Історична ретроспектива формування нормативного механізму протидії хабарництву
Хабарництво, як корупційний злочин, серйозно ускладнює нормальне функціонування суспільних механізмів, перешкоджає проведенню соціальних перетворень і модернізації економіки, викликає у суспільстві недовіру до інститутів державної влади, створює негативний імідж країні на міжнародній арені і розглядається як одна із загроз її безпеці.
Виникнення хабарництва відноситься до часу формування найперших класових товариств та державних утворень. Напевно можна стверджувати, що таке антисоціальне явище як хабарництво зародилося разом із зародженням інституту державності та сформувалося у правових звичаях того часу. «Як тільки зявилися носії влади, наділені особливими повноваженнями, так одночасно з цим зявилося і хабарництво», - вважав видатний криміналіст В.Н. Ширяєв.
Першу згадку про хабарництво знайдено в матеріалах архіву стародавнього Вавилону, де містяться описання державності шумерів - першої письмової цивілізації, що існувала на південному сході Месопотамії. Уруінімгіна - шумерський цар міста-держави Лагаша у другій половині XXIV століття до н. е. ввів жорстке покарання за хабарництво, але така боротьба не призвела до бажаного результату. У кращому випадку вдавалося запобігти найбільш небезпечним злочинам, проте на побутовому рівні хабарництво носило масовий характер.
Згадується про хабарництво чиновників і в ціннішій памятці правової думки давньосхідного суспільства - законах - «Кодекс Хаммурапі», Вавілон XXII століття до н. е. Згідно з ними рішення суду обовязково документувалося (записувалося на спеціальній глиняній табличці) і скріплювалося печаткою. Заслуговує на увагу пята стаття законів, що забороняє судді змінювати прийняте рішення: в цьому випадку він повинен був сплатити потерпілому від цього перегляду в дванадцятикратному розмірі суму позову по справі і з ганьбою зміщувався зі своєю посади без права будь-коли на неї повернутися. Загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою суддя в цьому випадку винен у хабарництві, що спонукало його змінити початкове рішення.
Перший трактат, де згадується хабарництво - «Артхашастра» - опублікований головним з міністрів імператора Чандрагупта Маурія в Індії в IV столітті до н. е. У цій праці згадується про сорок видів присвоєння урядовцями державного прибутку.
«Едикт Нармаба», Єгипет, IX століття до н. е., що є законодавчою памяткою Стародавнього Єгипту, містить згадки про хабарництво.
Згідно з історичними джерелами, які дійшли до нашого часу, зародження правових норм у Китаї практично нічим не відрізнялося від інших держав Стародавнього Сходу. Тут також діяли місцеві звичаї, моральні і релігійні норми, які із зміцненням держави почали поступатися місцем писаним законам. Проблеми корупційних злочинів починають розглядати комплексно, за часів правління імператора У-ді (II ст. до н. е.) було створено кодекс законів, який складався із 359 розділів, де для прикладу були наведені 13 472 уже розглянуті справи про злочини. Оскільки обсяг законів був величезним, а за схожі злочини наводилися різні покарання, це створило можливість для чиновницьких зловживань і маніпуляцій. Проте вже тоді разом із необхідністю посилення покарання за подібні дії висловлювалося розуміння необхідності боротьби зі зловживаннями й хабарництвом шляхом підвищення матеріального забезпечення суддів та запровадження посад вищих судових чиновників, які б переглядати судові справи та відновлювали справедливість, що й було частково реалізовано наступними правителями шляхом прийняття відповідних законів.
Легендарний китайський філософ Лао-цзи так відбивав власне бачення динаміки наведених процесів: «Коли збільшується кількість законів і наказів, зростає число злодіїв і розбійників ... ». Він виявляв власне негативне ставлення до процесу надмірної бюрократизації процедур управління, що, в свою чергу, формувало базис для численних зловживань, які в своїй єдності і сформували корупцію в її основному прояві - хабарництві. Першопричиною хабарництва серед державних службовців він вбачав у природньому прагненні людини до задоволення особистих потреб. Основним методом мінімізації корупції, як соціально-економічного явища, філософ вважав «відмову від піднесення значущості рідкісних або дорогоцінних предметів. Це призведе до того, що не залишиться нічого, щоб не піддавалося контролю і управлінню людиною». Якщо перекласти це на юридичну мову, то немає блага, немає і обєкта злочину.
