Природні умови Чернігівщини

Природні умови Чернігівщини

Вступ

Коли після важкої праці виїжджаєш на лоно природи і спостерігаєш, як усе живе жадібно підставляє себе під сонячне проміння, купається у ньому, коли дивиться на квітучі луки або обережно підступаєш до таємничого болота, слухаєш пташиний спів у лісі чи стоїш біля джерела-животоку, заворожений його невтомною роботою, - тоді особливо виразно відчуваєш, яка прекрасна Сіверська земля наша, кожен її куточок. Рідний край. Що може бути дорожчим для людини?

Кожного разу нас охоплює щире і радісне відчуття духовного та морального задоволення від спілкування з дивовижним і прекрасним світом природи, що оточує нас. Бо вона звеличує душу людини, збагачує її духовну культуру, виховує в ній доброту та порядність, викликає відчуття гордості за рідний край.

Видатний педагог В.О.Сухомлинський у своїй книзі "Серце віддаю дітям" відмічав, що природа є одним з найбільш благодатних джерел у вихованні дитини. "Природа стає могутнім джерелом виховання лише тоді, коли людина пізнає її, проникає думкою у причинно-наслідкові зв'язки..."

Тваринний світ - одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої країни.

Ссавці, або звірі, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм, у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Склад диких звірів у природному середовищі, не зважаючи на іноді здавалося б однакові умови життя, неоднаковий. Він залежить від багатьох екологічних умов: особливостей деревостану, наявності чагарникових заростей, трав'янистого покриву, температурних умов, вологості повітря, висоти снігового покриву, складу ґрунту тощо.

У наш час дуже часто домінуючу роль у розселенні звірів відіграють зміни людиною природного середовища, що примушує тварин пристосовуватися до нових умов існування або мігрувати. Є тварини, які не витримують змінених умов і гинуть. Тому кількість окремих звірів у природі невелика.

Різноманітні й фізіологічні пристосування ссавців - різна швидкість засвоювання їжі, зимова сплячка та ін.

Будова та спосіб життя ссавців визначає значення їх у житті людини. Ссавці є джерелом промислової і лікарської сировини, харчових та інших продуктів, необхідних для народного господарства. Хутрові звірі дають народному господарству цінне хутро, деяких з них розводять на звірофермах, м'ясо диких копитних використовується як їжа.

Використання диких звірів пов'язане з охороною і збагаченням нашої фауни. Рідкісні види тварин охороняються у заповідниках та інших заповідних ділянках, зникаючі види занесено до Червоної книги. Проводяться роботи, що сприяють відновленню зникаючих видів. Збагачує фауну акліматизація деяких звірів.

Для охорони тварин, особливо рідкісних і зникаючих видів, потрібно знати їх будову та спосіб життя, екологічні умови, практичне значення.

Дана тема досить актуальна, оскільки Клас Ссавці досить численний, і недостатньо вивчена, особливо для районів Чернігівської області.

Мета курсової роботи - з`ясувати видовий склад Класу Ссавці Ряду Копитні на території Чернігівської області.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розвязання таких завдань:

) визначити основні особливості та дати загальну характеристику природних умов Чернігівщини;

) навести систематичний склад поширених видів Ряду Копитні в області дослідження;

) охарактеризувати найбільш поширені види Ряду Копитних в Чернігівській області.

Обєктом дослідження є особливості біології та поширення ссавців.

Предмет курсової роботи складає різноманітність представників класу Ссавці на території Чернігівської області.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення особливостей та різноманітності видового складу ссавців в межах Чернігівської області.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Особливості будови ссавців

Зовнішня будова і спосіб життя

Тіло ссавців поділяється на голову, шию, тулуб, хвіст і кінцівки. Більшість ссавців - чотириногі тварини. їх тулуб піднятий над землею. Ноги мають такі ж відділи, як і в земноводних та плазунів, але розміщуються не з боків тулуба, а під ним. Такі особливості будови сприяли досконалішому пересуванню сушею. Характерною ознакою ссавців є наявність волосяного покриву (шерсті), що захищає тіло від механічних пошкоджень та несприятливих факторів середовища, відіграє важливу роль у терморегуляції. Розрізняють жорстке, пряме і довге волосся - ості та коротке і мяке - пух (підшерстя). Шерстяний покрив може складатися винятково з ості (олені) або з підшерстя (кроти). Волосся, кігті, нігті, роги та копита є похідними шкіри. На відміну від плазунів та птахів, у шкірі ссавців містяться сальні, потові, пахучі (у багатьох видів) та молочні залози. Пахучі та молочні залози - це видозмінені потові залози. Секрет молочних залоз - молоко - містить органічні речовини та мінеральні солі і служить для вигодовування малят. У всіх ссавців, за винятком першозвірів, молочні залози мають соски.

