Життя робітників в роки НЕПу

Життя робітників в роки НЕПу

ЖИТТЯ РОБІТНИКІВ В РОКИ НЕПУ

1.Працевлаштування

В умовах воєнного комунізму проголошена більшовиками вільна праця трансформувалася у "палочну" дисципліну. Право на працю було замінено обовязком. Згідно із гаслом більшовиків "хто не працює, той не їсть", було введено принцип примусу як головний, а по суті і єдиний у залученні найманих працівників до праці. Причому на відміну від радянської історіографії, котра робила акцент виключно на обумовленості примусу війною, більшовицьке керівництво підкреслювало його співзвучність "соціалістичному будівництву". "Суботники, трудові армії, трудова повинність - ось практичне здійснення в різних формах соціалістичної і комуністичної праці", - зазначав В. Ленін1. Примусова праця застосовувалася у вигляді трудових мобілізацій робітників та технічних фахівців. Наступною його формою за ступенем концентрації примусу стала мілітаризація різних галузей народного господарства, за котрою робітники примусово закріплювалися за підприємствами і переводилися на становище військово-мобілізованих.

Де б не працювали мобілізовані, всюди їх переслідували труднощі з житлом, продовольством, одягом. У більшості випадків бажала кращого також організація праці. Через неможливість одягнути та розмістити демобілізованих уряд УСРР у 1920 р. відмовився від масового проведення трудової мобілізації тих, хто народився в 1886-1888 рр. Не дотримувалися й вимоги щодо оплати праці за трудовою повинністю2.

Більшість населення різко негативно ставилася до примусової праці й старалася ухилитися від різних повинностей. За повідомленнями з місць, найбільш очевидним проявом такої позиції стало трудове дезертирство. Досить показові дані з цього приводу навів у виступі на Харківському губернському зїзді комітетів праці один з делегатів. Він повідомив, що з декількох десятків мобілізованих і відправлених до Харкова теслярів через два тижні всі опинилися вдома. Великий відплив відбувався і при медичному огляді: цифра визнаних непридатними до роботи перевищувала 50-60% осіб. Поряд з формами прихованого опору незадоволення трудовими повинностями виявлялося й під час страйків та демонстрацій із приводу запровадження підневільної праці3.

Щоб примусити робітників до праці, уряд встановив кримінальну відповідальність. Згідно з постановою РНК УСРР від 31 січня 1921 р. "Про трудове дезертирство і організацію боротьби з ним", особи, що ухилялися від трудового обліку чи реєстрації, або приховували спеціальність та не зявлялися на роботу, вважалися трудовими дезертирами. Залежно від форми прояву дезертирства вони підлягали арешту строком до 2-х тижнів або примусовій праці в штрафних трудових частинах на термін до півроку. "Злісні дезертири", котрі неодноразово ігнорували виконання трудової повинності, підлягали суду революційних трибуналів4.

Для виявлення "трудових дезертирів" залучалися самі робітники. Згідно з постановою РНК УСРР від 12 червня 1920 р. на виробництві засновувалися "товариські дисциплінарні суди", які мали стежити за дотриманням трудової дисципліни. Їм надавалося право знижувати заробітну плату порушникам останньої, залучати їх до надурочних або переводити на тяжкі примусові роботи, а у виключних випадках передавати їхні справи на розгляд революційних трибуналів, що могли застосовувати до них вищу міру покарання5. Не покладаючись на свідомих громадян, державні комітети праці, очолювані військовими комісарами, організовували масові облави на "нероб" і "ледарів".

У 1921 р. було зроблено перші кроки на шляху поновлення ринку праці. Згідно з постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. про новий, полегшений порядок переходу з одного підприємства до іншого робітники отримали таку можливість, "коли це викликано серйозними побутовими, сімейними та виробничими проблемами, але без збитку для нормального ходу виробництва"6. Постанова РНК РСФРР від 22 листопада 1921 р. замінила трудову повинність трудовим податком. Згідно з постановою ВУЦВК від 30 серпня 1922 р. "Про порядок відбування трудового і гужового податку і заміну його іншими видами обкладання", населенню міст і селиш, прилеглих до міст, ці податки дозволялося замінювати грошовою компенсацією. За Кодексом законів про працю кінця 1922 р. (КЗпП), що проголосив вільне наймання робочої сили, стягання трудового податку зберігалося у виключних випадках - лише для ліквідації стихійних лих, пожеж тощо.

Іншим пережитком воєнно-комуністичної політики, що порушував право робітників на вільну працю, були трудові мобілізації, проведення яких допускалося на випадок "здійснення робіт, які мали загальнодержавне значення". Причому відмова від них у перший раз каралася адміністративним стягненням, а в другий - позбавленням волі або конфіскацією майна. Як підмітили російські історики В. Паншин і С. Богданов, завдяки цьому держава отримала можливість приборкувати страйки, що мали загальнодержавне значення, хоча формально кримінальна відповідальність за них трудовим законодавством не перед- бачалася8.

Неп повернув до життя систему працевлаштування через державні заклади трудового посередництва - біржі праці, ліквідовані у період воєнного комунізму. Однак заборонив здійснення угод найму поза державним контролем, безпосередньо з наймачами робочої сили та робітниками. Державне посередництво стало обовязковою умовою працевлаштування. Кожний, хто шукав роботу, мав зареєструватися на біржі, отримати там посвідчення безробітного, а потім періодично відмічатися час від часу, доки останньому не підшукували роботу, котра йому підходила.

Під час реєстрації безробітному потрібно було надати купу документів із місця колишньої роботи, засвідчених при звільненні. В них мали фіксувати час і причини його звільнення, посаду й розряд робітника до звільнення, а також його трудовий стаж. Однак не всі робітники, що його мали, могли це підтвердити. Наприклад, не мали довідок із колишнього місця роботи домашні служниці - переважно біженки від голоду та колишні селянки. Обурені бюрократичною процедурою реєстрації, вони вимагали її спрощення.

Траплялися випадки, коли на біржах не могли зареєструватися навіть безробітні з кадрових робітників, оскільки фабрично-заводська адміністрація позбавляла їх розрахункових книжок при звільненні, тоді як вони, згідно з постановою РНК УСРР від 5 грудня 1922 р., мали перебувати на руках у тих, котрих розраховували, і вимагалися при реєстрації10. Конфіскація розрахункових книжок застосовувалася щодо робітників, які брали участь у страйках. Не в кращому становищі опинялися й робітники, котрим робилися записи в книжках про звільнення з причини прогулів, до яких часто-густо прирівнювалася участь в страйках. Не випадково книжки з такими записами називалися робітниками "вовчими квитками". Вони активно використовувалися державою не тільки як засіб контролю за кадровим складом найманих працівників, а й для репресивного тиску на робітників11.

Відповідно до постанови РНК УСРР від 3 березня 1929 р., на біржі праці покладався обовязок надавати при працевлаштуванні перевагу тим особам, котрі не були звільнені за грубе порушення трудової дисципліни. Березнева постанова надавала державним органам надійні важелі запобігання страйковим виступам робітників12.

Згідно з Кодексом законів про працю 1922 р. першочергове право на працевлаштування надавалося членам професійних спілок, причому профорганам дозволялося контролювати діяльність бірж та порядок найму і звільнення робітників на промислових підприємствах. Безробітні не були зобов язані приймати роботу, запропоновану біржею праці, але на наймачів покладалася відповідальність за необгрунтовану відмову в прийомі направлених до них робітників. Фактично ж право останніх на вільну працю обмежувалося низкою умов. На випадок відмови від запропонованої праці без поважних причин безробітні спершу позбавлялися права на отримання допомоги по безробіттю на один місяць, зберігаючи за собою чергу на вакантне місце. Відмовляючись удруге, вони лишались права на безтермінову допомогу та одночасно знімалися з черги на працевлаштування.

Встановлений порядок пропагувався більшовиками як гарантія захисту прав робітників від свавілля наймачів. Однак фактично він порушував права на вільний найм не тільки для останніх, а й для робітників, але надавав можливість застосування адміністративних методів регулювання ринку праці.

Оскільки для того, щоб стати "пролетарським елементом", вступити до професійної спілки та отримати право на першочергове працевлаштування на випадок безробіття, потрібно було пропрацювати за наймом лише один місяць (профспілкового членства позбавлялися лише особи, позбавлені політичних прав), серед безробітних до 1924 р. виявилося 42,1% членів профспілок, котрі потребували першочергової допомоги13.

Отримання статусу безробітного було досить привабливим тому, що надавало право на низку різних пільг. Ця обставина сприяла притоку на біржі праці значної кількості громадян, які не виявляли дійсного бажання отримати роботу. Адміністративні заходи - "чистки" списків безробітних, проведені в 1922-1923 рр., дозволили зняти з обліку бірж праці від 30 до 60% зареєстрованих осіб. Однак їх чисельність поповнювалася у лічені місяці.

Великі черги для реєстрації на біржах праці викликали невдоволення безробітних. Тільки для того, щоб зайняти чергу, потрібно було прийти туди заздалегідь, до сьомої години ранку, а то й ще раніше, хоча робота бірж розпочиналася о девятій годині. До великого зборища людей призводила не тільки погана організація роботи, а й нечисленність бірж, які звичайно влаштовувалися в адміністративних центрах, причому не більше, ніж по одному закладу. До того ж, через житлову кризу біржові заклади нерідко розміщувалися в одній кімнаті. Штовханина, сморід та шум у таких приміщеннях робили перебування в них нестерпним як для працівників, так і для безробітних14.

Крім того, робітникам, котрі намагалися знайти роботу, доводилося постійно стикатися з безладдям на біржах праці, відсутністю інформації, бюрократичним ставленням до безробітних. Обурені хамською поведінкою працівників бірж, вони надсилали з цього приводу листи протесту до газет, у яких вимагали наведення порядку в їх роботі й звільнення з роботи тих, котрі "зарвалися". Так, про факти неодноразового порушення прав безробітних з боку адміністрації місцевої біржі праці повідомлялося в листах безробітних Катеринослава. Вони писали до губернської профспілкової газети "Звезда", що не розуміють, чому,"коли уповноважений безробітних, відряджений до біржі праці, підійшов до завідувача губернським статистичним бюро та чемно поросив у нього розяснень із приводу порушення порядку реєстрації людей, той у самій грубій формі відмовився відповісти йому, заявивши: "Геть звідси! Я не маю наміру з вами розмовляти!".

Справжня криміногенна ситуація існувала в юнсекціях (секціях для підлітків) бірж, де постійно відбувалися кулачні бійки між безробітними, причому ті з них, які не брали участі у сутичках, спостерігали за ними із зацікавленістю і схваленням. Оскільки в чергах панував "закон джунглів", за котрим перемагав сильніший, дівчата не відвідували юнсекції15.

З початку існування й до закриття бірж праці їх діяльності були властиві протекціонізм, кумівство і хабарництво. Шпальти тогочасних газет рясніли повідомленнями про факти, коли керівники бірж " працевлаштували не тільки найближчих родичів, а й навіть друзів, які не мали ніякого відношення ані до біржі, ані до профспілки"16.

Намагаючись покращити роботу бірж, держава організовувала численні кампанії по боротьбі з корупцією та бюрократизмом. Однак жодна з них не увінчалась успіхом. На місце працівників, що дискредитували себе, приходили не менш заповзяті, які намагалися використати службове становище в особистих цілях. Щоб нейтралізувати незадоволення безробітних неспроможністю влади розвязати проблему працевлаштування, перевіряючі намагалися перевести недоліки у роботі бірж праці у політичну площину, списати все на "шкідницьку діяльність" так званих "колишніх людей".

Наведенню порядку на біржах праці мав сприяти новий порядок працевлаштування безробітних, введений у 1924 р. Їх реєстрація мала проводитися за ознакою стажу і кваліфікації, а працевлаштування здійснюватися за пільговою черговістю для кадрових робітників17. Крім того, було введено обмеження щодо граничного радіусу найму через біржу праці в 15 верст, а також триденного строку задоволення попиту підприємств на робочу силу18. Одночасно скасовувалися квитки для безробітних, котрі стояли на обліку бірж праці, за якими надавалися пільги.

Реєстрація на біржах праці зменшилася, а єдиним мотивом звернення до них стало отримання роботи. Одночасно було проведено нову чистку зареєстрованих безробітних. Внаслідок відрахування фіктивних із них чисельність зареєстрованих на біржах праці скоротилася на 40%. Якщо в 1923 р. біржам вдалося задовольнити попит промислових підприємств у робочій силі на 57%, то в 1924 р. - на 84%19.

Однак біржі праці не встигали перевіряти рівень кваліфікації зареєстрованих безробітних й надсилали на підприємства найманих працівників, котрі не відповідали вимогам господарників. Тим більше, що робітники, зважаючи на попит підприємств у робочій силі, нерідко надавали фіктивні дані про рівень набутої кваліфікації. В той же час наймачі, незадоволені якістю робочої сили, намагалися обходити закони про працю й самостійно набирати необхідних їм робітників на підпільному ринку праці, приховуючи від бірж інформацію про вакантні посади. Керівники деяких підприємств так умудрились обходити закони, що до кінця 1923 р. не надіслали жодного замовлення на робочу силу на біржі праці20.

Траплялися випадки, коли вони повідомляли останнім неточні адреса розміщення своїх підприємств, і безробітні після безрезультатних пошуків були змушені знову повертатися на біржу. Крім того, керівники пропонували мізерну зарплату або такі умови праці, що навіть напівголодний безробітний не погоджувався стати на таку роботу21.

Роботодавці надсилали на біржі запити також переважно на тимчасову робочу силу, що не розвязувало проблему безробіття. За висновками одного з перших дослідників проблеми працевлаштування робітників М. Буяновера, за перше півріччя 1925/26 р. на кожні 100 заявлених на біржі вакантних місць 80 припадало на тимчасову працю22.

Щоб захистити права безробітних, Наркомат праці встановив відповідальність наймачів за необґрунтовану відмову в прийомі робочої сили, надісланої біржами. Керівники підприємств, які допускали такі порушення, мали компенсувати безробітним, даремно прибулим на підприємства, вартість проїзних квитків, а також сплачувати їм командировочні та заробітну палату "згідно зі ставками, вказаними в заяві на попит за всі дні, котрі робітники загубили з провини наймача, з дня відмови включно". Але постанова Наркомату праці не дотримувалася.

Безробітні не мали гарантій працевлаштування й тоді, коли біржа їх надсилала на те чи інше місце. Розлючені таким "працевлаштуванням" вони нерідко зверталися за захистом до газет. Так, один із робітників, який отримав відмову у зарахуванні на роботу чорноробом на металургійний завод, незважаючи на наявний 10-річний стаж роботи слюсарем, вимагав визнати незаконним це рішення. В замітці "Чи може бути слюсар чорноробом?" він писав, що його обурюють факти утиску наймачами прав робітників, налаштованих захищати свої права24.

Нерідко кадрові робітники залишалися "за бортом" праці тому, що роботодавці всупереч виробничим інтересам наймали мешканців навколишніх із заводом сіл, котрі погоджувалися працювати за любу плату та не потребували житла. Намагаючись "встановити справедливість", кваліфіковані робітники пропонували "зробити переміщення - замінити селян, які працювали на заводі, кадровими робітниками з безробітних"25.

Не маючи можливості ефективно працювати, біржі праці йшли на численні поступки безробітним, надаючи їм по закінченню встановленого строку чекання, так званого біржового стажу, права на самостійне підшукування роботи. Знайти її було важко, оскільки попит на працю перевищував пропозицію.

Через порушення паритетних стосунків між найманими працівниками й роботодавцями на користь перших біржам не вдавалося узгоджувати попит і пропозицію на працю. Останні, що мали, згідно з класовим законодавством першочергово захищати інтереси членів професійних спілок, не могли забезпечувати промислові підприємства робочою силою за їх потребами. З органів регулювання ринку праці вони неминуче перетворювалися в органи соціальної допомоги.

В умовах політичних пріоритетів державна монополія на ринку праці виявилася неефективною. Біржі постійно отримували вказівки від Наркомату праці, кого приймати на роботу. Але вони нерідко суперечили потребам промисловості. До роботи бірж постійно втручалися й компартійні та комсомольські органи, котрі вимагали першочергового працевлаштування своїх членів.

У 1925 р. монополію державного трудового посередництва було скасовано. Підприємства отримали дозвіл набирати робочу силу самостійно, не зважаючи на профспілкове членство безробітних, а керуючись потребами в кваліфікованих кадрах. Щоправда, під час працевлаштування претендентів, які мали рівну кваліфікацію, перевага все ж таки надавалася членам спілок27. Було скасовано й підзаконне розпорядження Наркомату праці УСРР, що суперечило чинному законодавству, про першочергове надання роботи безробітним комуністам.

Внаслідок неналагодженості економічного планування виявилася передчасною практика перекидання робочої сили в межах різних регіонів. На новому місці більшість новоприбулих, як правило, не знаходила роботу і зверталася за допомогою до профспілкових кас.

Не була розвязана й проблема підготовки та перепідготовки робітничих кадрів як у кількісному, так і в якісному відношенні. Отримані теоретичні знання в закладах професійної освіти не означали надбання практичних навичок та вмінь за фахом. Не випадково молодь у другій половині 1920-х рр., як і раніше, являла одну із самих проблемних категорій із точки зору працевлаштування. Зберігався дефіцит висококваліфікованих робітничих кадрів28.

До ускладнень із працевлаштуванням та значного дисбалансу на ринку праці призводила й незбалансованість економічного розвитку країни внаслідок згортання приватновласницького сектора економіки.

Оскільки біржі праці не справлялися зі своїм завданням, у 1925/26 р. 32% безробітних, які раніше працювали за наймом, перебували на їх обліку понад рік. Щоб скоріше отримати роботу, безробітні зверталися до підпільних приватних бірж, котрі надавали платні послуги. Звичайно їх організовували співробітники державних, які незаконно використовували посадове становище для отримання хабарів29.

Проблема працевлаштування залишалася нерозвязаною для багатьох робітників, котрі, загубивши надію отримати роботу, пристосовувалися до життя безробітних і переходили до становища жебраків. Як зазначає російський історик А. Морозов, складна ситуація, що склалася з працевлаштуванням наприкінці 1920-х рр., деморалізувала багатьох безробітних. Ілюзії, котрі вони мали на початку десятиріччя, зникли. Ані матеріальне, ані побутове, ані культурне становище їх не покращувалося, а навпаки погіршувалося.

Відомо, що головною причиною виникнення зайвої робочої сили було скасування трудової повинності. Однак зростання безробіття було зумовлено й низкою інших політичних й економічних факторів і, насамперед, - військовою демобілізацією та післявоєнною господарською розрухою, "пролетаризацією" міст у результаті здійснення класової політики та зубожінням населення внаслідок соціальних катаклізмів, що на початку 1920-х рр. переросли в голод на Півдні України, а також аграрним перенаселенням і спробами "нетрудових елементів" ухилятися від податків завдяки реєстрації на біржі праці як безробітних.

Поряд з масовою появою на ринку праці пропозицій від осіб, які раніше не працювали, відбувався процес декласування робітничого класу внаслідок економічної кризи, що спричинила скорочення виробництва. Вона була зумовлена не стільки післявоєнною руйнацією, як стверджували радянські історики, скільки браком обігового капіталу й джерел кредиту для розширеного виробництва та відновлення основного капіталу внаслідок згортання ринкових відносин у добу "воєнного комунізму" і припинення іноземних інвестицій в економіку.

За короткий проміжок часу колишній дефіцит робочої сили змінився її надлишком. Уже до серпня 1921 р. кількість вакантних місць вщерть наблизилася до числа тих, хто шукав роботу. До кінця осені 1921 р. й перших місяців зими 1922 р. почалося зниження потреб підприємств у додаткових кадрах, а влітку виник надлишок робочої сили. В липні 1922 р. було законсервовано виробництво на чотирьох великих металургійних підприємствах Донецької губернії - Таганрозькому, Макіївському, а також "Дюмо" в Алчевську та "Сулін" у Шахтах і скорочено - на Маріупольських заводах31. У жовтні 1922 р. було проведено скорочення штатів на підприємствах Брянського обєднання (Катеринославської губернії), котрі входили до складу єдиного металургійного тресту32. Процес концентрації промисловості на нечисленних рентабельних підприємствах тривав також надалі.

Внаслідок скорочення штатів та закриття підприємств, частка безробітних у першій половині 1920-х рр. постійно збільшувалася, причому найбільш інтенсивно по групі промислових робітників. Якщо загальна чисельність безробітних із 1 жовтня 1922 р. по 1 жовтня 1924 р. збільшилася на 229,5%, з 55,8 тис. до 167,1 тис. осіб, то промислових робітників - на 305,6%, з 16,7 тис до 51,1 тис. осіб33.

Намагаючись зберегти кваліфіковану робочу силу на виробництві, РНК УСРР у 1921 р. зобовязав адміністрацію підприємств під час скорочення штатів дотримуватися такого порядку: в першу чергу звільняти малолітніх у віці до 14 років; у другу - підлітків до 16 років, що працювали на шкідливих виробництвах; у третю - підлітків, які виконували некваліфіковані роботи. Причому, в межах цих груп переважному скороченню підлягали ті підлітки, котрі мали родини на селі.

Завдяки відбудові промислових підприємств до жовтня 1927 р. було працевлаштовано декілька тисяч індустріальних робітників. У результаті кількість безробітних серед промислових професій скоротилася до 35,2 тис. осіб, а частка останніх в їх загальному складі, порівняно з жовтнем 1924 р., знизилася з 30,5% до 21%.

Головною причиною безробіття індустріальних робітників було скорочення штатів і закриття нерентабельних підприємств. Під скорочення частіше підпадали жінки, які мали нижчу, ніж чоловіки, кваліфікацію. Через закриття підприємств найбільше потерпали чоловіки, котрі становили більшість найманих працівників порівняно з жінками. Зокрема, за даними Південбюро ВЦРПС та Наркомату праці УСРР за 1927 р., які у радянській історіографії ніколи не аналізувалися, серед безробітних промислових робітників-чоловіків питома вага тих, що втратили роботу через скорочення штатів дорівнювалася 39%, а через закриття підприємств - 15,9%. Решта ж втратила її з інших причин: 16% - внаслідок закінчення сезону й строку найму, 2,1% - через тривалу хворобу, 12,9% - з незясованих причин, а 13% звільнилися за власним бажанням.

Серед безробітних робітниць промислової праці частка тих, котрі стали безробітними через скорочення штатів, сягала 43,6%, внаслідок припинення виробництва - 13,5%, закінчення сезону і строку найму - 22,8%, тривалої хвороби - 3%, з незясованих причин - 19,5%, а 10,5% звільнилися за власним бажанням.

В 1920 -х рр. більшість безробітних, котрі зареєструвалися на біржах праці, становили городяни. Епіцентрами безробіття були великі міста - Харків, Одеса і Київ. У 1927 р. в крайових і окружних містах УСРР мешкали 58,6% безробітних чоловіків та 75,4% жінок. Причому частка міських, праця яких була повязана з промисловістю, не суттєво відрізнялася від питомої ваги мешканців по всіх групах безробітних (55% серед чоловіків та 57,1% серед жінок). Лише серед транспортників переважала частка сільських мешканців.

Залученню зайвої робочої сили з сіл, що перешкоджало працевлаштуванню міських безробітних, сприяло зростання заробітної плати у промисловості, що робило відповідну працю привабливою для селян. До групи сільських безробітних входили підлітки, котрі вперше пропонували свою працю в містах, дорослі відхідники, які щорічно працевлашто- вувалися на тимчасові роботи, а також демобілізовані червоноармійці. За даними М. Буяновера, у 1926-1927 рр. третину працевлаштованих робітників і службовців становили вихідці із сільської місцевості, причому для промисловості ці показники були ще вищими37.

За розрахунками І. Вейцбліта, з 108 тис. селян відхідників, зареєстрованих профспілками в 1923-24 рр., лише 309 осіб мали професії фабрично-заводських робітників, 14,3% були малокваліфікованими гірниками, 33% - чорноробами, а решта наймалися на сільськогосподарські роботи, домашньою прислугою, займалися перевезеннями та іншими роботами38.

Оскільки село було головним постачальником некваліфікованої робочої сили для гірничорудної промисловості Донецького басейну, набір останньої, проведений трестом "Донвугілля" у 1924/25 р., суттєво не вплинув на стан міського безробіття39.

Працевлаштуванню місцевих безробітних серйозно заважали зайшлі російські робітники, завербовані Наркоматом праці РСФРР для роботи в Україні без попереднього врахування попиту на робочу силу з боку республіканської промисловості. Недалекоглядна політика Наркомпраці Російської Федерації не тільки суперечила інтересам УСРР, позбавляючи українських безробітних можливості працевлаштуватися, а й мала негативні наслідки для робітників, завербованих у РСФРР.

Ігнорування попиту на робочу силу в Україні призводило до трагічних наслідків. Згадаємо хоча б 1922 р., коли, незважаючи на скорочення гірничодобувного і металургійного виробництва у Донбасі, з Російської Федерації в розпорядження Центрального правління камяновугільної промисловості та Південного металургійного тресту було надіслано тисячі нових робітників. Тим часом "Донвугілля" та "Південсталь" не мали коштів навіть для розрахунку зі звільненими робітниками, не кажучи про набір нових. Через прорахунки Наркомату праці РСФРР у лютому 1922 р. в Донецькому регіоні зібралося 13,5 тис. безробітних, котрі не могли повернутися додому. Багато з них загинуло від голоду.

Намагаючись врятувати безробітних, Українська економічна нарада 30 березня 1922 р. зобовязала господарські органи винайти кошти для термінової відправки скорочених робітників додому й дозволила надалі звільняти тільки тих працюючих, котрі прибули на Донбас з врожайних губерній РСФРР і УСРР42. Через два тижні продовольство для постачання гірників басейну було винайдено, а скорочення штатів припинено43.

Трагедія 1922 р. нічому не навчила союзні органи. Волюнтаристська практика постачання робочої сили для Донбасу з Російської Федерації не припинялася. Восени 1925 р. Наркомат праці РСФРР надіслав 25 тис. гірників, більшість було набрано в Казанській губернії та Центрально- Чорноземному районі. Й це, незважаючи на те, що в травні 1925 р. колегія Наркомпраці УСРР повідомила союзний уряд про зростання безробіття у басейні й порушила перед ним клопотання про заборону відправлення до басейну й інших місцевостей УСРР (Києва, Одеси, Катеринослава) робітників із союзних республік. З боку українського наркомату також висувалася пропозиція припинити видачу проїзних документів для проїзду російських безробітних у вказані місцевості УСРР, а також про необхідність вивезення з Донбасу зайшлих з РСФРР робітників, встановивши для них пільговий тариф на проїзд та виокремивши грошову допомогу44.

Українські економісти 1920-х рр. виправдовували дії російського уряду відсутністю на ринку праці УСРР кваліфікованих робітників45. І насправді, в Україні відчувався постійний попит на них. Так, у 1925 р. біржі праці не могли задовольнити заявку металургійних та металообробних підприємств на 13-14 тис. кваліфікованих робітників-металістів, оскільки відповідна кількість місцевих безробітних металістів мала низьку кваліфікацію. Дефіцит кваліфікованої робочої сили існував і в поліграфічному виробництві, де 41,6% безробітних друкарів становили учні. Аналогічна ситуація склалася у деяких інших галузях промисловості. Потребувала кваліфікованих робітників також гірнича галузь, але, зважаючи на зміст раніше згадуваного листа Наркомату праці УСРР, можна зробити висновок, що кількість надісланих з РСФРР робітників перевищувала потреби української промисловості46.

Спонукають до висновку про неефективне використання каліфікованої робочої сили в Україні й дані про високу питому вагу кадрових робітників серед безробітних індустріальних груп професій, що дорівнювала 47% їхнього складу.

Впродовж 1920-х рр. зростала інтенсивність безробіття серед неквалі- фікованих робітників, спричинена масовою появою на ринку праці великої кількості осіб, які раніше не працювали. За три роки - з 1922 р. по 1 жовтня 1925 р. - кількість непрацевлаштованих чорноробів збільшилася в 7 разів, у той же час як чисельність безробітних кваліфікованих робітників - лише в 3 рази. Частка чорноробів (робітників до четвертого розряду кваліфікації) серед непрацеваштованих найманих працівників за відповідний період збільшилася з 10,7% до 36%48.

Індустріалізація промисловості, започаткована у другій половині 1920-х рр., що актуалізувала попит на кваліфіковану робочу силу, не могла покращити ситуацію з працевлаштуванням чорноробів. Обєднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) (липень-серпень 1927 р.) констатував значне безробіття серед некваліфікованих робітників і службовців49.

Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва й непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, у першу чергу вдарило по молоді. На підприємства приймалися в основному висококваліфіковані, досвідчені робітники. Молодь, як правило, не мала досвіду роботи.

Активний приток молоді й жінок у виробництво, що розпочався під час світової війни, коли більша частина чоловічого працездатного населення була мобілізована в діючу армію, зберігався і після припинення воєнних дій у 1920 р., що зумовлювалося погіршенням матеріального становища найманих працівників. Це засвідчує той факт, що половина жінок, котра пропонувала свою працю на біржах, не належала до категорій самотніх або годувальниць родин, а була "утриманками", яких забезпечували чоловіки.

Перехід до господарського розрахунку в промисловості викликав процес "виштовхування" з виробничих колективів жінок та молоді, котрі, як правило, не мали виробничого досвіду і професійної кваліфікації. Й хоча звільнених підлітків належало першочергово розміщувати у школах фабрично-заводського учнівства, а тих, що не потрапляли до закладів ФЗУ через відсутність місць, працевлаштовувати в інших містах, ці заходи не виконувалися50. Через голод початку 1920-х рр. не вдалося реалізувати і плани щодо продовольчого постачання у Донбасі підлітків, звільнених з виробництва, на рівні заробітної плати, встановленої для малолітніх51.

В 1922 р. для захисту праці останніх було встановлено бронювання робітничих місць для підлітків у різних галузях виробництва в розмірі від 3 до 13%52, котре отримало назву "броні для підлітків". Однак через її недотримання молодь становила незначну частку працевлаштованих безробітних. Під час підбору робочої сили адміністрація підприємств нерідко надавала перевагу сільським робітникам, які були згідні на меншу зарплату та гірші умови праці.

В найгіршому стані опинилися молоді люди старші 18 років, котрих в 1923 р. було переведено зі складу юнсекцій до секції чорноробів у звязку зі встановленням вікових обмежень на право перебування в них. Переростки фактично позбулися не тільки права на працевлаштування, а й на професійне навчання. Один із безробітних, скаржився до газети "Звезда", що при виборі кандидатів на відрядження на роботу надавали перевагу тим, кому за 24, а на протести молоді відповідали: "З вами, молоддю, одна морока, і на військову службу скоро йти, й на всеобуч відпускати на годину раніше, і працюєте ви гірше". Переростки не могли не тільки працевлаштуватися, а й вступити в школи фабзавучу для набуття професійних навичок. В ФЗУ їм також відмовляли: "Запізнилися, пару рочків переросли". Тим паче не могли вони потрапити до робітфаків, де навчалися тільки кваліфіковані робітники з виробничим стажем. За свідченням очевидців, безробітна молодь, "загубивши надію отримати роботу, поповнювала ряди "папіросників" та рознощиків зельтерської води, якими кишіли вулиці, й під розтлінним впливом вулиці потрапляла до армії дрібних злодюжок і злочинців"53.

ХІІІ зїзд РКП(б) (травень 1924 р.) вимушений був констатувати: " В містах разом з піднесенням промисловості розвивається безробіття, що особливо тяжко бє по молоді"54.

Зважаючи на відсутність в УСРР виробництв, котрі могли б "поглинути" жіночу працю, становище безробітних жінок було набагато складнішим, ніж у РСФРР, де розвивалася текстильна промисловість. В УСРР безробіття серед жінок набуло застійного характеру55.

Оскільки питома вага жінок у складі резервної робочої сили майже в усіх виробничих групах перевищувала їх частку у складі працюючих, інтенсивність безробіття серед них була більшою, ніж серед робітників. Через низьку фахову підготовку жінкам було набагато важче знайти роботу, ніж чоловікам. Середній рівень трудової кваліфікації безробітних жінок по всіх профспілках був набагато нижчим, ніж у чоловіків. Більша частина (69-72%) їх - членів індустріальних профспілок - у віці від 18-29 років, не мала виробничого досвіду. В результаті затяжне безробіття, коли не працевлаштувались впродовж року, охоплювало 41,6-50,2% безробітних жінок по різних професіях. Менше шансів на працевлаштування за фахом мали жінки, чия професійна підготовка була повязана з галузями виробництва, де переважала їх праця - швацькою, текстильною, харчовою, цукровою та друкарською промисловістю. Легше жінки працевлашто- вувалися на підприємства, в котрих їх праця традиційно не застосовувалася, а саме - у важкій промисловості. Тим часом, чоловіки, які мали професії, повязані з індустріальними виробництвом, становили близько половини безробітних. Вони мали вищу кваліфікацію, ніж жінки. По групах професій, котрі обслуговували промисловість, зв'язок і транспорт, частка некваліфі- кованих безробітних робітників не перевищувала 5,2-5,9%, у той час як питома вага кваліфікованих наближалася до 60%. Чоловіки швидше, ніж жінки, знаходили роботу й безробіття їх було менш тривалим. Частка безробітних чоловіків, котрі не могли знайти роботу більше року, становила 18,9%, в той час як жінок - 36,5%56.

Розгортання індустріалізації надало можливість тисячам безробітних, професійно повязаним з важкою промисловістю, працевлаштуватися. У результаті безробіття серед цієї групи робітників стало меншим, ніж серед інших груп найманих працівників57. За даними М. Буяновера, частка індустріальних робітників-безробітних до загальної кількості безробітних зменшилася з 1922 р. до 1927 р. з 30,3% до 25,9%58.

Серед робітників індустріальної праці найскладніше було працевлаштуватися фахівцям харчової промисловості. В 1928 р. частка безробітних, робота котрих була повязана з цією галуззю індустрії, сягала 25,7%. Ще 32,5% безробітних промислової групи професій становили гірники та металісти. Однак, враховуючи, що питома вага робітників цих професій у складі працевлаштованих усіх професійних груп дорівнювала 50,5%, можна зробити висновок, що безробіття серед гірників і металістів не було інтенсивним.

Збереження значного дисбалансу на ринку праці засвідчувало незбалансованість економічного розвитку країни, кількісні й якісні хиби у підготовці фахівців в учбових закладах УСРР. Упродовж всього періоду існування непу спостерігалося випереджаюче зростання пропозиції робочої сили над можливістю радянської економіки зайняти її в різних секторах господарства.

У таких умовах мали значення громадські роботи з благоустрою міст, які почали організовуватися з ініціативи професійних спілок із 1922 р. Під час розрухи і голоду вони стали основним видом трудової допомоги безробітним, оскільки не потребували великих коштів на обладнання та матеріали й, крім того, поглинали надлишок некваліфікованої робочої сили - біженців від голоду. Громадські роботи в сільській місцевості, що з другої половини 1920-х рр. почали організовуватися у Російській Федерації, в Українській СРР не набули поширення. Тому частка безробітних, зайнятих на них в Україні 1926 р., була вдвічі меншою, ніж у цілому по СРСР, і становила 15%60.

