Фінансова система України як об’єкт фінансово-економічної безпеки

Фінансова система України як об’єкт фінансово-економічної безпеки

ВСТУП

Актуальність роботи. Дана тема є актуальною у наш час оскільки фінансова система будь-якої держави відіграє важливу роль у її життєдіяльності, а в більшості випадків навіть вирішальну. Фінансова система є важливим чинником стійкої фінансово-економічної безпеки країни, що в свою чергу несе за собою постійний вплив як внутрішніх так і зовнішніх загроз метою яких є виведення системи з роботи в цілому або окремих її складових механізмів. У зв’язку з цим доволі часто постають питання щодо здійснення широкого комплексу заходів спрямованих насамперед на удосконалення механізму державного управління фінансовою системою держави.

Весь комплекс заходів здійснюється спеціально уповноваженими органами які у відповідності до свої компетенції спрямовують свою діяльність заради досягнення спільної мети.

Фінансова система є найбільш загальною системною категорією фінансового права, яка виражає функціональну єдність фінансових ресурсів і всіх органів держави, що здійснюють фінансово-правову політику. Фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов’язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава накопичує і використовує фінансові ресурси на виконання своїх функцій.

Від оптимально функціонуючої фінансової системи країни залежить фінансове забезпечення різних сфер суспільного життя. Чим розвиненіші ринкові відносини, тим складніші й різноманітніші зв’язки в державі, тим складніша й фінансова система.

Оцінка сучасного стану наукової розробки. Теорії фінансів, фінансової системи і проблемам окремих складових фінансової системи приділялося і приділяється багато уваги з боку як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.

Разом із тим проблематика, пов’язана з розумінням, змістом фінансової системи у вітчизняній економічній та юридичній науках, досліджена ще недостатньо.

Так, немає чіткого її визначення, не встановлено остаточно її структури. Ці та інші невирішені проблеми знижують результативність функціонування фінансової системи України в цілому та її складових зокрема.

У зв’язку з цим постає потреба у формуванні нового концептуального бачення фінансової системи України, що передбачає оновлення понятійного апарату, доктринального визначення цього терміна-поняття в процесі його практичного застосування, а також уточнення традиційних понять, пов’язаних із ним.

Аналіз існуючих наукових праць свідчить про те, що у вітчизняній науці зовсім небагато фундаментальних наукових досліджень, безпосередньо присвячених аналізові стану фінансової системи та обґрунтуванню напрямів її розбудови, зокрема є різні точки зору на зміст фінансової системи та її складових. Слабо розкриті взаємозв’язки і взаємодія елементів, що входять до її складу, дискусійним є питання подальшого розвитку фінансової системи в Україні тощо. Головним чинником неузгодженості позицій науковців щодо основних проблем функціонування фінансової системи є відсутність єдиного методологічного підходу стосовно встановлення сутності фінансової системи та взаємодії її складових.

Дане питання у своїх працях досліджували такі відомі вчені, як: О.М. Александров, М.М. Алєксєєнко, В.Л. Андрущенко, О.М. Бірман, Б.Г. Болдирьов, М.Б. Богачевський, А.І. Буковецький, О.Д. Василик, І.П. Верба, А.І. Даниленко, Л.О. Дробозіна, І.Х. Озеров, М.І. Крупка, І.К. Кулішер, І.О. Луніна, І.О. Лютий, Ф.О. Меньков, М.І. Мілітін, О.М. Мозговий, С.Я. Огороднік, В.М. Федоров, М.В. Романовський та інші.

Мета дослідження. Метою даного дослідження є комплексний аналіз питання щодо удосконалення та оптимізації адміністративно-правового механізму державного управління фінансовою системою України як головного чинника стійкої фінансово економічної безпеки країни.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення цілого ряду завдань, до яких слід віднести:

― визначити правові засади національної безпеки України та перерахувати її складові;

― дати визначення фінансової системи України, як об’єкта фінансово економічної безпеки;

― перерахувати суб’єктів фінансової системи України;

― здійснити класифікацію суб’єктів та визначити їх правові засади діяльності;

― визначити взаємодію суб’єктів між собою;

― залучити досвід провідних європейських країн у сфері державного управління фінансовою системою;

― здійснити порівняльну характеристику діяльності суб’єктів фінансової системи України та суб’єктів фінансової системи Англії;

― навести пропозиції щодо вдосконалення фінансової системи.

Об’єкт дослідження. Об’єктом даного дослідження є адміністративно-правовий механізм державного управління фінансовою системою України.

Предмет дослідження. Предметом даного дослідження є удосконалення та оптимізація адміністративно правового механізму державного управління фінансовою системою України.

Методи дослідження. Під час проведення даного дослідження використовувалися: системний метод, який дозволив проаналізувати фінансову систему як структуровану модель системи, з її взаємозв’язками із зовнішнім середовищем, та взаємозв’язки її елементів усередині системи, надати всебічну характеристику фінансової системи, метод порівняльного аналізу було використано у процесі порівняння діяльності суб’єктів фінансової системи України та суб’єктів фінансової системи провідних європейських країн, діалектичний метод використовувався у процесі встановлення взаємозв’язку між суб’єктами фінансової системи України.

РОЗДІЛ 1. ФЕБ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

1.1 Правові засади національної безпеки України

З давніх часів безпека вважалася важливою запорукою процвітання будь-якої держави, їй приділялася особлива увага, а її забезпечення породило собою складний і багатогранний процес який можна назвати національною безпекою. Що ж саме являє собою даний процес встигший пройти в одну ногу з зародженням цивілізації?

Перші відголоски дане поняття знаходить в філософії. З філософської точки зору проблема осягнення сутності безпеки на кожному етапі розвитку суспільства вимагала від людини пошуку різних методів досягнення захищеності та стійкості її буття, які обумовлені конкретною культурно-історичною ситуацією, способом життя людей, їх світобаченням тощо.

Первинні уявлення про безпеку служили важливим фактором організації стабільного функціонування та розвитку суспільства. Проте тільки у філософії відбувається раціональне осмислення проблем безпеки.

Рефлексивне оформлення людиною свого існування чи існування іншого об’єкта реального світу у контексті її відношення до небезпеки знаходить своє відображення у понятті безпека.

Тому часто філософи та соціологи говорять про феномен безпеки, бо якщо небезпека опосередковується із запереченням самого існування суб’єкта, то безпека його існування опосередковується і визначається суб’єктом по відношенню до небезпеки [60, c. 155].

Необхідно відзначити, що онтологічний аспект безпеки полягає в тому, що безпека існує в загальній структурі буття і перебуває в різних формах, як оптимальні умови дійсності (буття природи, людини, соціального і духовного), при яких мінімізовані небезпеки. Дана об'єктивна реальність дозволяє здійснити самозбереження всьому живому і включає явища, процеси, закономірності, що діють в світі.

Згодом дане поняття узагальнювалося і прийняло вигляд який носить і досі. Під національною безпекою розуміють у традиційному розумінні ― це захист від агресії з боку зовнішніх ворогів держави. Страх перед такими загрозами породжує готовність протистояти їм будь-якими засобами, в тому числі і військово-силовими. На цьому грунтується розуміння державного суверенітету, що ототожнюється з правом на необмежену силову дію у внутрішніх і зовнішніх справах, якщо це стосується питань забезпечення національної безпеки. У цьому контексті концепція національної безпеки покликана забезпечити концентрацію політичної волі держави для відстоювання своїх життєво важливих інтересів.

Якщо ж дивитися у широкому розумінні, то поняття безпеки включає забезпечення всім громадянам держави нормальних умов для самореалізації, захисту їх життя, свободи і власності від будь-яких посягань з боку, будь то окремої людини, організації або самої держави [63, c. 325].

Існує і інше визначення, відповідно до якого під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб. Їх існує безліч, але зупинимося саме на цих [62, c. 60].

Необхідно також зазначити, що право та національна безпека є тісно взаємопов’язаними між собою. З однієї сторони, виступаючи в ролі регулятора суспільних відносин, право закріплює основні положення, реалізуючи які, підтримується необхідний рівень безпеки України, з іншої - забезпечуючи безпеку, приймаються нові правові норми, отже, право оновлюється, збагачується.

В Україні поняття “національна безпека” набуло широкого значення в останні кілька років. На додаток до цього, розуміння поняття різними верствами населення значно різниться. Здебільшого національну безпеку пов’язують лише з діяльністю спецслужб, ототожнюють з обороною держави тощо. Це справді так, у сучасному світі гарантії нацбезпеки досі забезпечуються силою чи погрозою застосування такої сили, і військова могутність є одним з чинників сили держави. Проте не слід відкидати й те, що все більшого значення набувають економічні, політичні, морально-етичні та інші, не силові аспекти забезпечення національної безпеки. Проблеми національної безпеки стоять сьогодні у центрі уваги більшості цивілізованих країн світу, міждержавних утворень та громадських об’єднань. Причиною такої уваги стало саме глобальне середовище безпеки, яке сьогодні містить у собі велику кількість загроз і викликів найрізноманітнішого характеру.

Слід відзначити, що основними документами, які регулюють питання національної безпеки в Україні є Указ Президента України № 287/2015 “Про Стратегію національної безпеки України” та закон України “Про основи національної безпеки України”.

Так ми бачимо, що згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти [2].

Так, основоположним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплено ієрархічну сукупність правових норм, що забезпечують реалізацію національних інтересів.

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері національної безпеки становлять:

) Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо.

) закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення політики національної безпеки;

) міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах національної безпеки.

) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері національної безпеки України [64, c. 155].

Важливо також відзначити, що безпеки досягають проведенням єдиної політики в галузі її забезпечення, системою заходів економічного, політичного, організаційно-правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства й держави. Вона охоплює заходи не тільки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством передбачено, що в здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

Поруч з позитивними аспектами розуміння безпеки багато дослідників окреслюють негативні аспекти використання права у механізмі забезпечення безпеки.

Так, Кормич Б.А. акцентує , що на початку ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

Не оминуло дане питання такі речі, як колізії та прогалини в праві. Хоча теорія держави та права окреслює основні підходи щодо припинення та подолання випадків відсутності правових норм, необхідних для врегулювання суспільних відносин або неповноти правових моделей, а також усунення розходжень чи протиріч між окремими нормативно-правовими актами, нормами, що регулюють відповідні суспільні відносини, ці проблеми відіграють деструктивну роль в механізмі забезпечення інформаційної безпеки.

Так можна, помітити, що відповідно до вищезазначеного Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [86, c. 226].

Цікавим є те, що в Законі України «Про основи національної безпеки України» закріплюється, що нормативно-правові акти, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України, тобто такі, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки України (доктрини, концепції, стратегії і програми), розробляються і затверджуються Президентом України.

Більше того, не тільки проголошується, але на сьогодні є практичні кроки щодо реалізації цієї норми. Так, Стратегія національної безпеки України була затверджена Указом Президента України.

Хоча в ст. 92 Конституції України чітко закріплено, що виключно законами України визначаються основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку [1].

Необхідно зупинись на тому, що Правові основи національної безпеки України зумовлюють:

― правову регламентацію організації і функціонування системи забезпечення національної безпеки;

― правові форми взаємодії всіх ланок системи забезпечення національної безпеки;

― створення гарантій законності функціонування суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, які б виключали можливість її протиправних дій у цій сфері;

― оптимальний розподіл повноважень між окремими суб'єктами системи забезпечення національної безпеки;

― правовий порядок отримання, аналізу, узагальнення, накопичення і руху інформації в системі забезпечення національної безпеки.

Специфічні ознаки будь-якої надзвичайної ситуації зумовлюють потребу в чіткому визначенні правил поведінки суб'єктів, які діють в її умовах, що зумовлюють особливості правового регулювання забезпечення національної безпеки, зокрема діяльності міліції. Природа надзвичайних ситуацій відрізняє їх від інших загроз національній безпеці, які протікають у звичайних умовах, а саме:

― ступінь розвитку надзвичайної ситуації на певній території досягає таких масштабів, що становить реальну неминучу загрозу;

― настання невідворотних тривалих, суттєвих наслідків;

― швидкий розвиток подій.

Не можна також оминути головних завдань державної політики у сфері національної безпеки. Так, ми бачимо, що першочерговим завданням політики національної безпеки, яке визначене Стратегією національної безпеки України, є підвищення ефективності системи ДУНБ. Його виконання передбачає модернізацію двох взаємопов’язаних складових вказаної системи.

Так, перша складова передбачає вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення загальнодержавного механізму скоординованих дій Президента України та гілок державної влади, спрямованих на розробку та реалізацію державної політики національної безпеки [60, c. 158].

Ключове місце в цьому механізмі належить Президентові України, бо він як глава держави є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності та здійснює загальне керівництво у сфері національної безпеки. Друга складова передбачає передусім вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення структур сектору безпеки, які спеціально створюються державою для виконання завдань забезпечення національної безпеки (збройні сили, розвідка, правоохоронні органи тощо).

Тому ключовими завданнями державної політики національної безпеки України є підвищення якості експертно-аналітичного супроводження вказаної політики, а також рівня професіоналізму посадовців, які працюють у секторі безпеки.

Тобто важливим є суттєве поліпшення якості та структури професійної підготовки управлінських кадрів для системи забезпечення національної безпеки.

Це обумовлено тим, що для фахівців, які здійснюють експертно-аналітичну, консультативно-дорадчу та організаційно-розпорядчу діяльність пов’язану із забезпеченням національної безпеки, принципово важливим є системне розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві, знання теорії національної безпеки та державного управління, проблем, пов’язаних з науково-технічним прогресом і його соціальними наслідками, уміння оперативно приймати управлінські рішення, у тому числі в умовах невизначеності та браку часу.

При цьому слід відзначити складність і неординарність завдань, що стоять перед управлінськими структурами сектору безпеки, постійно підвищують рівень вимог не тільки до професіоналізму та компетентності державного службовця, його вміння здійснювати стратегічний аналіз та стратегічне планування, що пов'язані з розробкою та впровадженням державної політики, спрямованої на виявлення та реагування на загрози національній безпеці, а й до його моральної позиції, почуття обов’язку та відповідальності за долю країни [65, c. 55].

Таким чином основними завданнями політики національної безпеки є:

― чітке розмежування взаємопов’язаних складових управління у сфері національної безпеки: політичної (стратегічне планування і прийняття рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративної (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативної (створення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки);

― забезпечення максимально ефективного використання сил і засобів сектору безпеки в різних умовах (мирний час, кризові ситуації, війна) шляхом централізації та уніфікації адміністративного управління і належної координації оперативного управління в системі забезпечення національної безпеки;

― вдосконалення системи моніторингу чинників, які породжують загрози життєво важливим національним інтересам, зокрема, державному суверенітету та територіальній цілісності;

― врахування національних інтересів у процесі модернізації економіки та процесів, здатних створити загрози в економічній сфері (зокрема, зростання залежності держави від постачальників енергоносіїв, витіснення держави з традиційних ринків збуту вітчизняної продукції, зниження рівня конкурентоспроможності українських товарів);

― виявлення та комплексне врахування чинників, від яких залежить стабільність фінансово-економічної системи та ефективність державної політики, спрямованої на підтримку наукомістких технологій;

― комплексний огляд вітчизняного сектору безпеки та ВПК, уточнення їх завдань і на цій основі їх реформування та належне ресурсне забезпечення;

― зміцнення позиції держави на ринку озброєнь та військової техніки, розширення можливостей військово-технічного співробітництва;

― аналіз і моніторинг процесів, що сприяють виникненню або ліквідації конфліктів, потенційним учасником яких може стати держава;

― вивчення у суспільній думці ірраціональних ідеологічних схем, у тому числі аналіз та моніторинг процесів, що сприяють виникненню етнічного і релігійного екстремізму та їх врахування при здійсненні зовнішньополітичної діяльності [87, c. 312].

Оскільки згідно з Конституцією України основи національної безпеки визначаються законами, то необхідно на законодавчому рівні більш детально конкретизувати положення Конституції стосовно створення та функціонування системи забезпечення національної безпеки.

Чинний Закон України „Про основи національної безпеки України” не виконує вказаної функції, зокрема, в ньому відсутні навіть визначення таких дефініцій, як "система забезпечення національної безпеки" та "сектор безпеки". Тому вважаю за необхідно здійснити заходи щодо внесення в даний закон змін.

Отже, не дивлячись на те, що Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» набули легітимності після прийняття Основного закону, спостерігаємо недопустиму, неконституційну правотворчу діяльність Президента України в цій сфері.

Дані проблеми є досить актуальними, враховуючи бажання України інтегруватись до розвинутих європейських країн. За для чого перед українською державою постала необхідність прийняття чималої низки нормативно-правових актів, що відповідають європейським стандартам за досить обмежений проміжок часу. Внаслідок цього, особливого занепокоєння викликає проблема правореалізації, оскільки стихійне оперативне прийняття нормативно-правових актів, призводить до їх недієвості.

фінансовий економічний безпека державний

1.2 Складові національної безпеки України

Як будь-який функціонуючий механізм національна безпека має свої складові, про що і поговоримо далі. Головними складовими національної безпеки є здатність забезпечення фізичного існування, територіальної недоторканності і цілісності держави, збереження його від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Варто зазначити, що забезпечення зовнішньої безпеки передбачає не тільки наявність та підтримання на необхідному рівні оборонного потенціалу, застосування комплексу різноманітних інструментів впливу на перебіг подій (дипломатичних, економічних та інших), які є у розпорядженні суверенної держави.

Але більш ґрунтовний аналіз проблеми забезпечення національної безпеки потребує подальшої диференціації національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства і держави, в яких органам державної влади необхідно розробляти та здійснювати комплекс заходів щодо захисту національних інтересів.

Аналіз проблем національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства та держави займає чільне місце в багатьох роботах.

Зокрема, розрізняють: державну, економічну, енергетичну, політичну, інформаційну, екологічну, воєнну безпеку. Водночас деякі дослідники складові національної безпеки називають не сферами, а видами національної безпеки. Але, в даному випадку це не є суттєвим.

