Легітимізація суб’єктивності історика у європейській та американській постмодерній теорії історичних досліджень
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Легітимізація субєктивності історика у європейській та американській постмодерній теорії історичних досліджень
Артем Кошелєв
Магістрант,
Анотація
В статті проаналізовано основні принципи, на яких ґрунтуються позиції європейських й американських істориків та теоретиків історичної науки у вирішенні питання субєктивності дослідників минулого постмодерної доби. Розглядаються окремі категорії постмодерної методології історії, які дозволяють легітимізувати субєктивність історичних текстів.
Ключові слова: постмодерн, історичний нарратив, риторика, сюжет, метафора, «метафорична істина».
американський постмодерний історія
Дискусії з приводу можливостей наукового пізнання минулого постали перед історією з часів її становлення як фахової дисципліни. Поява цієї проблеми повязана із окресленням критеріїв наукового знання у природничих та соціальних науках. Вони стали вирішальними для визначення т.зв. «науковості» знання. Емпіричне дослідження реальності, експериментальна перевірка розроблюваних теорій, застосування загальних законів логіки тощо сформували модель науки покликану уникнути субєктивності при дослідженні обєктивної реальності. Намагання застосувати ці базові критерії для наукового вивчення минулого поставили питання щодо можливостей його дослідження, використовуючи інструментарій, яким послуговуються науковці природничих галузей.
Проблема субєктивності історичного пізнання є досить дискусійною і в наш час. В Україні, наприклад, історія і посьогодні відтворюється на засадах телеологізму, не зважаючи на зміну сутності сучасного гранд-нарративу. Це свідчить про те, що проблема субєктивності в історичних дослідженнях залишається не вирішеною, а істориків і досі звинувачують у тенденційності та конюнктурності.
У цій статті зроблено спробу проаналізувати принципи, на яких ґрунтуються погляди європейських й американських істориків та теоретиків історичної науки у вивченні питання субєктивності дослідників минулого в добу постмодерну. В основу дослідження було покладено інтервю істориків, філософів історії та літературознавців другої половини ХХ століття, зібрані польською дослідницею Евою Даманською протягом 90-х рр. ХХ століття [1]. Такий вибір зумовлений тим, що автори, яких опитувала пані Е. Доманська, звертаються до своїх же праць, написаних десять-двадцять років назад; вони аналізують інтелектуальний клімат, в якому їм доводилося працювати протягом 1970 - 1980-х рр. і подають прогнози щодо розвитку історичної науки у ХХІ столітті. Надані ними оцінки власної діяльності дозволяють зясувати їхні позиції щодо питань постмодерної теорії історії у певній динаміці.
Окрім зазначених інтервю, ми використовували праці окремих істориків та теоретиків історичної науки. Це праці Х. Уайта [2; 3], Ф. Анкерсміта [4], Є. Топольского [5] , В. Вжосека [6] та Е. Доманської [7]. Спираючись на них можна виокремити характерні риси постмодерного бачення процесу вивчення минулого і визначення ролі історика у відтворенні подій.
Мета статті полягає у визначенні тих концептуальних засад наукового дослідження минулого, які покликані легітимізувати субєктивність історика, та їхньої критики. Це дозволить розширити уявлення щодо проблем постмодерної методології історії у питанні «узаконення» субєктивності історичних праць.
Метод нашого дослідження полягає у зясуванні характерних для вказаних вище вчених параметрів, навколо яких здійснювалися спроби легітимізувати субєктивність історика. Нами окреслено такі параметри, які і визначають структуру дослідження:
)ставлення до істини в історичному пізнанні;
)ставлення до риторичних аспектів історичного тексту;
)сприйняття загальних засад історичного пізнання (наявність аксіом пізнання);
)розуміння історії як конструкту.
Проблема істини є ключовою у постмодерній методології історичного пізнання.