Умови оплати праці на громадських роботах теоретично були прийнятними. Оплату праці безробітних, залучених до їх виконання, належало проводити в розмірі, котрий у 2-2,5 рази перевищував суму страхової допомоги по безробіттю, й до того ж бути не меншим за середній розмір місцевої заробітної плати. Причому тих, хто записувався на громадські роботи, не мали виключати з черги на отримання постійної роботи61. Однак реальна оплата праці на останніх не відповідала встановленій нормі: вона була набагато нижчою, навіть від розміру страхової допомоги по безробіттю62. Незважаючи на те, що оплата праці на громадських роботах поступово підвищувалася, зокрема за рік із 1923/24 по 1924/25 р. - у два рази (з 50-60 коп. до 1 руб. - 1 руб. 20 коп.)63, в УРСР її розмір, порівняно з іншими республіками, залишався найнижчим. У Російській Федерації на середину 1920-х рр. він становив 2 руб. 10 коп., у Закавказькій - 1 руб. 42 коп., Білоруській СРР - 1 руб. 52 коп., Узбецькій - 1 руб. 82 коп., Туркменській - 1 руб. 51 коп.64

Зіткнувшись з невідповідністю реальних умов праці на цих роботах із нормативними, безробітні ухилялися від участі в них. Щоб попередити "волинки", Наркомат праці карав тих із них, котрі відмовлялися брати участь у роботах без поважних причин (хвороби, віддаленість їх від місця проживання тощо). Міра покарання визначалася їх кваліфікацією. Кваліфіковані безробітні, котрі відмовлялися у перший раз, позбавлялися права на отримання страхової допомоги по безробіттю, а при повторній відмові - пересувалися в кінець черги на отримання постійної роботи. До саботажників з некваліфікованих робітників, навіть у перший раз відмови, застосовувалися обидва покарання. У другий раз - їх знімали з обліку біржі праці із забороною нової реєстрації впродовж 3-х місяців65. В березні 1927 р. внаслідок посилення адміністративних важелів управління економікою Наркомат праці скасував принцип добровільного залучення безробітних до громадських робіт66.

Негативне ставлення безробітних до останніх пояснювалося й поганою організацією праці. За трудовим законодавством громадські роботи мали влаштовуватися неподалік від бірж, у заздалегідь визначених пунктах. Однак такі вимоги не дотримувалися. Безробітних нерідко, особливо в початковий період організації цих робіт, направляли у віддалені місцевості, де їх не очікували.

З 1923 р. основною формою тимчасової допомоги безробітним, але виключно членам професійних спілок, стали так звані трудові колективи, створювані з їх власної ініціативи на кошти спілок. Артілі безробітних, засновані у 1922 р. в Миколаєві за прикладом промислових, первісно обрали сферою діяльності послуги населенню. Але вже у наступному році вони поширили свою діяльність на сферу промислового виробництва, а з часом, залежно від професійного складу членів, - торгівлі. До кінця 1920-х рр. більшість колективів безробітних, що діяли в Україні - 63% - мали виробничий профіль діяльності.

У різних типах колективів працювало близько 35 тис. безробітних. Якщо в 1923 р. вони охоплювали 3% безробітних, то у 1927 р. - 18%. Більш висока оплата праці, ніж на громадських роботах, що сягала в 1925 р.

,9 руб., а 1927 р. - 2 руб., та набагато легші умови праці, а, крім того, забезпеченість проживанням у гуртожитках та можливість професійного навчання й підвищення кваліфікації зацікавлювали безробітних до роботи в колективах, навіть, незважаючи на те, що у перші місяці вони діяли на принципах самоокупності, а заробітки їхніх членів не були гарантованими. З цих причин більше половини колективів безробітних (206 з 4000) було створено з ініціативи останніх при підтримці професійних спілок.

Оскільки, незважаючи на навчальну мету діяльності, склад колективів безробітних періодично не оновлювався, з часом їх було переведено на статус постійно діючих підприємств місцевої промисловості.

Організація тимчасової трудової допомоги безробітним зумовлювалася браком коштів на страхову допомогу робітникам від безробіття. Згідно зі ст. 185 Кодексу законів про працю 1922 р., матеріальна допомога по безробіттю надавалася за обовязковою умовою профспілкового членства залежно від середньої заробітної плати в даній місцевості, а також враховуючи кваліфікацію і трудовий стаж69, але незалежно від причини, з якої члени профспілок позбавилися роботи, навіть у разі звільнення за власним бажанням. Але для отримання роботи належало дотримуватися таких правил: по-перше, впродовж трьох місяців після звільнення зареєструватися на біржі праці, а за її відсутності - в профспілці; а, по-друге, не відмовлятися від участі у громадських роботах або трудових колективах, а також в обовязковому порядку "приймати постійну роботу, що підходила їм за фахом". Крім того, безробітні мали надавати довідки про майновий стан. Допомоги позбавлялися особи, які мали додаткові джерела існування, зокрема, безробітні сільськогосподарські, сезонні й тимчасові робітники.

Розмір допомоги встановлювався залежно від кваліфікації найманих працівників: за вищою, першою категорією для кваліфікованих - в обсязі 30% середнього заробітку для даної місцевості, а для інших - у 2/3 від допомоги за останньою. До кваліфікованих робітників прирівнювалися демобілізовані червоноармійці. Допомога зберігалася на випадок хвороби, вагітності та пологів. Причому в останньому разі вона мала видаватися у розмірі допомоги за першою категорією70.

Незважаючи на те, що зареєстровані на біржах безробітні мали право на страхову допомогу, це ніяким чином не гарантувало їм навіть прожиткового мінімуму через її низький рівень. Крім того, через брак коштів коло осіб, які отримували останню по безробіттю, було обмежено кваліфікованими працівниками й тими, котрі мали робочий або службовий стаж від 3 та вище років71.

Спочатку в умовах продовольчого дефіциту страхова допомога, за бажанням безробітних, видавалася у грошовій або змішаній грошово- натуральній формі. Оскільки в продовольчих пайках, що входили до грошово-натуральної допомоги, хліб видавався по низьких цінах, робітники надавали перевагу отриманню такої допомоги. Однак іноді, всупереч їх розрахункам, отримання грошово-натуральної допомоги виявлялося невигідним, оскільки при затримках виплат та неповній видачі допомоги урізалася або не видавалася саме хлібна пайка72.

Зважаючи на голод в степових губерніях, у промисловому районі півдня України сконцентрували безкоштовне громадське харчування безробітних. З осені 1922 р. до червня 1923 р. на кошти профспілок харчувалося від 6,2 до 6,5 тис. голодуючих, або 10,6% безробітних регіону73. Норму калорійності обідів було встановлено в розмірі 1,5 тис. кілокалорій74, однак фактично ця норма не дотримувалася. За повідомленням робкору катеринославської газети "Звезда", "дійсно нужденним часто не давали повної порції, оскільки багато хто брав обіди за знайомством"75.

Держава намагалася надавати безробітним й інші види натуральної допомоги, зокрема забезпечити їх житлом і безкоштовним медичним обслуговуванням. Однак її можливості були мізерними, а умови проживання в будинках для безробітних - жахливими. За замітками робітничих кореспондентів, які відвідували будинки для безробітних, вони залишали у них гнітюче враження: "Неприкриті вікна, котрі зіяли проломами, брудні стіни двоповерхового будинку, біля якого пустир, що заріс бурянами. Це - постійне місце ночівлі більше ніж двохсот осіб самого різного віку й професій, які перебувають тут із 8 години вечора до пятої тридцяти ранку. В приміщенні - три кімнати з нарами, окремо для жінок та підлітків, у кожній із кімнат може розміститися до 100 осіб"76.

Влітку 1923 р. у звязку з непоганими перспективами на врожай коло безробітних, котрі отримували страхову допомогу, було розширено за рахунок пониження трудового стажу для представників фізичної праці до одного року і шляхом надання пільг іншим їх категоріям, аж до поширення на них усіх додаткових видів останньої. Допомога по безробіттю видавалася впродовж шести місяців, а в окремих випадках - дев яти.

У червні 1927 р. було введено нові правила надання допомоги безробітним, згідно з якими посилилася диференціація її розмірів залежно від рівня професійної кваліфікації. Замість двох категорій безробітних встановлювалися три - кваліфіковані, напівкваліфіковані й малокваліфіковані. Також вводилися територіальні пояси, за котрими нараховувалася допомога. Залежно від категорії кваліфікації безробітного та територіального поясу розміри її призначалися в межах 6-26 руб. Крім того, для сімейних безробітних встановлювалася надбавка у розмірі 15% на одного члена родини, 25% - на двох та 35% - на трьох.

В 1927 р. регулярну грошову допомогу за рахунок страхової каси й профспілки отримувала вже майже чверть (36 тис. 265) безробітних робітників та робітниць: 24,1% чоловіків та 24,8% жінок. Причому розмір допомоги для першої групи становив 13,56 руб., а для другої - 10,74 руб.79 Однак це були виключно зареєстровані безробітні. Фактична ж частка тих, які користувалися страховою допомогою, була значно меншою. За розрахунками Б. Данського, вона не перевищувала 3%, причому порівняно з 1923 р. вона збільшилася лише на відсоток80. І хоча ці дані торкалися СРСР у цілому, ситуація в Україні не суттєво різнилася.

Підсумовуючи статистичні дані по різних видах державної допомоги, слід зазначити, що кількість безробітних, котрі її отримували, невпинно збільшувалася. Якщо в 1923 р. чисельність таких щасливчиків становила 25,3 тис. осіб81, то за три роки вона зросла в 3,7 рази - до 92,3 тис. осіб82. Ці дані фіксують розміри державної допомоги тільки для тих безробітних, які мали право на державну реєстрацію. Фактична їх чисельність була в декілька разів більшою.

Незадоволення безробітних розмірами й якістю допомоги, що акумулювалося впродовж низки років, виплескувалося у протестні, а нерідко й кримінальні дії. Доведені до відчаю люди, які загубили надію на нормальне життя, уживали радикальних заходів.

Незадоволеність безробітних викликали порушення біржами праці права членів професійних спілок на першочергове працевлаштування, яке всупереч трудовому законодавству надавалося членам правлячої партії; протекціонізм та кумівство в роботі останніх; мізерна матеріальна допомога, котру вони нерідко отримували із затримками; погана організація трудової допомоги з боку профспілок.

У 1924 р. безробітні приєдналися до страйкового руху робітників. Масові опозиційні виступи їх розпочалися 14 травня в Одесі. Приводом стало самогубство одного з них, який, не маючи надії отримати роботу, кинувся з балкона біржі праці. Після цього інциденту натовп безробітних чисельністю майже у три тисячі чоловік намагався розправитися з працівниками біржі, а потім для висловлення претензій владі вирушив до губвиконкому. Під час зустрічі з його представниками й членами губернської ради профспілок безробітні висунули кілька вимог: по-перше, замінити ними на виробництві працюючих робітників; по-друге, посилити страхування, а також збільшити допомогу і пільги; по-третє, дотримуватися зобовязання оплачувати їх працю на громадських роботах не нижче середньої зарплати. Зустріч із представниками влади закінчилися домовленістю про скликання наради делегатів безробітних по секціях профспілок при біржі праці із залученням спеціальної комісії місцевкомів для винайдення ефективних засобів боротьби з цим явищем83.

На зборах безробітних по секціях біржі праці, що відбулися напередодні наради по деяких спілках (металістів, водників та робітників місцевого транспорту), виявилися антибільшовицькі настрої, а також недовіра до профспілкових органів. Висувалися пропозиції щодо ліквідації пільг комуністів на працевлаштування й проведення чисток працівників підприємств від їх дружин. У звязку з цим пропонувалося зібрати підписи серед робітників на підтримку ліквідації відділу губкому КП(б)У, котрий займався працевлаштуванням комуністів поза чергою на біржі праці, а також розпустити останню. Замість неї пропонувалося організувати бюро працевлаштування, обране безробітними. Ці пропозиції належали, як правило, не членам спілок, а молодим безробітним або колишнім членам опозиційних партій, які були позбавлені профспілкового членства. Однак завдяки переважаючій більшості серед безробітних членів спілок, збори все ж в основному ухвалювали проект резолюції, запропонований профкерівництвом84.

Щоправда, щоб послабити ворожість безробітних до комуністів, було задоволено їхню вимогу щодо впровадження загальної черговості під час працевлаштування незалежно від партійної приналежності. Однак такі вимоги, як встановлення контролю безробітних за діяльністю бірж праці, забезпечення їх участі у комісіях з "чистки" підприємств та заміна ними працюючих робітників безробітними, було відхилено85.

Опозиційні настрої панували серед безробітних і в 1925 р. Незадоволення неспроможністю влади розвязати проблему працевлаштування проявлялося навіть серед тих безробітних, котрі залучалися до громадських робіт або отримували грошову допомогу. Причинами цього були затримки у виплаті страховки по безробіттю, а також мізерна оплата праці на останніх тощо.

Як зазначалося у довідках ДПУ про політичне становище на місцях, "настрій безробітних був дуже напружений, особливо в великих містах - Києві та Одесі". Бурхливе незадоволення їх викликало повідомлення про грошову допомогу ВЦРПС китайським робітникам, надану у сумі 50 тис. руб. Не маючи можливості відкрито висловлювати обурення щодо здійснення акту інтернаціональної допомоги за рахунок їхнього добробуту, безробітні залишали анонімні написи антирадянської спрямованості на стінах бірж праці: "Краще жити з царем, ніж при радвладі!", "Не буде комуністів - не будуть безробітні голодувати!".

Спостерігалися сутички безробітних з адміністрацією бірж праці, під час яких вони в ультимативній формі вимагали працевлаштування й своєчасної видачі допомоги по безробіттю, котру вона затримувала. Іноді, як це було в Одесі, озлоблення переростало у кулачні розправи над адміністрацією.

Збільшення безробіття восени 1925 р. після демобілізації червоно- армійців спричинило протестні дії цієї групи. Оскільки події розгорталися напередодні Жовтневих свят, демобілізовані загрожували зірвати урочисті заходи вшанування річниці революції демонстраціями під антирадянсь- кими гаслами.

Найбільшої гостроти опозиційні виступи набули в Одесі, де, за підписом місцевих безробітних із числа демобілізованих, було надіслано листа до місцевого виконкому, автори котрого загрожували представникам влади загальним повстанням і кривавою розправою. У цьому ж листі повідомлялося про існування підпільного повстанкому в Одесі, що мав звязки з аналогічними комітетами в інших містах.

Починаючи з 1922 р., у довідках ДПУ про економічну та політичну ситуацію в УСРР містилися регулярні повідомлення про дію майже у всіх губерніях невеликих збройних загонів у кількості 10-20 осіб, котрі складалися з молодих незаможних селян і безробітних, у більшості демобілізованих червоноармійців87. Надалі до них почали приєднуватися колишні члени КП(б)У й УКП, незгодні з непом. Зважаючи на соціальний склад цих загонів, в 1924 р. ЦК КП(б)У оголосив про виникнення "червоного бандитизму".

Найбільш поширеною формою прояву останнього, що розгортався під гаслом "Геть неп, прямо до соціалізму!", були в містах наскоки на поїзди, насамперед із комфортабельними вагонами, та на промислові підприємства, а у селах - конокрадство, пограбування виконкомів рад, цукрових заводів, а також господарств заможних селян, котрі супроводжувалися знищенням їхніх посівів.

Таким чином, на ринку праці у 1920-ті рр. оформилася тенденція до хронічного безробіття. Зявилася ціла категорія населення - "соціальних утриманців". Переважну часту безробітних стабільно становили малоква- ліфіковані робітники, насамперед - жінки і підлітки. Причому безробіття серед них безперервно прогресувало, в той час як серед кваліфікованих скорочувалося. Серед різних професійних груп найбільше потерпали від безробіття гірники, хіміки, а також швейники, харчовики та чинбарі. Воно серед останніх було спричинено закриттям багатьох підприємств кустарної промисловості.

Спроби регулювання ринку праці шляхом трудового посередництва бірж виявилися неефективними внаслідок втручання в їх діяльність профспілкових, партійних та комсомольських органів. Крім того, радянська система державного посередництва порушувала право найманих працівників на вільну працю. Через неналагодженість господарського планування мали негативні наслідки спроби адміністративного регулювання ринку праці на міжреспубліканському рівні шляхом так званих "організаційних наборів". У стадії становлення перебувала система підготовки та перепідготовки кадрів кваліфікованих робітників.

Основним видом допомоги безробітним було тимчасове працевлаштування на громадських роботах і в артілях останніх. Спочатку за ступенем їх охопленням більш масовою формою допомоги були громадські роботи, а з часом стали так звані трудові, а також виробничі та торговельні колективи безробітних, де умови праці були легшими, а оплата - вищою. Частка тих, котрі отримували грошову допомогу на випадок страхування від безробіття порівняно з тими, які користувалися трудовою, була значно меншою.

Незважаючи на поступове розширення державної допомоги безробітним у грошовій і натуральній формі, її розміри залишалися незначними. Своєчасному й повному отриманню останньої перешкоджали нескінченні фінансові труднощі і хронічний товарний дефіцит, а також бюрократизм, протекціонізм та хабарництво в роботі бірж праці. Повсякденне життя безробітних було постійною боротьбою за виживання.

Незадоволення їх неспроможністю радянської влади захистити право трудящих на працю й надати соціальну допомогу нужденним вилилося у 1924 р. в масові акції протесту. Конференції та комітети безробітних, організовані при біржах праці, вимагали встановлення їх контролю над діяльністю останніх і участі в скороченні штатів на промислових підприємствах, а також скасування пільг комуністів на першочергове працевлаштування.

Придушення владою мирних виступів безробітних посилювало їх антирадянські настрої та штовхало на шлях "політичного та кримінального бандитизму". Неспроможні на опір чи насильницькі дії, обирали життя жебраків. Наприкінці 1920-х рр. безробітні стали однією з найбільш "ображених" верств населення, незадоволених ані своїм соціальним, ані економічним статусом у суспільстві, позбавлених реальних перспектив на покращання життя.

2.Соціальне страхування

Державно-монополістична стадія індустріального способу виробництва зумовила становлення системи соціального (державного) страхування найманих працівників шляхом централізації приватного і взаємного страхування.

Зрушення до такої системи, що поетапно відбувалися в перші роки радянської влади, визначалися й характером політичного курсу більшовиків. Система соціального страхування відповідала історичним умовам. Спочатку, коли зберігалися капіталістичні відносини, зміни у ній торкнулися тієї частини законодавчої бази, яка була залишена у спадок царською Росією. Потім на законах відбився перехід до одержавлення промисловості й торгівлі, а також до трудової повинності. З часом соціальне страхування змінилося відповідно до курсу нової економічної політики.

Перший етап радянської політики щодо останнього можна назвати революційно-утопічним. 30 жовтня 1917 р. Народний комісаріат праці РСФРР опублікував "урядове повідомлення про соціальне страхування". В ньому закладалися принципи, що спиралися на його загальність, самоуправління найманих працівників і страхових органів, максимально можливий рівень соціального забезпечення робітників і членів їхніх родин по всіх видах страхування; всі матеріальні тяготи покладалися на промисловців. Услід за цим повідомленням вийшов цілий ряд відповідних законодавчих актів, котрі залишались чинними в Україні до кінця 1920 р.90 Всі виплати, що призначалися трудящим, мали фінансуватися роботодавцями. Соціальні гарантії робітників отримували підкріплення в межах переорієнтації індустріального управління - експериментів із посилення самоуправління на підприємствах і поширенням робітничого контролю91.

І якщо в перші місяці радянської влади страхові фонди управлялися представниками профспілок та самими застрахованими, то в період воєнного комунізму урядові органи скасували децентралізацію, перебравши на себе відповідальність за управління соціальним захистом населення.

Із початком громадянської війни стратегія поступового реформування страхового законодавства поступилася місцем радикальним принципам воєнного комунізму (з 1918 по 1921 рр.). В умовах, що склалися, було неможливо проводити політику відповідних поступових рішень. Згідно з " Положенням про соціальне забезпечення трудящих", ухваленим 31 жовтня 1918 р., по-перше, було проведено централізацію страхової справи в Наркоматі соцзабезу; по-друге, здійснено перехід від соцстраху до соціального забезпечення населення; по-третє, визначено нові джерела фінансування цієї останньої в умовах багатоукладності економік й, по- четверте, зроблено перший крок на шляху до натуралізації соціальної допомоги, зумовлений знеціненням грошей в умовах господарської розрухи та економічного хаосу. Крім того, у положенні визначалися основні види соціальної допомоги "трудящому населенню" - медична і грошова, пенсії й найбільш популярна форма її - натуральна92. При цьому необхідні кошти мали стягатися з підприємств і підприємців та тільки в крайньому разі виокремлюватися з державного бюджету. До джерел фінансування допомоги додавалися ще кошти від конфіскації приватної власності.

Цінності зрівняльності розумілися більшовиками своєрідно у різні періоди: буквально, за Оруеллом, усі громадяни були рівні, але деякі були рівніші за інших94. Нерівність визначалася створенням нових радянських станів, як тих, що мали особливі привілеї в рамках "загальної рівності", так і тих, котрі позбавлялися можливості звертатися у кризисних ситуаціях за допомогою до держави. В побуті вони отримали прізвисько "позбавленці".

Політизований, "класовий" характер системи соціального забезпечення в радянській державі знайшов відображення зокрема в пенсійному законодавстві, хоча "Положення", ухвалене у жовтні 1918 р., визначало як основну мету - "забезпечення засобів до існування осіб, що позбавилися основного заробітку та частини його внаслідок втрати працездатності"95. Аналогічне положення було затверджено РНК УСРР 16 квітня 1919 р. Згідно з ним передбачалося запровадження трьох видів пенсій: для інвалідів, вдів та сиріт. "Інвалідну пенсію" одержували особи, котрі втратили працездатність внаслідок хвороби, віку або каліцтва і не мали додаткових джерел існування. Пенсії призначалися в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум. У разі додаткових джерел забезпечення, які знаходив пенсіонер, він мусив "під загрозою кримінальної відповідальності" попередити про це органи соцзабезу. Непрацездатними членами сімї, на котрих поширювалося право пенсійного забезпечення на випадок смерті пенсіонера-батька, вважалися вдова з однією й більше дитиною віком до 10 років, неповнолітні до 16 років та батьки пенсіонера, старше 55 років96. Однак це не означало, що влада вирішила взяти на себе забезпечення всіх старих і осіб, що втратили працездатність.

Проголосивши рівне право всіх на пенсії, держава виокремила деякі категорії осіб, які отримували право на першочергове відповідне забезпечення. Зокрема з березня по липень 1919 р. було розроблено низку законодавчих актів, котрі впорядкували пенсійне забезпечення військовослужбовців, надаючи їм певні пільги. З 1920 р. в Україні почали запроваджувати персональні пенсії за особливі заслуги. Спочатку їх отримували відомі вчені та інженери, а з 1921 р. - й особи, які мали особливі заслуги перед "робітничо-селянською революцією у боротьбі з капіталом і контрреволюцією, а також у справі радянського будівництва, партійної і професійної роботи", на випадок їхньої інвалідності97.

До того часу пенсії надавалися переважно червоноармійцям та родинам тих, хто загинув на фронті. У 1920 р. в УСРР серед 739 тис. 907 осіб, котрі отримували пенсії, було лише 200 тис. 220 інвалідів праці, інші ж належали до категорії жертв контрреволюції (166 тис. 125 осіб) або були червоноармійцями й членами їхніх родин (337 тис. 500 осіб). У РСФРР внаслідок більшої розвиненості воєнного комунізму військові пріоритети проявлялися сильніше. Серед 1 млн пенсіонерів 2/3 були солдатами і членами їхніх родин та лише 1/3 - робітниками, службовцями й членами їхніх родин.

Хоча широкі, навіть утопічні обіцянки соціального захисту залишалися на папері, влада намагалася зберегти лояльність населення, продовжуючи розширювати межу соцзабезу як щодо рисків, так і груп населення, включивши до числа потребуючих його й селян. Крім того, як уже зазначалося, соціальна допомога передбачалася в разі всіх основних типів рисків - не тільки непрацездатності, а і безробіття, вдівства, смерті (у вигляді компенсації витрат на похорони). В дійсності ж ця допомога визначалася політичними пріоритетами влади.

Соціальна політика уряду УСРР у 1920-1921 рр. відбивала особливості політичної ситуації в Україні. В звязку з пізнішим (порівняно з Росією) встановленням радянської влади на її території процес переходу від соцстраху до соціального забезпечення здійснювався триваліше. З цієї причини відповідна політика, що базувалася на принципах соцзабезу, відбивала пережитки соцстраху.

Система соцзабезу, яка передбачала централізоване постачання трудящого населення міст продовольством, почала запроваджуватися в УСРР з другої половини 1919 р. У 1920 р. її було розповсюджено на предмети широкого споживання промислового виробництва. Однак, як уже зазначалося, до початку 1920 р. в Українській СРР були чинними закони про соціальне страхування, ухвалені РНК Російської Федерації в 1917 р.

Натуралізацію всіх видів державної допомоги та пенсій населенню було запроваджено тільки в лютому-березні 1921 р., згідно з постановами РНК УСРР від 1 лютого 1921 р. "Про діяльність Народного комісаріату соціального забезпечення" й від 7 березня того року "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів"99. Ухвалення цих законів мало привести систему пенсійного забезпечення у відповідність до системи пайкового постачання найманих працівників, котра зберігалася.

Безплатний відпуск робітникам і службовцям продуктів та предметів широкого споживання відповідно до постанов РНК УСРР від 23 вересня 1921 р. "Основні положення по тарифному питанню" й від 28 жовтня того року "Про колективну (натуральну та грошову) оплату праці працівників радянських установ" мав зберігатися до впровадження тарифікації заробітної плати. Поступова ліквідація карткового постачання передбачала скорочення списку категорій осіб, що мали право на безкоштовне державне забезпечення100. У наступному році до такого списку було внесено лише непрацездатних робітників і службовців, військових інвалідів, безпритульних дітей, безробітних і частково селян неврожайних губерній.

Ключовими одержувачами соціального захисту в період непу (19211927 рр.) були промислові робітники, військовослужбовці й діти, а селяни знову опинилися витисненими на узбіччя простору соціальної турботи. В той час, намітився поворот до більш реалістичних програм соціального захисту, котрі проводилися раніше, до періоду воєнного комунізму.

Якщо в період воєнного комунізму страхування оголошувалося інститутом буржуазного права, прихованою формою експлуатації та на порядок денний виносилося соціальне забезпечення, то з переходом до нової економічної політики уряд повернувся до системи соціального страхування. В умовах непівського пожвавлення економіки, яке відбулось за участю недержавних підприємств і внаслідок переведення державних на господарський розрахунок, доктрина соціального захисту все більше поєднувалася з її практикою, насамперед, щодо найманих працівників101.

Як зазначав один із фундаторів радянської системи соцзабезу Б. Мілютін, "в 1921 р. держава суттєво переглянула організаційно- функціональні принципи діяльності системи соціального забезпечення, максимально скорочуючи витратну систему бюджету й концентруючи її на тих формах, які мали важливе економічне і політичне значення". Йшлося про створення фінансової бази для реального забезпечення знедолених та "страхування життєвого рівня на випадок тимчасової втрати непрацездатності"102.

Якщо раніше, згідно з постановою РНК УСРР від 29 червня 1920 р., грошова допомога у разі тимчасової непрацездатності робітникам і службовцям передбачалася строком не більше двох місяців, то постановою РНК УСРР від 4 січня 1921 р. "Про порядок видачі грошової допомоги у разі тимчасової втрати працездатності" двомісячний термін замінювався чотиримісячним, причому незалежно від причин, що її викликали (хвороба, каліцтво, вагітність, пологи, карантин тощо). Розмір виплати встановлювався в сумі повного середнього заробітку, але він не мав перевищувати норму, визначену положенням про соціальне забезпечення трудящих.

Обовязок виплат у разі тимчасової непрацездатності покладався на підприємства, заклади й господарства, де раніше працював хворий, за рахунок кредитів Народного комісаріату соцзабезу. Причому, за рішенням цього наркомату, ці виплати могли поширюватися і на приватні установи та підприємства. Вони надавалися виключно за посвідченнями про тимчасову непрацездатність (лікарняними листками) від лікарсько- контрольних комісій (ЛКК) і за умовою дотримання хворими постанови РНК УСРР від 5 червня 1920 р. "Про боротьбу з прогулами". Причому після закінчення двомісячного строку від першого дня непрацездатності - не інакше, як за засвідченням про останню від ЛКК. Після закінчення вищезазначеного строку обовязок виплати заробітку аж до визнання постійної непрацездатності переходив до відповідних місцевих відділів соціального страхування.

Незважаючи на фінансові труднощі, у першій половині 1921 р. було введено щорічні оплачувані відпустки для найманих працівників, термін котрих, згідно з постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про відпустки для робітників та службовців", звичайно встановлювався тривалістю в два тижні. Виняток становили відпустки для підлітків у віці до 18 років та для робітників шкідливих виробництв - терміном до чотирьох тижнів. Окрім так званих тарифних, що в обовязковому порядку надавалися всім робітникам незалежно від кваліфікації й характеру виробництва, для певних груп останніх встановлювалися додаткові так звані сільськогосподарські відпустки також терміном на два тижні. Їх звичайно отримували постійні, а також сезонні робітники, які мали власне сільське господарство і бажали використати відпустку для польових робіт". Сільськогосподарських відпусток позбавлялися високооплачувані робітники із заробітком вище 12-ої категорії, а також робітники залізниць.

червня 1921 р. РНК УСРР поширив дію положення про соціальне забезпечення трудящих у разі тимчасової втрати працездатності на членів родин робітників та службовців. Така допомога надавалася тим із них, котрі наглядали за дітьми у віці до 12 років або вели домашнє господарство, але в кількості не більше однієї особи на родину. Причому, як і для робітників та службовців, допомога призначалася незалежно від причини непрацездатності (хвороби, вагітності, пологів) у розмірі середньої тарифної ставки для даної місцевості.

Також передбачалася допомога на випадок пологів дружин робітників і службовців, що не мали самостійного заробітку. Спочатку - одноразова на речі догляду за новонародженими в розмірі місячної основної допомоги, передбаченої для тимчасової втрати працездатності, а потім - щомісячна впродовж 9 місяців у половинному розмірі допомоги при тимчасовій втраті останньої.

Для утриманців робітників та службовців встановлювалися й соціальні гарантії у разі смерті годувальника. Пенсія для них мала надаватися в розмірі найменшої тарифної ставки даної місцевості на одну особу і на кожну іншу особу - у розмірі половинної відповідної ставки, але не більше двократної на всю родину. Допомога на випадок смерті годувальника передбачалася й при відсутності голови родини з незясованої причини.

Також встановлювалися пенсії непрацездатним членам родин робітників, службовців та червоноармійців при повній інвалідності їх голови, на утриманні якого вони були, в розмірі, визначеному для пенсій на випадок смерті годувальника родини, незалежно від пенсії, котра призначалася інваліду особисто.

Положення про соціальне забезпечення трудящих поширювалося на осіб, що залучалися до трудової повинності, а також на учнів старше 16 років і на членів родин червоноармійців. Остання група мала отримувати пенсії в такому розмірі: на одного непрацездатного члена - 60% найменшої у даній місцевості тарифної ставки, для двох членів - 75% та для трьох і більше - в розмірі 100%. Така ж допомога призначалася для родин осіб, мобілізованих за трудовою повинністю105.

Найбільше постраждали від заміни системи соціального забезпечення системою соцстраху безробітні. 19 листопада 1921 р. РНК УСРР затвердив постанову, яка передбачала зменшення числа осіб, котрі користувалися послугами НК соцзабезу. Це скорочення було проведено, згідно з потребами збереження кваліфікованої робочої сили на виробництві, одночасно враховуючи класові пріоритети, що залишалися базовими, й пережитки політики мілітаризації праці, які не були остаточно скасовані. Аналіз цієї постанови надавався у параграфі про проблеми працевлаштування безробітних.

До початку 1922 р. в Україні було сформовано страхове законодавство, котре відповідало курсу нової економічної політики. Основоположним законодавчим актом, що узагальнив досвід страхової справи та визначав основні напрямки розвитку соцстраху у нових історичних умовах, стало положення РНК УСРР від 10 грудня 1921 р. "Про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної утрати працездатності і членів їх сімей на випадок смерті годувальника".

Положення передбачало шість видів державної допомоги для найманих працівників: при тимчасовій утраті працездатності, на випадок материнства або інвалідності, втрати членами родин годувальника, смерті (на поховання), а також медичну.

Перший вид допомоги - на випадок тимчасової непрацездатності - передбачався на строк до 25 тижнів (6 місяців та 1 тижня) у розмірі повного заробітку. Тобто порівняно із січнем 1921 р. термін допомоги подовжувався в 1,5 рази, але розмір її залишався незмінним.

Інший вид допомоги - у разі вагітності і пологів робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців - призначався, як і раніше, у розмірі, не меншому порівняно з їх звичайними заробітками. Однак, згідно з поділом трудящих на працівників фізичної й розумової праці термін допомоги для робітниць та службовок не був однаковим. Для осіб фізичної праці він, як і раніше, встановлювався строком на 8 тижнів до й після пологів, а для осіб розумової праці - 6 тижнів.

Так звана "допомога на годування" для робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців, котрі мали немовлят, зменшилася за розмірами, але збільшилася за термінами. Якщо раніше вона надавалася лише впродовж девяти місяців після пологів, то тепер також протягом 8 тижнів до них. Щоправда, її розмір зменшився з У суми допомоги при тимчасовій втраті працездатності до У суми середнього для даної місцевості заробітку.

Зберігалася одноразова допомога молодим матерям - робітницям і службовкам, а також членам родин робітників та службовців - на предмети догляду за немовлям. Як і "допомога на годування", вона видавалася в розмірі, наполовину меншому, ніж раніше, а саме - 1/2 заробітної плати, середньої для даної місцевості, або у речовому еквіваленті.

Третій вид допомоги - на поховання - залежно від віку померлого мав становити від 1/3 до У середнього для даної місцевості заробітку.

Четвертий вид допомоги - пенсії по інвалідності - стали призначатися виключно у разі отримання травм на виробництві. З 1926 р. виняток надавався для осіб, нагороджених орденами "Трудового прапору". Пенсійне забезпечення для них, а у випадку смерті останніх для членів їх родин встановлювалося незалежно від причин інвалідності або смерті.

Пенсії за інвалідністю були диференційованими залежно від тяжкості каліцтва й відповідно мусили повністю або частково компенсувати заробітну плату залежно від ступеня втрати працездатності. Для інвалідів 1-ої групи, що втратили руки, ноги, очі або взагалі були безпомічні, вони мали дорівнюватися середньому для даної місцевості заробітку; для інвалідів 2-ої групи, котрі на 60% та більше позбавилися працездатності - % останнього; 3-ої групи, які втратили працездатність від 45 до 59%, - половині його; 4-ої, котрі позбавилися її від 30 до 44%, - третини заробітку; й 5-ої, працездатність яких зменшилася від 15 до 29%, - до чверті його.

Пятий вид допомоги - пенсії у разі смерті годувальника надавався непрацездатним чоловікам або дружинам, або тим із них, хто мав на утриманні дитину у віці молодше 12 років; дітям у віці до 16 років та непрацездатним підліткам; близьким непрацездатним родичам і братам та сестрам, молодшим 16 років, котрі знаходилися на утриманні померлого. Розмір пенсії на одного члена родини мав дорівнюватися 30% середнього для даної місцевості заробітку; двох - 40%, трьох і більше - 50%. Тобто її розмір порівняно з червнем 1921 р. суттєво зменшився.

Також передбачався шостий вид допомоги - страхова медична107. В 1927 р. було уточнено категорію осіб, які могли користуватися нею. Згідно з постановою РНК УСРР від 15 квітня 1927 р. "Про осіб, що мають право на безплатну медичну допомогу коштом фонду медичної допомоги застрахованим", до них належали робітники й службовці та члени їхніх родин; безробітні; особи, котрі одержали її за соціальним страхуванням; працівники трудових колективів, організованих біржами праці; інваліди праці й родини померлих або безвісно зниклих застрахованих108.