Поділ національної безпеки на її види, сфери чи якісь інші складові є досить умовним. Причина ― недостатнє наукове обґрунтування меж, які окреслюють ту чи іншу сферу (вид, складову, тощо). Незважаючи на це, сфери національної безпеки часто отримують відповідну назву у керівних документах з питань забезпечення національної безпеки (концепціях, стратегіях тощо).

Так, Законом України “Про основи національної безпеки України” визначено дев’ять сфер національної безпеки: зовнішньополітична; державної безпеки; воєнна сфера та сфера безпеки державного кордону; внутрішньополітична, економічна, соціальна, гуманітарна, науково- технологічна, екологічна та інформаційна сфери. Саме там на думку законодавців проявляються загрози національним інтересам [89, c. 209].

Тобто в Україні сфери національної безпеки визначають крізь призму загроз. Інколи навіть стверджують, що загрози є критеріями формування державної політики національної безпеки, що вони є її наріжними каменями. Водночас визначені згаданим Законом національні інтереси не розподілено за вказаними сферами, а наведений перелік потенційних та реальних загроз щодо їх реалізації не корелює з вказаними інтересами. Це не зовсім логічно, бо, як правило, однією із передумов виникнення загрози є наявність національного інтересу. Дійсно, загроза завжди спрямована проти досягнення того чи іншого інтересу, бо виникає питання - загроза кому, проти чого? Більше того, практика свідчить ― чим більш рішуче держава налаштована на реалізацію національного інтересу, тим більше зростає спротив, наприклад, з боку інших країн, а відтак зростає загроза вказаній реалізації.

Тому доцільно спочатку визначити (обґрунтувати) національні інтереси. Потім ― ступінь їх важливості. Це дозволить визначити пріоритетні інтереси, у тому числі для тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства і держави.

Якщо ж спочатку визначитися із загрозами (до визначення національних інтересів та ступеню їх важливості), то існує значний ризик надмірної реакції з боку суспільства та держави на ці загрози. Мова йде про реакцію, яка може бути неадекватна важливості інтересів, що, як мінімум, призведе до нераціонального використання ресурсів, які є у розпорядженні органів державної влади.

Як відомо, при дослідженні складних проблем часто необхідно будувати модель, яка б могла бути використана, як прогнозна. Проте часто, а особливо у сфері суспільних відносин, зіштовхуються з досить жорстким обмеженням, яке є наслідком складності моделі.

Суть його полягає у наступному: кількість параметрів, за допомогою яких можна описати процес чи об’єкт (тобто його стан у той чи інший момент часу) не повинна бути більша ніж десять.

Це обумовлено тим, що збільшення кількості параметрів породжує значні труднощі при комплексному аналізі отриманих у процесі моделювання результатів. Тому найпоширеніший підхід при моделюванні складних об’єктів (процесів) полягає у тому, що його розділяють на елементи (частини).

Потім вказані частини досліджують, а отримані результати намагаються інтерпретувати (перенести) на цілісний об’єкт (процес). І саме тут дослідників підстерігає найбільша трудність. Дійсно, при побудові моделі об’єкту (процесу) ми вимушені керуватися традиційним підходом ― “від часткового до загального” [64, c. 157].

Але широке використання індукції породжує проблему, яка викликана такою властивістю системи, як її цілісність. Тобто об’єднання результатів дослідження складових (елементів) системи не дає повного уявлення про систему в цілому.

Іншими словами, із-за неможливості врахувати всі взаємозв’язки між елементами цілого, важко забезпечити перехід кількості у якість, тобто інтерпретувати результати дослідження складових системи на всю систему. Тому інформація про сфери національної безпеки (загрози, інтереси, ресурси тощо), ще не гарантує повного уявлення про національну безпеку в цілому.

Ця принципова особливість дослідження систем має бути врахованою:

― при поділі національної безпеки на елементи: сфери, види, сектори тощо, їх дослідженні та узагальненні отриманих результатів (їх інтерпретації) на національну безпеку (будь-то загрози національним інтересам, можливості щодо їх нейтралізації тощо);

― у процесі визначення комплексної оцінки умов розвитку людини,суспільства, держави у контексті реалізації їх інтересів у різних сферах (політичній, економічній тощо);

― при комплексній оцінці захищеності (стану) того чи іншого об’єктана ціональної безпеки [88, c. 217].

Незважаючи на сказане, поділ національної безпеки на зовнішню, внутрішню, інші складові є доцільним при розв’язанні низки практичних завдань.

По-перше, сьогодні спостерігається стійка тенденція щодо розширеного тлумачення поняття “національна безпека” при розробці та здійсненні політики держави в різних сферах життєдіяльності суспільства. Внаслідок цього до сфери національної безпеки включають найрізноманітніші суспільні та індивідуальні потреби. За такого підходу будь-які прояви загроз вказаним потребам, якщо вони впливають на нормальне функціонування держави, життя суспільства або індивіду тією чи іншою мірою стають об’єктами національної безпеки. Тому, наприклад, можна почути про "кадрову безпеку", "продовольчу безпеку", "техногенну безпека", "транспортну безпеку", "водну безпеку" тощо.

Певною мірою такий підхід є обґрунтованим, бо обумовлений процесами гуманізації суспільства і держави, в основі яких зміна уявлень про сферу національної безпеки.

Вказана зміна відбувається у напрямі забезпечення передусім безпеки особи, яку необхідно розглядати в контексті сучасних тенденцій глобалізації, розвитку інформаційних технологій, зміни традиційних уявлень про державний суверенітет, національну ідентичність тощо.

По-друге, в будь якій країні створені центральні органи державного управління, які несуть відповідальність за стан справ у тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства. Це, як правило, міністерства або інші центральні органи виконавчої влади з певними функціями і повноваженнями.

Наприклад, міністерство закордонних справ має головною сферою прикладення своїх зусиль зовнішньополітичну, а міністерство економічного розвитку і торгівлі - економічну сфери.

Водночас на Заході при дослідженні проблеми забезпечення національної безпеки увага головним чином акцентується на: політичних аспектах (зокрема, у контексті аналізу загроз основам ліберальної демократії, які останнім часом розглядаються в контексті глобалізації, розвитку інформаційних технологій, змін традиційних уявлень про державний суверенітет, альтернативних моделей політичних трансформацій тощо; економічних аспектах (головним чином у ракурсі економічних основ та обмежень щодо планування національної оборони, складання відповідного бюджету, громадянського контролю в цих питаннях); воєнних аспектах (у контексті розвитку практики відносин між цивільним і військовим секторами, тобто між цивільною владою і “силовими” структурами, які трансформуються у так звану проблему цивільно-військових відносин).

Загалом же на Заході концептуальні підходи щодо забезпечення безпеки базуються на постійному діалозі державної політики з філософією лібералізму, згідно якої наявність розвиненого громадянського суспільства є головним гарантом безпеки індивіду, суспільства і держави.

Окрім того вважають, що загрози національній безпеці балансуються можливостями економічної, політичної могутності, воєнними та розвідувальними ресурсами. Тому в кінцевому підсумку головна увага приділяється захисту та розвитку вказаних можливостей, а не поділу національної безпеки на сфери (економічну, політичну тощо). При цьому робиться чіткий акцент на виявленні, попередженні та нейтралізації загроз інтересам виживання [90, c. 65-67].

Вважається також, що стабільність політичної системи, ефективність збройних сил, інших "силових" структур, відносини між ними та суспільством і Урядом мають визначатися законом, визнаватися у плані культури і насаджуватися політичною владою. Саме тому таке важливе значення приділяється вдосконаленню стосунків між цивільними і військовими, у тому числі налагодженню громадянського цивільного контролю над збройними силами.

Існує також інша думка щодо складових національної безпеки, сили (суб'єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони включають:

1)      Український народ - громадяни на виборах, референдумах, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

)        Верховну Раду України - в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;

3)      Президента України як главу держави - забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони;

)        Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України - координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;

)        Кабінет Міністрів України - вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки й боротьби зі злочинністю;

)        Конституційний Суд України - вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх тлумачення;

)        Суди загальної та спеціальної юрисдикції - здійснюють правосуддя в сфері забезпечення національної безпеки;

8)      Прокуратуру України - здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

9)      Національний банк України - розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки;

)міністерства та інші центральні органи виконавчої влади - в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й застосування відповідні сили та засоби безпеки [86, c. 236].

Існує й інша класифікація складових, на якій ми зараз і зупинимося. Відповідно до неї ці складові, у свою чергу, передбачають:

― всебічне зміцнення місця і ролі країни в сучасному світі;

― захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави;

― збереження та забезпечення економічного, політичного і військово-політичного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів країни;

― захист прав, свобод, гідності та матеріального благополуччя всіх її громадян;

― позначення регіонів і країн, на які поширюються життєво важливі інтереси країни;

― ліквідацію реальних та потенційних загроз національним інтересам і національній безпеці і т.д.

Запорукою забезпечення ефективного захисту інтересів особи, суспільства і держави є національна єдність, яка досягається за умов поваги до гідності людини та реалізації життєво важливих національних інтересів України.

Під терміном «національні інтереси» розуміють життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного носія влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До таких національних інтересів відносять:

права та свободи людини і громадянина;

суверенітет України, її територіальна цілісність, недоторканість державного кордону, демократичний конституційний лад, верховенство права;

соборності держави на основі консолідації усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України;

конкурентоспроможності держави та економічного добробуту населення шляхом всебічного розвитку людського, науково-технічного, інноваційного потенціалів країни;

реалізація конституційного принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

додержання гарантій незалежності та об’єктивності суду;

обмеження втручання держави у діяльність економічних суб’єктів, громадян, громадських організацій та політичних партій, релігійних об’єднань;

безпечні умови життєдіяльності та захисту навколишнього природного середовища;

збереження і розвитку духовних і культурних цінностей суспільства; - гармонійні відносини з іншими державами світу.

Стратегія національної безпеки України є документом, обов’язковим для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [64, c. 160].

Об’єктами національної безпеки є:

) людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;

) держава - конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

) суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище, земельні ресурси;

Поряд з складовими національної безпеки необхідно виділити і загрозливі чинники. Так, основними чинниками, що загрожують міжнародній стабільності та погіршують регіональне середовище безпеки навколо України, є:

загострення конкуренції між світовими центрами впливу, застосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах;

послаблення ролі міжнародних інститутів безпеки, що уможливлює безкарне застосування сили на міжнародній арені для реалізації власних інтересів;

інтенсифікація процесів мілітаризації окремих держав і регіонів;

поширення тероризму, наркоторгівлі, незаконної торгівлі зброєю та ядерними матеріалами, міжнародної організованої злочинності, поширення нелегальної міграції, торгівлі людьми, кіберзлочинності.

Виходячи з того, що сьогодні для України, як вважає Рада національної безпеки і оборони, не існує прямої воєнної загрози, а можливості політичного тиску з боку іноземних держав хоча й існують, але обмежені, національна безпека нашої країни піддається, головним чином, впливу внутрішніх загроз.

Тому питання воєнної безпеки, які в основному торкаються зовнішніх загроз, хоча й пов’язані з іншими елементами національної безпеки, ретельно розглядатися не будуть.

А серед внутрішніх загроз, передусім, слід виділити економічну складову. Невипадково у ст. 17 Конституції України підкреслюється, що забезпечення економічної безпеки є однією з найважливіших функцій держави [1].

На жаль, сьогодні Україна знаходиться у складному соціально-економічному становищі.

На думку багатьох експертів, основними факторами, що стримують економічний розвиток країни, є:

недосконала бюджетна політика та слабкість бюджетного планування;

низька фінансова дисципліна та непрозорі схеми розрахунків;

недосконала податкова політика;

значна диференціація доходів населення та високий рівень бідності;

низька ефективність приватизаційних програм та їх інвестиційних результатів, незахищеність прав власників, інвесторів та кредиторів;

несприятливий інвестиційний клімат, що стримує залучення інвестицій та гальмує формування ресурсів для проведення структурної перебудови економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності тощо.

У соціальній та гуманітарній сферах загрозами національній безпеці стають:

невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення;

поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

зменшення населення держави та скорочення тривалості життя у країні (особливо у чоловіків) тощо

1.3 Фінансова система України як об’єкт фінансово-економічної безпеки

Перш ніж перейти до розгляду даного питання необхідно спочатку з’ясувати, що ж саме розуміють під фінансовою безпекою? Під Фінансовою безпекою розуміють - багаторівневу систему, яку утворює низка підсистем, кожна з котрих має власну структуру і логіку розвитку.

З цього визначення виходить і поняття фінансової безпеки держави, що це ступінь захищеності фінансових інтересів держави, стан фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової, валютної, банківської, інвестиційної, митно-тарифної, розрахункової та фондової систем, що характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю держави ефективно формувати та раціонально використовувати фінансові ресурси, достатні для задоволення її потреб, шляхом виконання зобов'язань і забезпечення соціально-економічного розвитку [24, c. 117].

Отже, система фінансової безпеки відіграє роль надсистеми, одночасно вона є і підсистемою економічної безпеки держави (яка, у свою чергу є складовою національної безпеки держави та міжнародної економічної безпеки).

Суб'єктами фінансової безпеки виступають: окремі громадяни, домашні господарства, населення в цілому, підприємства, організації, установи, галузі господарського комплексу, регіони, окремі сектори економіки, держава, міждержавні утворення, а також світові співтовариства.

Важливою складовою фінансово економічної безпеки є фінансова система, яка являє собою сукупність взаємопов'язаних елементів, які мають однорідні ознаки. Вона поділяється залежно від теоретичного погляду, на категорії "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо.

Існують і інші підходи щодо визначення цього терміну з боку вчених, так в науковій літературі немає єдиної думки щодо визначення фінансової системи.

Вона розглядається в залежності від теоретичного погляду на такі категорії як "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо. Крім того, визначення фінансової системи не закріплено законодавством України.

Так, російські вчені Дробозіна Л.А., Родіонова В.М. визначають фінансову систему як сукупність різних сфер фінансових відносин, в процесі яких створюються і використовуються фонди грошових коштів.

У відповідності до цього визначення фінансова система будується за блоками фінансових відносин: централізованих і децентралізованих.

Б.М. Сабанті не застосовує поняття "фінансова система", а "ланки фінансів", необхідність відокремлення яких зумовлена відмінністю в формах, методах та мети їх створення.

Вітчизняні науковці та практики визначають фінансову систему, виходячи з її ролі в суспільному відтворенні. Наприклад, Опарін В.Н. називає фінансовою системою сукупність відокремлених певних складових фінансів, які мають свої характерні ознаки й особливості і відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Василик О.Д. свідчить, що фінансова система держави − це різноманітні види фондів, сконцентрованих у її розпорядженні, а також в господарських суб'єктів й інших фінансових інститутів з метою використання економічного і соціального розвитку. Башнянин Г.І. у складі фінансової системи виділяє: фінанси домогосподарств, фінанси підприємств, державні фінанси [22, c. 334].

У найбільш загальному вигляді визначення фінансової системи наступне ― це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку. У теоретико-практичному плані важливою є проблема типологізації фінансових систем [85, c. 314].

Перш за все слід визначити, що таке фінансова система. Поняття "фінансова система" складається із "система" та "фінанси". Термін "система" походить з грецької, означає ― поєднання, утвір. Що ж стосується другого поняття, фінанси самі по собі є досить складним суспільним явищем, розкриття сутності якого потребує окремого логічно завершеного дослідження [45, c. 26].

Отже, "фінансова система" є розвитком і логічним продовженням більш загального поняття "фінанси", про яке дедалі частіше говорять як про особливе господарство в господарстві. Фінансова система, явище об’єктивне.

Це зумовлено тим, що фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов’язана з її функціонуванням. В Україні на шляху до ринкового типу фінансової системи накопичилося багато проблем, а саме: відсутність системного підходу до реструктуризації фінансової системи, надто повільний темп реформ, нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ, відсутня стратегія і тактика, відсутність ефективності функціонування фінансової системи.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок (ринок грошей, капіталів, цінних паперів та кредитний ринок) [43, c. 44].

Нині ситуація ускладнюється різким зростанням цін на товари і послуги, видачею заборгованостей населенню, що стало причиною чергової інфляції. Очевидно, що за умови вибору оптимальної стратегії й тактики перетворення економічних відносин не може не супроводжуватися падінням виробництва. Високе зростання цін - феномен, що властивий багатьом країнам у період економічних і політичних ускладнень.

Негативним явищем є відсутність чіткої політики вищих органів влади, складна політична ситуація, зміна керуючих та посадових осіб. Узагальнений аналіз фінансової системи свідчить про її незбалансований характер: як за обсягом ресурсів, так і за роллю у суспільстві провідне місце посідають державні фінанси насамперед бюджет, фінанси суб’єктів господарювання перебувають у стадії трансформації, фінансові інститути перебувають у стадії формування. У нас створені комерційні банки, страхові та клірингові компанії, фондова біржа, державні та недержавні цільові фонди, фінансові посередники, однак їх роль поки що недостатня, що пояснюється слабкою потужністю, яка визначається обсягом фінансових ресурсів [84, c. 27].

Одним із найболючіших питань є пошук шляхів збалансування фінансової системи. На загальнодержавному рівні уже робилися спроби у частині затвердження та виконання бюджету , хоча вони приводили лише до формальної відповідності, а на практиці ― дефіцит та зростання державного боргу. На регіональному рівні ситуація також складається не найкраще, оскільки в різних регіонах дохідна та видаткова частини не співпадають. Звітність та подання інформації до реєстру банками не має досконалих механізмів оперативності і прозорості, це зумовлює високий рівень несприятливого вибору і морального ризику, що впливає на розвиток фінансової системи [46, c. 17].

Теоретично фінансову систему країни можна сформулювати як сукупність фінансових ресурсів, згрупованих за різними ознаками:

― за територіальною ознакою (на основі адміністративного поділу країни);

― за галузевою ознакою (на основі поділу економіки на сфери і галузі);

― за ознакою форм власності (в Україні ― державна, колективна, приватна), тощо [44, c. 33].

