Що переважає на терезах історії: геополітичний прагматизм чи конкретні інтереси регіонів-лімітрофів
Що переважає на терезах історії: геополітичний прагматизм чи конкретні інтереси регіонів-лімітрофів
Спостерігаємо парадоксальне суперечливе явище: в центрі уваги вітчизняних і зарубіжних політологів, істориків, філософів й взагалі інтелектуалів сьогодні знаходяться проблеми, що стосуються передусім геополітики.
І сталось так, що гострі політичні події, від яких залежить мирне майбутнє Людства змістилися зі столиць та мегаполісів у тінь: в провінцію, на околиці - в регіони.
Очевидно, це закономірно.
«Холодна війна» справді охолодила, заспокоїла міжнародне життя: більшість зрозуміла, що зіткнення Заходу і Сходу справді здатне знищити земне існування. З фальшивим спокоєм-рівновагою провідні держави планети у значній мірі втратили інтерес до конкретних проблем, локальних конфліктів.
Спалах збройного протистояння між Росію та Україною на сході Донбасу розбудив лідерів «Великої сімки» (до обєднання входять передові індустріальні держави: США, Великобританія, Німеччина, Італія, Канада, Франція, Японія). Зрозуміло, що без підтримки «Великої сімки» Україна не змогла б витримати мілітарний тиск Росії, тому навіть стримані економічні санкції суттєво впливають на виниклу з ініціативи Кремля ситуацію позитивно.
Перегорнемо сторінки історії Донбасу, щоб спробувати зрозуміти, чому саме цей край потрапив на перехрестя міжнародного політичного життя.
Донбас - порівняно молодий індустріальний регіон Європи (якби автор підбирав до кожного розділу епіграф, то для цієї частини нотаток, очевидно, найбільш пасував би вислів другого (після В. Лєніна) лідера більшовиків - Л. Троцького (народився на Херсонщині). Як свідчать матеріали ХІ зїзду комуністичної партії (більшовиків) України (5-15 червня 1930 року), він так оцінив суспільні настрої регіону: «В Донбас можна їхати тільки з (політичним) протигазом».
Як бачимо, слова Л. Троцького й сьогодні актуальні.
Донецький басейн, й справді, особливо в останні століття став краєм, який використовують антиукраїнські (і внутрішні, й зовнішні) сили для створення напруження у міждержавних стосунках, зокрема, російсько-українських.
Разом з тим Донбас - це типовий український регіон (як Придніпровя чи Слобожанщина, Волинь чи Одещина), що, зрозуміло, має свої особливості. Історія його - невідємна частина літопису України.
Донецький історик П. Лаврів (1923-2003) 1992 року опублікував дослідження «Історія південно-східної України» (передмову до книги написав І. Дзюба; пізніше перевидавалась, зокрема, 1996 року), в якому на основі переконливих документів аргументовано виклав історію східних регіонів.
«Відомі, авторитетні історики у своїх відгуках на рукопис відзначили фахову компетентність автора, безсумнівність рясного фактичного матеріалу, визнали заслугу П.І. Лавріва у ґрунтовному дослідженні маловивченої теми. Я ж хочу лише додати, що книжку буде цікаво прочитати кожному, і не лише південно-східному українцеві чи представникові іншої національності; вона допомагатиме розвіювати стереотипи і міфи, що багатьом замінили знання справжньої історії південно-східної України. А пізнання історичної правди завжди сприяє розважливому ставленню до сучасних проблем, взаєморозумінню й взаємоповазі народів», - наголосив І. Дзюба у передмові до видання (П. Лаврін «Історія південно-східної України». Л., «Слово», 1992, стор. 3).
Крім окремих книг, присвячених історії Донбасу, сьогодення його гуманітарної сфери фахово розповідають автори й упорядники «Донецького вісника Наукового товариства імені Т. Шевченка». Це заслуга відомого науковця професора В. Білецького та його однодумців. Історію, культуру, науку відкривають світу видання донецького «Українського культурологічного центру».
Навіть у період активного ведення військових дій професор В. Білецький разом зі своїми однодумцями не припинили своєї діяльності. їхніми зусиллями підготовлено й видано черговий - 40-й, випуск «Донецького вісника Наукового товариства імені Т. Шевченка», присвячений мовно-літературному освітньому простору Донеччини. Серед публікацій, зокрема, кілька досліджень, що стосуються життя і творчості поета В. Стуса (Л. Оліфіренко «Вивчення пасивної лексики у віршах Василя Стуса на уроках української літератури в школі», К. Приходченко «Авторські словотворчі засоби Василя Стуса», Л. Яворська «Місце Василя Стуса в лавах шістдесятників»), («Донецький вісник НТШ», 2014, № 40).