Визначаючи значення постанови РНК УСРР від 10 грудня 1921 р. для розвитку страхового законодавства, слід відмітити, що вона відкрила новий етап у розвитку пенсійної справи, оскільки, згідно з нею, вводилися пенсії для пристарілих робітників і службовців, які мали серйозні захворювання109. Цю категорію назвали інвалідами старості при тому, що у трудовому законодавстві не було передбачено страхування за цією ознакою в чистому вигляді110. Передбачалося, що вихід на пенсію можливий тільки в звязку з втратою працездатності, повязаною зі старінням, виснаженням організму111. Й лише в лютому 1930 р. ВЦВК затвердив положення про пенсії та допомогу по соцстраху, за котрим більшій частині громадян похилого віку гарантувався мінімальний рівень соціального захисту112.

Оскільки виплата грошової допомоги застрахованим в умовах господарської кризи була проблематичною, уряд вирішив компенсувати її обмеженість різноманітними пільгами. Зокрема 26 вересня 1922 р. РНК УСРР ухвалив постанову "Про заходи щодо надання допомоги безробітним", яка доповнила грошову страхову компенсацію по безробіттю пільгами по користуванню комунальними послугами. Максимальна межа плати за житло для безробітних не могла перевищувати 50% норми, встановленої для робітників і службовців. Крім того, безробітні отримали право на безкоштовне користування комунальними послугами, придбання палива й лікарську допомогу113.

жовтня 1923 р. РНК УСРР поширив пільги, надані безробітним, на робітниць-матерів. Згідно з постановою "Про пільги матері-пролетарці", право на безплатне користування комунальними послугами, паливом та лікарняною допомогою, а також на часткову оплату житла надавалося таким категоріям: а) робітницям або дружинам працюючих, що одержували від органів соцстраху пенсію через інвалідність чи внаслідок смерті або безвісної відсутності годувальника родини; б) безробітним жінкам, які втратили годувальника (робітника чи службовця) й мали дітей до 14 років або не менше трьох непрацездатних членів родини; безробітним вагітним, починаючи з 5-го місяця вагітності за умову реєстрації на біржі праці не пізніше від 4-х тижнів після втрати роботи чи годувальника. Ці пільги передбачалися незалежно від отримання допомоги соцстраху, за винятком допомоги по безробіттю. Крім того, зазначеним категоріям жінок надавалося першочергове право отримання роботи нарівні з членами профспілок, а також право першочерговості в різних чергах114.

У тому ж році було встановлено соціальне страхування для сезонних і тимчасових робітників. Постанова Ради праці та оборони від 21 червня 1921 р. розподіляла вказані групи найманих працівників на дві категорії, що страхувалися повністю та частково. Остання категорія також поділялася на дві групи. Перша - страхувалася від нещасних випадків і професійних хвороб та відповідно мала право на допомогу з тимчасової непрацездатності лише внаслідок останніх. Крім того, вона користувалася правом на лікувальну й поховальну допомогу, але в разі хвороби або смерті самих застрахованих. Застраховані жінки з числа сезонних і тимчасових робітниць отримували допомогу на випадок народження дитини, на предмети догляду за останньою та на її годування.

Таким чином, перша група сезонних та тимчасових робітників, котру дозволялося страхувати частково, не підлягала страхуванню по загальній інвалідності й безробіттю, крім того, соцстрах не поширювався на членів сімей цієї групи застрахованих. Зокрема вони позбавлялися права на так звану "додаткову допомогу" (поховання, виплати на придане немовляті та на його годування), а також безкоштовну медичну.

Інша група, що, як і перша, страхувалася частково (в разі нещасних випадків і професійних хвороб), на відміну від неї, також позбавлялася права на безкоштовну медичну допомогу, а "додаткова допомога" надавалася її представникам в усіченій формі - лише на випадок смерті застрахованого від нещасного випадку на виробництві. До того ж, для членів цієї групи зберігалися всі "вилучення" зі страхової допомоги, котрі встановлювалися для першої групи застрахованих115.

Загальні правила соціального страхування найманих працівників не поширювалися на сільськогосподарських робітників. Обережний підхід влади до їх страхування пояснювався двома причинами. По-перше, недоцільністю обтяжування страховими внесками так званих "трудових" селянських господарств, що наймали одного - двох наймитів тільки на час сільськогосподарських кампаній, а по-друге, нераціональністю при обмеженості страхових фондів надавати допомогу працівникам, які звичайно мали додаткові прибутки від власного, хоча й малопотужного господарства.

Страхування сільськогосподарських працівників здійснювалося за "Тимчасовими правилами про умови застосування підсобної найманої праці у сільських господарствах" від 18 квітня 1925 р. За ними, соцстрах для наймитів здійснювався в скороченому розмірі: проводилося страхування в разі тимчасової непрацездатності, включаючи пологи і всі види "додаткової допомоги", а також від нещасних випадків. Але страхування по безробіттю та інвалідності внаслідок хвороби й старості на наймитів не поширювалося116. Повне страхування їх, за прикладом радгоспів, мали здійснювати лише селянські господарства, котрі наймали більше 5 робітників117.

Для надання грошової допомоги особам, що мали право на соціальне страхування, визначалися спеціальні платежі до фонду соцстраху, які повинні були сплачуватися підприємствами, установами і господарствами у сумі, котра залежала від шкідливості виробництва. Зокрема для формування фонду допомоги по тимчасовій непрацездатності й материнству вони встановлювалися для підприємств та господарств першого розряду за небезпекою і шкідливістю - в 6%, для другого - 7%, третього - 8%, четвертого - до 4-9% заробітної плати. Для фонду допомоги інвалідам та родинам, які застраховані на випадок смерті годувальника - відповідно в розмірі 7%, 8%, 9% і 10%118.

Зі всіх видів страхування розміри страхових внесків, залежно від розряду застрахованих, становили 21-28,5%. Оскільки ці ставки виявилися для підприємств непосильними, 12 січня 1923 р. було встановлено нові їх розміри, котрі становили від 16 до 22% заробітної плати. Крім того, визначалися особливі тимчасові пільгові внески для підприємств та закладів, що перебували на державному бюджеті, а також заводів і шахт державної гірничої й металургійної промисловості. Для них внески встановлювалися в мінімальному розмірі - 16%. У 1925 р. пільговий тариф було ще більше знижено - до 10-14%, що негативно позначилось на можливостях соціального страхування119.

Якими ж були результати впровадження системи соціального страхування в УСРР та як вони позначалися на матеріальному становищі робітників і членів їхніх родин?

Незважаючи на складну ситуацію, що склалася в Україні на початку 1920-х рр., умови розвитку соціального страхування на її території були більш сприятливими, ніж у РСФРР. Це пояснювалося нерозвиненістю системи воєнного комунізму й зокрема запізненням націоналізації промисловості та незавершеністю системи соцзабезу. В той час як у Росії ресурси соціального забезпечення швидко вичерпувалися через неможливість подальшої конфіскації приватної власності після завершення націоналізації промисловості й внаслідок звільнення від страхових внесків державних підприємств (декретом РНК РСФРР від 17 квітня 1919 р.), в УСРР ситуація була іншою. Процес націоналізації великих промислових підприємств тут тільки розпочинався. Тому на її територію не було поширено дію декретів РНК РСФРР про соціальне забезпечення і про звільнення державних підприємств від страхових внесків. Як уже зазначалося, в Україні до кінця 1920 р. залишалися чинними законодавчі акти російського уряду про соцстрахування у разі безробіття, а також хвороби120.

Це підтверджують, зокрема, дані про розміри пенсійного забезпечення в радянських республіках у 1920 р. Якщо в РСФРР пенсії отримував 1 млн. осіб, то в Українській СРР - більше 739 тис.121 Тим часом відомо, що чисельність населення у Російській Федерації, яка становила 61,6 млн. осіб, в три рази перевищувала кількість населення УСРР122.

Реалізації пенсійного забезпечення в наступні роки, особливо на Півдні України, перешкодив голод 1921-1922 р. За два роки кількість підопічних Наркомсоцзабезу скоротилася більше, ніж у 3 рази: з 739,9 тис. осіб у 1920 р. до 605,8 тис. осіб у 1921 р. та до 223,5 тис. осіб у 1922 р., причому кількість інвалідів праці - більше, ніж у 7 разів - з 200,2 тис. осіб у 1920 р. до 184,2 тис. осіб у 1921 р. й до 28 тис. у 1922 р123. Пенсійні відділи неврожайних губерній у той час видавали пенсіонерам виключно продовольчі пайки. Під час голоду 1921-1923 рр. держава не виконувала соціальні зобовязання навіть щодо забезпечення працюючих робітників провідних галузей промисловості.

Проблему страхової допомоги ускладнювала неналагодженість центрально-республіканського управління, котра в умовах централізації страхової справи призводила до несвоєчасного переведення страхових коштів з Російської Федерації до Української СРР. Намагаючись повернути заборгованість Наркомату праці РСФРР по соціальному забезпеченню робітників УСРР за 1921 р., голова Південного бюро ВЦРПС Ф. Угаров у жовтні того року неодноразово звертався з клопотаннями до ЦК КП(б)У надати сприяння в розвязанні цієї справи125.

Внаслідок згортання у 1922/23 р. контингенту осіб, яким надавалося право соціального забезпечення, а також передання справи соцстраху від Наркомату соціального забезпечення до Наркомату праці УСРР кількість підопічних НК соцзабезу скоротилася до 147,7 тис. осіб, причому чисельність пенсіонерів - інвалідів праці - ще більше - до 8,6 тис. тис. осіб126. На його забезпеченні залишилися "самостійні трудящі бідняки" - незаможні з числа осіб, котрі мали власне господарство, але не застосовували найманої праці, а також інваліди в закладах соцзабезу (будинках інвалідів). Крім того, на Наркомат соцзабезу покладалася організація виробничих і торгових артілей інвалідної кооперації, а також технікумів для професійної перекваліфікації частково працездатних пенсіонерів127.

Враховуючи досвід голодних років, ВУЦВК у грудні 1922 р. дозволив центральним органам соцстраху на випадок браку страхових коштів знижувати норму допомоги при тимчасовій втраті працездатності до 2/3 тарифної ставки застрахованих робітників128. Норма пенсійного забезпечення інвалідам І групи, що мала дорівнюватися середньому заробітку в повному обсязі, наприкінці 1923 р. була встановлена у розмірі 70% зарплати129.

Розвиток страхової допомоги стримувало слабке поповнення фонду соцстраху. Незважаючи на зниження страхових ставок у 1923 р., господдар- ники звичайно розглядали відповідні відрахування як свого роду накладні витрати й сплачували їх із затримками або в неповному розмірі. Добиваючись своєчасного поповнення страхового бюджету, профспілкові органи, що контролювали цю справу, неодноразово порушували перед державним та партійним керівництвом республіки питання про заборгованість промислових підприємств по відповідних внесках. Однак це питання не було остаточно розвязане. У 1926/27 р. недобір по останніх становив 5,8%130.

Щоб подолати недбайливе ставлення промислової адміністрації щодо сплати страхових внесків, ІІ Всеукраїнська тарифно-економічна нарада, скликана в 1922 р. з ініціативи професійних спілок, дозволила конфліктним комісіям відділів праці обкладати неплатників відповідного тарифу штрафом у розмірі 100 золотих рублів, а також увязнювати їх строком до двох тижнів.

Після запровадження в 1924 р. пільгових тарифів для підприємств важкої промисловості, котрі перебували у скрутному економічному становищі, розмір середнього страхового тарифу в УСРР впав з 15,5% у 1923/24 до 12,2% в 1926/27 р. У той же час частка найманих працівників в УСРР, застрахованих за пільговим тарифом, зросла за відповідний період із 59,2% до 70,5%, що негативно позначилося на можливостях соцстрах- хування. Враховуючи, що в Українській СРР питома вага підприємств важкої промисловості була вищою, ніж у Російській Федерації, ІІ Всеукраїнський зїзд професійних спілок звернувся з клопотанням до союзного уряду "організувати перерозподіл страхових коштів окремих республік з метою збереження єдиного рівня страхового забезпечення по всьому Союзу через Всесоюзний фонд соціального страхування"133. Враховуючи це прохання, в 1927 р. Раднаркомом СРСР ввів нову систему обрахування соціального забезпечення по 6 поясах, згідно з відповідною нарахування заробітної плати насамперед залежно від індустріальних пріоритетів.

У 1925/26 р. кількість підопічних соцзабезу становила 220 тис. 430 осіб. Однак через перерозподіл собезівських коштів на користь персональних пенсіонерів, інвалідів війни, родин загиблих комуністів, а також військовослужбовців чисельність інвалідів праці й членів їхніх родин, які отримували пенсії, впала з 1923/24 р. по 1925/26 р. з 5 тис. 336 до 3 тис. 105 осіб134. Група інвалідів праці та членів їхніх родин, котрі залишалися на утриманні органів соцзабезу, постійно скорочувалася з 1920 р. Інша група пенсіонерів - членів родин червоноармійців, що різко скоротилася в 1923/24 р., у наступні роки несуттєво збільшувалася135. Кількість пенсіонерів, які знаходилися на утриманні Наркомату праці УСРР, нами незясована. Проте відомо, що допомога останнім - підопічним Комісаріату праці поступово зростала. Якщо в 1923/24 р. на забезпечення цієї категорії осіб було витрачено близько 3 млн 179 тис. руб., то у 1926/27 р. в 6 разів більше - 20 млн 664 тис. руб. Причому частка витрат на пенсії порівняно з іншими видами страхування, що надавалися цим наркоматом найманим працівникам (допомога по тимчасовій втраті працездатності, по безробіттю, на курортне оздоровлення робітників, інвалідні заклади і деякі інші види), зростала найбільш активно - з 12,4% до 23,77%. Дані про чисельність осіб, котрі перебували на пенсійному забезпеченні органів праці, не публікувалися. Проте відомо, що пересічна пенсія інвалідам праці зросла за 1923-1927 рр. більше, ніж у три рази, - з 9 руб. 40 коп. до 31 руб. 59 коп.136

Таке зростання відбулося в результаті підвищення пенсій для інвалідів І групи до 2/3 їх фактичного заробітку (раніше - / середнього по даній місцевості), для ІІ групи - 4/9 фактичного заробітку (раніше - 1/3 середнього) й ІІІ групи - 1/3 фактичної зарплати (раніше У середньої).

Порівняно з країнами Західної Європи, радянська система пенсійного забезпечення поступалася їм як за широтою охоплення, так і за розмірами допомоги. Кількість пенсіонерів, навіть у цілому в Радянському Союзі, була незначною - в 5 разів меншою, ніж у Німеччині, й в 4,5 рази меншою, ніж у Великобританії. Це пояснювалося тим, що в цих країнах пенсіями забезпечувалися як інваліди, так і старі з 65-річного віку незалежно від стану працездатності. Крім того, в останній з 70-річного віку пенсії інвалідам нараховувалися незалежно від соціального становища. Головне, щоб пенсіонер не мав прибутку вище суми, еквівалентної 500 руб. на рік.

Порівняно з Німеччиною й Великобританією в радянських республіках були меншими й розміри допомоги з розрахунку на кожного пенсіонера. У першому випадку - в 1,5 рази, а у другому- в два рази. Проте у СРСР цей вид забезпечення передбачав також виплати в разі вдівства й сирітства.

Найбільш вагомою в бюджеті соціального страхування залишалася частка витрат на допомогу з тимчасової непрацездатності, хоча встановлення обмежувального максимуму по цьому виду допомоги для високо- оплачуваних робітників спричинило її зменшення з 47,5% до 40,17%138.

Незважаючи на те, що за ст. 182 Кодексу законів про працю (КЗпП) центральним страховим органам дозволялося за браком коштів зменшувати розмір виплат з тимчасової непрацездатності до 2/3 заробітку, таке зниження не проводилося.

У жодній країні світу не передбачалося такого рівня забезпечення у разі тимчасової непрацездатності, як в Радянському Союзі. Наприклад, у Німеччині розмір допомоги на випадок хвороби становив від / до % фактичного заробітку. У Великобританії сума останньої фіксувалася в межах від 1/4 до 1/3 середнього заробітку. У західноєвропейських країнах меншим був і термін надання її, він звичайно обмежувався 26 тижнями.

Крім того, в СРСР допомога з тимчасової непрацездатності надавалася не тільки хворим, а й тим, хто доглядав за іншими членами родини, а також у разі карантину (заразної хвороби одного з членів сімї застрахованого)139.

Вказаний вид страхування обіймав собою також материнство (забезпечення вагітних і породілля), причому в Радянському Союзі, за висновками Б. Данського, він здійснювався найбільш повно. Якщо в радянських республіках робітниць обовязково звільняли від роботи з отриманням повного заробітку на випадок вагітності й пологів на термін у 16 тижнів, а службовок - 12, то, за законами більшості західноєвропейських країн, застраховані породілля в кращому разі отримували допомогу у розмірі від 1/2 до % заробітку впродовж 8-12 тижнів.

У розрахунку на одного застрахованого кошти, що витрачалися на страхування материнства в СРСР, у десять разів перевищували відповідні виплати, котрі надавалися у Великобританії та Німеччині. Щоправда, число застрахованих за цими видами страхування в радянських республіках було удвічі меншим, ніж у вказаних країнах.

До пакету соцстрахування на випадок тимчасової непрацездатності звичайно додавався також інший, так званий "додатковий" страховий пакет, який передбачав допомогу на випадок поховання, на предмети догляду за новонародженими та на годування немовлят. І хоча у перші роки радянської влади остання значно відставала від норм, встановлених КЗпП, її розміри поступово збільшувалися. Зокрема з квітня 1925 р. суму виплат для придбання предметів догляду було встановлено в розмірі / середньої зарплати для даної місцевості, а на годування - у чверть цієї суми.

З 1924-1926 р. внаслідок зростання заробітної плати середній розмір "додаткової допомоги" зріс майже в два рази. У 1926 р. вона на предмети догляду становила в середньому близько 23 руб., а на годування - майже 6 руб. на місяць. У цілому ж на кожний випадок пологів за весь час останнього витрачалося в середньому близько 42 руб.

Незважаючи на дотримання норм нарахування страхової допомоги за тимчасовою непрацездатністю, її фактичні розміри, особливо на початку 1920-х рр., не відповідали законодавчим. Цей парадокс пояснювався гіперінфляцією. Щоб захистити інтереси застрахованих, Наркомат праці у 1923 р. ввів індексацію виплат шляхом її нарахування в товарних рублях*. Із 1925 р. з цією ж метою було введено їх видачу два рази на місяць замість одного. Однак лише внаслідок проведення грошової реформи й переходу до твердої валюти інфляцію було зупинено140.

Якщо страхування за тимчасовою непрацездатністю у радянських республіках було однією з найбільш розвинутих галузей страхування та Товарний рубль відповідав купівельній спроможності рубля 1913 р. вважалося "передовим" навіть на європейському рівні, то допомога в разі безробіття - навпаки, - як за ступенем охоплених найомних працівників, так і за її розмірами. Щоправда, цей вид страхування передбачав також виплати безробітним на випадок хвороби, материнства й смерті (на поховання).

Витрати на повне забезпечення їх були непосильними для держави, котра виходила з економічної кризи. Кількість останніх, які отримували грошову допомогу й її розміри були незначними. Причому упродовж 1920-х рр. посилювалися обмеження щодо груп одержувачів і розмірів цих виплат, згідно з індустріальними пріоритетами. Щоправда, частка витрат на неї безробітним у бюджеті соціального страхування з 1920 р. по 1927 р. поступово збільшувалася - з 10,7% до 14,25%. Це пояснювалося насамперед постійним зростанням кількості безробітних упродовж 1920-х рр.141

В умовах хронічного дефіциту страхових коштів найбільш поширеним видом допомоги їм стали пільги щодо оплати користування житлом та комунальними послугами.

Розглянувши основні види допомоги застрахованим, перейдемо до зясування її розподілу між окремими групами одержувачів.

Незважаючи на класові пріоритети, рівень страхування різних груп робітників суттєво різнився. Існувала гендерна нерівність, зумовлена насамперед більш активною участю чоловіків у суспільному й зокрема індустріальному виробництві. З цієї причини частка застрахованих жінок була вдвічі меншою, ніж чоловіків.

Більшість застрахованих працювала в промисловості - 42%, 21% - на транспорті, 25% - у державних закладах, 5% - у сільському господарстві й 4% - у сфері обслуговування142. Наведені дані стосуються у цілому Радянського Союзу, але пропорції розподілу страхової допомоги між працівниками різних галузей народного господарства УСРР відрізнялися від них не суттєво.

Незважаючи на високу питому вагу працівників сфери обслуговування та сільськогосподарських робітників серед групи найманих працівників, частка застрахованих серед них була найменшою. Зокрема у 1925/26 р. в УСРР вдалося охопити повним страхуванням лише 40,5 тис. або 24% членів профспілки "Всеробітземліс" та частковим - 46,8% (без робітників цукрової промисловості). Це були переважно працівники радгоспів і лісгоспів, у той час як частка застрахованих річних та строкових робітників одноосібних селянських господарств не перевищувала 8,9%143. В 1927 р. було застраховано вже 15 тис., або 19%, наймитів, причому, як і раніше, найменше страхувалися поденні й сезонні робітники - відповідно 0,5 і 9,2%.

Через рік після прийняття закону про соціальне страхування наймитів у селянських господарствах (1928 р.) кількість застрахованих серед них збільшилася до 82 тис. осіб, а їх частка серед їх усіх наймитів- відповідно до 60%. Оскільки головну увагу профспілкові органи зосереджували на захисті інтересів найманих робітників, котрі працювали в господарствах підприємницького типу, питома вага застрахованих у них була найбільшою - 64%. Значною вона була і серед громадських пастухів144.

Розміри соцстрахування сільськогосподарських робітників юридично відповідали нормам, встановленим державою для промислового пролетаріату. Однак на практиці нормативи соціального забезпечення не реалізовувалися. В неповному розмірі надавалася допомога за "лікарняними", мізерними були пенсійне забезпечення, виплати по безробіттю та ін.

Брак коштів на соціальне забезпечення сільськогосподарських робітників зумовлювався різними чинниками. По-перше, недобором страхових внесків через економічну маломіцність селянських господарств; по-друге, нерозвиненістю мережі органів соціального страхування на селі; по-третє, пільговим розподілом централізованого страхового фонду на користь промислових робітників відповідно до індустріальних пріоритетів. Так, у 1927 р. із 10 млн руб. грошових надходжень цього фонду за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників радгоспів було повернуто місцевим органам "Всеробітземлісу" лише 16%, або 1,5 млн. руб.

Класова політика призводила до ущемлення соціальних прав сільськогосподарських робітників. Так, члени "Всеробітземлісу" становили лише 5,3% серед представників різних профспілок, котрі в 1927 р. користувалися соціально-курортним лікуванням. Із безробітних усіх галузей народного господарства, які отримували відповідну допомогу, їх було 3,5%, а серед тих, котрі знаходилися на пенсійному забезпеченні, - 1%145.

Щоб вийти зі скрутної ситуації компартійно-радянські органи вдалися до часткового перегляду статей державного законодавства з метою позбавлення деяких категорій осіб, насамперед тих, які мали додаткові джерела прибутку, окрім страхування, права на соцстрахування, а іноді й зменшення його розмірів по окремих видах страхування.

В 1926 р. розміри пенсійного забезпечення для певних груп його одержувачів було скорочено. Зокрема постанова Наркомсоцзабезу УСРР від 15 травня того року "Про права пенсіонерів у звязку з майновим станом їх" позбавила права на відповідне забезпечення працюючих серед тих, заробітки котрих удвічі перевищували норми пенсій, а також усіх членів інвалідних та інших видів кооперативів, які отримували їх, незалежно від розміру заробітків, за винятком учнів. Обмеження, встановлені для працюючих, поширювалися і на непрацюючих пенсіонерів, котрі мали доходи від різного майна (денаціоналізованих будинків, садиб, меблів тощо). Пенсії також скасовувалися для осіб, які більше 6 місяців знаходилися на лікуванні у медичних закладах. Щоправда, їх родини зараховувалися на пенсійне забезпечення нарівні з тими, котрі втратили годувальника.

У 1927 р. органам праці було надано право обмежувати на 1/3 розміри пенсії за інвалідністю й так звану "додаткову допомогу" (на поховання, на предмети догляду за немовлятами та на їх годування) для осіб, які проживали в сільській місцевості. Це обмеження не поширювалося лише на мешканців фабрично-заводських селищ147. Таким чином, підвищення пенсій міським робітникам здійснювалося за рахунок сільських.

Обмеження розмірів пенсій не поширювалося лише у разі втрати сімями годувальника. Однак встановлювалася пряма залежність розмірів допомоги сиротам від суми заробітку померлого. Якщо до 1926 р. родини з трьома дітьми отримували 2/3 повної пенсії, або 50% середньої для даної місцевості заробітної плати, то після 1926 р. - 4/9 зарплати померлого; з двома дітьми - У повної пенсії, або 1/3 заробітку (раніше - 40% його), з одним - 1/3 повної пенсії, або 2/9 заробітної плати (раніше - 30% її')148. Таким чином держава намагалася посилити зацікавленість робітників у підвищенні продуктивності праці та їх кваліфікації.

Згідно з політикою залучення жінок у виробництво, з 1 червня 1927 р. вводився так званий "очікувальний строк", за котрим право на отримання виплат для породілля набували виключно робітниці, які пропрацювали за наймом півроку до початку відпустки за вагітністю, тобто такі, котрі підтвердили статус найманих.

Восени 1927 р. почала розформовуватися система страхової медицини "Робмед", сформована в середині 1920-х рр.150

З метою економії страхових коштів у березні того року було введено особливі правила, які передбачали відмову від виплати допомоги при короткотерміновій непрацездатності, викликаній пияцтвом. Вважалися прогулами і також не оплачувалися дні відвідування амбулаторій, якщо вони працювали в неробочий час. Видача виплат застрахованому звичайно припинялася в разі зясування факту використання відпусток, що надавалися йому для лікування, не за призначенням151. Для попередження нецільового використання допомоги на поховання право на її отримання було обмежено колом найближчих родичів152.

Кампанія "режиму економії", започаткована на виробництві, охопила всі сфери суспільного життя. З метою скорочення "непродуктивних" (організаційних) витрат апарату соцстраху передбачалася його раціоналізація. Однак державні службовці, котрі боялися скорочення штатів внаслідок неї, намагалися здійснювати економію коштів за рахунок витрат на забезпечення застрахованих. Як повідомляли кореспонденти журналу "Вопросы труда на Украине", на місцях часто-густо траплялися випадки, коли страхкаси скорочували тарифні (профспілкові - Авт.) відпустки за рахунок вирахування з них робочих днів, невідпрацьованих робітниками з причини хвороби. Мали місце й факти, коли страхові каси виплачували допомогу по безробіттю впродовж 6 місяців замість встановлених законом 9 та інші порушення страхового законодавства.

Дратувало застрахованих не тільки скорочення розмірів страхових виплат, як законне, так і незаконне, а й бюрократизм та тяганина у роботі відповідних органів. Для отримання допомоги їм доводилося не менше двох разів звертатися до страхкаси: вперше - для подання документів і вдруге - за отриманням грошей. В обох випадках, безперечно, не обходилося без тривалого очікування у чергах. Причому лише в двох містах УСРР - Харкові й Луганську - страхові каси розташовувалися на промислових підприємствах, що спрощувало процедуру отримання виплат.

У найгіршому становищі опинились застраховані, котрі проживали в сільській місцевості. Оскільки органи соцстраху не здійснювали перекази грошової допомоги поштою, останнім часто-густо приходилося ходити за отриманням її до районних страхових кас на відстань до 20-40 верст. Це призводило до прогулів на виробництві154.

Серйозні вади в роботі органів соцзабезу спричиняла централізація страхової справи. Багатоступенева система розгляду заяв застрахованих, концентрація страхкас у центрах економічних районів, а також позбавлення місцевих органів соцстраху можливості самостійно розвязувати дрібязкові питання ускладнювали та затримували обслуговування застрахованих. Оскільки заяви безробітного про видачу допомоги мали проходити через 7 інстанцій, навіть у кращих страхових касах України більшість заяв про призначення пенсій задовольнялося в термін від одного до 10 місяців, у той час як за законом ця процедура мала здійснюватися впродовж двох тижнів.

Проте, навіть після призначення пенсій, митарства пенсіонерів не припинялися. Через погану організацію роботи страхкас їм доводилося простоювати в чергах за отриманням їх не менше 6 годин, в той час як сама операція, включаючи прийом пенсійної книжки, виписку ордера та видачу грошей, займала не більше 4-х хвилин.

Численні непорозуміння між страховими органами й застрахованими спричиняло і недосконале законодавство. Безкінечні інструкції та розяснення до основних законів, що нерідко суперечили одні одним, були незрозумілі не тільки застрахованим, а й працівникам страхкас155.

Система соціального страхування найманих працівників, котра сформувалася на початку 1920-х рр., діяла на основі політичних пріоритетів. І хоча влада наголошувала на класовому принципі соціальної політики, пільговиками цієї системи були військовослужбовці та особи, які мали особливі заслуги перед революцією. Це пояснювалося домінантою політичних факторів над економічними. Так, за основу пенсійного забезпечення було взято не тільки соціальне походження та майновий стан, а й чинники, що визначали політичну благонадійність потенційних пенсіонерів. Водночас стаж, освіта, кваліфікація органами соцзабезу не враховувалися. На початку 1920 рр., як вважає український історик В. Шарпатий, пенсії, їх види та розміри виконували функцію допомоги для певних категорій населення з тих, котрі не мали інших засобів існування. Причому сам факт проголошення їх пенсійного забезпечення виконував дві важливі функції: стабілізацію суспільного миру і формування в свідомості широких мас лояльного ставлення до радянської політичної системи156.

У звязку з переходом до непу в соціальній політиці радянської влади посилилися індустріальні пріоритети. Тому соцстрахування, запроваджене для сезонних, тимчасових та сільськогосподарських робітників здійснювалося у неповному обсязі. Виняток становили працівники радгоспів, які отримали повний пакет страхової допомоги.

Згідно з індустріальними пріоритетами, пенсії за інвалідністю стали призначатися виключно у разу отримання травм на виробництві. Вводилися вони також для пристарілих робітників, котрі мали серйозні захворювання. Щоправда, при обрахуванні розмірів пенсійної допомоги за інвалідністю органи соцзабезу не враховували ані коефіцієнт трудової участі працівників, ані попередній заробіток, а лише групу її.

Розміри інших видів соціальних виплат почали нараховуватися на підставі фактичної заробітної плати конкретного працівника, а не середнього заробітку для даної місцевості, як це робилося раніше. Під час визначення допомоги по безробіттю і при тимчасовій втраті працездатності враховувалися не тільки професійна кваліфікація, а й трудовий стаж.

Подовжувалися терміни надання страхових виплат непрацездатним та безробітним робітникам. Крім того, останні по соцстраху найманих працівників були поширені й членів їхніх родин. У меншому розмірі їх отримували особи, котрі залучалися до виконання трудових повинностей, що існували для міського населення на випадок надзвичайних ситуацій.

В той же час розміри деяких інших видів соціального страхування було скорочено - допомогу на поховання, на випадок смерті годувальника, а також на "придане для новонароджених", на випадок вагітності й годування немовлят. Щоправда, останні терміни суттєво подовжувалися.

Враховуючи необхідність перерозподілу бюджетних коштів на потреби індустріалізації, у 1926-1927 рр. вводилися нові обмеження страхової допомоги найманим працівникам. Зокрема для застрахованих, котрі проживали в сільській місцевості, скорочувалися розміри пенсій за інвалідністю й "додаткової допомоги" (на поховання, на предмети догляду за немовлятами і на його годування) для високооплачуваних робітників - розміри виплат у разі тимчасової непрацездатності, для всіх груп застрахованих - пенсій у разі втрати годувальника Крім того, було введено так звану "поясну систему" нарахування заробітних плат та страхової допомоги.

З метою підтримки кадрових працівників посилювалася диференціація виплат для безробітних залежно від рівня їх кваліфікації.

Найбільш слабким ланцюгом соцстраху в УСРР, як й у цілому в Радянському Союзі порівняно з країнами Західної Європи були пенсійна справа й страхування в разі безробіття. Ці види допомоги поступалися західноєвропейським, як за широтою охоплення, так і за своїми розмірами. У той же час допомога на випадок тимчасової непрацездатності та материнства була більш розвинутою, зокрема остання надавалася не тільки хворим, а й тим, хто доглядав за ними в родині, а також у разі карантину (заразної хвороби одного з членів родини). Крім того, в СРСР передбачалося соціальне забезпечення на випадок вдівства і сирітства.

Серйозною перешкодою на шляху формування "страхового бюджету" була проблема несвоєчасного надходження відповідних внесків, а також їх менші розміри в Україні порівняно з Російською Федерацією.

3.Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування

В 20 -х рр. у містах УСРР, як і в більшості країн Європи, панувала житлова криза. Внаслідок природного старіння та руйнації житлофонду під час воєнних дій, а також через ігнорування економічних стимулів розвитку комунального господарства в умовах політики воєнного комунізму криза катастрофічно загострилася.

Зважаючи на обмеженість житлофонду, було встановлено нормоване житлове забезпечення городян. Згідно з "Житловим кодексом УСРР" 1923 р., норма житлоплощі, якою мали забезпечуватися городяни, не могла перевищувати 13,65 кв. м (3 кв. сажні) на особу, не враховуючи допоміжних приміщень - ванних та туалетних кімнат, кухонь, коридорів

і комор. Залежно від місцевих умов, міським та селищним радам дозволялося зменшувати площу до 9,1 кв. м (2 кв. сажні) на особу. Такі норми отримали назву "голодних".

Формально це правило не поширювалося на робітників і службовців, котрим дозволяли займати "надлишки" житлоплощі у розмірі до половини житлової норми, щоправда, виключно за умовою, якщо вона не становила собою окрему кімнату158. В 1928 р. у звязку із загостренням житлової кризи розмір "надлишків" для категорії "трудящих" було обмежено наполовину - до 25% відповідної норми (в абсолютних цифрах їх гранична межа становила 9,1 кв. м)159.

У дійсності пільги "для трудящих" виявилися нездійсненними. Для більшості робітників недосяжною мрією залишалися навіть мізерні норми житлоплощі. За переписом 1926 р., вони були забезпечені житлом гірше, ніж інші категорії населення, - лише на третину від встановленої норми. А саме - на кожного робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м 160 житлової площі.

Найбільшої гостроти житлова криза досягла у промислових регіонах - у Донецькому гірничому й особливо Криворізькому металургійному районах, де більшість робітників залишалася незабезпеченою житлом. По окремих трестах від цієї кризи особливо потерпали (дані на 1923/24 р.) робітники "Південсталі", "Донвугілля", "Коксобензолу", "Південно-рудного тресту"161.

Лише в 1926 р. внаслідок житлового будівництва трестом "Півден- сталь" ситуація з житлом для металургів дещо поліпшилася: рівень їх відповідної забезпеченості сягнув 5 кв. м на особу при середньому рівні для робітників усіх галузей фабрично-заводської промисловості, не враховуючи групи металістів, - 4,7 кв. м. У найгірших умовах залишалися шахтарі - 3,8 кв. м на особу (наведені дані стосуються Гірничого (Донецького) та Дніпровського (металургійного) районів Степу).