Але така побудова не дає можливості ефективного управління фінансовими ресурсами, не дозволяє реалізовувати фінансову політику держави і суб'єктів підприємницької діяльності, обмежує законодавче поле і не використовує фінансові відносини, які реалізуються за напрямками руху грошових потоків. Тому, на мій погляд, найбільш обґрунтована і практично реалізована думка про формування фінансової системи за внутрішньою будовою і організаційною будовою.

За внутрішньою будовою фінансова система ― це сукупність взаємозв'язаних фінансових відносин, що формують і використовують доходи і відповідні фонди, а також відображають форми і методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Складові ланки фінансової системи визначаються:

― за ознакою напрямків руху грошових потоків;

― за місцем акумуляції фінансових ресурсів у відповідних грошових фондах. Фінансова система за організаційною будовою ― це сукупність фінансових органів та інститутів, що спрямовують, управляють та контролюють грошові потоки [41, c. 241].

Розвинена фінансова система є важливою умовоювирішення існуючих економічних проблем, серед яких особливо актуальною є необхідність оновлення надзвичайно застарілих основних фондів і фактично створення заново всієї дорожньо-транспортної, житлово-комунальної та іншої інфраструктури життєзабезпечення. Найбільшої ефективності фінансова система держави досягає тоді, коли відлагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки [68, c. 99].

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок (елементів):

― державний бюджет;

― місцеві фінанси;

― фінанси державних підприємств, установ та організацій;

― спеціальні цільові фонди;

― кредит.

Державний бюджет - найбільший централізований фонд коштів, який перебуває у розпорядженні КМУ та виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину НД, що перерозподіляється фінансовими методами. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути - податки, позики й видатки.

Державний бюджет тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи і є координуючим центром, який в умовах ринкової економіки надає необхідну їм допомогу. Це, зокрема, бюджетні дотації, субвенції, субсидії, кредити, гарантії, які сприяють забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи.

Місцеві (муніципальні) фінанси. Компетенція щодо їх формування визначається чинним законодавством України: Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенція встановлюється насамперед Бюджетним кодексом України та періодичними актами про бюджет місцевих органів.

Структура місцевих фінансів визначається державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У США до місцевих фінансів належать бюджети штатів, графств, муніципалітетів, округів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН - бюджети земель, громад та міст [49, c. 95].

Не секрет, що фінансова система являє собою сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє, перерозподіляє і використовує як централізовані, так і децентралізовані грошові фонди.

Однією з основних проблем нестійкості фінансової системи України є відсутність належного державного контролю. Оскільки останній ― важлива функція держави, за допомогою якої забезпечуються адекватні умови для функціонування фінансової системи, дефіцит належного контролю призвів до зловживань та порушень у сфері фінансових відносин [47, c. 115].

У даному зв’язку обов’язковим має бути вдосконалення системи фінансового контролю за рахунок збалансування місцевих та державного бюджетів, досягнення самодостатності у фінансах окремих регіонів країни та галузей економіки, а також дотримання економічної безпеки держави. Все це може стати запорукою ефективного функціонування державних фінансів та посилить престиж країни перед світовою спільнотою. На жаль, фінансова система України не відповідає світовим стандартам, проте досить залежить від зовнішніх відносин, що провокує її трансформацію з урахуванням інтеграції до світового фінансового простору.

По-третє, особливу увагу доцільно приділити питанню недосконалості діючих нормативно-правових документів та розміру штрафів. Оскільки сума штрафів за незаконне або нецільове використання бюджетних коштів менша за самі обсяги цих коштів, держава втрачає значні суми через зловживання посадових осіб, що призводить до збільшення порушень і нецільового використання бюджетних коштів.

На особливу увагу заслуговує питання створення потужної групи банків, зменшення податкового тиску та впорядкування фінансових потоків.

У даному контексті слід зазначити, що цим питанням повинні займатися відповідні органи законодавчої та виконавчої влади: раціональне функціонування всієї фінансової системи можливе лише за рахунок належного функціонування кожної складової окремо та у разі їх синергічного поєднання.

Як відомо, саме через фінансову систему відбувається перерозподіл фондів грошових коштів, що обслуговують економічні відносини в країні, починаючи від створення валового внутрішнього продукту і закінчуючи економічними відносинами підприємств і населення [56, c. 16].

Варто зазначити, що фінансова система України потребує кардинальних змін, оскільки особливості її функціонування не відповідають загальноприйнятим цивілізованим нормам і стандартам. За рахунок неефективної роботи фінансової системи у сучасних умовах відбувається не повне акумулювання фінансових ресурсів та нераціональний їх перерозподіл між різними сферами. У результаті цього гальмуються надходження інвестицій в країну, адже саме вони необхідні для сталого економічного розвитку та стабільного функціонування держави.

Серед основних проблем фінансової системи України слід відзначити також неефективну систему державного регулювання, що унеможливлює сталість її розвитку. Одним із варіантів якісної трансформації фінансової системи країни може бути використання прогресивного світового досвіду провідних країн світу ― Великобританії, Німеччини, Японії - у галузі створення єдиного регулятора фінансової системи (мегарегулятора). З допомогою останнього можливим стане уникнення протиріч у сфері контролю за фінансами та сформує надійний базис для інтеграції України у світову фінансову систему [52, c. 136].

Щодо перспектив розвитку фінансової системи України, слід зазначити, що їй необхідно ефективно імплементувати фінансовий механізм діяльності бюджетних установ, здійснювати перманентний пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів, а також раціонально використовувати кошти, залучені за допомогою державного кредиту, зміцнюючи при цьому довіру до державних цінних паперів.

І найголовніше - це економно витрачати бюджетні кошти та обов’язково посилити контроль за їх цільовим використанням. Ще однією проблемою на сьогодні для України залишається незбалансованість у видатках та доходах бюджету, а також значне зростання державної заборгованості та нераціональний розподіл витрат. Для розв’язання зазначених питань, на мою думку, необхідно впровадити контроль за витрачанням коштів, їх доцільністю та належним чином відслідковувати грошові потоки. Водночас обов’язковим має бути зменшення обсягів запозичень для покриття бюджетного дефіциту.

Останнім часом мало уваги приділяється таким статтям видатків, як: охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток, на противагу цьому видатки на загальнодержавні функції зростають із року в рік. На мій погляд, для покращення стану фінансової системи України необхідно переглянути ключові напрямки стабілізаційної політики: розвиток страхового механізму пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування для отримання вищої освіти полегшить навантаження та сприятиме удосконаленню функціонування фінансової системи країни.

Для зменшення заборгованості, Україні слід поновити свій імідж та відновити довіру населення, емітуючи при цьому державні облігації з метою залучення додаткових коштів. Разом з тим у довгостроковій перспективі необхідно створити відповідні механізми, спрямовані на стимулювання розвитку фінансів домогосподарств, оскільки, використовуючи практику зарубіжних країн, слід зазначити, що домогосподарства займають провідне місце у формуванні доходної частини бюджетів усіх рівнів.

Також слід зазначити, що розвинута фінансова система може виконати масштабні завдання:

― по-перше, сприяти ефективній алокації ресурсів у економіку;

― по-друге, фінансовий сектор повинен сприяти реалізації соціальних функцій держави;

― по-третє, фінансова система повинна стати базою для експансії українського малого бізнесу на зовнішні ринки і служити засобом для проведення державної політикищодо зміцнення фінансового суверенітету.

Отже, на розвиток фінансової системи впливає чимало факторів, які потрібно вирішувати, щоб не допустити застою і кризових явищ. По-перше налагодити функціонування грошової, кредитної, банківської систем. По-друге ― всі сфери фінансів і їх ланок, діяльність органів та інститутів, які функціонують в сфері фінансів необхідно вдосконалити. Стратегія і тактика реформування фінансів має полягати у поступовій реструктуризації, яка передбачатиме подальшу трансформацію [71, c. 324].

Слід звернути більше уваги на проблеми економічного розвитку та зростання, розробці законодавчо-нормативної бази. Єдиним способом збалансування фінансової системи є застосування системи міжбюджетних розрахунків, хоча в деяких випадках він неефективний. Першочерговим завданням розвитку фінансової системи в Україні є нарощування фінансового потенціалу банківської системи, створити групу потужних банків, зменшити податковий тиск, упорядкувати фінансові потоки, розпочати структурно-інституційні перетворення банківської системи, ефективну реорганізацію підприємств. На це повинні бути спрямовані всі зусилля органів законодавчої та виконавчої влади.

Таким чином ми бачимо, що згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти [2].

Також необхідно відзначити, що важливими є складові національної безпеки про які мова йшла вище і до яких слід віднести: всебічне зміцнення ролі та місця країни в світі, захист національних інтересів, цілей та інтересів держави, захист прав, свобод, гідності та матеріального благополуччя громадян, ліквідація реальних та потенційних загроз національній безпеці.

Тому існування і прогресивний розвиток нашої країни, як суверенної держави, залежать від здійснення цілеспрямованої політики щодо захисту її національних інтересів.

Важливою складовою фінансово економічної безпеки є фінансова система, яка являє собою сукупність взаємопов'язаних елементів, які мають однорідні ознаки. Вона поділяється залежно від теоретичного погляду, на категорії "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо.

Підсумовуючи вищевикладене можна сказати, що фінансова безпека є важливою складовою фінансової безпеки і її підтримання є запорукою стабільного існування держави.

РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ФСУ

.1 Суб’єкти фінансової системи України

Фінансова система України являє собою складну систему яка складається з великої кількості складових, які її формують і на які покладені обов’язки її нормального функціонування. Одними з таких складових є суб’єкти фінансової системи, які її формують і підтримують її життєдіяльність і є невідємними елементами.

В першу чергу необхідно визначити, що ж саме являють собою елементи фінансової системи. В науці фінансового права під елементом фінансової системи прийнято розуміти фінансово-правовий інститут який має матеріальний зміст взаємопов’язаний із внутрішньою та зовнішньою його формами. Як і будь-який інститут права, фінансово-правововий інститут становить собою систему взаємопов’язаних норм, що регулюють собою відносно самостійну сукупність суспільних відносин у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування .

Будь-який з цих інститутів характеризується правовими, економічними характеристиками, а деякі з них (як бюджетна система) і політичними.

В умовах динамічного розвитку суспільства питання функціонування збалансованого та чіткого механізму розвитку фінансової системи України набуває дуже великого значення.

На думку багатьох представників економічної науки фінансова система включає такі складові: державний бюджет позабюджетні фонди, фонди страхування, фондовий ринок, фінанси організацій різних форм власності, державний кредит, банківський кредит. Тобто більшість науковців-економістів під фінансовою системою країни розуміють сукупність грошей, фінансових ринків, (валютних, грошових, капітальних) та фінансових інститутів (приватних і публічних) [78, c. 118].

Кожен з інститутів фінансової системи концентрує специфічні фінансові відносини, за допомогою яких утворюються і використовуються відповідні види грошових коштів з метою задоволення різних за своїм змістом і маштабами потреб.

Важливо відзначити поняття сутності фінансової системи особливості її функціонування напряму пов’язано з природою та функціями держави. Такий правовий підхід до визначення фінансової системи держави дозволяє розглядати її як досить широку за змістом категорію. На підтвердження цього О.М. Ашмаріна в своїх наукових працях доводить, що фінансову систему слід розглядати як сукупність елементів: по-перше, згрупованих у двох основних напрямках (фондів та суспільних відносин з їх акумулювання, перерозподілу та використання) і по-друге, як сукупність факультативних інструментів (інституційний механізм, методи, функції, фінансова політика, фінансове законодавство і т.д).

Накопичуючись під час матеріального виробництва, більшість грошових доходів трансформується, перетворюється та рухається в межах різних правових режимів. Саме таким чином з’являється певний зв’язок фінансів та держави і саме завдяки цьому збалансованому зв’язку діє фінансова система країни.

П. Роуз і Д. Фрезер розглядають фінансову систему країни як мережу фінансових ринків, фінансові інституції, бізнес структури, фінанси домогосподарств та уряду.

Тобто, фінансова система країни визначається ними як поєднання ринків, інститутів та фірм, що надають фінансові послуги та виступають як фінансові посередники. Тоді як на думку С. Науменкової та С. Міщенко, «такий підхід обмежує роль і призначення фінансової системи. Вони вважають, що такий розгляд фінансової системи за функціональним призначенням та структурною побудовою наближає її за визначенням до іншого поняття, а саме фінансового сектору. При цьому, ними наводиться визначення МВФ за яким фінансовий сектор забезпечує економіку посередницькими послугами та охоплює всі організації, головною діяльністю яких є фінансове посередництво, в тому числі банківську систему та інші фінансові установи, включаючи пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, кредитні спілки [54, c. 334].

Починаючи досліджувати організаційно-правову структуру фінансової системи країни необхідно зосередити увагу на визначенні сутності фінансів як головної складової фінансової системи, тому що фінанси, як кров в організмі людини є головним та практично єдиним компонентом що пов’язує між собою різні елементи фінансової системи країни.

З одного боку, сутність фінансів, їх форми та кількість визначають спроможність держави та гарантують перспективи її фінансового розвитку.

З іншого боку, завдяки фінансам держава постійно має змогу впливати на результати відтворення виробництва. За рахунок фінансових ресурсів та застосовуючи відповідні правові норми держава стимулює розвиток виробництва і підтримує в раціональних та об’єктивних пропорціях розвиток суспільства і держави в цілому.

Існування фінансів пов’язане з необхідністю вилучення, розподілу та формування державою частки валового внутрішнього продукту. Саме перерозподіл та розподіл валового внутрішнього продукту в грошовому вимірі визначає призначення фінансів. Задля цього державою визначаються законодавчо закріплені ознаки фінансів, їх місце в фінансовій системі, особливості та форми регулювання. Тому, фінанси необхідно досліджувати перш за все, як юридичну, а вже потім, як економічну категорію [8, c. 310].

Також слід відзначити, що через відповідні закони держава завдяки саме фінансам регулює відносини щодо формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих державних грошових фондів.

Вони складають однорідну систему, яка діє на єдиних умовах, однакова по формам і методам розподілу грошових коштів та носить назву фінансового інституту. Тому, саме врегульована державою через виникнення відповідних фінансових відносин та встановлена нею сукупність взаємодіючих та взаємопов’язаних фінансових інститутів складає фінансову систему держави.

Фінансові відносини можуть виникати:

― між державою та юридичними і фізичними особами;

― між декількома юридичними особами;

― між юридичними та фізичними особами;

― між декількома фізичними особами [8, c. 203].

А тому, саме фінансові відносини утворюють фінансову систему країни. На її функціонування і розвиток дуже важливий вплив має тип держави: унітарне чи федеративне. Унітана держава зазвичай має дворівневу фінансову систему, де фінансові відносини регулюються центральною владою та владою на місцях, а федеративна держава ― трьохрівневу.

Я вважаю, що фінансова система нашої країни являє собою дуже складний механізм, ефективність функціонування якого напряму залежить від двох визначальних чинників. По-перше ― від законодавчої урегульованості, налагодженості та збалансованості фінансових відносин у суспільстві.

Це, насамперед, вибір правильної і доцільної для країни фінансової моделі розвитку, яка буде стимулювати виробника та відповідно й суспільство.

На думку О. Соскіна ―сучасна глобальна науково-технологічна, інформаційна, кібернетична та екологічна революція потребує відповідних змін у моделях економічного розвитку. Природно, що вони не можуть функціонувати на засадах авторитаризму, етатизму чи монополізму [14, c. 7].

Україна повинна враховувати ці процеси, визначаючи економічну модель свого розвитку. Виходячи із новітніх світових викликів і можливостей, щоб стати конкурентною державою у центрі Європи. Україна має вибудувати демократичну модель розвитку суспільства, якій повною мірою відповідає економічна модель народного капіталізму.

Можна, цілком погодитись з таким визначенням, оскільки фінансова модель народного капіталізму цілком відповідає нашим національним інтересам направленим на забезпечення економічної незалежності України та ментальності українців.

По-друге, злагоджена діяльність суб’єктів фінансової системи залежить від організації державного управління нею. При цьому, головним важливим чинником є дієвість самого адміністративно-правового механізму управління фінансовою системою країни, а також чітке законодавство, що забезпечує безперервну та гармонійну роботу цієї системи в цілому.

Відсутність або не ефективне використання цих передумов не дасть змоги цілеспрямовано управляти фінансами. Механізм управління фінансовою системою України складається з двох основних складових, а саме, органів управління та форм і методів управлінської діяльності.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким та законодавчо затвердженим розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями [18, c. 13].

На підтвердження цього, Н.І. Хімічева зазначає, що «ефективність дії фінансової системи залежить від рівня правових норм і правозастосовної діяльності».

Україна, здійснюючи керівництво фінансами та будучи у фінансових відносинах владним суб’єктом повноважень та власником засобів виробництва, визначає через прийняття відповідних законів порядок наповнення та використання грошових фондів [21, c. 224].

Прийнято вважати що фінансова система складається з фінансів суб’єктів господарювання та державних фінансів. В свою чергу фінанси суб’єктів господарювання складаються з :

― фінансів комерційних підприємств;

― фінансів некомерційних організацій та установ;

― фінансів громадських організацій та доброчинних фондів;

Державні фінанси в свою чергу мають свою класифікацію до якої прийнято відносити:

― бюджетна система;

― державні цільові фонди;

― державний кредит [23, c. 132].

Фінанси комерційних підприємств в свою чергу мають особливості організації обумовлені специфікою їх діяльності. Підприємства працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку (доходу), відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат по основній діяльності, а також по її розширенню і розвитку. Такі підприємства працюють, головним чином, в сфері матеріального виробництва. Але в сучасних умовах переходу до ринку і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, видавницькі, навчальні заклади тощо).

Комерційні підприємства є основними платниками податків в бюджет, таких як податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, ресурсні платежі, а також внесків в державні цільові фонди. Таким чином, за рахунок частини створеної комерційними підприємствами вартості при її перерозподілі через бюджети ці кошти спрямовуються на утримання установ невиробничої сфери (бюджетних організацій).