Український культурологічний центр (Донецьк), Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка підготували і видрукували довідкове видання «Донецька Шевченкіана у датах і подіях» (укладач історик Т. Пішванова). Том присвячений 200-річчю Поета, Художника і Громадянина Т. Шевченка. Здійснене видання за рахунок донецьких спонсорів.
Це унікальне дослідження відкриває читачам маловідомі факти підтримки видань та вшанування Кобзаря у Донецькому краї. У першому ряду згадка про контакти Т. Шевченка з Я. Кухаренком - отаманом Азовського війська, військова канцелярія якого у 1850-ті роки дислокувалася у Маріуполі. Розповідається про промисловця, банкіра та громадського діяча, засновника металургійних заводів в Алчевську і Маріуполі О. Алчевського, котрий 1899 року ініціював і фінансував спорудження першого в Україні памятника Т. Шевченку у Харкові. Нині в Донбасі проживають нащадки Великого Пое- та-Художника. В індустріальному краї встановлено йому 12 памятників.
Видання - вагомий внесок у сучасне шевченкознавство, - наголосив у передмові В. Білецький.
Взагалі треба відзначити, що в Донбасі завжди була активна діяльність ентузіастів, котрі ініціювали різні проекти українського культурного напрямку.
Взяти приклад тих же Міжнародних фестивалів «Зірки світового балету», ініціатором, душею й серцем яких є відомий артист В. Писарєв і якими не можуть похвалитися інші індустріальні мега- поліси України. В. Писарєв - нині художній керівник Донецького національного академічного театру опери і балету імені А. Соловя- ненка.
Донецький національний академічний український музично-драматичний театр - лауреат Національної премії імені Т. Шевченка.
Серед видатних вихідців з шахтарського краю назвемо видатного композитора, піаніста С. Прокофєва (народився поблизу Бах- мута (нині Червоноармійський район), імя котрого присвоєно Донецькому аеропорту.
В Донбасі (поблизу Макіївки) народився один з батьків вітчизняного кінематографа - Олександр Ханжонков.
З Маріуполя походить знаний живописець А.Куїнджі.
З видатних письменників повинні назвати Володимира Сосюру, який оспівав свою «малу батьківщину» у багатьох поезіях.
Цікаво, що Донбас не дав жодного визначного російськомовного письменника. Навіть регіонального донбасівського рівня. Чому? Очевидно, тому, що донбасівський варіант російської мови дуже далекий від літературної російської мови. Високохудожні поезія й проза - це та ріка, що потребує постійного підживлення джерельною водою, а не побічними засміченими суржиковим кала- муттям притоками.
Донбас сформувався як промисловий різнонаціональний регіон. За відсутності послідовної гуманітарної політики культурно-духовні потреби основної соціальної групи - пролетаріату, задовольнялися частково.
«До 1917 на Донеччині були російські, німецькі та єврейські школи. Наприклад, у Бахмутському повіті було російських шкіл 272, єврейських - 54, німецьких - 37. Українських не було ні одної (за книгою А.І. Гайового «Краткое историко-географическое описание Бахмутского уезда», Бахмут, 1906 г.), - писав 1972 року у нотатках «Думки про рідний донецький край» педагог-дисидент О. Тихий. - Донбаські підлітки входять у пору ранньої юності вихолощеними, денаціоналізованими. Куди ж їм податись? І йдуть вони у парки з гітарами, магнітофонами чи й просто так, зграйками. Лихословлять, ображають перехожих, влаштовують бійки чи щось гірше...»
Російський письменник К. Паустовський став свідком наступної сцени в Юзівці (тепер Донецьк. В.А.) у роки І-ї Світової війни: «Жінки ще встигали лихословити так, як уміють лихословити тільки міщанки на півдні, - з наївним нахабством, брудно і по-злому. Кожна з цих жінок була, звісно, «найперша у своєму дворі». Не зважаючи на плітки і лузання зернят, жінки ще встигали битися. Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру - на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожитці-пяниці. Гроші збирали у дірявий кашкет. Жінок зумисне нацьковували і дратували. Бувало, що в бійку поступово втягувалася вся вулиця. Виходили розперезані чоловіки. В хід ішли свинчатки і кастети, хрускали хрящі, лилася кров. Тоді з «Нового світу», де жила адміністрація шахт і заводів, клусом мчала козацька чота і розганяла учасників бійки нагайками» (Г. Куромія «Свобода і терор у Донбасі». К., 2002, стор.56).