Менш суттєво, ніж за регіональними і галузевим особливостями, різнився рівень житлової забезпеченості робітників залежно від їх кваліфікації: від 4,3 до 4,8 кв. м на особу (в середньому по всіх галузях промисловості), тобто у межах 10%162.

Залежно від типу поселень більш заселеними були житла в робітничих селищах, причому за відомчим підпорядкуванням промисловості - особливо підприємств союзного і республіканського значення. У порівняно кращих умовах жили робітники обласних центрів, насамперед Одеси, Києва і Миколаєва, де був найвищий рівень забезпеченості населення житлоплощею, а також трудівники місцевої промисловості. Ця тендер- ція зберігалася впродовж другої половини 20-х рр., незважаючи на повсюдне зниження рівня житлового забезпечення мешканців України.

В Донбасі й у Дніпропетровському регіоні, незважаючи на високі темпи зростання житлоплощі, яку займали робітники, відбувалося зниження рівня їх житлової забезпеченості, зокрема по Донбасу - з 4,1 до 3,8 кв. м на особу. Й це - за офіційними даними. Фактичні ж норми житлової забезпеченості робітників були нижчими, оскільки житлоплоща, котра призначалася для них у відомчих будинках і житло- кооперативах, час від часу надавалася "стороннім особам". Зокрема по Гірничому та Дніпровському промислових районах частка житлового фонду, що використовувалася не за призначенням, становила від 8,3% до 14,6%164.

Через брак житла робітники заселяли будь-які запропоновані їм помешкання, незалежно від якості й віддаленості останніх від місця роботи. Отриману житлоплощу вони звичайно не могли ані продати, ані навіть обміняти, оскільки законодавством обмін квартир не регулювався, а практика, що встановилася, робила його, за рідкісним винятком, неможливим. Щаслива нагода покращити житлові умови надавалася їм дуже рідко - лише у разі переїзду або "ущільнення" непманів165.

Характеризуючи житлові умови робітників, варто завернути увагу на класифікацію робітничих жител за сектором житлового фонду, категорією домоволодінь, типом жител та формою організації побуту жильців. У ХІХ - на початку ХХ ст. міські пролетарі розселялися на околицях міст - так званих робітничих слобідках. У місцевостях високої концентрації фабрично-заводської промисловості для них споруджувалися робітничі селища, розташовані поблизу підприємств. На початку 20-х рр. міських робітників почали розселювати по квартирах заможних городян у престижних, центральних районах міст, водночас тип жител мешканців робітничих селищ не змінювався.

Перепис житлового міського фонду, проведений у 1923 р., не дає можливості зясувати, котра частка міських робітників мала домову власність, а яка володіла кооперативним житлом або орендувала державне, відомче, кооперативне чи приватне. Проте відомо, що наприкінці 20-х рр. заселений робітниками житлофонд, розподілявся порівну між у суспільне- ним і індивідуальним секторами. В останньому у рівних частках він поділявся на власні мешкання та житло, наймане в приватних осіб. За категорією домоволодінь перше місце посідали будинки державних закладів і промислових підприємств. Друге місце належало житлово- орендній кооперації166. У кращому стані були будинки, які перебували в розпорядженні промислових підприємств. Вони частіше обновлялися, ніж ті, які належали муніципалітетам, оскільки підприємства краще фінансувались, а їх робітники відзначалися організованістю, часто брали ініціативу у власні руки й самостійно ремонтували житло.

У містах для заселення робітників використовувався старий житловий фонд та тимчасове житло барачного типу. Будинки, в котрих вони оселялися, звичайно були споруджені з дерева або недовговічних матеріалів. Лише 19% усіх будівель у містах України було побудовано з каменя168.

Основними типами жител, в яких проживали робітники, були комунальні квартири, казарми-гуртожитки, індивідуальні будинки. Одинакам, що прибували на виробництво з сіл, у випадку наявності надавалися ліжка в казармених приміщеннях, а сімейним - будинки "легкого типу" без зручностей. Значна частина новоприбулих із села осідала в житлах " старих" кадрових робітників у порядку їх " самоущільнення".

Дефіцит житлоплощі, брак грошових коштів і можливостей для придбання предметів домашнього вжитку багато у чому визначали санітарний стан приміщень, їх благоустрій та комфортність. Додатковий стіл або ліжко в єдиній кімнаті, де жила родина з 4-7 осіб, уже являла серйозну проблему, особливо, якщо вона служила складом для продуктів, місцем для приготування їжі і прасування білизни. За спостереженнями С.Струмиліна, котрі стосуються 1923 р., половина обстежених робітників взагалі не мала простирадл, чверть - ані наволочок, ані подушок. За даними бюджетних обстежень, проведених у 1927 р., лише 40% робітничих родин мали на кожного їх члена окреме ліжко. Інші були "змушені спати покотом на спільній сімейній постелі або ночувати на нарах, лежанках, сундуках, а то прямо на підлозі"169. Ці дані загальносоюзного значення. Але становище українських робітників було не кращим.

Важливим типом жител для останніх у місцях із великою зо середженістю промисловості були казарми. Притому, що вони нерідко являли собою добротну камяну, цегляну або деревяну будівлю, іноді в декілька поверхів з опаленням та іншими побутовими зручностями, робітники розташовувалися там надзвичайно скупчено. Недаремно вони надавали перевагу проживанню на приватних квартирах, хоча і там житлові умови були не кращими, або продовжували ходити кожен день на фабрику із села. Так, у 1923 р. більшість гірників Боково-Антрацитного відділення тресту "Донвугілля" мала житла в 2-5 верстах від роботи170. В цілому ж робітники, які повязали своє життя з містом, намагалися обзавестися власним будинком.

Ще з дореволюційних часів усі, хто проживав у казармених приміщеннях, вели спільне господарство, котре називалося артільним. У 20-х рр. воно було використано більшовиками для втілення утопії про комуністичні фаланстери. Ідея житлових "будинків-комун" почала впроваджуватися в добу воєнного комунізму серед представників нової політичної еліти. Певний час її намагався запровадити в побут комсомол171. У більшості випадків молодіжні комуни організовували одинаки - молоді робітники або студенти, які проживали у робітничих казармах та студентських гуртожитках. За виразом тих років, у комунах "спільними були житло, барахло й шамовка" (їжа - Авт.)172.

Згідно з постановою РНК УСРР від 24 серпня 1921 р., в губернських містах почали засновуватися будинки-комуни для робітничих підлітків. У житлових будинках, що прикріплювалися до промислових підприємств, також організовувалися комуни для дорослих робітників, до котрих у першу чергу переселяли робітників, які були необхідні для підприємств, що жили в незадовільних умовах, а в другу - ті, які мешкали на відстані 3-х верст та більше від роботи173. Однак у роки непу ідея комунального існування не стала основою житлової політики влади.

На загальнодержавному рівні вона відродилася в кінці 20-х років, коли розгорнулася бурхлива дискусія про тип робітничих жител, головним із котрих, за пропозицією архітекторів-авангардистів - радикальних прихильників комуністичної ідеї, мав стати будинок-комуна.

Злиденні умови життя формували мораль, яка не відповідала ідеалам комуністичного побуту. Члени комісій, що обстежували робітничі гуртожитки, зазначали, що у них "мали місце пияцтво, хуліганство, бійки, прищеплювалася нечистоплотність і некультурність, не було ніяких розваг, цілий день грали лише в карти, і пили горілку, процвітали крадіжки...". Життя мешканців будинків-комун та гуртожитків-комун так і не стало для більшості з них спільним життям єдиного колективу, а залишилося вимушеним співіснуванням на спільній території. Невдалий досвід організації таких комун було засуджено спеціальною постановою "Про перебудову побуту", прийнятою ЦК ВКП(б) 16 травня 1930 р.174

Життя у формі комун ніколи не було особливо популярним, але так звані комунальні квартири як тип жител та спільного співіснування були досить поширеним явищем.

Спробам організації комуністичного побуту відповідав характер радянської житлової політики. У добу воєнного комунізму всі городяни УСРР користувалися житлом безкоштовно. Але у квітні 1922 р., у звязку із запровадженням непу, було введено платність за найом квартир у будинках муніципального фонду. Розміри квартплати залежали не тільки від витрат на утримання помешкань і розміру житлоплощі, що винаймали квартиронаймачі, а також від благоустрою й місця розташування жител.

Зважаючи на низький рівень зарплати найманих працівників, влада встановлювала для них невисокі тарифи на квартирну плату та комунальні платежі. Однак надлишки житлоплощі їм належало оплачувати по підвищених тарифах - від двократних до двадцятипятикратних175. Витрати на житло, його опалення й освітлення у бюджеті робітничих родин стабільно займали третє місце після харчування та одягу176.

За постановою РНК України "Про квартирну плату" від 14 вересня 1923 р., що була прийнята на основі "Житлового кодексу УСРР", розміри тарифів на оплату житла для робітників і службовців почали диференціюватися залежно від їх зарплати: в межах 40-85 коп. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м) житлоплощі на місяць, причому оплата надлишків останньої (не більше 2 кв. сажнів, тобто 9,1 кв. м на особу) для них встановлювалася в тому ж розмірі, що й за основну (для інших мешканців - у подвійному розмірі). Найбільші ставки за оплату житлової площі було встановлено для осіб з нетрудовими прибутками - від 3-5 руб. зол. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м)177.

Однак квартплата, що передбачала пільги трудящим, не забезпечувала бюджетних витрат для утримання домоволодінь. Тому, за рішенням ВУЦВК, місцевим виконкомам дозволялося проводити так звані "добровільні самообкладання", а фактично додаткові примусові стягнення коштів із жильців малоприбуткових комунальних будинків, заселених робітниками. Розміри "самообкладань" нерідко в 3,5 рази перевищували ставки квартирної плати, хоча в 1926 р. ВУЦВК обмежив їх 15%.

У листопад 1923 р. квартирна плата та комунальні послуги (без палива) становили в середньому по СРСР 3,9% бюджету робітничої родини, а через рік частка витрат на оплату житла підвищилася до 5,3%. І тим не менш квартплата ледве покривала 40% експлуатаційних витрат домоуправлінь.

У березні 1925 р було проведено нове підвищення квартирної плати. Однак її розміри для робітників не мали перевищувати 15% від середньостатистичної зарплати, а збільшення квартплати - 50% старих нормативів квартплати (до Першої світової війни частка витрат на житло в бюджеті робітників становила 7-19% зарплати). Для безробітних, як і для родин червоноармійців, ставки квартплати були ще нижчими. Вони встановлювалися у половинному розмірі від тарифів для робітників181.

Існуюча система квартирної плати, побудована на врахуванні розмірів зарплати квартиронаймача, утискала інтереси багатодітних родин, котрі мали одного годувальника, й полегшувала оплату житла для них з декількома працюючими. Крім того, ця система не враховувала якості житла.

Ці недоліки усунула постанова ВУЦВК "Про квартирну плату і заходи щодо врегулювання користування житлами в містах і селищах міського типу" від 8 грудня 1926 р. Згідно з нею, ставки квартплати почали диференціюватися, по-перше, залежно від типу населених пунктів (густоти населення) та вартості експлуатації їх домового господарства, а по-друге, від розмірів заробітної плати відповідального наймача або сукупного прибутку родини останнього, а також залежно від кількості осіб, що знаходилися на його утриманні. Крім того, нова система квартирної плати помітно підвищила розмір оплати житла за рахунок заможних верств населення.

Якщо для робітників і службовців тарифи на житло встановлювалася у межах 20 коп. - 6 руб. за квадратний сажень, то для кустарів та ремісників - від 1 до 9 руб., а для торгівців й "інших осіб нетрудових категорій населення" - від 6 до 18 руб.182

При "голодній нормі" житлоплощі в 11,1 кв. сажня на особу (по Україні норма була ще меншою - 10,8 кв. сажня) і середній чисельності родини у 4 особи витрати на оплату житла розміром у 4,4 кв. сажня сягали від 3,9% до 8,2% зарплати робітників залежно від її розмірів та ставок квартплати.

Такі ж само робітники й службовці, родини яких проживали на більшій житлоплощі розміром у 6 кв. сажнів мали витрачати на квартирну плату від 5,7% до 11,1% зарплати, а в середньому - 8,9,2%184

Зростання ставок квартплати, особливо у столиці, де раніше розміри її встановлювалися на рівні нижчому від середнього, викликало гостре незадоволення робітників й збільшило неплатежі за оренду жител. Стрибок тарифів на квартирну плату в Харкові сягнув 430%, а у решті міст Україні в середньому - 60-90%.

Завдяки підвищенню квартплати вдалося забезпечити майже повну самоокупність домоволодінь. Але їх прибутковість, котра у дореволюційні часи сягала 4-7%, дозволяючи проводити нове житлобудівництво, не була досягнута186. Тому на основі постанови РНК УСРР і ВУЦВК від 28 лютого 1928 р. "Про квартплату та заходи щодо врегулювання користування житлами в містах та поселеннях міського типу" ставки квартплати знову підвищувалися.

Нове підвищення, як і попереднє, проводилося головним чином за рахунок прибутків заможних верств населення. Однак одночасно було збільшено мінімальні ставки квартирної плати для низькооплачуваних груп робітників. Крім того, посилилася диференціація її залежно від вартості експлуатації й норм амортизації житлогосподарства в окремих місцевостях України, а також від характеру використання окремих житлових приміщень (за призначенням або всупереч).

Пільгові ціни на житло, гарантовані робітникам у націоналізованому і кооперативному секторах житлового господарства, не поширювалися на приватний. Тим часом частка робітників, котрі через житлову кризу винаймали мешкання в приватників, та оплачували їх за ринковими цінами, була значною, особливо у промислових регіонах республіки. Це підтверджують дані про розміри житлоплощі, яку орендували робітники за угодами з приватними особами. Зокрема в індивідуально "денаціоналізованих" будинках розміри житлової площі, котру винаймали робітники (за даними на 1926 р.), по окремих містах сягали від 10% до 40% її, у в приватновласницьких - від 15% до 60%.

В різних містах республіки ціни у приватному секторі на той час у 1,52,7 рази перевищували нормовану квартплату для робітників, встановлену в націоналізованих будинках. Тому оренда приміщень у приватному секторі лягала важким тягарем на плечі робітників. Водночас, що нормована квартирної плата в державному житловому секторі за середньостатистичними вимірами сягала 12% бюджетних витрат їх родин.

Радянська влада активно намагалася поліпшити житлові умови робітників. На початку 1920-х рр. це здійснювалося шляхом націоналізації житлових будинків і "ущільнення" або виселення з них "нетрудових елементів".

Згідно з Житловим кодексом УСРР, прийнятим 1 листопада 1921 р., першочергову перевагу на оренду домових будівель з націоналізованого фонду отримали радянські органи, профспілкові та кооперативні обєднання робітників для потреб цих організацій. В другу чергу домові будівлі надавалися різного типу колективним обєднанням робітників; в третю - професійним спілкам і радянським органам для житлових потреб їх членів; у четверту - іншим обєднанням "наявних жильців будинкових володінь"; у пяту - окремим особам, що користувалися виборчим правом за радянською конституцією, й їх об єднанням; та в шосту, - іншим громадянам.

У звязку із загостренням житлової кризи в середині 20-х рр. розпочалося "ущільнення" державних і кооперативних закладів, насамперед у столиці. Їх переміщали в міста з меншою щільністю мешканців. Одночасно під постійні житла для робітників стали використовувати приміські дачні селища, незважаючи на їх непристосованість для постійного проживання й відсутність належного транспортного сполучення з промисловими підприємствами.

Порядок адміністративного виселення громадян із приміщень, які вони займали, було затверджено лише у вересні 1922 р. За постановою РНК УСРР, виселення допускалося стосовно пяти категорій осіб. По-перше, тих, котрі жили в будинках центральних і губернських радянських, державних та профспілкових органів, але не перебували на службі у закладах цих останніх. По-друге, тих, що проживали в "будинках- комунах", але не були членами профспілок або не займалися найманою працею. По-третє, осіб найманої праці, які жили у будинках, прикріплених до фабрично-заводських підприємств, але не працювали на них. І, по- четверте, всіх жильців будівель нежитлового призначення (побудованих під школи, лікарні, банки й т. ін.). Крім громадян, котрі незаконно (згідно з новою постановою) займали приміщення, виселенню підлягали і ті, які жили в будівлях, що потребували термінового ремонту189.

Ухвалена постанова захищала не стільки класові, скільки економічні інтереси окремих відомств та виробництв.

Згідно з Житловим кодексом УСРР 1923 р., практику адміністративних виселень було згорнуто. Останні дозволялося проводити лише в двох випадках: при наданні приміщень для державних закладів і проведення капітальних ремонтів жител. За інших обставин вони мали здійснюватися на підставі вироків судів. Виключення становили лише адміністративні виселення з приміщень, прикріплених до промислових підприємств.

Виселенню у судовому порядку підлягали орендарі житла, котрі погіршували стан майна або користувалися ним не відповідно до договору оренди; ті з них, які своєю поведінкою робили неможливим сумісне проживання для інших мешканців; а також ті, котрі не ремонтували жител або не оплачували оренду. Зокрема, коли вони відмовлялися покривати заборгованість по квартплаті впродовж 2-х місяців по закінченню строку, встановленого судом.

Політика, спрямована на відбудову житлофонду на кошти квартиронаймачів, неминуче призвела до обмеження адміністративних виселень і таким чином ослабила можливості місцевих виконкомів перерозподіляти житло, котре знаходилося в їх розпорядженні, на принципах класової політики. Будинки муніципалізованого житлофонду почали активно передаватися у розпорядження житлово-орендних кооперативів, які намагалися залучати до себе нових членів із заможних верств населення.

Новий етап адміністративних виселень розпочався наприкінці 20-х рр. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 січня 1928 р. "Про житлову політику", комунальні органи припиняли угоди на оренду житла з особами "нетрудових категорій".

Захистом інтересів найманих працівників займалися житлові комісії, до складу котрих входили представники профспілок. На ці комісії покладалися обовязки зясовування житлових потреб робітників, перевірки й затвердження списків будівель, що підлягали націоналізації або навпаки денаціоналізації, а також розв язання питань здачі цих останніх в оренду, тобто розподілу житла191. Однак через житлову кризу, відповідні комісії нерідко порушували інтереси самих "трудящих", "ущільнюючи" тих з них, які тимчасово виїжджали з квартир. Щоб попередити такі ексцеси, НКВС УСРР у червні 1924 р. зобовязав відділи комунального господарства зберігати житло за членами профспілок під час їх відряджень, відпусток та трудових мобілізацій192.

Часто-густо порушувалися права робітників, виселених для проведення капітального ремонту будинків. Їм не тільки не надавали транспортних засобів для перевезення меблів і речей домашнього вжитку, а й вселяли у малопридатні для проживання приміщення, причому після завершення ремонту не повертали у відремонтовані будинки.

В робітничих селищах бували випадки, коли заводоуправління, керуючись необхідністю закріплення на виробництві новоприбулих висококваліфікованих робітників, виселяли з казарм та будинків малозабезпечених не- кваліфікованих працівників, сиріт і вдів загиблих, а також без робітних193.

Однак головним чинником, який перешкоджав здійсненню класових пріоритетів у житловій політиці, була нерентабельність комунального житлового господарства. Через неможливість відбудувати та підтримувати в належному стані зруйнований житлофонд власними коштами держава почала залучати до цього приватні капітали та поступилася політичними принципами заради економічних інтересів. У середині 20-х рр. у житловому секторі економіки набули розвитку елементи капіталістичних відносин і форм господарювання. Створювався обмежений місцевий ринок житла, впроваджувалася приватна оренда, формувалися виробничі (будівельні) та споживчі житлові кооперативи.

Тотальна націоналізація міського житлофонду була неможлива через його зруйнованість. Зважаючи на відсутність коштів для відбудови та утримання цього фонду, держава оголосила про часткову денаціоналізацію останнього. Їй, а фактично переданню в дострокову оренду без поновлення права власності на нерухоме майно підлягали будівлі, котрі потребували капітального ремонту.

В 1923 р. житлова кооперація охопила до 35% житлоплощі великих міст, а до 1926 р. - до 65%. Частка мешканців, що зараховувалися до категорії "трудящих", в ЖОКТ (житлово-орендних кооперативних товариствах) становили від 77,4% до 96,4%. Однак частка робітників у них була незначною, оскільки правління кооперативів були зацікавлені у високих пайових внесках та максимальній квартплаті високооплачуваних квартиронаймачів.

Хоча ЖОКТ засновувалися як у муніципальних, так і "промислових" домоволодіннях, велика їх маса, заселена робітниками, не була охоплена кооперацією, оскільки у них не вистачало коштів на обовязкову доплату до квартирної плати, встановлену у кооперативах для ремонту жител.

Намагаючись "оробітничити" житлові кооперативи, влада зобовязала комунальні банки розгорнути в 1923 р. кредитування робітників, які бажали викупити й відбудувати дешеві будинки вартістю від 20 до 30 тис. руб. Згідно з промисловими пріоритетами, ці кредити надавалися виключно робітникам, котрі працювали на виробництві195.

Ми не маємо вихідних даних з 1924 р., які б дозволили простежити динаміку розподілу житлофонду між різними соціальними групами населення за відповідний період. Проте відомо, що в 1927 р. робітники займали 23,7% площі у житлово-орендних кооперативах196. Частка її серед членів останньої в УСРР зросла з 1924 р. по 1927 р. з 21,2% до 31,5% і стала відповідати їх питомій вазі в структурі міського населення. Однак рівень житлового забезпечення робітників у житлокооперації - 1,52 кв. сажня (6,7 кв. м) із розрахунку на особу - був найменшим порівняно з іншими верствами населення. 79,6% пайщиків кооперації становили малозабезпечені робітники та службовці із заробітком до 100 руб.197

Намагаючись покращити житлові умови робітників, партійні й радянські органи посилили роль останніх у керівних та контрольних органах кооперації, котрі слідкували за розподілом житлоплощі в їх інтересах. Робітники, що входили до кооперативних правлінь, забороняли здачу житлоплощі в найом "нетрудовим елементам", а при її звільнені, не дозволяли членам кооперативів розширювати останню, яку вони займали, поза встановленою "голодною нормою", навіть якщо вона не досягала санітарної198.

З 1926/27 р. до першої половини 1929 р. частка робітників в органах керівництва ЖОКТ збільшилася з 31,5% до 56,4%, а житлоплоща, що виокремлювалася у кооперативах для них, зросла з 22,2% до 29,7%. Й це при тому, що за той час питома вага робітників серед міського населення УСРР зросла з 27,3% до 34,7%199. Тобто було досягнуто тенденцію, коли темпи збільшення житлової площі для робітників перевищували динаміку зростання робітничого населення. Її збереження відкривало перспективу усунення неповноцінного (порівняно з іншими верствами) житлового забезпечення робітників.

З другої половини 1920-х рр. розпочалось державне житлове будівництво для робітників, яке здійснювалося переважно на кошти промислових і транспортних трестів й у менших розмірах - комунгоспів. Частка витрат державних органів на житлове будівництво у загальній сумі витрати різного типу забудовників (включаючи приватників і кооперацію) була переважаючою - в розмірах від 87,5% (1923/34 р.) до 67,6% (1927/28 р.). Спрямованість житлової будівельної політики визначали класові пріоритети.

Розширення житлофонду республіки розпочалося з другої половини 1920-х рр. насамперед завдяки житловому будівництву трестів. У травні 1925 р. Держплан України ухвалив план Вищої ради народного господ- дарства УСРР по житловому будівництву для робітників підприємств союзного значення на суму 10 млн. 300 тис. руб. та республіканського значення - 3 млн. 95 тис. руб.200 На ці кошти планувалося спорудили 112 тис. 703 куб. сажні житла (Див. додатки, табл. № 18)201.

Завдяки проведеному будівництву рівень житлової забезпеченості робітників дещо збільшився по окремих трестах - "Південсталь", "Коксобензол", "ЮРТ" й "Укрсільтрест", де значна частина їх перемістилася з казарм до сімейних квартир. Зокрема по тресту "Південсталь" рівень житлового забезпечення зріс із 4,26 до 4,43 кв. м на одну особу, а по "ЮРТу" - з 4,7 до 5,15 кв. м. В той же час по тресту "Донвугілля" він, навпаки, зменшився з 6,1 до 5,03 кв. м.

У 1927 р. в звязку з пуском двох великих металургійних заводів "Південсталі" - Південно-Дніпровського (у Камянському) і Петровсь- кого (в Єнакієвому) житлова проблема для робітників цього тресту, кількість котрих збільшилася з 78 до 100 тис. осіб, знову загострилася203. Наприкінці 20-х рр. зі 149 тис. робітників "Південсталі" заводськими квартирами користувалися близько 49 тис. осіб, причому лише 8-10% з них були задоволені житловими умовами (дані по заводах ім. Г. Пет- ровського, ім. В. Леніна й ім. Ф. Дзержинського). В середньому на одну особу у Дніпровському металургійному районі припадало 3,8 кв. м житлоплощі - нижче, ніж в інших відповідних регіонах країни.

Гостро постала проблема забезпечення житлом будівельників та робітників Дніпрельстану205.

В 1927-1930 рр. 2/3 новозбудованого державного фонду було виокремлено для робітників206. Однак житлова криза, через залучення у виробництво нових робітників, не зменшувалася.

На початку 20-х років єдиною можливістю покращити житлові умови було індивідуальне будівництво. Роздача ділянок під індивідуальну забудову щорічно збільшувалася. Наприклад, у Харкові за чотири роки (з 1922/23 р. по 1926/27 р.) вона зростала більше, ніж у 5 разів (з 360 до 1860 ділянок). Однак через скромний бюджет городян, і насамперед, робітників, 65% їх залишалося незабудованими. За даними окружного статистичного бюро, середній заробіток робітника в столиці у 1926 р. становив 65 руб щомісячно, а вартість стандартного двокімнатного будинку з кухнею дорівнювалася 2 тис. руб.

Розміри індивідуального житлобудівництва порівняно з житловою кризою залишалися незначними. Так, в Єнакієвому Донецької губернії у 1925 р. з 16 тис. робітників та службовців державного металургійного заводу й приміських рудників були забезпечені житлом лише 50%. Впродовж року отримали земельні ділянки для забудови 375 найманих працівників, із тих 450, які подали заяви. За будівельний сезон (квітень- жовтень) їм вдалося спорудити 149 будинків, а будівництво 141 - залишилося незавершеним.

Звичайно робітники розпочинали побудову, отримавши позику від міськради в розмірі 100-300 руб строком до 7 місяців. Недостатню суму вони розраховували отримати від продажу рухомого майна родини, позик у приватних осіб і шляхом суворої економії сімейного бюджету208.

Нерідко через обмежені матеріальні можливості робітники не могли завершити будівництво та продавали недобудовані помешкання. Поширеним явищем серед них також був продаж будівельних ділянок.

Ті ж забудовники, котрі всупереч відсутності коштів, не бажали розставатися з мрією про власне житло, будували на ділянці сарай й, обмазавши його глиною, жили в цій халупі, розраховуючи спорудити постійне житло. Нерідко, щоб здешевити витрати, забудовники порушували будівельний проект і споруджували "хатинку на курячих ніжках". Як правило, будинки споруджувалися без всяких зручностей (ванної та туалету).

Коли ж робітникам вдавалося споруджувати будинки відповідно із затвердженим проектом, вони потрапляли у багаторічну кабалу. Їм не вдавалося обставити помешкання, оскільки всі меблі й речі домашнього вжитку були продані для оплати будівництва, а скромний заробіток майже цілковито поглинався сплатою боргів. Для їх сплати робітники буквально " садили родину на хліб і воду", залишаючи на життя для всіх її членів на місяць всього 15-20 руб.209 У результаті, незважаючи на отримане житло, якість їх життя не покращувалася.

Зменшити витрати на житло надавала участь в житловій кооперації, яка будувала дешево і якісно, порівняно з іншими забудовниками. На ті ж само кошти вона могла забезпечити житлом на 15% більше осіб, ніж будівельні організації трестів, не кажучи про індивідуальних забудовників. Однак кооперативне будівництво почало розгортатися лише з другої половини 20-х рр. головним чином у промислових центрах - Донбасі, Дніпропетровську й Криворіжжя, а також у великих містах - насамперед Харкові, Києві та Одесі.

Основними пайщиками житлової фабрично-заводської кооперації стали робітники. Їх частка в РЖБК (робітничих житлово-будівельних кооперативах) дорівнювала 2/3 членів210. Оскільки пайщики РЖБК мали вносити не менше 10% власних коштів у фонд нагромадження, житлово- будівельні кооперативи робили ставку на залучення високооплачуваних кваліфікованих робітників. Тобто членство в кооперативах було доступним не для всіх211.

Лише пяту частину пайщиків становили малозабезпечені робітники із заробітком до 50 руб., 2/3 - від 51 до 100 руб., тобто середньо забезпечені, а решту - найбільш забезпечені із заробітком вище 100 руб.212 На жаль, статистичні обстеження не зафіксували дані про те, скільки робітників, і зокрема високооплачуваних, входили до складу РЖБК, тобто про те, яка частка їх покращила житлові умови за рахунок кооперативного будівництва.

Через обмеженість пайових капіталів кооперативне житлове будівництво залишалося найменш поширеним. Щоправда, завдяки державним кредитам його розміри поступово зростали. Якщо у 1924/25 р. частка кооперативного становила всього 8,4% суми всього житлового будівництва в УСРР, то в наступному році цей показник збільшився до 10,3%, а ще через рік - до 18,6%213.

Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Української економічної наради "Про житлову кооперацію" (1927 р.), ЖБК почали поступово перебирати на себе житлове будівництво в адміністративних центрах і промислових районах, що проводилося виконкомами рад та трестами, а останні поступово передавати робітничим кооперативам кредити на житлове будівництво214.

Хоча так звані "промислові" й "транспортні" житлові кооперативи мали забезпечувати житлом постійних робітників стабільно діючих підприємств, нерідко траплялися випадки, коли квартири або кімнати в РЖБК виділялися "стороннім особам" - або родичам членів кооперативних правлінь, або "непманам" за хабарі. У той же час члени кооперативів робітники підлягали виселенню215.

Лише наприкінці 20-х рр. господарські органи отримали важелі впливу на розподіл житлової площі в РЖБК: їх на правах юридичних осіб почали приймати членами робітничих житлово-будівельних кооперативів та виокремлювати для них третину спорудженої житлової площі. Вони могли заселяти її за власним рішенням, без погодження з правліннями РЖБК216. Але цей захід суттєво не вплинув на ситуацію із забезпеченістю робітників житлом.

Робітники залишались не забезпеченими не тільки житлом, а й користуванням комунальними послугами, що були малодоступними для більшості мешканців України. В 1925 р. з 608 міст та селищ міського типу республіки лише 43 мали водогони, 5 - каналізацію, 125 - електростанції, 9 - трамваї. Щоправда, в умовах воєнного комунізму користування житлово-комунальними послугами для робітників державного сектора виробництва, як і для тих, що обслуговували прорадянські профспілкові (підвідомчі Південбюро ВЦРПС) та кооперативні заклади й підприємства (Всеукраїнської кооперативної спілки, Центрального робітничого кооперативу і його місцевих органів) було безкоштовним. Обовязки по ремонту та утриманню будинків, переданих в оренду профспілкам, покладалися на промислові підприємства, працівники котрих винаймали у них кімнати.

До другої половини 1922 р. витрати робітничих родин на оплату житла й палива не перевищували 1,3% всіх їх витрат. Проте після скасування в тому році права на безкоштовне проживання у комунальних будинках вони сягнули для робітників найвищого за роки непу рівня - 17%. І це, незважаючи на пільги, надані ним щодо оплати житла та користування комунальними послугами. До найнижчої межі у вказаний період - 9,9% - витрати на житло й паливо впали в 1926 р., а у наступні два роки незначно підвищилися (в межах 11,6-12%)219.

Розмір квартплати для безробітних, згідно з постановою РНК УСРР від 3 вересня 1922 р., не повинен був перевищувати 50% тарифів, встановлених для робітників і службовців220.

Безплатне користування комунальними послугами для безробітних було поновлено у наступному році. Згідно з постановою ВУЦВК від 24 січня 1923 р. "Про порядок надання безробітним безплатного користування комунальними послугами", це право надавалося лише тим із них, хто був зареєстрований на біржах праці та мав право на отримання соціального страхування по безробіттю221

Щоправда, безкоштовні послуги, надані робітникам у 1921 р., були обмеженими. Ті, що споживалися понад норму, мали оплачуватися грошима. У тому році споживання води лімітувалося 3 відрами на мешканця в будинках без каналізації й 5 відрами - з каналізацією. Навіть у такому великому місті, як Київ, вода подавалася до житлових будинків не частіше двох разів на тиждень. Безкоштовний відпуск останньої зберігався на громадських водогонах, однак "за хижацьке ставлення" до користування нього встановлювалися штрафи в розмірі 5 руб.222

В процесі відбудови комунального господарства норми його послуг збільшувалися. Однак потужність комунальних закладів не забезпечувала їх нормального споживання. У 1926/27 р. водогони функціонували лише в 7,1% міст України (43 з 680), причому їх мережа не поширювалася на робітничі околиці. Не було водогонів також у великих пролетарських центрах - таких, як Сталіно і Луганськ223.

Незважаючи на збільшення середньодобового виробництва води в 1926/27 р., порівняно з 1914 р., у всіх містах України, за винятком Києва, Полтави та Миколаєва, водопостачання городян залишалося недостатнім. Згідно з санітарною нормою водогони забезпечували мешканців водою у великих містах на 40% у середніх - на 16% та в дрібних - на 7%. Навіть водне господарство столиці не відповідало встановленим нормативам: нагірна частина міста користувалася водою по 2-3 години на добу, а каналізація не діяла цілодобово224.

Найбільш дешеві ціни на водопостачання, як по пільговому, так і загальному й максимальному тарифах існували у Дніпропетровську, Харкові та Вінниці. Різниця в цінах між пільговим і максимальним сягала десятка разів. Однак порівняно з довоєнним часом, загальний тариф на воду повсюдно збільшився: від 75% у Харкові до 175% - у Полтаві.

Тільки в 4 містах УСРР - Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі - існувала каналізаційна система (у Полтаві вона споруджувалася). В решті міст всю стічну воду спускали просто у водоймища. Кількість населення, що користувалася каналізацією у вказаних містах, не перевищувала 40%. Найбільше таких користувачів було в Одесі та Києві, до 18% - у Харкові й найменше - в Катеринославі225. Ефективні очисні каналізаційні системи діяли лише у Харкові та Одесі226.

Найбільш розвиненою галуззю комунального господарства було енергопостачання. В 1926/27 р. 70% міст і поселень міського типу республіки мали електричне освітлення. Й хоча виробництво електроенергії у республіці порівняно з 1914 р. збільшилося в 4,6 раза, електростанції задовольняли потреби городян у ній лише на 25-30%227.

Рівень безкоштовного споживання електроенергії визначався в обсязі 4,5 кВт годин на місяць, або однієї 25-тисвічковою лампочкою на пожильця. Додатковою дозволялося користуватися лише відповідальним працівникам.

Норми споживання електроенергії для різних населених пунктів не були однаковими та змінювалися залежно від розвитку постачання нею. В 1925 р. норма споживання електроенергії на одного мешканця для великих міст (Харкова і Києва) становили 35 кВт на годину, для середніх міст - (Катеринослава, Полтави, Кременчука) - 30, для дрібних - 25, а для селищ - 20 кВт на годину (норма західноєвропейських країн дорівнювалася 40 кВт на особу на годину)229. Однак навіть у великих містах встановлена норма споживання електроенергії забезпечувалася на рівні 38% (13,3 кВт годин), у середніх - 21,7% (6,5 кВт годин), дрібних - 22% (5,5 кВт годин) та в селищах - 22,5% (4,5 кВт годин).

