землю Ханаан, щоб вони вияснили чисельність її жителів, оборону міст, родючість землі. Через сорок днів посланці вернулись і розповіли про результати розвідки, підкріпивши свій звіт зразками землі Ханаанської.
Інший приклад, коли Бог прокляв Каїна за вбивство ним свого брата Авеля, і перш ніж прийняти рішення про покарання, провів певний розшуковий процес, розумово-логічний аналіз того, що сталося, а це вже елементи ОРД.
Іуда із Коріота, один із учнів Ісуса, став таємним освідомлювачем глави іудейської церкви і робив йому доноси на Ісуса, і за зраду отримав ЗО тетрадрахм (серебряників). Глава церкви таємно зустрічався з Іудою, отримував від нього інформацію про проповіді Ісуса і передавав її римському наміснику в Іудеї Понтію Пілату.
Ісус був допитаний первосвящеником при свідках і обвинувачений в святотатстві, оскільки називав себе сином божим, в посяганні на закони Мойсея і збудженні народу до непокори церкві, за що і був розп'ятий на хресті. Сам Іуда теж став жертвою змови Понтія Пілата і керівника таємної служби Афранія. Щоб заманити Іуду на місце вбивства, була використана молода гречанка Ніза, яка призначила йому побачення в Гефсиманському саду. Та замість Нізи, яка виконала доручення Афранія, до Іуди в саду підійшли двоє чоловіків і вчинили над ним розправу, усунувши небажаного для церкви і Понтія Пілата свідка.
Легенди і міфи Древньої Греції переповнені прикладами таємних, конспіративних дій античних героїв. Розповіді про оперативно-розшукові дії зустрічаємо ми в історичних довідках про Вавилон, Рим, Єгипет.
Людей завжди цікавило, що робиться навколо них, чим займаються як вороги, так і друзі, близькі і далекі сусіди, як члени суспільства дотримуються загальних правил поводження. Особливу увагу привертали ті члени суспільства, які своєю поведінкою порушували норми співжиття в племені, роді, етносі, в місцях проживання общини.
Християнська релігія сформувала загальні морально-етичні правила людської поведінки, які стали основою людського суспільства. Державні органи влади пізніше надали їм силу правових норм, відповідальність за порушення яких наставала тоді, коли встановлювалась вина тих, хто їх порушував. В багатьох випадках такі порушення відбувались і тоді і нині в умовах неочевидності, або коли звинувачений ухилявся від відповідальності.
В таких випадках виникала необхідність встановити істину, вияснити всі обставини порушення, зібрати докази, потрібні для притягнення до відповідальності і покарання, встановленого звичаєм або законом.
Для проведення розшукових дій по встановленню обставин вчиненого, місця знаходження обвинуваченого, призначались спеціальні посадові особи, які наділялись відповідними повноваженнями і обов'язками і виконували їх вже на професійній основі. Розшукові функції здійснювались як людьми, що перебували на державній службі, так і окремими громадянами, які робили це з свідомих патріотичних і моральних почуттів, чи переслідуючи свої власні, особисті цілі, або за винагороду.
В Древній Греції такі функції виконували наглядачі за дотриманням правил торгівлі, збирачі податків, митники, міська варта, наглядачі за публічними жінками. Діяльність таких чиновників носила відкритий офіційний характер, але вони збирали і конфіденційну, таємну інформацію щодо поведінки піднаглядних їм осіб та відносно подій, які мали місце на їх території обслуговування.
В античній Греції діяла розвинута правова система. Законами регулювались всі основні відносини в суспільстві, права і свободи громадян грецьких міст-республік, правила торгівлі майном і рабами, податки, проституція, військові повинності, сімейні відносини і т.п.
В Римській республіці, як і в Греції, спеціальними законами регламентувались правила утримання і бойових змагань гладіаторів, проведення масових політичних і соціальних заходів, таких як форуми, збори громадян, засідання сенату, виборів, проведення спортивних змагань, судового розгляду.
Політичні і державні діячі збирали інформацію про наміри і поведінку своїх суперників, про їх прибічників, в т.ч. і негативну, компрометуючу для використання в політичній боротьбі. Характерним для античних держав є те, що у випадку скоєння злочину проти життя, здоров'я і власності простих громадян, вони мали самі здійснити розшукові заходи і зібрати докази вини звинуваченого. Тільки пізніше, з розвитком рабовласницьких держав, виникають спеціалізовані підрозділи, які мають за обов'язок охороняти громадський порядок і спокій та мали право вживати заходи примусу до тих, хто цей спокій і порядок порушував. Так виникли органи охорони правопорядку, які виконували функції поліції (сама назва „поліція» сформувалась набагато пізніше) і нічна варта, яка особливого розвитку набула при правлінні імператора Августа, коли в Римі чисельність нічної варти досягла 7 тис. чоловік. Поліція і нічна варта затримували осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, таких як вбивство, розбій, грабунки, крадіжки, як правило, «по гарячим» слідам.
Професіоналізація діяльності посадових осіб в Римській імперії привела до виникнення таких посад як префекти, квестори і претори, центуріони, які призначались імператором і правителями провінцій, були їм підзвітні і складали собою чітку централізовану правоохоронну систему. В окремих випадках, коли виникала небезпека вчинення тяжких державних злочинів проти особи імператора і держави, імператор особисто організував і здійснював розшукові заходи. Так поступив імператор Нерон в 62 р. до н.е., коли він особисто керував збиранням інформації щодо членів змови проти нього, залучив до негласного співробітництва одного із членів змови, даруючи тому життя, встановив негласне спостереження, провів затримання і допити, перевіряючи показання змовників при допитах віч-на-віч. До таких методів прибігали і інші правителі Рима, зокрема Гай проти гладіаторів, яких очолював Спартак, теж використовуючи для цього таємного інформатора. До негласного співробітництва з органами державного управління в Римській імперії залучались торговці, проститутки, актори, раби, гладіатори, господарі таве-рень і лазень, власники будинків розпусти, іноземці і інші члени суспільства, які мали можливість збирати таємну інформацію у відповідності з поставленими завданнями.
Слід відмітити, що церква мала самостійний статус і всі свої справи вершила незалежно від державних органів, в тому числі і в оперативно-розшуковій діяльності стосовно осіб і подій і подіям, зачіпавших її інтереси. Церква мала свої охоронні і слідчі структури, церковні тюрми, вона могла вступати у взаємодію з державними органами, використовуючи їх можливість, а також з судовими органами для притягнення звинувачених до відповідальності за злочини проти релігії, церкви, моралі. Інформацію про ситуацію у суспільстві церква збирала через монахів, священиків, паломників, а також вербуючи своїх прибічників, або через своїх агентів, як це робили орден єзуїтів, мальтійській орден чи орден тамплієрів. Церква активно застосувала і смертну кару, засуджуючи до неї за відьмацтво, єретичні погляди, борючись за вплив у суспільстві, чи при монарших дворах. Церков проводила дізнання, використовуючи доноси, катування, лжепоказання. Вона всіляко демонструвала свою настроєність на викорінення гріха, відступу від релігійних догм. У Львові на стінах старовинного Домініканського монастиря і нині можна бачити символи ордену домініканців - голову собаки, із пащі якої виривається полум'я, як знак охорони, віри і безпощадності в очищенні людської душі від гріхопадіння.
Розшукові заходи здійснювалися із метою отримання інформації про політику і військові приготування сусідніх держав, про династичні шлюби, про умови торгівлі, про настрої населення.
На різних етапах розвитку держави і права розшукова діяльність мала як загальні прийоми і методи, так і специфічні, залежно від завдань, які ставились перед розшукувачами чи спеціальними установами, і в зв'язку з цим носила кримінально-розшуковий, політичний, ч и розвідувальний характер.
Церква і державні розшукові органи могли обмінюватись інформацією, якщо між ними були взаємовідносини підтримки і навпаки, збирали інформацію і використовували одне проти одного в стані боротьби.
. Розшукова діяльність в Київській Русі
розшуковий громадський поліцейський
З виникненням державності на землях Київської Русі виникла і функція охорони громадського порядку. Видатний пам'ятник давньоруського права ІХ-ХП ст. «Руська правда» наводить яскраві картини міського життя Київської Русі, де мали місце бійки, погрози оголеними мечами, захоплення чужих коней і їзда на них по місту, бешкетництво на банкетах, виривання борід і вусів. За ці порушення встановлювалась сувора відповідальність. У Київській Русі покладались обов'язки і передбачалась відповідальність за належне утримання шляхів сполучення, будівництво і ремонт мостів і перевозів, благоустрій міст і дотримання правил перевезення вантажів. Спеціальні посадові особи збирали торгове мито, слідкували за дотриманням мір і ваг, контролювали правила внутрішньої торгівлі. В Київській Русі прослідковується намагання виділити порушення порядку в громадських місцях (ринок, вулиця, банкет) і визначити коло посадових осіб із князівського оточення, наділених повноваженнями припиняти такі дії чи карати за них.
Розшукова діяльність в древньокиївській державі проводилась в усіх випадках князівською владою, коли мало місце посягання на майно, життя, здоров'я князя або його оточення, громадську безпеку на його територіях, при встановленні місцезнаходження біглих рабів, захисту торгових шляхів.
У Київський Русі функції охорони громадського порядку і судові функції не були відділені від адміністрації, тобто князівської влади. Всю повноту влади, в тому числі і суддівської, вершив князь особисто або його представники на місцях. Найбільш важливі справи князь розглядав разом зі своїми боярами. Прийняття християнства і зростання впливу церкви на віруючих і справи в державі викликали створення церковного суду. Церковні посадові особи (єпископи, архієпископи, митрополити) виконували відносно чернецтва і монастирської челяді, а також у справах, так чи інакше пов'язаних з релігією, не тільки судові, а й поліцейські функції.
Охорона приватної власності - найважливіший напрямок в оперативно-розшукових заходах влади в Київській Русі Порушення права феодальної власності на землю, знищення знака власності на бортних деревах, посягання на недоторканність хоромів власника, знищення або пошкодження тварин, майна, в тому числі і рабів, які були власністю господарів, вважалися тяжкими злочинами і суворо карались.
Тяжким покаранням у вигляді значного грошового стягнення на користь князя переслідувалось вбивство вільної людини. За голову потерпілого родичам вбитого надавалася грошова винагорода, яка називалася ґоловництвом, «уголовщиной» no-російські. Звідси походять назви таких понять, як «уголовное право», «уголовный розыск», «уголовное преступление», побутове «уголовник».
Розшуковий процес в часи Київської Русі здійснювався у формі «заклику», «звіду» і «гоніння по сліду».
Сутність «заклику» полягала в тому, що у випадку викрадення коня, зброї чи одежі або пропажі холопа, потерпілий оголошував, «закликав» про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. «Заклик» - це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом «зводин» різних людей для вияснення походження майна, на яке претендує потерпілий. «Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.
В процесі розшуку активна роль відводилась потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів встановлював князь, і вони проголошувались в нормах «Руської правди».
Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі - початковій формі українського права, дозволяли проводити розшук і слідство щодо злочинів. Правило „куди приведе слід, там і знаходиться злочинець» якого дотримувались розшукувачі тих часів, спонукало до участі в розшуку злочинця все населення общини. Згідно цього правила, якщо сліди приводили в яку-небудь общину то на неї лягав обов'язок відшукати злочинця і видати його. В іншому випадку община повинна була сплатити штраф. Таким чином „гоніння сліду» - розшук злочинця по залишеним ним слідам, якщо вони приводили в населений пункт, ставив перед його мешканцями альтернативу, або сплачувати штраф і тим самим приймати на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або включатись в розшук злочинця і його слідів, що знімало підозру.
В Київській Русі мала місце і приватна розшукова діяльність. Так, вбивство князя Ігоря, сина князя Олега Святославовича розслідується за дорученням князя Ізяслава приватними особами Дулебом і Іваницею, які під виглядом мандрівників зупинились в тому монастирі, де був вбитий князь Ігор. Дулеб та Іваниця обережно розпитували монахів про те, що сталося, встановлювали з ними добрі дружні стосунки, не розкриваючи своїх істинних намірів. Під час таких контактів Дулебу вдалося встановити, як тепер говорили б оперативні працівники, довірчі відносини з дівчиною на ім'я Ойка, яка розповіла мандрівнику про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім йому помстилися. Вбивці після отримання такої інформації були встановлені і затримані князівськими дружинниками.
Приватних осіб для розшуку викраденого майна, встановлення і затримання осіб, підозрюваних у вбивствах, розбоях, розшуку боржників могли найняти тільки заможні люди.
В Київській Русі застосовувались особливі суворі покарання за тяжкі злочини. В роки правління Великого князя Київського Володимира (980-1015) обвинуваченого у розбої піддавали «потоку і розграбленню», що передбачало продажу його самого і членів його сім'ї в чужі країни і конфіскацію усього майна. Такі заходи були не тільки марою покарання, а й засобом наповнення казни коштами від продажі обвинуваченого і його сім'ї і конфіскації майна. Розшук розбійників організовувався княжими намісниками з залученням дружинників і встановленням винагороди за затримання злочинця. Переслідуванню підлягали і члени сім'ї. Із літописних історій відомий випадок, коли один розбійник пограбував княжого слугу Никифора із Переяслава. Злочинець переховувався, але проведеним розшуком був затриманий. І він сам і його сім'я були піддані «потоку і розграбленню».
В період прийняття християнської віри при тому ж князі Володимирі, окремі «язичники» не бажаючи її приймати, втікали в ліси і дикі поля, покидаючи домівки в Києві. Будучи бездомними, вони займалися розбоями на дорогах і крадіжками в населених пунктах. Дружинники князя розшукували таких, але не карали, а приводили до митрополита. Якщо такий розбійник-язичник каявся і приймав християнство, він звільнявся від покарання і міг повернутись до свого дому і своїх занять. Такий розшук носив релігійний характер, оскільки церква була зацікавлена у розширенні впливу, а князь у спокої на його території.
Розшук злочинців і міри покарання в Київській Русі залежали від того, хто потерпів від злочину, що вкрадено, хто злочинець. Наприклад, крадіжка коня каралася штрафом. Розшуком коня займався сам потерпілий. Якщо злодій затриманий і були докази його вини, то його представляли княжому наміснику і він визначав покарання в установленому порядку, але розшуком таких злочинців сам не займався.
Але, якщо крадіжки чи інший злочин вчиняв той злодій, що уже раніше вчиняв злочини, наприклад, професіональний конокрад, то розшуком злочинця займався княжий намісник, незалежно від того чи до нього за допомогою звертався потерпілий чи ні. Справа в тому, що професійних злочинців піддавали «потоку і розграбленню» тобто продавали у рабство разом із сім'єю і конфіскацією майна, а це - поповнення княжої казни.
За князя Олега (879 -912 pp.), родича Рюріка, відомого в історії як «Вещий Олег» вперше розшукова діяльність набуває міжнародного характеру. Ним був підписаний договір з греками, в якому, зокрема, говорилось про те, що коли вбивцю русича не схоплять на місці злочину, то він буде знаходиться в розшуку і під судом до тих пір, поки його не знайдуть. Якщо невільник (раб) втече від свого господаря, чи буде викрадений, або незаконно викуплений, то господар має право вести його розшук і схопити, де б він не був.
Питаннями збору інформації, її вивчення і прийняття відповідних рішень серйозно займався київський князь Святослав, син князя Ігоря (пом. 972 p.). Людина безумовно хоробра, досвідчена у військових і дипломатичних справах, він тим паче своє знамените «Іду на ви» проголошував тільки після того, як збирав повну інформацію про суперників-князів чи про військові приготування своїх сусідів хазар.
Київські князі через лазутчиків, біженців, купців, розвідувальні і сторожові дозори контролювали степові племена, їх пересування, взаємовідносин між ними, зокрема, печенізькі і половецькі орди, з якими постійно велися військові сутички. Історія свідчить, що Київська Русь добре орієнтувалася в навколишньому світі, в хитросплетіннях європейської і східної політики, вміло вибираючи час для своїх військових і дипломатичних заходів і забезпечуючи їх інформаційно-розшукова діяльність та судова система Київської Русі у період феодальної роздробленості не зазнали яких-небудь значних змін. В цей час посилюється роль місцевих князів, зростає значення вічевих сходів. У вічах брало участь все міське вільне населення, але вирішальну роль грали на них князі, бояри, церковні ієрархи. На вічах вирішувались питання війни і миру, поточного законодавства, охорони громадського порядку, сплати податків, зміни і призначення міської адміністрації. Охорона громадського порядку і судова система в період феодальної роздробленості не були розділені і очолювались князями. Існував і церковний суд, юрисдикція якого була значною і поширювалася, крім церковних справ, також на майнові і шлюбно-сімейні відносини. Крім норм «Руської Правди», діяли і норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. На початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився і на території Київській Русі з'явилося близько 50 окремих князівств і земель.
Роздробленість сприяла нескінченним війнам між окремими князівствами, пограбуванню земель, руйнуванню народного господарства. Виникають нові види злочинів, посилюється карність за їх скоєння, насамперед таких, що спрямовані проти економічного і політичного панування феодалів, зростає незахищеність рядових людей. Економічна, соціальна та правова незахищеність посилюється в цей час також золотоординським ігом. І хоч в основних своїх рисах зберігалася правова система, яка склалася ще в Київській Русі, ефективність її впливу в умовах феодальної роздробленості значно впала.
Характеризуючи князівське управління в Київській Русі, В.Латкін писав про систему органів, виконуючих і поліцейські функції: «Упорядкування судових органів в епоху Руської правди було дуже нескладним: головним суддею являвся князь, він або сам творив суд (в вигляді так званого «проїзжого суду» по містам і селам), або призначав спеціальних суддів для цього (тіуни)».
В законодавчих актах того періоду зустрічаються також назви інших посадових осіб, виконуючих разом з адміністративними і судово-поліцейські функції: «посадники», «намісники», «мечники», «отроки» і ряд інших. З часів Київської Русі, включно до кінця XVII ст., спеціального поліцейського апарату взагалі не було. Для всього цього періоду характерно покладання таких обов'язків або на органи загального управління, або на військові формування - від княжої дружини до військових посадових осіб більш пізнього часу (старшину, полковника, гетьмана).
Органи поліцейського управління, як органи державного примусу, сформувались в самостійну структуру пізніше, ніж виникла держава. І сам термін «поліція», яким тепер називають в більшості держав професійні органи охорони правопорядку, отримав таке значення набагато століть пізніше. Слово «поліція» грецького походження (politei - управління; polis - поселення). Спочатку словом «поліція» позначалась вся система державного устрою і управління в грецьких містах-державах (полісах). З кінця XIV ст. його почали вживати у Франції, а потім в Німеччині е більш вузькім понятті - для позначання основних елементів громадського порядку, суспільного благополуччя, урядової діяльності, направленої для його забезпечення. Як відмічав В.Ф. Дерюжинський, відомий дослідник поліцейського права, термін «поліція» «обіймав всю сукупність справ світського управління... на відміну від справ церковних».
Першим нормативним актом, яким створювались поліцейські органи в Росії, були «Пункты, данные С-Петербургскому Генерал - Полицмейстеру» від 25 травня 1718 р. Петро І на західний зразок надавав поліції досить широкі повноваження. Цей документ на Україну впливу не мав, оскільки в цей час українські землі ще зберігали, хоч і обмежену, юридичну автономність. Але підвалини, закладені ним в організацію поліції, були використані в Статуті благочиния 1782 p., який вносив ряд змін в поліцейські структури в містах, де створювались управи благочиния. В губернських містах вони очолювались поліцмейстерами, в інших містах - городовими. Передбачалась ціла ієрархія поліцейських чинів: рядові поліцейські-будочники, квартальні наглядачі, пристави, ратман. Ця система існувала аж до реформи 60-х pp. XIX ст. і була поширена й на Україну.
. Розшукова діяльність на Україні в XIV-XVIII ст.
Особливості історичного розвитку України полягають у тому, що вона практично постійно в ролі об'єкта посягань перебувала на лінії протистояння або різних політичних сил, або у складі різних державних структур: Татари - Литва, Литва - Польща, Росія - Польща, Туреччина - Польща, Швеція - Росія, Росія - Німеччина, Росія - Австро-Угорщина. Постійні зіткнення різних соціально-політичних і культурно-ідеологічних рухів, об'єднань, державних утворень на українських землях наклали свій відбиток на розвиток українського суспільства. Порубіжний характер України знайшов своє відображення в її територіальних змінах, етнічних процесах, системі політичних та державних інститутів, правоохоронній діяльності, у психології та свідомості людей. Небагато знайдеться територій, де протягом століть одночасно існувало кілька держав. В історії України - це Київська Русь і Половецька держава, Кримське ханство і Козацька республіка, Лівобережна і Правобережна гетьманські автономні держави. В 1918 р. в Україні одночасно діяли Українська Народна Республіка з центром у Києві; Українська Радянська Республіка була проголошена у Харкові, Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові, а потім - у Станіславі (нині Івано-Франківськ).
Поряд з віковічним державотворенням в Україні існує і українська правова думка, частиною якої є галузі права, що регламентують розшукову діяльність, захист прав людини, захист суспільних і державних інтересів. «Українська правова думка, - відзначає Т.Г. Андрусяк, - це сукупність правових вчень, теорій, розробок, спрямованих на вирішення та врегулювання тих суспільних відносин, які виникли в процесі історичного розвитку українського народу та потребували правового регулювання».
При вирішенні проблем, пов'язаних з розвитком ОРД в Україні, виникають питання сучасної юридичної термінології. Юридична термінологія як мова законів та інших нормативних актів є тим знаменником, через який досягається адекватне, ідентичне розуміння змісту закону, його точне значення, від чого нерідко залежить доля і навіть життя людини. Вивчаючи історію виникнення та розвитку оперативно-розшукових органів України та досвід управління ними, не можна обійти увагою того факту, що низка юридичних термінів походить ще з норм «Руської правди» Ярослава Мудрого, літописів, Литовських статутів та інших історико-правових документів. Між іншим, значну роботу щодо розробки української юридичної термінології було проведено ще в середині XIX ст. К.Левицьким. І хоч його німецько-український правничий словник був зорієнтований на західні регіони України, а термінологічні вислови мали помітний вплив польської мови, видання словника було значним явищем у розвитку української правової думки.