Невипадково більшовицька влада УРСР після 1917 року, маючи на меті у будь-який спосіб завоювання довіря трудових мас, бачила своє завдання, зокрема, у розвитку культури та освіти передусім корінного населення Донбасу - українців, зрозуміло, не ігноруючи інтересів представників інших національностей: росіян, греків, євреїв. Більше того: один з лідерів УРСР - М. Скрипник, ставив перед Москвою питання приєднання до України територій, де переважало україномовне населення (у Таганрозькій окрузі з тисячі чоловік 701 були українцями, у Богучарському повіті Воронезької губернії з тисячі українців було 799, у Грайворонському повіті - на тисячу чоловік припадало 550 українців. З 21 району Донецької, Донської і Таганрозької округ 9 мали понад 75% українського населення (І. Кошелівець «Микола Скрипник». «Сучасність», 1972, стор. 143).
У наступні десятиліття після утвердження в СРСР сталінської диктатури політика радянської влади в Донбасі звелася до тотальної русифікації багатонаціонального краю. Незважаючи на це, українське населення все ж переважає й нині на південному сході України.
Цікавими щодо оцінки міжнаціональних стосунків в Донбасі є спогади колишнього донеччанина, нині відомого політичного діяча Ізраїлю А. Щаранського: «Донецьк був містом, яке давало можливість безкарно виражати властиву росіянам підозру й ненависть до євреїв, що походили з віри, що євреї - вбивці Ісуса і нерозкаяні єретики. Момент прозріння для Анатолія настав у сімнадцять років (1965 р.), коли кілька хлопців, яких він вважав друзями, побили його... Це було цілковите прозріння: в одну мить Анатолій зрозумів, що Союз Радянських Соціалістичних Республік - не його дім» (Г. Куромія «Свобода і терор у Донбасі», К., 2002, стор. 465).
Міжнаціональні стосунки - проблема Донбасу, що мов невидима підземна ріка, час від часу виривається на поверхню.
Г. Куромія на вказаній вище сторінці наводить інший приклад: «1994 р., коли євреї з батьківщини Джона Гюза відвідали Донецьк і привезли з собою медичне обладнання й гуманітарну допомогу, двоє мешканців міста гукало їм: «Жиди, забирайтеся геть»» і кидали в гостей картоплини».
Що додати до цих рядків? Адже вся Україна бачила на телеекранах як групи зомбованих активістами Партії регіонів донеччан несамовито вигукували образи на адресу кандидата, а пізніше Президента України В. Ющенка (сьогодні з вуст «вождів» донбасівських сепаратистів летять у натовп слова «фашисти», а проянуковичські прихильники не так давно розвішували в Донецьку бігборди з портретами їхніх опонентів з нацистською свастикою (?!)
Ось чому україно-російські міжнаціональні стосунки в Донбасі бачаться багатьма як паралельні світи.
Про все, що стосується українського життя в краї, не можна говорити без полинної гіркоти: ніби щось і є, але все якесь штучне, нещире, вимучене.
Те ж, що називається «російський Донбас», теж на радість не схоже.
Вже говорилося, що і театри в Донбасі працюють, і картинні галереї, й балетні фестивалі з успіхом проходять, але у «некороно- ваних господарів» краю на першому місці все ж не культ інтелекту, не наука й освіта, не культура, а видовиська масової культури.
Скажемо, наприклад, про найулюбленіший вид спорту донеччан - футбол.
Зарубіжний тренер, куплені за кордоном футболісти... А де місцеві спортивні таланти? Колись Донбас пишався знаменитими футболістами В. Старухіним, А. Коньковим, М. Соколовським, В. Саль- ковим, гімнастками П. Астаховою, Л. Підкопаєвою, легкоатлетом С. Бубкою, боксером О. Ткаченком... збройний донбас міжнаціональний індустріальний
Ігноруючи свою природну українськість, Донбас не здатен виборсатися з чіпких обіймів провінційщини. Архітектурне обличчя шахтарської столиці вражає своїм еклектизмом, сумішшю несумісних стилів і напрямків. У центрі Донецька стоїть памятник видатному співакові А. Соловяненку. З чиєїсь забаганки постать артиста вифарбували у золотий колір і від того монумент іронічно сприймається навіть відданими своєму місту донеччанами. Невипадково місцеві дошкульники знущаються над памятником співакові Й. Кобзону, час від часу втикаючи йому в уста недопалок.
Разом з тим, саме в Донбасі у Святогорську на горі поблизу річки Донець увічнений у залізобетоні Артем (радянський діяч; народився 1883 - загинув 1921). Автор величного памятника видатний скульптор, учень паризького метра монументального мистецтва Аронсона І. Кавалерідзе (1887-1978). Шедевр доповнюють полумяні слова колишнього донбасівського лідера, котрі актуальні й сьогодні: «Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо».