У 1926/27 р. електропостачання наближувалося до 2/3 норми - 20 кВт на годину на одного мешканця для освітлення - тільки в Харкові, тоді, як у більшості міст не було досягнуто й половини її, а у деяких і 5-20% (1-2 кВт на годину)230.

Оскільки ціни на електроенергію перевищували довоєнний рівень, для робітників було введено пільговий тариф. Різниця цін між ним та максимальним тарифом сягала 2-х разів231. Пільгова оплата комунальних послуг і житла фактично була додатковою формою компенсаційних виплат робітникам.

Результати дослідження засвідчують, що саме пільгові ціни на житлово- комунальні послуги стали реальним привілеєм робітників. Проте їх житлові умови не відповідали класовим гаслам відповідної політики. Порівняно з іншими соціальними групами населення, рівень житлового забезпечення робітників залишався найгіршим, особливо в промислових регіонах республіки. Серед різних груп останніх гірші житлові умови за якісними й кількісними показниками мали новоприбулі некваліфіковані, котрі звичайно розміщувалися у гуртожитках (залежно від галузі виробництва - робітники металургійної та добувної промисловості, а від типу промислових підприємств - ті, що працювали на великих підприємствах промисловості союзного підпорядкування). Однак в умовах повсюдного дефіциту житла рівень їх відповідної забезпеченості не суттєво відрізнявся.

Звичайно робітники проживали в будинках без комунальних зручностей. Виняток становили мешканці комунальних будинків, розташованих у центральних районах окружних міст. Більшість робітників орендувала житло в комунальних квартирах та гуртожитках, чверть - наймала його у приватників, а решта мала власні крихітні будиночки. Поширеним типом будівель, особливо в робітничих селищах, були бараки.

Спроби влади організувати спільний побут робітників у вигляді "будинків-комун", тобто на принципах зрівнялівки та колективізму, виявилися утопічними. Останні не забезпечувалися ані фінансово, ані організаційно (мережею громадських їдалень, майстерень, ясел та кімнат відпочинку у комунальних будинках). І крім того вони, не користувалися популярністю серед робітників, оскільки спільне домашнє господарство було традиційним виключно для нежонатих, які проживали в казармах. Організації спільного житлового господарства на кооперативних засадах, тобто у формі житлово-орендної кооперації, перешкоджала економічна неспроможність робітників. Тому, за винятком невеликої групи високо- оплачуваних кваліфікованих робітників, решта їх лишалася за межами ЖОКТ, що в умовах непу стали основною формою організації міського житлового господарства.

Головним засобом покращення житлових умов робітників на початку 20-х рр. було "ущільнення" мешканців комунальних будинків непролетар- ського походження. Надалі адміністративне виселення як метод житлового забезпечення робітників зберігалося виключно у відомчих будинках промислових трестів Донецького й Криворізького басейнів. Індивідуальне житлобудівництво, як основна форма житлового будівництва на початку 20-х років, було малодоступним навіть для високооплачуваних робітників. З метою здешевлення житлового будівництва держава стимулювала обєднання останніх у РЖБК, котрі завдяки регулюванню з її боку, стали переважаючою, а часом єдиною формою будівельної кооперації. В другій половині 20-х рр. розгорнулося житлобудівництво промисловими та транспортними трестами. Згідно з класовими привілеями, для робітників відводилася переважаюча частина новозбудованого муніципального житла. Однак, незважаючи на індустріальні пріоритети житлової політики, темпи соціального будівництва не задовольняли їх потреби на житло. Причина цього крилася у виробничих пріоритетах соціально-економічної політики, згідно з якою головна увага будівельних організацій зосереджувалася на спорудженні промислових обєктів, а житлові - залишалися другорядними.

4.Медичне обслуговування

Класова політика радянської влади зумовила організацію системи пільгового медичного обслуговування робітників. Вона була започаткована професійними спілками зі створення на промислових підприємствах комісій з охорони праці та здоровя у складі їх представників і медичних працівників. У грудні 1921 р. ініціативу профспілок підтримав уряд: за постановою РНК України був заснований відділ робітничої медицини ("Робмед") при Наркоматі охорони здоровя УСРР під головуванням висуванців професійних спілок. На нього покладалося завдання організації медичних закладів при промислових підприємствах, насамперед з метою боротьби проти професійних захворювань. Відділ "Робмеду", що очолював заклади робітничої медицини в центрі, складався з інспектур: лікувально-профілактичної, відновлення працездатності, фізкультури й оздоровлення робітників підлітків, а також Центрального лікувального бюро з метою надання спеціалізованої допомоги хворим, яких направляли на лікування.

Територіальні відділи "Робмеду" почали організовуватися у 1922 р. Наступного року держава приступила до підготовки фахівців для відповідних медичних закладів. У Харкові було відкрито Інститут робітничої медицини, при ньому діяли курси з підготовки фабрично-заводських лікарів.

Через обмеженість державних ресурсів система "Робмеду" мала створюватися на принципах страхової медицини, але не за рахунок страхвнесків робітників. Обовязок фінансування цієї системи було покладено на промислові підприємства, які мали щомісячно відраховувати до фонду страхової медицини 5-5,6% надходжень із фонду заробітної плати, а також на професійні спілки234.

Упродовж 20-х рр. система фінансування закладів "Робмеду" зазнавала постійних змін. Якщо спочатку фонд страхової медицини був дотаційним до коштів Наркомату охорони здоровя, то згодом, згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 3 лютого 1926 р., він став основним джерелом фінансування медичної допомоги застрахованим за умови підкріплення його дотаціями з місцевого й державного бюджетів235. Пленум ВУРПС у 1928 р. запропонував перевести лікувальні заклади "Робмеду" на державний або місцевий бюджети за умови збільшення цільових асигнувань на робітничу медицину236. Це рішення підтримав IV Всеукраїнський зїзд професійних спілок (грудень 1928 р.)237

Допомогу територіальним органам "Робмеду" на промислових підприємствах надавали фабрично-заводські комітети. Вони слідкували за включенням до колективних угод обовязків господарських органів щодо відрахування необхідних коштів на медичну допомогу та оздоровлення робітників, забезпечення закладів "Робмеду" належними приміщеннями, здійснення заходів підвищення кваліфікації фабрично-заводських лікарів і т. ін.

Право затвердження кошторису на розподіл фонду "Робмеду", складеного Наркомздоровям за погодженням з ВУРПС, спочатку надавалося Наркомату соціального забезпечення УСРР. У 1923 р. воно було передане уповноваженому Наркомату праці СРСР в Україні, а з 1925 р. - Всеукраїнській нараді соціального страхування. В своїй діяльності страхова нарада спиралася на територіальні наради за участю заінтересованих органів, а останні - на страхових делегатів на підприємствах - висуванців професійних спілок. На окружні наради, що організовувалися в округах, де не існувало робмедів, покладалися завдання контролю за лікувально-оздоровчою діяльністю закладів робітничої медицини й за формуванням і витрачанням страхових фондів. Страхделегатам, обраним на підприємствах, ставилося в обовязок не тільки перевіряти якість наданої медичної допомоги та обґрунтованість страхових виплат, а й сприяти хворим робітникам, які не знали своїх прав.

З другої половини 20-х рр. у звязку з централізацією господарського управління профспілки почали поступово усуватися від керівництва закладами страхової робітничої медицини, що врешті-решт, призвело до ліквідації її мережі. В 1926 р. спочатку ВУРПС передав у розпорядження страхкас профспілкові санаторно-курортні заклади240. В 1927 р. інші заклади "Робмеду" перейшли до обслуговування різних верств населення. На утримання фонду страхової медицини переводилися сільські лікувальні заклади, які раніше фінансували з місцевого бюджету.

Фінансування медичної допомоги робітникам республіки здійснювалося на нижчому порівняно із загальносоюзним рівні. Це пояснювалося заниженим рівнем фінансування лікувальних закладів України внаслідок пільгового страхового тарифу для підприємств важкої промисловості, а також через високу питому вагу робітників серед населення республіки.

Відсутність належного фінансування гальмувала розвиток системи медичного страхування робітників. У 1922 р. органи "Робмеду" марно намагалися поновити вщент зруйновану мережу амбулаторно-поліклінічних та лікарняних закладів, у першу чергу - в Гірничопромисловому районі України. Формально у 1922/23 р. кількість амбулаторно- поліклінічних закладів в УСРР на підприємствах збільшилася з 280 до 628, а кількість лікарень - з 111 до 152. Однак більшість новостворених поліклінік, призначених для обслуговування робітників, не відповідала статусу закладів такого типу як за характером, так і за кваліфікацією їх працівників.

Розвиток мережі закладів "Робмеду" намітився в 1923/24 р., однак у наступному році цей процес було призупинено. Консервація нерентабельних підприємств, що скоротила надходження коштів до фонду страхової медицини, зумовила ліквідацію відділів та закладів останньої в непромис- лових округах, кількість котрих скоротилася з 665 до 650. Виняток становили робітничі поліклініки, чисельність яких збільшилася з 61 до 75241.

У цей час було побудовано перші показові медичні заклади - Палац охорони здоровя в Дніпропетровську при заводі ім. Г. Петровського, зразкову поліклініку диспансерного типу у Червонозаводському районі Харкова, а також пять типових робітничих поліклінік: на судноремонтному заводі ім. А. Марті в Миколаєві, Лозовій Павловці Кадіївського району Луганського округу, Костянтинівці Артемівського округу, Горлівці, Краматорську. Завершувалося будівництво шести типових поліклінік - на Титовському руднику Лисичанського району Артемівського округу, Петров- ському руднику Маріїнського району Сталінського округу, Будьоннів- ському руднику, у с. Марганець однойменного району Криворізького округу, в районі Дубової Балки того ж округу, а також у Маріуполі.

До 1929 р. було відкрито 5 нових лікарень, 10 поліклінік і 5 амбулаторій. Завершувалося спорудження ще 5 амбулаторій, 3 поліклінік та 1 лікарні. За винятком поодиноких зразкових поліклінік, у проектуванні звичайних допускалися суттєві прорахунки, а в будівництві - недоробки. Так, Костянтинівську було споруджено у болотній місцевості, а Сталінську - далеко за містом. Через недостатнє обладнання більшість нових поліклінік працювали не на повну міць: їх завантаженість становила 40-60%, у той час як старі працювали з перевантаженням, не маючи можливості обслуговувати всіх тих, хто потребував медичної допомоги.

Наприкінці 20-х рр. медичним закладам удалося зменшити кількість відмов хворим у наданні допомоги. Кількість застрахованих робітників значно зросла, й вони почали частіше звертатися до медичних закладів. У 1927/28 р. кількість відмов порівняно з попереднім роком зменшилася на 12%. Головним чином це було досягнуто за рахунок обслуговування застрахованих медичними закладами відкритого типу завдяки покращанню забезпечення їх лікарями, чисельність котрих за рік зросла з 3 тис. 839 до 4 тис. 301, а також шляхом інтенсифікації їхньої праці244.

Почастішали і випадки обслуговування хворих вдома. З 1926/27 р. по 1927/28 р. кількість таких відвідувань зросла майже на третину (29%) при збільшенні чисельності застрахованих на 4,4%. Причому у Донбасі кількість випадків обслуговування хворих вдома збільшилася наполовину. Оскільки заклади "Робмеду" не могли задовольнити всі виклики лікарів, застраховані почали звертатися за допомогою вдома до загальногромадянських медичних закладів, особливо на селі. Й хоча серед сільського населення застраховані становили невелику частку, їх відвідування лікарями дорівнювала 20% їх загального числа.

Найслабшим ланцюгом у системі медичного обслуговування застрахованих була лікарняна допомога. Щоб покращити її рівень в умовах скорочення фінансування страхової медицини у 1923/24 р., лікарні "Робмеду" передавалися на кошти місцевого бюджету, але там, де існувала розвинута мережа загальногромадянських відповідних закладів. За "Робмедом" залишилися лише лікарні закритого типу у Донбасі, Криворіжжі, Дніпропетровську і при окремих підприємствах в інших регіонах республіки. У 1924/25 р. частка лікувальних закладів страхової медицини в Гірничопромисловому районі становила 43,5% загальної кількості лікарень "Робмеду"246. Незважаючи на гостру потребу у ліжковій допомозі, будівництво лікарень здійснювалося повільно. Найгірше становище з медичною допомогою склалося в Донбасі, де ще до революції мережа лікарняних закладів була слабо розвиненою. В Артемівському навіть не було відбудовано дореволюційної мережі лікарняних ліжок247.

В Кривому Розі на 40 тис. мешканців було лише дві лікарні - загальногромадянська на 100 ліжок та робітнича на 70 (1 на 235 застрахованих)248. Якщо закрита робітнича лікарня була обладнана необхідним устаткуванням і добре відремонтована, то окружна розміщувалась у малому, непристосованому приміщенні та мала погане обладнання. Коштів не вистачало навіть на дотримання належного санітарного стану. Пошесний барак, в якому бракувало ізолятора, був переповнений інфекційними хворими. В амбулаторії лікарні, що обслуговувала незастрахованих хворих, збиралися довгі черги. Вони чекали прийому, стоячи або сидячи на брудній підлозі.

Гострою, особливо у Донбасі, була проблема віддаленості лікарняних закладів від відповідних селищ. 41% донецьких гірників отримували медичну допомогу в радіусі від 2 до 6 км від місця проживання, до 2 км - 8,3%, а на місці - 31,9%. Ближче від відповідних селищ знаходилися робітничі лікарні, що обслуговували працівників силікатної, металургійної та особливо хімічної промисловості. Так, усі робітники підприємств останньої отримували лікарняну допомогу на відстані 2 км, причому 88% - на місці; 88% робітників металургійних підприємств - у радіусі до 2 км, а 12% - від 2 до 6 км; 45,4% робітників силікатної промисловості - до 2 км249. Такі відстані в умовах бездоріжжя й браку місцевого транспорту позбавляли багатьох хворих можливості отримати медичну допомогу.

Допомога лікарняних закладів була недостатньою не тільки за кількісними, а й за якісними показниками. Стаціонари, як правило, надавали медичну допомогу хірургічним та гінекологічним хворим, а також обслуговували жінок, котрі бажали перервати вагітність. Ліжок для лікування інших хворих бракувало або, як в єдиному медичному закладі Луганського округу, взагалі не було250. Не вистачало ліжок і для породіль. У деяких лікарнях промислових районів не існувало пологових відділень.

Більш успішно вирішувалася проблема забезпечення лікувальних закладів кадрами. Незважаючи на поступове збільшення кількості медиків у Донбасі, насамперед за рахунок фахівців загального профілю, лікарів вузької спеціальності не вистачало. Якщо чисельність терапевтів у цьому регіоні з 1925/26 до 1928/27 рр. збільшилася з 39 до 96, педіатрів - із 3 до 15, то хірургів - лише із 21 до 29, окулістів - із 3 до 10, фізіотерапевтів - із 12 до 16, венерологів - із 9 до 21, гінекологів - із 15 до 25, невропатологів - з 4 до 8 й рентгенологів із 3 до 8. Наприкінці 20-х рр. майже половину медиків Донбасу становили фахівці зі стажем роботи до 5 років, тобто без потрібного досвіду роботи252.

Оскільки лікарі не бажали працювати у Донбасі та Криворіжжі через гостру житлову кризу і брак елементарних побутово-культурних умов, допомогу в багатьох медичних закладах цього регіону надавали фельдшери. Так, у Сніжнянському районі в першій половині 1929 р. з 14,5 тис. хворих, що звернулися за лікарською допомогою до закладів Наркомздоровя, 9,5 тис. обслуговували фельдшери253.

Перевантаженість лікарень, їх погане забезпечення, а також мізерний рівень оплати праці медичних працівників зумовили їх недбале ставлення до виконання службових обовязків. Багато лікарів, котрим із 1925 р. заборонялося займатися приватною практикою, порушували це зобовязання. З 11 тис. лікарів, які займалися приватною практикою у 1927 р., тобто такими, що отримали відповідну ліцензію на приватну лікарську практику, було лише 124254. Негативно впливало на рівень лікарського обслуговування і сумісництво медичних працівників, також дуже поширене в 20-х рр. Сподіваючись заробити зайву копійку, лікарі намагалися влаштуватися на роботу у різних закладах.

Медичні працівники допускали різноманітні зловживання, особливо у психіатричних лікарнях, порушуючи права і людську гідність найменш захищеної групи хворих. Харківське "Вечірнє радіо" в передачі М. Христофорова "За стінами Сабурівської лікарні" з обуренням повідомляло про жахливі умови перебування психіатричних хворих у 4-й столичній лікарні й аморальні вчинки медичного персоналу. Через недостатнє фінансування (26 коп. на день на одну особу) вони ходили голі та босі в приміщенні, що погано опалювалося, і систематично недоїдали. Обслуговуючий персонал, якого бракувало, погано доглядав за ними. Більше того, хворих примушували виконувати "чорну роботу", котру мав виконувати останній. Внаслідок відсутності приміщень для ізоляції різних груп хворих вони постійно билися й травмували один одного. Неодноразово траплялися і випадки їх фізичного покарання із боку пяних санітарів: хворих тягали по полу, душили, били в живіт, щоб не залишати синців. У той же час лікарі проявляли байдужість до таких вчинків обслуговуючого персоналу, оскільки самі не виконували належно службових обовязків255.

Дефіцит фінансування страхової медицини в 1927-1929 рр. спричинив помітне погіршення рівня допомоги, незважаючи на зростання кількості відповідних закладів "Робмеду" та збільшення лікарів у них. За наслідками їх обстеження в 1929 р., ВУРПС констатував: "Стан медичної допомоги застрахованим не тільки відстає від загального розвитку народного господарства і залишається важким, а й характеризується погіршенням, особливо в промислових районах".

Скорочення планового фінансування спричинило перебої у роботі медичних закладів, насамперед лікарень, котрі закривалися на 1,5-2 місяці не тільки в Донбасі, а майже по всіх округах. Зривався ремонт їх приміщень; погіршувалося постачання продовольством, перевязочними матеріалами, медикаментами затримувалася зарплата лікарям256. У таких умовах обовязок забезпечення медичних закладів білизною, предметами гігієни, перев язочними матеріалами та навіть паливом покладався на хворих.

Ситуація із забезпеченням перев язочним матеріалом звичайно загострювалася наприкінці бюджетного року, коли тимчасово припинялося постачання не тільки лікарняних закладів, а й аптек. Але у 1929 р. криза постачання розпочалася в третьому кварталі. З цього приводу у журналі "Службовець" була надрукована стаття, у якій розповідалося, що хворому, котрий потрапив до медичного закладу Турчинецького радгоспу Сатанівського району Проскурівського округу, не змогли вчасно накласти гіпс на переламану кінцівку через брак бинтів у лікарні та районній аптеці. Його батько, вимушений поїхати за перевязочним матеріалом до Проскурова, витратив на квиток 16 руб., притому, що бинти коштували 1,5 руб.257

Медичні заклади систематично не дотримували за планами постачання жири, мясо, крупи і цукор. Хворі, котрі не витримували голоду, нерідко полишали стаціонарне лікування259. Погіршення продовольчого забезпечення зумовлювалося й відповідною кризою, що виникла в 1928-1929 рр.

Зважаючи на фінансові труднощі, лікарі скорочували термін перебування хворих у лікарнях, особливо у великих містах. Однак офіційні органи пояснювали ситуацію, яка склалася, виключно збільшенням числа абортниць, котрі займали нечисленні лікарняні ліжка260.

Періодичні вилучення коштів із фонду розвитку робітничої медицини негативно впливали на стан її окремих галузей та сфер діяльності, зокрема й тих, що визнавалися пріоритетними: боротьбу з інфекційними, професійними і соціальними захворюваннями, а також охорону материнства та дитинства.

Серйозні проблеми в медичному обслуговуванні робітників зумовлювалися нерозвиненістю мережі допоміжних медичних закладів "Робмеду": аптек, хіміко-бактеріологічних лабораторій і рентген-кабінетів.

У перший рік існування страхової медицини при нечисленних робітничих поліклініках та лікарнях почали організовуватися аптеки, в котрих зберігалося безкоштовне обслуговування, щоправда, виключно для застрахованих робітників і службовців, у той час як в інших, що підлягали "Медторгу", вводилася платність ліків. З 1921/22 р. до 1923/24 р. кількість аптек "Робмеду" зросла з 5 до 186. В 1925/26 р. аптечна мережа його складалася з 338 закладів. Однак у наступному році їх кількість зменшилася на третину внаслідок переведення аптек "Робмеду", переважно в аграрних та напівпромислових регіонах, на господарський розрахунок і переданням їх у відання місцевих відповідних управлінь. Відповідно в цих регіонах було обмежено можливості безкоштовного придбання ліків для застрахованих робітників. Право на безкоштовне придбання ліків в аптеках "Робмеду" збереглося у промислових районах з великими університетськими центрами й, насамперед, Гірничого промислового району, де мережа їх продовжувала зростати. В 1926/27 р. частка аптек "Робмеду" останнього становила половину цих закладів страхової медицини УСРР261.

Однак на початку 20-х рр. застраховані часто-густо не могли придбати в робітничих аптеках елементарні ліки, оскільки вони постачалися певними групами медикаментів у розмірі від 15 до 60% потреби262. Перебої в забезпеченні аптек зумовлювалися скороченням експорту ліків, котрій на 55% задовольняв потреби в фармацевтичних товарах у 1910- 1914 рр., та руйнацією вітчизняної медичної промисловості, що активно розвивалася під час Першої світової війни263.

Забезпечення аптек медикаментами дещо поліпшилося лише наприкінці 20-х рр. завдяки відбудові й розвитку хіміко-фармакологічної промисловості. В 1927/28 р. радянські підприємства випускали продукцію, котра на 70% задовольняла потреби у фармацевтичних препаратах, зокрема повністю - у неосальварсані, галеніках і дозованих засобах; від 98 до 88,6% - в неорганічних препаратах; більше ніж на 2/3 - у дезінфекційних засобах й алкалоїдах, тоді як в органічних препаратах - лише наполовину.

Загальносоюзні дані не відображали ситуацію, що склалася в Україні. Аптеки, як і раніше, лихоманило від перебоїв у постачанні фармацевтичними засобами, оскільки в республіці не існувало відповідного виробництва. Саліцило-хлороформний завод та Катеринославську йодну станцію, створені під час Першої світової війни, було законсервовано265. Незважаючи на наявність необхідних ресурсів, було відхилено пропозицію Нарком- здоровя УСРР щодо налагодження виробництва українського касторового масла, хоча його імпорт, а з 1926 р. ввезення з РСФРР, не задовольняли потреб266. Таку ж позицію союзний уряд зайняв і стосовно організації виробництва в Україні інших фармацевтичних препаратів, хоча в аптеках республіки бракувало таких простих ліків, як камфорне й касторове масло, бертолетова сіль, борна кислота, йодоформ267. Внаслідок затримки асигнувань на заклади "Робмеду" у 1927/28 р. ситуація з постачанням аптек страхової медицини катастрофічно погіршилася. Робітники фактично були позбавлені можливості користуватися безкоштовними ліками268.

Рівень забезпечення ними хворих погіршувався у міру їх віддаленості від окружних центрів. Найкраще постачалися медикаментами застраховані в столиці. У Харкові було створено найбільшу в УСРР зразкову аптеку при 1-й робітничій поліклініці, де працювали 46 кваліфікованих фармацевтів, котрі щодобово виготовляли до 1700 одиниць ліків269. Аптеки районних центрів, що існували при медичних закладах, у яких працював некваліфікований персонал, обслуговували хворих переважно простими готовими ліками. В той же час платні госпрозрахункові аптеки готували ліки за складними рецептами. Сільські, при відповідних сільських медичних дільницях, щоденно готували від 40 до 100 одиниць ліків за нескладними рецептами, однак останні, виготовлені фельдшерами або акушерками, котрі поєднували лікувальну роботу з фармацевтичною, мали низьку якість270. Однак і в міських аптеках вона не завжди була задовільною, хоча кращою, ніж у сільських.

Якість лікування хворих залежала не тільки від наявності необхідних медикаментів, а й від правильної діагностики захворювань. Незважаючи на те, що у 1926/27 р. порівняно з 1922/23 р. кількість хіміко-бактеріоло- гічних лабораторій в УСРР збільшилася в 11 разів, а рентгенівських кабінетів - у 6 разів, темпи зростання діагностичних закладів не відповідали потребам медичноїдопомоги. Оскільки в СРСР рентгенівські апарати не вироблялися, а їх імпорт стримувався через обмеженість коштів і ліцензій, до 1928/29 р. для закладів "Робмеду" було придбано лише 6 останніх271. За наявності апаратів організації рентгенівських кабінетів перешкоджав брак фахівців та плівки. З цих причин на чотири місяці припинили роботу рентгенівські кабінети в Алчевську й Хрустальному Луганського округу. Через брак приміщення у Вільшанській лікарні не працював аналогічний кабінет, придбаний у 1923 р.272

Перші електро-світло- та водолікувальні кабінети при закладах робітничої медицини було організовано в 1924/25 р. Єдина у Донбасі електросвітловодолікарня працювала в Сталінському окрузі. Але при ній не було створено ані гуртожитку, ані їдальні. Електро-світло-лікувальний кабінет у Макіївці через два роки після відкриття закрився через поломку апаратури, і не працював до кінця 20-х рр.

Найкраще обладнувалися відповідним устаткуванням столичні заклади робітничої медицини, де приймали хворих кваліфіковані працівники й надавали консультації "світила" з провідних науково- дослідних установ. Але, за встановленими інструкціями, робітники могли потрапити на консультацію чи на лікування до таких закладів лише за дозволом лікувального бюро при центральному "Робмеді", який надавався за клопотанням його місцевих органів чи страхових кас, тобто після бюрократичної процедури, що нерідко затягувалася на декілька місяців. Тому багато хворих прибували до Харкова "неорганізованим порядком" з надією самостійно отримати направлення на лікування від Центрального лікувального бюро (ЦЛБ). Після кількаденної біганини та чекання в довгих чергах деяким із них вдавалося отримати необхідну резолюцію і потрапити на лікування до столичних закладів. У 1924 р. частка тих, хто отримав дозвіл на медичну допомогу поза направленням місцевих органів "Робмеду", становила 36% серед застрахованих, котрі лікувалися в столичних медичних закладах за дозволом ЦЛБ.

Кількість застрахованих, які отримували допомогу у найкращих медичних закладах республіки, була мізерною. В 1924 р. вона досягла лише 2 тис. 988 хворих, або 0,28% застрахованих. Частка робітників серед них дорівнювала 26,6%, службовців - 42% й членів родин застрахованих - 31,1%. Більшість іногородніх хворих приїздили з Донеччини та Полтавщини. Найвищою була частка робітників серед прибулих із Донбасу (37,5%) й найменшою - серед місцевих харківян, що лікувались у столичних закладах "Робмеду" (22%).

Майже половину хворих становили хронічні, котрі потребували постійної допомоги. Вони займали більшість стаціонарних ліжок. 18,7% хворих отримували терапевтичну допомогу, 12% - хірургічну, 16,5% - неврологічну, 6,96 % - офтальмологічну, 7,4% - отоларингологічну, 24% - ортопедичну й протезну - 8,7%.

Профілюючою в роботі центральних закладів "Робмеду" була стаціонарна допомога, а інші види останньої мали допоміжне значення. Відповідно це засвідчують дані про розподіл фонду фінансування медичної допомоги в Харкові, з якого 56,1% коштів витрачалося на стаціонарну, 2,6% - на амбулаторно-поліклінічну, 15,6% - на санітарно-курортну, 0,8% - на консультативну, 5,2% - на забезпечення прибулих гуртожитками та 6,3% - на протезування274.

Специфіку діяльності органів "Робмеду" визначала боротьба з професійними захворюваннями, котра розпочалася з організації охорони здоровя робітничої молоді. У 1923 р. при відділі робітничої медицини НКЗУ і при робмедах 13 промислових округів було створено Інспектуру охорони здоровя робітничої молоді (ОЗРМ)275.

Згідно з декретом РНК УСРР від 21 листопада 1922 р., одним із перших заходів інспектури стало проведення безкоштовних медичних обстежень застрахованих підлітків-робітників276. Незважаючи на те, що кількість останніх постійно зростала (з 1923 р. до 1926 р. вона збільшилася з 11 тис. 149 до 30 тис. 149 осіб), обстеження залишалися вибірковими. Їм підлягали переважно робітники-підлітки окремих металургійних підприємств277. Якщо в Катеринославській губернії обстеження взагалі не проводилися, то у Донбасі вони охоплювали значну частину робітничої молоді278. Однак, частка обстежених, як, наприклад, по Луганському округу, становила менше третини робітників-підлітків: 3 тис. з 10 тис.279 Крім того, як зазначалося на І Всеукраїнській нараді по охороні здоровя робітничої молоді (березень 1926 р.), "медичні обстеження проводилися в спішному порядку при відсутності кваліфікованих медичних сил й тому страждали неповнотою та неточністю".

У 1925 р. в Київській та Харківській окружних поліклініках було започатковано їх диспансеризацію282. З 1927 р. цей досвід було поширено на великі школи ФЗУ, де вводилися посади штатних лікарів, а у промисловості - на підприємства, в яких підлітки працювали на шкідливих виробництвах283. Однак у більшості останніх і шкіл фабрично-заводського учнівства, а також в індустріально-технічних, професійно-технічних та сільськогосподарських школах диспансеризація не проводилася.

На стадії організації й наукових дослідів перебувала робота закладів "Робмеду" по профвідбору молоді. З 1924 р. як експеримент її було започатковано в столичному бюро по вибору професій, а у 1926 р. зроблено спробу поширити на Київ, Дніпропетровськ, Сталіно та Одесу, де створювалися аналогічні органи. Однак через перевантаженість санітарно-промислових лікарів, котрі не мали вільного часу не тільки для участі в засіданнях бюро, а й для консультацій під час прийому молоді на роботу і зарахування на навчання до шкіл ФЗУ, діяльність їх виявилася малоефективною. В результаті підлітки призначалися на роботу, що не відповідала стану їхнього здоровя та призводила до збільшення хронічних захворювань.

Не забезпечувалося й оздоровлення робітничої молоді. Хоча профспілкові органи звичайно дотримувалися встановленої для робітників- підлітків броні при розподілі місць у будинках відпочинку та на курортах, яка становила відповідно 10% і 5%286, кількість осіб, що могла скористатися цією пільгою, була мізерною. Так, у 1925 р. з 200 підлітків, визнаних такими, котрі потребували оздоровлення, санаторно-профілактичні заклади відвідали лише 3.

Масовій диспансеризації та професійному відбору й оздоровленню молоді перешкоджали відсутність цільових асигнувань із боку страхових органів, брак санітарно-промислових лікарів та їх перевантаженість, а також нечисленність оздоровчих закладів. 75 таких фахівців не вистачало навіть для забезпечення медичних закладів великих промислових підприємств. Тому в аграрних округах УСРР їх взагалі не було288.

Впродовж 20-х рр. не було започатковано профілактику і лікування професійних захворювань дорослих робітників. Робота закладів "Робмеду" перебувала на стадії диспансерного обліку. Періодичні медичні огляди не організовувалися навіть серед робітників шкідливих виробництв. Відповідно травми й професійні захворювання не реєструвалися, а кваліфікована лікарська допомога при нещасних випадках не надавалася289. Дефіцит карет швидкої медичної допомоги перешкоджав своєчасній доставці травмованих до робітничих амбулаторій та лікарень. Бракувало й спеціальних носилок для їх перенесення.

Навіть наприкінці 1920-х рр. 15 шахт Хрустального рудоуправління обслуговували 2 карети швидкої допомоги290. Аналогічна ситуація з транспортом склалася й на інших підприємствах та рудниках.

Зростання виробничого травматизму, особливо в гірничій промисловості Донбасу, в 1925/26 р. вимагало організації першої медичної допомоги при нещасних випадках на виробництві. Однак через брак санітарно- промислових лікарів, приміщень і обладнання для організації медпунктів, перша лікарська допомога запроваджувалася на рівні самодопомоги: всі бригади на рудниках та заводах почали постачатися індивідуальними пакетами зі стерильним перевязочним матеріалом, а десятники - сумками-аптечками. 500 останніх було направлено для навчання на короткотермінові курси першої медичної допомоги.

Лише у 1927 р. заклади Наркомату охорони здоровя приступили до організації кваліфікованої лікарської допомоги при нещасних випадках на виробництві. На промислових підприємствах і в шахтах почали створюватися амбулаторії й пункти першої медичної допомоги. За інструкцією "Робмеду", у медпунктах мали працювати завідувач, терапевт, хірург, санітарно-промисловий лікар, лікар по диспансерній роботі та два стоматологи, а в диспансері - також отоларинголог і окуліст. Там, де фабрично-заводські медичні заклади укомплектовувалися лікарями, згідно зі штатною рознарядкою, робітники могли отримувати на виробництві не тільки першу допомогу, а й лікування, якщо захворювання не потребувало звільнення з роботи. Але фахівців вузького профілю, як правило, не вистачало294. Бракувало і коштів не тільки на організацію амбулаторій, а й пунктів першої медичної допомоги.

Намагаючись подолати кризову ситуацію з наданням лікарської допомоги, насамперед у Донецьку, Дніпропетровську та Криворіжжі, й особливо на гірничих підприємствах, влада дбала про розгортання медпунктів у цих регіоннах за рахунок непромислових. Так, якщо в цілому по УСРР кількість пунктів першої медичної допомоги у першому півріччі 1928/29 р. порівняно з попереднім роком скоротилася з 424 до 408, то в Донбасі та Криворіжжі - збільшилася. До травня 1929 р. планувалося відкрити мінімум по два медпункти на великих шахтах Луганського, Артемівського і Сталінського округів, а також припинити прийом хворих фельдшерами там, де були лікарі, й встановити їх догляд над фельдшерськими пунктами та перевязочними295. Але ця проблема була завязана на проблемі лікарських кадрів: у 1926/27 р. один лікар на Донбасі мав обслуговувати 550 застрахованих, а в наступному ненабагато менше - 476296.

Ступінь забезпечення пунктами першої медичної допомоги різнився не тільки залежно від виробничого характеру регіонів, а й в їх межах, оскільки вони звичайно організовувалися на великих підприємствах та шахтах з кількістю робітників не менше 300-500 осіб. Так, якщо підприємства гірничої та металургійної промисловості майже повністю забезпечувалися пунктами першої медичної допомоги (на 88%), то у радгоспах останніх взагалі не було297. Амбулаторну допомогу на місці мали 22% радгоспів і колгоспів та ще 7% - лікарську допомогу.

Несвоєчасне надання першої медичної допомоги при виробничих травмах сприяло розвитку інвалідності, але в Україні бракувало фахівців- ортопедів відповідних медичних закладів для надання допомоги. Харківський інститут ортопедії, створений у 1922 р., не міг задовольнити допомогою навіть тих застрахованих хворих, котрих надсилав Наркомздоров я. В одній із заміток робкора, що була надрукована у "Пролетарской правде" на початку 1929 р., повідомлялося про безкінечні черги, в яких хворим доводилося вистоювати, щоб потрапити на прийом до лікаря в Інституті ортопедії, причому нерідко через безладдя у роботі реєстратури299.

Щоб перешкодити розвитку інвалідності, з 1927 р. у місцевостях найбільшого травматизму почали відкриватися відповідні відділення при лікарнях. Організація Словянського інституту травматології, аналогічного Харківському, через брак коштів гальмувалася 300.