Перебування давньоруських земель під різними державними юрисдикціями призвело до виникнення на території колишньої Київської Русі двох самостійних правових систем, які мали провідний вплив на формування державних інститутів, у тому числі й поліцейської системи. В юридичній науці ці правові системи визначені як східноруська (московська) і західноруська (литовсько-руська). Вивченням західноруського або українського права, як його називають окремі дослідники, займалися вчені школи професора права М.Ф.Владимирського-Буданова - Г.Ф.Демченко в роботі «Наказание по Литовскому Статуту в его трех редакциях 1529, 1566, 1588 гг.», І.О. Малиновський, автор низки цікавих праць, таких як «Учение о преступлении по Литовскому Статуту», «Лекции по истории русского права», «Кари майнові і кари особисті», «Про студії над злочинністю та злочинцями», О.М.Максименко у роботі «Про уголовное право Литовского Статута в связи с развитием русского уголовного права вообще» та інші науковці активно розробляли питання боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, проблеми кримінального права в історичному аспекті. Як підкреслює Т.І. Бондарук, вже в цих дослідженнях зверталася увага на важливі для охорони громадського порядку особливості, якими відрізнялася правова система Литовсько-руської держави від аналогічної московської системи.
Головні відмінності між двома системами права полягають у наступному:
1. Найважливіший принцип правосудця - покарання тільки за рішенням суду і за конкретну провину - московська -система тривалий час не визнавала. Розправа без суду (так звана «опала») була привілеєм московських князів і царів, а в редакціях Литовського Статуту, що діяли на землях України, в міських і земських привілеях цей принцип був законодавче визнаний, хоч застосовувався по-різному до «шляхти» і «хлопів».
3. Заміна майнових кар особистими покараннями була характерною реакційною рисою обох правових систем. Але у Московському царстві цей перехід відбувся майже на століття раніше, повернувши суспільство до «менш цивілізованого стану».
4. Особливості були і в розподілі пріоритетів в епоху майнових кар в законодавстві двох держав. В Московській державі в першу чергу задовольнялися інтереси самої держави (цікаво, що так було і в радянській державі). У Литовсько-руській державі перевага надавалася інтересам потерпілого.
5. Західноруським правом було передбачено такий вид кари, як позбавлення честі. Законодавство Московської держави ввело таке покарання тільки у XVIII ст. Правовий статус населення визначався не правами, а обов'язками, всі мали служити державі, а поняття «честь» як об'єкт правового захисту фактично в судах не розглядалося, і навіть бояри до царя звертались, називаючи себе «холопами».
Характерним є також те, що в західноруських правових актах детально розписувались права і обов'язки посадових осіб і загальне їх означення на відміну від московського законодавства навіть пізніших часів, що призводило до самосуду і свавілля можновладців. Ще в кінці XVIII ст. в нормативних актах російської держави обов'язки органів влади по забезпеченню громадського порядку визначались як дотримання «порядку и благочиния», «тишины и безопасности», «тишины и спокойствия», «градское и сельское благочиние», «полицейский порядок» тощо.
Для західноруської правової системи показовим є декларування можливих на той час прав і свобод людини. Для абсолютистського режиму, який склався у Московській державі, характерним е детальне регламентування особистого життя населення, втручання у його справи, загальний нагляд за населенням. У Соборному Утюженні (1649) мали місце норми, які зобов'язували в недільні і святкові дні «никаких дел не делати, опричь самых нужных государственных», «нарядов не отпирать, ничем не торговать, никому не работать».
Історики відзначають бідність документальних джерел стосовно окремих періодів розвитку правоохоронних систем, вплив яких поширювався і на територію України.
В XIV - XVII ст. розшуковою діяльністю займалися в основному представники влади за дорученням князя, або сам князь, коли виникала загроза його інтересам чи його близьких. В Галицько-Волинському князівстві в XIII - XIV ст. крім князя і його найближчого оточення, організацією розшуку злочину і майна займався і княжий двір.
В тій частині України, яка входила до складу Литовського князівства, розшукова діяльність з метою попередження правопорушень, їх розкриття, розслідування, винесення покарань і їх виконання здійснювалось через копний круг. Копний круг представляв собою форму взаємодії населення окремої території (міста, села) між собою у справі місцевого самоврядування та охорони правопорядку. Копний круг призначав особливо довірених осіб із числа місцевих жителів, як правило, найбільш авторитетних, для здійснення розшукової діяльності в інтересах общини і окремих її мешканців. Коли такі розшукувачі виходили на слід, що давав підстави підозрювати когось у злочині, то підозрюваний зобов'язаний був відвести, спростувати підозру, дати пояснення. Якщо у будинку знаходили якусь викрадену річ, або слід краденого коня на подвір'ї, то господар двору зобов'язаний був відвести від себе «слід», в противному разі він міг бути обвинуваченим у злочині. Як бачимо, не розшукувач доказував вину, а підозрюваний доказував свою непричетність до вчинення того чи іншого злочину.
Розшукувач, здійснюючи розшук, мав право опитувати потерпілого, свідків та інших осіб, проводити обшуки, вилучати речі, які мали відношення до вчиненого правопорушення, тобто збирав інформацію і докази вини підозрюваного. Коли розшук закінчувався, підозрюваний і зібрані докази представлялись на розгляд малого копного кругу, де власне давалась оцінка результатам розслідування. На великому копному крузі оголошували обвинувачення і призначали покарання звинуваченому.
В Київських землях, які після татарсько-монгольського поневолення були включені до Литовського князівства, розшукова діяльність здійснювалась старостами і війтами, міськими головами. На початку XVI ст. в Києві було введено магістратське управління, яке здійснювало правління за магдебурзьким правом. Магістрат мав міську поліцію, яка забезпечувала охорону громадського порядку шляхом патрулювання на ринках і в інших громадських місцях. Міська поліція займалась і розкриттям злочинів, розшуком і затриманням злочинців під керівництвом -ментаря, який підпорядковувався голові міського управління.
З утворенням в XVI - XVII ст. Запорізької Січі і введенням на Україні полкового устрою вся охоронна і розшукова діяльність зосереджується в руках отаманів і гетьманів, а кримінальне судочинство здійснюється полковими суддями, писарями за дорученнями полковників і гетьманів. На їх рішення в мирний час великий вплив мали рішення козацької громади, а під час воєнних дій влада гетьманів і отаманів була безмежна. За злочини, скоєні в поході, вони могли звинуваченого скарати на смерть.
Після приєднання у 1654 р. Лівобережної України до Московського царства на Україну прийшли російські війська, які стали гарнізонами в містах Миргороді, Полтаві, Ромнах, Опішні та в інших. Ратники московських полків вчиняли крадіжки, ви-могательство, грабунки, не платили за товари на ринках. Жителі зверталися до місцевої влади зі скаргами, але воно не мало ніякого впливу на поведінку російських вояків. Такі скарги доходили і до гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Гетьман відреагував на ці звернення і розпочав розшук, але, переконавшись, що злочини вчинили російські військові люди, які йому не підпорядковані, зрозумів, що він не може вжити до них заходів покарання. Тоді Брюховецький звернувся до московського царя з проханням провести розшук і вжити заходів відносно злочинних вчинків московських ратників.
На Україну в січні 1666 року прибув за дорученням Московського уряду Петро Ізмайлов - заступник Білгородського воєводи. Він розпочав розшук і особисто опитав усіх потерпілих від злочинів російських служивих людей, їх показання були записані, допитувались і свідки, були зібрані докази проти конкретних підозрюваних, встановлено їх місце перебування і знаходження награбованого майна.
Архівні історичні документи приводять цілий перелік злочинів, вчинених московськими ратниками і результати розслідування.
Московський полковник Тур в п'яному стані взяв штурмом замок в Гадячі і розграбив його із своїми людьми. По розпорядженню Ізмайлова Тур був арештований, проведено слідство, частина пограбованого майна була повернута потерпілим.
Шинкар Шнуренко із Ромен скаржився, що два російські офіцери протягом двох днів гуляли у шинку і нічого не заплатили, хоч випили цілу бочку меду. За результатами розшуку винні були встановлені. Ними виявились поручик Телікарт і прапорщик Сафламі. Вони були пред'явлені для впізнання шинкарю і той їх впізнав. Після допиту Телікарт і Сафламі признались у вчиненому. Ізмайлов зобов'язав їх негайно розрахуватись, що і було зроблено.
В Гадячі була вчинена крадіжка грошей із магазину міщанина Трегуба. Злодії забрали 500 злотих срібними і мідними монетами, одяг і скатерті. Ізмайлов допитав Трегуба про прикмети вкрадених речей, про тих, кого він може підозрювати. Але його показання розшуку не допомогли. Були також допитані ратники, які несли дозорну службу в караулі, але крадіжка так і залишилась нерозкритою.
В Ромнах донський козак Кіндрат Білий із товаришами забрав у місцевих жителів чоботи. При обшуку у Білого було знайдено 5 пар чобіт, які були повернуті потерпілим.
В Ромнах також було пограбовано садибу Животовського. Розшуком було встановлено, що пограбування вчинено прапорщиком Шпигелем і його товаришами по службі, всі були арештовані, у них було вилучено крадене майно. Потерпілому відшкодовано збитки.
В Гадячі із дому місцевого жителя Іванова невідомими особами була вчинена крадіжка одягу і інших речей. І хоч пройшло кілька місяців, Ізмайлов прибув на місце події і став проводити розшук. Підозри впали на ратника Дементьева. Після допиту віч-на-віч з потерпілим, Дементьев був підданий тортурам і признався, що крадіжку через вікно вчинив за допомогою металевого крюка.
Майже півроку Ізмайлов проводив розшукову діяльність на Лівобережній Україні за скаргами місцевих жителів. В усіх звернень він не розслідував тільки одне - про крадіжку в Гадячі із магазину Шинкаренка.
Функції попереднього розслідування злочинів в часи Гетьманщини (1648-1764 pp.), розшукової діяльності, охорони громадського порядку були покладені на осіб, які мали певну державну владу, тобто виконували адміністративні, виконавські, судові, в тому числі поліцейські функції.
Навіть гетьман приймав участь у розслідуванні окремих злочинів, наприклад таких, як державний заколот Худолія. Полковники на території полків, сотники на території сотень, особисто відповідали за підтримання громадського порядку, розшук злочинів та безпеку. На практиці злочини документувалися та готувалися до судового розгляду канцеляристами полкових та сотенних управ. Особливо багато подібних матеріалів відклалося у фондах Гетьманської військової канцелярії за часів К. Розумовського.
