Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

1. Народження Кримської АСРР

Після кривавої бані, влаштованої більшовиками під час останнього упокорення Криму, питання «Чий Крим?» навіть номінально не підіймалося в суспільному дискурсі. Власне його нікому було підіймати. Найбільш активна частина населення була жорстоко винищена когортою євдокімових, землячок, кунів та решти напівбожевільних «червоних демонів», решта - заклякла від жаху. Саме в таких обставинах більшовики починали будівництво царства загальної рівності на півострові.

Серед тих небагатьох, хто зважився висловитися проти тогочасних засобів діяльності більшовиків, був М. Султан-Галіїв. У доповіді Наркомнацу він зазначав: «Жорстокий червоний терор залишив незгладиму тяжку реакцію у свідомості кримського населення. Всі відчувають сильний, суто тваринний жах перед радянськими працівниками, недовіру та глибоко затамовану злість». Особливу увагу цей казанський татарин приділив характеристиці ставлення корінного населення Криму до влади: «Все у свідомості татарського населення переломлюється як прояв організованої, але прихованої колоніальної політики радянської влади. Вона народжена недовірою до Сходу як до території дрібнобуржуазної стихії та переслідує мету повної економічної та політичної деморалізації турко-татар як авангарду визвольного руху колоній. Радянська влада та комунізм є новою формою європейського імперіалізму, яка ґрунтується на запереченні права приватної власності, а тому є ще більш могутньою і грізною, ніж та, що була раніше. Ось думка, яка отруює наскрізь свідомість кримських татар, які вмирають від голоду та сухот... І не дивно, після всього сказаного, що татарське населення, яке так радісно зустріло радянську владу (про це говорять майже всі працівники) зараз вже налаштоване проти нас, передаючи свої настрої через турецькі судноплави, котрі приїжджають з Туреччини і в Анта- лію. Воно тікає в гори, шукаючи там порятунку».

М. Султан-Галіїв висловлював думки, які були у всіх на слуху, його висновки впали на добре підготовлений ґрунт. Керівництво РКП(б) покладало великі сподівання на новий турецький уряд Мустафи Кемаля, але всі ознаки засвідчували, що він починав схилятися на бік Антанти. Центральний орган кримських більшовиків з прикрістю вказував, що кемалісти, які відвідували Крим або слідкували за подіями з розповідей людей, які звідти прибували, були дуже стурбовані становищем на півострові. «Головотесне здійснення основ різко окресленої диктатури пролетаріату, - підкреслювала газета - викликало втечу частини туземної інтелігенції, навіть і радикальної, до визволеної братерської кемаліст- ської Туреччини, яку вони подбали поінформувати, як вони розуміли дії радянської влади. Наші помилки стали відомі в Туреччині, і Антанта ними вельми вміло оперує. Ми ризикуємо підірвати наш авторитет в Туреччині та на Сході».

Центр врахував негативні наслідки червоного терору відкликанням з Криму його безпосередніх виконавців і відрядженням на ключові пости М. Полякова (в лютому 1921 р.) та І. Акулова (у березні 1921 р.). На півострів в лютому був направлений М. Султан-Галіїв з метою обстеження існуючого становища, а також С. Кіров (наприкінці квітня) - з метою виявити ставлення місцевих кадрів до питання про організацію республіки.

Тим часом дискусії навколо шляхів та методів вирішення кримського питання в більшовицькому середовищі не припинялися. Намагаючись ввести місцеву стихію в рамки, місцева преса відреагувала редакційною статтею з симптоматичною назвою «Побольше вдумчивости! К происходящим районным собраниям Российской коммунистической партии». Зріз домінуючого на той час у партійній масі - масі переможців - погляду заслуговує на цитування: «Коли ми так підійдемо до питання, ми уникнемо двох можливих ухилів - надмірного русифікаторства і неприродної східноманії. Близькість Сходу і головна близькість до нас Константинополя - центра буржуазно-націоналістичного пантюркістського и панісламістського руху - палиця о двох кінцях. З одного боку, кожному революціонеру очевидно, що звідси з Криму можна нанести цьому руху один з ударів, намагатися перетворити національно-визвольний рух в радянський революційний, з іншого боку - пантюркісти-співробіт- ники Кемаля мріють про свій вплив на Крим. І тут потрібне перш за все реальне врахування сил і відповідальностей».

Голова комісії ВЦВК і ЦК РКП(б) Ш. Ібрагімов, заявив на пленумі обкому РКП(б) 16 червня 1921 р., що червоний терор здійснювався надто жорстко, і населення потерпало внаслідок надмірної кількості надзвичайних органів

Ш. Ібрагімов виступав з доповіддю «Про завдання повноважної комісії ЦК РКП(б) та ВЦВК». Її ключовою тезою було «посилення розяснювальної роботи серед татар». Констатуючи, що трудове татарське населення недостатньо представлене в радянських органах влади, і партійна робота серед татар також провадиться незадовільно, Ш. Ібрагімов убачав необхідні зрушення за умови перетворення Криму на республіку, в якій татарське населення стало б міцною базою радянської влади й повинне було нести її до всіх мусульманських країн Сходу.

Питання про приналежність Криму Росії або Україні в Москві навіть не дискутувалося. Російське керівництво не бажало чути про претензії українських керівників на Крим. Цього було достатньо, оскільки радянська Україна являла собою псевдодержаву і знаходилася під цілковитим контролем Кремля. Позиція Москви озвучувалася керівництвом Криму. 21 січня 1921 р. на спільному засіданні Кримревкому і обкому РКП(б) розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР», яке завершилося такою резолюцією: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві в якості окремої одиниці, надати їй назву «Кримська автономна область». Протокол засідання доповнювався судженням Ю. Гавена, який залишався при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати Кримською Комуною.

Ще 12 листопада 1920 р. в Харкові визнали, що Крим перебуває за межами компетенції ЦК КПУ. Цю позицію засвідчила доповідна записка начальника Закордота при ЦК КП(б)У Фріца Маркуса Феліксу Кону. В ній йшлося, що протягом січня - березня 1921 р. з Криму в Україну було вивезено всіх українських керівників, а також матеріальні ресурси КП(б)У, відправлені раніше для потреб кримської повстанської армії.

У програмній статті газети «Красный Крым» від 30 березня 1921 р. уперше чітко вказувалося (не без підказки «старших товаришів з Москви»), що партія більшовиків мусить звернути особливу увагу на роботу серед неросійського населення Криму, і зокрема серед кримських татар: «Без встановлення найтіснішого контакту з татарами... ми не вирішимо цих питань і, зрозуміло, в жодному разі не посилимо симпатій до нас з боку трудящих Туреччини». Останній, ударний висновок газети звучав так: «Кожний радянський працівник повинен у своїй повсякденній роботі памятати, що Крим є всеросійське вікно до Туреччини та Близького Сходу».

Услід за першою статтею орган обкому РКП(б) і Кримревкому почав друкувати програмні статті, які віддзеркалювали рішення X з їзду РКП(б) щодо національного питання і можливої організації влади в Криму: «Москва та Анкара» (3 квітня 1921 р.), «Про роботу серед татар» (13 квітня), «Революційний рух в Туреччині та національне питання на окраїнах Росії» (15 квітня), «Основне кримське питання» (26 квітня), «Державна форма Криму» (28 квітня), «Ще раз про національне питання Криму» (29 квітня).

Пленум Кримського обкому РКП(б), що відбувся 7 травня, обговорив питання «Про державну форму Криму» і рекомендував 1) залучати різні національні групи Криму (передусім кримських татар) до участі в радянських і партійних структурах влади; 2) надати кримським селянам землю у повне користування навіть за рахунок скорочення земельної площі радгоспів; 3) надати татарській мові статус офіційної з переведенням на неї роботи державних установ. Тільки виконання цих вимог, як підкреслювалося в рішенні пленуму Кримського обкому РКП(б), відкриє шлях до формування остаточного державного устрою Криму для забезпечення дійсно революційного впливу на Схід.

Через тиждень, 13 травня Кримський обком РКП(б) організував обласну нараду татар-комуністів, на якій виступив з промовою присутній як спостерігач С. Кіров. Опинившись на певний час (до листопада) в Криму, С. Кіров виступав як повноважний представник вищого партійного керівництва і озвучив сформовану в Москві ідею: перетворити Крим на інтернаціональну республіку - аванпост радянської Росії на Сході. У постанові наради ця ідея втілювалася у таких висловах: «Цілком революційно-доцільною державною формою для Криму є проголошення його інтернаціональною республікою, яка входить в Російську Федерацію, взявши за основу конституцію однієї з існуючих республік».

Аргументуючи таке рішення, нарада виходила з «географічного положення Криму як авангардного поста РСФРР в країнах Близького Сходу, з уже існуючого факту проголошення України республікою, завдяки чому Крим в адміністративному відношенні перетворився на своєрідний острів, з того, що Радянська влада стосовно всіх колишніх колоній царської Росії впроваджувала тактику організації та визнання вже створених республік Татарії, Туркестану, Башкирії, що Крим протягом перших двох періодів Радянської влади був проголошений автономною республікою з санкції ЦК як федеративна частина РСФРР».

У рішеннях цієї наради формулювалася позиція Кремля, а не татар. На обліку в Кримському обкомі РКП(б) перебувало в цей час лише 192 татарина - як місцевих, так і казанських (тобто цілком відірваних від кримськотатарських реалій). У нараді брали участь 23 делеговані ними представника. Думок татарського населення відносно статусу Криму вони не відбивали. Тим часом одним із завдань прибулої з Москви повноважної комісії Ш. Ібрагімова було виявлення татарської позиції щодо статусу Криму. Логічним кроком у цьому напрямі було скликання безпартійної татарської конференції. Одразу після припинення воєнних дій на території колишньої імперії, якою заволоділи більшовики, в усіх її регіонах стали проводитися безпартійні конференції, які допомагали новій владі вивчати настрої й потреби населення і корегувати згідно з ними поточну політику.

«Корегування поточної політики» відбувалося улюбленими більшовиками засобами залаштункових перемовин, дискредитації та прямого примусу. Досить багатогранну картину тогочасної «політичної кухні» зобразив І. Фірдевс у своїх спогадах, які зберігаються в Державному архіві АРК. Цитуємо їх, хоч цитата є довгою, за монографією Т. Бикової, присвяченою утворенню Кримської АСРР:

«Період особливо гострої кризи починається з травня місяця й тягнеться до 7 листопада 1921 р. У звязку з повстанням, провалом продрозверстки, гострим голодом, загибеллю технічних культур Криму усередині кримської організації РКП виникають тертя, розбіжності й гостра боротьба, яка призвела до розшарування на місцевих і немісцевих, на підпільників та непідпільників, а також по інших лініях. Зрештою, ця боротьба й тертя виливаються у форму вимоги, з одного боку, якнайшвидшої ліквідації ревкомів, оголошення Криму республікою, ліквідації повстання татар не зброєю, а шляхом розшарування й послідовного проведення щодо татар політики партії з національного питання. Основною групою в організації, яка підняла ці питання, були татарські відповідальні працівники, члени ревкому й бюро татарської секції при обласному комітеті, секретарем якого в той час був я. Ліквідація політичної кризи вимагала прийняття цілого ряду термінових і рішучих заходів, які в загальному зводилися до того, що необхідно було б перенести центр ваги в політиці на національне питання, розуміючи його як татарське, а в економіці орієнтуватися на спеціальні технічні культури Криму. В обстановці воєнного стану й наявності обласного комітету не було жодної можливості навіть оформити як суспільно-партійну думку точку зору тієї частини організації, яка бачила й усвідомлювала неправильність політичної й економічної лінії вищих органів Криму. Обком в особі товаришів Акулова, Полякова, Єфремова й Кірова із плеядою більших і малих військових працівників, слухняних до їхніх примх та велінь, не розумів згубності своєї неправильної політики й тому не знаходив потрібним змінити напрямок. Кримські питання зрештою були перенесені на рішення в ЦК, де правильність точки зору товаришів, які висловлювалися за оголошення Криму республікою й зміну курсу політики була підтверджена, а для організації й проведення рішень ЦК відносно кримських питань була створена спеціальна комісія - повноважна комісія ВЦВК на чолі з товаришем Ш. Ібрагімовим. Незважаючи на постанову ЦК ВЦВК і надсилання спеціальної комісії обком і ревком продовжували свою колишню політику, додавши їй особливу різкість. Вся енергія обласного комітету відтепер була спрямована на вигнання з Криму «республіканців» й у першу чергу невеликої групи місцевих татарських відповідальних працівників. Видаються постанови за постановою про спрямування у розпорядження ЦК Фірдевса, Бабахана, Гавена, вживаються заходи до виключення Меметова з партії та ін. Найбільш скандальним і курйозним моментом, який підкреслив до шаржу й карикатури становище обкому, була наступна обставина: 12 травня одержали повідомлення з центра від Наркомнаца про оголошення Криму республікою, 14 травня ВЦВК підтвердив постанову Наркомнаца, 20 травня одержали телеграму від ЦК, що підтверджувало оголошення Криму Республікою. У той же день ранком IV обласна партійна конференція під тиском обласного комітету в особі Акулова приймає постанову, яка заперечує доцільність оголошення Криму республікою. Вийшло незручне становище - ЦК, ВЦВК, Наркомнац, одна третина організації й населення в особі татар за Республіку, обласний комітет у своїй більшості разом з військовими працівниками - проти. Акулов без спочинку їздить по повітах й організує сили проти Республіки на майбутню через шість місяців V партійну конференцію. Організація в повному розумінні слова приходить до стану занепаду. Доходимо до V конференції, де політика Акулова тріщить по всіх швах і лінія обкому дістає гідний осуд».