Існувала проблема й із забезпеченням інвалідів протезами, котрі вироблялися лише на двох - Харківському та Київському - ортопедичних заводах. Для безкоштовного отримання протеза інваліди записувалися в чергу і чекали по декілька місяців.

За наслідками дослідження можна зробити висновок, що з ініціативи професійних спілок органи охорони здоровя намагалися організувати пільгову систему медичного обслуговування робітників. Спроба створення системи страхової робітничої медицини у першій половині 20-х рр. не увінчалася успіхом через кризовий стан промисловості. Фінансові інєкції закладів "Робмеду", здійснені за рахунок державного бюджету в середині 20-х рр., почали виводити їх із кризового становища. Однак систематичні зриви планів фінансування закладів охорони здоров я наприкінці 20-х рр. спричинили нове погіршення рівня медичної допомоги робітникам УСРР. Незважаючи на збільшення розмірів фінансування, заклади робітничої медицини не справлялися зі зростаючим навантаженням як внаслідок збільшення кількості найманих працівників, так і через погіршення стану їх здоровя. Тому збільшення чисельності лікувальних закладів та зростання кількості медичних працівників не забезпечували належного рівня відповідного обслуговування робітників. Не могли суттєво змінити ситуацію й пільги, надані робітникам, що не спрацьовували при відсутності належного діагностичного та лікувального обладнання, а також необхідних ліків. І все ж таки, незважаючи на серйозні недоліки у розвитку вітчизняної медицини, зумовлені фінансовими труднощами, саме на початку 20-х рр. в УСРР було закладено засади ефективної системи охорони здоров я, котра реалізувалась у майбутньому за більш сприятливих умов.

5.Джерела існування

В 1914 р. матеріальний рівень життя робітничих родин майже цілковито (на 95-97%) визначався розміром заробітку302. Галопуюча інфляція у роки війни і революції звела заробітну плату до ролі другорядного чинника в їхніх прибутках. У лютому 1920 р. вона у харківських робітників разом із пайком становила менше половини надходжень до бюджету їхніх родин303.

Мізерну частку прибутків робітничих родин становили надходження по соціальному страхуванню. Щоправда, впродовж 1920-1927 рр. їх питома вага збільшилася в сім разів - з 0,6% до 4,3%, що зумовлювалося зростанням зарплати.

Незважаючи не незначний розмір прибутків по соціальному страхуванню, темпи збільшення відповідних виплат у роки непу значно випереджали зростання зарплати. Це досягалося за рахунок збільшення охоплення страхувальників і зменшення недобору страхвнесків. Деякі види страхової допомоги (з тимчасової непрацездатності, а також пенсії з другої половини 1920-х рр.) цілком визначалися розмірами заробітку, норми ж іншої (по безробіттю) - підлягали періодичному перегляду відповідно до зростання середнього рівня зарплати. Разом із тим поступово розширювалося коло осіб, котрі користувалися страховою допомогою, особливо по безробіттю й інвалідності. Щоправда, їх частка серед безробітних та осіб пенсійного віку залишалася незначною.

Щоб вижити, робітники вдавались до різного роду підробітків: від ремесла за спеціальністю (не без використання заводських матеріалів й інструментів) до торгівлі. Остання для багатьох перетворювалася з випадкових операцій по обміну на промисел. Щоб не розривати з містом і підприємством, робітники та члени їхніх родин у силу обставин мали приділяти більше уваги й зусиль городу, ремеслу і мішечництву.

Статистики 1920-х рр. виокремлювали шість видів прибутків робітничих родин, окрім заробітної плати та страхової допомоги: позики, споживчі кредити, приробітки, надходження від продажу майна, від здавання житла в оренду, від власного сільського господарства.

На початку 1920 р. від чверті до третини прибутків робітників Харкова становили позики в борг у родичів, сусідів чи друзів305. Патерналістський тип відносин за типом "патрон - клієнт", що зумовлювався пануванням патріархально-сімейних стосунків, коли старші мали піклуватися про молодших, сильні про слабких, поширювався на всі сфери суспільства. Однією зі стабільних форм спілкування в останньому було й підтримання міцних звязків між міськими і сільськими родичами. Проте з 1922 р. внаслідок збільшення заробітків робітники все рідше зверталися за допомогою до більш заможних родичів чи друзів. Відповідно частка надходжень від позик у борг скоротилася до 1924 р. для їх різних професійних груп - від 2,5% (в харчовиків) до 4,3% (робітників комунального господарства).

Замість позик у приватних осіб зростав такий вид надходжень членів робітничих родин, як споживчий кредит в кооперативних лавках. Його частка в бюджетах робітників становила наприкінці 1923 р. від 0,9% (у працівників комунального господарства) до 6,8% (в металістів) залежно від платоспроможності їх груп306. Зростання кредитного обігу прискорила грошова реформа 1924 р., що підвела тверду базу для боргових розрахунків.

До 14% прибутків на початку 1920 р. робітники Харкова отримували за рахунок витрачання грошових заощаджень. Після їх використання, щоб вижити, вони вдавалися до розпродажу домашнього майна й продовольчих запасів (продукції присадибних господарств). Таким шляхом робітники отримували від 13,6% до 35,5% сімейних надходжень. В міру зростання заробітків цей процес уповільнювався, хоча ще на початку 1923 р. прибутки від продажу майна становили від 1,6% (у цукровиків) до 6,8% (в мукомелів) бюджетних ресурсів робітничих родин307. Як зазначала І. Дубинська, "тут наявний не продаж майна, вже достатньо розпроданого у голодні роки, а продаж речей, котрі отримувалися на пайок (цукровики) або купувалися в кредит (мукомели)"308. Продаж продовольства з запасів як джерело прибутків мав менше значення, ніж продаж речей. За даними бюджетних обстежень робітників Харкова, певну роль він відіграв лише у мукомелів (3,1%) і в цукровиків (1,5%).

Взагалі запозичення із заощаджень та запасів, що формувалися головним чином за рахунок натуральних заготівель із власного сільського господарства, залишалося вагомою часткою надходжень виключно у родинах цукровиків (2,5% сукупного прибутку)309.

Зворотний процес, коли робітничі родини змогли поновити те, що було розпродано або прийшло в непридатність, а також підтримувати звичайний комплект одягу та запаси господарського інвентарю, розпочався через 1,5-2 роки у міру подальшого зростання заробітку та звільнення його від натуральних елементів внаслідок впровадження грошової валюти в роздрібний обіг.

Тимчасові прибутки від приробітків голови та членів родини, котрі не були повязані з основною роботою за найманням, становили в 1920 р. лише від 3% до 5,8 % їх бюджетів310. Це були надходження від випадкової поденної роботи, від ремесла, роботи на замовлення й інших промислів. Значення їх, як правило, було обернено пропорціональним розміру заробітку голови родини, котрий покривав основні сімейні потреби. Внаслідок двократного зростання заробітної плати впродовж 19201927 рр. частка цих прибутків відповідно зменшилася - до 1,3% бюджету (загальносоюзні дані). Зростання зарплати робітників, зайнятих у фабричному виробництві, звільняло їх від занять кустарними промислами в неробочий час. Однак зменшення питомої ваги додаткових приробітків не супроводжувалося падінням їх абсолютного розміру, який навіть дещо збільшився за відповідний період.

Майже 19% прибутків робітничих родин у 1920 р., за оцінкою деяких дослідників, становили надходження від крадіжок на виробництві, в тому числі сировини для виробництва предметів вжитку та товарообміну311.

Особливо популярним на металургійних підприємствах стало виробництво запальничок, відер, ножів, металевих пічок - "буржуйок". Оцінюючи ситуацію з крадіжками на підприємствах, російський економіст С. Маслов, котрий перебував в еміграції, писав: "На вимоги радянської влади, яка закликала грабувати награбоване, робітники відгукнулися нещадним розграбуванням фабричного майна:сировини, палива, предметів обладнання і фабрикатів, що вироблялися. Крадіжки почалися з перших днів радянської влади і тривали "без перепочинку" у всі роки радянської влади. З мідних частин вироблялися запальнички, ... із заліза - лампочки, кухонні листи (дека), каструлі, відра; з чавуну - пательні; з передавальних пасів - підошви; зі шкіри і плюшу спальних вагонів - штани, тужурки й т.ін.... Із закладів і від "народного добра" крадіжки перейшли в середовище самого населення". Вони з кримінального злочину перетворилися на засіб підтримання життя.

Внаслідок порушення традиційної системи постачання міст шляхом торгівлі робітники мали обмінювати на хліб та олію вироблені на дозвіллі або вкрадені на виробництві промислові товари, а також предмети домашнього скарбу, нагромаджені у попередні роки. Не держава годувала місто, а самі городяни "самозабезпечувалися" всупереч продовольчій диктатурі. Якщо до революції обмін кустарних виробів на продовольство, який отримав назву "мішечництво", мав виключно споживчий характер, то в умовах "воєнного комунізму" він став для багатьох робітників додатковим промислом, а для тих, хто припинив звязки з виробництвом, перетворився на постійний бізнес.

Щодо вимушеного характеру мішечництва один з керівників Наркомпроду УСРР М. Владимиров зазначав: "Й дійсно, багато з нас дуже часто опиняються перед питанням: яким чином за сучасних умов, за нинішніх цін, за нинішньої дефіцитності державного постачання може проіснувати той чи інший громадянин, котрий не бажав бути дрібним торгівцем або просто [бажав] залишитися чесною людиною? Як може радянський службовець, отримуючи 3-4 тис. рублів на місяць, а іноді й менше, проіснувати при ціні на хліб вище 100 руб. [за] фунт, при ціні костюму у декілька десятків тисяч рублів, шаленій вартості прання білизни та інших дрібниць, без котрих, однак, неможливо людське існування"*313.

Незначну, але вагому в умовах продовольчої кризи частку прибутків становили надходження з присадибних городів. Місто і село під час господарської розрухи помінялися ролями. "Якщо до війни, - як зазначав завідувач відділу статистики праці ЦСУ СРСР Г. Поляк, - значна частина заводського прибутку вливалася з міста в селянське господарство, то тепер [на початку 1920-х рр.] дає вже не місто, а село". За два роки - з 1918 по 1920 - чисельність фабрично-заводських робітників скоротилася на 1/3. Ті, хто мав можливість, уходили на село або відсилали туди родини, годуючись продовольством, котре вони привозили звідти. Одночасно сільське господарство проникало у міста: під картоплю розорювалися всі вільні площі дворових дільниць, міські та фабричні землі. Город ставав одним з вагомих елементів прибуткового бюджету.

Переважно займалися сільським господарством низькооплачувані робітники, причому не тільки в селищах, а й у містах. Експлуатація земельних ділянок була підпорядкована суцільно інтересам молочного господарства. Середній розмір польового засіву на цих ділянках становив близько 1/4 десятини на господарство. Більша частина земельної площі (0,50 десятини на одне з тих, що мали землю) використовувалася під косовицю. Домашню худобу мали 18,5% робітничих родин, а домашню птицю - 22,8%. Городи займали в середньому 0,1 десятини присадибної земельної ділянки робітників. Таким чином, город, корови і кури були основою сільського господарства останніх314.

До групи надходжень, мало повязаних зі збільшенням заробітку, відносилося здавання кімнат та кутків. До 1914 р. цей прибуток грав суттєву роль у робітничих бюджетах, досягаючи у великих містах до 34% загальної суми надходжень. Значення цієї прибуткової статті в бюджеті в умовах непу стало менш вагомим. Питома вага надходжень від здачі кімнат і кутків зменшилася у 1926/1927 р. до 0,6%. Статистики 1920-х рр., як, наприклад, Г.Поляк, пояснювали це несприятливим впливом нових правових умов, котрі значно звузили можливості здачі житла в оренду. На нашу думку, більш вагомою є інша причина - житлова криза у містах.

Незважаючи на її загострення, питома вага робітників, які здавали кімнати й кутки в оренду після її дозволу, збільшувалася з року в рік. Частка прибутків у бюджетах робітників, отриманих від оренди житла, завдяки подорожчанню цін на останнє, зросла за відповідний період у два десятки разів - з 0,03% до 0,6%. Внаслідок дефіцитності сімейних бюджетів робітники активно намагалися поповнювати їх навіть за рахунок погіршення власних житлових умов315.

Значення грошової заробітної плати в прибутках робітників зростало в міру фінансової стабілізації. Зважаючи на галопуючу інфляцію, на початку 1920-х рр. головний акцент було зроблено на продовольчій складовій заробітку, яка видавалася по картках. У 1921 р. грошова частка в зарплаті становила всього 13,8%. Співвідношення між продовольчим пайком та зарплатою, що склалося восени 1920 р., було у гумористичній формі зображено в одному з паризьких видань у вигляді двох обяв: "Продається вишукана коробочка для зберігання місячного продовольчого пайку". "Ново! Зручно! Містка тачка з невеликим мотором для перевезення грошей !"316

Система карткового постачання, котра існувала в Україні до жовтня 1921 р., не забезпечувала прожиткового мінімуму. Робітники та службовці отримували за картками лише чверть продуктів, які споживали, а решту їх були вимушені купувати за спекулятивними цінами на ринку317.

Перехідною формою від зрівнялівки до оплати за працею стала оплата, декретована постановою РНК РСФРР від 7 квітня 1921 р. "Про натуральне преміювання робітників" продуктами власного виробництва, котрі відраховувалися до його фонду в розмірах, що визначалися результатами роботи підприємств318. До 1921 р. це преміювання здійснювалося з державного натурального фонду без врахування трудових затрат.

З червня 1921 р. державні підприємства почали переводитися на так зване колективне постачання. Суть його полягала у том, що вони тепер могли отримувати гарантований грошовий та натуральний фонд зарплати в обсязі, пропорційному виконанню виробничої програми. Причому його розмір не зменшувався у разі скорочення штатів, щоправда, за умови збереження існуючої продуктивності праці. Колективне постачання вводилося насамперед на великих, найбільш важливих для країни підприємствах.

Етапним став декрет РНК РСФРР "Основні положення з тарифного питання" від 10 вересня 1921 р., згідно з яким до суми заробітної плати включалися всі види постачання робітників (грошова оплата, квартира, комунальні послуги, спецодяг, витрати на культурне обслуговування й т.ін.), а її розміри визначалися виключно їх виробничими показниками319. Гарантований мінімум зарплати встановлювався цим декретом залежно від місцевих умов - вартості так званого бюджетного набору Держ- плану, а також народногосподарського значення галузей промисловості, наявності державних ресурсів, кількості підприємств та робітників.

Однак через продовольчу кризу встановлений мінімум не дотримувався. В 1921/1922 р. план колективного постачання промислових підприємств вдалося виконати по хлібу на 64%, по цукру - на 82%, по мясу - на 52% та по крупах - на 43%320, що викликало незадоволення й страйки робітників.

У таких умовах на держпостачанні були залишені трудові колективи найбільш важливих заводів металургії, машинобудування, паливної та воєнної промисловості та транспорту. Значну частину держпідприємств, головним чином легкої й харчової промисловості, в результаті її трестування було знято з держпостачання і переведено на господарський розрахунок. Декларуючи перехід на ринкові стосунки, держава тим не менш контролювала заробітну плату робітників у трестованій промисловості; за рахунок збільшення відрахувань із прибуткових підприємств вона намагалася за безпечити приблизно однаковий рівень їх зарплати по всіх групах індустрії. Особлива увага приділялася оплаті праці на приватних й орендних підприємствах.

До кінця 1923 р. частка натурального заробітку зменшувалася у робітників Харкова (залежно від характеру виробництва) у такій пропорції: в металістів - до 1,6%, у кондитерів, - до 2,3%, в мукомелів - до 5,4%, а у тютюнників - до 14,5%. Проте в цукровиків вона залишалася на рівні 34,9%, а у комунальників - 26,2%. Висока натуралізація заробітної плати у цукровиків зумовлювалася зарахуванням до суми їхнього заробітку з наступним вирахуванням при видачі зарплати витрат на користування житлом та його опалення, а також на харчування в їдальнях радгоспів. У комунальників високий відсоток натуральної складової пояснювався зарахуванням до заробітку витрат на спецодяг (водії трамваїв, пожежники), а у двірників - за користування житлом та за його опалення.

Частка натуральних надходжень до сімейного бюджету за рахунок купівлі речей у кредит і завдяки заготівлям продуктів про запас із власного господарства була ще більшою, становлячи 41,4% - в цукровиків, 26,2% - у комунальних робітників, 24,1% - в тютюнників, 19,8% - у мукомелів, 16,8% - в кондитерів та 10,6% - у металістів.

Однак реального підвищення життєвого рівня не спостерігалося. В той час було поновлено платність комунальних послуг, котрі раніше оплачувалися підприємствами або закладами, на котрих працювали наймані працівники. Крім того, суттєво зросли ціни на сільськогосподарські товари, які вдвічі випереджали грошову емісію. Як зазначав С. Струмилін, "суттєво змінилися лише форми оплати праці, а не її розміри". За його розрахунками, реальна заробітна плата робітників зросла впродовж першої половини 1922 р з 2 руб. 2 коп. до 3 руб. 23 коп. (за довоєнним курсом рубля), тобто на 41,8%, але середньостатистична довоєнна становила 22 руб. Номінальний рівень зарплати за той час зріс у пять разів - з 3 млн. 160 тис. 330 руб. до 16 млн. 460 тис. руб.323

У грудні 1922 р. реальна заробітна плата в СРСР становила вже 48% від рівня 1913 р. З наступного 1923 р. вона знову зайняла провідне місце у прибутках робітничих родин324.

Завдяки тарифікації заробітної плати вдалося поновити диференціацію її залежно від кваліфікації робітників. Уже в другій половині 1921 р. середня зарплата висококваліфікованих була на 73% вище, ніж у некволі- фікованих. У першій половині 1922 р. таке перевищення сягнуло майже 250%. Ця різниця була такою ж, як й у 1917 р.325

Однак зберігалося відставання рівня оплати праці у важкій промисловості від легкої. Так, на початку 1923 р. середній місячний заробіток на металургійних підприємствах дорівнював 11 товарним руб., а на харчових - 17326

Незадоволення робітників викликала невідповідність заробітної плати рівню кваліфікації в різних галузях промисловості. Децентралізація тарифної роботи, проведена у 1921-1923 рр. із метою захисту прибутків робітників від фінансово-економічних катаклізмів, зважаючи на різні економічні можливості підприємств, зумовила різнобій в оплаті праці робітників різних галузей промисловості. Причому збільшення останньої відбувалося переважно в тих галузях, у котрих рівень її і без того був порівняно високий. Тобто розрив у співвідношенні зарплат посилився.

Розмір заробітної плати голови сімї різко коливався у різних галузях виробництва, становлячи у листопаді 1923 р. в середньому по УСРР із розрахунку на одного члена робітничої родини від 5 руб. 75 коп. у кондитерів до 15 руб. 62 коп. у друкарів. Найвищим розмір сукупних прибутків був у друкарів - 18 руб 42 коп., а найменшим у хіміків - 10 руб. 42 коп. У кондитерів важливу роль у поповненні сімейного бюджету відігравали заробітки інших членів родини, а також надходження, джерела яких не зясовані. Мабуть, це були крадіжки на виробництві. На другому місці за чисельністю прибутків перебували гірники327.

Дещо іншою була ієрархія матеріальної забезпеченості робітників великих міст. Так, у Харкові найвищими були заробітки в тютюнників (15 руб. 70 коп.), мукомелів (15 руб. 62 коп.) та робітників комунального господарства (15 руб 53 коп.), а найнижчими - у кондитерів (11 руб. 50 коп.) і цукровиків (11 руб. 93 коп.). До першої групи наближалися заробітки металістів, середній рівень котрих становив 14 руб. 5 коп.328

До категорії низькооплачуваних робітників належали залізничники й водники, зарплата яких наприкінці 1923 р. була в 1,5 раза меншою, ніж у металістів, та в 4 рази - ніж у текстильників, що призводило до крадіжок і хабарництва на транспорті. Невипадково бюджетне обстеження зафіксувало п ятикратне перевищення прибутків над заробітною платою по всіх групах транспортників, починаючи з чорноробів та закінчуючи начальством. Цілком очевидно, що цей дефіцит покривався головним чином за рахунок хабарів і крадіжок329.

Рівень матеріального забезпечення робітників був відчутно нижчим, ніж у службовців. Середній розмір сукупних прибутків робітничих родин, що становив на листопад 1923 р. 14 руб. 49 коп., був меншим на чверть порівняно з останніми, а середній розмір заробітної плати, котрий дорівнював 11 руб. 22 коп. - відповідно майже на третину. Середній розмір надходжень родин службовців становив 20 руб. 41 коп., а зарплати - 15 руб. 54 коп.330

В кращому становищі перебували робітники приватних підприємств. Окрім заробітної плати, наближеної до прожиткового мінімуму, їм видався певний відсоток від отриманого прибутку. Турбуючись про добробут працівників, підприємці тим самим зацікавлювали їх у розвитку виробництва331.

З 1923 р., згідно з індустріальними пріоритетами, почала проводитися політика вирівнювання розмірів оплати праці працівників легкої промисловості, що випереджала середній рівень по всіх її галузях, та важкої, котра відставала від нього. Це здійснювалося шляхом переважаючого збільшення зарплати працівників останньої. В той час як середня зарплата робітників і службовців України збільшилася на 28%, то у металургів - удвічі, а хіміків - у 5,5 рази.

Для усунення розбіжностей у тарифних ставках на окремих підприємствах було запроваджено єдиний тариф для робітників і службовців відповідно до 17-розрядної сітки з розривом в оплаті праці крайніх розрядів у співвідношенні 1 до 5. Розмір тарифних ставок у різних виробництвах визначався з урахуванням цінності робочої сили на ринку праці, а також умов останньої.

До весни 1924 р. можливості підвищення реальної оплати праці обмежувалися безперервним знеціненням грошей. Так, тільки з 1 січня по вересень 1923 р. курс радзнаку впав на 74%. В останні місяці року агонія його посилилась й досягла апогею у січні - лютому 1924 р. За перші два місця того року інфляція підстрибнула до 227,7%334.

За її швидких темпів, робітники суттєво втрачали в зарплаті особливо при її затримках. Несвоєчасна виплата останньої, зумовлена дефіцитом обігових коштів внаслідок порушення комерційного принципу у стосунках між промисловістю і державою, зводила нанівець прогресивні форми оплати праці, в тому числі перехід на відрядну та акордну, а також регулярне преміювання. Державні органи щомісячно виплачували робітникам не більше 2/3, або 4/5 належної їм заробітної плати335. Тим часом затримка її на місяць упродовж осені 1922 р. й на початку 1923 р. знижувала її реальний рівень на 15-20%336. За даними ЦСУ УСРР, затримки у виплаті зарплати сягали в середньому по Україні впродовж січня - жовтня 1923 р. від 12 до 26 днів, скоротившись у грудні до 2 днів.

Розрив між нарахуванням заробітної плати і часом її виплати був найтривалішим у гірників, хіміків та металістів. За розрахунками М.Буяновера, для робітників камяновугільної промисловості втрати на курсі карбованця внаслідок несвоєчасної виплати зарплати зменшували її реальний рівень порівняно з номінальним на 20%. Тільки починаючи з четвертого кварталу 1923 р., заробіток робітників набув певної видимості стабільності339.

Зважаючи на знецінення грошової маси, з вересня 1922 р. зарплата почала виплачуватися в товарних рублях. Перехід до такого нарахування заробітної плати дозволив у певних межах гарантувати забезпечення прожиткового мінімуму, однак у цілому він не стабілізував ситуацію. Дефіцит матеріального стимулювання праці поповнювався моральними заохоченнями. праця працівник страхування заробітний

Негативний вплив на рівень зарплати мала криза збуту промислової продукції, що вибухнула восени 1923 р. Вона ввійшла до історії під назвою "ножиці цін", коли останні на промислові товари різко зросли, виявившись недоступними для селян, які продавали свою продукцію по занижених цінах. Внаслідок цього на підприємствах відбувалося затоварювання продукції й вони перестали купувати необхідну для виробництва сировину і позбулися можливості виплачувати зарплату. В результаті, незважаючи на збільшення номінальної заробітної плати за рік в індустрії на 28%, її реальний рівень восени 1923 р. знизився340.

Для подолання кризи збуту потрібно було державне втручання, котре вилилося у директивне зниження цін на продукцію промисловості. Це нормалізувало ринкові стосунки на певному етапі, але не стабілізувало ситуацію в цілому.

Зростання цін та деяке падіння внаслідок цього реальної заробітної плати помякшило широке застосування відрядності, розширення у деяких виробництвах тарифної сітки341.

На зменшення прибутків родин робітників впливало не тільки невпинне зростання цін на товари першої необхідності, а також їх дефіцит. Кількість грошей в обігу з 1922 по 1925 рр. збільшилася у 12 з лишком разів, тоді як товарна маса тільки в 2,5-3 рази342. Підвищення роздрібних цін було закономірним відбитком інфляційних процесів в економіці країни, коли основним джерелом капіталовкладень виступала грошова емісія.

Ключове значення для оздоровлення фінансової системи мала грошова реформа 1922-1924 рр. Внаслідок її здійснення головною валютою країни став червінець, котрий усунув з обігу повністю знецінену масу паперових грошових знаків - так званих радзнаків.

У перші місяці після дозволу на обмін паперових радзнаків на червінці (з травня 1924 р.), розпочалося швидке зміцнення останніх, що дало підстави для райдужних надій. Однак стабільність курсу золотого карбованця виявилася нетривалою. Її підірвав недорід 1924 р., внаслідок.

Товарний рубль - умовна одиниця, що застосовувалася для обрахування вартості бюджетного набору Держплану в 1921-1924 рр. Його вартість у радянських знаках визначалася, виходячи з індексу зростання цін на товари бюджетного набору, порівняно з рівнем 1913 р. котрого розпочалося стрімке зростання цін на хліб й відповідне збільшення вартості бюджетного набору. До 1 серпня купівельна спроможність червінця впала до 63,7% й становила 39,4 коп. Зростання хлібних цін вдалося призупинити у тому ж місяці завдяки проведенню інтервенцій зерна до неврожайних районів.

У 1925 р. стабільності червінця, врешті решт, було досягнуто. За даними офіційної статистики, уряду наприкінці року вдалося поновити довоєнний рівень зарплати робітників344. Однак не у металургійній та вугільній промисловості.

Для того, щоб переведення нарахування заробітної плати з бюджетних рублів у червінці не знизило її реального рівня, передбачалося впровадження системи територіальних поясів. Згідно з постановою Ради праці та оборони (РПО), ухваленою в лютому 1924 р., визначалися три пояси, за котрими мала нараховуватися зарплата: перший - столиці й найбільші промислові центри; другий - райони середнього рівня цін; третій - райони їх низького рівня. До першого в УСРР було зараховано Харків і Катеринослав; до другого - Одесу, Миколаїв, а також Донецьку, Харківську та Катеринославську губернії; до третього - всі інші міста й губернії. Причому на початку місця належало встановлювати місцеву вартість бюджетного набору у твердій валюті, після чого в другій половині нараховувати до неї надбавку на дорожнечу.

У 1925/26 р. вперше за роки непу підвищення заробітної плати відбулося не за рахунок збільшення грошової маси, а завдяки зростанню продуктивності праці346. Проте вже наприкінці 1926 р. на ІІІ Всеукраїнському зїзді профспілок було ухвалено рішення про необхідність суворого дотримання курсу на випереджаюче підвищення продуктивності праці.

Нова система оплати праці, що "очищала" зарплату від різних нашарувань і посилювала її роль як стимулятора до підвищення продуктивності праці, тим не менше викликала незадоволення кадрових робітників. Це пояснювалося тим, що останні мали високі приробітки348.

Після запровадження нових тарифів на окремих виробництвах відбулося зниження зарплати кваліфікованих робітників, причому значне. Так, у металургійних майстернях в Олександрівську ковалі почали отримувати її в середньому на 43% менше, котельники - на 22%, пічники - на 38%. Щоправда, в середньому по українській промисловості пересічна номінальна зарплата зросла по легкій промисловості на 6,2%, а у важкій - до 108,5%.

Найбільш високими були заробітки на підприємствах, що займали монопольне становище. Вони мали право на великі відрахування до фонду заробітної плати. Практика пільгового кредитування заводів, не повязана з показниками їх господарської діяльності, також надавала можливість збільшувати заробітну плату. Відносне та абсолютне зростання її, спостерігалося на багатьох підприємствах республіки. Держава поставила заробітки на достатньо міцну основу. Однак їх розміри не було доведено до життєво необхідного рівня. В 1926-1928 рр. уряд неодноразово відхиляв ідею підвищення заробітної плати, здійснення якої призвело б до відмови від твердої валюти.

На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що найбільш низькі прибутки робітники мали в період економічної кризи й голоду 1921 - першої половини 1923 р. Зарплата не мала у той час основного призначення - регулятора праці. Запровадження госпрозрахунку у виробничу діяльність підприємств сприяло зростанню фондів заробітної плати, однак спричинило різнобій в оплаті праці. До 1924 р. спостерігалося стрімке зростання розмірів зарплати робітників, але внаслідок гіперінфляції вона швидко знецінювалася. Спроба індексації шляхом обрахування останньої в бюджетних рублях (відповідно до вартості бюджетного набору) не увінчалась успіхом через постійні затримки в її виплаті. Проблему інфляції вдалося розвязати лише після введення у 1924 р. твердої грошової одиниці - "червінця". Надалі для попередження інфляційних процесів здійснювалося утримання зростання номінальної зарплати та вирівнювання розмірів прибутків. Виняток становив 1926 р., коли робітникам вдалося домогтись її збільшення відповідно до підвищення продуктивності праці. За даними російського історика О.Ю. Лапшиної, темпи зростання номінальної заробітної плати у Нижегородській губерній РСФРР у 1924-1926 рр. не встигали за подорожчанням вартості бюджетного набору, що призводило до падіння її реального рівня. Нами аналогічні показники щодо УСРР не виявлено. За розрахунками українських статистиків, з 1922 р. спостерігалося постійне збільшення номінальної та реальної зарплати робітників. Довоєнного рівня її, за середньостатистичними показниками, що узагальнюють дані по всіх галузях економіки, в основному вдалося досягти у середині 1920-х рр. Проте це не стосувалося металургійної й вугільної промисловості, де у довоєнні часи був найвищий рівень оплати праці, котрий не було поновлено навіть у 1926/27 р. Тим часом, робітники, зайняті в цих галузях виробництва, становили чверть усієї їх кількості. За даними бюджетних обстежень, невпинно зростали і прибутки робітничих родин. Щоправда, їм суперечили відомості, отримані під час останніх, про збільшення частки так званих "інших прибутків", що надходили до родин робітників, окрім зарплати та допомоги по соціальному страхуванню. Вони, звичайно, характеризували напруженість бюджету, яка вникала в періоди погіршення матеріальних умов життя.

6.Товаропостачання й споживання

Основну частину витратного бюджету робітників становили видатки на харчування. Найвищими вони були на початку 1920-х рр., а надалі до 1928/29 р., в звязку зі зростанням реального рівня їх заробітної плати поступово скорочувалися.

Руйнація сільського господарства під час війн та революцій, а також активне вивезення продовольчих запасів до РСФРР зумовили продовольчу кризу початку 1920 р. На жаль, статистичні обстеження рівня харчування міського й сільського населення не фіксували даних стосовно окремих соціальних груп, і зокрема щодо робітників. Проте відомо, що карткова система, впроваджена у 1920 р., не забезпечувала городян прожитковим мінімумом. Робітники і службовці отримували по картках лише чверть продуктів, котрі вони споживали, а решту купували за спекулятивними цінами на ринку.

За роки війни погіршився якісний склад їжі. Основними продуктами харчування стали борошно і хліб. Найбільше скоротилося споживання мяса й молока. Добове споживання хліба та круп городянами взимку 19201921 рр. щодо довоєнного рівня зменшилося на 20%, а мяса - на 41%.

У звязку із систематичним недоїданням населення головна увага статистиків зосереджувалася на з ясуванні терміну відновлення довоєнного рівня харчування за калорійністю. Питання про його якість не стояло. Структура харчування визначалася за рівнем споживання білків, вуглеводів та жирів.

В грудні 1922 р. середньостатистичне споживання білкової їжі для городян, за даними М. Буяновера, становило 93,6 г на добу за нормою, що тоді існувала, у 105 г. Причому тваринні білки не перевищували 43% білкової їжі й 5% всієї спожитої їжі352. І. Дубинська наводить дещо інші показники: відповідно - 96,3 г білкової їжі, в тому числі 81,3 г - рослинної та 15,1 - тваринної353. Основу раціону харчування (60%) становив житній хліб, ціни на котрий із початку року зросли у 2 рази, в той час як на м'ясо-молочні продукти впали. Це зумовлювалося масовим забоєм худоби у звязку із відсутністю кормів внаслідок посухи.

Довоєнного рівня харчування робітників за кількісними і структурними показниками було досягнуто у 1924 р. З 1922 до 1924 рр. відсоток їжі тваринного походження в їх добовому раціоні (за калорійністю), за розрахунками М. Буяновера, збільшився у 3,5 рази - з 5% до 17,2%354, а за даними І. Дубинської, - дещо менше, ніж в 2 рази - з 15,1% до 23,8%. У відповідному напрямку - за рахунок збільшення тваринної білкової їжі при відповідному зменшенні рослинної вуглеводної - структура харчування змінювалася й надалі.

Збільшення частки тваринних продуктів у харчуванні робітників у 1924-1925 рр. спричинив неврожай 1924 р. Оскільки посуха найбільше вразила Україну, то і ціна на хліб найбільше зросла в цьому регіоні. Так, якщо у м. Шахти за рік із кінця 1923 р. вона збільшилася на 100%, то в Москві - лише на 20%. Ціни на м'ясо внаслідок масового забою худоби через брак кормів відповідно впали. Якщо за один фунт мяса у першому кварталі 1923 р. м. Шахти було можливим придбати 12 фунтів борошна, то через рік - лише 4355. На початку 1925 р. ціни на хліб у Донбасі продовжували зростати. В першому кварталі вартість чорного збільшилася на 16%, сірого - на 20% й білого - на 17%. Й це при тому, що у Москві та Ленінграді хлібні ціни залишалися стабільними, а заробітки робітників були вищими, ніж у Донецькому регіоні. В другому кварталі зростання цін на хліб тривало, оскільки імпортне борошно, завезене у Донбас, коштувало на третину більше, ніж вітчизняне, що споживалося в першому кварталі356.

Тенденція покращання структури харчування, що намітилася у першій половині 1920-х рр., більш активно проявилася в другій половині десятиріччя. У раціоні робітників житні хлібопродукти поступилися пшеничним, помітно збільшилося споживання мясо-молочних. За 1925 р. - 1927 рр. частка білкових продуктів у харчуванні робітників зросла з 18,9 до 22,4%357. Однак достатнє за змістом білків, воно не забезпечувало організм необхідною кількістю вітамінів.

Рівень харчування робітничих родин різнився залежно від прибутків. У відбудовний період у звязку з їх загальним підвищенням відбувалося збільшення витрат на нього, причому при зростанні бюджету в 3-4 рази останні побільшали лише у 2-3 рази. Однак відносне значення цих видатків у бюджеті робітничих родин зменшувалося, що засвідчувало більш швидке його зростання порівняно з витратами на харчування. Якщо в групі високооплачуваних кваліфікованих робітників споживання продовольчих товарів поступово загальмувалося, то у низькооплачуваних некваліфікованих - продовжувало швидко зростати. Менш заможні споживали більше картоплі, хліба, особливо за рахунок борошна й олії, а в родинах із кращими прибутками зростало споживання масла, цукру, садовини і городини, молока, мяса, сала, яєць, риби, солодощів (цукерок та варення). Наприклад, у листопаді 1923 р. витрати на продукти харчування тваринного походження у висококваліфікованих робітників перевищили відповідні витрати некваліфікованих більше, ніж у 4 рази, зокрема, на масло - у 8, а на яйця - в 10 разів. Проте у більш заможних не збільшувалися витрати на житню муку, картоплю, олію, сіль358. Надалі диференціація в структурі харчування дещо нівелювалася.