Постмодерне сприйняття істини у дослідженні минулого відходить від кореспондентського бачення цієї категорії, яке було поширеним в інших теоріях. Ця опозиція до істини як відповідності є важливою характеристикою постмодерного бачення минулого. Межа між істинним та неістинним розмивається, а відтак розмивається і поняття минулого в традиції, започаткованої Леопольдом фон Ранке, який намагався «відтворювати його таким, яким воно було насправді». Дослідники, які сприйняли умови постмодерну у питаннях істини, таким чином, відкрили шлях для легітимізації субєктивності історика.
Інший американський дослідник, професор латини Ханс Кьоллнер також дотримується позиції Х. Уайта щодо істини. Риторичний аспект істини Х. Кьоллнер вбачає у тому, що істина - це завжди істина певного моменту. Свою позицію автор пояснює тим, що істину не можна розглядати у відриві від того, хто її сприймає. Це зауваження набирає особливого значення в історії, оскільки звинувачення у бік обєктивності пізнання минулого ґрунтуються саме на тому, що історики прагнуть працювати для цільової аудиторії, не зважаючи на те, якою є «справжня» історія. Позиції Х. Уайта і Х. Кьоллнера демонструють неможливість описати «істинне» минуле. Останній так визначив своє ставлення до цього питання: «…специфічна конфігурація аргументів, свідчень і фактів риторично утворюють істину у певному часі та просторі. Істина - це те, що правдоподібно і переконливо для універсальної аудиторії. Але я сумніваюся в існуванні універсальної аудиторії в рамках будь-якого людського досвіду… Те, що ми маємо, є розповіді, істинні для цього простору і часу» [1, c.62].
Нідерландський дослідник Франклін Анкерсміт має більш компромісну позицію щодо істини в історичному пізнанні. Він враховує можливість застосування цієї категорії спираючись на етапи діяльності історика: збору інформації та її репрезентації. На етапі збору інформації, на думку Ф. Анкерсміта, історик спроможний трансформувати інформацію в істинні або хибні твердження. Але на етапі синтезу результатів історичного дослідження історик вже пропонує «певне бачення подій, виходячи з якого ми можемо дивитися на частину минулого, яку шукаємо» [1, c.112]. Отже, етап синтезу результатів та створення цілісного історичного тексту призводить до втрати безпосереднього звязку нарративу із минулим. Нідерландський вчений вводить поняття «нарративні субстанції» - лінгвістичні сутності, які втілюють синтетичне бачення минулого, але прямого з ним звязку не мають. Проте індивідуальні твердження, які містить нарратив, можуть мати істинні відсилання до минулого[1, c.112]. Отже, позиція Ф. Анкерсміта полягає у визначенні субєктивності історика як неминучому факті.
Інший погляд на проблему має Георг Іггерс. Аналізуючи істинність історичних нарративів, він визнає наявність ідеологічного компоненту у будь-якому історичному тексті та сприймає існування риторичного аспекту в них. Однак, він вважає, що метафора (важлива риторична категорія у постмодерній методології історії, яка визначається як форма історичного нарративу) не є чистою фікцією, і робить спробу наблизитися до минулого та знайти наближені концепти реальності. «Я бачу, - зазначає Г. Іггерс, - що межа між фактом і фікцією невловима. Можна зробити дослідження, багато в чому базоване на фактичних матеріалах або на самих подіях, - на індивідуальних подіях, які були відтворені у результаті критичного аналізу джерел. Але, оформлені у вигляді нарративу, ці події можуть стати вкрай ідеологізованими і надавати нам цілком вибірну і викривлену картину суспільства і культури. Я думаю, що історичний текст розташовується десь між фактографією і фікцією» [1, c.157]. Отже, позиція Г. Іггерса базується на тому, що реальність минулого існує і її можна дослідити. У даному випадку іде зближення із історіографією, яка сприймає кореспондентську істину і намагається її досягти. Це супроводжується засудженням субєктивності історика, хоча й визнається її невідворотність.