Незважаючи на залізні засади «демократичного централізму», центр до запровадження (в 1922 р.) посади генерального секретаря ЦК РКП(б) незадовільно справлявся з групівщиною і анархічними діями місцевих працівників. Тим більше, що в Криму керівні працівники мали протилежну позицію щодо майбутнього статусу півострова: одні бажали відсунути татар на манівці, а інші - створити кримськотатарську автономію, незважаючи на те, що татари являли собою національну меншину.

Політична позиція цих останніх була голосно озвучена на безпартійній татарській конференції, скликаній одразу після обласної наради татар-комуністів. Хоча конференція вважалася безпартійною, на ній задавали тон діячі Міллі Фірки.

А. Бекіров висловлював припущення, що скликання цієї конференції засвідчує факт передачі влади на півострові від Кримревкому до татарської громади. І. Апаз вказував на необхідність негайного утворення наркомату закордонних справ, очолюваного представником кримськотатарського народу. А. Ісхаканова вітала ідею утворення в Криму автономної республіки, але не бажала, щоб її закони писалися в Москві. О. Дерен-Айєрли сподівався на те, що депутати безпартійної татарської конференції виправлять всі помилки, допущені Кримським обкомом РКП(б) під час його перебування при владі. С. Айвазов закликав вирішувати питання, повязані зі створенням республіки, в узгодженні з інтересами кримськотатарського народу, а не з інтересами московського пролетаріату. Конференція обрала свій постійний орган - Раду семи і доручила їй сприяти створенню в Криму автономної республіки з урядовими структурами, вільними від диктату з центру, звязатися з кемалістською Туреччиною і просити у неї допомоги для подолання широкомасштабної кризи, що виникла на півострові.

ЦК РКП(б) і РНК РСФРР аніскільки не заперечували утворення автономної республіки. 18 травня це було підтверджено пленумом ЦК РКП(б), після чого секретар ЦК В. Молотов надіслав в Сімферополь телеграму із запрошенням відвідати кримськими представниками Москви для спільної з Наркомнацем розробки відповідного положення. 24 травня постанова пленуму Центрального комітету була підтверджена рішенням політбюро ЦК, про що В. Молотов знову поінформував кримських керівників. Останні, однак, не працювали тривалий час над розробкою документів про статус майбутньої автономії. У них на руках залишалася більш відповідальна справа: вибори до рад. Після застосування запобіжних, головним чином терористичних заходів, які мусили гарантувати, що на кожний депутатський мандат висуватиметься тільки один представник - від РКП(б), обєднане засідання президії обкому РКП(б) і Кримревкому затвердило строки виборів: в міські ради - у липні, в районні - з кінця липня, в сільради - у серпні. Кримревком наполегливо надсилав на місця такі стандартні накази: «Мобілізуйте весь партійний і радянський апарат, пристосовуючи його до виборчої кампанії. До проведення виборів зніміть з роботи якомога більшу кількість відповідальних працівників, надішліть в районні та сільські ревкоми для зміцнення, перевірки, очищення останніх від антирадянських елементів. Районні та сільські ревкоми на час виборів повинні бути міцним оплотом Радянської влади».

Владу, яка називалася радянською, утворювали не ради, а ревкоми, добиваючись потрібних електоральних результатів терором і пропагандою. Ревкоми утворювалися органами більшовицької диктатури - чекістами і особістами. Отже, причинно-наслідкові звязки у «народовладді» більшовицького зразка були не прямими, а оберненими. Робітничо-селянську владу насправді формували не робітники з селянами, а створені партією більшовиків органи державної безпеки. Вибори в повітах і сільрадах теж пройшли з величезною перевагою більшовиків. Управління справами Кримревкому у звіті про наслідки виборчої кампанії вказувало: «За дуже рідкісними випадками населення до виборів поставилося свідомо. У ради пройшло понад 70 відсотків комуністів». Наважимося стверджувати, що іншого результату виборів на той час у Криму просто не могло бути, однак це не означало легітимності нової влади. І так звані «виборці», і позбавлені виборчого права, і ті, хто самоусунувся від «волевиявлення», добре це усвідомлювали. Отже, імітація зовнішніх ознак демократизму та суспільна легітимація більшовицько-радянського тандему на довгі роки стала основним його завданням.

Заключний етап у конструюванні органів радянської влади розпочався з розгляду на оргбюро ЦК РКП(б) питання про стан справ у Криму. 19 вересня 1921 р. після вивчення матеріалів двох ворогуючих між собою угруповань кримських керівників оргбюро ЦК прийняло рішення відкликати І. Акулова з півострова і рекомендувати на посаду голови ЦВК Кримської республіки Ю. Гавена, а на посаду голови РНК - С. Саїд-Галіїва. Нагадаємо, що в тодішній табелі про ранги голова Раднаркому в незалежних або автономних республіках вважався особою № 1. Незабаром Президія ВЦВК затвердила в радянському порядку мандат С. Саїд-Галіїва і відрядила його в Крим «для надання практичної допомоги Кримревкому у підготовці та проведенні Всекримського установчого зїзду рад і у розвязанні національного питання».

Всекримський установчий зїзд рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів працював у Сімферополі з 7 по 11 листопада 1921 р. 10 листопада його учасники одноголосно ухвалили Конституцію Кримської СРР. У розділі «Основні положення» стаття 2 проголошувала, що державними мовами створюваної республіки є російська і татарська. Тут же вказувалося: «Віднині Кримська СРР стає до лав тих федерацій Великої Радянської Росії, котрі всім своїм існуванням промовляють: тільки в умовах диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства можна вирішити національні протиріччя».

Конституція проголосила «вільний, рівний та тісний союз національних груп працюючого населення Криму». В діючій Конституції КСРР було відсутнє положення про те, що кримські татари являли собою титульну націю. Символіка прапора й герба була суто радянською, але назва Кримська Соціалістична Радянська Республіка повторювалася двома мовами - російською і кримськотатарською. В ній не містилося й натяку на те, що це - конституція автономної республіки з істотно обмеженим спектром повноважень. У ст. 3 проголошувалося: Кримська СРР заявляє про свою тверду рішучість залишитись однією з складових частин загальної федерації великої Російської республіки на початку тісного й повного політичного та економічного обєднання для спільної боротьби за торжество комуністичної революції.

Варто наголосити, більшовики не розглядали ані Крим, ані кримських татар як субєкт внутрішніх політичних відносин, а тим більше - міжнародних. Вони всього лише намагалися використати і кримське, і кримськотатарське питання з найвищою ефективністю для забезпечення своїх власних політичних амбіцій. На початку 1920-х рр. вони не соромилися висловлювати свої аргументи і навіть публікували їх у пресі, намагаючись пояснити свою, як багатьом тоді здавалося, невиправдану прихильність до кримських татар.. Так, зокрема в 1923 р. воєнно-статистичний нарис «Червоний Крим» повідомляв: «Створення самостійної Кримської Республіки, яка є наймолодшою у Федерації, виходить також з деяких мотивів міжнародного та внутрішнього порядку. Кримські татари, які складають четверту частину всього населення в Криму, тісно повязані з Туреччиною та Балканами, тому що в епоху царату маса татар виселилася з Криму в Добруджу, Туреччину та Болгарію. Крим, таким чином, служить ланкою, що повязує між собою Радянську Федерацію з Туреччиною та Близьким Сходом, і створення автономної республіки, яка є здійсненням бажань татарських мас, закріплює цей звязок та вплив Радянської Росії на мусульманському Сході».

В. Ленін ще у 1919 р. підтримав національну революцію в колишній Османській імперії, а Радянська Росія надала Туреччині фінансову та матеріальну допомогу. Думку про те, що Кримська республіка зможе перетворитися на смолоскип, що передає світло пролетарської революції на Схід, поділяли й керівники кримських комуністів. У березні 1919 р. Кримське бюро ЦК КП(б)У з резиденцією в Мелітополі заснувало у своєму складі Мусульманське бюро з метою, як підкреслювалося у постанові, радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу.

Втім, у більшовиків була й інша - не менш вагома підстава для запровадження коренізації. За чотири роки після повалення самодержавства кримськотатарський національний рух став масовим і організованим: Міллі Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів, натомість сили кримських більшовиків, якщо не враховувати партійного складу Червоної армії, обчислювалися кількома сотнями. В листопаді 1920 р. татарські націоналісти звернулися до Кримського ревкому з проханням про легалізацію і надання їм можливості провадити релігійну і культурно-освітню діяльність. Бела Кун відмовився мати справу з Міллі Фіркою, натомість у січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М. Султан-Галіївим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору і амністія членів Міллі Фірки та учасників партизанського руху зелених. М. Султан-Галіїв рекомендував створити у Криму автономну республіку із най- ширшим залученням татар до державного управління.

Отже, мова йшла про територіальну, а не національну автономію. Слід відзначити, що етнонаціональна ситуація на півострові формально не давала підстав для отримання політичних переваг певною етнічною групою. Строкатий склад населення не дозволяв також сформувати кримську республіку як кримськотатарську. Щоб протистояти вимогам татарських організацій визнати їх представниками титульної нації, на що вони мали історичні права, Кримський обком РКП(б) розпорядився терміново провести регіональний перепис населення. Будучи войовничими атеїстами, більшовики провели цей перепис у квітні 1921 р. за релігійною ознакою. Методика проведення перепису розроблялася таким чином, аби довести, що на статус титульної нації в Криму могли претендувати тільки росіяни. Всього в Криму було зареєстровано 721 тис. мешканців 59 національностей. Серед них росіяни, українці і білоруси складали 51,5%, татари, турки і роми - 25,9, євреї та кримчаки - 7,0, німці - 5,9, греки - 3,3, болгари - 1,7, вірмени - 1,7, болгари - 1,6, поляки - 0,8%. Уже після утворення республіки, у листопаді 1921 р. секретар обкому І. Акулов на V обласній партконференції зізнався: Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки тлумачилося ними як обява Татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то ця політика була б помилковою.

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. На ній були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розвязувати питання про повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово. В телеграмі на імя уповноваженого НКЗС в Криму він занотував: Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправа не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект.

жовтня 1921 р. була прийнята постанова ВЦВК і РНК РСФРР «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як «територіальна» автономія в складі РСФРР. Згодом, 11 листопада 1921 р. делегати І установчого зїзду рад Криму постфактум схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні зїзду. Однак татари не припиняли спроб зміцнити свій політичний вплив. Так, на Сімферопольській обласній конференції комуністів кримськотатарської національності (травень 1921 р.) гаряче обговорювалася вимога оголосити Крим татарською республікою, яка мала б право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розвязувати питання про повернення емігрантів. Наслідком подібних акцій стали суттєві зміни в тактиці і стратегії більшовиків у автономії.

На почесну посаду голови Кримського ЦВК був обраний Ю. Гавен. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Наркомом землеробства став У Ібраїмов, робітничо-селянської інспекції - І. Ібраїмов, освіти - К. Хамзін, охорони здоровя - Х. Чапчакчі. Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах в системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обовязки були істотно обмежені. Роль татар у перетворенні губернії на автономну республіку не афішувалася, хоча й не заперечувалася.

Утворення Кримської АСРР відбувалося у важкій економічній ситуації: на півострові, як і у степовій частині України, на Північному Кавказі і в Поволжі, спалахнув жахливий голод. На півострові він не лише обумовлювався природними катаклізмами (посуха), а й критичним антропогенним навантаженням, створюваним частинами Червоної армії. Ситуація в Криму з продовольством виявилася надзвичайно важкою ще до того, як почалася посуха. Суть її переконливо охарактеризував у своїй доповідній записці в Наркомнац РСФРР М.Султан-Галіїв: «У Сімферополі, де в мирний час розміщувалося не більше 80 000 населення, в теперішній час з перебуванням 4-ої армії поміщається до 200 000 осіб. Зрозуміло, що все це, разом узяте, створює жахливу економічну кризу в усьому Криму. Продовольче становище погіршується з дня на день. Весь Південний район (споживаючий), населений переважно татарським населенням, в теперішній час буквально голодує. Хліб дають лише радянським службовцям, а інше населення, як в містах, так і в селах, абсолютно нічого ні отримує. В татарських селах спостерігаються уже випадки голодної смерті. Особливо посилюється дитяча смертність». На тлі голодування та антисанітарії, що царювали на півострові, критично загострилася епідеміологічна ситуація: загалом впродовж 1921 р. було зареєстровано понад 5 тис. випадків висипного і 7 тис. поворотного, майже 700 - черевного тифу, понад 1 тис. - віспи. Епідемії названих захворювань найбільш загрозливого характеру набули у містах: Сімферополі, Севастополі, Керчі та Феодосії. Внаслідок голоду та епідемій вимерла майже третина мешканців Карасубазару.