Склад харчування різнився й залежно від регіональної специфіки. В 1927 р. робітники УСРР у порівнянні з російськими споживали більше городини (картоплі, помідорів, кавунів та інших овочів), а росіяни - хліба. Причому, українці частіше їли білий хліб. При рівному з росіянами рівні споживання продуктів тваринного походження перші зїдали більше мясних, а другі - молочних продуктів. Крім того, останні вживали для харчування більше чаю і цукру. Загалом в їжі робітників РСФРР було більше вуглеводів і рослинного білка, але вона була бідніша на тваринні білки і жири (на 6%), ніж в українських359.

Суттєво впливали на структуру харчування й ціни на продовольчі товари. У 1926 р. подешевшав важливий продукт харчування українських робітників - пшеничний хліб. Дещо впала ціна на цукор, проте значно зросла на м'ясо, сало, масло, олію, фрукти. В 1927 р. продовжували дешевіти хліб, цукор, яйця, птиця, м'ясо, риба, але продовжували дорожчати масло, олія, фрукти. Також зросли ціни на гречану та рисову крупу, картоплю і капусту360. Однак, як зазначає І. Дубинська, зростання цін на продовольчі товари не випереджало зростання зарплати, що створювало сприятливі умови для задоволення споживчого попиту.

Однак статистичні дані 1922-1923 рр. не дозволяють простежити динаміку витрат робітничих родин на задоволення потреб в одязі, білизні, взутті, на помешкання, лікування й т.ін. наскрізно впродовж 1920-х рр. Бюджетні обстеження реєстрували місячні видатки лише за один місяць, але не щомісячні впродовж року. Як зазначає М. Буяновер, такі дані цілком придатні для з ясування структури та рівня харчування, що менше зазнає випадкових впливів, однак для аналізу інших витрат ці дані не досить певні, оскільки непродовольчі витрати обумовлювалися низкою сезонних факторів, а також непередбачених обставин. Незважаючи на ці вади, результати бюджетних обстежень 1922-1923 рр. засвідчили підвищення рівня споживання непродовольчих товарів з 1923 р.362

З 1923 р. розпочалося зростання витрат на придбання непродовольчих товарів і в першу чергу одягу та взуття; видатки на покупку цих останніх стабільно становили другу статтю всіх витрат робітничих родин363. Збільшення цих видатків зумовлювалося не тільки і не стільки можливістю поновити зношені взуття й одяг, котрі тривалий час не купувалися, як зменшенням найбільш ємких витрат на харчування, а також стрімким подорожчанням предметів взуття та одягу внаслідок розходження "ножи- ців цін" на продовольчі та промислові товари.

Визначаючи специфіку споживання робітників порівняно зі службовцями, слід зазначити, що у перших більшими були видатки на одяг, взуття, господарські речі, спиртові напої, в той час як у других, навпаки, - на культурно-освітні потреби, лікування, придбання засобів гігієни, а також житло і допомогу родичам. Витрати на харчування в бюджетах обох вказаних груп становили приблизно рівну частку364.

З 1924 р. "ножиці цін" на промислові та продовольчі товари почали поступово зближуватися. Завдяки цьому споживання текстильних виробів робітниками й членами їхніх родин за 1924-1926 рр. зросло на 95%, а шкіряних і хутряних - на 79%365. Щоправда, в 1926 р. збільшення споживання одягу та взуття стримало нове зростання цін на ці товари, що досягло 39%366. Стрибок цін на промислові товари зумовило зростання грошових доходів населення в умовах товарного голоду367.

Обсяги виробництва більшості споживчих промислових товарів не відповідали попиту. В той час, як виробництво солі, калош, сірників, більшості шкіряно-взуттєвих товарів, із розрахунку на окремого споживача, порівняно з довоєнним часом збільшилося, виробництво бавовняних та шерстяних тканин, деяких скляних, металевих і шкіряних товарів, як і деяких продовольчих (чаю, цукру та рослинної олії) залишалося на рівні набагато нижчому від довоєнного.

Незважаючи на двократне збільшення виробництва шкіри, потреби населення у взутті задовольнялися тільки на 73,6%, причому за рахунок державної промисловості - трохи більше, ніж на половину. Це зумовлювалося як припиненням імпорту, який традиційно покривав дефіцит на шкіряне взуття, так і збільшенням потреб сільського населення у фабричному взутті, оскільки під час війни селяни-військовослужбовці призвичаїлись носити шкіряне взуття.

У 1928 рр. робітники купували тканин лише на 24,5% більше, ніж у 1925 р., взуття - на 27,3%, а калош - на 33%. Якщо в 1924 р. робітники придбали на сімю у середньому по 0,85 пари шкіряного взуття і 11,7 м тканин, то в 1925 р. відповідно - 1 пару та 13,74 м, у 1926 р. - 1,5 пари й 20,48 м, а в 1928 р. - 1,8 пари і 23,8 м. Найбільш дефіцитним взуттєвим товаром залишалися калоші. Їх купували в середньому по 0,48 пари за рік.

Внаслідок збільшення прибутків робітників та оновлення товарного асортименту змінилася структура споживання взуття й одягу. Скоротилася покупка чобіт і валянок та збільшилася - черевиків і туфель. Зміни у структурі споживання одягу визначалися збільшенням покупок готового одягу й зокрема трикотажних виробів. Причому в міру підвищення заробітків робітників питома вага споживання цих останніх, як і черевиків та туфель, зростала369.

Найбільше купували дешеві речі, насамперед натільну білизну Повільніше зростала у членів робітничих родин кількість жіночих платтів, чоловічих костюмів та верхнього одягу, що зумовлювалося дефіцитом вовняних тканин. Чоловічий одяг поновлювався, головним чином, за рахунок збірних комплектів, а чисельність костюмів залишалася незмінною. Відносно повільно зростала кількість постільної білизни, що було повязано з житловою кризою.

Наприкінці 1925 р. значний відсоток членів родин робітників ще не був забезпечений теплим одягом (особливо жінки), а запаси натільної білизни, що оновлювалися, були мізерними - не перевищували в середньому двох пар.

Нестачу теплого одягу було ліквідовано до 1927 р. Ввійшли у вжиток шкарпетки й панчохи, посунувши примітивні онучі, але запас панчішних виробів ще був замалим (2,5-3 пари на особу). Кількість комплектів верхнього одягу досягла в середньому 3 "збірних" костюмів для чоловіка та 6 платтів - для жінки. Однак якість одягу залишалася низькою. Катастрофічно не вистачало виробів з вовни. Окрім 1-2 вовняних комплектів, решту становив бавовняний одяг, котрий швидко зношувався. В одежному гардеробі робітників почали зявлятися "дрібниці" - краватки та носовички.

Споживання робітниками взуття та одягу мало свою специфіку. Порівняно з робітниками РСФРР вони більше купували готові речі й тканини, за винятком вовняних, а також черевики й туфлі, у той час як російські через більш суворий клімат - чоботи, валянки та вовняні тканини.

Поряд з оновленням одежного гардеробу робітники розпочали купувати господарські речі й меблі замість тих, що були розпродані в скрутні часи. Найгостріше питання про господарське облаштування стояло для тих родин, які на час продовольчої кризи перекочували на село, а потім повернулися на колишнє місце роботи, а також для нових робітників, котрі осіли в місті вперше. Вони, як правило, наймали немебльовані помешкання, оскільки навіть у фабричних будинках лише 15% кімнат були мебльованими. В будинках інших типів домоволодінь такі приміщення пересічно становили 6-9%.

Відновлення домашнього майна вимагало попередніх нагромаджень навіть від робітників із середнім рівнем прибутків. Найбільше залежало від розмірів бюджету придбання "капітальних" речей - таких, як меблі, особливо - шафи і столи, а також постіль (подушки та матраци). При загальному збільшенні питомої ваги господарських витрат від нижчих бюджетних груп робітників до вищих у 5 разів (з 1,1 до 5,5%) частка видатків на коштовні речі зросла в 24 рази. Витрати на придбання господарських дрібниць - віників, посуду, м ясорубок - були посильні для всіх робітників.

Найбільшу частину бюджетних видатків на господарські речі становили ті, що призначалися для придбання меблів та постільних речей. Це було можливо тільки завдяки кредиту державних і кооперативних органів. У листопаді 1924 р. близько 28% вартості господарських речей припадало на ті, котрі були куплено робітниками у кредит. Надалі роль останнього в їх придбанні знизилася до 16-17%.

Найбільший рівень забезпеченості господарським інвентарем було зафіксовано по групі дешевих товарів - насамперед посуду, особливо столового і чайного. Середня норма забезпеченості посудом становила - пару тарілок та один ніж із виделкою на одну особу. Зникав негігієнічний сільський спосіб харчування з однієї миски. Ознаками поліпшення господарського побуту була заміна деревяних ложок металевими, а також зростання більш дорогою, ніж посуд, кухонного інвентарю - прасок, мясорубок, металевих чайників, гасових ламп. Останні витискували з ужитку самовари й дровяні плити, які вважалися матеріальними ознаками патріархального побуту.

Наприкінці 1920-х рр. кожна друга родина робітників мала швейні машинки. До 1925 р. спостерігалося активне придбання дешевих меблів - насамперед ліжок. Покупку великих робітники звичайно здійснювали на тандитах, де внаслідок ущільнення заможних жильців зявилася велика кількість дешевих уживаних меблів. Після 1925 р. через загострення житлової кризи кількість великих меблів у сімейних господарствах робітників залишалася стабільною. Активно купувалися лише дрібні меблі - табурети і стільці.

За оцінкою С. Струмиліна, "найменш сприятливо складалися справи зі спальним інвентарем"370. Умови нічного відпочинку змінювалися на краще дуже повільно. З 1923 по 1927 рр. забезпеченість робітничих родин меблями для спання збільшилася на третину (з 33 до 45 на 100 осіб), а кількість підстилок (матраців та перин) - в 1,5 рази. Тобто переважна більшість членів родин робітників спала гуртом на загальному ліжку або на непристосованих для цього місцях - лежанці, сундуках або прямо на підлозі. Суттєве зрушення у забезпеченні спальними речами відбулося в 1923-1925 рр. За твердженням статистиків 1920-х рр., цьому сприяло використання споживчого кредиту, котрий дозволив купувати ліжка та диванів у розстрочку. На нашу ж думку, немаловажне значення мав і перерозподіл домашнього майна заможних пожильців на користь бідних, що відбувався в першій половині 1920-х рр. Невипадково надалі, незвана- ючи на розвиток споживчого кредиту, процес придбання меблів для спання та постіль різко загальмувався. Проте не можна скидати з розрахунку й такий фактор, як житлова тіснота. Вона, безперечно, не дозволяла купувати потрібну кількість диванів і ліжок, але придбанню постільних речей не перешкоджала. Проте відомо, що у селищах Донбасу в 1926 р. від третини до половини робітників користувалися замість підстилок для спання верхнім одягом. Щоправда, серед шахтарів частка сезонних та новоприбулих робітників, не забезпечених домашнім начинням, була значно більшою, ніж серед працівників інших галузей промисловості.

Підсумовуючи рівень споживання робітниками меблів й господарських речей, варто зазначити, що за три роки видатки на їх придбання в бюджетах родин останніх зросли у 3,6 рази: з 6,61 червоних руб. в 1924 р. до 23, 9 - у 1926 р.373 Тобто споживання господарських товарів збільшувалося швидше, ніж продовольчих, а також взуття та одягу. Проте в наступні роки їх придбання уповільнилося. На жаль, ми не маємо даних про розміри витрат на придбання цих речей. Проте відомо, що частка таких видатків в бюджетах робітників збільшилася за три роки (з 1926/27 р. по 1928/29 р.) лише на 0,48% - з 7,07% до 7,55%374. Щоправда, порівняно з російськими робітниками українські, котрі мали дещо вищу кваліфікацію (по цензовій промисловості) та заробітки, відповідно витрачали й трохи більше прибутків на облаштування жител375.

Найшвидше - у 4,5 рази - збільшилися витрати на алкогольні напої. Причому ці дані, за думкою М. Буяновера, були сильно применшеними. В результаті, у 1927 р. на купівлю алкоголю робітничі сімї стали щорічно витрачати 37,32 руб. (2,7% бюджетних видатків), у той час як на придбання засобів гігієни та санітарії - не більше 15,72 руб. (1,1% відповідних витрат)376. Внаслідок розширення державного виробництва горілки та пива змінювалася структура споживання алкогольних напоїв. Традиційні напої - вино й самогон - витискувалися дешевими пивом й особливо горілкою377.

Аналіз структури бюджету робітників не є повним без зясування інших видатків, менших за розмірами, але не завжди - за значенням. За 1924-1926 рр. на 167% зросли витрати на гігієну та лікування, на 113 % - на тютюн і сірники. В 1927 р. робітники України витрачали 3,6 руб., або 0,3% сімейного бюджету на гігієну та 5,4 руб., або 0,5% бюджету на лікування378. Мізерність видатків на нього зумовлювалася безкоштовним медичним обслуговуванням робітників у закладах страхової медицини, а на гігієну - правом безкоштовного користування відомчими банями.

Однак рівень витрат робітників на дотримання особистої гігієни зумовлювався не тільки пільгами на користування банями, а й низьким рівнем санітарної культури: відсутністю звички регулярно мити руки, купатися, користуватися милом і рушником.

Негативно впливала на санітарний побут робітників нерозвиненість сфери комунально-побутового обслуговування та хронічний дефіцит на засоби гігієни. У 1920 р. мило фактично зникло із споживання, хоча до війно воно активно входило в побут поряд із гасом, сірниками й склом. У 1921-1922 р. його у обмеженій кількості отримували лише робітники і службовці найважливіших галузей промисловості, переведених на державне постачання. Лише з 1923 р. мило почало зявлятися у продажу в торгівельній мережі, переважно - у робітничих кооперативах. Однак робітники витрачали на його придбання лише 0,9% прибутків (ще 0,1% - на інші засоби гігієни), а на покупку алкоголю - 4%379. Через низьку пропускну спроможність бань, робітники не були призвичаєні до їх регулярного відвідування.

Рівень споживання інших матеріальних благ поступово збільшувався, хоча по окремих групах послуг та товарів темпи цього зростання у 19261927 рр. дещо уповільнилися. Зокрема, - на продукти харчування, одяг, взуття, побутову хімію та засоби гігієни. Й лише щодо господарських речей та тютюну темпи зростання споживання не зменшувалися. Зважаючи на це, І. Дубинська зробила висновок про покращання матеріального рівня життя сімей робітників, оскільки його засвідчувало "зростання не насущних потреб, а більш еластичних"380.

Тенденція до покращання рівня життя робітничих родин не була тривалою і міцною. У 1927 р. позитивні зрушення в рівні та структурі споживання було перервано неврожаєм та товарною кризою.

Перші ознаки погіршення товарного постачання робітників зявилися у 1927 р. Після загибелі засівів озимих заможні селяни не поспішали продавати хліб державі, тим більше, що державні ціни в декілька разів поступалися ринковим. Скорочення постачання міст зумовили й інші фактори. По-перше, перекидання 70-80% державного фонду промтоварів на село для стимулювання хлібозаготівель. По-друге, недотримання союзним урядом зобов язань щодо постачання українських споживачів із централізованого фонду по низці промислових товарів, особливо бавовняних і сукняно-вовняних тканин, а також металевого краму381. У результаті споживачі України за рік отримали по 2,8 м мануфактури на особу при плановому нормативі - 4,6 м.

Слід зазначити, що взагалі рівень товаропостачання мешканців УСРР був значно нижчим, ніж в інших радянських республіках. Так, Україна, де проживало 23% мешканців СРСР, отримувала із загальносоюзних ресурсів по текстилю - 15% товарів, а по металах та склу - по 20%. І це, незважаючи на те, що населення УСРР мало порівняно високу платоспроможність (28% загальносоюзних купівельних ресурсів). Крім того, ігнорувався й такий фактор, як вагома питома вага Української РСР у народному господарстві СРСР.

Щоб покращити рівень споживання робітників в умовах товарного дефіциту, влада намагалася налагодити їх першочергове постачання продовольчими та промисловими товарами по пільгових цінах через систему відомчої споживчої кооперації й громадського харчування.

Якщо в першій половині 1920-х рр. основним джерелом постачання городян продовольством і промисловими товарами першої необхідності залишався приватний ринок, то у другій половині 1920-х рр., внаслідок масованого наступу держави на приватний сектор його частка в загальному товарообігу роздрібної міської торгової мережі скоротилася з 1926/27 р. до 1927/28 р. - з 49% до 38%, а з 1928/29 р. по 1930 р. -з 20,7% до 5,5%. Причому згортання приватної торгівлі не компенсувалося належним чином розвитком кооперативної мережі. Як зізнався на липневому (1930 р.) пленумі ЦК ВКП(б) А. Мікоян, керівництво країни у боротьбі з приватником та ринком зайшло далі, ніж планувало384.

В умовах тотальної руйнації ринкових відносин робкоопи не справилися із завданням безперебійного товарозабезпечення пайщиків. Зменшення товарообігу негативно позначилося на постачанні міського населення навіть у провідних торговельних центрах республіки. Так, у Києві, де товарний обіг у 1927/28 р. зменшився порівняно з довоєнним рівнем (1912 р.) в 2,5 рази (з 1 млрд до 350-400 тис. руб.), завіз основних споживчих товарів скоротився - на 30% (з 228,4 тис. т до 158,1 тис. т). Причому сальдо сільськогосподарських зменшилося на 41% (з 7 178 тис. т. до 105 тис. т), у тому числі по хлібофуражу - на 48%, інших рослинних продуктах - на 41% та по мясу - на 25%

Продовольча криза виникла і в промислових центрах, робкоопи котрих забезпечувалися товарами планового постачання в значно більших розмірах, ніж кооперативи інших міст, завдяки "коефіцієнту на індустріаль- ність". У 1927/28 р. робітничі кооперативи металургійних центрів Дніпропетровська, Луганська, Миколаєва, Єнакієвого, Маріуполя, Краматорська, Запоріжжя, Зіновєвська, Дружківки, Сталіно й Макіївки задовольняли потреби пайщиків у хлібі на 48%, мясі - 33%, картоплі - 36%, олії - 76%, крупах - 46%, маслі - 11% та яйцях на 17% . Ще гірша ситуація склалася з постачанням робітників промисловими товарами.

Наступний рік не приніс полегшення. Через неврожай плани обсягу хлібозаготівель було скорочено більше, ніж на третину - до 164 млн пудів - порівняно з 258,5 млн пудів, заготовленими у попередньому році. Майже на чверть урізано споживання хліба цивільним населенням - з 72,9 до 55 млн пудів387.

Скорочення постачання останнього розпочалося з осені. Якщо у вересні в УСРР було спожито 3 млн 850 тис. пудів борошна, то у жовтні - 3 млн 760 тис., а в грудні - 2 млн 667 тис.388

Однак завдяки концентрації обмежених продовольчих ресурсів, призначених для цивільного населення, переважно у робітничих кооперативах рівень товарного забезпечення цих торговельних закладів збільшився. В першому кварталі 1928/29 р. порівняно з відповідним кварталом попереднього року він зріс по хлібу - на 3%, мясу - 69%, маслу - 119%, цукру - 24%, картоплі - 165%, овочам (за винятком капусти, цибулі й огірків) - 700%, одягу - 130%, шкіряному взуттю - 129%, милу - 43%, калошах - 24%, тютюну - 108%, порцеляно-фаянсових виробах - на 516%. На минулорічному рівні залишилося постачання робітників яйцями, олією і сіллю. Фонди робкоопів зменшилися лише по вовняних тканинах (до 68%) та металевому краму (до 97%).

Менш успішними були показники виконання планових завдань щодо формування товарних фондів робітничих кооперативів, особливо по продовольчих товарах. По хлібу цей план було реалізовано на 94%, олії - 84%, мясу - 72%, яйцям - 86%, маслу - 106%, картоплі - 88%, інших овочах (крім цибулі, капусти й огірків) - на 94%. По промислових товарах планові завдання було майже повністю виконано (на 98%)389.

В першому кварталі 1928/29 р. робкоопам, врешті-решт, вдалося досягти провідної ролі у постачанні робітників товарами повсякденного попиту. Так, робітники основних металургійних центрів республіки стали витрачати в крамницях робкоопів 58,5% прибутків, - на 11,9% більше, ніж у попередньому році. Через кооперативи вони задовольняли половину потреб у споживанні м яса та круп, 4/5 - картоплі, 70% - олії, 40% - яєць і 16% - масла390.

Незважаючи на розвиток кооперативної торгівлі, рівень задоволення їх потреб у товарах повсякденного попиту різко скоротився через згортання приватної, що звичайно покривала останні в дефіцитних товарах.

Крім того, як зазначалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 26 жовтня 1928 р., "заготівлі хліба в Україні не забезпечували мінімального постачання промислових центрів УСРР" впродовж року. За оцінкою Наркомпостачу республіки, продовольчі труднощі стали фактором, котрий " лімітував здійснення господарчих планів".

Найбільш несприятлива ситуація склалася по ряду районів Донбасу й Криворіжжя, де, незважаючи на забезпечення борошном та крупами робітничих кооперативів, відбулася викачка хліба мішечниками з міст на село393. До зими 1928/29 р. ситуація з продовольчим забезпеченням міського населення загострилася і в інших регіонах республіки. Минулорічний обсяг заготівель виконувався за рахунок кормових культур (ячменю, кукурудзи, крупяних, бобових), у той час як по хлібних (жито й пшениця) держава явно недобирала порівняно з минулим роком. Тому уряд намагався компенсувати брак хлібних продуктів у структурі харчування мешканців міст та селищ не зерновими, а овочами, картоплею й фруктами394. Одночасно за рішенням місцевих органів вводилося нормування відпуску білого хліба, навіть для хворих і дітей - до 200 г щоденно.

В цих умовах, згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 14 лютого 1929 р., політбюро ЦК КП(б)У запропонувало встановити лімітований відпуск хліба населенню по картках - спеціальних забірних книжках. Негайне повсюдне введення останніх на отримання печеного хліба населенням України мало запроваджуватися, "виходячи зі щомісячного витрачання 2,6 млн пудів (лютневий план постачання) з тим, аби Донбасу було [щоденно] забезпечено на робітника 800 г"396.

На державному постачанні було залишено трудове населення 13 міст (у жовтні 1928 р. на ньому перебувало 60 міст) та 4 округів Донбасу, включаючи Маріупольський, а також робітників-транспортників, не залежно від місця проживання.

Через недостачу ресурсів плани постачання споживачів, котрі складав Наркомторг, були нижчі від реальної потреби в продовольчих продуктах і промислових товарах. Для першочергового забезпечення населення індустріальних міст із державного постачання знімалися інші споживачі.

Забірні книжки отримувало тільки трудове населення міст. Розмір пайків залежав від ступеня індустріальної важливості галузі, в якій працювали наймані працівники. Граничний розмір пайків було встановлено для споживачів Москви й Ленінграда. Зокрема для робітників і службовців російських столиць - по 900 г хліба на день, для членів їх родин, а також інших трудящих та безробітних - по 300, в інших промислових містах і фабрично-заводських селищах РСФРР - відповідно по 600 та 300 г398.

Максимальні норми відпуску хліба в УСРР було призначено для робітників Донбасу й Криворіжжя - на підземних роботах не більше 800 г на їдця. Для трудящих інших галузей виробництва пайок сягав 600, а для їх утриманців, безробітних, учнів вишів, технікумів і міліціонерів - 400 г. По 600 г хліба мали отримувати військовослужбовці комскладу РСЧА, а службовці адміністративних, господарських, кооперативних та інших установ й організацій поряд із утриманцями військовослужбовців, котрі мешкали у містах, а також організованими кустарями та їх утриманцями, міськими інвалідами й їх утриманцями, учнями профшкіл та їх утриманцями, які мешкали в містах, - по 300 г. Найменший пайок - до 200 г - призначався вязням бупрів399.

У звязку з систематичними перебоями в постачанні міст пшеничним і житнім борошном до складу хліба додавалися харчові сурогати. Про склад його робітники іронічно говорили, що в "у ньому - 20% пшениці, 20% - ячменю, 20% - кукурудзи й ще 40% - інших "досягнень"400. Оскільки, крім домішок, до хліба через неохайність пекарів та антисанітарні умови кустарних хлібопекарень нерідко потрапляло сміття, робітники вважали, що в робкоопах хліб неїстівний. Крім того, у кооперативних крамницях останній звичайно продавався черствим, хоча за правилами він мав потрапляти на прилавки тільки раз на тиждень401. Робітники обурювалися тим, що мусили споживати хліб, від котрого виникали шлункові захворювання, а за наявністю недоброякісної кукурудзи - "жовтяниця" (пелаги- ра) - хвороба поширена в Україні під час голоду початку 20-х рр. Вони вимагали "ввести стандартизацію хліба", щоб "він був доброякісним"402.

Але навіть такого "неїстівного" хліба не вистачало. Щоб задовольнити потреби у ньому, робітники мали розсилати членів родин по декількох крамницях. Через перебої з постачанням і панічні настрої вони намагалися закуповувати хліб із запасом на один-два дні, займаючи черги за ним з третьої години ночі. Найдовші "хвости" виникали в спецмагазинах для інвалідів, де був найсмачніший хліб. Відстоявши довгі черги, робітники могли придбати тільки два види його - "цеглинки" й круглий. Пайщики робкоопів скаржилися: "Більшість робітників має дітей, але не мають можливості купувати їм білий хліб"403.

В 1928/29 р. у регіонах стихійно почало поширюватися нормування і картки на інші продукти харчування, насамперед масло, мясо, цукор, крупу. Через великі черги та ексцеси також згортався відкритий продаж непродовольчих товарів у магазинах робкоопів. Замість цього вводився розподіл дефіцитних товарів на підприємствах і в організаціях по талонах й ордерах. Як і у випадку з хлібом, нормування та картки оформлювалися " знизу" рішеннями торгуючих організацій і санкціями місцевої влади.

Численна група низькооплачуваних робітників не могла купувати інші продукти, окрім хлібних, крупяних й овочевих. Тим часом у робкоопах не вистачало не тільки борошна, а навіть круп, що мали поповнити дефіцит споживання продуктів. До того ж асортимент їх у магазинах робкоопів був однотипним: звичайно, в окремій крамниці продавався певний вид. Тому, щоб придбати різноманітні крупи, робітниці, котрі мешкали у різних районах, обмінювалися забірними книжками та бігали по різних магазинах, або задля економії часу - крупами, купленими у прилеглих крамницях.

Частіше надходила у продаж гречка. Якщо в центральних магазинах робкоопів, як правило, були завали гречаної крупи, то на робітничих околицях її не вистачало. Квасоля та рис, що становили основу харчування родин робітників, продавалися нерегулярно. Бракувало і пшона, яке, на відміну від рису, вирощувалося в Україні.

Не задовольнялися й потреби робітників у споживанні картоплі, що поряд із хлібом належала до основних продуктів харчування. Якщо до зими робкоопи пропонували пайщикам картоплю непоганої якості, то з наступом приморозків - морожену й гнилу. Тому взимку робітники купували її втридорога на ринку.Нерегулярно постачалося до робкоопів мясо, особливо свинина. Через крадіжки в них, останнє низьких категорій звичайно продавалося як першосортне. З приводу споживання такого мяса робітники скаржилися, що, "коли прийдеш додому на обід, гризеш його, гризеш та ніяк не перегризеш жили, вилаєшся, як слід, так голодний після роботи й залишишся"407.

До робітничих кооперативів порівняно регулярно надходило мясо птахів. Однак, як і ковбасні вироби, воно було дорожчим, ніж мясо тварин, котре коштувало 8 руб., й тому не входило до повсякденного раціону пересічних робітників, які заробляли 100 руб. До того ж, незважаючи на високу ціну, якість пташиного мяса була низькою: тушки погано оброблялися й зберігалися.

У недостатній кількості в робкоопах продавалося сало, котре, як правило, було некондиційним і несвіжим. Бракувало смальцю та рослинної олії. Менше, ніж у минулому році, пропонувалося риби, особливо оселедців. Майже не надходили в продаж дієтичні продукти: молоко, яйця й масло. З цього приводу робітники заявляли: "Справа не у тому, що зараз немає пропозиції щодо цих продуктів. Вони в нас експортуються за кордон, а краще б, замість цього, зробити запас для себе".

Якщо забезпечення мясом центральних міст та промислових центрів здійснювалося шляхом "відсічення від постачання нетрудових і спекулятивних елементів", то норми відпуску цукру встановлювалися із порушенням "принципу індустріальності". Найбільшу норму споживання його в Україні - 1,2 кг - було встановлено для Харкова, в 1 - для інших індустріальних та великих міст і по 800 г щомісячно на особу трудового населення - для інших. Українську столичну норму перебільшувала тільки норма для Москви (по 1,5 кг)408.

Постачання споживачів Донбасу маслом, мясом й яйцями відставало від загальнореспубліканського рівня. Це пояснювалося тим, що рівень забезпечення вказаними продуктами визначався з врахуванням коефіцієнту по таких показниках: кількість членів профспілок, пайщиків кооперативів та розмір їх пайового капіталу. Через те, що у басейні кількість робітників, охоплених профспілками, і відповідно пайщиків кооперативів була через високу плинність робочої сили значно нижчою, ніж в інших регіонах УСРР, то й питома вага округів Донбасу у постачанні дієтичними сільгоспродуктами впродовж першого півріччя 1928/29 р. значно відставала від питомої ваги Донбасу в складі "трудового населення" республіки. Поряд з тим плани постачання Донбасу систематично зривалися.Наприклад, у Горлівському районі, в котрому не було селянського привозу, гірники могли задовольнити потребу в овочах - на 30%, а у молочних продуктах - лише наполовину. Щоб придбати мясо та овочі в робкоопах робітники й їх дружини займали черги з другої години ночі. Ситуацію погіршували постійні перебої централізованого постачання, у деяких місцевостях - навіть хліба. Наслідком незабезпеченості робітників стали прогули та надзвичайно висока плинність робочої сили, що сягала 78%, а по деяких підприємствах - 100%409.

Не задовольнялися потреби навіть у споживанні хліба. Звертаючись до крамничних комісій, робітники настирливо вимагали збільшення персональних норм його видачі: з 2 до 2,5 фунтів для працюючих на добу та з % до 1 фунта для утриманців. Однак малопотужні пекарні басейну ледве справлялися з випічкою хліба по тих нормах, котрі існували410.

Щоб попередити прогули, спричинені необхідністю здобування продуктів у багаточасових чергах, робкоопи намагалися організувати систему громадського харчування робітників на виробництві. Однак у 1920-х рр. ця система не набула поширення. Навіть у 1928/29 р. питома вага витрат на нього в родинному бюджеті українських робітників не перевищувала 3,3%411. Більшість їдалень існувала в Донбасі, де їх послугами користувалися 7% робітників. Через брак коштів відкривалися переважно невеликі, за винятком Єнакієвого і Горлівки, з пропускною спроможністю 1,5 тис. обідів щодобово. Типовим для цих їдалень були скупченість, антисанітарні умови, незадовільна якість харчування, перебої у постачанні, завишення цін на продукти. Тому витрати на обіди в заводських їдальнях для робітників басейну, котрі користувались їх послугами, сягали 30% прибутків бюджетів їх родин412.

У цілому по Україні за рахунок централізованих ресурсів за 1928/29 р. вдалося задовольнити нормативні потреби робітників тільки в споживанні круп - на 114% та олії - на 108,5%. Норми споживання хліба й борошна було забезпечено на 92%, мяса - 56%, картоплі - 47%, масла - 39%, сала - 22%, яєць - 19%, овочів - 9%413.

Найкраще постачалися хлібними і крупяними виробами, а також продуктами птахівництва та тваринництва великі промислові міста - Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя й Миколаїв, найгірше - непро- мислові міста і містечка, де навіть норми по хлібу та крупах виконувалися на 2/3. Проміжну ланку між промисловими й непромисловими містами по рівню продовольчого постачання займали великі міста - Київ і Одеса. Неповне задоволення нормативної потреби споживання хліба у Донбасі та Криворіжжі в І кварталі 1928/29 р. пояснювалося викачуванням його з міст на село й було припинено впровадженням карткової системи.

Найгірша ситуація склалася на ринку промислових товарів. Порівняно з попереднім роком в Україну було завезено 36% бавовняних тканин, 54% - вовняних, 45% шкіряних товарів, 26% мила. Мізерні поставки шкіри не дозволяли задовольнити навіть попит на ремонт взуття415.

Бракувало галантерейних виробів, зокрема якісних панчіх фабричного виробництва. У недостатній кількості надходила в продаж жіноча білизна, до того ж її асортимент (переважно дорога шовкова) не відповідав попиту робітниць416. Не вистачало фабричного взуття. До того ж воно було некрасивим, незручним та неякісним, а також надходило до магазинів невідповідно сезонному попиту417. Тому деякі робітники надавали перевагу більш дорогому й красивому, але недовговічному взуттю кустарного виробництва, котре розлазилося після дощу418.

Не користувався попитом через низьку якість і готовий чоловічий одяг, що у достатній кількості та за доступними цінами поставлявся "Швей- промом" (наприклад, пальто коштувало 24-27 крб.). Робітники, особливо в столиці, відмовлялися купувати фабричний одяг. Вироби "Швейпрому" як неходовий товар, котрий затоварювався на складах робкоопів, з часом надсилалися на село. У той же час через обмежений асортимент бракувало одягу для дітей і дорослих нестандартних розмірів. Тому товаром підвищеного попиту були тканини.

Вагомою причиною поганого постачання робітників УСРР промтоварами поряд з недостатнім виробництвом останніх було ігнорування інтересів українських споживачів з боку союзних органів при розподілі їх централізованих фондів між союзними республіками. Так, частка промислових товарів, що виокремлювалася українським кооперативам, не відповідала їх питомій вазі в мережі загальносоюзної кооперації, а також попиту робітничого населення та його купівельній спроможності. Вона дорівнювалася 17% всієї їх кількості, в той час як питома вага їх пайщиків сягала 20,8% чисельності членів їх по СРСР, а товарообіг цих закладів - 22% загальносоюзного. Частка робітничого населення України була навіть дещо більшою - 24%, хоча питома вага сплаченої їм зарплати становила 22,1% їх загальносоюзного фонду419

Скорочення планів централізованого державного постачання найбільше ущемляло інтереси робітників УСРР. Наприклад, у другому кварталі 1928/29 р. постачання Уцеробсекції (Всеукраїнська центральна секція робітничої кооперації при Всеукраїнській спілці споживчих кооперативних організацій) бавовни зменшилося на 35,9%, в той час як по робітничому сектору інших республік - на 31%, калошах відповідно на 23,9% й 15,5%420.

Перевищення попиту над пропозицією спричинило галопуюче зростання ринкових цін, особливо на продовольчі товари, котре негативно вплинуло на цінову політику кооперації. Збільшення номінальної зарплати не встигало за стрибками цін, що спричинили подорожчання вартості бюджетного набору. Так, у Сталінському окрузі з 15 березня 1928 р. по 15 березня 1929 р., за офіційними даними, вартість останнього збільшилася з 17 руб. 13 коп. до 22 руб. 76 коп.421 Але ці дані не відображали реального стану речей, оскільки обраховувалися виключно на підставі цін кооперативної торгівлі, які були набагато нижчими за ринкові. Насправді, робітники витрачали набагато більше грошей на харчування, оскільки купували дефіцитні продукти у приватника.