Польський дослідник Єжи Топольскі розмірковуючи щодо природи історичної істини також має компромісну позицію між постмодерним та традиційним ставленням до даної проблеми. Він вважає, що слід розробити істину з «багатьма обличчями», «нарративну істину», яка б була спроможна синтезувати як когерентні, так і прагматичні складові. «Досягнення такої істини буде відмічено пошуками можливості величезного консенсусу. При цьому критерій порівняння таких істин (які функціонують як плюралістичні) буде міститися у порівняннях емпіричних основ різних нарративів і ефективності їх методів…Вона [Істина - авт.] буде допускати раціональні критерії, запропоновані членами даного суспільства. Вона також буде допускати і постійну зміну думок. Але навіть така істина не буде заперечувати віднесення себе до реальності і до того, що реальність (або, у випадку з істориками, реальність минулого) не буде розумітися як щось «обєктивно» існуюче, по відношенню до якого історики залишаються «за дужками»; або як щось, повністю завершене і готове до дослідження» [1, c.182]. Позиція Є. Топольского щодо істини в історичному пізнанні хоча і є спробою синтезувати елементи традиційного та постмодерного бачення, вона далеко відійшла від класичної теорії істини. Ідея плюралізму, «глобального консенсусу» є продуктом постмодерного впливу і його характеристикою.
Легітимізація субєктивності історика визначається не просто бажанням будь-якого історика писати будь-що, що він захоче і це має право бути істиною, а в тому, що його субєктивність є обумовленою. У цьому контексті постає питання щодо звязку між професійною компетенцією історика та етичною складовою дослідження, але це виходить за межі цієї статті.
Як зазначено вище, проблема істини в історичному пізнанні в умовах постмодерну безпосередньо повязана із риторичним аспектом історіописання. Використання риторичних категорій щодо історичного тексту є невідємним елементом постмодерної теорії історії і ще одним фактором легітимізації субєктивності історика.
Поштовхом для розгортання досліджень риторичного пласту історичного тексту стала тропологічна теорія історичного дискурсу Х. Уайта. В її основу було покладено дослідження нарративу, як цілісності, а не як окремих взаємоповязаних тверджень. Теорія виходить із аналітичної традиції дослідження минулого, в основу якої було покладено вивчення пропозиціональних тверджень істориків та побудови їх взаємозвязку на принципах дедуктивної логіки. Х. Уайт у своїй теорії відходить від позицій, що історичний нарратив можна побудувати дотримуючись чітких правил дедукції [1, c.36]. Автор вважає, що реальне людське життя потребує логіки праксиса для роздумів про це життя. Ця логіка не передбачає відсутності протиріч, адже реальне життя заповнюється протиріччями і тому, як зазначає Х. Уайт, нам необхідна така теорія репрезентації реальності, яка б це враховувала. «Компоненти нарративу не зводяться лише до речень. Ці компоненти екстрапропозиціональні і асоціюються із синтаксисом. Але це не граматичний синтаксис. Це синтаксис використання мови, який знаходиться по той бік речень. Ви можете повязати речення разом за допомогою логіки, а можете за допомогою тропології. Тропологія використовується тому, що нам необхідні у теорії відхилення, систематична девіація від логічних очікувань… Він [Нарратив - авт.] не може бути підкорений суворій логічній дедукції. Саме тому я звернувся до теорії риторики: я думаю, що риторика передбачає теорію імпровізованого дискурсу» [1, c.37].
Використовуючи категорії риторики при аналізі історичних текстів, Х. Уайт виявив залежність змісту історичного тексту від форми (тропу), у який він закладений. «Обрати форму - уже означає обрати і семантичний домен» - зазначає вчений[1, c.39]. Це твердження є важливим для розуміння ступеню свободи історика при написанні ним своєї праці. Будь-який текст має риторичну форму, обрання якої є довільним: «… спочатку ми маємо один рівень, на якому вибудовуються факти і хроніка. На наступному зявляється сюжет: ми «вписуємо» факти у «сюжет». Потім історики певним чином його аргументують у формі пояснення» [1, c.39].