Почастішання смертних випадків від голоду змусило сімферопольську владу утворити 1 грудня 1921 р. Центральну республіканську комісію допомоги голодуючим - КримЦКДопгол, яку очолив секретар Кримського обкому РКП(б) А. Ізраїлович. Однак спільної мови з центром він не знаходив. Уповноважений КримЦКДопгол у Москві К. Сорін доповідав у Сімферополь: «Я відразу наштовхнувся на цілий ряд перешкод з боку Держплану, ЦСУ, Наркомпрода, Наркомнаці, які, кожний окремо, мали дуже суперечливі відомості про становище в Криму». 3 лютого 1922 р. А. Ізраїловича змінив на посаді Крим- ЦКДопголу голова ЦВК Кримської АСРР Ю. Гавен, який так само відзначав неналежну допомогу центру.

Пасивність Кремля у вирішенні проблем голодуючих кримчан тим часом пояснювалася дуже просто - голод був використаний як універсальне знаряддя боротьби з так званим політичним бандитизмом. Ситуація в Криму була ще гіршою для радянської влади, ніж в Україні. В. Ібраїмов у виступі на пленумі обкому 22 серпня висловився цілком відверто: «Вся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК і Червону армію, внаслідок чого остаточно тероризувалося робітниче і татарське населення». Це викликало відповідну реакцію з боку населення, особливо татар. Наприкінці 1920 р. повстанці, яких тут називали зеленими, налічували в своїх лавах від 8 до 10 тисяч осіб. Пізніше їх чисельність почала зростати, особливо в районі Ялти та Алушти, де концентрувалося татарське населення. Голод справлявся з повстанцями ефективніше, ніж каральні експедиції. Розповідаючи про боротьбу з голодом, місцеві чиновники мимоволі вказували на причину, яка керувала діями представників влади, коли вони відмовлялися від боротьби з голодом: «Татарин мовчки, без нарікань, без протесту, без боротьби помирав в своїх селах, частіше за все навіть не виходячи з хати».

За офіційними даними, у квітні 1922 р. в Криму голодувало 377 тис. осіб. Сукупна кількість жертв голоду становила у першій половині 1922 р. (включно з листопадом і груднем 1921 р.) близько 75 тис.. У цілому за 1921 - 1923 рр. загинуло близько 100 тис., з них до 75 тис. кримських татар.

Президія ВЦВК лише 16 лютого 1922 р., коли в Криму почалася масова смертність, визнала цей регіон голодуючим. Це означало, що про голод в Криму стало можливим писати, і 18 лютого К. Сорін опублікував в центральній більшовицькій газеті «Правда» першу кореспонденцію з такими словами: «Фунт хліба в Алушті коштує до 160 тис. руб. Всі жахи Поволжя є в наявності в Криму: цілком зїли всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. По шосейних шляхах Севастополь - Сімферополь - Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи і кинуті матерями діти».

Як уже підкреслювалося, голод завдав найбільш сильний удар по татарському населенню. Це викликало тривогу в союзному Наркоматі у справах національностей, який нічого не знав про розрахунки свого очільника покінчити з антирадянським рухом за допомогою голоду. Представник Наркомнацу прямо заявив про необхідність попередити «загибель цілої нації».

Перший американський корабель з хлібом прийшов у Феодосію 28 лютого 1922 р., але цей хліб був призначений для голодуючих Поволжя. Безпосередньо в Крим АРА прийшла у серпні 1922 р. Спочатку американці планували годувати лише дітей, але побачене змусило їх звернути увагу й на доросле населення.

Допомога АРА в Криму була найбільшою. Діти і дорослі забезпечувалися пайками, і отримували їжу у відкритих їдальнях. Було налагоджене постачання медикаментів і одягу. Від листопада 1922 р. до червня 1923 р. АРА надіслала в Крим 580 тис. місячних пайків і 104 тис. сухих пайків, 10 740 продовольчих посилок. Католицька місія з листопада 1922 р. до травня 1923 р. надала 265 тис. місячних пайків. Місія Ф.Нансена передала кримській владі з листопада 1922 р. до квітня 1922 р. 42 976 пудів продовольчих продуктів. Американська організація «Джойнт» асигнувала 15 тис. доларів США на потреби кримських дитячих закладів і 40 тис. пудів вугілля для опалення дитбудинків. У травні 1923 р. в Криму почала працювати Українська ЦКНаслідгол, яка відпустила 22 307 пудів продовольства.

В роки голоду чисельність населення Криму скоротилася, за даними поточного обліку, на 140 тис. осіб (з 720 до 580 тис.). На тих, хто вижив, чекав тривалий в часі і не менш драматичний комуністичний експеримент.

. Господарський простір Криму

Незважаючи на те, що половина кримчан проживала у містах, основою економіки краю залишалося сільське господарство: зернове виробництво з ухилом в бік садівництва і виноградарства. Селянське землекористування аж до середини 20-х рр. дорівнювало за своїм обсягом половині обсягу приватновласницьких земель дореволюційного періоду (не слід, однак, забувати, що у приватному володінні осіб селянського стану перебувала до революції певна частина приватновласницьких земель). На кінець 1926 р. в Криму налічувалося 1767 земельних громад, які обєднували 77 475 селянських дворів з 349,6 тис. осіб (91% сільського населення).

Більшість кримського селянства підтримала націоналізацію приватновласницьких земель, сподіваючись на те, що радянська влада розподілить між селянами конфісковані поміщицькі маєтки. Однак «соціалістичні» перетворення вимагали утворювати радгоспи і комуни, подібно до того, як це робилося в Центральній Росії в роки так званого «воєнного комунізму». Намагання подовжити в Криму «воєнний комунізм» в умовах переходу до нової економічної політики в усій країні викликало сплеск «зеленого руху», який влада звично кваліфікувала як політичний бандитизм. Щоб зіпертися на підтримку татарських селян, які здебільшого були безземельними або малоземельними, обком РКП(б) під впливом І. Фірдевса і С. Меметова прийняв 13 грудня 1921 р. рішення організувати комітети бідноти. Голова Татарського бюро в обкомі РКП(б) І. Фірдевс аргументував таке рішення прагненням «виділити справді пролетарські та трудові елементи і в реальній боротьбі з куркульством створити соціальну базу і психологічну передумову для комуністичного руху». Ю. Гавен пізніше опонував йому так: «Наша спільна політична лінія щодо селянства на цьому етапі розвитку революції несумісна з політикою застосування адміністративного примушування з метою розшарування селянства».

Обурення селян масовою організацією радгоспів, господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом, який припинив кризу і довів ефективність нової економічної політики, примусили кримську владу обрати вже уторований в інших регіонах країни шлях розвитку. Тим не менш, більша частина конфіскованих приватновласницьких земель не перейшла у розпорядження земельних громад, а опинилася в Державному земельному фонді (Фонд державного земельного майна - ДЗМ). Ці землі, розташовані здебільшого в центральних районах півострова, передбачалося віддати майбутнім емігрантам з Туреччини і Балкан або бідноті з охоплених економічною кризою єврейських штетлів українського Правобережжя. Проте ні татари, ні євреї не виявили бажання господарювати на посушливих землях Криму. Тому ці землі або не оброблялися, або здавалися в оренду заможним селянам, спроможним використовувати їх з належним ефектом.

У підсумку аграрних перетворень селянське землекористування було збільшене у 1925 р. до 1 494 тис. десятин порівняно з 983 тис. у 1916 р., тобто у півтора рази. Селяни одержали у своє користування 37% конфіскованих приватновласницьких земель (511 тис. дес.). Решту земель (867 тис. дес., тобто 63%) становили фонд ДЗМ, ліси і водні простори, землі радгоспів, міст і державних установ.

Від 1925 р. держава почала звертати увагу на підтримку колективних господарств. За два роки, від жовтня 1925 до жовтня 1927, кількість колгоспів збільшилася з 412 до 986, тобто в 2,3 разу. Найбільше поширювалися товариства спільного обробітку землі, меншою мірою - артілі і комуни. Склад перших колгоспів був здебільшого бідняцьким. Щоб створити важіль для суцільної колективізації, з 1928 р. активізувалася організація груп бідноти. З їхньою допомогою чекісти організували виселення з півострова в 1930-1931 рр. 4 235 селянських сімей, віднесених до категорії куркульських.

Спочатку розкуркулюванням найбільш заможних господарств й тих незаможників-«підкуркульників», які чинили спротив, а потім організацією податково-пільгового перепаду, коли одноосібників обкладали без міри податками, а колгоспників звільняли від них, Й. Сталін добився втягнення основної маси селянства в сільськогосподарські артілі. Одночасно він повернувся до ленінської продрозверстки, коли селянська продукція вилучалася в довільних кількостях без належної матеріальної компенсації. Наштовхнувшись на відмову селян працювати на державу майже безплатно, яка проявлялася у скороченні до мінімуму посівів, внаслідок чого продуктивні сили селян руйнувалися, а держава залишалася без хліба, Ленін у березні 1921 р. визнав право власності селян на вироблену в сільському господарстві продукцію включно з правом її реалізації на вільному ринку за цінами попиту й пропонування. В аналогічній ситуації Сталін 6 травня 1932 р. ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. і розгортання колгоспної торгівлі хлібом». У постанові визнавалося доцільним «після закінчення виконання цього хлібозаготівельного плану і утворення насіннєвих фондів, тобто з 15 січня 1933 р. надати колгоспам і колгоспникам цілковиту можливість безперешкодного продажу лишків свого хліба на свій розсуд як на базарах і ринках, так і в своїх колгоспних лавках». Насправді ця постанова «про колгоспну торгівлю» була дозволом на існування вільного ринку за цінами попиту й пропозиції для всіх селян, тому що на базарах ніхто не перевіряв, чи є селянин колгоспником, чи одноосібником. Фіксована дата (15 січня 1933 р.) теж не витримувалася в незернових регіонах, до яких відносився Крим. ОДПУ направило кримським чекістам 2 липня 1932 р. поштотелеграму з директивою негайно припинити гласну боротьбу з перекупниками на колгоспних базарах через органи міліції, і в тому числі скасувати рішення райкомів ВКП(б), які зобовязували міліцію виставляти пости на колгоспних базарах і дорогах з метою боротьби з перекупниками. Таке рішення, зокрема, було ініційоване 9 червня Джанкойським райпарткомом і райвиконкомом. «Цей захід, - підкреслювалося у директиві, - викликаний необхідністю уникнути викривлень політики партії в галузі колгоспної торгівлі, попередити найменшу можливість відлякування колгоспника від базарів».

У серпні 1932 р. Повноважне представництво ОДПУ по Криму визнало, що існують численні факти, коли куркулі і спекулянти-перекупники активно діють на ринках і базарах в усіх районах Криму, прагнучи використати колгоспну торгівлю по-своєму і спрямувати її в капіталістичне річище. Було визнано, що перекупкою продуктів і перепродажем промтоварів на сільських ринках займаються в основному колишні торгівці, куркулі й розкуркулені. ПП ОДПУ зобовязало кримських чекістів розгорнути широку освідомчу мережу на ринках, базарах, млинах, елеваторах, в домах селянина і готелях, всюди, де зупиняються колгоспники та одноосібники, які приїжджають зі своїми товарами, щоб виявити спекулянтів-перекупників. Вимагалося також посилити боротьбу із зловживаннями в державній і кооперативній торгівлі, повязаній з продажем товарів широкого вжитку в порядку зустрічної торгівлі (перепродаж товарів спекулянтам, розбазарювання фондів, самопостачання тощо).

Важливим напрямом роботи кримських чекістів було вилучення золота, валюти і валютних цінностей (тобто цінностей, які можна було б продати за валюту). У першій пятирічці чекісти провели кілька таких операцій серед специфічного контингенту кримчан, який у відповідних циркулярах характеризувався як «колишні поміщики, фабриканти, акціонери, графи, князі, гільдійці, великі домовласники, спекулянти тощо». Однак це завдання ускладнювалося двома обставинами. По-перше, «колишніх людей» (за термінологією чекістів), які вижили після усіх хвиль червоного терору, залишалося обмаль. По-друге, ті, хто залишався, давно були експропрійовані, і якщо вони щось зберегли на «чорний день», то змусити їх признатися в цьому було справою нереальною. Тому влада зробила доступними для радянських громадян мережу магазинів фірми «Торгівля з іноземцями».