Крім зростання цін, купівельну спроможність останніх обмежило згортання кредитної діяльності торгових закладів робітничої кооперації, проведене виключно в УСРР. Порівняно з рівнем лютого-квітня 1928 р. у травні 1929 р. розміри короткострокового (так званого "дрібно крамничного") кредитування робітників було скорочено в 5 разів. Це призвело до його фактичного припинення. Тим часом, за даними бюджетних обстежень, члени робітничих родин здійснювали половину закупок товарів у кредит у робкоопах, а ще 40% - у приватних крамарів. У Донбасі через нерозвиненість їх мережі роль приватника була вагомішою: робітники в більшості (66-77%) випадків зверталися за кредитом до нього. Однак із 1928 р. у звязку з наступом держави на приватника можливість позики в крамарів різко зменшилася.

Згортаючи кредитування робітників, держава урізувала рівень задоволення їх елементарних потреб - в опалюванні, їжі та інших товарах повсякденного попиту Завдяки короткотерміновому кредитуванню вони купували речі першої необхідності. Частка продовольчих товарів, придбаних робітниками у цей кредит, становила в середньому по УСРР 52%, а у Донбасі - навіть 55%. Довгостроковий кредит служив засобом заготівлі палива і покупки меблів й інших товарів довготермінового споживання навіть для висококваліфікованих робітників, котрі не були спроможні купувати їх за рахунок місячного заробітку422.

"Робітнича кооперація не зуміла розгорнути роботу по постачанню робітників продовольчими товарами і замінити приватника, що пішов з ринку", - констатував Наркомторг УСРР за наслідками обстеження стану його в Луганському окрузі. У той же час частка приватника в постачанні міського населення, зокрема овочами та картоплею, впала впродовж 1929 - 1930 р. з 50% до 5%424.

Брак продовольчих товарів у кооперативній торгівлі зумовив стрімке зростання цін на сільськогосподарських ринках, що зменшувало купівельну спроможність робітників. Зокрема ринкові ціни на картоплю у Харкові за два тижні вересня збільшилися майже вдвічі - з 1 руб. 40 коп. до 2 руб. 75 коп. за пуд - при ціні в 1 руб. 15 коп. у кооперативі, а в Луганську у жовтні сягнули 6-7 руб. за пуд. У листопаді рівень цін на картоплю в середньому по Донбасу досяг 40 коп. за кг425.

Підбиваючи підсумки дослідження рівня й структури споживання робітників УСРР, слід зазначити, що довоєнний рівень задоволення їх матеріальних потреб не було досягнуто. Цьому перешкоджав низький рівень заробітків робітників зокрема гірничої та металургійної промисловості. Негативно позначалася на купівельній спроможності останніх і низка інших факторів: грошова емісія першої половини 1920-х рр., голод 1921 р. - першої половини 1923 р., наступні неврожаї 1924 р. й 1928 р., а також хронічний дефіцит промислових товарів, що наприкінці 1920-х рр. переріс у товарну кризу. Особливої гостроти вона набула в УСРР. Така ситуація була спричинена не тільки неврожаєм та згортанням приватної торгівлі, а й надмірним вивозом продовольства за межі республіки, а також різким скороченням поставок промтоварів до промислових центрів УСРР порівняно з іншими республіками. У цих умовах, згідно з потребами індустріалізації, було запроваджено переважне забезпечення промислових регіонів основними продуктами харчування і промисловими товарами. Спочатку це було на основі переходу від вільної торгівлі до їх нормованого продажу та, врешті решт, до карток на хліб, а потім і на інші продуктові й основні споживчі промислові товари.

Примітка

1.Ленін В. І. Від зруйнування вікового укладу до творення нового. Повн. зібр. тв. Т. 40. С. 289.

2.Рейхель М. Трудповинность на Украине// Коммунист. Х., 1921. № 6. С. 30.

3.Борисова Л. В. Трудовые отношения в Советской России (1918-1924 гг.). Москва, 2006. С. 60.

4.Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду УСРР (далі - ЗУ УСРР). 1921. № 7. Ст. 195.

.Реєнт О. П. Українська революція і робітництво: соціально-економічні і політичні зміни 1917-1920. К., 1996. С. 116.

6.ЗУ УСРР. 1921. № 2. Ст. 44.

7.Постановление ВУЦВК от 30 августа 1922 г. про порядок отбывания трудового и гужевого налога и замену его другими видами обложений// Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. Х., 1922. № 12-13. С. 41-42.

8.Паншин В. П., Богданов С. В. Государство и безработица в России: 1900-2004 г. Курск, 2004. С. 102-103.

9.Жизнь рабочего. Х., 1923. 16 мая.

10.Постановление СНК УСРР от 5 декабря 1922 г. "Про расчетные книжки"// Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. Х., 1922. № 18. С. 4-5.

11.Морозов А. "За бортом труда": повседневная жизнь 1920-х годов галазами казанских безработных. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. Москва, 2007. С. 157, 169.

12.Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док. Москва, 1957. С. 19.

13.Герман Л. Работа местных органов Наркомтруда// Вопросы труда. 1924. № 9. С. 132-136.

14.Звезда. Екатеринослав, 1923. 19 января.

15.Там же. 11 мая.

16.Там же. 24 октября.

17.Гиндин Я. К новым формам работы бирж труда// Вопросы труда, - 1924. № 7-8. С. 3-12.

18.Атоян И. М. Биржи труда в 1920-е годы: опыт государственного трудового посредничества// Социс. Москва, 2000. № 4. С. 120-121.

19.Там само.

20.Звезда. Екатеринослав, 1923. 24 октября.

21.Герман Л. Указ. соч. С. 132-136.

22.Буяновер М. І. Стан пролетаріату України після Жовтневої революції. Х., 1928. С. 45.

23.Постановление УпНКТ "Об ответственности нанимателей за неправильный отказ в приеме посланной биржей труда рабочей силы"// Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. Х., 1922. № 14. С. 5.

24.Звезда. Екатеринослав, 1923. 13 мая.

25.Там же. 1 апреля.

26.Лантух І. В. Біржі праці як регулятор ринку робочої сили в Україні в умовах непівських реформ// Історія народного господарства та економічної думки України. К., 2000. Вип. 31-32. С. 71.

27.Догадов В. М. Правовое положение профсоюзов СССР. Очерки профсоюзного права. Москва, Ленинград, 1928. С. 79, 85-90; Гулый К. М. Положение трудящихся на Украине: Доклад Всеукраинскому совещанию работников труда и социального страхования. Х., 1928. С. 83.

28.Паншин В. П., Богданов С. В. Указ. соч. С. 109.

29.Лантух І. В. Вказ. праця. С. 69, 72.

30.Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. С. 169.

31.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1088. Арк. 76.

32.Там само. Спр. 1109. Арк. 31.

.Вейцблит И. Безработица на Украине в 1921-1925 гг. Х., 1926. С. 19.

.Коммунист. Х., 1921. 20 ноября.

35.Шатан Е. О. Проблемы безработицы на Украине. Материалы к построению 5-лет- него и генерального плана. Вып. ІХ. Х., 1929. С. 133.

36.Статистический бюллетень ВЦСПС и НКТ: Итоги переписи безработных членов союзов. Х., 1928. № 3-4. С. 36-37.

37.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 46.

38.Вейцблит И. Указ. соч. С. 10.

.Там же. С. 12-13.

.ЦДАГО України - Ф. 1 - Оп. 20. Спр. 1988. Арк. 10.

.Коммунист. Х., 1922. 24 февраля.

.ЗУ України. 1922. № 14. Ст. 252.

.Коммунист. Х., 1922. 15 апреля.

44.44Там же - 14 мая.

45.Вейцблит И. Указ. соч. С. 45.

46.Там же. С. 25-27.

47.Гулый К. М. Указ соч. С. 81.

.Вейцблит И. Указ. соч. С. 23-24.

49.КПРС в резолюціях і постановах зїздів, конференцій і пленумів ЦК КПСС. К., 1979. Т. 2. С. 458.

50.Коммунист. Х., 1921. 20 ноября.

51.ЗУ України. 1921. № 7. Ст. 222.

.Там само. № 31. Ст. 378.

.Звезда. Катеринослав, 1924. 12 мая.

54.КПРС в резолюціях і постановах зїздів, конференцій і пленумів ЦК КПСС. Т. 2. С. 106.

55.Вейцблит И. Указ. соч. С. 45.

56.Шатан Е. Указ соч. С. 101.

57.57Там же. С. 32.

58.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 43.

59.Там само. С. 96, 134.

60.Лебит П. Г. Общественные работы для безработных. Москва, 1927. С. 7.

.Лантух І. В. Вказ. праця. С. 68.

.Там само.

63.Лифшиц А. Рынок труда, безработица и борьба в ней на Украине в 1923-1925 гг. (Краткий предварительный отчет)// Вопросы труда. 1925. № 12. С. 147.

64.Лебит П. Г. Указ. соч. С. 9.

65.О посылке безработных на общественные работы. Инструкция УпНКТ// Известия управления уполномоченного НКТ РСФРР, СНК УССР. Х., 1922. № 14. С. 6.

66.Лебит П. Г. Указ. соч. С. 25-26.

67.Лантух І. В. Вказ. праця. С. 68.

68.Лившиц А. Трудовые коллективы безработных на Украине. Х., 1929. С. 8, 18, 23; V Всеукраїнський зїзд профспілок: 1-8 грудня 1928 р. Стенографічний звіт. Х., 1928. С. 266.

69.Кодекс законов о труде 1922 р. Москва, 1922. Ст. 185.

70.Кузятин В. Пособие по безработице и как его получить. Х., 1925. С. 5-19.

.Данский Б. Г. Социальное страхование раньше и теперь. Москва, 1928. С. 288.

.Звезда. Катеринослав, 1923. 14 февраля.

73.Підраховано за даними: 15 месяцев работы: Отчет Южбюро ВЦСПС ІІІ Всеукраинской конференции профсоюзов. Х., 1923. С. 140; ЦДАВО України. Ф. 2632. Оп. 1. Спр. 1240. Арк. 32.

74.Отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦВК. Х., С. 79-80.

75.Звезда. Екатеринослав, 1923. 14 апреля.

76.Жизнь рабочего. Х., 1923. 16 августа.

77.Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. С. 152.

78.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 96-97.

79.Статистический бюллетень ВЦСПС и НКТ: Итоги переписи безработных членов союзов. Х., 1928. № 3-4. С. 5, 43, 46, 47; Гиндин Д. Регулирование рынка труда и борьба с безработицей. Москва, 1928. С. 123.

80.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 100.

81.Підраховано за даними: ЦДАВО України. Ф. 2632. Оп. 1. Спр. 1240. Арк. 32.

82.Труд и профессиональные союзы на Украине: Статистический справочник за 19241928 гг. С. 25.

83.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1932. Арк. 35.

84.Там само. Спр. 1915. Арк. 25.

.Там само. Спр. 1932. Арк. 99.

.Там само. Спр. 2117. Арк. 47.

.Там само. Спр. 998. Арк. 87.

88.Там само. Спр. 1799. Арк. 15.

89.Ашмарина С. В. О разработке электронных ресурсов по истории страхования рабочих России в конце ХІХ первой четверти ХХ вв.// Экономическая история обозрение. Вып. 9. Москва, 2003. С. 21-25.

90.Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. К., 1995. С. 50, 102, 109.

91.Мандель Д. Рабочий контроль на заводах Петрограда. Москва, 1994.

92.Косарев ЮА. Социальное страхование в России на пути к реформам. Москва, 1999.

93.Левина Н., Романова П., Ярская-Смирнова Е. Забота и контроль: социальная политика в советской действительности, 1917-1930-е гг.// Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. Москва, 2007. С. 25.

94.Богословская М. В. Жилищные условия и медицинское обслуживание советской государственной элиты в 1920-1930-е годы// Новый исторический вестник. 2006. № 1 (14).

95.Цит. по: Трудовое право: энциклопедический словарь. Москва, 1963. С. 308.

96.Шарпатий В. Особливості пенсійного забезпечення в УСРР (1919-1922 рр.)// Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 11. К., 2004. С. 422.

97.Там же. С. 420-421.

98.ЦДАВО України. Ф. 348. Оп. 1. Спр. 1121. Арк. 75; Georg V., Manning G. Socialism, Social Welfare and the Soviet Union. London, 1980. P. 35-36.

99.Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду УСРР (далі - ЗУ України). № 1. Ст. 4; № 4. Ст. 119.

100.Вісті ВУЦВК. Х.; 1921. 6 жовтня; Коммунист. Х., 1921. 3 ноября.

101.Ашмарина С. В. Указ. соч. С. 21-25.

102.Милютин Б. Социальное обеспечение в условиях новой экономической политики// Вопросы социального обеспечения. 1921. № 6. С. 1-12.

103.ЗУ України, 1921. Від. 1. № 1. Ст. 3.

104.Там же. № 7. Ст. 194.

105.Там же. № 6. Ст. 177.

.Там же. 1926. Від. І. № 2. Ст. 16.

.Там же. 1922.№ 4. Ст. 59.

108.Там же. 1927. Від. І. № 13. Ст. 77.

109.Милютин Б. Очередные задачи собеса в условиях новой экономической политики// Вопросы социального обеспечения. 1922. № 1.С. 6-7.

110.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 56.

111.Georg V., Manning G. Op. cit. P. 36.

112.Астрахан Е. И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и служащих в СССР. Москва, 1961.

113.ЗУ України, 1922. № 43. Ст. 617.

114.Там же. № 37. Ст. 519.

115.Данский Б. Г. Указ. соч. Москва, 1928- С. 58.

116.Там же. С. 59.

117.Лях С. Р. Наймана праця в сільському господарстві в умовах непу. К., 1990. С. 73.

118.ЗУ України. 1922. № 3. Ст.56.

119.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 62.

120.Там же. С. 109.

121.ЦДАВО України. Ф. 348. О. 1. Спр. 1121. Арк. 75; Georg V., Manning G. Op. cit. London, 1980. P. 35-36.

122.Шарпатий В. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в РСФРР та УСРР 1920-х років: порівняльний аналіз// Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 13. К., 2005. С. 252.

123.ЦДАВО України. Ф. 348. Оп. 1. Спр. 1121. Арк. 12.

124.Там само. Арк. 75.

125.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 30. Арк. 73.

126.Там само.

127.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 58, 83.

.ЗУ України, 1922. № 52. Ст. 751.

.Известия. Вечерний выпуск. Одесса, 1923. 22 ноября.

.Гулый К. М. Указ. соч. С. 61.

131.Материалы Всеукраинской тарифно-экономической конференции. 20-23 января 1923 г. Х., 1923. С. 26.

132.Гулый К. М. Указ. соч. С. 60.

133.ІІ съезд профсоюзов Украины. 3-8ноября 1924 г.: Стенографический отчет. Х., С. 228.

134.ЦДАВО України. Ф. 348. Оп. 1. Спр. 1466. Арк. 51.

135.Там само. Спр. 1121. Арк. 75.

.Гулый К. М. Указ. соч. С. 63-75.

137.Там же. С. 56, 85, 87.

138Там же. С. 63-75.

138.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 68-69.

139.Там же. С. 70-71, 75-76.

.Там же. С. 56, 96, 100.

141.142Там же. С. 61.

142.Мовчан О. М. Професійні спілки сільськогосподарських робітників України у перше десятиліття радянської влади. Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі (1921-1928). К., 2000. С. 174.

143.Лях С. Р. Вказ. праця. С. 74.

144.Мовчан О. М. Вказ. праця. С. 175.

.ЗУ України. 1926. № 17. Ст. 60.

.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 82, 86.

.Там же. С. 83.

.Там же. С. 76-77.

.ЗУ України. 1927. Від. І. № 46. Ст. 210.

.Данский Б. Г. Указ. соч. С. 83.

.Там же. С. 80.

152.Збрижер Я. Усилить надзор за деятельностью страхкасс// Вопросы труда на Украине. 1928. № 8. С. 13.

153.Бройде Л. Реорганизация системы выплат и пенсий// Вопросы труда. Москва, 1928. № 5. С. 9.

154.Б-ов Б. Бюрократизм в органах соцстраха// Вопросы труда. Москва, 1928. № 4. С. 16.

155.Шарпатий В. Особливості пенсійного забезпечення в УСРР (1919-1922 рр.). С. 422.

156.Рудницкий В., Кричевский Д. Новый квартирный закон с постатейным разъяснением. Х., 1927. С. 52.

157.ЗУ України. 1926. № 77-78. Ст. 477.

158.Готфрид И. Новый квартирный закон от 28 февраля 1928 г. [Х.], 1928. С. 7.

159.Дорошко М. С. Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20-30-х роках ХХ століття: соціоісторичний аналіз. К., 2004. С. 125.

160.Марзеев А. Н. Новые рабочие жилища на Украине. Х., 1928. С. 4.

161.Георгієвський Г. Ф. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової політики в цій галузі// Житлова кооперація України. 1929. № 3. С. 15.

162.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2748. Арк. 1.

163.Георгієвський Г. Ф. Вказ. праця. С. 12.

164.Р. Обмен жилой площадью// Жилищная кооперация Украины. 1927. № 3. С. 51.

165.Каплунов І., Букштейн Д. Житлові умови міського пролетаріату УСРР// Вісник статистики. Х., 1930. № 6. С. 53.

166.Близнакова М. Жилищное строительство в эпоху новой экономической политики, 1921-1927. Город-сад и дом сад// Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная истории. Москва, 2002. С. 59-60.

167.168ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 69. Арк. 40.

168.Струмилин С. Г. Домашний быт по инвентарям// Проблемы экономики труда. Москва, 1981. С. 242.

169.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1755. Арк. 70-71.

170.Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений, инструкций с разъяснениями. Х., 1921. С. 27.

171.ЛебинаН. Слеза социализма// Родина. 1999. № 6. С. 62-63.

172.Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений, инструкций и разъяснений. С. 27.

173.Лебина Н. Указ. соч. С. 65-66.

174.Жилищный вопрос: Сборник декретов, распоряжений, инструкций с разъяснениями. С. 77.

175.Дубинская И. Н. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. [Х.], [1928]. С. 35.

176.Вестник жилищной кооперации. К., 1923. № 1. С. 16.

.Рудницкий В., Кричевский Д. Указ. соч. С. 3-4.

178.Там же. С. 6.

179.Профсоюзы СРСР. 1924-1926 гг. Отчет ВЦСПС к УІІІ съезду профсоюзов. Москва, 1926. С. 267.

180.Коммунист. Х., 1925. 31 апреля.

181.ЗУ УСРР. 1926. № 77-78. Ст. 477.

182.Рудницкий В., Кричевский Д. Указ соч. С. 8-9.

.Там же.

184.Там же. С. 9-10.

185.О новых течениях в разрешении жилищного вопроса.// Жилищная кооперация Украины. 1927. № 11. С. 36.

186.Шпигель В. И. Узаконения и распоряжения по жилищному вопросу. К., 1922. С. 13.

187.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 69. Арк. 37.

188.ЗУ України. 1926. № 39, ст. 581.

.Проект жилищного кодекса. Х., 1923. С. 32.

.Вісті ВУЦВК. Х., 1921. 19 листопада.

.Пролетарская правда. К., 1923. 24 июня.

.ЦДАГО України. Ф1. Оп. 7. Спр. 34. Арк. 140.

193.Там само. Спр. 69. Арк. 43-43; Оп. 20. Спр. 2055. Арк. 108-109.

194.Одесские известия. Вечерний выпуск. 1923. 24 августа.

196.Друзь Ф. Жилищная кооперация Украины к десятой годовщине Октябрьской революции// Жилищная кооперация Украины. 1927. № 15. С. 9, 11.

197.Резолюція по доповіді правління Укржитлосоюзу, прийнята 2-м зібранням Укржитлосоюзу 3-6 травня 1927 р.// Житлова кооперація України. 1927. № 6. С. 57-64.

.Скопс М. Оробітничення і розподіл житлоплощі в ЖОК// Житлова кооперація України. 1929. № 11. С. 3-5.

199.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 69. Арк. 50; Вісті ВУЦВК. Х., 28 травня.

200.Марзеев А. Н. Указ. соч. С. 4.

201.БСЭ. Москва, 1932. Т. 25. С. 454.

.Марзеев А. Н. Указ. соч. С. 5.

203.Ткаченко В. Проблемы жизни и быта металлургов Днепропетровщины (вторая половина 20-х-30-е гг.)// Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. Вип. 1. Дніпропетровськ, 2003. С. 66.

204.Ткаченко В. Побут будівельників Запорізького індустріального комплексу (кінець 20-х-початок 30-х років ХХ ст.// Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Вип. ХУШ. Запоріжжя, 2004. С. 198.

205.Каплунов І., Букштейн Д. Вказ. праця. С. 55.

206.Гофман. Индивидуальное строительство закабаляет рабочих// Жилищная кооперация Украины. Х., 1927. № 4. С. 30.

207.Васильченко. Индивидуальное жилстроительство в Харькове// Жилищная кооперация Украины. Х., 1927. № 10. С. 14-15.

.Дубровский. Мнимые выгоды индивидуального строительства// Жилищная кооперация Украины. Х., 1927. № 4. С. 29.

.Ларин Ю. Жилищная кооперация к десятилетию Октября// Жилищная кооперация Украины. Х., 1927. № 15. С. 8.

210.Державний архів Одеської області (ДАОО). Ф. Р-1148. Оп. 1. Спр. 191. Арк. 2.

211.Власик А. О передаче большей части жилстроительства в промышленности жилстройкооперации// Жилищная кооперация Украины. Х., 1927. № 8. С. 7.

212.Друзь Ф. Указ. соч. С. 9-10.

213.ДАОО. Ф. Р.-1148. Оп. 1. Спр. 191. Арк. 2.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2122. Арк. 21-22.

.Власик А. Указ. соч. С. 8-9.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2055. Арк. 27.

.Вісті ВУЦВК. Х., 1921. 28 липня.

.Дубинская И. Н. Указ соч. С. 35.

.Вестник профдвижения Украины. Х., 1922. № 4. С. 57.

.ЗУ України. 1923. Від. 1. № 3. Ст. 63.

.Коммунист. Х., 1924. 18 июля.

.ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 1254. Арк. 208.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2055. Арк. 109.

224.ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 1254. Арк. 23.

225.Каплунов І. Міські комунальні підприємства загального користування 1926-27 року// Вісник статистики України. Х., 1928. № 1. С. 38.

226.ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 1254. Арк. 25.

227.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 28. Арк. 57.

228.229Там само. Оп. 20. Спр. 2055. Арк. 27.

229.ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 1254. Арк. 25.

230.Там само. Арк. 210.

231.Рохлина Л. Л. Социальное страхование и медицина// Врачебное дело. 1926, № 14. С. 1194.

232.Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. К., 1986. С. 228.

233.ЗУ УСРР. 1922. № 13. Ст. 227.

234.Рохлина Л. Л. Указ. соч. С. 1194.

235.Отчет Всеукраинского совета профсоюзов. (1926-1928): К ІУ съезду профсоюзов Украины. Х., 1928. С. 156.

236.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 213. Арк. 1.

237.Отчет Всеукраинского совета профсоюзов к ІІІ съезду профсоюзов Украины. [Х.], [1926]. С. 190.

238.ІУ Всеукраїнський зїзд профспілок. 1-8 грудня 1928 р. Стенографічний звіт. Х., 1928. С. 422.

239.Отчет Всеукраинского совета профсоюзов. (1926-1928): К ІУ съезду профсоюзов Украины. С. 187.

240.Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. Х., 1927. С. 7.

241.ЦДАВО України. Ф 342. Оп. 3. Спр. 376. Арк. 3.

.Там само. Арк. 5.

.Там само. Спр. 79. Арк. 121.

.Там само. Спр. 231. Арк. 5.

.Там само. Арк. 11.

.Там само. Спр. 88. Арк. 2.

.Там само. Спр. 376. Арк. 98-99.

.Там само. Арк. 1.

.Там само. Спр. 373. Арк. 115.

.Там само. Спр. 213. Арк. 5.

.Там само. Спр. 373. Арк. 1.

.Там само. Арк. 115.

.Там само. Спр. 162. Арк. 5.

.Там само. Спр. 376. Арк. 22-26, 77.

255.Там само. Ф. 539. Оп. 4. Спр. 1348. Арк. 67-68; Ф. 342. Оп. 3.- Спр. 213. Арк. 5-5

256.Там само. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 373. Арк. 133.

257.Там само. Спр. 374. Арк. 349.

258.Там само. Спр. 373. Арк. 76.

.Там само. Спр. 79. Арк. 122.

.Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. С. 7.

.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 88. Арк. 50.

262.Шасс Е. Ю. Импорт фармацевтических товаров// Фармацевтический журнал. 1928. № 3. С. 12.

263.Там само. С. 13.

264.Ярослав М. И. Нужно ли Украине свое химико-фармацевтическое производство// Фармацевтический журнал. 1928. № 1-2. С. 20-21; Веркиев Н. Д. О добыче еда из водорослей Черного моря "Красная филлофлора"// Фармацевтический журнал. 1928. № 4. С. 176.

265.Валяшко Н. А. О касторовом масле из украинской клещевины// Фармацевтический журнал. 1928. № 5. С. 240.

266.П. Т. О запрещении отпуска хинина в ручной продаже// Фармацевтический журнал. 1928. № 7. С. 406.

267.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 347.- Арк. 111.

268.Дадыкин И. Л. Образцовая аптека на Харьковщине// Фармацевтический журнал. 1928. № 1-2. С. 17.

269.Пельці С. Лекарственная помощь в Харьковском округе// Фармацевтический журнал.1928. № 1-2. С. 69.

270.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 373. Арк. 55.

271.Там само. Арк. 45.

272.Там само. Арк. 52.

273.Розенберг А. И. Постановка непосредственного оказания лечебной помощи застрахованным отделом лечебной медицины при НКЗ// Профилактическая медицина. 1924. № 4. С. 106-112.

274.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 2. Спр. 1930. Арк. 126.

275.Там само. Арк. 14-15.

276.Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. С. 26.

277.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 2. Спр. 1930. Арк. 14-15.

278.Там само. Арк. 43.

279.Там само. Арк. 117.

.Там само. Арк. 28, 39.

.Там само. Арк. 117.

.Там само. Арк. 43.

.Там само. Арк. 14-15.

.Там само. Арк. 117, 33.

.Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. С. 26.

286.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 2. Спр. 1030. Арк. 16.

287.288Там само. Спр. 2261. Арк. 3.

288.Там само. Оп. 3. Спр. 347. Арк. 25.

289.Там само. Спр. 373. Арк. 170.

.Там само. Спр. 213. Арк. 5

.Медична допомога застрахованим в 1925/26 р. С. 27.

292.ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 337. Арк. 14.

293.Там само. Спр. 213. Арк. 5.

294.Там само. Спр. 337. Арк. 3.

.Там само. Спр. 213. Арк. 5.

.Там само. Арк. 5; Спр. 454. Арк. 1.

.Там само. Арк. 38.

.Там само. Спр. 373. Арк. 24.

299.Пролетарская правда. Х., 1927. 22 мая; ЦДАВО України. Ф. 342.

300.Оп. 3. Спр. 373. Арк. 78.

301.Там само. Арк. 55.

302.Поляк Г. Бюджет рабочей семьи в 1922-1927 гг.// Бюджеты рабочих и служащих. Вып. 1.Москва, 1929. С. 19.

303.Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года.// Материалы по

304.статистике труда на Украине. Вып. 1. Москва, август 1920 г.С. 78.

305.Поляк Г. Указ. соч. С. 19.

306.Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. С. 78.

.Там же. С. 64.

308.Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре 1923 года.// Статистика труда на Украине. 1924. № 3. С. 19.

309.Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. С. 20.

310.Там же.

311.Поляк Г. Указ соч. С. 15.

312.Лаврентьєв Вл. Заработная плата в России прежде и теперь (при капитализме и при диктатуре пролетариата). Изд. 2. Москва, 1926. С. 92.

313.Маслов С. С. Россия после четырех лет революции. Т. 2. Париж, 1922. С. 19.

314.Владимиров М. Мешочничество и его социально-политическое отражение. Х., 1920. С. 13.

315.Поляк Г. Указ. соч. С. 23.

316.Там же. С. 26.

317.Цит. по: Борисова Л. В. Трудовые отношения в Советской России (19181924 гг.). Москва, 2006. С. 27.

318.Статистика Украины: Питание населения Украины зимой 1921-1922 гг.: Серия 5, Статистика обмена, распределения и потребления. № 26. Т. 1. Вып. 1. С. ХУ.

319.Известия ВЦИК. Москва, 1921. 11 апреля.

320.Там же. 12 сентября.

321.Колесников Б. Нариси з історії профспілкового руху на Україні. Х., 1927. С. 160.

322.Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 года. С. 20.

323.Колесников Б. Вказ. праця. С. 160.

324.Струмилин С. Г. Заработная плата в русской промышленности за 1913-1923 гг.// На новых путях. Итоги новой экономической политики. Москва, Ленинград, 1925. С. 113.

325.Поляк Г. Бюджет рабочего в 1922-1926 гг.// Экономическое обозрение. Москва. Октябрь 1927. С. 174.

326.Там же. С. 114.

327.Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925 гг.). К., 1963. С. 232.

328.Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре 1923 года. С. 33.

329.И. Д. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 года.// Статистика труда на Украине. 1924. № 2. С. 19.

330.Борисова Л. В. Указ. соч. С. 170.

331.Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре 1923 года. С. 33.

.Див.: Фролов А. Работа партии на частных предприятиях. Х., 1927. С. 13.

.Дубинская И. Бюджет семьи рабочего и служащего в ноябре 1923 года. С. 33.

334.Хроника. Тарифы// Вестник профдвижения Украины. 1923. № 4. С. 123.

335.Буяновер М.І. Вказ. праця - С. 14.

336.Колесников Б. Вказ праця. С. 166.

.Вестник труда. Москва. 1922. № 11-12. С. 30.

338.Труд в промышленных заведениях Украины в 1923 г.// Статистика Украины. Х., 1925. № 58. С. ХІУ.

339.Отчет Южбюро ВЦСПС ко второму съезду профсоюзов Украины. Х., 1924. С. 101.

340.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 77.

341.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1811. Арк. 35.

342.Рыков А. И. Избранные произведения. Москва, 1990. С. 229, 425.

343.Сокольников Г. Я. Финансовая политика революции. Т. 3. М, 1928. С. 39.

344.Статистика труда в Донбассе. 1924, Бахмут. № 1. С. 15.

345.Труд в СССР: Статистический справочник за 1924-1925 гг. Москва. 1926. С. 88.

346.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 83.

347.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 21564 - Арк. 13.

348.Отчет Всеукраинского совета профсоюзов к ІІІ Всеукраинскому съезду просоюзов Украины. [Х.], [1926]. С. 135.

349.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20.Спр. 2737. Арк. 92, 99, 11.

350.Седьмой съезд профессиональных союзов СРСР (6-18 декабря 1926 г.). Полный стенографический отчет. Москва, 1927. С. 85, 201, 590, 631; Восьмой съезд профессиональных союзов СРСР (10-24 декабря 1928 г.). Полный стенографический отчет. Москва, [1929]. С. 173, 495.

351.Лапшина О. Ю. Материальное обеспечение рабочих промтоварами в годы нэпа (на материалах Нижегородской и Вятской губерний). Автореферат дис.... канд. ист. наук// Нижегородский ун-т. Нижний Новгород, 2002. С. 18.

352.Статистика Украины: Питание населения Украины зимой 1921-1922 гг. Серия 5. Статистика обмена, распределения и потребления. № 25. Т. 1. Вып. 1. С. 13.

353.Буяновер М. І. Вказ. Праця. С. 106.

354.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 59.

.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 106.

356.Кабо Е. Питание русского рабочего до и после войны. Бюджетные обследования декабря 1922 г., ноября 1923, ноябрь-октябрь 1924 г. Москва, 1925. С. 70, 103.

357.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2074. Арк. 10.

358.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 59.

359.Кабо Е. Указ соч. С. 93.

.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 82-83.

.Там само. С. 84.

.Там само. С. 59.

.Там само. С. 166.

.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 107.

.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 75, 79.

.Буяновер М. І. Вказ. праця. 108.

.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 63.

368.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 130. Арк. 37.

369.368.Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.). Х., 1971. С. 58; БуяноверМ. І. Вказ. праця. С. 107.

370.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 50.

371.Струмилин С. Г. Рабочий быт в цифрах. Москва, Ленинград, 1926. С. 96.

372.Поляк Г. Указ соч. С. 67.

373.Евменьев Н. В. Жилища рудничных рабочих// Профилактическая медицина. 1927. Х., 1927. № 1. С. 83.

374.Буяновер М. І. Вказ. праця. С. 108.

375.Довгопол В. М. Указ. соч. С. 58.

.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 86.

377.376 Там же. С. 81.

378.377Там же. С. 66.

379.Там же. С. 81.

380.ЦДАВО України. Ф. 342.Оп. 3. Спр. 383. Арк. 129.

381.Дубинская И. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925-1927 гг. С. 85.

382.Прилуцький В. І. Розвиток внутрішньої державної торгівлі УСРР у 1920-ті роки// Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 14. К., 2005. С. 185.

383.Слотник В. П. Державна хлібозаготівельна політика в Україні в 1926-1929 рр. (Історико-економічний аспект). Дис.... канд. ист. наук. К., 1992. С. 154.

384.Народне господарство України: Статистичний довідник. К., 1935. С. 186.

385.Елена Осокина. За фасадом "сталинского изобилия": Распределение и рынок в снабжении населения в годы индустриализации, 1927-1941. Москва, 1999. С. 56.

386.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 172. Арк. 8.

387.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 326. Арк. 101.

.Там же.

.Слотник В. П. Вказ. праця. С. 133.

.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 326. Арк. 196.

.Там само. Арк. 102.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр 142. Арк. 84.

.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 1089. Арк. 23.

.Там само.

.Там само. Арк. 34.

.Елена Осокина. Указ. соч. С. 65.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 163. Арк. 34.

.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 326. Арк. 217.

.Елена Осокина. Указ. соч. С. 65.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 163. Арк. 43-45.

.Там же. Арк. 25-26.

.Там же. Арк. 62.

.Там же. Арк. 67.

.Там же. Арк. 25.

.Елена Осокина. Указ. соч. С. 67.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 163. Арк. 21.

407.Там само. Арк. 39.

408.Там само. Арк. 21.

.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 750. Арк. 17.

410.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 172. Арк. 8-9; Спр. 176. Арк. 102.

411.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 323. Арк. 110.

412.Козацька Т. Громадське харчування робітників промисловості у 1929-1938 рр.// Проблеми історії України. Факти, судження, пошуки. Вип. 11. К., 2004. С. 296.

413.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 328. Арк. 477.

414.Там само. Спр. 1089. Арк. 23.

.Там само.

.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 172. Арк. 63.

.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 326. Арк. 40, 49, 51.

.Там само. Арк. 28.

.Там само. Арк. 42.

420.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 172. Арк. 63.

421.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 1089. Арк. 21.

422.ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 142. Арк. 27-28; ЦДАВО України.

423.Ф. 423. Оп. 5. Спр. 752. Арк. 46.

424.ЦДАГО України. Ф.1. оп. 6. Спр. 150. Арк. 134.

425.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 313. Арк. 29.

426.Елена Осокина. Указ. соч. С. 76.

427.ЦДАВО України. Ф. 423. Оп. 5. Спр. 323. Арк. 110.