Так, миргородський полковник у 1746 р. особисто звертався до коша Війська Запорізького з приводу запитання коша щодо обвинувачення ханом Селім-Гіреєм семи запорожців у пограбуванні в степу кримського купця, які на допиті у Миргороді не визнали себе винними. Зберігся лист київського генерал-губернатора до гетьмана К.Розумовського про відправку гайдамаків у Глухів разом з постановою оберкоменданта Києва про повернення польському шляхтичу речей, захоплених гайдамаками. Вочевидь подальше розслідування було в прерогативі канцелярії гетьмана. Разом цей випадок свідчить про незалежність українського судочинства від російської юрисдикції в середині XVIII ст.
У великих привілейованих містах влада належала магістратам. У дрібних привілейованих містах правили отамани з виборними від міського населення. В архівах зберігається донесення до військової канцелярії глухівського сотника Дем'яна Туринського, із змісту якого видно існування в Глухові посади поліцмейстера, зайнятої городовим отаманом Іваном Ульяновим, перелік вимог до поліцейської служби та розподілення обов'язків по їх виконанню міським населенням. Це свідчить про те, що поступово характер поліцейської справи набував (з 1757р.) загальноросійського характеру.
Задовго до возз'єднання Лівобережної України з Росією (1654р.) тут склались свої системи управління і судоустрою із козацьких, міських і сільських судів. Обидві ці системи були настільки злиті між собою, що в судах різного рівня головували відповідні голови адміністрації, включаючи і самого гетьмана. Слід мати на увазі, що виконання найбільш важливих завдань внутрішньої і зовнішньої безпеки при Гетьманщині забезпечувалось використанням військових підрозділів, які мали досить чітку розбудову по централізованому принципу: сотня-полк -«Військо Запорізьке». Як у «статтях» 1654 р., так і пізніше при підтвердженні повноважень кожного новообраного гетьмана включно до ліквідації гетьманства і розподілу всієї території на три губернії у 1781 р., в царських указах і маніфестах неодмінно підтверджувались права України на автономію державного управління і власну систему судочинства. Більш того, з 1728 по 1743 рік була проведена велика робота по кодифікації усіх діючих правових актів, які були зведені до збірки, виданої у Глухові в 1743 р. під загальною назвою «Права, по яким судиться малоросійський народ».
Як відмічає сучасний дослідник цього пам'ятника української правової думки В.А.Дядиченко, він був складений на основі судової практики того часу і «був одним із найбільш досконалих юридичних збірників XVIII століття».
Із змісту зібраних там наказів і розпоряджень, а також із матеріалів судових справ того часу складається система виконання поліцейських функцій органами вищого і місцевого управління. Зокрема, при відсутності поліцейського апарату, вони виконувались або безпосередньо судами, або особами, спеціально уповноваженими для конкретних випадків. При загальному розпо" ділі адміністративних і судових функцій, не були визначені повноваження суду щодо проведення попереднього слідства і судового розгляду справи, і те і друге проводилось якщо не одними і тими ж особами, то з їх особистою участю, включаючи і катування, як звичайний атрибут судочинства того часу. Це було властиво для всієї системи судоустрою - від гетьмана, генеральної старшини, полкового суду до сотенної і сільської адміністрації, главами якої і очолювались відповідні суди. Із матеріалів судових справ XVII-XVIII ст. видно використання багатьох прийомів розслідування і судового розгляду, витоки яких ідуть ще від «Руської правди», а також використання термінології давньоруського права.
Такими були прийоми розкриття злочинів як «гоніння сліда» і його більш пізніший варіант «шляхування коней»; оголошення про розшук злочинців із закликом до властей про допомогу, яке в «Руській правді» називалось «закличем», а в Україні - «обволанням» від слова «волати», тобто кричати. «Обволання» робилось різними способами, в тому числі і шляхом неодноразових оголошень на ярмарках та в інших людних місцях у присутності осавула або ж ним самим. Досить часто в матеріалах судових справ згадується про проведення «трусу» з метою виявлення викрадених речей або розшуку підозрюваного у злочині і результатів таких слідчих дій. Розкриття інших поширених злочинів (крадіжки, зґвалтування, образи і т.ін.), як правило, розпочиналось з опитування свідків, огляд у речових доказів, огляду місця скоєння злочинів. По справам про зґвалтування, як експерти чи спеціалісти (по сучасній термінології), запрошувались старші жінки. В обов'язок місцевої влади входило забезпечення явки до суду свідків, потерпілого, підозрюваного.
Поліцейські функції забезпечення встановлених порядків в феодальних маєтках українських і польських магнатів виконували управителі та наглядачі, а кінцеве рішення про покарання приймав сам пан, який також займав, як правило, високе місце в адміністративній ієрархії. Автономність управління, в тому числі і при виконанні поліцейських функцій і акцій, зберігалась в Україні до 1783 p., коли на її територію була розповсюджена дія загально російського законодавства, зокрема, Постанови для управління губерніями Всеросійської імперії від 7 листопада 1775 р. З цього часу на території України, що входила до складу Російської імперії, стало діяти російське законодавство.
На територію України, яка в XVII ст. ввійшла до складу імперії, поширюється законодавство Росії. У вересні 1695 р. був виданий царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей нормативний акт прямо регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу удосконалюється швидкими темпами, набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади.
В 1697 році в Москві створюється Преображенський приказ, відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності по злочинам, направленим проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, по яким Преображенський приказ вів розшук і слідство, носили переважно політичний характер, але він займався і кримінальними справами.
Преображенський приказ широко використовував досвід оприччини Івана Грозного і Розбійного приказу, який був створений ще в 1539 році саме для боротьби з кримінальними злочинами, але займався і політичними справами.
Преображенський приказ займався інформаційно-розшуковою діяльністю, використовуючи як тайних інформаторів, так і офіційних чиновників, спеціальністю яких була суто розшукова діяльність.
В розшуковій діяльності широко використовувались доноси про задумані, підготовлювані і скоєні злочини. Одним із методів розшукової роботи були катування, допити віч-на-віч і інше. Свідоцтва, або визнання своєї вини на допиті осіб, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами і покладалися в основу звинувачення.
У Києві, який був включений до складу Російського царства, в 1699 році була створена військова поліція, яка несла патрульну службу, здійснювала нагляд за приїжджаючими до міста, вела розшук злочинців. Поліція нараховувала дві сотні стрільців, яких очолювали сотники. Київ був єдиним містом на Правобережній Україні, яке відійшло до складу Російського царства. В ньому були сильні впливи недавнього володарювання Речі Посполитої. Одним із завдань поліції було переслідування прибічників польської орієнтації і «підозрілих скопищ», які розоряли край.
В другій половині XVII ст. на цій території України поряд з традиційними формами забезпечення правопорядку, які склалися в період Гетьманщини, поширюється і судово-розшукова система російського уряду.
Свої особливості мала розшукова діяльність на землях України, що знаходилась під польською владою. До 1647-1648 pp. у воєводствах, повітах, коштелянствах та староствах ці функції виконували воєвода та його помічник (підвоєвода), генеральний возний повітового (земського) суду з помічниками, каштелян - керуючий королівської фортеці та її округи, каштелярії, королівський староста та його помічник (підстароста). Воєводам та королівським старостам адресовані численні звернення сеймів та указів щодо розшуку, затримання, ув'язнення та покарання втікачів, злодіїв, порушників кордонів держави.
Найчастіше в численних описових актах книг згадується возний повітового (земського) або градського суду - особа, яка безпосередньо виїздила до місця пригоди, робила його огляд, опитувала свідків, розшукувала злочинців або втікачів-селян, документувала нанесення пошкоджень потерпілому або псування його майна.
В містах магдебургського права поліцейські функції виконував війт -голова лави (судового органу магістрату), який був головною посадовою особою в забезпеченні правоохоронної діяльності в місті, "нічним" бурмістром - начальником міської варти, що слідкував за дотриманням громадського порядку, вимог протипожежної безпеки та додержанням правил торгівлі. У Львові нічна варта, що охороняла місто в нічний час, діяла уже в 1507 р.
Попереднє слідство по злочинам вів інстігатор - службова особа допоміжнього апарату магістрату, він же виступав у лаві (суді) як позивач. При суді був і кат, посада якого була офіційною. В його обов'язки входило катування обвинувачених на допитах. В маєтках поліцейські функції виконувалися їх володарями (князями, шляхтичами), різними управителями та наглядачами, в королівських маєтках - намісниками. В селах (містечках) поліцейські функції виконували громадські старости. Крім того, існували так звані сеймові комісари, яким давали тимчасові доручення щодо розслідування злочинів і розшуку злочинців у надзвичайних обставинах.
Розвинута система охорони громадського порядку і розшуку склалась на Запорізькій Січі. Представники козацької старшини наділялись додатковими повноваженнями поліцейського характеру. Так, довбиш Війська Запорозького (відповідаючий за військові літаври, котрими скликалися козаки на Раду та інші зібрання на Січі) вів також розшук так званих харцизяк-гультяїв, гайдамаків, які грабували купецькі каравани. Для цього йому придавалися відповідні козацькі команди. Був на Січі охоронець і наглядач за мірами і вагами, які служили еталоном для купців - кантаржій. Він збирав прибутки на користь війська з товарів, що ввозилися на Січ.
Попереднє слідство доручалося вести або осавулам, або спільно військовому довбишу та полковникам паланок, на території яких скоївся злочин. На допитах у пушкарні, яка служила в'язницею, був присутній пушкар Війська.
Кош видавав також накази щодо охорони лісів, про заборону випалювати вугілля і нищити ліси: «Щоб защадевши леса... можно было й попереды чем корыстоватись)...»
Відомо також, що відряджались особливі козацькі команди для охорони байраків від знищення їх російськими військовими. Існувала і річкова охорона на човнах запорозьких, або дубах. Була спеціальна охорона й на перевозі у Кодаку, якою відав шараф. Пристав кримських соляних озер видавав дозволи козакам на забезпечення сіллю.
Про високий розвиток поліцейських функцій у Запорізькій Січі свідчить те, що кіш видавав козакам, які виїздили за кордони Січі, паспорти. Відомий паспорт коша Війська Запорозького від 2 травня 1741 р.., що був виданий Василю Звіру на право поїздки для продажу риби в містах Лівобережної України: «Сего явитель, Василь Звир, з работником..., козак куреня Дядковского двома возами при статку коней за ведомом нашим кошовским в малоросийские городы для продажи рибу отвозит. За которого давши знать всих властей належите просим хотеть ему певную подавать виру й свободный показуйте туда й обратно пропуск, понеже бо они с татарами нигды не сообщалися. Чего ради во вернисть, с подписанием имени нашого кошовского, дан ему сей паспорт з благополучного места. 3 Коша, майя 2, 1741 году.
Вашим Панским Милостям всего добра приятель Семен Иеремиевич, атаман кошовий войска Запорожского Низового з товариством.
Мисце печатки Вийська Запорозького Низового».
Характерно і те, що потерпілі, які мали тілесні ушкодження, підлягали обслідуванню на наявність побоїв. В архівах коша є акт обслідування потерпілого Івана Гараджі у Новому Кодаку.