Ця мережа була створена у липні 1930 р. для реалізації товарів за валюту виключно іноземцям - морякам і туристам. Через кілька місяців Торгсін почав продавати свої товари іноземним фахівцям і робітникам, запрошеним в СРСР за контрактом, які одержували частину заробітної плати у валюті. Нарешті, в грудні 1931 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про надання Всесоюзному обєднанню Торгсін права здійснювати операції з купівлі дорогоцінних металів (золота)». У країні вже спостерігалися перші ознаки голоду, і держава розраховувала в обмін на хліб одержати побутове золото не тільки від невеликої кількості «колишніх людей», але й від селянства, серед якого в основному осіли вилучені з обігу в 1914 р. золоті монети царського чекану.

Власниками золотовалютних цінностей були також приватні отримувачі переводів з-за кордону. Інформація про таких людей була доступною, і чекісти цим користувалися. Як саме, вказувалося у циркулярі ПП ОДПУ по Криму від 25 березня 1932 р.: «У практиці роботи органів ОДПУ почастішали випадки вилучення інвалюти від приватних переводоотримувачів. Місцевими органами ДПУ заарештовувалися особи, на адресу яких надходили від наших кредитних установ цінні пакети з інвалютою, що пересилалися в СРСР через іноземні банки. Від таких осіб відбиралася розписка в одержанні валюти по переводах, потім вони звільнялися, а валюта безвідплатно вилучалася. Окрім того, в роботі наших органів і міліції помічені випадки арешту осіб, які здійснюють покупки в магазинах Торгсігу і конфіскації набутих ними товарів. Подібна практика вилучення інвалюти від переводоодержувачів і конфіскація набутих ними товарів стає відомою як родичам, що живуть за кордоном і пересилають інвалютні переводи, так само іноземним банкам, через які переводилися такі кошти». Цілком слушно вказуючи на те, що Торгсін зазнає великих втрат, органи ДПУ Криму попереджалися, що треба негайно припинити таку практику.

Проте від чекістів постійно вимагали реальних результатів в роботі з вилучення у радянських громадян золотовалютних цінностей. Тим часом тільки магазини Торгсіну надавали їм інформацію щодо осіб, які мали валюту. Тому заклики не різати курку, яка несе золоті яйця, мало впливали на повсякденну роботу чекістів. У жовтні 1932 р. ПП ОДПУ по Криму знову довелось в рішучій формі попередити відділення ДПУ в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Ялті, Керчі і Севастополі не арештовувати осіб, які користувалися послугами магазинів Торгсіну і не конфісковувати набуті в них товари.

Під тиском економічної кризи, яка знаходила свій вияв у голодуванні населення, Й. Сталін в січні 1933 р. відмовився будувати відносини міста з сільським господарством на засадах продрозверстки. Продукцію, вироблену в громадському господарстві колгоспів і на присадибних ділянках колгоспників, стали вважати власністю селян. Замість гумової продрозверстки селяни тепер мусили виплачувати державі натуральний податок у вигляді завчасно, ще до весняної сівби відомої частки майбутнього врожаю. Це означало, що втрати під час вирощування, збирання, транспортування і зберігання врожаю тепер лягали на ту його частку, яка залишалася селянам після виплати натурального податку. Отже, селяни мусили працювати так, щоб не допускати втрат.

В Кремлі відмовилися від продрозверстки тільки після трьох років її застосування. «Ручне управління» розподілом врожаю здавалося зручним керівникам партії. З його допомогою вони могли вирішувати не тільки економічні, але й політичні питання. Останній варіант хлібозаготівельного плану з урожаю 1931 р. становив (в млн. пуд.): для Криму - 17,5; Західної області - 14,5; Білорусії - 10,5; Дагестану - 11,5. Наведені цифри не йдуть у порівняння з навантаженням, накладеним на Україну. Якщо хлібозаготівельний план розверстати з врахуванням території, то одержимо в Україні вдвічі більше навантаження, ніж в Криму.

У 1932-1933 рр. в Криму був голод, викликаний хлібозаготівлями, як і в інших регіонах СРСР. Але голод, викликаний конфіскацією всіх продуктів харчування в січні - лютому 1933 р., був влаштований Й. Сталіним тільки в Україні, на Кубані і в Республіці Німців Поволжя. Конфіскація вирощених селянами на присадибних ділянках продуктів, яка супроводжувалася фізичною та інформаційною блокадами, Криму не торкнулася.

Група вчених Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, яка досліджує під керівництвом проф. О. Воловини (Університет Північної Кароліни) втрати від голоду, буде мати в 2017 р. розрахунок по регіонах СРСР. Член групи Наталія Левчук повідомила авторів цієї книги, що за попередніми даними втрати через надсмертність у 1932-1934 рр. становили по Криму 22,9 тис. осіб, тобто 28 осіб в розрахунку по 1000 осіб. В УСРР втрати через надсмертність в 1932-1934 рр. становили 3942,5 тис. осіб, або 133,5 на 1000 осіб, тобто в 17 разів більше.

Більш сприятливою була господарська динаміка у промисловості півострова. Відбувалося це зовсім не випадково: зрощення місцевого промислового сектору та місцевих когорт пролетаріату трактувалося ленінцями як базова передумова зміцнення так званої диктатури пролетаріату і була складовою політики коренізації. У 20-х рр. цензова промисловість Криму розвивалася прискореними темпами.

Отже, за сім років обсяг промислового виробництва зріс всемеро. Дві третини цензової промисловості припадало на галузі, що переробляли сільськогосподарську сировину (тютюнову, консервну, шкіряну, борошномельну тощо), майже третина - на машинобудування, металообробку і легку промисловість, 4% - на видобувну промисловість. Питома вага промисловості у загальній валовій продукції Кримської АСРР становила в 1929/30 р. 63,8%.

Керченський металургійний завод, який припинив свою роботу під час громадянської війни, за роки непу був відновлений. Перша домна знову запрацювала у квітні 1929 р. У 30-х рр. в Сімферополі були збудовані консервна фабрика і шкіряний завод. Істотно наростили свої виробничі потужності Севастопольський морський завод, Сакський бромний завод, соляні промисли. Проте в Криму, на відміну від України, не будували великі підприємства важкої індустрії. Чисельність робітників великої промисловості у 1929 р. становила 5063 особи. Більша їх частина (57%) були росіянами, на другому місці перебували євреї (15%). За роки першої пятирічки питома вага татар у великій промисловості підвищилася з 5,3 до 8,9%, а у промкооперації - з 9,2 до 16,6%.

Після вигнання врангелівських військ російський Раднарком майже негайно (21 грудня 1920 р.) прийняв декрет «Про використання Криму для лікування трудящих». Ще раніше, 14 грудня Кримревком націоналізував всі маєтки, вілли і дачі, які перебували у приватній власності.

Певна їх частина перетворилася на будинки відпочинку, санаторії і дитячі садочки. Вже з весни 1921 р. в Крим потягнулися тисячі й тисячі компартійно-радянських номенклатурників.

Вілли були поділені між ними залежно від їхнього місця в ієрархічній «табелі про ранги». Радянське керівництво виявило зворушливу турботу про «оздоровчий ремонт» своїх підлеглих, про їхнє повноцінне харчування навіть під час голоду 1921-1923 рр.

3. Політика коренізації в Криму

Головну ставку в стратегії дійсного опанування Кримом більшовики зробили на політику коренізації, що від початку мала двоїсте за своєю суттю завдання: по-перше, сприяти укоріненню більшовизму в привабливій національній «обгортці»; по-друге, нейтралізувати, а в перспективі - політично знищити національно-демократичний рух у середовищі етнічних громад. Завдання політики, яку проголосив у квітні 1923 р. ХІІ зїзд РКП(б), полягало в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити Кремлю контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Водночас в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.

лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план проведення татаризації радянського апарата. Після XII зїзду партії ЦК РКП(б) коренізація у Криму стала ототожнюватися з татаризацією. Попри те, що в поліетнічному Криму проживали й інші корінні народи, усі зусилля органів влади були спрямовані лише на істотне поліпшення політичного статусу кримських татар, які менше за всіх підтримували радянську владу в перші місяці її існування. КримЦВК і КримРНК розробили перспективний план татаризації до кінця 20-х рр.

Своєрідний «татарський антураж» був віддзеркаленням тогочасного компромісу більшовиків з кримськотатарським національним рухом. В основі цього вимушеного компромісу було прагнення Кремля убезпечитися від поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль. Обєднувати Україну й Крим разом, зважаючи на попередній досвід діяльності національних партій, в одній територіальній одиниці було для більшовиків життєво небезпечно.

В тільки-но створеному СРСР, який з формальної точки зору позиціонувався як союз вільних рівноправних республік з правом вільного виходу та відкритим членством, якщо говорити про лояльності громадянські, гостро постало питання загальнодержавної ідентичності. Не залишаючи поза увагою справедливість критики великодержавницької сутності Союзу, слід все ж наголосити - на початковому етапі затвердження і стабілізації радянського режиму ішлося про затвердження в якості загальнодержавної ідентичності не певної етнічної, а класової (пролетарської), як вважалося, позанаціональної/інтернаціональної за своїм змістом.

До початку світової революції як на Сході, так і на Заході, сподівань на яку більшовицька партія не відкидала аж до 1923 р., вона ладна була йти на формальні компроміси з багатьма впливовими національно-демократичними акторами, залишаючи за собою право їх знищення під тим чи іншим приводом, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму. Основним завданням більшовиків на тому етапі було збереження цілісності «колиски світової пролетарської революції» будь-якими засобами: за допомогою популістської демагогії і щедрих обіцянок передусім так званим «націоналам». Не дарма голова Комінтерну Г. Зіновєв на ХІІ партзїзді (1923 р.) казав: «Якщо у нас в радянській Росії почнуться національні тертя ..., це було б набагато небезпечніше, аніж навіть голод і людожерство, які ми пережили»296. В цій обмовці по Фрейду і віддзеркалилася внутрішня природа більшовизму, для якого гуманітарна катастрофа колосального масштабу не важила нічого порівняно із «катастрофою» суверенізації на постімперських теренах низки національних організмів. Саме задля попередження такої «катастрофи» правлячий режим розробив концепцію політики коренізації, а також систему інституцій та структур, які мали її запроваджувати в життя, суворо дотримуючись принципу пріоритетності інтересів партії.

У листопаді 1923 р. в РСФРР були ліквідовані округи. В Криму скористалися цієї адміністративно-територіальною реформою і утворили 15 районів. Однак у вересні 1924 р. Президія ВУЦВК ліквідувала третину районів - Ак-Мечетський, Алуштинський, Армянський, Сарабузький і Старо-Кримський. В рамках районів створювалися національні сільради. Улітку 1925 р. до Криму була відряджена ревізійна комісія ВЦВК, яка відзначила «істотні досягнення у галузі залучення татарського населення до управління Республікою», але другим пунктом констатувала відсутність роботи серед інших національних меншин, власне німців, болгар, греків та інших. Після цього робота зі створення національних сільрад була прискорена.

Нерідко, однак, у гонитві за «справною цифрою» статистика коренізації спотворювалася. Реальний відсоток рівня татаризації радянського апарату показують не дані про наявність татар на виборних посадах, а національний склад державних службовців республіки. На 1 березня 1928 р. в Криму було зареєстровано майже 20 тис. службовців. Росіяни складали 59% цього складу, татари - 10,9%, українці - 6,3%, євреї - 11%. Ці показники явно не кореспондували з результатами Всесоюзного перепису населення 1926 р. по Кримській АСРР.

Попри це чимдалі більше татаризація наштовхувалася на спротив решти етносів. Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова. Передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тисяч татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірної зон, яким гостро бракувало землі. Воно стало тим більш гострим, що на певному етапі зіткнулося з планами союзного керівництва по створенню в Криму єврейських сільськогосподарських районів. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 десятини землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Водночас з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1926 р. повернулося до питання про єврейську колонізацію. Для вивчення питання була створена комісія на чолі з М. Калініним.

В. Ібраїмов і О. Дерен-Аєрли в багнети сприйняли ідею утворення КомЗЕТу. Між Ю. Ларіним і П. Смідовичем, з одного боку, і керівниками Кримської АСРР розгорнулася полеміка, яка час від часу виплескувалася на сторінки газет. В. Ібраїмов наполягав на розгортанні репатріації в Крим сотень тисяч кримських татар, які змушені були покинути батьківщину у XIX ст. і під час світової війни. Кримськотатарська громада активно підтримувала своїх лідерів у запереченні єврейської колонізації. Під головуванням В. Ібраїмова та його заступника А. Мустафи було створене Кримське товариство допомоги переселенцям.

