Наука і освіта України в повоєнний період (1944-1956 рр.)
Наука і освіта України в повоєнний період (1944-1956 рр.)
А.О. Каюк
Анотація
У статті проаналізовано розвиток української освіти та науки в повоєнний період (1944-1956 рр.).
Ключові слова: освіта, наука, командно-адміністративний метод управління, повоєнний період
У сучасних умовах дуже важливо дослідити, яким чином вирішувалися проблеми відродження освіти та науки повоєнної України. Сьогодні відчувається потреба підсумувати діяльність учених і педагогів повоєнного десятиліття, коли зі всією очевидністю виявилися суперечності розвитку радянського суспільства. Частково ця тема знайшла висвітлення вже у радянський час [1-2]. Так, у працях В. Юрчука особлива роль відведена основним тенденціям культурного життя в Україні у повоєнний час, показані як здобутки, так і шкода, завдана культурі сталінським тоталітаризмом [3]. До проблем розвитку української культури 194060-х рр. зверталися В. Король [4] і Л. Шевченко [5]. Розширюють уявлення про духовне життя тієї доби також студії В. Литвина [6-7]. Помітне місце в історіографії проблеми належить доробку О. Прохоренка, який приділив значну увагу дослідженню науково-педагогічної інтелігенції України 1945-1955 рр., політико-адміністративному тиску на неї. Мета цієї статті полягає в аналізі розвитку української науки й освіти 1944-1956 рр.
Друга світова війна та, породжені нею жорстокість і бездуховність, покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всіх сферах культури - мистецтва, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до освіти та науки. Вже в ході звільнення міст і сіл від окупантів, підіймалися з руїн школи, хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалася діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників [1, 398]. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з "українським націоналізмом". Тимчасові школи і окремі класи влаштовувалися в уцілілих від пожеж громадських будівлях, сараях, а подекуди - навіть у землянках, заняття ж проводилися у декілька змін. У республіці розгорнувся рух з відбудови та ремонту шкіл власними засобами - "методом народної відбудови", що зародився ще під час війни, з ініціативи жителів с. Верхівця Вчорайшанського р-ну на Житомирщині [2, 410].
Для підготовки вчителів створювалися короткочасні курси, відкривалися педагогічні класи, училища й учительські інститути. Вже в першому повоєнному році в Україні працювали 156 шкіл робітничої та 575 - сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. На початку 1950-х рр. майже всіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8-10 класах [3, 167]. Втім, розвиток освіти як основа всієї культури мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення звязку школи з життям (1958 р.) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, де навчалися 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого - відбувалася профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обовязкове вивчення російської мови. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривалися школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом "двомовності" фактично утверджувалась російська одномовність [4, 35].
Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації та відновлення довоєнних ВНЗ і технікумів помітно розширилась. Уже 1945 р. в Україні діяли 150 вищих закладів освіти (14 у західних областях), де навчалися 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х рр. кількість ВНЗ збільшилася до 160, технікумів - до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 і 228 тис. [5, 14]. Визначними подіями у культурному житті республіки стали відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, а також відкриття 1945 р. Ужгородського університету [6, 98].
Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Посилювався курс на марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігнорувався досвід західних країн, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і ВНЗ, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу [7, 117]. Ситуація ускладнилася з призначенням Л. Кагановича в березні 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У Він розгорнув активну діяльність зі звинувачення багатьох діячів української культури в "буржуазному націоналізмі". Зокрема у серпні Центральний Комітет компартії України прийняв постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", діяльність якого він взяв під персональний контроль [8, 210]. Безпосередньо за його участю проходило обговорення рукопису нового видання "Історії Української РСР".
Особлива неприязнь у Л. Кагановича проявлялася в ставленні до інтелігенції. З метою тотального насадження сталінської ідеології посилилася моральна обробка, насамперед професорсько-викладацького складу ВНЗ та науковців. Ідеологічні кампанії носили в основному загальносоюзний характер. Неухильному контролю підлягали навчальні плани, програми, підручники. В практику вводилося постійне стенографування лекцій [9, 53]. Старі штампи тоталітарної ідеології стали основою критичних зауважень на адресу інститутів історії й мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Їх звинувачували в наслідуванні концепції М. Грушевського, що в той час вважалося неприпустимим [10, 69].