У 1772 р. Східна Галичина була приєднана до складу Австрійської монархії Габсбургів, як королівство Галичини і Воло-домерії, у зв'язку з чим відбулась заміна польського законодавства на австрійське. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1768р. був розповсюдженій і на територію західноукраїнських земель. У 1796 р. було введено в дію західноукраїнський кримінальний кодекс, який був відносно прогресивним на ті часи, пом'якшував покарання, передбачав правовий захист, розгляд справ тільки в судах. Судочинство здійснювали, як правило, поміщики - судді, але вони мали складати спеціальні іспити на право здійснення судової влади. Якщо ж хто не складав іспиту, то мав на свої кошти утримувати особливого суддю. В розгляді справ в судах мали право приймати участь і адвокати, але їх було мало, і їхні послуги коштували дорого. Розшукові функції виконували військові начальники, старости і начальники повітів. Адміністрація місцевих територіальних одиниць підпорядковувалась Міністерству внутрішніх справ, представники якого призначались королем з вищої аристократії.
4. Організація поліцейського апарату та розшукової діяльності в XIX- на початку XX ст.
Важливим етапом становлення розшукових органів, що діяли на Україні, слід вважати кінець XVIII - початок XIX ст. В цей час в Російській імперії, до складу якої входила і Україна, абсолютна влада самодержавства стає необмеженою, створюється величезний бюрократично-чиновничий апарат, головне місце в якому посідають адміністративно-поліцейські органи. В цілому в Російській імперії посилюється каральна функція державної машини, централізується апарат управління, організується бюрократична система управління різними сферами державного життя. У 1802 р. створюються міністерства, які очолюються міністрами - єдиноначальними керівниками відомств. Одним із перших було засновано Міністерство внутрішніх справ. Його головним завданням було «печись о повсеместном благосостоянии народа, спокойствии, тишине и благоустройстве империи...».
1811 по 1819 рік в Росії існувало також Міністерство поліції, яке відало всім поліцейським апаратом. Розвиток управління карально-розшуковим апаратом продовжувався шляхом централізації і призвів до зосередження усіх поліцейських органів і тюремних установ в одному відомстві - Міністерстві внутрішніх справ. Різноманітні акти по удосконаленню законодавства щодо діяльності поліцейських органів були зведені в 1833 р. до Статуту про попередження і припинення злочинів. В 1837р. видається Положення про земську поліцію, яке разом з Тимчасовими правилами по устрій поліції в містах і повітах губерній (1862р.), в основному, завершило загальну реформу поліції.
Поліція, що діяла на території України, була невід'ємною частиною поліцейського апарату царської Росії. Вона керувалась її законами і виконувала, перш за все, функції по забезпеченню впровадження імперської внутрішньої політики.
У числі підрозділів, які виконували розшукові функції на території України була і внутрішня варта - вид військ, існувавших в Росії з 1811 по 1864 рік. Внутрішня варта залучалась, в основному, для несення караульної і конвойної служби. Крім загальних військових обов'язків, на внутрішню варту покладались і додаткові - виконання вироку суду, розшук і знищення «повсталих», втікачів-злочинців, придушення непокори на окраїнах імперії, конфіскація заборонених товарів, збирання податків, охорона порядку при стихійних лихах і т.п. Таким чином, внутрішня варта була суто поліцейським підрозділом, організованим на військовий лад. Під час Вітчизняної війни 1812 р. внутрішня варта використовувалась для мобілізації, навчання рекрутів і полченців, евакуації матеріальних цінностей в глибину держави. Губернатор міг давати внутрішній варті й інші доручення, що ули пов'язані з охороною громадського порядку та боротьбою злочинністю.
До реформи 60-х pp. XIX ст. в губерніях на території України дикції поліції в повітах виконували земські суди, а в містах - міські управи. Дворянство обирало земського (повітового) ісправника, який, звичайно, не був професіоналом та часто і за фізичними даними не міг виконувати обов'язки керівника поліції. Повітова поліція і міська управа діяли на основі «Положення про земську поліцію» 1837р. і «Наказу чинам і службовцям земської поліції
На поліцію в дореформений період крім розшукових функцій покладались також і інші обов'язки, в тому числі господарські і судові, які виконувати повністю було просто неможливо.
З 1862 р. в кожному повіті почали створюватися єдині поліцейські органи - поліцейські управління на чолі з повітовим ісправником. При управлінні існували канцелярія на чолі з секретарем, три столи (відділення) і архів. Так, в кримінальному столі були зосереджені розшуковий алфавіт, список взятих під нагляд та арештованих осіб, облік речових доказів. Повіти ділились на більш дрібні адміністративні структурні підрозділи (стани), дільниці (сотні) і поселення. В станах поліцію очолювали станові пристави, які призначались за поданням повітового ісправника губернатором, якому була підпорядкована вся поліція губернії. Станові пристави здійснювали розшукові і охоронні функції на території стану.
В той же час не було ніяких спеціальних інструкцій по організації і проведенню поліцією оперативно-розшукових заходів з використанням негласних освідомлювачів (агентів). Яким чином розкривались кримінальні злочини - це було суто професійною справою поліції. Поліція використовувала і підкуп, і послуги представників кримінального світу, прощаючи їм їх окремі злочини, і особистий розшук досвідчених поліцейських. Конспіративні розшукові заходи поліції поєднувались з легальними охоронними і профілактичними діями. У зв'язку з тим, що злочинці набували різної кримінальної спеціалізації (конокради, «домушники», шахраї, кишенькові злодії), поліцейські службовці також спеціалізувались по розкриттю окремих видів злочинів. В середині XIX ст. формується професійна та рецидивна злочинність, з розвитком залізничних, річкових та морських транспортних мереж з'являються злочинці-гастролери. Для розкриття таких злочинів і розшуку злочинців поліція вимушена була покладатись на таємних агентів, для яких розшукова робота ставала професією і, як правило, такими секретними інформаторами поліції ставали окремі злочинці.
Ще у 1848 р. у повітових ісправників з'явились помічники - поліцейські урядники і пристави. Якщо урядники були на державному утриманні і виконували розшукові функції професійно, то обрані населенням сотські і десятські свої обов'язки виконували безоплатно. Тимчасовими правилами про устрій поліції в містах і повіmax губерній (1862 p.), а вони діяли майже півстоліття, збереглась окремо від повітової поліції і міська поліція в усіх губерніях і окремих містах. На початку XX ст. в Україні міська поліція, крім 9 губернських центрів, діяла також у містах, що управлялися градоначальниками (Одеса, Керч, Севастополь, Миколаїв) і ще в 9 містах (Кременчук, Маріуполь, Бердянськ, Бердичів і деяких інших).
В таких містах діяли поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. При міських поліцейських управліннях були створені канцелярії на чолі з секретарями, в яких служили писарі і посильні. В підпорядкуванні міського поліцейського управління знаходились виконавчі чиновники поліції, дільничі і міські пристави та їх помічники, поліцейські наглядачі, «нижчі чини» - городові і інші поліцейські службовці. Територіальне міста ділились на частини, дільниці, околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці - дільничі пристави. У кожного із поліцейських чинів була своя оперативно-розшукова компетенція.
14 червня 1880р. при міській поліції Києва була створена розшукова частина поліції, спеціально призначена для попередження, розкриття кримінальних злочинів і розшуку злочинців.
Організацію і діяльність розшукової частини регламентувала «Інструкція чинам Київської сискної поліції», якою приписувалось чинам розшукової поліції «... завжди діяти цілком таємно і надто обачливо,...все знати, все бачити і водночас намагатися не бути ніким поміченим, зберігати довірену їм службову таємницю і нікому із сторонніх осіб не розповідати про цілі і плани своїх службових дій і взагалі в розмовах з будь-ким бути надто стриманим і тактовним». При виконанні своїх службових обов'язків вони повинні бути «холоднокровними, терплячими і ввічливими і ні в якому разі не дозволяти собі ображати причетних до справи осіб словами або діями».1
В §89 згаданої Інструкції говорилось: «Необхідно пропускати через фільтр дізнання будь-які одержувані по справі агентурні відомості, якими б вони дивними не здавалися, і ті з них, які виявляться достовірними, класти в основу дізнання». Штати поліції постійно збільшувались. Так, у 1902р. в Харкові поліція була збільшена з 407 до 501, а у Києві з 583 до 666 чол.
Згідно з Законом від 5 травня 1903р. в європейських губерніях у тому числі і в Україні, була створена повітова поліцейська варта, до складу якої входили урядники і вартовики. В кожній волості - один урядник і певна кількість вартовиків. Поліцейська варта виконувала поліцейські функції, а також складала військову частину призначену для придушення безладдя силою зброї.
Зростання кримінальної злочинності викликало необхідність посилення розшукової служби, в зв'язку з чим, згідно з Законом від 6 липня 1908 р. в усіх губернських і ряді інших міст були організовані розшукові (сискні) відділення чотирьох розрядів. Штати розшукових відділень залежали від розряду і складали від 8 до 20 чоловік. До складу відділення входили начальник відділення, його помічник, поліцейські наглядачі та чиновники, завідувачі столами, перекладачі, писарі, посильні. Начальники розшукових відділень і їх помічники призначались губернатором за погодженням з прокурором окружного суду.
На виконання зазначеного вище Закону в 1910 р. була затверджена Інструкція чинам розшукових відділень відносно здійснення агентурного і зовнішнього спостереження. Керував роботою розшукових відділень Департамент поліції, який входив до складу Міністерства внутрішніх справ. Циркуляром від 18 листопада 1911р. чинам розшукових відділень було наказано займатись «только уголовным розыском », але їх робота часто перехрещувалась з політичним розшуком.
У 1916 р. штати поліції були знову збільшені. Якщо раніше на одного поліцейського приходилося 500 жителів, то з цього часу - 400, а на поліцейського вартовика - 2 тис. жителів проти 2,5 тис. раніше. Було також посилене озброєння і підвищене фінансове забезпечення поліцейських чинів. Загалом, в силу різних причин (малочисельність штату, непрофесійність, фінансові обмеження), розшукова справа була поставлена незадовільно. В 1909 р. київський губернатор доносив Департаменту поліції, що розшукова робота «слишком ничтожна, чтобы иметь какое-либо серьезное значение для предупреждения и пресечения преступлений, а тем более для раскрытия уже совершившихся преступлений и проступков». Губернатор відмічав також, що кримінальна злочинність «за последние полтора, два года заметно возросла, а процент раскрытых преступлений понизился до минимума». Як бачимо, злополучний процент розкриття злочинів і тоді був актуальним.
На початку XX ст. складається система професійної підготовки поліцейських кадрів. У Києві і Харкові створюються школи урядників поліцейської варти. В 1910 р. школи урядників діяли в 14 губерніях, видавався журнал «Вісник поліції», розроблялись програми навчання поліцейських та різні посібники для практичної роботи. Але при загальній малограмотності і плинності кадрів поліції ці заходи швидкого результату дати не могли.