Змушений визначатися у конфлікті між прибічниками єврейської і татарської колонізації північних районів Криму, Й. Сталін схилився на бік перших. Було прийнято принципове рішення про осадження в Криму у невизначеному майбутньому 300 тис. єврейських переселенських родин і відведення для них 350 тис. га землі. ЦВК СРСР оголосила північнокримські території землями союзного значення 300. Одночасно Президія ВЦВК ухвалила розроблений КомЗЕТом план землеоблаштування протягом найближчих 10 років 100 тис. єврейських сімей в Джанкойському та Євпаторійському районах Криму та в Приазовї. Не важко передбачити етнодемографічні наслідки реалізації програми у випадку її запровадження в життя. У відповідь В. Ібраїмов закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях півострова. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але і до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та відповідних репресій. Розстріл В. Ібраїмова започаткував першу сталінську кампанію, спрямовану проти націонал-комуністів у Криму (боротьба проти «веліібраїмівщини» та «мілліфіковщини»), Україні (справа «Спілки визволення України») і Татарстані (справа «Султан-Галіївської контрреволюційної організації»).

Виступаючи в оргбюро ЦК ВКП(б) 1 серпня 1928 р., секретар ЦК В. Молотов зауважив: «За спиною Ібраїмова, безсумнівно, стояли люди більш культурні..., більш досвідчені вороги Радянської влади. Нема сумнівів, що ці вороги групувалися в особливу антирадянську організацію кримських буржуазних націоналістів (організація мілліфірківців), руки якої заплямовані у кримінальних справах і політичних злочинах проти Радянської влади». Ці звинувачення стали обґрунтуванням справи Міллі-фірка, по якій було заарештовано 63 представника кримськотатарської інтелігенції. А. Озенбашли, Х. Чапчакчи, С. Хаттанов, Б, Одабаш і вісім інших колишніх мілліфірковців були засуджені до розстрілу, однак деяким з них розстріл був замінений десятирічним увязненням в концтаборі. Чимало було заслано на Соловки, де й загинули в різні роки.

За участь в «антипартійному угрупованні» Султан-Галіїва у 1929 р. були виключені з ВКП(б) І. Фірдевс і О. Дерен-Айєрли. Після страти В. Ібраїмова був розстріляний А. Мустафа. Репресії захопили майже всіх татарських інтелігентів, які брали участь в подіях громадянської війни на боці більшовиків.

Одночасно під репресії потрапила традиціоналістська татарська інтелігенція, повязана з ісламом і вихована на просвітницьких ідеях І. Гаспринського. З липня 1928 р. почалася кампанія закриття мечетей і осередків ісламської освіти при них.

Подібно до того, як боротьба з послідовниками Миколи Скрипника в Україні не призвела до скасування політики українізації (сталінський опричник П. Постишев рядився в українську вишиванку, а столиця УСРР з його ініціативи була перенесена з Харкова в національний центр українського народу - Київ), боротьба з татарськими націонал-комуністами не означала кінця кампанії татаризації Кримської автономної республіки. Однак, політика тата- ризації вступила в фазу стагнації. Так, якщо серед голів сільрад у 1927 році кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. - 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 було створено 16 районів. Згодом частина з них отримала статус національних: Балаклавский, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинский, Алуштинский і Судак- ський - кримськотатарські; Фрайндорфский і Ларіндорфський - єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський - німецькі, Ішуньский (Красноперекоп- ський) - український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради.

На місце репресованих Москва поставила нових керівників Кримської АСРР з числа татар. У 1933 р. на чолі республіканської партійної організації став Ільяс Тархан, Раднарком очолив Ібраїм Самедінов. Та вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу групи Самедінова проти керівників республіки - Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекирова та ін. їх звинуватили у приналежності до пантюркістської націоналістичної організації, яка ставила за мету відокремлення Криму від Радянського Союзу. Від серпня 1937 р. репресії набули національного характеру, вони не оминули жодної етнічної громади і суттєво вплинули на склад населення.

Щодо кримськотатарського народу, то логічним завершенням радянського (або ж російського) сценарію коренізації стало впровадження з 1927 р. латинського алфавіту замість арабського. В 1939 р. кримськотатарський народ перейшов на російський алфавіт.

З огляду на зовнішньополітичну кон'юнктуру чимало непередбачуваних змін зазнавала адміністративно-територіальна карта автономії. Зважаючи на перспективи просування радянського проекту на Схід, політика коренізації в Криму набула в першу чергу вигляду татаризації, що відповідало намірам центру винести на поверхню політичного життя кримськотатарські риси. Втім, не менш виразне прагнення більшовиків тримати кримськотатарський рух в узді обумовило поступове корегування політичного курсу - татаризація обмежувалася районами, де кримські татари складали більшість населення.

На початку 1930-х рр. таких районів було шість: Судакський, Алуштин- ський, Бахчисарайський, Ялтинський, Куйбишевський і Балаклавський. По мірі розгортання німецької та єврейської сільськогосподарської колонізації зростала чисельність компактного сільського населення відповідної етнічної приналежності. Згодом на основі сільськогосподарських колоній утворили два німецькі та два єврейські національні райони. Для численного українського населення спромоглися виділити лише один район - Ішуньський (Красноперекопський). Решта районів мала мішаний склад населення, а національно-територіальне будівництво здійснювалося в них на рівні сільрад. До певного часу євреї були другим етносом Криму, стосовно якого Кремль виношував амбітні перспективні проекти.

З ініціативи благочинної організації Джойнт, яка разом з АРА брала участь у рятуванні голодуючих на півдні України у 1922-1923 рр., почала поширюватися ідея єврейської сільськогосподарської колонізації малозаселених територій на півдні України і в північних районах Криму. Етнократична конструкція Радянського Союзу вселяла надію на перетворення групи національних районів в автономну республіку з певними, нехай тільки зовнішніми, ознаками державності. Отож, ідея єврейської колонізації знайшла відгук у середовищі радянської інтелігенції і пролетаризованих мас єврейської міської бідноти. Зокрема, її підтримали єврейські секції партійних комітетів РКП(б) в Росії, Україні і Білорусії. Разом з тим Центральне бюро євсекцій при ЦК РКП(б) виступило проти вже тоді обговорюваних проектів створення автономної єврейської області у віддалених регіонах азійської Росії, зокрема - на Далекому Сході.

Радянські політичні діячі підходили до ідеї єврейської сільськогосподарської колонізації під кутом зору міжнародних відносин. Створення єврейської республіки в СРСР вони розглядали як альтернативу утворення Ізраїлю у заселеній арабами Палестині.

Політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. утворило комісію з вивчення питання про єврейську сільськогосподарську колонізацію, яку очолив заступник голови РНК СРСР О. Цюрупа. 8 лютого 1924 р. комісія вирішила створити державний комітет із землевпорядження єврейських трудящих - КомЗЄТ. Його очолили Ю. Ларін і П. Смідович. Проект аграризації пролетаризова- ної єврейської людності активно підтримали члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Троцький, Л. Каменєв, М. Бухарін. Висловилися за його масштабну реалізацію також нарком закордонних справ СРСР Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Проти виступили нарком землеробства РСФРР А. Смирнов, нарком юстиції УСРР М. Скрипник, секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг.

КомЗЄТ розпочав переселення єврейської бідноти в північні райони Криму з прицілом створити у майбутньому національну республіку. Керівники кримських татар активно протидіяли його діяльності. Голова ЦВК Кримської АСРР В. Ібраїмов і голова Раднаркому О. Дерен-Аєрли висловилися натомість за репатріацію до Криму сотень тисяч татар, які емігрували до Туреччини та інших країн у ХІХ - на початку ХХ ст.

У січні 1926 р. політбюро ЦК ВКП(б) повернулося до питання єврейської колонізації. По доповіді М. Калініна політбюро ЦК прийняло постанову з дещо обережним формулюванням: Тримати курс на можливість організації єврейської одиниці за сприятливих результатів переселення. Для колонізації виділялися вільні землі у Джанкойському та Євпаторійському районах Криму. Незабаром президія ЦВК СРСР схвалила розроблений КомЗЄТом план землевлаштування протягом 10 років 100 тис. єврейських сімей.

Проект створення автономної республіки у північному Криму і в Приазовї не був реалізований, перш за все, через небажання дрібних торгівців і ремісників з єврейського середовища займатися сільськогосподарською працею. Навіть у Криму серед євреїв знайшлося мало бажаючих переселитися з міст і докорінно змінити свій спосіб життя. До того ж проект по суті і не мав підтримки з боку держави, яка з березня 1928 р. ініціювала розселення євреїв на берегах Амура в районі Біробіджана.

Зменшення гостроти дискусій навколо єврейського питання в Криму не означало, однак, стабілізації політичної ситуації. Строкатість етнічного складу півострова і надалі обумовлювала складність перебігу етнокультурних процесів як в контексті коренізації, так і в епоху суцільної колективізації. На відміну від росіян, українців та євреїв, переважна більшість кримських татар і німців проживала у сільській місцевості. Вони найбільше постраждали від насильницької колективізації сільського господарства, яка супроводжувалася голодом і депортаціями. Якщо в Україні Кремль розгорнув репресії проти політичних діячів, звинувачених у здійсненні петлюрівської українізації, то в Криму почалася чистка апарату від послідовників В. Ібраїмова, спрямована на викорінення загрозливих політичних наслідків татаризації.

В січні 1928 р. за надуманим приводом заарештували і розстріляли В. Ібраїмова. У цьому ж році був засуджений і страчений по так званій Справі Султан-Галіївської контрреволюційної організації О. Дерен-Аєрли. У 1929 р. почалася чистка партійних і радянських органів Криму під гаслами боротьби з веліібраїмівщиною і мілліфірківщиною. Постраждало щонайменше 3 500 представників кримськотатарської інтелігенції, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено.

Колективізація сільського господарства супроводжувалася масовим роз- куркуленням і висилкою розкуркулених. Продовольча розверстка, що почалася разом з колективізацією, призвела до різкого падіння виробництва зерна, фруктів, винограду. Новий голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв відкрито звинуватив союзні органи влади в розоренні татарського селянства, за що був знятий з посади у квітні і виключений з партії в грудні 1931 р.

Призначені на місце репресованих попередників очільник місцевої партійної організації Ільяс Тархан та голова Раднаркому Кримської АСРР Ібраїм Самедінов залізною рукою і без вагань запроваджували курс Кремля. На підтвердження успіхів радянізації республіка була нагороджена орденом Леніна за великі успіхи в економічному та культурному будівництві. Однак вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу групи Самедінова проти керівників республіки - Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекірова та ін. Від серпня 1937 р. репресії набули тотального характеру. Політбюро ЦК ВКП(б) санкціонувало низку таємних наказів на виявлення ворогів народу серед німців, поляків, латишів, греків тощо, що докорінним чином змінило склад населення півострова.

. Етнокультурний поступ громад в часи коренізації

У 1921 рік мережа національних шкіл на півострові вступила зі значними втратами. Як засвідчують сучасні дослідники, голод початку 20-х рр. тяжко позначився передусім на дитячому населенні. Кримськотатарська, караїмська, грецька громади постали перед проблемою загрози своєму майбутньому.

Центральні органи влади розпочали зі структурної перебудови організаційних та методичних засад діяльності освітянських органів. При колегії Наркомату освіти була створена Рада у справах національних меншин, яка керувала національною освітою. При Кримському обкомі РКП(б) були створені секції національних меншин: вірменська, мусульманська (з 1927 р. татарська), німецька, єврейська, естонська. Обстеження шкільної мережі 19251926 рр. виявило істотні відмінності в охопленні освітою дітей різних національностей Криму, що обумовлювалося як особливостями попереднього етапу розвитку освіти в середовищі окремих етнічних груп, так і їх відносинами з радянською владою. Розглядаючи освіту як вузлову ланку політосвіти, влада сконцентрувала всі важелі управління нею і розпочала централізацію шкільної освіти. Національні навчальні заклади, передусім етноконфесійні, в цю систему абсолютно не вписувалися. У 1925-1926 навч. р. була розбудована мережа сільських шкіл, а в 1927-1928 навч. р. для всіх шкіл була затверджена уніфікована структура шкільної системи. Втім, розбудова мережі навчальних закладів у контексті здійснення коренізації та наближення їх до населення, особливо в гірських районах, наражалася на низку проблем. Право всіх етнічних громад на освіту рідною мовою тривалий час залишалося декларативним.

На час Всесоюзного перепису 1926 р. в Криму було 380 населених пунктів, де компактно мешкали татари, 308 - росіяни, 129 - німці, 105 - українці, 22 - греки, 15 - болгари, 14 - євреї, 6 - вірмени. Кількість шкіл (315 татарських, 264 російських, 129 німецьких, 11 грецьких, 10 болгарських, 7 вірменських, 7 єврейських, 2 чеські, 5 естонських та 42 російсько-татарські), що діяла на той час, засвідчувала як зростання мережі шкіл, так і те, що окремі громади хронічно випадали з уваги кримських освітян. Варто зауважити, що відкрити українські школи з технічної та методичної точки зору було найпростіше серед решти етнічних громад, однак їх не існувало. Практичні кроки для створення українських шкіл були зроблені тільки у 1927 р. У 1929-1930 рр. сітка українських шкіл збільшилась до 12, в них навчалося 845 учнів. Натомість у 1928 р. в Кримській АРСР діяли 14 вірменських початкових шкіл. 430 учнів нараховували міські, 310 - сільські школи. Станом на 1939 р. вірменська мова була навчальною у 12 школах (6 початкових, 4 неповних середніх, 2 середніх), однак, згідно з відомостями В. Григорянця, практично вся молодь вільно володіла російською й татарською, а не рідною - вірменською.