До некомерційних установ належать такі, які надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату, яка не відшкодовує їх видатків. Це лікарні, поліклініки, школи, дитячі дошкільні установи, музеї, середні і вищі навчальні заклади та ін. Таким чином, принципова відмінність комерційних підприємств від некомерційних полягає у тому, що метою перших є одержання прибутку, а для других така ціль не є головною.

Крім того, для некомерційних організацій у випадках перевищення доходів від усіх видів діяльності та з усіх джерел над видатками, одержані вільні кошти не можуть бути спрямовані на збільшення доходів тих юридичних або фізичних осіб, які заснували таку некомерційну організацію, а повинні використовуватись на розвиток діяльності, створення фінансових резервів тощо.

Більшість некомерційних організацій належить до державного сектора економіки. Головним джерелом фінансування видатків таких організацій є бюджетні кошти, тому вони і називаються бюджетними.

Організація фінансових відносин в некомерційних організаціях має свої особливості обумовлені характером перерозподільчих процесів у суспільстві, їхнім державним регулюванням, гострою нестачею бюджетних коштів, необхідністю їхнього економного і цільового використання.

Особливе місце у фінансовій системі належить фінансам громадських організацій та доброчинних фондів.

Вони являють собою добровільні об’єднання громадян за професіями, інтересами, захопленнями. На фінанси громадських організацій і доброчинних фондів впливають особливості їхнього функціонування, пов’язані з відсутністю комерційної діяльності (а отже і доходів, отриманих внаслідок такої діяльності), а також відсутністю державного фінансування.

Головним джерелом доходів таких організацій є: вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Хоча громадські організації і доброчинні фонди не мають права займатися комерційною діяльністю, вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину одержаного доходу.

В загальнодержавних фінансах є особлива ланка фінансових відносин державний кредит. Існування державного кредиту пов’язано з постійним протиріччям між потребами держави і її фінансовими можливостями, з хронічною нестачею централізованих фінансових ресурсів і, зокрема, з бюджетним дефіцитом [15, c. 352 ].

Держава виступає як позичальник коштів (а її кредиторами є юридичні та фізичні особи), кредитор і гарант. Найважливішими формами державного кредиту є державні позики, грошово-речові лотереї, використання частини вкладів населення в ощадних установах, використання коштів Державного позикового фонду. Державні позики можуть супроводжуватися випуском цінних паперів (державних облігацій і казначейських зобов’язань) або бути у безготівковій формі (шляхом записів на відповідних рахунках).

Державні позики бувають зовнішніми і внутрішніми.

Функціонування державного кредиту веде до утворення державного боргу, як сукупності зобов’язань держави перед населенням, юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями.

У видатковій частині Державного бюджету України щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного боргу.

Слід зазначити, що формування відлагодженої та ефективно функціонуючої фінансової системи - відповідальне і складне завдання, вирішення якого потребує багато часу. Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення.

Слід відзначити, що різні автори розглядали фінансову систему, як «форму організації», сукупність різних установ та ринків, які надають свої послуги фірмам, громадянам, а також урядам, сукупність різних сфер фінансових відносин, в процесі яких утворюються і використовуються фонди грошових коштів та інші недержавні пенсійні фонди, фінансово промислові групи та інше [11, c. 195].

Однак, дане визначення не є коректним, оскільки заявлені сукупності не відповідають обов’язковим вимогам пред’явленим до системи, а саме ― «однорідності за своїми завданнями і організаційно об’єднаних в одне ціле».

На думку С.А. Черченцева фінансова система як форма організації грошових відносин може бути підрозділена на три взаємопов’язані підсистеми, що забезпечують формування і використання фінансових ресурсів, відповідно:

А) у господарюючих суб’єктів;

Б) у населення;

В) у держави та органів місцевого самоврядування.

В літературі має місце авторський підхід вчених до побудови фінансової системи. Наприклад, Василик О.Д. представив її такими складовими: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів, державний кредит, страхові та резервні фонди, фінансовий ринок, фінанси домогосподарств, фінансовий апарат, фінансове законодавство. Опарін В.М. і Романенко О.Р. до сфер фінансових відносин включають: фінанси суб'єктів господарювання, державні фінанси, міжнародні фінанси, фінансовий ринок, страхування, виокремлюючи основні та забезпечуючі. Західна фінансова наука до фінансової системи відносить фінансові інституції, через які суб'єкти фінансових відносин реалізують свої рішення [28, c. 111].

Таким чином, структура фінансової системи є динамічною. Вона змінюється як із розвитком держави, її економічних, суспільно-політичних. Відносин, так і з удосконаленням наукових підходів до вивчення фінансових явищ і процесів.

В Україні здійснюється формування ринкових засад господарювання і структура фінансової системи відображає складність економічних процесів, наявність особливостей правового регулювання фінансів виробничих підприємств й організацій сфери послуг, виокремлення фінансів домогосподарств та відсутність єдиної нормативної бази, вплив інтеграції та глобалізації [30, c. 347].

Основною ланкою фінансових відносин є фінанси суб'єктів господарювання, які у фінансовій системі України представлені двома основними ланками ― фінансами комерційних підприємств та фінансами некомерційних установ, організацій із подальшим структуруванням у нормативно-правовому забезпеченні та вітчизняній практиці.

Фінанси підприємств, установ, організацій обслуговують створення валового внутрішнього продукту, який є основою розподілу та перерозподілу за допомогою фінансів.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання може бути організована за такими методами: комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування [26, c. 158].

Слід наголосити на тому, що центральне місце у фінансовій системі України займають фінанси держави, які виражають фінансові відносини з приводу розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою формування бюджетів, державних позабюджетних фондів і використання їхніх коштів органами державної та місцевої влади для задоволення суспільних потреб. Основними ланками фінансів держави є: державний і місцеві бюджети, державні позабюджетні фонди, державний і місцеві кредити [72, c. 135].

Також слід наголосити, що найважливіше місце належить бюджетам, які об'єднуються у бюджетній системі України. Держава використовує бюджети для перерозподілу валового внутрішнього продукту між територіями, галузями, сферами суспільної діяльності, юридичними й фізичними особами, цільовими програмами. Можна виокремити дві групи фінансових відносин. По-перше, відносини між державою та платниками податків й розпорядниками бюджетних коштів. Держава мобілізує кошти до бюджетів у формі податків, внесків, зборів, неподаткових надходжень для здійснення фінансування національної економіки, установ соціальної сфери , соціального захисту населення, органів державного управління, Збройних Сил тощо. Бюджетні ресурси повинні бути достатніми для забезпечення всіх державних програм і одночасно з цим не бути обтяжливими для суб'єктів господарювання і не підривати їх фінансового стану [29, c. 269].

По-друге, відносини між органами державної, виконавчої та місцевої влади різних рівнів в процесі бюджетного вирівнювання. При цьому можуть застосовуватись такі форми : дотації вирівнювання, субвенції, інші дотації. Бюджетні відносини в сучасних умовах набули особливого значення внаслідок приховання дефіциту місцевих бюджетів, їхньої значної залежності від державного бюджету, нестачі коштів для фінансування державних програм, нестабільності доходів бюджетів.

Необхідно згадати, що самостійною ланкою фінансової системи є державні позабюджетні фонди, які доповнюють бюджетний механізм щодо перерозподілу ВВП. Позабюджетні фонди виражають фінансові відносини між державою та юридичними, фізичними особами в процесі перерозподілу ВВП, формування централізованих фондів грошових коштів ї їх використання на фінансування конкретних державних програм. Матеріальним змістом вищевказаних відносин є державні фінансові ресурси, джерелом яких виступають обов'язкові внески, кредити, кошти бюджетів й інші надходження. Значення позабюджетних фондів у сучасних умовах зростає, про що свідчить їхній розмір, який становить більше половини від обсягу бюджетів [13, c. 132].

Таким чином, в Україні сьогодні державні позабюджетні фонди мають соціальну спрямованість. До них відносять: Пенсійний фонд України; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з похованням; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності.

При нестачі державних фінансових ресурсів позабюджетні фонди можуть поповнюватися коштами з державного бюджету або відбувається перегляд державних соціальних програм та джерел їх фінансування, що негативно впливає на самостійність даної ланки фінансової системи.

2.2 Класифікація та правові засади діяльності суб’єктів що здійснюють управління фінансовою системою України

Як ми бачимо, вище було поверхнево висвітлено елементів фінансової системи, їх роль та діяльність, не було перелічено головних суб’єктів, які здійснюють управління фінансовою системою і на яких покладені обов’язки щодо забезпечення її стабільного функціонування. Це буде зроблено в цьому підрозділі, де буде ширше розкрито коло суб’єктів, висвітлено їх повноваження і коло обов’язків, функції та засади діяльності, розкрито правову основу їх діяльності у сфері забезпечення функціонування фінансової системи.

Також не було відзначено про фінанси домогосподарств, які являють собою важливу сферу фінансових відносин, що виникають при утворенні, розподілі та використанні грошових доходів громадян та їх сімей з метою задоволення особистих потреб. Відносини діють між домогосподарством та: роботодавцями, комерційними банками, страховими товариствами, недержавними пенсійними фондами, державними фінансовими інституціями, позабюджетними фондами. Домогосподарства отримують доходи у формі: заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальних допомог, відсотків по депозитних вкладах та цінних паперах тощо. Витрати домогосподарства ― це сукупність платежів, що включають витрати на придбання товарів та оплату послуг, сплату податків та інвестиційні витрати.

Доходи домогосподарства є об'єктом перерозподілу за допомогою фінансів. Так, застосування ставок податків, пільг, неоподатковуваного обсягу регулює доходи домогосподарства і централізує його певну частину на загальнодержавні потреби. Малозабезпечені сім'ї отримують соціальні допомоги, пільги, субсидії на житлово-комунальні послуги.

Домогосподарства повинні бути зацікавлені в заощадженні доходів через систему страхування, кредитування, фінансовий ринок. Вони взаємодіють зі всіма ланками фінансової системи, залишаючись відносно відокремленими. Відносини з іншими суб'єктами можуть будуватись як на принципі обов'язковості (сплата податків і страхових внесків, погашення кредиту), так і добровільності (придбання акцій, відкриття депозитних рахунків у банку, недержавне страхування, участь у житлових кооперативах тощо). В умовах ринкової економіки заінтересованість і відповідальність домогосподарств за свої фінансові ресурси повинна поєднуватись із участю держави у встановленні соціальних стандартів і гарантій (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, співвідношення мінімальної та максимальної пенсій), скорочення кількості пільг і допомог та запровадженні адресної соціальної допомоги, контролі за діяльністю недержавних соціальних інституцій [16, c. 242].

Також, у складі фінансової системи ряд вчених виділяє забезпечуючі ланки ― фінансовий ринок і страхування. Звичайно, в ринковій економіці зростає їх роль як важелів перерозподілу ВВП та мобілізації додаткових фінансових ресурсів, однак у складі фінансів суб'єктів господарювання наявні ланки відносин й відповідні інституції, що забезпечують надання кредитних, страхових, фінансових послуг [20, c. 528].

Інтегрованою сферою фінансової системи України вважають міжнародні фінанси, які включають фінанси міжнародних організацій, фінанси міжнародних фінансових інституцій, фінанси ТНК, фінанси інших суб'єктів ЗЕД, міжнародний фінансовий ринок.

Процеси інтеграції та глобалізації впливають на збільшення обсягів перерозподілу фінансових ресурсів між окремими державами, що відображається на взаємозв'язку національних фінансових систем і міжнародних організацій. Запозичені через систему міжнародних фінансів кошти уряд України використовує в основному на покриття бюджетного дефіциту. В той же час кошти державного бюджету як членські внески направляються Україною в ті організації, членом яких вона є [25, c. 415].

Суб’єктами які здійснюють свою діяльність у сфері регулювання фінансової системи від імені держави діють відповідні органи державної влади, головними з яких є Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

Так, відповідно до статті 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент ― Верховна Рада України [1].

Відповідно до статті 85 Конституції України «до повноважень Верховної Ради України в тому числі належить:

― прийняття законів;

― затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

― визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

― затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

― здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону;

― затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Конституція України визначає, що відповідно до статті 92, «Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи [1].

Правові засади існування бюджетної системи ґрунтуються на конституційних нормах визначених статтею 95. «Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Ще один найважливіший суб’єкт фінансової системи України ― це Кабінет Міністрів України.

Стаття 113 Конституції України визначає, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та відповідає за діяльність державних органів у сфері наповнення та ефективного розподілу і використання централізованих і децентралізованих державних фондів. Основним завданням цього суб’єкта фінансової системи є ефективне функціонування держави, направлене на розвиток суспільства та забезпечення нагальних державних потреб на різних етапах його розвитку». Так, відповідно до вимог статті 116 Конституції України «Кабінет Міністрів України:

― забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

― розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

― забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

― розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.

На підставі статті 96 Основного Закону України, «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин, на інший період, саме Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік [1].

Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року. Стаття 97 Конституції зобов’язує Кабінет Міністрів України відповідно до закону, подавати до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України та, на жаль, не визначає періодичності таких звітів. А відповідно до статті 98, контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата. Тобто, Основний Закон країни чітко визначає умови фінансової діяльності України через прийняття закону «Про Державний бюджет» та інших необхідних для виникнення фінансових відносин законів.

Таким чином, видно, що на відміну від загальноприйнятих науковцями підходів, суспільні відносини, які виникають в ході фінансової діяльності є не тільки економічними.

Необхідно також відзначити повноваження Президента України, унаслідок особливого правового статусу Президент України здійснює керівництво фінансовою діяльністю, зокрема, шляхом підписання законів або застосування процедури вето; призначає голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає половину складу Ради НБУ та пропонує кандидатуру на посаду Голови НБУ.

У межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, Президент може створювати для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Слід відмітити, що фінансова діяльність держави здійснюється через особливі органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих повноважень. На відміну від вищих органів законодавчої і виконавчої влади, що забезпечують стратегічне, загальне керівництво фінансами, вони забезпечують організацію оперативного управління ними. Це, насамперед, спеціалізовані державні органи виконавчої влади, склад і структура яких зумовлені рівнем розвитку та потребами національної економіки, її державним устроєм та історичним розвитком країни [17, c. 117].

Так, до спеціалізованих органів належать державні органи, що здійснюють фінансову діяльність у зв'язку з виконанням основних обов'язків та функцій шляхом реалізації своїх повноважень. Це, наприклад, спеціально створена система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює всі ланки фінансової системи - бюджет, позабюджетні цільові фонди, децентралізовані фонди підприємств, установ, організацій, страхування та кредитування. До них належать МФУ, Державне казначейство України, НБУ.

Не обійшло стороною і участь Рахункову Палату, яка займає окреме місце у цій системі та є вищим контрольним органом. Фінансовою базою будь-якої держави є її бюджет, через який перерозподіляється основна частина фінансових ресурсів, оскільки без публічного контролю бюджет є нереальним.

Рахункова палата України регулярно інформує Верховну Раду України, її комітети про хід виконання Державного бюджету та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій, а також організовує і проводить оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету за звітний період. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави [42, c. 247].

Компетенцією контрольно-рахункових органів є виявлення порушень фінансової дисципліни, вжиття заходів щодо їх припинення та запобігання порушенням законності у фінансовій сфері. Одним із принципів здійснення контролю є принцип плановості.

Так, до складу Рахункової палати входять голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: перший заступник і заступник голови, головні контролери та секретар Рахункової палати. Для здійснення своєї діяльності Рахункова палата має апарат, структуру і штатний розпис якого затверджує колегія Рахункової палати за поданням голови Рахункової палати у межах бюджетних коштів, передбачених на її утримання.

Загалом слід підчеркнути, що для розгляду питань планування та організації роботи Рахункової палати, методології контрольно-ревізійної діяльності, прийняття колегіальних рішень і підготовки висновків з матеріалів перевірок, ревізій, обстежень та експертиз, а також підготовки звітів та інформаційних повідомлень створено колегію Рахункової палати, до складу якої входять голова Рахункової палати, перший заступник і заступник голови, а також головні контролери - керівники департаментів Рахункової палати, секретар Рахункової палати.

В свою чергу, на Мінфін України покладено завдання забезпечити проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснення координації діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади. Мінфін України також узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд КМУ. У межах своїх повноважень Мінфін України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Таким чином, основними завданнями МФУ:

) розробка та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики;

) здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;

) розробка стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави і погашення та обслуговування державного боргу;

) розробка проекту Державного бюджету України;

) забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України;

) забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення у межах своєї компетенції державного фінансового контролю тощо [7].

Беручи до уваги, що як орган, який визначає загальну державну податкову політику, Мінфін:

― розробляє пропозиції щодо її формування, визначає порядок подання центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних матеріалів для проведення аналізу ефективності діяльності податкової системи та пропозицій щодо її вдосконалення;

― проводить аналітичні дослідження впливу податкової політики на економічне зростання та ефективність дії системи оподаткування;

― прогнозує й моделює на поточний період та на перспективу податкові надходження до бюджету, готує пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів для забезпечення державних витрат.

Між іншим, для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінфіну України, обговорення напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, інших керівних працівників. Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов'язків КМУ за поданням міністра. У Мінфіні України з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує міністр. Структуру центрального апарату Мінфіну України затверджує прем'єр-міністр України.

Слід наголосити на тому, що Мінфін України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Мінфіну України підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством і є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами [67, c. 87].

Також загалом необхідно відмітити Державну казначейську службу України, утворену при Міністерстві фінансів України, діє на основі Указу Президента України. Систему Державного казначейства України становлять Головне управління Державного казначейства України та його територіальні органи - управління Державного казначейства України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах і районах у містах.

Основні завдання Державного казначейства України:

) організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю;

) управління наявними коштами Державного бюджету України;

) фінансування видатків Державного бюджету України;

) ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

) здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;

6) здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

7) розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів [6].