У другій половині XIX ст. відбулися значні зміни і в соціально-політичному житті західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорщини. Там була створена політична поліція - жандармерія, яка практично могла прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу. В місцевих органах влади поряд з поліцією розшукові функції виконували повітові старости, які призначалися міністром внутрішніх справ з представників польських багатих землевласників та промисловців. Повітові старости були наділені широкими повноваженнями у вирішенні різноманітних питань, оскільки їм підпорядковувалась жандармерія. Вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території повіту. Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ діяли мирові суди. Для здійснення нагляду за законністю в державних установах, участі в судових справах, нагляду за розшуковою діяльністю поліції, слідством та місцями ув'язнення була створена прокуратура.
Лютнева революція 1917 року призвела до розвалу і розгрому царського поліцейського апарату на Україні. Повсюди проходили розгони і роззброєння поліції та арешти поліцейських. Серед заарештованих урядовців царської адміністрації у Харкові у числі перших був начальник міської поліції. Ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки постанов, які були направлені на ліквідацію старої правоохоронної системи. 6 березня 1917р. було оголошено про ліквідацію Корпусу жандармів і політичну амністію, 11 березня було скасовано Департамент поліції, 12-го відмінено смертну кару, 17-го березня заборонено застосовувати до арештантів і поселенців покарання різками, накладання кайданів, одягнення заспокійливої сорочки.
Під керівництвом більшовиків, представників інших політичних партій в містах і селах. Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Катеринославщини та в ряді інших місць проводилась активна ліквідація поліції і жандармерії. Тоді ж, 5 березня кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: «Багаточисельним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалася під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося».1 Замість поліції революційною владою стали створюватись підрозділи пролетарської міліції, Червоної і Чорної гвардії, інші правоохоронні органи. До охоронно-розшукової діяльності залучались неосвічені особи, часто з низькими моральними якостями, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям та особистими інтересами. Це створило умови для грубого попрания прав людини, свавілля влади, поширення хаосу, анархії і безладдя. Революційні солдати, дезертири, звільнені з-під арешту злочинці, маючи при собі зброю, не визнавали ніяких правил поведінки і не підкорялись нічиїм наказам чи вимогам.
«Так, 24 серпня 1917р. на міліціонера Бандурку, який за наказом командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у Київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С.Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника».
Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні-влітку 1917р. спонукала населення до самостійного пошуку захисту від злочинності і анархії, у зв'язку з чим почали створюватись українські добровільні міліцейсько-військові формування - Вільне козацтво.
Вони з'явилися спонтанно в 1917-1918 рр. для «оборони вольностей українського народу» та охорони громадського порядку від «банд збільшовичених дезертирів». Відділи Вільного козацтва були організовані за територіальними принципами: в селах - сотні, волость становила курінь, курені повіту - полк, полки округа - кош. Старшина була виборна; озброєння вони купували на кошти із зібраних податків. У 1917р. Вільне козацтво поширилося на Київщину, Волинь, Херсонщину, Полтавщину й Чернігівщину і складалося переважно з селян, подекуди охоплюючи й робітників (особливо в Києві). Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, що проходив у Чигирині в липні 1917 р., репрезентував 60 тис. чол. організованого козацтва. Там же отаманом Вільного козацтва був обраний генерал П.Скоропадський. Козакам заборонялося робити арешти і обшуки без доручення судових органів чи місцевої адміністрації, вказівки яких по боротьбі зі злочинністю для підрозділів Вільного козацтва були обов'язковими.
До січня 1918р. Генеральна рада Вільного козацтва в Чигирині підлягала Генеральному Секретаріату внутрішніх справ, а з січня 1918р. - Секретаріату військових справ. З початком громадянської війни Генеральний Секретаріат став перетворювати Вільне козацтво на територіальну армію. В березні-квітні 1918р. на вимогу окупаційного німецького командування Вільне козацтво було роззброєне. Козаки охороняли громадський порядок безкоштовно і платні від держави не отримували.
Майже одночасно в Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР) 6 листопада 1918р. Радою державних секретарів, яка виконувала функції уряду було створено Корпус державної жандармерії. Його організація ґрунтувалася на колишньому австрійському законі про жандармерію 1894р. В останній інстанції жандармерія підпорядковувалася у всіх справах Державному секретаріатові військових справ. Головну команду державної жандармерії було створено у Львові, пізніше переведено до Тернополя, потім до Станіслава. В кожній з трьох військово-територіальних областей ЗУНР було встановлено «експонованого старшину жандармерії», якому підлягали команди відділів, повітів і станиць. В лютому 1919р. було проведено реорганізацію жандармерії ЗУНР. В результаті встановлювалось, що жандармерія підпорядковується щодо забезпечення публічної безпеки державним повітовим комісарам, а в справах військових, господарчо-адміністративних, вишколу і контролю служби - своїм комендантам; в останній інстанції у всіх справах - Державному секретаріату внутрішніх справ. Посади інспекторів жандармерії було скасовано, а натомість створено при Державному секретаріаті внутрішніх справ «шостий відділ жандармерії і поліції», скасовано також пости «експонованих старшин». Для підготовки жандармів до служби командування державної жандармерії організувало «доповняючий відділ».
Після ліквідації Державного секретаріату внутрішніх справ в червні 1919р. Державну жандармерію було підпорядковано спочатку Начальній команді Українській Галицькій армії (УГА), а потім Військовій канцелярії. В липні 1919р. Державну жандармерію перейменовано на Народну сторожу, щоб не дратувати населення Центральної і Східної України згадкою про злопам'ятну російську жандармерію. Із особового складу жандармерії було створено 8 відділів Народної сторожі, службовці якої виконували розшукову діяльність й несли допоміжну військову службу в районах розташування УГА. Рішенням Державного секретаріату військових справ в березні 1919р. було створено при Залізничній військовій управі Залізничну жандармерію для боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку на залізницях.
Під час гетьманства П.Скоропадського було створено Департамент Державної варти при Міністерстві внутрішніх справ з відповідними підрозділами державної варти в губерніях і повітах, які підлягали губернським і повітовим управлінням. Підрозділи державної варти на місцях підпорядковувались губернським і повітовим начальникам. У великих містах стояли резервні дивізіони кінних вартових, а на залізниці ніс службу окремий корпус залізничної варти.
В складі Державної варти діяли розвідувальні відділи, яки займались розшуковою роботою. Начальник такого відділу мав у своєму підпорядкуванні чотири агента для розшукової роботи.
Слід зауважити, що в підрозділах Вільного козацтва, Державної жандармерії. Народної сторожі і Державної варти, які виконували по суті поліцейські функції, була слабка дисципліна, велика плинність кадрів, низький професійний рівень, відсутність належного управління, недостатнє матеріально-технічне постачання. На їх діяльності позначилися умови громадянської війни і тому вони не могли виконувати в повній мірі свої завдання. У той час охороняти порядок і боротись зі злочинністю в нашому розумінні було неможливо.
Але особовий склад цих правоохоронних структур зробив свій внесок в боротьбу за відродження української державності, що розпочалася після Лютневої революції 1917р. Важлива роль відводилась органам громадського порядку і розшуковим органам в становленні Української Народної Республіки, яка була проголошена у листопаді 1917 р. Однак процес побудови незалежної демократичної держави і її правоохоронних інститутів був припинений більшовицьким режимом, який захопив владу в Україні і створив радянську міліцію.
Протягом січня - першої половини лютого 1918р. влада на більшій частині території України була під владою радянського Народного секретаріату. Народний Секретаріат оголосив про скасування старих судових, прокурорських, слідчих органів. Повсюдно створювались ревкоми та інші надзвичайні органи радянської влади: революційні штаби, ревтрибунали, «трійки», робітничо-селянська міліція, залізнична міліція та інші підрозділи охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.
6. Оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів України за радянських часів
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. у Харкові Радянську владу і створив Українську Радянську Республіку. В зв'язку з цим більшовики стали перед завданням формування нових органів охорони правопорядку. З цією метою в складі Радянського уряду України - Народного Секретаріату - було створено Секретарство судових справ, на яке покладалася організація та керівництво міліцією, охорона громадської безпеки, організація боротьби зі злочинністю.
На початку 1919 р. у складі Ради Народних Комісарів Української Радянської Республіки було організовано Народний Комісаріат внутрішніх справ.
Декретом Ради Народних Комісарів України від 9 лютого 1919р. було створено робітничо-селянську міліцію, основним завданням якої була «охорона революційного порядку та особистої безпеки громадян», а також боротьба «з кримінальними злочинними елементами, які є наслідком капіталістичного ладу»1.
16 квітня 1919 року Рада народних Комісарів України прийняла декрет «Про організацію карного розшуку», а 11 травня 1919 року Народний Комісаріат Юстиції на виконання вказаного декрету затвердив Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції. Цим нормативним актом визначались завдання, структура, штати, компетенція карного розшуку та судово-карної міліції і порядок їх організації на території республіки. В штати карного розшуку вводились посади інспекторів розшуку і їх помічників, реєстраторів, вожатих собак-шукачів, агентів розшуку. В центральному апараті відкривались курси з підготовки агентів розшуку, перед якими ставилось завдання: «щоб особи, які прослухали курс, повністю були підготовлені до майбутньої їх діяльності».
На агентів карного розшуку покладались обов'язки «вести неослабний нагляд за злочинним елементом і попереджувати скоєння злочинів, а також проводити розшук як осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, так і предметів і слідів, які можуть послужити розкриттю злочину». Агенти карного розшуку повинні були проживати у своєму районі і знати, за можливості, весь його злочинний світ. При цьому вони мали право користуватися послугами філерів, тобто осіб, які не перебували на службі, але давали «вказівки для розкриття злочину, розшуку вкраденого та затримання злочинців за визначену плату» на що завідуючому секцією карного розшуку відпускались таємні суми».
Назване Положення було першим нормативним актом радянських часів, який юридичне закріпив право карного розшуку мати таємну агентуру.
Для розшуку злочинців широко практикувалися проведення облав, при яких проводилось затримання осіб, які ховалися від слідства, дезертирів та інших злочинних елементів, вилучалися речі і заборонені для продажу. Агенти розшуку за прикметами розпізнавали злочинців, викрадені речі та предмети, оголошені в розшук. Активно використовувались допомога в містах і сільських виконавців в збиранні інформації та в спостереженні за окремими особами чи будинками.
Формування української міліції проходило у важких умовах: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Слід сказати, що часто міліція використовувалася радянськими органами як каральний інструмент для боротьби з населенням, що поставало проти влади більшовиків. Але все ж основною функцією міліції було забезпечення правопорядку, здійснення розшукових функцій, захист громадян від злочинності. І цю функцію вона, не зважаючи на труднощі, виконувала.
По мірі зміцнення радянської влади, НКВС поступово звільнявся від функцій, пов'язаних із радянським будівництвом та веденням народного господарства. В складі НКВС створюється єдине центральне адміністративне управління, до складу якого увійшли адміністративний відділ, міліція та карний розшук.