В більш сприятливих умовах відбувалася діяльність німецьких та єврейських шкіл, хоча на середину 1920-х рр. мережа суто єврейських шкіл у Криму була незначною, зважаючи на рівень мовної асиміляції місцевого єврейського населення. На початку 1926 р. на півострові працювало 4 єврейські школи з 15 вчителями на 450 учнів. На кінець навчального року було вже 12 шкіл з 25 вчителями та 600 учнями. Купа проблем супроводжувала життя болгарських та грецьких шкіл. Незважаючи на багаторічні настійливі спроби, вкрай повільно розвивалася освіта в середовищі кримських циган. Не миналося без курйозів: союзні органи повсякчас наголошували на необхідності розвитку національних циганських шкіл у Криму, підкреслюючи, що саме в СРСР створена циганська писемність. Однак, реалізувати рішення московських управлінців в кримських умовах було неможливо - на той час для кримських циган рідною мовою стала кримськотатарська, саме нею і відбувалося навчання в одній з сімферопольських початкових шкіл. З наявних 1200 циганських дітей шкільного віку її відвідувало тільки 240 (близько 20%), до того ж навчання зазвичай завершувалося в 4-5-му класах.

Не менше проблем відзначалося в школах, де навчалися кримськотатарські діти. Попри потужне, здавалося б зростання їхньої сітки (в 1922/23 навч. р. діяло всього 20 шкіл, в 1941 р. - 402), болючою залишалася проблема якості освіти та її поширення. У середовищі кримських татар надзвичайно високою була частка дітей, які не завершували курсу навчання. Так, на 1927 р. навчання в початкових школах завершували лише 7,7% контингенту. Суттєво відставала від реальних потреб чисельність шкіл другого концентру: 4 - установи на 1923/24 навч. р., 12-16 - до 1930 р., 9 - наприкінці 1930-х рр. Слід наголосити також, що середню освіту кримськотатарською мовою неможливо було отримати внаслідок відсутності старших класів. До 60% предметів викладалося російською мовою.

Кричущого характеру набули катастрофічний брак викладачів та навчальної літератури, що перетворювало «національні» школи на фікцію. Так, з 27 вчителів болгарських шкіл Криму у 1925 р. тільки 7 володіли національною мовою. Намагаючись вплинути на ситуацію, 21 листопада 1925 р. Раднарком РРФСР прийняв декрет Про підготовку викладачів для шкіл національних меншин, однак, позитивних наслідків, як показав час, він не мав.

Аналогічно українським реаліям, системною проблемою національних навчальних закладів стала мовна проблема. Модернізація мов етнічних меншин, пошук літературних мов, які могли б виступити обєднавчою основою бурхливих етнокультурних процесів у межах СРСР; безпідставні потуги очолити етнокультурний поступ народів світу; безсистемне й поквапливе реформування мов і абеток; революційний максималізм і поверховість перетворили радянські освітні реформи 1920-1930-х рр. на низку неузгоджених організаційно і суперечливих системно кроків, які мали багато побічних, доволі неприємних ефектів і викликали чимало нарікань батьків. Завдання переведення шкіл на рідні мови, проголошене на зорі коренізації, виявилося непідсильним для радянської школи.

Важливим аспектом діяльності державних органів Криму у сфері національної освіти стало проведення реформи письменності серед національних меншин. Вона почалася з реформи грецької орфографії і переведення кримчацької й татарської письменності на латинізований новотюркський алфавіт замість староєврейського та арабського. У звязку з цією реформою у Криму розгорнули перепідготовку вчителів, друкування нових підручників і посібників для шкіл.

Для вирішення проблеми кадрів, починаючи з 1926-1927 навч. р., організовувалися курси із підвищення кваліфікації та перепідготовки вчителів при педагогічних технікумах. Ефективність цієї форми підготовки педкадрів, як засвідчив багаторічний досвід, була вкрай низькою. Власне йшлося про авральне закриття кадрових лакун, а не повноцінну розбудову освітньої мережі з професійним персоналом. Типовою, як і всюди в ССР, була проблема відсутності наступності початкової, середньої та вищої освіти національними мовами, низька якість освіти в національних школах та неспроможність Кримського педагогічного технікуму та педагогічного інституту забезпечити достатню якість та кількість педагогів для проголошених національних шкіл.

Станом на 1931 р. вчителів для кримських шкіл готували Сімферопольський, Феодосійський, Ялтинський та Бахчисарайський педтехнікуми. Загалом же на теренах півострову на початок 1925/26 навч. р. працювали 25 технікумів і профшкіл. Серед них кілька вважалися кримськотатарськими - Сімферопольський фельдшерсько-акушерський, Татарський педагогічний і Бахчисарайська художньо-промислова школа. В решті навчальних закладів викладання велося російською мовою. На кінець 1930-х рр. на півострові діяли близько 30 технікумів і профшкіл.

З середини 20-х рр. у Криму розпочалася робота із підготовки нових підручників для національних шкіл. Однак щасливого закінчення ця справа не мала.

Якщо в 1920 р. на сцені лише Севастопольського театру виступало 6 національних труп, то через 20 років в автономній республіці діяло 8 театрів, серед яких 5 - російських, 1 - кримськотатарський, 1 - єврейський, 1 - без постійної трупи. Станом на 1937 р. з 65 найменувань періодичної літератури в КАРСР видавалося лише 10 газет та 2 журнали кримськотатарською мовою, переважна більшість кримської періодики виходила російською мовою.

Доволі суперечливі процеси відбувалися в культурному житті етнічних громад, які відзначалися високим рівнем релігійності. За парадним фасадом «щасливого життя Країни Рад» та політики коренізації залишалися правдиві проблеми етнічних громад Криму, передусім корінних.

Процес етнічного піднесення кримчаків, який тільки-но розпочався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. «Г азетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель І. Кая (18871956)) в радянські часи доволі виразно деградував. Під тиском атеїстичної пропаганди зачинилися майже всі синагоги кримчаків, релігійні школи (мідраші та карасубазарська «Талмуд-Тора»). Натомість створювали світські кримчацькі клуби та культосвітні товариства, почалася освітня реформа і створення літературної мови на основі латинського алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. В 1930 р. 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди) перейшли з російської на двомовну систему навчання, однак наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культосвітні та навчальні заклади були закриті.

Не менш звивистими стежками був спрямований етнокультурний поступ кримськотатарського народу. Попри те, що значна більшість кримських мешканців сприймала коренізацію як невиправдане і необґрунтоване загравання радянської влади з кримськими татарами, вбачаючи в ній загрозу защемлення власних прав, казати про створення сприятливих умов для відтворення кримськотатарської спільноти, а тим більше - умов її етнокультурного відродження не доводиться. Коренізація в Криму дійсно доволі часто внаслідок формалізму та запопадливості управлінців набирала форми татаризації, однак той же формалізм обумовлював насадження в середовищі громади низки напрямків, далеких від її реальних потреб та сподівань. Дослідження останніх десятиріч засвідчують низку не вирішуваних проблем і суперечностей, закладених в часи коренізації.

Радянський експеримент припав на найбільш відповідальний етап етногенезу кримських татар - на початок 1920-х рр. кримськотатарський етнос переживав найактивнішу фазу етнонаціональної модернізації, яка, на жаль, суттєво уповільнилася під ударами воєнних часів та внаслідок численних демографічних втрат 1921-1923 рр.

В складі етносу вирізнялися три субетнічні групи: яли бойлю - татари південного узбережжя, тат, або ж татлар - гірські татари та ногай, ногайлар - степові татари. Питання єдиної літературної мови, що б стала основою модернізації етносу, на той час залишалося відкритим. У 1926 р. у Баку відбувся Перший зїзд тюркомовних народів, який ухвалив рішення про перехід на алфавіт з латинською основою. Зрушення розпочалися з 1927 р. і набули загального характеру, адже на латиницю мали перейти не лише кримськотатарська писемність, а й діловодство державних установ, діяльність освітніх, культурних і громадських закладів. Зайвим буде казати, з якими труднощами було це повязане на тлі масової неписьменності латиницею та штурмівщини. Якщо спочатку ухвалювалися хоч і занадто оптимістичні, але все ж прийнятні терміни переходу на новий алфавіт - 5 років, невдовзі під тиском центру їх скоротили вдвічі. «Революційні темпи» запровадження реформи не підкріплювалися ні фінансово, ні організаційно, ні кадрово. Врешті вони на певний час паралізували діяльність освітян (які в умовах відсутності особистих навичок та методичної літератури були неспроможні надавати дітям якісні знання), видавництв та судових органів. Радянські видання стали однаково незрозумілими всім верствам кримськотатарського населення.

Втім влада, що ставила перед собою амбітні завдання подавати приклад прискореної культурної модернізації решті народів Сходу, не зважала на, як тоді здавалося, скороминущі побічні ефекти латинізації. Наслідки волюнтаристського підходу до обрання напряму мовних орієнтацій тюркських народів та централізованого переходу на латинську абетку, що в Криму набрав вигляду широкої громадської кампанії, були наочними: розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослих, на латинському алфавіті стахановськими темпами створювалися літературні твори, пєси, що славили радянську дійсність; у 1935 р. відбувся конкурс письменників Кримської АРСР; у Сімферополі була організована Кримська мовна експедиція, метою якої були збір діалектологічних матеріалів та апробація літературної мови в різних ареалах мешкання кримських татар. З одного боку, перехід на латиницю спростив і пришвидшив з технічної точки зору видавничі процеси. В 1935 р. з 1240 друкованих аркушів 905 було підготовлено кримськотатарською мовою, з 5852 тис. аркушів відбитків - відповідно 4270 тис. Новим латинським алфавітом друкувалися щоденні обласні газети «Ені-Дунья» та «Яш-Куввет», а також щомісячні журнали «Біль- шовик-Ели» і «Яш-Ленінджелер». Вагоме місце проблеми створення загальної літературної кримськотатарської мови та латинізації посідали в діяльності Кримського інституту національної культури. Десятки тисяч рублів були використані на діяльність науково-дослідних установ, зокрема - створеного як відгалуження Центрального науково-дослідного інституту мови та писемності народів СРСР при Раді Національностей ЦВК СРСР Кримського науково-дослідного інституту мови та літератури ім. О.С. Пушкіна, так званих опорних пунктів, видавничу діяльність, організацію курсів стенографування тощо.

З іншого боку, не минуло й десятиліття, як влада почала виявляти прихильність до іншого напряму реформування тюркських мов. В 1935 р. були створені республіканські та обласні комітети нового алфавіту, що мали готувати ґрунт для запровадження в мусульманському середовищі кириличної абетки. Не встигли проголосити 1937 р. роком остаточної ліквідації неписьменності серед кримських татар на латиниці, як розпочалися масові репресії, зокрема й так звані «національні операції», що завершилися тотальним погромом у лавах кримськотатарської інтелігенції. Впродовж 1937-1938 рр. низка напрямів культосвітньої роботи в середовищі кримських татар згорнулися або набули формального вигляду. У 1938 р. під прикриттям громадської ініціативи відбувся реверс у бік кирилиці. Згідно з наказом НКО РРФСР від 22 червня 1938 р. кримські татари разом із рештою тюркських народів СРСР перейшли на кириличну писемність. Так звана національна періодика була переведена на нову абетку без жодного перехідного періоду. Зваживши, що жодне нацменівське видавництво не оминули масовані репресії, не важко зрозуміти, якою ціною було виконано нову партійну настанову. Автоматично перехід відбувся і в навчальних закладах, попри те, що підручників на кирилиці на той час ще не існувало. Як і десять років перед тим, у випадку з латиницею, радянські освітяни мали кілька років працювати без навчальної і методичної літератури. Якість такої освіти не витримувала жодної критики. Фінальним акордом латинізації стало вилучення з книгарень і бібліотек та ліквідація напрацювань когорти радянської кримськотатарської інтелігенції, що з неймовірними зусиллями побачили світ упродовж попереднього десятиліття. Безпосереднім наслідком неодноразових змін етнокультурного курсу стало й те, що в Криму, який неодноразово проголошувався «писемною республікою», подолати неписьменність не вдалося аж до 1940-х рр.