Вся історія Донбасу - протистояння то геополітичні (передусім Російської й Османської імперій), то регіональні (донських козаків з запорозькими). Додамо до цього конфлікти, повязані з мовними проблемами, ідеологічними.
Безгрунтя - повторимося, ігнорування українського змісту краю призвело сьогодні до мілітарного конфлікту, який використала у своїх імперських інтересах Москва.
Безгрунтя породило несприйняття сходом Донбасу жодних цивілізаційних культурних впливів.
Але про безгрунтя (мається на увазі передусім відсутність в українській внутрішній політиці гуманітарної складової) треба говорити й в масштабі всієї нашої держави.
Візьмемо для прикладу Францію.
Що загрожує розвитку французької мови? Говорять, що тиск англомовного світу. Франція захищається: діє відповідне законодавство, активно працює обєднане суспільство тощо.
У Франції існують сотні премій, інших видів заохочень розвитку літератури. Можемо у цьому переконатися, дивлячись телеканал <^-5». Телеглядачі постійно інформуються про новини французького книгодруку: постійна рубрика «Книга дня» - це актуальна розмова про світ книг, їхніх авторів, історію й майбутнє.
Що там на Донбасі - у нас загальноукраїнські телерадіоканали рідко коли говорять про книгодрук. А якщо й говорять, то в мінорних тонах, мовляв, вітчизняна видавнича справа у занепаді...
Нинішні події в Донбасі повинні спонукати нас думати масштабніше, а діяти відповідно до викликів часу.
Альтернативи цьому немає.
Перегорнемо сторінки історії столиці краю - Донецька.
Видатний європейський промисловець валлієць Джон Юз (18141889) вніс значний вклад у становлення індустрії Донбасу. Сьогодні місцеві товстосуми багато роблять для увічнення памяті про одного з «батьків» донецької індустрії (встановлений памятник Дж. Юзу). Нинішній рік - ювілейний: 200-річчя видатному промисловцю. Але донеччанам зараз не до свят.
З іншого боку по-справжньому не вшанована діяльність вітчизняного підприємця О. Алчевського, вклад якого у розвиток донбасівської індустрії недооцінений (між іншим, саме засновник банків і фінансово-промислових груп першим в Україні встановив на своїй харківській садибі памятник Т. Шевченку, а його дружина та діти сприяли культурному розвитку земляків).
Донедавні господарі Донбасу так і не змогли зрозуміти, що космополітичний проект творення суспільної духовності ще ніде на планеті Земля не був реалізований.
Невипадково, коли нинішнього мера Донецька О. Лукянченка якось запитали чому він ніколи не вживає у спілкуванні з земляками української мови, він здивовано покрутив пальцем біля скроні й відверто заявив, що його б після цього вважали психічно хворим (?!).
Що тут можна сказати?
Уявімо, що мер Парижа потрапив би у подібну ситуацію й від- реагував так, як О. Лукянченко, - мером він би більше не був.
Це у Москві можна бути мером й не знати татарської мови, хоча етнічних татар у Москві левова частина.
Донецьк у всьому бере приклад з Москви. Російська столиця привезла й встановила у центрі Донецька копію памятника «Цар- гармата».
Навіщо?
А щоб памятали хто не формальний, а справжній господар у регіоні!
Десятиліття край перебуває під контролем політичних сил, котрі зорієнтовані виключно на Росію (передусім Партії регіонів та комуністичної). Їхня діяльність на постійне підтримування в Україні політичного й соціального напруження ініціюється з Москви. Кремль фінансує значну частину масових заходів, що навязуються жителям Донецької та Луганської областей. Особлива увага ініціаторів російсько-донецького співробітництва приділена діяльності московської Ради земляцтв України в Росії. За ширмою економічного, культурного і гуманітарного співробітництва ховаються щедро профінансовані програми, справжня ціль яких будь-якою ціною утримувати Донбас під московським впливом. Активісти земляцтв - відомі українофоби (до речі, вихідці з України) В. Матвієнко, Й. Кобзон, М. Рижков, В. Садовничий, О. Капто, В. Ганічев, В. Борт- ко, В. Лановий, В. Мироненко та інші. Саме вони є лобістами російських інтересів в Україні, особливо щодо поширення ініціатив, тиражованих прихильниками «Русского мира», продовження русифікації України (проводиться Міжнародний фестиваль «О России по-русски», підтримується антиукраїнська діяльність глави московської церкви патріарха Кирила, видається газета «Украинские вести»). Саме Рада земляцтв ініціює заходи щодо заохочення до своєї діяльності української молоді на території нашої держави.