В 1924-1925 pp. було проведено реорганізацію повітового апарату міліції. В результаті ліквідувалися зайві ланки міліції, що дозволило скоротити допоміжний персонал, заощадити кошти, а також підвищити рівень керівництва повітової міліції.1 28 березня 1927р. ВЦВК та РНК затвердили нове Положення про НКВС, в якому особливу увагу було звернуто на «зональне адміністрування і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки». В такому вигляді НКВС функціонував до кінця 20-х pp.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від ЗО грудня 1930 р. НКВС союзних республік ліквідовувалися, а їхнє місце посідали управління міліції та карного розшуку, що утворювалися при раднаркомах республік. У постанові зазначалося, що причиною цього заходу була необхідність введення жорстокої дисципліни та надання більшої самостійності в управлінні органами по боротьбі зі злочинністю та охорони громадської безпеки і революційного порядку у зв'язку із загостренням класової боротьби в суспільстві.
25 травня 1931 р. РНК СРСР затвердив Положення про робітниче-селянську міліцію. Згідно з цим документом, органи міліції були повинні здійснювати нагляд за дотриманням законів і постанов органів влади, проводити боротьбу зі злочинністю, розслідувати кримінальні справи, охороняти державне і громадське майно, а також забезпечувати особисту безпеку громадян. Міліції дозволялось проводити оперативно-розшукову діяльність.
23 квітня 1932 р. РНК УРСР затвердив Статут, згідно з яким організовувалась діяльність Головного управління робітничо-селянської міліції та її обласних управлінь.
На шляху централізації органів внутрішніх справ важливим став 1934 рік, коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). В УРСР було створено НКВС, який до речі не був самостійним, оскільки функціонував на підставі Положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки ОРД по забезпеченню революційного правопорядку і державної безпеки, охорони соціалістичної власності.
В березні 1937 р. в Головному управлінні міліції СРСР і УРСР був утворений відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності з правом ОРД.
Після приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії був установлений новий адміністративно-територіальний поділ України. На цих землях згідно наказу НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. «Про організацію НКВС Західної України» були організовані 4 нових обласних управління: Львівське, Тернопільське, Станіславське, Луцьке та повітові апарати і відділи залізничної міліції.
В лютому 1941 р. у Західній Україні була утворена така система: обласні управління НКВС, міські відділи НКВС, повітові (районні) відділи НКВС, селищні відділення та дільниці НКВС. Основний напрямок ОРД в новоутворених областях зосереджувався на сприянні зміцнення на їх території радянської влади.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від лютого 1941 р. НКВС СРСР був поділений на два наркомати: Наркомат внутрішніх справ і Наркомат державної безпеки, але вже 20 липня 1941 р. ці наркомати були знову об'єднані в один - НКВС.
На цьому закінчується довоєнний період діяльності міліції. Він характеризується не тільки активною боротьбою зі злочинністю, але й особливостями політичного і суспільно-економічного розвитку України у складі СРСР. Як і іншим державним структурам, міліції притаманна була надмірна централізація в управлінні, коли всі питання вирішувались у Москві, безкінечні реорганізації та структурні перебудови. Міліція, як і органи внутрішніх справ в цілому, використовувалась перш за все як інструмент перетворення в життя політики правлячої Комуністичної партії. У зв'язку з цим мало місце використання міліції для виконання не властивих для неї функцій: участь в репресіях проти власного народу та карантинних заходах за часів голодомору 1932-1933 pp., забезпечення примусових заходів колективізації, здійснення нагляду за масами населення, що мобілізувалось на будівництво промислових об'єктів по програмі індустріалізації. Партійні органи безпосередньо займались комплектуванням кадрів міліції. При цьому переважали не ділові якості, професійна підготовка, а суто класовий, партійний підхід по ідеологічним ознакам. Але незважаючи на це, особовий склад міліції і сам не уникнув чисток і репресій, що проходили в Україні в 30-ті роки, труднощів з матеріальним забезпеченням, складнощів в соціально-побутових умовах.
Діяльність органів внутрішніх справ України в роки Великої Вітчизняної війни відображена в спеціальній літературі досить широко, хоч і однобоко. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» вимагав від місцевих органів державної влади надавати допомогу і повне сприяння військовому командуванню у використанні сил і засобів в цілях оборони держави, підтримання безпеки і громадського порядку. На всій території України, як і в цілому в Союзі, вводився особливий правовий режим, яким значно розширювались повноваження військової влади, застосування надзвичайних заходів по боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку, державної безпеки і обороноздатності. Слід зауважити, що за роки війни структура органів НКВС СРСР суттєво не мінялась. В союзних республіках діяли наркомати внутрішніх справ, в областях -управління внутрішніх справ, а в містах і районах - відділи НКВС. В їх підпорядкуванні знаходились управління, відділи, відділення міліції. Начальники управлінь міліції союзних республік були заступниками наркомів внутрішніх справ, а начальники управлінь міліції областей і країв - заступниками начальників УНКВС, начальники міськрайвідділів, відділів міліції - заступниками начальників відповідних відділень НКВС.
В роки війни міліція України, крім своїх обов'язків по боротьбі із злочинністю і охороні громадського порядку, приймала безпосередньо участь в бойових діях, боролась з дезертирством, мародерством, панікерами, розповсюджувачами різного роду провокаційних чуток, займалась очищенням міст, маючих оборонне значення від злочинного елементу, забезпеченням організованої евакуації населення і майна, вела боротьбу на залізничному і водному транспорті з крадіжками евакуйованих і військових вантажів, забезпечувала вимоги комендантської години, обмеження пересування автотранспорту, крім військового, здійснювала нагляд за дотриманням пожежної безпеки, протиповітряної оборони.
В процесі звільнення України від окупації, НКВС УРСР розпочав комплектування органів міліції. Основним джерелом поповнення органів міліції були демобілізовані воїни, партизани, а також робітники і колгоспники, які виявили бажання працювати в міліції. Організаційні форми побудови радянської міліції в звільнених районах запишались такими ж, як і в довоєнний час. Міліція була в складі управлінь НКВС областей, міст, районів, а начальники підрозділів міліції - заступниками начальників структур НКВС.
Основними структурними підрозділами управління міліції області були політичний, карного розшуку, оперативний, БРСВ (боротьбі з розкраданням соціалістичної власності), паспортний, ДАІ і секретаріат. Штатна чисельність обласних управлінь НКВС і міліції затверджувалась на засіданнях бюро обласних комітетів КП(б)У. Оператшно - розшукова діяльність дозволялась карному розшуку, оперативним підрозділам та підрозділам БРСВ.
Оперативно - розшукова діяльність була пов'язана з великими труднощами і ускладнювалась тим, що багато злочинців були озброєні, діяли віроломно і підступно, мали за плечами школу бойових дій на фронті. Все це вимагало від оперативних працівників пильності і мужності, відваги, готовності до самопожертви.
Характерним для розшукової діяльності міліції України в роки війни було посилення зв'язків з населенням, що проявлялись в різних формах, зокрема в створенні винищувальних батальонів і бригад сприяння міліції (бригадміл). З метою широкого залучення громадськості в активну роботу по охороні правопорядку в звільнених районах, були намічені заходи щодо проведення систематичних доповідей і звітів про діяльність міліції керівних осіб на підприємствах і колгоспних зборах, звітів дільничних уповноважених про свою роботу на зборах мешканців в домоуправліннях. На таких зустрічах обговорювались причини і умови, що сприяють зростанню злочинності та шляхи їх усунення. Для цього складались щомісячні календарні плани проведення такої роботи, які узгоджувались з керівниками підприємств та затверджувались в місцевих партійних органах.
Післявоєнний період (1946-1954рр.) став важливим етапом в формуванні і розвитку правоохоронних органів України, особливо що стосується оперативних підрозділів. Політичні причини та тяжкі соціальні умови, що склалися в післявоєнний час, особливо зростання злочинності, найбільш небезпечних її видів (бандитизм, вбивство, розбій) змусили уряд провести чергову реорганізацію органів міліції.
Так, 18 березня 1946 р. за рішенням Верховної Ради СРСР НКВС був перетворений в МВС СРСР. Аналогічні зміни були проведені і в союзних республіках.
Провідна роль в боротьбі зі злочинністю і, особливо, в опера-тивно-розшукових заходах, належала відділам карного розшуку, штати яких були збільшені. Так, в липні 1946 р. відділ карного розшуку ГУМ МBC СРСР був перетворений в Управління карного розшуку. Його діяльність будувалась у відповідності з спеціально розробленим Положенням. Начальник цього управління підпорядковувався безпосередньо начальнику Головного управління міліції та його першому заступнику.
Зростання бандитських проявів на території СРСР, а особливо в Україні, зумовило МВС СРСР прийняти 3 грудня 1946 р. спеціальну директиву, яка ставила головним завданням всієї роботи боротьбу з бандитськими проявами, вбивствами, розбоями, грабунками і іншими небезпечними видами злочинів. Створювались спеціальні підрозділи по боротьбі з бандитизмом з правом ОРД. Для більш успішного виконання цієї задачі відділам боротьби з бандитизмом в оперативному відношенні були підпорядковані працівники карного розшуку районних та міських органів внутрішніх справ. Одночасно приймається ряд відомчих нормативних актів, направлених на удосконалення агентурно-оперативної роботи.
Економічна криза та розруха, що були наслідками війни, зумовили ріст економічних злочинів. Забезпечення боротьби з цим видом злочину було справою всієї міліції, але основна роль відводилась відділам боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією. Для того, щоб розкриття економічних злочинів було більш повним, для працівників цих підрозділів організується навчання методам розслідування економічних злочинів, вводиться спеціалізація по розкриттю окремих видів економічних злочинів, відповідно з чим перебудовується і оперативно-розшукова діяльність.
Внаслідок проведення грошової реформи в 1947 р. перед органами міліції постали нові завдання щодо збереження грошової маси, боротьбі з карбуванням фальшивих грошей, розкраданням і розтратами соціалістичного майна.
В лютому 1948 р. в складі Головного управління міліції МВС СРСР і союзних республік, областей були виділені слідчі відділи і відділення, які мали право використовувати матеріали ОРД.
З метою більш оперативного управління лінійними підрозділами по вертикалі в липні 1949 р. в УББ МВС СРСР були створені відділи по керівництву оперативною роботою, по боротьбі з кримінальною злочинністю, боротьбі з бандитизмом, слідчої роботи. В УМВС областей республіки були посилені відділення по боротьбі з бандитизмом, а в міських районних відділах внутрішніх справ - апарати по боротьбі з бандитизмом. Розроблені були також функціональні обов'язки новоутворених структурних підрозділів, головними серед яких були завдання по агентурній роботі оперативних працівників.
В жовтні 1949 р. за рішенням Уряду органи міліції були передані із Міністерства внутрішніх справ в Міністерство державної безпеки, на яке покладалось:
- управління міліцейською службою, яка займалась питаннями охорони громадського порядку і громадської безпеки;
- проведення адміністративних заходів щодо виконання законів і розпоряджень центральних і місцевих органів влади;
- боротьба з розкраданням державної власності і спекуляцією;
- карний розшук.
Відділам карного розшуку і боротьби з розкраданням державної власності і спекуляцією відомчими актами надавалось право ОРД. Знову була розроблена нова структура місцевих органів міліції, вводився лінійний принцип (по видам злочину) підпорядкування.