Деструктивні наслідки хаотичних змін у базисі модерного культурного поступу громади, якою є освітня галузь, важко переоцінити. Власне йшлося не лише про десакралізацію духовної культури кримських татар (вона виступала стрижнем освітньої політики в середовищі всіх без винятку мусульманських громад), а й про дезорієнтацію вектору культурної модернізації, тиражування тупикових напрямів, втрату часу на освоєння навичок, що виявлялися згодом непотрібними в реальному житті, створення міжпоколінних культурних розламів, позбавлення громади повноцінних можливостей передачі духовної й культурної спадщини і сучасного відтворення в якісно нових умовах.

Суперечливість татаризації виявлялася в усіх сферах її запровадження: спостерігалося вибухове зростання мережі бібліотек (до революції було всього кілька публічних бібліотек, найвідомішими серед яких були збірки Зінджерлі- Медресе та Сімферопольської учительської семінарії, а 1941 р. - 904, з них 555 сільських), однак після двох крутих поворотів мовної політики та регулярних чисток бібліотечних фондів в них дарма було шукати щось інше, крім політос- вітніх брошур; до 1932 р. на Ялтинській кіностудії знімали фільми, призначені для кримських татар, однак їхня тематика («Ордер на арест», «Цемент», «Плотина прорвана», «Гость из Мекки», «26 комиссаров», «Орденоносец» тощо) була дуже далекою від справжніх запитів громади; часи зростання мережі музеїв, що зберігали культурну спадщину кримських татар (Бахчисарайський музей-палац, Східний музей у Ялті, Будинок-музей І. Гаспринського, Євпаторійський краєзнавчий музей) та здійснювали велику краєзнавчу й етнографічну дослідницьку роботу, змінилися вже з початку 1930-х рр. часами гонінь, згортання цілих наукових напрямів, відсторонення, а згодом - і репресування цілої плеяди кримознавців та діячів культури. І так по всіх напрямах культурного життя.

Досягнення більшовиків у переорієнтації напрямів культурного поступу громад півострова не доводиться применшувати. Вирішальну роль у цьому відіграла не так шкільна, як профільна, професійна та політична освіта. Через систему найрізноманітніших курсів (вчителів, залізничників, міліціонерів, прокурорів, чабанів, трактористів, кооператорів, бухгалтерів і т.і.) пройшла величезна кількість людей. Якість професійної підготовки на них була невисокою, однак участь у них обовязковою, якщо людина прагнула рухатися далі щаблями радянської карєри. Так само обовязковою частиною курсів була політосвітня складова, яка докорінним чином змінювала людей та їхнє уявлення про світ. Дійсно розгалужена і наступна вертикаль була вибудована в системі політосвіти: політичні курси - школи політичної грамоти (для членів і кандидатів партії) - радпартшколи - вищі партійні школи. Завдання цієї мережі полягало в підготовці кадрів, зокрема й з числа кримських татар, для здійснення партійної роботи на місцях. Випускники їх поповнювали зростаючі лави місцевої партійно-радянської бюрократії, яка щоправда зазнала значних втрат під час чисток і репресій другої половини 1930-х рр.

Найбільшим наслідком радянізації впродовж міжвоєнного періоду слід вважати суттєві зрушення в соціальній структурі кримськотатарської громади, на час революційних перетворень переважно селянської. На 1940 р. з 97 418 кримських татар, задіяних в економіці півострова, 11,7% працювали в промисловості, 60% - сільському господарстві, 5% - транспорті, 1,5% - будівництві, 0,5% - звязку, 4,6% - житловому і комунальному господарстві, 3,9% - народній освіті та соцзабесі, 3% - торгівлі та громадському харчуванні, 0,3% - культурі та мистецтві, 3,7% - в управлінні, 3% - партійних та громадських органах.

. Етнодемографічні зміни впродовж міжвоєнного періоду

Розглянемо динаміку абсолютної і відносної чисельності кримського населення за Всесоюзним переписом 1926 р. і регіональним переписом 1930 р., в яких кожна національна група була представлена окремо:

Сукупна чисельність кримського населення за 1921-1926 рр. скоротилася на 15 тис., а за 1926 -1930 рр. зросла на 61 тис. осіб. За умов практично нульового механічного приросту у 20-х рр. (виключення становили євреї, але їхня частка в населенні Криму була невисокою) на динаміку народонаселення впливав тільки природний приріст. Найбільшим він виявився у кримських татар, що дозволило їм зберегти попередню питому вагу у кримському населенні, незважаючи на катастрофічне зменшення чисельності під час голоду 1921-1923 рр.

Розглянемо динаміку кримського населення за 12-річний період між переписами 1926 і 1939 рр.

Національні громади Криму чітко поділилися на дві групи: у росіян, українців та євреїв зростання чисельності відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок напливу робітників та інженерно-технічних працівників з інших регіонів в ході індустріалізації. Решта громад збільшувала свою чисельність тільки шляхом природного приросту. Внаслідок цього питома вага кримських татар в усьому населенні скоротилася до однієї пятої.

Напередодні Другої світової війни ядро регіональної спільноти (93,1% населення) складалося з представників пяти національностей, причому половина всіх жителів припадала на росіян. Українці, на жаль, не відзначалися активною позицією як внаслідок природної близькості до росіян, так і в результаті послідовного і тривалого стирання національних відмінностей російськими урядами. Натомість решта - три національні спільноти - істотно різнилися від росіян і між собою за всіма параметрами, внаслідок чого у кримчан було мало рис, які могли б обєднувати їх спільними інтересами.

Такою спільною рисою було хіба що переважання жінок у складі національних громад (крім української), але воно не впливало на формування спільних інтересів. Рівень урбанізації громад суттєво відрізнявся, хоч рівень урбанізації сукупного кримського суспільства істотно перевищував показники більшості регіонів країни. Німці і татари проживали основному в сільській місцевості, а євреї - здебільшого в місті. Росіяни та українці теж були здебільшого городянами, хоч немало їх проживало в селах.

Національна політика Кремля в Криму була багатовекторною і враховувала різноспрямованість інтересів основних етнічних громад. Проте зовні вона вирізнялася першочерговою увагою до вимог і потреб найбільшого корінного народу. Цей вектор пояснювався насправді не увагою до кримських татар, а наміром керівників РКП(б) представити Крим як «вікно на Схід» з метою перспективного насадження комунізму у середовищі азіатських народів. В усякому разі, курс на татаризацію почав запроваджуватися задовго до появи резолюції XII зїзду РКП(б) з національного питання, в якій проголошувалася необхідність політики коренізації національних республік.

На підкреслену увагу з боку Кремля кримські татари не завжди відповідали взаємністю. В аналітичному документі «Про утворення і розвиток національно- визвольного руху татар в Криму», який підготували С. Реденс та інші чекісти наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. (документ не датований), вказувалося: «Для ставлення кримських татар до комунізму характерно, що з їх середовища майже ніхто не пішов у партію. Татарські партійні працівники в Криму майже всі казанські татари. Нечисленних кримських татар-комуністів татарське населення категорично не визнає своїми представниками. Татари активно пішли працювати в національні загони Наросвіти, Соцзабезу, підтримуючи всілякі культурні починання, але утримуючись від політичної підтримки Радвлади... Імпонує велика громадянська мужність, з якою татари відстоювали свої позиції, незважаючи на явну небезпеку особистих репресій, мужність, якої Рад. влада не зустрічала в російському безпартійному середовищі. Таку стійкість ці люди черпали зі свого непідробного, великого політичного темпераменту і зі щирої переконаності та одностайності татарського народу, які заперечувати не можна».

Причина такої стійкості не крилася в особливостях власне кримськотатарської спільноти, тим більше, що по правді вона була властива не лише їм, а й решті традиційних за своїм укладом етнонаціональних спільнот, національне відродження яких було перервано встановленням більшовицької влади. Причина полягала в двоїстості й суперечливості більшовицької політики коренізації та й самої більшовицької влади. Жодні штучні за своїм походженням національні райони та сільради, більшовицькі школи з практикованими у них «новомовами», більшовицькі клуби і театри, що насаджували комунодоктрину, «розкріпачення жінок» не спроможні були компенсувати наруги над колективними та індивідуальними правами в Країні Рад. Оманливість, штучність і облудність створеної в контексті коренізації системи були зрозумілі усім, хто памятав високий вільний, хоч і нерівний, злет національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

6. Повоєнний Крим: ціна відновлення

Друга половина 1941 р. стала для Червоної армії смугою катастрофічних поразок. У листопаді Крим був окупований німецькими і румунськими військами. Продовжувалася лише героїчна оборона Севастополя. Щоб підтримати севастопольців, Ставка Верховного головнокомандування здійснила найбільшу за весь час Великої Вітчизняної війни десантну операцію. За тиждень, починаючи від 25 грудня, радянські війська зайняли Керченський півострів. Але командуванню не вдалося налагодити безперебійне постачання військ Керченською протокою під постійним вогнем ворожої авіації. У травні 1942 р., коли ворог перейшов у наступ, Кримський фронт розвалився. Це вирішило долю захисників Севастополя. 4 липня вони припинили опір, який тривав з 30 жовтня 1941 р.

Окупаційний режим у Криму регулювався військовою адміністрацією, хоч з липня 1941 р. формально існував генеральний округ Крим у складі рейхскомісаріату Україна, який включав Кримську АРСР, Херсонську і Запорізьку області. Військова адміністрація створила польові і місцеві комендатури, що повинні були забезпечити охорону тилів Вермахту, контролювати діяльність органів місцевого управління, мобілізувати резерви для ведення війни. Самоврядування організовувалося виключно за національною ознакою. Керуючись принципом поділяй і володарюй, окупанти розпалювали суперечності між національними комітетами. Мусульманські комітети одержали чимало пільг, у тому числі за рахунок інтересів інших національних громад. Саме татарам надавалася перевага під час створення допоміжної поліції з місцевого населення. Вони приймалися також до інших воєнізованих німецьких формувань.

У січні 1942 р., представники кримськотатарської еміграції Д. Сейдамет і М. Улькюсал побували в Берліні і висловили побажання обєднати татарські комітети в єдину всекримську структуру національного самоврядування.

Однак нацисти мали своє бачення майбутнього Криму. Уперше їх озвучив А. Гітлер на нараді з вищими керівниками Райху 16 липня 1941 р.: ... Весь Балтійський край повинен стати територією Рейху. Так само Крим разом з тилом (територія на північ від Криму) повинен стати територією Рейху. Отже, у розпаленій першими перемогами уяві Гітлера зявилися територіальні рамки Великонімеччини - від Чорного до Балтійського моря.

Деталізацію проекту Гітлер доручив рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру. Перший варіант генерального плану Ост відомство Гіммлера представило в липні 1941 р. Межа німецької колонізації в ньому проводилася від Балтики до Ладозького озера, Брянська і далі, захоплюючи Україну і Крим. За 30 повоєнних років з цієї території передбачалося депортувати або винищити до 45 млн місцевих жителів. За другим варіантом плану, розробленим у квітні 1942 р., кількість тих, хто підлягав депортації або винищенню, зросла до 50 млн осіб. Ставилося завдання у найкоротший час заселити райхснімцями Литву, Херсонську область і Крим. Кримські топоніми передбачалося змінити, аби стерти навіть згадку про колишніх жителів: півострів мав іменуватися Готенландом, Сімферополь - Готенбургом, а Севастополь - Теодоріхсхафеном (морська гавань на честь вождя готських племен Теодоріха).

Відкладаючи повну ліквідацію місцевого населення на повоєнний період, нацисти в період війни зайнялися знищенням євреїв. Разом з євреями в Криму гинули представники унікального етносу - кримчаки. Нацисти відносили їх до єврейської раси, оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм.

Втім, не менш радикальну етнічну політику тут запровадили радянські війська. Навесні 1944 р. Червона армія наблизилася в своєму наступі до Криму. 8 квітня війська 4-го Українського фронту перейшли в наступ. 10 травня після триденних жорстоких боїв вони звільнили Севастополь. Буквально через день, 11 травня Державний Комітет Оборони прийняв горезвісну постанову Про кримських татар, згідно з якою всі вони - від людей похилого віку до немовлят - підлягали депортації з місць постійного проживання у східні регіони країни.

Слід нагадати, що першу депортацію за національною ознакою в Криму сталінський уряд здійснив ще у серпні-вересні 1941 р. У віддалені регіони СРСР, передусім у Казахстан, були виселені 53 тис. німців. Разом з членами родин від мішаних шлюбів і додатково депортованими за рішенням Воєнної ради Кримського фронту в грудні 1941 р. кількість виселених німців склала 63,4 тис. осіб.

травня 1942 р. ДКО розпорядився виселити з Краснодарського краю усіх соціально небезпечних громадян, до яких були зараховані, крім німців і румунів, кримські татари.

Після повернення радянських військ до Криму така ж доля чекала і на решту старожитнього населення півострову. На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони за зраду Батьківщини караються виселенням. За три дні було завантажено в залізничні ешелони 180 тис. осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб татарської національності сягнула 191 тис.