Необхідно відзначити Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг в Україні як спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.

Основними завданнями цієї Комісії у межах її повноважень є: проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг: розроблення й реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг; здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері: захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення; узагальнення практики застосування законодавства України " питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення й внесення пропозицій щодо його удосконалення: запровадження міжнародного визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг; сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг. [3].

Державний служба фінансового моніторингу України (Держфінмоніторинг) як спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, основними завданнями якого є: збір, обробка й аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу; участь у реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму: створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму: налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері; забезпечення представництва України у встановленому порядку в міжнародних організаціях з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму [4].

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку як центральний орган державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні та координації діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері. Комісія зобов'язана забезпечувати державний контроль за додержанням законодавства України з питань функціонування фондового ринку, координувати діяльність центральних органів державної виконавчої влади з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та здійснювати інші функції в галузі фінансової діяльності відповідно до законодавства України [5].

.3 Адміністративно-правовий механізм взаємодії суб’єктів управління ФСУ та недоліки в його функціонуванні

На даному етапі мова піде про взаємодію суб’єктів які здійснюють управління фінансовою системою між собою, їхній вплив один на одного, а також необхідно буде провести паралель між виконуваними функціями, визначити де вони дублюють одне-одного, де їхні функції пересікаються, а головне визначити чи потрібні вони нашій державі, чи можно буде обійтися і без них, просто перекласти більше обов’язків на ті органи які є життєво необхідними.

Слід зазначити, що в юридичній літературі існує безліч різних підходів щодо визначення структурних елементів фінансової системи держави.Так, О.М. Горбунова і О.Ю. Грачова вважають, що «до складу фінансової системи держави входять інститути державних фінансів, господарюючих суб’єктів, місцевих фінансів, страхування, кредиту.

Деякі вчені в організаційному аспекті фінансову систему розглядають як сукупність органів державної влади і місцевого самоврядування, що здійснюють в межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави і підприємств, установ, організацій, які беруть участь в ній.

Наявність певних інститутів всередині фінансової системи країни можна пояснити тим, що фінанси обслуговують практично всі потреби суспільства та охоплюють всю економіку країни [48, c. 15].

Так Ю.В. Гаруст поклав в основу структури фінансової системи рівні економічної системи, виділивши відповідні види фінансових відносин. На рівні світового господарства ― міжнародні фінанси; на макрорівні виділяємо окремо державні та окремо регіональні фінансові відносини; на макрорівні ― фінанси суб’єктів господарювання (підприємств та організацій) і на субмікроекономічному рівні ― фінансові відносини фізичних осіб, домогосподарств.

Кожний з цих видів має відповідну правову основу та фінансове джерело виникнення (певний склад доходів та видатків, )свої специфічні сфери фінансових відносин, наявність суб’єктів цих відносин та правове врегулювання взаємодії цих суб’єктів в ході здійснення фінансової діяльності.

На мою думку, саме створення досконалої фінансової системи держави є одним з основних умов ефективного розвитку її економіки, хоча й потребує певного часу.

Необхідно запропонувати своє бачення організаційно-правової структури фінансової системи України за сферами фінансових відносин у схематичному вигляді. Як видно зі схеми, складові фінансоė вої системи тісно взаємопов’язані між собою. Фінансовий стан кожного елемента цієї системи з одного боку, залежить від фінансового стану інших елементів, з іншого ― впливає на них.

Звичайно результат дослідження не є досконалим та потребує подальшого удосконалення, так як життя не стоїть на місці. Але вдосконалення структури фінансової системи України має ґрунтуватися, перш за все на забезпеченні відповідними правовими нормами фінансової безпеки, зміцненні завдяки оптимізації та оптимальному розподілу фінансових ресурсів фінансової самодостатності її інститутів, поступовій фінансовій інтеграції України у світову фінансову систему.

Слід також відмітити думку А.Т. Ковальчука, відповідно до якої фінансова діяльність держави, муніципальних утворень, недержавних ринкових інституцій складається із власне фінансових та не фінансових, з економічної точки зору, відносин.

Власне фінансові відносини, з одного боку, є першопричинними для різного роду економічних починань, з іншого - похідними від господарської та економічної діяльності. Але і в першому, і в другому випадку фінансові відносини становлять зміст фінансової діяльності. Тому економічна структура ринкового типу гостро потребує правового порядкування розмаїтих і суперечливих відносин, які виникають у фінансовій системі.

Слід нагадати, що саме з цих позицій ми і виходили у визначенні складових елементів фінансової системи держави, а саме включаючи у її структуру не тільки публічні фінанси, а й фінанси суб’єктів господарювання та фінансових ринків.

Як зазначає Р.О. Халфіна «єдність форми та змісту передбачає провідну роль змісту у розвитку явищ, що, однак, не виключає можливість активного впливу форми як на зміст, так і на саму сутність явища. Правова форма реальних відносин визначається не лише їх змістом, але і волею держави, що втілює їх у конкретну форму, встановлює для певних учасників ті чи інші правові суб’єктивні права та обов’язки.

Навряд чи можна допускати абсолютну незалежність волі держави, вона визначається матеріальними умовами. Зміст діяльності держави в галузі фінансів значно ширше, ніж забезпечення функціонування системи фінансових фондів. Державне регулювання економіки спрямоване на те, щоб створити найбільш оптимальне «середовище» функціонування цього механізму. Таким чином фінансовий механізм прямо або безпосередньо пов’язаний з існуючою організацією матеріального виробництва і служить засобом управління ним [66, c. 120].

Всі органи, які здійснюють управління фінансовою системою України у своїй діяльності прямо чи опосередковано пересікаються.

Так, на Верховну Раду України покладений обов’язок щодо затвердження державного бюджету та подання звіту за його виконанням, але як показує практика цей процес є дуже складним і суперечливим і тому потребує якісних змін. Не розривно пов’язаний з діяльністю Верховною ради і Кабінет Міністрів України, який розробляє проект Закону Про державний бюджет і забезпечує його виконання звітуючи перед Верховною радою.

Важливими також є повноваження і президента України, хоч на мою думку вони є і опосередкованими, але саме його слово є вирішальним у будь-яких питаннях пов’язаних з фінансовою діяльністю, оскільки він має право вето на законодавчі акти прийняті Верховною радою щодо фінансових питань. І в таких випадках вони повертаються на доопрацювання або зовсім скасовуються. У здійсненні своїх повноважень він спирається на створювані ним і діючими за рахунок коштів державного бюджету консультаційними та дорадчими органами.

Найважливішим органом я вважаю Міністерсво фінансів, яке завдяки багатогранності своїх функцій та обов’язків здійсню разючий вплив на керівництво фінансовою системою. У своїй діяльності воно прямо пересікається з Кабінетом Міністрів, оскільки його діяльність ним спрямовується і координується. Про його фунціїї та компенцію мова йшла вище.

Також у своїй діяльності Міністерство фінансів прямо пов’язане з Державним казначейством та держаною аудиторською службою, які є йому підпорядкованими.

Державне казначейство є спеціально уповноваженим органом який займається виконанням державного бюджету. За основу діяльності державного казначейства покладено принцип єдиного рахунку державного бюджету в сукупності з централізацією, через яку забезпечується щоденний аналіз державних коштів. Казначейство проводить оплату рахунків установ, які утримуються з державного бюджету, зі своїх рахунків.

Забезпечується жорсткий контроль казначейства за надходженням коштів до бюджету, їх цільовим і предметним використанням. Це цілком відповідає <#"904814.files/image001.gif">

Рис. 1.1 Структура фінансової системи

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

.1 Досвід державного управління ФС країни провідних Європейських держав (Англія, Німеччина)

Зараз мова піде про фінансову систему таких провідних країн, як Великобританії та Німеччини, а саме якими органами вона представлена, особливості діяльності того чи іншого органу, історичні аспекти становлення фінансової системи, загальна характеристика складових системи.

Розпочнемо з представлення фінансової системи Великобританії. І так, Формування фінансової системи Великобританії було розпочато в ХІ ст., в результаті утворення феодальної держави шляхом об’єднання багатьох розрізнених країн. У 1086 році вперше проведено перепис населення та складено земельний і податковий кадастри, що посприяло отриманню повних відомостей про можливі об’єкти оподаткування.

На початку ХІІІ ст. важливого значення набув королівський орган - казначейство, який відав наповненням доходів казни. У 1215 році ухвалено Велику хартію вольностей, що заклала буржуазно-демократичні основи бюджетного устрою і конституційного ладу. Цим документом теж було обмежено королівську владу у праві вводити податки без згоди парламенту і надано фіскальні гарантії суспільним станам. З метою контролю за дотриманням положень хартії було утворено спеціальний політичний орган, який формувався із представників різних суспільних прошарків (прообраз сучасного парламенту).

На початку ХVІІ ст. значно зросли державні витрати (перш за все військового характеру і на утримання королівського двору); почала формуватися система державного кредиту (держава вдавалась до позик шляхом випуску облігацій), у результаті чого значно зріс державний борг і підвищився рівень оподаткування. Це викликало антиподаткові виступи, а в подальшому спричинило буржуазну революцію та становлення конституційного устрою, закріпленого у Біллі про права (1689 р.). З цього часу парламент отримав повні права у сфері державних фінансів (йдеться про право затвердження як доходів, так і видатків держави); казну короля було відокремлено від державного бюджету. З тих пір глибинні принципи функціонування фінансової системи практично не зазнали суттєвих змін.

Слід наголосити, що у митній політиці Великобританії ретроспективно можна спостерігати почергове застосування як протекціонізму, так і фритрейдерства: якщо в середині ХІХ ст. було відмінено жорсткі митні збори на імпортовані товари і застосовано режим вільної торгівлі, то вже наприкінці ХІХ ст. (на фоні торговельних воєн між провідними державами світу) знову активізувалася політика протекціонізму. Новий виток загострення світової конкуренції припадає на 1931 - 1932 рр., що змусило Англію повністю відмовитись від політики фритрейдерства.

Державні фінанси зазнавали негативних наслідків у результаті світових воєн. Так, якщо в 1914 р. військові витрати складали лише 14% від національного доходу, то в 1916 р. - вже 56,3%. Фактично, все господарство держави було переорієнтоване на військові потреби. У час завершення війни внутрішній державний борг збільшився більше, ніж у 12 разів у порівнянні з довоєнним рівнем. Відбулась також втрата позицій Великобританії як світового фінансового лідера на користь США.

Характерним явищем державних фінансів у Великобританії є дефіцит державного бюджету. Так, за останні десятиліття ХХ ст. лише у кількох роках мала місце збалансованість, або ж профіцит державних фінансів (зокрема, з 1970 по 1995 рр. профіцит державного бюджету спостерігався лише у трьох роках). Для подолання бюджетного дефіциту в 1997 році було складено п’ятирічний план раціонального використання коштів як центральними, так і місцевими органами влади. Запроваджено принцип пріоритетності статей бюджетних видатків. Головними пріоритетами бюджетних видатків визначено: освіту, професійну підготовку молоді, створення нових робочих місць і охорону здоров’я [32, c. 340].

У підсумку це позитивно відобразилось на динаміці державних фінансів: бюджети в 1999-2001 рр. було виконано з профіцитом. Це створило передумови для проведення політики зниження податкового тягаря і реалізації соціальних програм, суть яких зводилася до забезпечення соціальної справедливості, сприяння зайнятості та підтримки найбільш незахищених прошарків населення, розширення середнього класу суспільства.

Необхідно відзначити систему державних фінансів Великобританії, яка складається: з:

бюджету центрального уряду;

місцевих бюджетів;

спеціальних позабюджетних фондів;

фінансів державних корпорацій.

Головну роль у складі державних фінансів відіграє бюджет центрального уряду (центральний бюджет Великобританії), який виконується у розрізі двох частин:

консолідованого фонду (рахунку поточних надходжень і видатків), через який перерозподіляється основна частина ресурсів державного бюджету;

національного фонду позик (бюджету капіталовкладень).

Консолідований фонд - спеціальний рахунок Міністерства фінансів Великобританії в Банку Англії. Основними доходами консолідованого фонду є податки, за рахунок яких формується близько 95% цієї частини бюджету. Із консолідованого фонду здійснюються переважно видатки поточного характеру, а також витрати постійного обслуговування, які не затверджуються парламентом (кошти, що спрямовуються у національний фонд позик для сплати відсотків за державним боргом, витрати за цивільним листом (видатки на утримання королеви), а також відрахування у фонди Європейського Союзу.

Національний фонд позик відображає операції держави інвестиційного характеру щодо отримання позик та надання кредитів. Він формується за рахунок: перевищення доходів над видатками консолідованого фонду (якщо має місце його профіцит), отриманих відсотків за наданими довгостроковими кредитами, прибутку емісійного департаменту Банку Англії, коштів із консолідованого бюджету, що перераховуються на обслуговування державного боргу. Кошти Національного фонду позик використовуються на: погашення державного боргу та сплату відсотків за ним, надання кредитів органам місцевої влади, здійснення інвестиційних проектів (переважно капітальних вкладень у державні корпорації).

Державний бюджет складається за балансовим методом, який передбачає, що доходи дорівнюватимуть видаткам. Перевищення доходів над видатками консолідованого фонду зараховується до дохідної частини національного фонду позик. Якщо ж у консолідованому фонді спостерігається дефіцит, то він покривається позикою з національного фонду позик, що веде до збільшення суми державного боргу [35, c. 416].

Виконання місцевих бюджетів Великобританії, як і бюджету центрального уряду здійснюється у розрізі поточних і капітальних видатків. До поточних видатків зараховують асигнування на оплату праці працівників бюджетних установ, видатки на здійснення державних закупівель та інші видатки. Капітальні видатки передбачають спрямування коштів на придбання землі, купівлю, будівництво, модернізацію чи реконструкцію основних фондів бюджетних установ.

Необхідно відзначити формулу Барнетта, в основу якої покладено принцип розподілу фінансування відповідно до чисельності населення, використовується для визначення щорічного приросту фінансування органів місцевої влади в рамках блок-гранту.

Таким чином, загальний обсяг блок-гранту визначається на підставі показників попереднього року та зміни у фінансуванні, визначеної за формулою Барнетта.

Початковий обсяг блок-гранту визначається Державним казначейством відповідно до правил, загальних для всіх міністерств. У випадку внесення змін до обсягів фінансування бюджетних програм в Англії, які є «порівняними» з шотландськими та уельськими, розміри блок-гранту збільшуються (зменшуються) на відповідну фіксовану величину. Обсяг додаткового фінансування регіонів з бюджету центрального уряду за формулою Барнетта визначається з урахуванням таких чинників:

зміни в обсягах запланованих асигнувань по міністерствах уряду Великобританії;

ступеня порівнянності відповідних бюджетних програм міністерств і програм, які реалізуються автономними інститутами влади Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії;

питома вага населення регіону щодо чисельності населення Англії, Англії та Уельсу або Великобританії в цілому (залежно від ситуації).

Впродовж останніх років формула Барнетта піддається жорсткій критиці за свою необ’єктивність, адже вона не враховує реальної потреби у фінансуванні, є непрозорою, а також не має законодавчого підґрунтя (не закріплена у законодавстві) [79, c. 159].

Кожна із ланок бюджетної системи Великобританії є незалежною та функціонує автономно, а тому самостійно складає, розглядає, затверджує і виконує свій бюджет. Бюджетний рік у Великобританії починається 1 квітня і завершується 31 березня наступного року. Проект державного бюджету складає казначейство (Міністерство фінансів).

Щорічно 1 жовтня воно направляє циркуляр окремим департаментам, міністерствам і відомствам, вимагаючи від них кошторис витрат на наступний фінансовий рік, а від департаментів внутрішніх доходів, митних платежів і акцизів - кошторис доходів. Міністерства і відомства розробляють кошториси за встановленою класифікацією витрат і передають їх казначейству, яке перевіряє і уточнює їх. При розробці бюджету враховують такі макроекономічні показники: прогнозні темпи зростання ВВП, рівень безробіття, норми процентних ставок, динаміку цін, ситуацію на фондовому ринку, рівень податкових ставок та інші.

Планування здійснюється на п'ятирічний період у цінах поточного року з відповідним щорічним коригуванням. За такий досить тривалий період часу (п'ять років) можливі помилки в прогнозних розрахунках, але, як свідчить практика, середня помилка не перевищує 1% від валового національного продукту.

У Великобританії не існує бюджету у вигляді єдиного закону, який санкціонує державні доходи і витрати. Натомість проект бюджету складається з двох окремих частин - розрахунку доходів та витрат. Відповідно щорічно приймаються два основних фінансових закони, які регулюють питання бюджету - Закон про асигнування, предметом якого є державні витрати, і Закон про фінанси, в якому відображаються державні доходи та їхні джерела.

Після розгляду і затвердження Кабінетом міністрів проект бюджету подається в парламент. Пропозиції щодо бюджету оголошуються в так званий бюджетний день в палаті громад канцлером казначейства у його щорічному Бюджетному посланні, в якому викладаються поточний стан в економіці та державних фінансах і прогнози розвитку на середньострокову та довгострокову перспективу. [33, c. 108].

Для вотування (розгляду-затвердження) бюджету парламент збирається на спеціальну сесію. Бюджетні права парламенту щодо бюджетної ініціативи (можливості вносити зміни в поданий проект) є обмеженими. На практиці тільки виконавча влада може збільшити видатки державного бюджету. Але парламент для розширення обсягів видатків може чинити політичний тиск з метою внесення необхідних поправок. Крім того, парламент може пропонувати скорочення витрат. Головну роботу над проектом виконує нижня палата - палата громад. Тут діє два комітети - із розгляду видатків і доходів. Верхня палата (палата лордів) затверджує бюджет у цілому. Затверджений бюджет підписує королева Англії (це її єдина та формальна функція в бюджетному процесі).

Слід підчеркнути, що особливість бюджетного процесу полягає в тому, що незначну частину видатків бюджету (близько 4% від їхнього загального обсягу) парламент не затверджує. Головним чином це видатки капітального характеру.