У зв'язку з політичними змінами в країні ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і Президія Верховної Ради СРСР 6 березня 1953 р. прийняли спільне рішення про об'єднання союзних і республіканських міністерств державної безпеки і внутрішніх справ в єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.
Враховуючи пропозиції союзних республік, необхідність посилення боротьби з найбільш масовими злочинами та рівень підготовки кадрів міліції, Президія Верховної Ради СРСР 6 квітня 1963 р. прийняла Указ «Про надання права проведення попереднього слідства органам охорони громадського порядку», яким розслідування кримінальних справ по цілому ряду категорій злочинів доручалось слідчим органам охорони громадського порядку.
Спочатку слідчі підрозділи були створені на рівні міністерств і управлінь. При міськрайорганах працювали слідчі відділення (групи), які не входили до їх організаційної структури, а входили в штати обласних слідчих апаратів. Але така практика себе не виправдала, тому, що слідчі були відірвані від місцевої міліції, через те в січні 1970 р. слідчі підрозділи увійшли до складу міськрайорганів.
Найважливішою організаційною реформою системи охорони громадського порядку згідно з постановою Ради Міністрів УРСР було утворення в містах і районах на базі органів міліції - відділів (управлінь) внутрішніх справ.3 Раніш існуючі самостійно слідчі апарати, підрозділи позавідомчої охорони, інспекції виправних робіт та інші підрозділи увійшли до складу відділів (управлінь) внутрішніх справ і були підпорядковані начальнику відділу (управління). Таким чином, була створена єдина структура органів внутрішніх справ.
У 1969 р. з метою посилення ОРД замість Головного управління міліції МВС УРСР були утворені самостійні структурні підрозділи - Головне управління карного розшуку, Управління по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, Управління ДАІ та ін.
З метою удосконалення організаційної роботи та управління органами внутрішніх справ у 1971 р. в МВС УРСР та УВС облвиконкомів були утворені штаби як основні органи управління, які займались аналізом злочинності, здійснювали контроль за станом ОРД, розробляли управлінські рішення щодо найважливіших проблем боротьби зі злочинністю.
В 70-80-ті роки в радянській правовій науці активно проводилось вивчення проблем ОРД правоохоронних органів. Саме в цей час виходять із друку праці Д.В. Гребельського «Теоретические основы и организационно-правовые проблемы оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел» (1974), В.А. Лукашова "Введение в курс «Оперативно-розыскная деятельность органов внутренних дел» (1976), Г.К. Синилова «Правовые и тактические основы оперативно-розыскной деятельности» (1983), В.Карпеця «Сыск» (1983) та ряд інших.
В роки перебудови (1985-1990) спостерігається намагання центрального апарату КПРС посилити партійний вплив на керівництво органами внутрішніх справ. В рішеннях XXVII з'їзду КПРС, XXVII з'їзду КП України, XIX Всесоюзної конференції КПРС ставляться завдання перед правоохоронними органами щодо посилення боротьби зі злочинністю, зміцненню соціалістичної законності. Ще більш рішуче проблеми охорони правопорядку ставились в рішеннях XXVIII з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду КП України. Поряд із завданнями охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю виникли питання боротьби з націоналізмом, сепаратизмом, озброєними формуваннями, політичними злочинами. Партійний апарат намагався, а в ряді випадків і робив це, залучати органи внутрішніх справ до боротьби з національно-визвольними рухами (Литва, Латвія). Але рішення правлячої Комуністичної партії уже не мали тої сили як попередні і не стали директивними документами в діяльності правоохоронної системи України.
Під тиском демократичних настроїв, змін в зовнішній і внутрішній політиці, ЦК КПРС приймає у 1986 р. постанову «Про подальше укріплення соціалістичної законності та правопорядку, посилення охорони прав та законних інтересів громадян». В документах МВС СРСР і відповідних документах МВС УРСР по виконанню цієї постанови, чи не вперше, як головне, ставиться завдання по захисту прав та законних інтересів громадян. Органи внутрішніх справ як органи влади в практичній діяльності зустрілись з рядом явищ, які не були врегульовані діючим законодавством, зокрема забезпечення охорони громадського порядку під час організації та проведення зборів, мітингів, вуличних маніфестацій та демонстрацій, не визначені були і функції органів внутрішніх справ при надзвичайному стані, який уже в ряді місць запроваджувався. У зв'язку з цим 28 липня 1987 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних проходжень та демонстрацій у СРСР», а 3 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану».
Для виконання цих рішень особовий склад органів внутрішніх справ України за розпорядженням МВС СРСР не раз направлявся в «гарячі точки» СРСР: Нагірний Карабах (лютий 1988р.), Тбілісі (квітень 1989р.), Баку (листопад 1988р.), Прибалтика (1990р.), Зугдіді, Руставі, Середня Азія та ряд інших місць, де в умовах міжнаціональних та політичних конфліктів встановлювався режим особливого або надзвичайного стану. Значна група працівників органів внутрішніх справ України перебувала за завданнями МВС СРСР в Афганістані. Працівники органів внутрішніх справ України самовіддано несли службу в особливих умовах зони Чорнобильської катастрофи. В 1990 р. значно розширюються права міністрів внутрішніх справ союзних республік та начальників обласних управлінь внутрішніх справ за рахунок делегування їм повноважень з боку МВС СРСР.
В 1985-1990 pp. МВС УРСР було видано ряд наказів, в яких визначались форми і методи ОРД органів внутрішніх справ, робилися спроби виявлення причин і умов злочинності. Створювались спеціальні структури, підрозділи по координації дій, аналітичні групи. Демократичні перетворення, які мали місце в суспільстві, не обминули і органи внутрішніх справ, їх діяльність стала більш відкритою, посилились зв'язки з населенням, засобами масової інформації, громадськими формуваннями, органами місцевої влади. В ряді міст і районів України (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) у 1989 р. приймаються рішення місцевих Рад щодо введення додаткової чисельності працівників міліції. В цей же час створюються перші підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, розширюється підслідність органів внутрішніх справ, а також створюються слідчі частини Головного слідчого управління МВС України, вводяться посади старших слідчих по особливо важливим справам в МВС та УВС, впроваджується спеціалізація слідчих.
В останні роки перебування в СРСР органи внутрішніх справ України були втягнуті в політичні, популістські компанії, які завдали більше шкоди, чим користі.
В травні 1985 р. ЦК КПРС та Радою Міністрів СРСР, а потім і партійно-радянськими органами УРСР була розпочата загальнодержавна компанія по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, в якій органам внутрішніх справ відводилось чільне місце. Перед органами внутрішніх справ ставилось як головне завдання ОРД: пошук порушень правил продажу спиртного, зловживання спиртними напоями, виявлення самогоноваріння. Зусилля органів внутрішніх справ, зокрема міліції, були переключені з боротьби зі злочинністю на виконання партійних рішень. Вводилась спеціальна звітність оперативно-розшукових апаратів за результатами їх діяльності по боротьбі з пияцтвом.
У постанові секретаріату ЦК КП України у лютому 1986 р. були підведені підсумки за друге півріччя 1985 р. Так, було встановлено, що кількість магазинів, торгуючих спиртними напоями, скорочено на 95%, вилучено самогонних апаратів 418 тис. штук, притягнуто до відповідальності 1,1 млн. чол., з них 12,6 тис. членів або кандидатів у члени КПРС. А в дійсності проблему пияцтва було загнано в підпілля, віддано в руки тіньової економіки. Зросла спекуляція, наркоманія, а бюджет держави не отримав величезних сум фінансових надходжень. Одночасно проводилась компанія по боротьбі з наркоманією. МВС СРСР та МВС УРСР були розроблені комплекси заходів, створені спеціальні підрозділи карного розшуку, координаційні комісії для взаємодій з іншими відомствами та установами, встановлена звітність та терміни подолання цього зла. Як і під боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом, так і під боротьбу з наркоманією підводилось ідеологічне, політичне обґрунтування що приводило до формалізму і зневіри в їх виконання. Ще одна компанія по боротьбі з нетрудовими доходами була розпочата 28 травня 1986 р. згідно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами». Кожній службі органів внутрішніх справ, а насамперед оперативно-розшуковим апаратам, ставились завдання щодо виявлення громадян, які ніде не працюють і мають нетрудові доходи. Поняття нетрудових доходів вводилось таке широке, що під їх значення підпадала майже третина дорослого населення України. Встановлювалась кримінальна відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність, комерційне посередництво, заняття кустарно-ремісницькою та іншою індивідуальною діяльністю. В дійсності боротьба велася з паростками ринкової економіки, проявом самостійності в пошуках форм виживання за умов спаду виробництва і безробіття. І знову ОРД органів внутрішніх справ направлялась не на боротьбу з тяжкими злочинами, а на забезпечення політичної компанії.
В 1985-1990 pp. органи внутрішніх справ УРСР, як і в попередні роки, діяли в підпорядкуванні МВС СРСР. І хоч права МВС УРСР і УВС областей в ці роки було дещо розширені, але все рівно вони були частиною загальносоюзної системи. І загальне керівництво оперативно-розшуковою діяльністю, і кадрове забезпечення, і матеріально-технічне постачання та інші сфери діяльності органів внутрішніх справ УРСР вирішувались в центральних союзних установах, що негативно відбивалось на загальному рівні боротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку в Україні.
Література
1. Історія держави і права України / За ред. А.Й. Рогожина Ч. 1.Х., 1993. С. 113.
. Андрусяк Т.Г. Українська правова думка // Правова система України. Теорія і практика: Матеріали науково-практичної конференції. К., 1993. С.
. Бондарук Т.І. Школа західноруського права і проблеми сучасного кримінального права // Правова система України. Теорія і практика: Матеріали наук.-практ. конф. С. 100-102.
. Юшков С.В. Общественно-политическое устройство и право Киевского государства. М., 1949. С. 522.
6. Селянський рух на Україні 1569-1647 pp. K, 1993. С. 347.
. Кременецький земський суд. Описи актових книг. К„ 1965.
8. Соціальна боротьба в м Львові в XVI-XVIII ст. Львів, 1961. С.
. Архіви України. 1991. № 5-6. С. 75-84.
10. Архів Коша. Справа 174.
11. Полное собрание законов Российской империи. СПб., 1838. Т. 27.
12. В.М.Шеніков. Правові витоки карно-розшукової служби України (історичний аспект) /36.: Теорія оперативно-службової діяльності. Львів., 2000. С. 305-306.
13. Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895-1917гг.). Дис.... д-ра юрид. наук. X., 1992.
14. Державний архів Російської Федерації. Ф.102. Оп.29. Д.800. Л.42.
. О.В.Тимощук. Охоронний апарат Української держави (квітень-грудень 1918р.) Х.2000. С.21-28.
16. Советская милиция: история и современность. 1917-1987. М., 1987. С.58.
17. Правові витоки карно-розшукової служби в Україні 36. «Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів України». Л., 2000. С. 303-304.
18. Михайленко П.П. Из истории милиции Советской Украины. К., 1965. С.29.
19. Советская милиция. История и современность. М., 1987. С.79.