Витоки засудження хабарництва можна також знайти і в нормах християнської моралі. Xристиянські релігійні норми мали настільки сильний вплив на римське право, що можна стверджувати, що більшість основних положень чинного кримінального законодавства європейських держав беруть свій початок із Біблії, ще із Старого Завіту. Зміст релігійних текстів відображав їх філософію ставлення до хабарництва. Вже у книзі книг - Біблії, в Старому Заповіті - головного канонічного джерела європейського кримінального права, що складається зі збірок книг, написаних упродовж 1000 років з XIII ст. до IV ст. до нашої ери (за іншими оцінками - з XII-VIII ст. до н. е. до II-I ст. до н. е.) згадується і засуджується таке діяння, як хабарництво - «а хабар не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих» (Вихід 23:8). «Цар правосуддям стверджує землю, а люблячий подарунки розоряє її» Книга Приповістей Сол. 29:4. «Горе тим, хто за подарунки виправдовує винних і правих позбавляє законного» (Книга пророка Ісаї 5, 23). Самим відомим в історії християнства фактом підкупу назавжди мабуть залишиться підкуп Іуди Іскаріота, що продався за суму у тридцять срібрників.
Відомості про корупційні злочини містяться і в античній спадщині. Питання протидії хабарництву регулювались завдяки активній законодавчій діяльності в Афінах у V-IV ст. до н. е., що однак призвело до накопичення великої кількості законодавчого матеріалу, суперечливого і невпорядкованого. Найвидатніші давньогрецькі філософи Платон і Аристотель у своїх роботах відображали тенденції державної правотворчості та неодноразово згадували руйнуючий вплив хабарництва на економічне, політичне і духовне життя суспільства. Як стверджував Аристотель: «Найголовніше при всякому державному ладі - це засобом законів та решти розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися...». Разом із тим боротьбу з корупцією і хабарництвом Аристотель розглядав, як основу забезпечення держави.
Широке поширення отримує давньолатинський вислів: «Do ut facies» - «Даю, щоб зробив».
Римське право займає унікальне місце в правовій історії людства. За більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право зазнало глобальних змін.
Відображенням правотворчості найдавнішого періоду римського права, зокрема направленої на протидію хабарництву у вигляді підкупу, є прийняття відомих давньоримських Законів XII таблиць. Термін підкуп починає використовуватися у значеннях «міняти за гроші показання в суді» та «підкуповувати суддю», і відноситься до злочинів проти правосуддя: «Невже ти будеш вважати суворим постанову закону, що карає стратою того суддю або посередника, які були призначені при судоговоренні (для розгляду справи) і були викриті в тому, що прийняли грошову плату по (цій) справі?».
У ІІ-І ст. до н. е. - класичний період римського права в Римській республіці сенатори обиралися серед найдіяльніших патриціїв цензорами (лат. сешига), які також могли усунути сенатора з посади, якщо той виявлявся «морально зіпсованим» - звинувачення, яке могло включати у себе такий злочин, як хабарництво.
Ряд окремих деліктів поступово стають кримінально карними, включаються до категорії злочинів (crimen publicum). Так до числа злочинів, що безпосередньо стосувалися інтересів Римської держави, належали: привласнення казенного майна і розкрадання державних коштів, хабарництво, фальшивомонетництво, участь у заборонених збіговиськах і обєднаннях, спекуляція зерном та іншими продуктами, несплата податків тощо.
Суттєві зміни в кримінальному праві посткласичного періоду розвитку римського права зумовлені політичними змінами - ростом всевладдя імператорів. Період домінату характеризувався тенденцією розвитку кримінального права.
Правонаступницею римського права можна вважати систему візантійського права, що сформувалася у ІУ-VI століттях н. е. на території Візантії. Відмінною рисою цієї правої системи стало намагання на офіційному рівні використовувати термінологію для основних понять. Головною юридичною працею того часу було зібрання законів Юстиніана.
У 726 р. згідно з указом імператора Льва Ісаврійського зявився звід законів під назвою Еклога («вибрані закони»), що став одним із найважливіших етапів розвитку візантійського права. Він був задуманий, як скорочена вибірка із законодавства часів Юстиніана, однак із внесенням до нього «виправлення в дусі великого людинолюбства». Реформи якраз були орієнтовані на сферу процесуального права: був проголошений принцип рівності перед судом, незалежно від майнової забезпеченості, вводилася платня всьому судовому переопалу з казни і встановлювалася безоплатність суду для осіб, залучених до участі у позовах.