Виконання державного бюджету забезпечують: Міністерство фінансів Великобританії в особі канцлера казначейства, що контролює в тому числі фінансові служби інших міністерств і відомств; а також Банк Англії (заснований в 1694 р.), який є органом його касового виконання.

Для Великобританії характерний жорсткий контроль за здійсненням бюджетних витрат (з метою забезпечення їх раціональності та відповідності бюджетним призначенням).

Основна мета уряду - контролювати зростання державних видатків, тому наголос робиться на ефективності використання бюджетних коштів. Усі відомства самостійно ретельно аналізують виконання конкретних завдань під кутом зору результативності [37, c. 97].

Це невеличкий екскурс про фінансову систему Великобританії, більш детально на ній я зупинюся далі коли буду проводить паралель між суб’єктами які здійснюють керівництво фінансовою системою на основі нашої країни.

Зараз мова піде про фінансову систему Німеччини. І так, фінансова система Німеччини являє собою модель бюджетно-податкових взаємовідносин, що за суттю відображає перерозподіл фінансових потоків з метою нівелювання нерівності різних регіонів країни. Бюджетний устрій країни обумовлений її державним устроєм, територіально-адміністративним поділом, рівнем розвитку економіки та її структурних елементів і включає в себе три ланки управління: центральне, членів федерації та місцеве. Залежно від методів формування доходів економічних суб’єктів фінансову систему Німеччини можна поділити на дві сфери: централізовані фінанси (публічні фінанси) та децентралізовані фінанси (фінанси підприємств і фінанси господарств). Як форма організації грошових відносин фінансова система поділяється на такі підсистеми: господарюючих суб’єктів, населення, держави та місцевих органів. Кожна підсистема фінансової системи відрізняється методами, способами формування та використання фінансових ресурсів і відповідно поділяється на певні ланки.

На сучасному етапі основна проблема фінансової системи Німеччини характеризується зовнішнім походженням і передбачає недоотримання країною коштів відповідно до принципу “справедливого повернення” (непорівнянність країн - членів Європейського Союзу за рівнем розвитку), що відображається у виникненні основного питання бюджетної політики - взаємовідносини “донорів - реципієнтів” і спричиняє додаткове навантаження на державні фінанси. Крім того, ефективність функціонування фінансової системи Німеччини знижується через зростання витрат на фінансування антикризових фондів Європейського Союзу, що є загрозою розбалансування бюджетної системи за рахунок зростання дефіциту федерального бюджету та нарощення федерального боргу [31, c. 250].

На сьогодні стан державних фінансів Німеччини характеризується як задовільний завдяки стабільним податковим надходженням і низькій вартості запозичень. Основна стратегія бюджетної політики досліджуваної країни відображається в консолідації бюджету, коригуванні середньострокових бюджетних планів у напрямі збалансування федерального бюджету і включає такі напрямки:

−       обмеження зростання чистих запозичень;

−       скорочення структурного дефіциту;

−       зменшення соціальних видатків і процентних доходів задля нарощення темпів економічного зростання [38, c. 165].

Спільною рисою з бюджетними системами розвинених країн є значна частка видатків пенсійного страхування. Особливою статтею є видатки на соціальні задачі, пов’язані з війною, до яких належать послуги постраждалим від війни, компенсації втрат. Друге місце в системі державних витрат займають витрати на суспільні послуги, що за досліджуваний період змінились у напрямі зростання питомої ваги в загальній структурі витрат. На третьому місці - видатки на загальне фінансове управління. Особливістю даної статті є значна питома вага саме витрат на обслуговування федерального боргу, що зростали за досліджуваний період. Зазначимо, що загальний напрям боргової політики направлений на зменшення даної групи витрат за рахунок оптимізації боргового портфеля.

Проведений аналіз структури та стану фінансово-бюджетної системи Німеччини дозволяє відокремити її позитивні та негативні риси, а саме:

−       адаптивність федерального бюджету до посткризових проявів;

−       можливість скорочення державних витрат за рахунок наявних низьких ставок обслуговування боргу та низького безробіття без необхідності збільшення податків;

−       наявність прогресивної шкали оподаткування прибуткового податку дає можливість його скорочення навіть за високої інфляції, адже це не призведе до зростання податкових ставок і податкового навантаження;

−       переорієнтування державних видатків на напрям з більшим фіскальним мультиплікатором, що проявляється в позитивному зростанні видатків на розвиток інфраструктури та інновації;

−       потреба у структурному збалансуванні федерального бюджету з урахуванням демографічного сценарію, зокрема старіння населення.

Світова фінансово-економічна криза загострила проблему бездефіцитного формування місцевих бюджетів. Місцеві фінанси Німеччини як друга ланка фінансової системи є її слабким елементом, що зумовлено застарілою системою розподілу та критеріями фінансового вирівнювання. Основними перевагами системи фінансового вирівнювання в Німеччині є:

− збереження стимулів для нарощення дохідної бази;

− врахування фактичних особливостей розвитку регіону, врахування реальних відмінностей у бюджетній забезпеченості регіонів;

− полегшення тягаря на федеральний бюджет за рахунок горизонтального вирівнювання.

Бюджет виступає головною ланкою фінансової системи ФРН, його структура і бюджетний процес відповідають федеративного характеру державного ладу. До держбюджету включаються доходи і витрати трьох рівнів адміністративного управління − федерації (центральний бюджет), земель (регіональні бюджети), та громад (місцеві бюджети). Зведений (консолідований) держбюджет виходить шляхом складання доходів і видатків бюджетів всіх трьох рівнів за вирахуванням міжбюджетних трансфертів (субсидій, дотацій). З 1974 р. до держбюджету включаються кошти фонду соціального страхування та соціального забезпечення.

Бюджетний рік у ФРН збігається з календарним. Федеральний бюджет затверджується бундестагом (парламентом). Складання, затвердження і виконання федерального бюджету передбачає визначення очікуваних доходів і витрат у бюджетному плані і ведення бюджетного обліку, фактичне відображення виконання бюджету [36, c. 188].

На стадії складання центрального бюджету міністерства і відомства направляють до міністерства фінансів передбачувані кошторису витрат на наступний рік, приблизно за 9 місяців. Міністерство фінансів на основі прогнозованих доходів уточнює видаткову частину бюджету і передає проект бюджети на затвердження федеральному уряду. Схвалений кабінетом міністрів проект бюджету направляється на затвердження до законодавчих органів. Спочатку бюджет направляється у верхню палату парламенту (бундесрат), де розглядається протягом трьох тижнів. З бундесрату законопроект про бюджет направляється в нижню палату парламенту (бундестаг). У разі внесення однієї з палат парламенту поправок до бюджету, він повертається на повторний розгляд. Після прийняття законопроекту бундестагом законопроект підписується головою уряду і стає законом.

У ті ж терміни в такій же послідовності складаються проекти бюджетів земель та громад. Проте якщо федеральний уряд формально не має права контролювати фінанси земель, то землі зобов'язані встановити такий контроль за бюджетами громад. Бюджети земель затверджуються ландтагами на один рік, але в окремих випадках можуть бути розраховані на більш тривалий період. Для покриття касового розриву у зв'язку з тим, що податки надходять нерівномірно, землі мають право випускати короткострокові позики. У всіх інших випадках до позик вдаються з особливого дозволу.

Вищим контрольним органом ФРН в галузі державних фінансів є федеральна рахункова палата. Звіт про виконання бюджету складається міністерством фінансів і прямує до парламенту і рахункову палату. Після укладення рахункової палати парламент затверджує закон про виконання бюджету.

Бюджетна політика ФРН підпорядковується загальним цілям економічної політики і спирається на налагоджений в післявоєнний період механізм її реалізації, на багатий арсенал засобів і методів формування дохідних і видаткових статей держбюджету [31, c. 257].

Також слід згадати і історію зародження фінансової системи Німеччини.

Сучасні особливості фінансової системи Німеччини пов'язані з політичним та соціально-економічним становленням держави у минулому. Економічна і політична роздробленість території сучасної Німеччини зберігалась аж до середини XIX ст. Розвитку економіки перешкоджали внутрішні митні бар'єри, наприклад, на початку XIX ст. при перевезенні товарів з Дрездена в Магдебург митні збори доводилось платити 16 разів. Лише у 1833 р. на чолі з Пруссією було створено митний союз для захисту внутрішнього ринку від торгової експансії з боку Великої Британії. Після 1871 р. відбулось остаточне об'єднання, у результаті чого утворилась Німецька імперія. Важливу роль у цьому відіграв О. фон Бісмарк (перший рейхсканцлер імперії).

У Німеччині, одній з перших держав світу, під впливом робітничого руху і профспілкових організацій було запроваджено закони соціального характеру (страхування на випадок захворювань, втрати працездатності, пенсійне забезпечення робітників), покладено обмеження на застосування дитячої праці.

Економіка та фінанси країни зазнали суттєвих руйнувань у період світових воєн. За роки Першої світової війни державний борг збільшився з 5 млрд до 160 млрд німецьких марок (у 32 рази). Репараційні платежі, які необхідно було сплатити на користь переможців, становили 132 млрд марок. Наслідки Другої світової війни були ще більш руйнівними: у 1945 р. державний борг у п'ять разів перевищував національний дохід 1938 р. (довоєнний рівень). Практично всю економіку держави було зруйновано, а інфляція досягла 600 %.

Внаслідок капітуляції Німеччини перед союзними державами її було розділено на чотири окупаційні зони. Пізніше з трьох західних зон утворилася Федеративна Республіка Німеччина, а на території радянської окупаційної зони було створено Німецьку Демократичну Республіку. Отже, з 1949 до 1990 р. на німецькій землі існували дві держави.

Слід відзначити, що фінансова система ФРН складається з таких елементів: фінанси федерації (федеральний бюджет, спеціальні фонди, фінанси державних підприємств); фінанси земель у складі відповідного бюджету, спеціальних фондів, фінансів підприємств; місцеві фінанси (місцеві бюджети та фінанси комунальних підприємств) [39, c. 216].

Прийняття бюджету є суверенним правом парламенту - спочатку він має бути прийнятий бундестагом, а потім отримати схвалення бундесрату. Після затвердження бюджету діє принцип розподілу влади, згідно з яким виконання бюджету - абсолютна компетенція уряду, і парламент не має права вимагати від уряду, щоб він у повному обсязі виконував окремі статті контролюються лише основні цифрові показники. Згідно з німецьким бюджетним правом міністр фінансів може здійснювати додаткові витрати лише в тому разі, коли є економія за іншими статтями витрат, не виходячи за затверджені контрольні цифри. Виконання бюджету покладено на міністерство фінансів, касове виконання - на Бундесбанк.

Виконання бюджету контролюють органи виконавчої, законодавчої влади, а також громадські інституції. Міністерства мають власні контрольні підрозділи. Контроль за окремими напрямами виконання бюджету здійснює Федеральна контрольна рахункова палата. З боку громадських інститутів контроль можуть здійснювати різні асоціації, інститути та громадські організації. Наприклад, "Союз платників податків" відстежує оптимальність використання бюджетних коштів. За результатами перевірок контрольних органів проводиться регулярне інформування громадськості. Закінчується бюджетний процес затвердженням звіту про виконання бюджету.

Період між закінченням бюджетного року і затвердженням звіту про виконання бюджету досить довгий - два з половиною роки. Бюджетна система ФРН у ц сучасному вигляді почала формуватися у 20-х роках XX ст., на початку 90-хроків суттєво доповнилася приєднаними землями колишньої НДР. Сучасний бюджетний устрій ФРН також має три рівні - федеративний, земельний і общинний.

3.2 Порівняльна характеристика діяльності суб’єктів ФСУ та суб’єктів фінансової системи Великобританії

Перш ніж розпочати розгляд даного питання необхідно згадати суб’єктів фінансової системи України. Так суб’єктами фінансової системи України є: Президент України, Верховна рада України, Кабінет Міністрів, Міністерсво Фінансів, Рахункова палата, Державне казначейство, Державна фіскальна служба, державна служба фінансового моніторингу, державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Якщо ж відзначити суб’єктів фінансової системи Великобританії, то про них мова піде нижче. У фінансово-бюджетній політиці Великої Британії діють два важливих економічних правила: "золоте правило" І "правило стабільного інвестування". У першому йдеться про те, що впродовж економічного циклу уряд може проводити запозичення суто в цілях інвестування і не може спрямовувати їх на фінансування поточних витрат. Друге правило свідчить, що впродовж економічного циклу частка державного боргу у ВВП має утримуватися на стабільному і розумному рівні (у наш час вона становить трохи більше 30 %).

Кожна ланка бюджетної системи функціонує автономно. Головну роль у фінансовій системі відіграє державний бюджет що складається із консолідованого фонду та національного фонду запозичень. Дохідна частина національного фонду запозичень формується за рахунок неподаткових платежів, включаючи надходження від державних підприємств, від продажу державної власності та місцевих органів влади за надані їм казначейські кредити та інше. Видаткова частина фонду запозичень включає відсотки по державному боргу, довгострокові кредити на капітальні вкладення державним підприємствам та місцевим органам влади [33, c. 112].

У Великобританії нараховується існують кілька десятків позабюджетних спеціальних фондів: фонд національного страхування, пенсійні фонди державних підприємств; фонд департаменту гарантії експортних кредитів; фонд міністерства фінансів; фонд національних корпорацій по розвитку наукових досліджень тощо. За рахунок цих фондів фінансується близько 1/3 державних видатків. Найбільш значним є фонд національного страхування

Слід відзначити функції казначейства Великої Британії. Воно є аналагом нашого Міністерства фінансів. Найвпливовішим департаментом у британській системі управління державними видатками є казначейство, яке поєднує функції Міністерства фінансів і Міністерства економіки. У казначействі працюють близько 1000 співробітників, його бюджет становить 73 млн ф. ст. У структурі казначейства шість управлінь: макроеконо-мічної політики і міжнародних фінансів; бюджету і державних фінансів; державних послуг; фінансової звітності та аудиту; фінансового регулювання і промисловості; кадрів, капітального будівництва та інформації. Разом з тим у казначействі є виконавче агентство - Управління Сполученого Королівства з обслуговування державного боргу [32, c. 345].

На наше ж міністерство фінансів покладено Головними завданнями Міністерства фінансів України в галузі управління фінансами держави є: вироблення основних напрямків державної фінансової політики; складання та забезпечення виконання Державного бюджету України; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку економіки; фінансове забезпечення державних гарантій з питань соціального захисту населення; створення державних фінансових резервів та ряд інших.

Міністерство фінансів України, реалізуючи державну фінансову політику:

−       бере участь у виробленні балансу фінансових ресурсів і платіжного балансу;

−       організовує роботу по підготовці і складанню Державного бюджету України: за дорученням Кабінету Міністрів України визначає порядок і строки подання центральними органами виконавчої влади, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями матеріалів для підготовки проекту Державного бюджету України та прогнозних розрахунків для визначення частки загальнодержавних податків, зборів і платежів, що передаються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;

−       складає проект Державного бюджету України;

−       поквартальне розписує доходи і видатки державного бюджету, забезпечує його виконання, здійснює контроль за його виконанням, складає звіт про виконання Державного бюджету України;

−       розробляє проект Правил складання і виконання Державного і місцевих бюджетів і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України;

−       розробляє пропозиції по вдосконаленню податкової політики держави, спрямованої на зміцнення державних фінансів;

−       спільно з Державною податковою адміністрацією України і її регіональними підрозділами розробляє методику діяльності з питань формування і виконання доходної частини бюджету;

−       спільно з Національним банком України і Міністерством економіки України здійснює заходи, спрямовані на зміцнення грошового обігу, контролює випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення діяльності, пов’язаної з випуском і обігом цінних паперів;

−       бере участь у роботі керівних органів фондових бірж, здійснює контроль за діяльністю інвестиційних компаній (спільно з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку) і т.п.

Міністерство фінансів України наділене правом:

−       одержувати від центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних і районних державних адміністрацій матеріали для складання проекту Державного бюджету України, вироблення бюджетних нормативів і здійснення контролю за виконанням державного бюджету;

−       обмежувати, а в необхідних випадках призупиняти фінансування з Державного бюджету України підприємств, установ і організацій до з’ясування фактів незаконного використання ними коштів, а також за умови неподання звітів про використання раніше відпущених коштів або втрати встановленої звітності, з повідомленням про це керівників відповідних міністерств і відомств, а також в межах наданої компетенції застосовувати інші санкції, передбачені чинним законодавством.

Діяльність казначейства Великобританії можна поділити на чотири сектори: громадські видатки; фінанси; економіка (народне господарство); державна громадська служба.

Необхідно звернути увагу і на громадські видатки. Традиційною функцією казначейства Великої Британії є контроль за громадськими грошовими фондами, тобто за видатками відомств та служб уряду. Жоден із департаментів (відомств) не може звернутися за коштами до парламенту без попереднього погодження з казначейством. Разом з тим казначейство відповідає не лише за видатки уряду, а й за весь суспільний сектор, включаючи громадські корпорації (в основному націоналізовані) і місцеву владу.

Так, фінансовий бік діяльності казначейства стосується фіскальної політики (спільно з Департаментом доходів і надходжень) і фінансових угод, ринків та установ настільки, наскільки це стосується урядової політики. З одного боку, діяльність казначейства охоплює управління грошовим забезпеченням (грошова пропозиція), відсотковими ставками, обмінними курсами, урядовим боргом.

Ці напрями діяльності казначейства тісно пов'язані з діяльністю Банку Англії. З іншого боку, діяльність казначейства - це допомога, експорт, комерційна політика, угоди уряду із зарубіжними країнами. У цій сфері казначейство співпрацює зі Службою закордонних справ співтовариства, а також з Банком Англії.

Сектор економіки (народного господарства) займається коротко- і середньостроковим прогнозуванням і аналізом. Ця діяльність тісно пов'язана з усіма іншими аспектами діяльності казначейства. Багато економістів казначейства зайнято у відділеннях економічної політики і стратегії.