Щоб глибше зрозуміти нинішні події в Донбасі ще раз відкриємо сторінки літописів краю, оскільки з мовчазної згоди офіційного Києва саме тут панують настанови московського агітпропу щодо фальсифікації історії регіону. Наприклад, візьмемо питання заселення колишнього Дикого Поля, що масово розпочалося у кінці XVIII століття після виходу Росії до Чорного та Азовського морів.
Про росіян, греків, сербів говориться багато, а от про першо- поселенців краю - запорозьких козаків, йдеться між іншим (до речі, не йде мова про росіян навіть, а виключно про словян. Мовляв, після скіфського періоду Донбас пережив словянську колонізацію (?!). А саме запорожці ще до російсько-турецьких воєн впровадили фермерські господарства (зимівники) у життя краю, заснували перші поселення, організували оборону краю від татарських набігів.
Зимівник запорозьких козаків Домаха пізніше став містом Маріуполем, Ясинівка - Макіївкою, Камяний брід - Луганськом, Тор став Словянським, Олександрівка - Юзівкою, а пізніше Донецьком.
Путивльський воєвода 1546 року писав московському князеві Василеві III: «Нині, государю, козаків у полі так багато: і черкасів, і киян, і твоїх государевих; вийшли, государю, в поле з усіх україн».
Логічно, що Всеросійський перепис населення 1897 року зафіксував, що українців у Донбасі проживає 63 відсотка (росіян - 24, греків - 4). Навіть нині в Донецькій та Луганській областях переважає етнічне українське населення (навіть у Донецьку українці складають понад 50% мешканців міста).
Є ще один цікавий погляд на минуле й сьогодення Донбасу, якщо порівнювати його з українськими регіонами: Галичиною, Буковиною, Волинню, яких промосковські агітпропівці (та активісти «5-ї колони» на кшталт різних українофобів-табачників) часто протиставляють Донбасу. Разом з тим західні українці мали можливість (не дивлячись на політичний і національний гніт, до якого вдавалися провідники й Австро-Угорщини, й Румунії, і Польщі) пізнати європейські духовні цінності (наприклад, селяни з Галичини були депутатами Віденського парламенту). Західні українці стали свідками європейської революції 1848 року, що увійшла до світової історії як «Весна народів». Кілька областей України були у складі Австро-Угорської імперії, котра була одна з передових європейських держав. Українці (мільйони!) - піддані її, не знали московської панщини, посідали престижні місця в австрійських урядах. Тернопілець І. Горбачевський був першим міністром охорони здоровя Австро-Угорщини, станіславчанин (по сучасному - іванофранківець) Ю. Романчук був віце-спікером австрійського Рейхсрата. Згадаймо українців генерального прокурора Австро-Угорщини Й. Ганінчака, генерала Й.-М. Вітошинського-Доброволю, генерала медичної служби Австро-Угорщини О. Зарицького, фундатора медичної служби військового флоту Австро-Угорщини адмірала Я. Оку- невського.
Піддані підросійської України (маються на увазі робітники та селяни часів царату), куди входив і донецький край, про подібне й мріяти не могли.
У радянський період Донбас дав Москві К. Ворошилова, М. Рижкова, Д. Полянського та багатьох інших діячів, котрі очолювали всесоюзні уряди, міністерства та парламент СРСР. Луганчанин І. Сєр- гєєв керував міністерством оборони СРСР у 1997-2001 роках, В. Ва- луєв командував Балтійським флотом. Макіївчанин Ю. Славський у 1957-86 роках очолював одне з оборонних міністерств, де кувався ядерний щит СРСР. Народжений у місті Стаханів М. Хрунічев очолював міністерство авіапромисловості СРСР у 1946-53 роках. Донедавна О. Зелін (з Перевальська Луганської області) командував військово-повітряними силами РФ.
На жаль, після ІІ-ї Світової війни Донбас почав здавати позиції регіону-лідера радянської індустрії. Москва вкладала у розвиток краю недостатньо коштів на впровадження новітніх технологій, модернізацію провідних підприємств. Зрозуміло, що присмерк Донбасу пояснюється передусім з повоєнною політикою Москви, коли були прийняті програми щодо розбудови нових індустріальних центрів в СРСР (оновлення індустрії Уралу, куди були евакуйовані заводи й фабрики, зокрема, й з України; розбудова Кузбасу та сибірських і далекосхідних регіонів).
Донбас втратив свій пріоритетний статус провідного радянського індустріального краю. Не зважаючи на це, московські очіль- ники ніколи не залишали без уваги Донбас. Від 1917 року до сьогоднішнього дня. А офіційний Київ грав роль байдужого спостерігача.