Положення документа, де зазначені злочини проти правосуддя містять у собі засудження підкупу: «Так як ті, в душі яких раніше не закладена справжня справедливість і які або зіпсовані пристрастю до грошей, або потурають дружбу, або мстять за ворожнечу, або побоюються могутніх людей, не можуть судити справедливо, підтверджуючи иа собі слова псалмоспівця: «Аще убо в істину правду кажете, права судіть сиє нове человестіі: бо в серці беззаконня робите на землі; неправду руки ваші сплітають».
Найповніше уявлення про ранньофеодальне право дають варварські правди, в яких були записані різні правові звичаї, усталені зразки судових рішень германців. На жаль, у них немає системно викладених правових норм, які передбачали б заборону та відповідальність за хабарництво. їхня неповнота, фрагментарність, безсистемність - результат тієї звичаєво-правової основи, на якій вони складалися. Предметно-наочна форма правової норми у варварських правдах відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була чужою і незрозумілою.
У період феодалізму хабарництво каралося кримінальним правом і у країнах Азії, зокрема у Японії відповідальність за хабарництво була тотожною поряд зі злочинами проти моралі та крадіжкою людей.
Щодо виникнення та становлення правового механізму протидії хабарництву на теренах нашої держави, то заслуговує на увагу точка зору М.І. Хавронюка, який вважає, що найбільший вплив на сучасне кримінальне право України здійснило російське кримінальне право, оскільки зазначені правові системи мають спільні витоки з права Київської Русі. На основі цього - ґенезу, становлення і розвиток правового механізму протидії хабарництву слід розглядати у поєднанні з нормами російського права.
На межі ХV-XVI століття відбулись зміни, повязані з розвитком кримінального права та централізацією владних структур.
До XV століття корупція в Росії набула системного характеру. Хабарництво бояр, інших чиновників, якому сприяли системи «годування», а також повне безправя нижчих класів, стало воістину національним лихом. Чиновник виконував за підношення якусь дію, що становило його прямі обовязки. Це називалось «хабарництвом» і сприймалось як норма, правда, тільки у випадку, якщо чиновник при цьому не порушував закону. Якщо ж його підкуповували для вчинення чогось незаконного, що було можливо завдяки його посаді, це відносилося вже до «лихоімства», з яким намагалися боротися.
Перший закон про покарання суддів за хабар опублікований у Судебнику 1497 року, а вже в Судебнику 1550 року питання про хабарництво розглядалося більш детально. Необхідно зазначити, що Судебник 1550 року (в 61 статті) не давав будь-яких принципових нововведень регламентації політичної злочинності. Він відреагував на захист державних інтересів посиленою боротьбою з посадовим користолюбством і хабарництвом. Це включало як пряму боротьбу з корупцією, так і превентивну реакцію на викривлення державної політики в умовах розвитку централізованого апарату.
Цим законом під впливом земсько-губних реформ започаткований інститут санкцій у вигляді позбавлення волі для службовців державного апарату, замішаних у хабарництві та фальсифікації документів при веденні кримінальних справ.
З 1715 року посадовці в Росії стали отримувати «фіксовану зарплату» - жалування, а хабар у будь-якій формі став вважатися злочином. Незважаючи на радикальний характер законодавства, яке регулювало відповідальність за хабарництво, запроваджене указами Петра І, державний апарат настільки розрісся, що утримувати його стало проблемно, а платня, і так дуже скромна, виплачувалося нерегулярно, тому хабар все одно був основним джерелом доходу, особливо для чиновників нижчих рангів.
За часів козацтва питання протидії хабарництву порушувались у Конституції Пилипа Орлика, що була видана у 1710 році, де зазначається: «Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довірям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність Гетьмана підступними подарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, усупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не навязуватиме на них нікого силоміць».
Водночас цей нормативно-правовий акт розглядає занадто декларативно питання відповідальності за хабарництво та його форми.
Починаючи з кінця XVIII століття через відповідні історичні умови на Заході відбулися зміни. Головною ідеєю ліберальних перетворень того часу став вплив громадянського суспільства на роботу державного апарату. Зокрема Конституція США, прийнята у 1787 р., передбачає, що одержання хабара є одним із двох явних злочинів, за які Президенту США може бути оголошений імпічмент.
У кінці XVII століття в Шотландії був прийнятий перший закон про заборону певним посадовим особам служити в якості міського аудитора для уникнення випадків хабарництва з боку зацікавлених осіб.