Державна громадська служба. З листопада 1981 р., коли було розпущено Департамент з громадських справ, казначейство відповідає за справи у сфері трудових ресурсів, заробітної плати та пенсійних виплат.

Державне казначейство наділене надзвичайно широкими функціями, основними з яких є такі:

розробка, складання і виконання державного бюджету;

розробка та здійснення фіскальної політики держави;

керівництво діяльністю Департаменту внутрішніх податків та Департаменту мита та акцизів;

фінансово-економічне прогнозування;

планування та контроль за громадськими витратами, підтримка балансу бюджету, вчасна та ефективна координація бюджету, складання проекту фінансового та бюджетного звіту і подання його на розгляд парламенту, осіннього звіту і декларації про громадські витрати;

розробка монетарної політики держави, яку реалізує банк Англії;

моніторинг та аналіз тенденції валютно-кредитної системи; продаж державних зобов'язань громадянам, компаніям та фінансовим закладам як усередині країни, так і за кордоном;

міжнародна фінансова політика, питання позик, боргів, резервів, закордонної валюти;

експортна політика, фінансування експорту, гарантія на випадок "політичних ризиків";

реалізація політики з Європейським Співтовариством;

політика надання субсидій сільському господарству, торгівлі, інфраструктурі промисловості, допомоги не досить розвинутим регіонам, що входять до ЄС, та регулювання конкуренції;

визначення політики зв'язків із МВФ та Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку, Організацією з питань економічного співробітництва, яку реалізує Банк Англії;

забезпечення економічного прогнозування та макроеко-номічного аналізу (коротко- та середньострокового) [36, c. 194].

Державне казначейство Великої Британії тричі на рік проводить огляди провідних напрямів економіки (попит, виробництво, прибуток, витрати, споживання, інвестиції, імпорт, експорт, інфляція, заробітна плата, зайнятість, безробіття, відсоткові ставки, торговий баланс тощо), прогнозуючи ці показники на 18 місяців.

На основі цих прогнозів розробляється політика в галузі валютних операцій, обмінних курсів, відсоткових ставок, державних позик, яка переглядається протягом перших трьох місяців кожного року й узгоджується з річним бюджетом навесні. У рамках середньострокового прогнозування розробляються прогнози на 3-4 роки.

Структура державного бюджету Великої Британії. Державний бюджет Великої Британії поділяється на бюджет поточних доходів і витрат держави та капітальний бюджет. Основними доходами поточного бюджету Великої Британії є податки, причому серед них переважають прямі податки (36,2 % дохідної частини бюджету). Також до доходів поточного бюджету належать платежі із соціального страхування. За рахунок коштів поточного бюджету фінансуються так звані цивільні статті (промисловість, сільське господарство, охорона здоров'я та ін.), витрати на оборону і державне управління. Доходи капітального бюджету формуються за рахунок надходжень відсотків від державних корпорацій та органів влади за надання державних кредитів, від повернення довгострокових кредитів казначейства, від прибутків емісійного департаменту Банку Англії.

Воно керує розробкою, складанням і виконанням державного бюджету, визначає податкову політику, здійснює фінансовоекономічне прогнозування, міжнародні фінансові відносини, контроль за витратами коштів державними підприємствами, тобто йде схожість з діями Верховної Ради на яку покладено обов’язок прийняття державного бюджету.

3.3 Недоліки функціонування фінансової системи та перспективи її вдосконалення

В умовах реалій існування України як незалежної, демократичної, соціальної та правової держави постає проблема вдосконалення фінансової системи. У цій системі, як переконує світовий і вітчизняний досвід, важливе місце насамперед за силою впливу на інші ринки та економічну систему в цілому посідає фінансова політика. Фінансова система пронизує всю національну економіку країни, починаючи з домогосподарств, індивідуальних і партнерських підприємств, корпоративних підприємств і закінчуючи державою.

Актуальним в наш час є те, що у сучасних умовах створення основ ринкового господарства помітно зростає інтерес до фінансових аспектів розвитку економіки, яка за своєю структурою, взаємозвязками, регулюванням та іншими параметрами є досить складною системою.

Слід виокремити, що у рамках фінансової системи відбувається первісне нагромадження капіталу, продукування національного доходу і всього сукупного продукту, а за тим здійснюється їх розподіл та перерозподіл заради задоволення індивідуальних, приватних та суспільних проблем. Інноваційний розвиток суспільства можливий лише за наявності потужної фінансової системи. Призначенням фінансової системи є забезпечення максимальної мобілізації наявних у суспільстві фінансових ресурсів та залучення їх ззовні, створення передумов для їх ефективного використання і максимізації на цій основі ВВП.

Як ми бачимо, в Україні фінансова система поки що не вирішує складних господарських, соціальних завдань. Оскільки сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною і неоднозначною, проблема пошуку шляхів її стабілізації залишається напрочуд актуальною. Звичайно, за роки свого існування, фінансова система України зазнала значних перетворень. Наразі в Україні діють чимало фінансових установ і інститутів, поступово розвивається валютний ринок та ринок цінних паперів, що, безперечно, є наслідком певного позитивного економічного зрушення в економіці держави [55, c. 105].

Так можна сказати, що проблема фінансової системи України полягає в тому, що, на жаль, вона не відповідає усім вимогам економіки країни. Це проявляється в тому, що існуюча система не завжди дозволяє ефективно та повною мірою акумулювати фінансові ресурси, а в кінцевому результаті − перерозподілити їх між різними її сферами. В результаті гальмуються процеси припливу інвестицій, що так необхідні для економічного зростання, знижується конкурентоспроможність реального сектору економіки. Хронічна незбалансованість системи державних фінансів в наш час зумовлені не лише систематичними помилками в процесі провадження бюджетної політики, її суто фіскальною спрямованістю, але й проблемами в провадженні податкової політики.

Слід зазначити, що основною перешкодою в сфері провадження бюджетної політики є такий рівень видатків, що абсолютно не відповідає дохідній частині бюджету, а отже результатом цього є хронічний дефіцит фінансових ресурсів. З метою підвищення доходності державного бюджету постійно зростає податкове навантаження, що не завжди має обґрунтований і раціональний характер та не завжди відповідає принципу соціальної справедливості. Країна характеризується нераціональною структурою витрат і неефективним витрачанням бюджетних коштів.

Серед основних проблем, з якими стикається держава є і розвиток тіньової економіки, що приховує справжній фінансовий стан багатьох підприємств, сюди слід віднести незахищеність прав інвесторів на ринку фінансових послуг, повільні темпи ринкових перетворень реального сектору. Крім того, для України характерна невизначеність моделі розвитку фінансової системи, недостатній рівень капіталізації інститутів фінансової системи, низька якість і конкурентоспроможність фінансових послуг, відсутність консолідованого нагляду за фінансовими установами [57, c. 28].

Сучасний фінансовий ринок в Україні ще недостатньо розвинутий. Разом з тим, він уже досяг того рівня розвитку, коли використання його можливостей може в значній мірі сприяти вирішенню ключових економічних проблем.

Проте на сучасному етапі становлення українська фінансова система має ряд проблем, що перешкоджають та гальмують її розвиток.

В Україні має місце фінансова дестабілізація. Увесь досвід організації й управління фінансами в умовах соціалістичної централізованої економіки виявився для ринку непридатним. Вочевидь постало невміння прогнозувати фінансові показники та ефективно використовувати власні фінансові ресурси. Нині підприємницькі структури володіють значною частиною всіх фінансових ресурсів держави. Ці значні кошти за відсутності досвіду та вміння з боку управлінського персоналу ефективно їх використовувати стають фактором фінансової дестабілізації в державі. Водночас треба вжити дієвіших та ефективніших заходів щодо посилення платіжної дисципліни й відповідальності субєктів підприємницької діяльності за своєчасне здійснення розрахунків та виконання договірних зобовязань.

Важливою проблемою розвитку фінансової системи є неефективне функціонування бюджетної системи. Створення ефективної бюджетної системи є мало не головною метою політики України. Вона повинна охопити проблеми власне бюджетного процесу, структури надходжень і витрат, бюджетного дефіциту і способів його фінансування. Хоча за останні роки і мали місце певні позитивні зрушення, бюджетний процес все ще характеризується непрозорістю, значним паралелізмом і відсутністю чіткого розділення повноважень і обов'язків між законодавчими і виконавчими органами [82, c. 78].

Також потребує удосконалення дохідна частина бюджетів. Загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, їхня кількість і база оподаткування повинні набути стабільності. Дохідна частина бюджету повинна забезпечити обовязковість і рівномірність у сплаті податків усіма юридичними та фізичними особами. Удосконалення системи мобілізації доходів до бюджетів потребує змін у підходах щодо надання пільг деяким платникам.

Необхідно зазначити, що надмірна перевантаженість чинного податкового законодавства великою кількістю наданих пільг призводить до всіляких викривлень економічних умов господарювання різних господарських субєктів і невиправданого, з економічної точки зору, перерозподілу доходів.

Складне становище у страхуванні є однією з нагальних для вирішення проблем. Тут слід вжити рішучих заходів щодо його розвитку та перетворення в надійний інструмент ринкових відносин. Нині потрібна науково обґрунтована концепція розвитку страхової справи.

Низький ступінь капіталізації є основною проблемою фінансового ринку України. Недостатній рівень капіталізації банків України свідчить про їхню низьку конкурентноздатність з іноземними банками, число яких на українському фінансовому ринку поступово збільшується.

Найскладніші проблеми України пов'язані із розвитком фінансового ринку. Українська фондова біржа має досить обмежені обороти. Нині більш-менш активно проводяться операції з державними цінними паперами. Дуже важливо створити насичений ринок, адже саме він може відіграти роль пускового механізму для всебічного розвитку фінансової системи України.

Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізаційних процесів стають дедалі відчутними для української фінансової системи. Про це свідчить сучасний етап міжнародної економічної інтеграції, перш за все європейської, включаючи уніфікацію фінансових систем і валютну інтеграцію. [58, c. 44].

Початковим моментом і рушійною силою глобалізації виступає міжнародна діяльність транснаціональних корпорацій. Інвестиційна активність останніх веде до фінансової глобалізації, яка далі закріплюється на міждержавному рівні.

Фінансова система повинна бути гнучка, динамічна, саморегульована. Держава повинна знайти оптимальний підхід до реструктуризації, керувати розвитком і забезпечувати стабільність всієї системи. Нині ситуація ускладнюється різким зростанням цін на товари і послуги, видачею заборгованості населенню, що стало причиною чергової інфляції.

Високе зростання цін − феномен, що властивий багатьом країнам у період економічних і політичних ускладнень. Негативним явищем є відсутність чіткої політики вищих органів влади, складна політична ситуація, зміна керуючих та посадових осіб. Тому сьогодні одним із найболючіших питань є пошук шляхів збалансування фінансової системи.

На розвиток фінансової системи впливає також чимало факторів, які потрібно вирішувати, щоб не допустити застою і кризових явищ. По-перше, налагодити функціонування грошової, кредитної, банківської систем. По-друге, всі сфери фінансів і їх ланок, діяльність органів та інститутів, які функціонують в сфері фінансів необхідно вдосконалити. Стратегія і тактика реформування фінансів має полягати у поступовій реструктуризації, яка передбачатиме подальшу трансформацію.

Першочерговими завданнями розвитку фінансової системи в Україні є:

−       створити групу потужних банків;

−       зменшити податковий тиск;

−       упорядкувати фінансові потоки;

−       розпочати структурно-інституційні перетворення банківської системи, ефективну реорганізацію підприємств [81, c. 48].

На це повинні бути спрямовані всі зусилля органів законодавчої та виконавчої влади. З огляду на основні проблеми і недоліки фінансової системи України, основними пропозиціями щодо вирішення їх вирішення є:

−       зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності;

−       налагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, знайти нові джерела фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів;

−       посилення контролю за цільовим використання бюджетних коштів;

−       реформування системи оподаткування в напрямку послаблення податкового тиску;

−       зменшення кількості і розмірів відрахувань у державні цільові фонди, відокремити їх від бюджету;

−       раціональне використання коштів, залучених з допомогою державного кредиту, зміцнити довіру до державних цінних паперів.

На розвиток фінансової системи впливає чимало факторів, які потрібно вирішувати, щоб не допустити застою і кризових явищ.

По-перше − налагодити функціонування грошової, кредитної, банківської систем.

По-друге − всі сфери фінансів і їх ланок, діяльність органів та інститутів, які функціонують в сфері фінансів необхідно вдосконалити.

Стратегія і тактика реформування фінансів має полягати у поступовій реструктуризації, яка передбачатиме подальшу трансформацію. Слід звернути більше уваги на проблеми економічного розвитку та зростання, розробці законодавчо-нормативної бази. Єдиним способом збалансування фінансової системи є застосування системи міжбюджетних розрахунків, хоча в деяких випадках він неефективний.

Першочерговим завданням розвитку фінансової системи в Україні є нарощування фінансового потенціалу банківської системи, створити групу потужних банків, зменшити податковий тиск, упорядкувати фінансові потоки, розпочати структурно-інституційні перетворення банківської системи, ефективну реорганізацію підприємств. На це повинні бути спрямовані всі зусилля органів законодавчої та виконавчої влади [83, c. 56].

Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізацій них процесів стають дедалі відчутнішими для української фінансової системи.

Фінансова глобалізація − це суперечливий процес. З одного боку, вона сприяє розширенню обмінів товарами, технологіями, руху капіталів, інформації тощо, а з іншого − супроводжується гіпертрофією міжнародного фінансового сектору, що дедалі більше не відповідає потребі розвитку реальної економіки, надає переваги розвиненим державам, збільшує відстань між багатими й бідними країнами. До того ж, з одного боку, глобалізація дає можливість фінансовим структурам захистити себе від валютних та процентних ризиків шляхом використання інноваційних фінансових інструментів, з іншого − породжує міжнародну фінансову нестабільність, міжнародні фінансові кризи.

Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізаційних процесів стають дедалі відчутними для української фінансової системи, тому потрібно запобігти негативним наслідкам цього процесу.

Наразі в Україні діють чимало фінансових установ і інститутів, поступово розвивається валютний ринок та ринок цінних паперів, що, безперечно, є наслідком певного позитивного економічного зрушення в економіці держави. Крім того, постійно зростає роль банківських структур в ході підприємницької діяльності, зростає значення страхових послуг, як реальної можливості застрахувати себе і свою діяльність від небажаних ризиків.

Незважаючи на усі ці приємні зміни, стан розвитку фінансової системи України не відповідає усім вимогам економіки країни.

Для подолання проблем фінансової політики, та фінансової системи загалом, варто сприяти збільшенню обсягу фінансових ресурсів країни, проводити контроль за ефективністю використання наявних фінансових ресурсів та їх цільовою направленістю. Немалу роль слід приділити моменту удосконалення існуючої законодавчої бази, яка, на жаль, є фрагментарною і неповною. В плані податкової політики значну увагу слід приділити порядку вдосконалення системи податків, поліпшенню законодавчої бази з питань пільг та привілеїв, та, безумовно, з питань уникнення подвійного оподаткування. В плані державних фінансів варто зрівняти державні зобовязання з реальною можливістю їх фінансування.

Для того, щоб фінансова система України розвивалась збалансованою, варто спершу визначити модель, за якою вона розвиватиметься, удосконалити систему ризик-менеджменту, шляхом постійного вивчення можливих ризиків, запровадити нагляд за діяльністю фінансових інституцій, забезпечити захист прав інвесторів.

Таким чином можна підсумувати вищевикладене тим, що в своїй діяльності суб’єкти фінансової системи України повинні використовувати міжнародний досвід передових європейських країн, які пройшли тернистий шлях на шляху формування своїх національних фінансових систем. Адже, як говориться: ніколи не пізно вчитися нового, перебирати досвід.

Також слід відзначити, що нам необхідно багато чому повчитися в таких передових Європейських країн, як Великобританії та Німеччини, які на сьогоднішній день займають провідне місце у світі. Історія формування їх фінансових систем шагає в сиву давнину.

Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення. Найважливішими проблемами її розвитку є: зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності; налагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів.

ВИСНОВКИ

Таким чином провівши дане дослідження можна зробити такі висновки: по-перше правовими основами національної безпеки України є:

) Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо.

) закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення політики національної безпеки;

) міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах національної безпеки.

) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері національної безпеки України.

По-друге, можна сказати, що існує безліч визначень фінансової системи України, і кожен з вчених має свої підходи щодо визначення цього поняття. Мною в роботі було наведено багато визначень, але я хотів би зупиниться на загальному визначенні відповідно до якого визначення фінансової системи наступне ― це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку. У теоретико-практичному плані важливою є проблема типологізації фінансових систем.

Хотілося б зупинитися і на визначенні фінансової системи за внутрішньою будовою а ― це сукупність взаємозв'язаних фінансових відносин, що формують і використовують доходи і відповідні фонди, а також відображають форми і методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Складові ланки фінансової системи визначаються:

― за ознакою напрямків руху грошових потоків;

― за місцем акумуляції фінансових ресурсів у відповідних грошових фондах.

І також не оминути визначення фінансової системи за організаційною будовою ― це сукупність фінансових органів та інститутів, що спрямовують, управляють та контролюють грошові потоки.

По-третє необхідно наголосити про суб’єктів фінансової системи, якими є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, і інші консультаційні та дорадчі органи, які створються ними для виконання функцій у сфері фінансової діяльності держави.

По-четверте слід відзначити, що до спеціалізованих органів належать державні органи, що здійснюють фінансову діяльність у зв'язку з виконанням основних обов'язків та функцій шляхом реалізації своїх повноважень. Це, наприклад, спеціально створена система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює всі ланки фінансової системи - бюджет, позабюджетні цільові фонди, децентралізовані фонди підприємств, установ, організацій, страхування та кредитування. До них належать МФУ, Державне казначейство України, НБУ.

По-п’яте слід відзначити, що взаємодія суб’єктів між собою відбувається з початку прийняття ріщення про державний бюджет і продовжується на щляху його виконання. Органи між собою взаємодію як прямо так і опосередковано, на виконання своїх функцій і завдань створюються і допоміжні органи, які є підзвітними Міністерству фінансів, Верховній раді, Кабінету міністрів. Взаємодія розпочинається з самої верхівки і йде до низу з чітким статусним підпорядкуванням одне одному.