Але звернемо увагу: всі проекти, наприклад, штучне створення якоїсь Донецько-Криворізької Республіки, нинішні «республіки», завжди зазнавали краху, вмирали у зародку.
Міфів про особливість Донбасу достатньо. Ідеологи безальтернативного панування вітчизняного олігархізму підступно використали їх для закріплення свого панування в регіоні.
Не став часом відродження для Донбасу й 23-річний період життя у незалежній Україні. А кремлівські емісари тримали під контролем Донецьку й Луганську область, продовжуючи насаджувати імперські «цінності»: безкультуря, алкоголізм, високий рівень злочинності. На жаль, помічниками Москви тут стали місцеві олігархи.
Так, оптимістично про Донбас нині говорити немає підстав. Регіон давно став депресивним, відсталим у будь-якому відношенні з-поміж областей України (безробіття, низький технологічний рівень виробництв, міжнаціональне напруження тощо).
Донбас, що здатний забезпечити себе, зокрема, продовольством всього лише на 30%, стагнаційний безводний регіон (без дніпровської води, як і Крим, край існувати не може), що знаходиться на межі екологічної катастрофи, позиціонувався пропагандистами, зокрема, Партії регіонів та комуністів, як край, на якому, мовляв, тримається бюджет України тощо.
Заселення - так звані радянські «організовані набори - вербування» - краю вихідцями з російської глибинки суттєво вплинуло на демографічну ситуацію в Донбасі.
З допомогою Кремля та потакання офіційного Києва в останні десятиліття влада у Донбасі потрапила до рук злочинних угруповань (їхній представник навіть очолив, як президент, Україну). Корупція, кланово-олігархічний режим, люмпенізація суспільного життя, деморалізація - ці явища суттєво визначають життя в індустріальному регіоні.
Ні у минулому, ні сьогодні Москва не сиділа, склавши руки.
Російські історики, солідарні з депутатами Держдуми, які хочуть офіційно утвердити перейменування півдня та сходу України на якусь Новоросію, обіцяють до березня 2015 року підготувати видання «История Новороссии». Як заявив директор Інституту історії РАН Ю. Петров, обсяг видання - 1000 сторінок.
Отже, як бачимо, кордони нової маріонеткової країни «окреслені», залишається лише завоювати-приєднати її до Росії.
До речі, доброхоти - московські історики, вже працюють над фоліантом (товстою книгою значного розміру), присвяченим ролі Криму в долі Росії (?!).
Що ж до історичних фактів, то дійсно була у складі Російської імперії адміністративна одиниця - Новоросія (у 1764-83 з центром у Кременчуці та у 1796-1802 з центром у Новоросійську (пізніше Катеринослав, нині Дніпропетровськ). У ХІХ столітті губернія була розділена на три: Катеринославську, Таврійську і Херсонську. Частина території нинішнього Донбасу (Луганськ, Донецьк, Артемівськ, Маріуполь) входила до Катеринославської губернії (сюди ж входили Таганрог та Ростов (нині Ростов-на-Дону). Отже, виходить, що класики російської літератури А.Чехов та М.Шолохов невипадково називали себе українцями (документально підтвердженими нащадками українців), зокрема, Таганрог до 1926 року входив до складу УРСР.
За твердженням московського історика В. Кабузана у Херсонській та Катеринославській губерніях (повторимося, до якої входила й значна частина нинішньої Донецької області) у ХІХ та ХХ століттях переважало українське населення (74%). До речі, ці дані на сьогодні не дуже змінилися. Й це закономірно, адже так звана колонізація колишнього Дикого Поля (від Дніпра до Волги) здійснювалася вихідцями з Придніпровя, Полісся, Слобожанщини та інших українських територій.
Тривалий час дикопільські простори входили до складу Великого Князівсьва Литовського - аж до Дону.
Кримський хан у листі до польсько-литовського короля зауважував, що Дике поле - земля ні польська, ні татарська, а того, хто міцніший (як переконуємось цей загарбницький принцип для Москви актуальний і сьогодні).
На жаль, вітчизняна пропагандистська машина діє кволо й неефективно. Замість напівестрадних шоу з розмовляючими головами (переважно політиків та тих, хто репрезентує себе як експертів) на теле- й радіоканалах потрібні пізнавальні науково-освітні програми, з яких теле- й радіослухачі відкрили б для себе справжню історію українських регіонів. Тоді б не дивували (точніше обурювали) громадськість «відкриття» різних табачників-толочків, котрі обпльовують минуле, зокрема, Галичини, Буковини, Закарпаття. Мовляв, там живуть малокультурні люди з світоглядом суспільних аутсайдерів (?!).
Все навпаки!
Невипадково так емоційно реагують на запитання столичних журналістів донеччани та луганчани, коли їх сприймають як русофілів.