Поняття «сюжет» є невідємною складовою у роздумах дослідників-постмодерністів щодо риторичної складової історичних текстів. Х. Кьоллнер зазначав, що «сюжет створює значення» [1, c.76]. Він, спираючись на теоретиків літератури, вважає, що не герої створюють події, які відбуваються у вигаданому сюжеті, а вони самі створенні цим сюжетом: «…тому, коли ми звикаємо міркувати про певні установки або характеристики, які ідентифікують і формують певну історичну епоху - наприклад, розум у період Просвітництва або віру у Середні віки, - то речі вибудовуються у визначену лінію відносно минулого» [1, c.67]. Звернувшись до історії України також можна віднайти сюжети, які визначають «зміст» епохи. Так, приміром, для нас історія України XVII ст. визначається національно-визвольною боротьбою. Козацтво є «колективним героєм» тієї доби і події періоду вкладаються для нас у визначену лінію. Однак ця сама подія у польській історіографії вписана у сюжет оборони свободи та суверенності держави і роль героїв, сформованих нашим сюжетом, змінюється в їхньому [8]. «Одна й та сама річ може бути представлена у величезній кількості сюжетів і виражена через величезну кількість різних (алегоричних) героїв. Тут варто запитати: а чим був хороший цей сюжет і чого він коштував у контексті скритих витрат… Чим ми повинні пожертвувати для того, щоб розповісти історію певним чином?... Попереднє поняття сюжету повідомляє вам, що включено і що не включено в історію, тому що герої є функцією сюжету» [1, c.68].
Аналізуючи теорію історичного дискурсу Х. Уайта, Г. Іггерс не погоджується з релятивізмом у пізнанні минулого і посідає місце «поміж Ранке і Уайтом»: «я вважаю, що моя позиція могла б бути такою, яка враховувала би і креативні аспекти, і межі розуму. Я розумію увесь ступінь, у якому все історіописання включає в себе ідеологію, але я вважаю, що воно також включає в себе і спробу чесно поводитися з минулим» [1, c.153]. Така позиція характерна й для інших дослідників (згадаємо Є. Топольского). Відмова від всеохоплюючої релятивності повязана із моральним аспектом історіографії. Коли текст дослідження присвячений історії Пунічних війн, можна погодитися з тим, що він обумовлений наявністю риторичних елементів і його характер зміниться в залежності від риторичної форми. Інша справа, коли мова у дослідженні заходить про Голокост або Голодомор 1932 - 1933 років. Адже, як зазначає Г. Іггерс, «якщо ми демонтуємо межі між фактом і фікцією і прирівняємо історію до вигадки, то як ми зможемо захистити себе від твердження, що Голокосту ніколи не було?» [1, c.165]. Така позиція позбавляє історика можливості вільного маніпулювання минулим. Однак, це не означає, що зі зміною культурних умов, в яких створюються історичні праці, не відбудеться змін ставлення до поняття Голокост чи Голодомор. Сучасні репрезентації цих подій в історії єврейського або українського народу покликані підкреслювати цінність людського життя. У даному контексті думка Х. Уайта про те, що «правильність» мовлення визначається владними структурами не втрачає своєї актуальності.