червня ДКО прийняв додаткову постанову стосовно виселення німецьких пособників з числа болгар, греків і вірмен. Виселялися не конкретні особи, які заплямували себе співробітництвом з окупантами, а всі громадяни відповідної національності. Всього було виселено 41 854 особи, з них 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9 621 вірмен, 1 119 німців, румунів, італійців. До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної армії військовослужбовців кримськотатарської національності, а також 1 700 кримських вірмен, болгар і греків.

Таким чином з поліетнічного організму Криму були хірургічно видалені етноси, що фактично становили кістяк його автохтонного населення, а також нащадки іноземних колоністів. Внаслідок масштабної депортації в складі населення Криму стали переважати росіяни і українці. Якщо раніше були обєктивні підстави для територіальної автономії Криму, то тепер вони зникли. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

Після офіційної ліквідації автономії кримська обласна організація представила на затвердження Президії Верховної Ради РРФСР клопотання про перейменування 327 населених пунктів. Фактично було перейменовано указом Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 р. 333 адміністративно-територіальні одиниці. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської.

Втім, не лише в етнічному плані Крим змінився докорінно. Власне з райського курортного куточка він перетворився на суцільне попелище. За роки війни були майже повністю зруйновані Севастополь і Керч, 127 сіл, понад 330 промислових підприємств, понад 17 тис. технічних і майже 30 тис. житлових приміщень, 15 музеїв, 590 театрів і клубів, майже 400 лікарень і амбулаторій. Промислові потужності скоротилися на 90%. На цей час населення півострова зменшилося майже вдвічі (633 тис. проти 1 126 тис. у 1939 р.). Про це зокрема повідомляв заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна. На початку 1945 р. в семи з 26 сільських районів майже не залишилося мешканців. За даними М. Максименка, кількість працездатного населення в колгоспах і радгоспах становила 2/5 від довоєнного рівня.

Майже двократне зменшення населення пояснювалося багатьма причинами. У 1941 р., як вже зазначалося, Й. Сталін розпорядився вислати з півострова 63,4 тис. німців. Під час окупації жертвами нацистів стали понад 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5 тис. молоді. Десятки тисяч кримчан загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил. Нищівним демографічним ударом стала масштабна (понад 240 тис. осіб) депортація 1944 р. Станом на 1 вересня 1945 р. населення півострова становило усього лише 589 тис. осіб. Щільність населення впала, таким чином, до рекордних 21,8 осіб на км2. Фактично Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи.

Зрозуміло, що відродити зруйновані промисловість та сільське господарство в таких умовах було неможливо. 20 травня 1945 р. Раднарком Кримської АРСР ухвалив постанову «Про прийом і розміщення репатрійованого населення». Для фінансування програми виділили 5 764 тис. руб. Вихід із ситуації радянське керівництво бачило в здійсненні «добровільно-примусових» переселень громадян. В 1944 р. з пяти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) і чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Вони були розселені в напівзруйнованих обійстях депортованих. Сюди ж в організованому порядку прибували демобілізовані солдати.

Повоєнна колонізація Криму стала чи не наймасштабнішим демографічним проектом влади, однак таким, що відбувався в кілька етапів, зазнавав неодноразових уточнень і змін. Постанова Раднаркому Кримської АРСР від 20 березня 1945 р. започаткувала епоху новітньої колонізації півострову. Переселенська кампанія суто по-радянському була відпрацьована на високому циркулярно- розпорядчому рівні: порядок переміщення населення визначався спеціальною інструкцією Переселенського управління при Раді міністрів РСФСР і правилами внутрішнього розпорядку в переселенських вагонах. Інструкція прописала усі етапи руху переселенців, їхнього майна та худоби від завантаження у вагони та слідування курсом до забезпечення харчуванням за рахунок місцевих органів влади та колгоспів у місцях прийому, обслуговування у найпростіших тимчасових банях, дезкамерах, ізоляторах для хворих тощо. Супровідні документи були так само філігранні у своїх чиновницьких формулюваннях, як і відповідні інструкції стосовно депортацій, і такі ж цинічні. В реальному житті все було інакше, не випадково пізніше переселенці жалувалися: «Загнали силоміць».

Новим кримським колгоспникам мала видаватися одноразова допомога 500 руб. на родину та звільнення строком на 1944-1945 рр. від усіх податків, страхових внесків та поставок сільгосппродукції державі. Перших переселенців на загал не лише поселяли в помешканнях депортованих, а й наділяли реквізованим сільгоспінвентарем. Державні витрати на перевезення переселенців сягнули майже 26,8 млн руб. Було видано 62 млн. руб. кредитів.

На кінець 1947 р. нараховувалося 2 337 родин переселенців, які прибули 27 областей СРСР. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6%) переселенців покинули негостинний Крим. Становище майже не покращилося і в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3 071 родина.

Журналіст О. Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував тільки-но обраного на пост першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова в поїздці по Криму, згодом згадував: Більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекали, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу приїхали, а вони кричали нас пригнали - звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: Капуста тут не росте, капуста вяне.

Після зустрічей з переселенцями М. Хрущов вилетів до Києва. Зустрівшись з українськими керівниками, він наполягав на посиленні переселенського руху до Криму. Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю, - говорив він. Уже з 1953 р. переселенський рух до Криму з України збільшився, а з Росії послабився. Втім М. Хрущов виношував й більш радикальне розвязання кримської проблеми.

Новий етап етнонаціональної історії півострова повязаний із передачею Криму до складу УРСР. Тоді ж була розроблена державна переселенська програма, в контексті якої для переселенців держава будувала типові масиви (3-6 тис. будинків на рік впродовж 1956-1959 рр.). Якщо на початкових етапах переселення заселялися переважно гірські та передгірні райони, то з 1952 р. - степові. В 1944-1955 рр. півострів приймав щорічно 2-3 тис. родин, з метою їх розміщення розгорнулося будівництво селищ на 40-150 будинків. Від 1956 р. переселенські контингенти зросли до 4-7 тис. сімей.

У доповіді відділу оргнабору робітників і переселення Кримського облвиконкому Про стан господарського влаштування переселенців і будівництва для них будинків і заходи з підготовки до прийому переселенців у 1960 р. потенційні потреби Криму в робочій силі оцінювалися у 7-10 тис. сімей щорічно. Зважаючи на підвищені очікування стосовно притоку переселенців у звязку із розробкою проектів створення системи штучного зрошування та перетворення Криму на суцільну садово-городню зону, контроль за рухом переселенців був суттєво підсилений з огляду на раціональне використання та підвищення якості трудових ресурсів.

В ці роки організація облаштування переселенців вийшла на принципово новий рівень: переселенські контингенти формувалися за генпланом, нові селища з типових будинків облаштовувалися за останнім словом інженерії з розвиненою інфраструктурою (дошкільними установами, лазнями, магазинами, їдальнями та клубами) та дорожніми розвязками. Вагомим аргументом на користь закріплення переселенців стали покращені побутові умови поселень, їхнє оснащення водогоном та електрикою.

Приєднання Криму до України позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Як показав Всесоюзний перепис населення 1959 р., людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення. Це, однак, не заперечує того факту, що Крим відноситься до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін саме внаслідок селективної політики уряду СРСР, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту. В 1976 р. процес організованого заселення Криму було завершено, відтоді задоволення потреби в трудових ресурсах відбувалося коштом перерозподілу населення в межах півострова.

Кількість росіян між переписами 1959 і 1989 рр. зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., їхня питома вага - зменшилася з 71,4 до 67,0%. Натомість кількість українців зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис. (частка в сукупному населенні збільшилася з 22,3 до 25,6%). Чисельність білорусів за рахунок масштабних переселень сільського населення піднялася з 21,7 тис. до 50,1 тис. Єврейська громада за рахунок еміграції зменшилася на третину.

Відбудова Криму відбувалася без татар. І, слід відзначити, не з їхньої волі. Мета повоєнних депортацій, принаймні її тодішнє бачення правлячою партією, була гранично чітко висловлена першим секретарем Кримського обкому ВКП(б) Тюляєвим на пленумі обкому 27 листопада 1944 р.: «Перед Кримом ставиться задача - зробити його новим Кримом зі своїм російським укладом». радянський кримський коренізація господарський

Отож, здійснюючи новочасну колонізацію півострова, компартійний режим потурбувався про «закріплення» досягнутих в 1944 р. результатів. Указ Президії ВР СРСР від 26 листопада 1948 р. за втечу з місць розселення визначив покарання - 20 років таборів. Наголошувалося, що спецпоселенці виведені навічно без права на повернення до місць попереднього проживання. Указ був скасований 13 липня 1954 р., а за два роки - 27 березня 1956 р. було видано указ Президії ВР СРСР «Про зняття обмежень у правовому становищі з греків, болгар, вірменів та членів їхніх родин, які знаходяться на спецпоселенні»: депортовані були зняті з обліку та нагляду органів МВС, однак не набули права на відшкодування майнових втрат і повернення на батьківщину.зїзд КПРС засудив сталінські депортації, але законодавці відхилили вимоги кримських татар про повернення на історичну батьківщину. 14 вересня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій зазначалося, що повернення кримських татар не викликане ні державними інтересами, ані політичною необхідністю. Говорилося також, що кримські татари добре облаштувалися в місцях вислання, і їх повернення не відповідає інтересам самих трудящих татарської національності. Своєрідною поступкою виглядала рекомендація окремим категоріям кримських татар їхати на постійне місце проживання до Татарської АРСР.

Тактики стримування повернення депортованих на батьківщину під благовидними приводами не лише державні керманичі, а й місцеві керівники дотримувалися і в подальшому. Вже в листопаді 1973 р. секретар Кримського обкому М. Кириченко, зазначаючи, що Крим є стратегічною прикордонною територією, запропонував поширити на півострів дію постанови Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо посилення паспортного режиму і обмеження прописки громадян в м. Севастополі» від 8 вересня 1969 р. Постанова Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по укріпленню паспортного режиму в Кримській області» (15 серпня 1978 р.) надала місцевим органам правопорядку легальні можливості впродовж років не допускати самовільного повернення виселених народів. У такий спосіб радянське керівництво на багато років вперед визначило незмінність етнічної структури всесоюзної оздоровниць.

Наслідки етнонаціональної політики КПРС у Криму були катастрофічними. Варто наголосити, що у повоєнну добу етнонаціональний комплекс, який сформувався впродовж ХІХ - першої половини ХХ ст., було знищено. За винятком росіян і українців, усі традиційні етнічні громади півострова були зруйновані. Колонізація повоєнних років не могла їх компенсувати жодним чином, адже йшлося про банальну повторну колонізацію представниками певних національних груп, а не про репатріацію суцільних етнонацінальних організмів. Важливо усвідомлювати, що греки, болгари, німці, вірмени і т.д., які фігурують у післявоєнних переписах населення, мають лише номінальне відношення до старожитніх етнічних громад Криму. Варто також звернути увагу й на чисельні показники складових, так званого багатонаціонального населення Криму: 1 572 болгар, 6 609 молдаван, 2 079 вірмен, 2 684 греків, 2 356 німців, 6 115 поляків у 1989 р. Демографічне провалля в номінально традиційних для Криму громадах тим більш очевидне на тлі чисельності нових етнічних кластерів, таких як: 423 корейці, 1 906 марійців, 4 582 мордви, 4 621 чувашів. Зважаючи на абсолютні показники провідних етнічних акторів області (росіяни впродовж 1959 - 1989 рр. збільшили свою чисельність з 858 273 до 1 629 542 осіб, білоруси - 21 672 до 50 054, українці - з 267 659 до 625 919), рівень радянізації та атомізованості колоністів повоєнної доби, слід вважати - мета, накреслена партією після масових депортацій 1944 р. («зробити його новим Кримом зі своїм російським укладом»), була досягнута.

Можливості для вирішення кримськотатарського питання відкрилися лише після ухвалення Верховною Радою СРСР 14 листопада 1989 р. Декларації «Про визнання протизаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, і забезпечення їхніх прав». 28 листопада Верховна Рада СРСР ухвалила також «Висновки і пропозиції» спеціальної комісії, що передбачали повну політичну реабілітацію кримськотатарського народу, відміну дискримінаційних та репресивних обмежень, а також скасування перепон на шляху повернення «до місць історичного проживання і відновлення національної цілісності».

Лише 7 березня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., але підкреслила, що їх скасування не повинне призвести до защемлення прав і законних інтересів громадян, які проживають в теперішній час на відповідних територіях. Кабінету міністрів СРСР було рекомендовано встановити в міру створення економічних і соціальних умов порядок, розміри і механізм матеріальних компенсацій особам, безпосередньо підданим насильницькому переселенню. Ця постанова була цілком конкретною під кутом зору подолання наслідків сталінської національної політики. Але вона приймалася тоді, коли можна було лише мріяти про створення економічних і соціальних умов для відшкодування матеріальних втрат покараних народів та їх масового повернення на історичну батьківщину. Радянський Союз доживав останні місяці.