По-шосте необхідно відзначити європейський досвід, так, на прикладі Великобританії фінансова система є незалежною та функціонує автономно, а тому самостійно складає, розглядає, затверджує і виконує свій бюджет. Бюджетний рік у Великобританії починається 1 квітня і завершується 31 березня наступного року. Проект державного бюджету складає казначейство (Міністерство фінансів).

Щорічно 1 жовтня воно направляє циркуляр окремим департаментам, міністерствам і відомствам, вимагаючи від них кошторис витрат на наступний фінансовий рік, а від департаментів внутрішніх доходів, митних платежів і акцизів - кошторис доходів. Міністерства і відомства розробляють кошториси за встановленою класифікацією витрат і передають їх казначейству, яке перевіряє і уточнює їх. При розробці бюджету враховують такі макроекономічні показники: прогнозні темпи зростання ВВП, рівень безробіття, норми процентних ставок, динаміку цін, ситуацію на фондовому ринку, рівень податкових ставок та інші.

Якщо ж глянути на досвід Німеччини, то прийняття бюджету є суверенним правом парламенту - спочатку він має бути прийнятий бундестагом, а потім отримати схвалення бундесрату. Після затвердження бюджету діє принцип розподілу влади, згідно з яким виконання бюджету - абсолютна компетенція уряду, і парламент не має права вимагати від уряду, щоб він у повному обсязі виконував окремі статті - контролюються лише основні цифрові показники. Згідно з німецьким бюджетним правом міністр фінансів може здійснювати додаткові витрати лише в тому разі, коли є економія за іншими статтями витрат, не виходячи за затверджені контрольні цифри. Виконання бюджету покладено на міністерство фінансів, касове виконання - на Бундесбанк.

По-сьоме слід відзначити, що існують певні недоліки в діяльності фінансової системи і які необхідно вирішити.

Так основними проблемами є тіньова економіка, фінансова дестабілізація, неефективне функціонування бюджетної системи, низький ступінь капіталізації.

Так шляхами вдосконалення є:

−       чітко визначений законодавством розподіл фінансових ресурсів між центральними та регіональними органами влади;

−       конституційне розширення повноважень регіонів та збільшення контролю та відповідальності за результати їх діяльності;

−       оптимізацію витратної частини Державного бюджету, скорочення кількості державних установ та оптимізація їх функцій;

−       зменшення надання з Державного бюджету субсидій та дотацій збитковим підприємствам, за винятком пріоритетних галузей економіки, (наукоємним, капіталомістких, зокрема сільського господарства);

−       законодавче врегулювання реструктуризації боргів державних підприємств;

−       проведення ефективної податкової реформи з метою формування необхідних централізованих резервів для подальшого використання замість залучення емісійних кредитів;

−       визначення прийняттям відповідного закону державного органу, в тому числі і правоохоронний, який буде здійснювати чіткий системний контроль за надходженням коштів до бюджетів і їх цільовим використанням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України Відомості Верховної Ради України від 28.06.1996 № 254к/96 - ВР.

2. Про основи національної безпеки України: Закон України Відомості Верховної Ради України 19.06.2003 № 964 - IV.

. Указ Президента України Про національну комісію цінних паперів та фондового ринку від 23.11.2011 № 1063/2011.

. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Положення про Державну службу фінансового моніторингу України від 29.07.2015 № 537.

5. Указ Президента України Про національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 23.11.2011 № 1070/2011.

. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Положення про Державну казначейську службу України від 13.12.2016 № 215.

. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Положення про Міністерство фінансів України від 20.08.2014 № 375.

. Баранников Н.П. Финансы: учеб.пособие / Н.П. Баранников; под ред. А.М.Ковалевой. - М.: Финанcы и статистика, 2002. - 512 с.

. Котелкин С.В. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений / С.В. Котелкин. - М.: ИНФРАМ., 1998. - 432 с.

. Финансы: учебник / Л.А. Дробозина, Г.Б. Поляк. - М.: Юнити, 2001 527 с.

. Чугунков І.Я. Євроїнтеграційний розвиток фінансової системи України / І.Я. Чугунков. - К.: Акад. фін. Упр.., 2009 . - 471 с.

. Финансы: учебное пособие Р.Б. Чейз Пер.с англ. М.: Вильямс, 2000 362 с.

. Науменкова С.В. Розвиток сучасного сектора економіки в умовах формування нової фінансової архітектури: монографія / Науменкова С.В., Міщенко С.В. - К.: УБС, ЦНД НБУ, 2009. - с. 384

. Соскін О. Модель народного капіталізму і національні економічні інтереси України / О. Соскін // Економічний часопис. -1998. - № 11-12. с. 6-9.

. Финансовое право учебник: / Н.И. Химичева. 5-е изд., перераб. - М.: Норма, 2013. - 752 с.

. Фінанси (теоретичні основи): підручник / М.І. Грідчіна, В.Б. Захожай, Л.Л. Осіпчук та ін. 2- ге вид., випр і допов. - К.: МАУП, 2004. - 312 с.

. Воронова Л.К. Финансовое право: учебник /Л.К. Воронова, И.П. Крупицкий. - Х.: Право, 2006. - 286 с.

. Орлюк О.П. Фінансова система України: проблеми термінології та змісту / О.П. Орлюк // Фінансове право. - 2007. - № 1. - с.12-15.

. Музика-Стефанчук О.А. Фінансове право: навч. посіб / А.О. Музика-Стефанчук. - 3-те видання, доп, та перероб. - К.: Атіка, 2007. - 264 с.

. Орлюк О.П. Фінансове право. Академічний курс: підруч. / О.П. Орлюк. - К.: Юрінком Інтер 2010. - 808 с.

. Финансовое право: учебн. / Н.И. Химичева. - 3-е изд., перераб и доп. - М.: Юристь, 2002. - 284 с.

. Финансовое право: учебник / Е.У Грачова, Г.П. Толстопятенко. - М.: Велби, 2003. - 536 с.

. Опарін М.В. Фінанси (загальна теорія): навч. посібн. / М.В. Опарін. - 2-ге вид., доп і перероб. - К.: КНЕУ, 2002. - 240 с.

. Фінанси: навч. посібн. / В.С. Загорський, О.Д.Вовчак, І.Г. Благун, Д.З. Чуй. - 2-ге вид.. - К.: Знання 2008. - 247 с.

. Запольський С.В. Фінансове право: учеб. / С.В. Запольський. - 2 вид. - М.: Волтерс Круверс, 2011. - 792 с.

. Карлін М.І. Фінансова система України: навчальний посібник / М.І. Карлін. К.: Знання 2007. - 324 с.

. Ковальчук А.Т. Фінансове право України. Стан та перспективи розвитку. А.Т. Ковальчук. - К.: Парламентське видав-цтво, 2007. - 488 с.

. Романенко О.Р. Фінанси: підручник / О.Р. Романенко. К.: Центр навч. літ-ри, 2004. - 294 с.

. Финансовое право: учебник / О.Н. Горбунова, Е.Ю. Грачева. М.: Велби Проспект, 2004. - 536 с.

. Финансовое право: учебник / О.Н. Горбунова. - М.: Юристь, 1996. - 600с.

. Карлін М. І. Фінанси зарубіжних країн : навчальний посібник / М. І. Карлін. - К. : Кондор, 2009. - 384 с.

. Карлін М. І. Фінанси країн Європейського Союзу : навчальний посібник /

М. І. Карлін. - К. : Знання, 2011. - 639 с.

. Миргородська Л. О. Фінансові системи зарубіжних країн : навчальний посібник / Л. О. Миргородська. - К. : ЦНЛ, 2003. - 240 с.

. Ламперт Хайнц Соціальна ринкова економіка. Німецький шлях. - М.: Справа, 1993. - 178 с.

. Ломакін В.К. Світова економіка: Підручник для вузів. / В.К. Ломакін. − М.: Фінанси, ЮНИТИ, 2001. - 727 с.

. Горин, В. П. Зарубіжний досвід регулювання доходів державного бюджету в умовах економічної нестабільності / В. П. Горин // Світ фінансів. - 2011. - Вип. 4 (29). - С. 186-199.

. Іванов, В. М. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій / В. М. Іванов, І. Я. Софіщенко. - К.: МАУП, 2001. - 232 с.

. Музика-Стефанчук, О. А. Формування та функціонування місцевих бюджетів окремих країн Європи: економіко-правовий аспект / О. А. Музика-Стефанчук, Р. О. Стефанчук // Університетські наукові записки. - 2009. - №2(30). - С. 165-16.

. Рудый, К. В. Финансово-кредитные системы зарубежных стран / К. В. Рудый. - М., 2003. - 389 с.

. Фінанси: Підручник / За ред.С.І. Юрій, В.М. Федосова - К. : Знання, 2008. - 611 с.

. Фінанси: курс для фінансистів: Навч.посіб. За ред. Оспіщева. - К.: Знання, 2008. - 567 с.

. Коваленко В. В. Реформування та стратегічний розвиток фінансової системи України / В. В. Коваленко // ScienceRise. - 2015. - № 2(3). - С. 43 - 46.

. Макаренко В.О., Прищепчук І.О. Побудова моделі фінансової системи України на основі системного підходу // Фінанси України. - 2010. - № 5. - С. 31 - 38.

. Лютий І.О. Новітні тенденції розвитку фінансової системи держави / І.О. Лютий // Фінанси України. - 2004. - № 5. - С. 24-29.

. Льовочкін С. Трансформація та розвиток фінансової системи України / С. Льовочкін, В. Опарін, В. Федосов // Ринок цінних паперів. - 2003. - № 1- 2. - С. 13-24.

. Артус М.М. Фінанси: навч. посібник / Артус М.М. - К. : Вид-во Європ. ун-ту, 2005. - 198 с.

. Безгубенко Л.М. Фінансова система України в умовах економіки перехідного типу / Л.М. Безгубенко // Фінанси України. - 1996. - №9. - С. 13-18.

. Василенко Л.І. Фінанси : навч.посіб. /Л.І. Василенко, А.В. Василенко; за ред. Л.І. Василенко. - К. : КНТЕУ, 2003. - 199 с.

. Ващишин А.М. Фінансова система і соціально-економічна стабільність / А.М. Ващишин, Л.А. Яремко // Фінанси України. - 1999. - №10. - С. 80-88.

. Висоцька І.Б. Фінанси : навч. посібн. / І.Б. Висоцька. - Львів : Львів. держ. ун-т внутрішніх справ, 2010. - 256с.

. Єгоров В.О. Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання / В.О. Єгоров // Фінанси України. - 2007. - № 9. - С. 133-142.

. Коваленко А.В. Финансовая система Украины: теория и практика развития / А.В. Коваленко // Экономика и предпринимательство. - М., 2014. - № 7(48). - С. 87-91.

. Коваленко В. Реструктуризація фінансової системи України на рівні держави / В. Коваленко, О.Коваленко // Вісник Львівського університету. Серія економічна. - 2010. - Вип. 43. - С. 331-337.

. Коваленко О.В. Проблеми та перспективи розвитку фінансової системи України / О.В. Коваленко // Актуальні проблеми фінансової системи України зб. тез доп. та виступів VІІІ міжнар. наук.-практ. конф. Молодих вчених, аспірантів і студентів. (Черкаси, 15 квітня 2011 р.). - Черкаси, 2011. - С. 105-107.

. Батрименко Б.Б. Проблеми функціонування фінансової системи України Б.Б. Батрименко, Наукові праці НДФІ, № 1-2, 2004р. - с.15-19.

. Моторна Я. Проблеми функціонування фінансової системи України / Я. Моторна. К.: Національна академія внутрішніх справ, 2005. - с.28-35.

. Британська Н. Проблеми фінансової системи України в умовах ринкової економіки. / Н.Британська. К.: Правовий вісник, 2007. - с. 44-50.

. Лондар С.Л. Фінанси. / С.Л. Лондар. Х.: Університетський вісник, 2008. - с. 15.

. Ліпкан В. А. Національна і міжнародна безпека в визначеннях та поняттях / Ліпкан В. А., Ліпкан О. С., Яковенко О. О К. : Текст, 2006. - 256 с.

. Кондратьєв Я. Ю. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду / Я. Ю. Кондратьєв, В. А. Ліпкан. - К. : Національна академія внутрішніх справ України, 2003. - 20 с.

. Косолапов Н. Национальная безопасность в меняющемся мире (К дискуссии о содержании понятия) / Н. Косолапов // МЭ И МО. - 2002. - № 10. - С. 67-75.

. Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підручник] / В. А. Ліпкан. - К. КНТ, 2009. - 631 с.

.Теоретико-методологічні засади забезпечення національної безпеки держави у її визначальних сферах : монографія / [В. Ю. Богданович, А. І. Семенченко, Ю. В. Єгоров, О. О. Бортник]. - К. : Видавництво Кий, 2007. - 370 с.

. Циганов В. В. Національна безпека України : [посібник] / В. В. Циганов. − Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2004. - 100 с.

. Гринюк, Н. А. Фінансова безпека України: макроекономічний аспект управління [Текст] / Н. А. Гринюк // Проблеми науки, 2009. - № 10. - С. 228.

. Сухоруков, А. І. Фінансова безпека держави [Текст] : навч. посіб. / А. І. Сухоруков, О. Д. Ладюк. - К. : Центр навч. літ., 2007. - 189 с.

. Ареф’єва, О. В. Економічні основи формування фінансової складової економічної безпеки [Текст] / О. В. Ареф’єва, Т. Б. Кузенко // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 1 (91). - С. 98-103.

. Коваленко Ю.М. Фінансова система і фінансовий сектор: організаційно-інституційний підхід / Ю.М. Коваленко // Фінанси України. - 2011. - № 4. - С. 75.

. Петровська І.О. Фінанси (з елементами статистики фінансів) : навч. посібник / І.О. Петровська, Д.В. Клиновий. - К. : ЦУЛ. - 2002. - 300 с.

. Розвиток фінансової системи України в умовах ринкових відносин: Монографія / [В. Г. Дем’янишин, В. В. Дем’янишин, Т. Д. Сіташ та ін.] ; за ред. О. І. Марченко. - Тернопіль: Крок, 2011. - 556 с.

. Стукало Н.В. Особливості сучасного трактування термінів ―фінанси та фінансова система / Н.В. Стукало // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Л.Українки. Економічні науки. - 2006. - № 1. - С. 132-138.

. Теорія фінансів: підручник / [П.І. Юхименко, В.М. Федосов, Л.Л. Лазебник та ін.] ; за ред. проф. В.М. Федосова, С.І. Юрія. - К. : Центр учбової літератури, 2010. - 576 с.

. Фінанси : підручник / [за ред. С.І. Юрія, В.М. Федосова]. - К. :Знання, 2008. - 611 с.

. Финансы: Оксфордский толковый словарь. - М. : Из-во ―Весь Мир‖, 1997 - 496 с.

. Финансы: учеб. пособ. для студ. вузов и слушателей системы дистанционного обучения Ю.Я. Вавилов, И.Н. Егорычева, М.Л. Седова и др. М. : Изд. Дом ―Социальные отношения‖, 2003. - 26 с.

. Шовкун В.В. Про питання вдосконалення фінансової системи України / В.В. Шовкун, Л.П. Пилипенко // Фінанси України. - 1997. - № 6. - С. 14-24.

. Юзвяк О. Розвиток фінансової системи України в умовах глобалізації // Дослідження міжнародної економіки : зб. наук. праць / О. Юзвяк ; Ін-т світ. екон. і міжнар. відносин Нац. акад. наук України. - К., 2011. - Вип. 3 (68). - С. 111-124.

. Пузаков, А. В. Перспективы реформирования формулы Барнетта как механизма финансирования деволюционных регионов Великобритании / А. В. Пузаков // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. - 2011. - № 6(12): в 3-х ч. - Ч. 1. - С. 157-160.

. Губар Н. Державна фінансова система в Україні в процесі трансформації Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 3. - C. 204-212.

. Карпінський Б. Збалансованість фінансової системи: можливості досягнення та перспективи регулювання // Б. Карпінський Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 11. - С.46-54.

. Нестеренко А.С. Правове поняття фінансової системи / А.С. Нестеренко // Сучасні правові системи світу в умовах глобалізації: реалії та перспективи : міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 11-12 квітня 2014 р.) : у 2 ч. - К. : Центр правових наук. досліджень, 2013. - Ч. ІІ. - С. 78-80.

. Нестеренко А.С. Функціонування фінансової системи України: система управління фінансами / А.С. Нестеренко // Сучасне правотворення: питання теорії та практики : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 1-2 серпня 2014 р.). - Дніпропетровськ : Громадська організація «Правовий світ», 2014. - С. 56-58.

. Латковська Т.А. Поняття та структура сучасної фінансової системи України / Т.А. Латковська. К.: Уніерситет 2005. - с. 27-32

. Захарченко С.П. Финанси: підручник. (Розділ фінансовий механізм) / С.П. Захарченко. - К.: Право, 2004. - с. 415.

. Финансовое право: учебник / отв. ред. С.В. Запольский. - М.: Юридическая фирма «Контракт»: Волтерс Клувер, 2011. - 792 с.

. Семенченко А.І. Методологія стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки України: Монографія / А.І. Семенченко. - К. : НАДУ, 2008. - 429 с.

. Ситник Г.П. Державне управління національною безпекою України (теорія і практика): Монографія / Г.П. Ситник. - К : НАДУ, 2004. - 408 с.

. Ситник Г.П. Концептуальні засади забезпечення національної безпеки України: навч.посіб. у 3 ч. - Ч.3.: Державна політика та основи стратегічного планування забезпечення національної безпеки / Г. П. Ситник. - К. : НАДУ, 2010. - 328 с.

. Ситник Г.П. Концептуальні та організаційні засади забезпечення національної безпеки. навч. посіб.: / Ситник Г.П. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. -

с.