Луганщина - давня українська земля, - заявив поет В. Голо- бородько черговому представнику ЗМІ. - Ніколи там не переважали завезені з Росії вестарбайтери. Донбас дійсно завжди потребував робочих рук, бо народне господарство в СРСР розвивалося ривками, кампаніями, пятирічками, що ніколи не виконувалися. Так звані постійні (протягом 73 радянських років) «трудові набори» чи вербування поповнювали й на Донеччині, й на Луганщині російську частину населення. Але у нас є українські школи, розвивається українська культура. Проблема у тому, що Київ ніколи серйозно не займався гуманітарною політикою регіону. А Москва завжди тримала під контролем ситуацію в Донбасі, фінансувала різноманітні програми й тому маємо тепер пухлину, лікування якої затягнеться надовго.
Як вже наголошувалося, міфів про особливість Донбасу достатньо.
Початки сьогоднішньої донбасівської кризи заховані в історії СРСР.
Лідери більшовицької, а потім комуністичної партії (про що й говорив Л. Троцький у вище згаданій цитаті) як вогню боялися пролетаріату, який декларували як свою надійну опору.
Згадаймо, фінальну стадію горбачовської перебудови.
року Донбас жив очікуванням хвилі страйків, що пізніше справді паралізували життя в СРСР.
М. Горбачов спішно прибув до Донецька. 22 лютого останній генеральний секретар ЦК КПРС зустрівся з донеччанами.
Ви ж розвалюєте Радянський Союз! - волав високий московський гість до донецького майдану, але той його не чув. Через два десятиліття в Донбасі появилася «новітня технологія» добування вугілля - копанки, регіон виснажений експлуатацією олігархів, які донедавна вміло відводили від себе народну ненависть й підступно направляли її на офіційний Київ.
Автор не випадково хоче подивитися на історію двох областей України саме з європейської висоти. Неупередженому читачеві зрозуміло, що історію Донецького краю краще зрозуміти, якщо у нашому аналізі поставити поряд якийсь зарубіжний регіон, схожий своїм виникненням і нинішніми проблемами, що має Донеччина та Луганщина (тим більше, що проросійські дослідники Донбасу цілеспрямовано фальсифікують його історію, наприклад, применшуючи роль саме європейського капіталу у формуванні індустріального регіону, натомість віддаючи перевагу акцентуванню на участі у розвитку краю росіян).
Наприклад, візьмемо німецький Рур, близький Донбасу за економічно-соціальними характеристиками: кількістю населення, складною історією формування індустріального центру краю, нинішніми гострими проблемами.
І Рур, і Донбас відносяться до так званих регіонів-лімітрофів (поняття «лімітроф» колись застосовувалось давніми римлянами для назви місць дислокації прикордонних військ -«лімес» - кордон» і «трофос» - живильний; в лімітрофах розташовувалися прикордонні війська, котрі треба було забезпечувати, зокрема, харчуванням та озброєнням. У словникові сучасної геополітики визначення «лімітроф» означає регіон (або навіть кілька прикордонних країн), територію якого контролюють сусідні держави).
Нинішні кремлівські політологи пропутінського напрямку «винайшли» й таке визначення: «великий лімітроф - міжцивілізацій- ний геополітичний пояс, що оточує Росію в Євразії і що тягнеться від Північного Льодовитого до Тихого океанів. Як бачимо, зовнішня політика Росії просякнута духом великодержавності й прагнення втілення у життя ідеї «собирания исконно русских земель» (якщо ти сусід Росії, чекай віроломного нападу!).
Європейська присутність в історії Донбасу - це активна участь англійського, бельгійського, французького, німецького капіталів у промисловому освоєнні краю.
Рур теж розвивався з участю іноземців, передусім французів.
Обидва регіони час від часу ставали обєктом міждержавних суперечок. 1920 року Рур був окупований Францією за відмову Німеччини платити репарації (Німеччина була серед країн, що програли у І-й Світовій війні).
Донбас у майже ці роки був обєктом протистояння між Українською Народною Республікою і Українською Державою гетьмана П. Скоропадського та більшовицькою Росією (на південному сході України навіть виникла маріонеткова Донецько-Криворізька Республіка, що проіснувала кілька тижнів).
Можна наводити ще немало прикладів схожості минулого обох регіонів. Але коли ми перегорнемо сторінки сучасної історії Руру та Донбасу, то схожість зникає.
Складним питанням особливо сьогодні є майбутнє українського регіону.
Інша ситуація склалася в Рурі, котрий з початком світової вугільної і стальної кризи 50-х років минулого століття пережив фазу структурних перебудов, що супроводжувалося значними економічними труднощами.
