83200613,7114,72-1,01200715,5816,77-1, 20200818,4618,56-0,1200918,9718,550,42201016,4616,110,35201115, 2012,862,34201218,025,322,74201319,8116,922,89201422,0018, 203, 20

* Складено за [11]