Ще одним елементом легітимізації субєктивності історика в умовах постмодерну виступає поняття «конструкту» та наявності певних «аксіом» мислення, які також визначають сприйняття істориком реальності минулого. Це явище можна окреслити як зумовлену культурою субєктивність. Конструктивізм сприймає історію як зумовлену культурою, а процес пізнання минулого є детермінований нею. Польський історик В. Вжосек виокремлює «глибокі пласти культури, що визначають, як саме ми структуруємо, категоризуємо і метофоризуємо світ, а також - який образ формується у нашій свідомості і згодом передається іншим особам у процесі комунікації. Устрій, який ми приписуємо світові, не є тим порядком, що дійсно існує. Ми надаємо сенсу дійсності, що нас оточує, обираючи за провідника базові сенси культури» [6, с.47-48]. Ця позиція також позбавляє історика можливості обєктивно висвічувати минуле «таким, яким воно було насправді». З іншого боку, чи можна стверджувати, що категорії, актуальні для певної культурної ситуації, втрачають свою актуальність в іншій? Шотландський дослідник Лайонел Госсмен у своєму інтревю зазначив, що не зовсім погоджується з тим, що точки зору змінюються із епохою: «Чи означає це, що марксистські категорії безкорисні і непродуктивні? Чому? Я міг би це визнати, якби люди щиро з самого початку не вірили у евристичну цінність марксизму; або якби вони відчули, що він дискваліфікований практичною невдачею марксистського експерименту. Але і це не очевидно, з моєї точки зору, що ця невдача була необхідною, якби соціалізм був випробуваний в іншому контексті, а не був реалізований у відносно нерозвинутій країні, вкинуту у згубну гонку озброєнь» [1, с.279].
Британський дослідник Пітер Берк вважає конструктивістський погляд на минуле корисним для нової культурної історії. «Це означає, - пише він, - що ми більше не думаємо про суспільство, як про щось застигле і щось зовнішнє по відношенню до нас; але у певному ступені ми розмірковуємо про нього, як про щось, створене людьми». У той же час нам варто замислитися щодо межі можливостей людини «створювати» минуле. Чи можемо ми, приміром, сказати, що історик «створив» «державу Україна» чи «українську націю»? П. Берк застерігає, що можуть існувати обмеження у подібній креативності.
Підсумовуючи, слід зазначити, що проблема субєктивності в історичній науці не піддається однозначному вирішенню. Проте можемо констатувати, що розмивання меж істинного та хибного у постмодерній теорії історії дозволяє узаконити цю субєктивність. Це зумовлено «нарративіським поворотом», який відбувся у теорії історичних досліджень на початку 70-х рр. ХХ ст., наслідком чого стало введення риторичного поняття «метафорична істина» стосовно історичного нарративу. Воно має плюралістичний характер, адже риторичні елементи історичного тексту не можуть бути оцінені в термінах кореспондентської «істини» або «хиби». Ці риторичні елементи у працях істориків не можуть бути ліквідовані, вони присутні завжди. Це означає, що будь-який текст, відповідно, несе елемент релятивності і тим самим легітимізує субєктивність історика. З іншого боку, виникає питання меж дозволеного. Аспект взаємозвязку історичної репрезентації та її етичних наслідків потребує подальших досліджень, адже одним з найбільших стримуючих факторів розвитку постмодерної теорії в історіописанні залишається етика.
Список використаних джерел та літератури
1.Доманска Э. Философия истории после постмодернизма / Эва Доманска ; [пер. с англ. М. А. Кукарцевой]. - М. : «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2010. - 400 с.
.White H. «The Tropics of History: The Deep Structure of the New Science» / Hayden White // Tropics of discourse. Essays in cultural criticism. - Baltimore and London : The Johns Hopkins university press, 1978. - P. 135-150.
.Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века. / Хейден Уайт ; [пер. с англ. под ред. Е. Г.Трубиной, В.В.Харитонова]. - Екатеринбург : изд-во Урал. ун-та, 2002. - 528 с.
.Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метфоры / Франклин Рудольф Анкерсмит ; [пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец, В. Кашаев]. - М. : «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009. - 400 с.
.Топольский Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Єжи Топольський ; [пер.з польської Н.Гончаренко ; наук.ред. Ю. Волошин]. - К. : К.І.С., 2012. - 400 с.
.Вжосек В. Історія - культура - метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення: монографія / Войцех Вжосек; [пер. з польської В. Сагана, В. Склокіна, С.Сєрякова]; наук. ред. А. Киридон, С. Троян, В. Склокін. - К. :Ніка-центр, 2012. - 296 с.
.Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історії багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура / Анджей Сулима Камінський ; [пер. з польської Я. Стріхи]. - К. : Наш час, 2011. - 263 с.