Зрозуміло, що Німеччина - одна з найрозвиненіших країн Європи, виділила для Руру солідні державні субсидії, чого не мали змоги зробити ні СРСР, ні незалежна Україна. Від 1980 до 2002 року в Рурі зникло півмільйона робочих місць тільки у добувній промисловості. Зате 300 тисяч робочих місць зявилося у секторі послуг. Стали розвиватися нові індустріальні (авто- і машинопромисло- вість, електротехніка, точна механіка) та неіндустріальні (банківський сектор, інформаційні технології) галузі.
Нині в Рурі працюють лише 6 шахт і 3 коксовиробничих підприємства.
Розумно використали в регіоні, наприклад, мережу залізничного звязку (яка є і в Донбасі): на трамваях та інших видах транспорту можна швидко дістатися у міста Віттен, Бохум, Ессен, Дуйсбург, Дюссельдорф та інших.
Звільнившись від вугільного пороху, Рур став культурним регіоном не тільки Німеччини, але й Європи. Там не руйнували зупинені корпуси заводів та фабрик, а створювали спортивні комплекси, театри, розважальні центри. Одна з крупних шахт Руру, що знаходиться в Ессені перетворена на музей, взята ЮНЕСКО у список всесвітньої культурної спадщини.
Відомий у Німеччині театр Ессена «Колезіум» розташований у реконструйованому колишньому ремонтному цеху заводу Круппа. Саме тут, серед інших, вже ось кілька років глядачі бачать мюзикл «Елізабет», присвячений життю трагічно загиблої імператриці Австро- Угорщини Єлизавети Баварської, культ якої у німецькомовних країнах Європи беззаперечний.
Зауважимо, що у Рурі живуть нині представники 140 національностей, але політика регіону вибудована так досконало, що тут панує атмосфера співпраці й взаєморозуміння.
Регіон не є офіційною адміністративною одиницею Німеччини, а добровільним обєднанням міст і громад, повязаних спільною історією. Це «Європа в мініатюрі».
Таким чином Рур став не лише місцем базування потужних промислових концернів, але й центром культурно-освітнього розвитку. За числом студентів регіон вийшов на перше місце в Німеччині.
Як бачимо, недавні «батьки» Донбасу не йдуть ні в яке порівняння з німецькими реформаторами Руру.
Радники В. Путіна добре бачать майбутній безславний кінець їхніх авантюр в Україні. Саме тому штучно розширюють кордони так званої «Новоросії»: фактично вона ними мислиться в кордонах «від Сяну до Дону» (?!).
Окупанти в Україні діють за повадками злодіїв - поспішають, метушаться... ЗМІ повідомляють, що в Росії завершуються зйомки кінофільму «Победа», присвяченого подіям в Донбасі (у стрічці діють погані українці з американцями і хороші росіяни з донбасівськими сепаратистами).
На книжковий ринок вже викинуті тисячі поробок: Л. Млечин «Степан Бандера и судьба Украины», Н. Старков «Украина. Хаос, революция - оружие доллара», М. Поликарпов «Оборона Донбасса», А. Манчук «Битва за Украину. Кровь Донбасса», Л. Вершынин «Украина - вечная руина. Гопак на крови», И. Прокопенко «Вся правда об Украине. Кому выгоден раскол страны?», «Новороссия, восставшая из пепла», С. Родин «Отрекаясь от русского имени» и т.д.
Завершити цей розділ нотаток, здається, найкраще наступним спостереженням-порівнянням.
року вперше був надрукований текст своєрідного романтичного гімну України - пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю..» М. Петренка (поет народився у Словянську Донецької області 1817 року - помер 1862 на Сумщині).
Поезія одержала високу оцінку Т.Шевченка. Й не дивно, адже образно відображає вимріяний світ, де людину чекає безхмарне щастя.
Минуло всього лише століття і Донбас захопили інші поетичні рядки:
Спят курганы темные Солнцем опаленные И туманы белые Ходять чередой...
Сучасним донбасівцям ближчий образ молодого хлопця-шах- таря. Він «свій» для них, бо відійшли у минуле і дикопільська вольниця з запорозькими козаками та затишними зимівниками, і степове безкрайя. Нині Донбас - індустріальний край, що живе прагматичними конкретними настроями й справами. Не треба ніяких романтичних орлиних крил, захмарних мрій...
Це в європейському Рурі потрібні театральні спектаклі, мюзикли, пісенні фестивалі, молодіжні мистецькі й літературні конкурси.
Донбас проживе й так: праця, повязана з щоденними ризиками, матеріальна винагорода, відпочинок. Так жив Донбас з діда- прадіда. Так збирається жити й далі.