Повертаючись до вітчизняної правотворчості зазначеного періоду треба зазначити, що важливий вплив на процес становлення та розвитку кримінальної відповідальності за хабарництво в Росії та Україні справили норми Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. з урахуванням численних змін та доповнень. Цей правовий акт узагальнив досвід попереднього законодавства, виділивши злочини, повязані з незаконною винагородою по службі, в окрему главу «Про мздоїмство та лихоїмство». Як випливає з назви, законодавець розрізняв два види одержання хабара: «мздоїмство» - одержання особою хабара за вчинення діянь, що входили в коло службових обовязків, та «лихоїмство» - одержання особою незаконної винагороди за вчинення діянь, що порушували службові обовязки. Даний правовий акт діяв понад півстоліття, аж до революції 1917 р. хабарництво корупційний козацтво
Історичний досвід боротьби з хабарництвом у радянські часи розпочинається з прийняття першого спеціального законодавчого акту соціалістичної держави Декрету РНК РРФСР від 8 травня 1918 року «Про боротьбу з хабарництвом», що передбачав кримінальну відповідальність за хабарництво - позбавлення волі з паралельним застосуванням примусових робіт.
Відповідальність диференціювалась - встановлювався класовий принцип відповідальності: особи, які належали до буржуазних класів та прагнули за допомогою своїх статків зберегти та примножити своє майно, засуджувалися до більш тяжких та неприємних примусових робіт. їх майно конфісковувалось.
З прийняттям першого Кримінального кодексу УСРР, що набув чинності у 1922 році, в країні приступили до формування державного механізму по боротьбі з корупцією.
Кримінальна відповідальність за хабарництво встановлювалася за декілька окремих складів злочинів, повязаних між собою: дачу і одержання хабара, посередництво у хабарництві, приховування хабарництва, а також за провокацію хабара.
КК УСРР 1922 року містив спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності. Так, згідно з ч. 2 ст. 114-1 підлягали звільненню від покарання винні у хабарництві (дачі хабара) особи, які добровільно й негайно заявляли про вимагання хабара або своєю заявою та свідченнями сприяли виявленню та розкриттю справи про хабарництво.
У червні 1927 року постановою другої сесії ВУЦВК було затверджено нову редакцію КК УСРР, що набрав чинності 1 липня 1927 року. У розділі III «Урядові (службові) злочини» встановлювалась нова редакція статтей щодо відповідальності за хабарництво. Слід зауважити, що вводився новий термін - «урядова особа», що визначалася субєктом цього злочину.
Дача і одержання хабара юридично прирівнювались одне до одного. За вчинення цих протиправних діянь встановлювалась відповідальність згідно з ч. 1 ст. 106 КК. З прийняттям даного Кримінального кодексу відбулося значне помякшення відповідальності за хабарництво. За одержання, дачу, посередництво у хабарництві та провокацію хабара закон передбачав однакове покарання - позбавлення волі строком до двох років.
Тільки за певних обтяжуючих обставин каралося позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не менший ніж два роки з конфіскацією майна або без неї, а за особливо обтяжуючих обставин був можливий розстріл.
Позитивною стороною радянського досвіду боротьби з корупцією було залучення в цей процес громадськості. За Конституцією СРСР 1977 р. (ст. 126) були засновані комітети і пости народного контролю, які проводили велику роботу з перевірки ефективності роботи адміністрації державних підприємств і установ, виявлення та усунення наявних недоліків, у тому числі, що стосуються зловживань посадовими особами своїм службовим становищем.
У 1986 році приймається нова редакція статті 168 КК УРСР У зазначеній редакції були запропоновані нові кваліфікуючі ознаки: одержання хабара за попередньою змовою групою осіб, одержання хабара у великому розмірі, одержання хабара в особливо великому розмірі.
У період після набуття нашою державою незалежності у 1992 році Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання». Таким чином, з санкції статті 168 КК було виключено цей вид покарання. В тому ж році із статті про відповідальність за хабарництво було виключено можливість покарання у вигляді смертної кари.
Окремою віхою в історії є правова регламентація відповідальності за хабарництво в незалежній Україні, що потребує окремого більш поглибленого дослідження.
Проведений аналіз історичного дослідження виникнення і розвитку кримінально-правових норм щодо відповідальності за хабарництво на різних етапах суспільного розвитку дозволяє зробити такі висновки.
Під час розвитку суспільних відносин відбувались зміни форми регламентації правового механізму протидії хабарництву - з усної до форми законів, згодом відбулось розмежування правових норм від релігії. Змінювалась форма кримінально-правових приписів, з фрагментарного характеру вони стали більш узагальненими. У кримінальному праві зявився інститут хабарництва, класифікація та види цього злочину.
Разом із тим для можливості формування та ефективної реалізації правового механізму протидії хабарництву в сучасних умовах необхідно добре засвоїти історичний базис та врахувати його позитивний досвід у подальшій законопроектній роботі.