У повоєнні роки матеріальна база установ науки в Україні, зміцнювалась перш за все, в галузях, що були повязані з військово-промисловим комплексом. Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних проблем. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислювальну машину "МЕОМ", в інституті електрозварювання розроблялись унікальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням електроніки [11, 103].
Ідеологічні кампанії, які розгорнуло сталінське керівництво, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана "лисенківщина" - все це вкрай негативно позначилось як на долях окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі [12, 210]. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. Однак, попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема чимало було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії [13, 73]. педагог повоєнний радянський
Українські вчені взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі та польоту в космос першої людини. Генеральним конструктором космічних кораблів був український вчений С. Корольов [14, 24]. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув і академік А. Люлька, а одним із творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов [15, 91]. З 1949 р. в Інституті фізики, під керівництвом М. Пасічника, розгорнулися дослідження щодо фізики атомного ядра. В Інституті електрозварювання успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільно зварених мостів, суден тощо.
Отже, в міру звільнення українських земель від окупантів, у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність шкіл, клубів, бібліотек, музеїв. Відновлення культурного життя України відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Значний внесок у відбудову зробили науково-педагогічні працівники та студенти навчальних закладів. Спостерігалося збільшення наукових досліджень, зростання їхньої науково-практичної цінності, хоча щороку в звітах про результати наукової роботи вища школа піддавалася критиці, в тому числі за невиконання планів наукових досліджень. Відставання від планів пояснювалося значною завантаженістю науковців, недостатнім матеріальним заохоченням, невирішеністю соціально-побутових проблем. Однак система освіти в УРСР, окрім позитивних моментів (високий рівень освіченості, спеціальної наукової та практичної підготовки випускників ВНЗ), зосереджувалася на посиленні бездуховної комуністичної ідеології, утисків демократизму й інакомислення, особистої свободи, наукової та творчої думки, ставши невідємною складовою тоталітарного радянського режиму.
Література
1.Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945рр.: у 3 т. - К., 1969. - Т. 3.
2.Історія Української РСР: у 8 т. - К., 1977. - Т. 7.
3.Юрчук В.І. Культурні процеси в другій половині 50- 60-х рр. - К., 1995.
4.Король В.Ю. До проблеми розвитку української культури 50-60-х рр. ХХ ст. // Вісник Київського університету. - Вип. 33. - К., 1995.
6.Литвин В.М. Україна у першому повоєнному десятилітті (1946-1955). - К., 2004.
7.Литвин В.М. Україна у друге повоєнне десятиліття (1956-1965). - К., 2004.
8.Постанова ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" від 29 серпня 1947р. //Історія української культури: Зб. мат. і док. - К., 2000.
9.Прохоренко О. Науково-педагогічна інтелігенція України 1945-1955рр. : політико-адміністративний тиск та морально-психологічний стан. - К., 2000.
10.Кожукало І. Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні процеси на Україні в 40 - на початку 50-х рр. // УІЖ. - 1989. - № 2.
11.Коваль М. Культурне будівництво в Україні в 1943- 1945 рр. // Культурне будівництво в прифронтових і звільнених районах СРСР в 1941-1945 рр. - М., 1985.
12.Бажан О.Г. Наростання опору політиці русифікації в Українській РСРу другій половині 1950-60-хрр. // УІЖ. - 2008. - № 5.
13.Байраківський А.І., Погорєлов В.Н. Відродження культурно - освітньої роботи на селі в повоєнний період // Народна творчість та етнографія. - 1980. - № 3.
14.Русанівський В.М. та ін. Культура українського народу. - К., 1994.
15.ІльницькийМ. "Колиумер кривавий Торквемада": Процес десталінізації в суспільному житті у 50-х рр. // Дзвін. - 2002. - № 7.
16.Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1999.