Особливості скелета

Скелет за багатьма ознаками подібний до скелетів інших хребетних тварин. Він поділяється на череп, хребет, скелет парних кінцівок. Череп складається з меншої, ніж у плазунів, кількості кісток: частина їх зростається між собою під час розвитку зародка. Мозкова коробка черепа розвинена краще, що повязано з великим обємом головного мозку. У хребті чітко виділено 5 відділів: шийний, грудний, поперековий, крижовий і хвостовий. У шийному відділі хребта завжди 7 хребців. В інших відділах хребта кількість хребців різна. Грудний відділ хребта та ребра утворюють грудну клітку. Усі хребці, за винятком крижових і більшості хвостових, сполучаються між собою рухомо. Крижові хребці та, у більшості випадків, 2 хвостових хребці зростаються, утворюючи єдину кістку - крижі. Пояс передніх кінцівок складається здебільшого з 2 пар кісток (лопаток і ключиць), тазовий - з 3 пар (сідничних, лобкових і клубових). Скелет кінцівок має типову для наземних тварин будову, але кількість пальців може бути різною (від 5 до 1).

Мязи

У ссавців складна система мязів, що забезпечує різні рухи. Найрозвинутіші мязи кінцівок. Характерною ознакою ссавців є наявність мязової перегородки - діафрагми, що відділяє грудну порожнину від черевної, а також особливої підшкірної мускулатури, що бере участь у терморегуляції, забезпечує міміку (у приматів).

Органи порожнини тіла. Нервова система і поведінка ссавців

Порожнина тіла поділена куполоподібною діафрагмою на грудну і черевну частини. У грудній порожнині знаходяться серце і легені, у черевній - шлунок, кишечник, печінка, нирки та інші органи.

Травна система ссавців складається з таких же відділів, як і в інших хребетних, але відрізняється за довжиною та диференціацією. У більшості ссавців добре розвинені мясисті губи, що служать для захоплення їжі. Диференціація зубної системи (на різці, ікла, кутні зуби) у ссавців визначається особливостями живлення. У ротову порожнину відкриваються протоки слинних залоз. Шлунок у більшості ссавців однокамерний (у жуйних копитних складається з 4-ох відділів: рубець, сітка, книжка і сичуг). Стінки шлунка містять численні залози, що виділяють шлунковий сік. Кишечник складається з трьох відділів: тонкого, товстого кишечника і прямої кишки. На межі між тонким і товстим кишечниками відходить сліпа кишка (добре розвинена у рослиноїдних ссавців). Залози стінок тонкої кишки виділяють травні ферменти; у її передній відділ (дванадцятипалу кишку) відкриваються протоки печінки і підшлункової залози. Саме в тонкому кишечнику відбувається остаточне перетравлення їжі та її всмоктування. У товстій і особливо сліпій кишках за участю бактерій, грибів і найпростіших груба їжа зброджується і розкладається (насамперед рослинна клітковина). У прямій кишці всмоктується вода і формуються калові маси, які виділяються назовні через анальний отвір. Диференціація зубів і травного тракту, наявність і різноманітність травних залоз значно інтенсифікували процес травлення і засвоєння їжі у звірів.

Органи дихання ссавців представлені легенями. На відміну від легень плазунів і птахів, у яких порожнина легенів розділена численними перегородками на камери, у ссавців на кінцевих відгалуженнях бронхів - бронхіолах знаходяться грони тонкостінних пухирців - альвеол. Стінки альвеол обплетені капілярами. Число альвеол залежить від рухливості тварин. У малорухливих лінивців їх близько 6 млн., у хижих - від 300 до 500 млн. Споживання кисню залежить від розмірів тварини (у великих тварин інтенсивність обміну речовин нижче, ніж у дрібних). Так, землерийка при масі тіла 3,5 г. споживає 7-10 мл. О, на 1 г. маси тіла за 1 год.; заєць масою 1600 г - 0,96 мл, тюлень масою 26 кг. - 0,22-0,34 мл., верблюд масою 170-330 кг. - 0,03-0,04 мл. 02. Так само від розмірів тварин залежить число дихальних рухів за хвилину: у коня воно рівне 8-16, у криси - 100-150, у миші - близько 200.Дихальні рухи (вентиляція легенів) мають істотне значення для теплорегуляції, особливо у видів із слабко-розвиненими потовими залозами. У них охолоджування повітря при його нагріванні значною мірою досягається підвищенням випаровування води, пари якої виводяться разом з повітрям, що видихається. Наприклад, у собаки при підвищенні температури середовища кількість води, яка випаровується легенями, може досягати 200 см3/год. У водних ссавців, які проводять під водою тривалий час, легені відрізняються сильним розвитком м'язової тканини.

Кровоносна система, як і у птахів, характеризується повним розділенням артеріального і венозного кровотоків, завдяки чому по тілу розповсюджується максимально окислена (артеріальна) кров. Два круги кровообігу. Серце чотирикамерне, з лівого шлуночка відходить одна (ліва) дуга аорти. Проходячи в тканинах по капілярах, кров віддає 02, насищається СО2, збирається у вени і надходить у праве передсердя. З правого передсердя венозна кров потрапляє в правий шлуночок, звідки під час систоли прямує в легеневий стовбур. Легеневий стовбур незабаром ділиться на дві легеневі артерії - праву і ліву, несучі кров до легенів. З легень окислена кров по легеневих венах поступає в ліве передсердя.

Відносні розміри серця залежать від ступеня рухової активності тварин. Так, у домашнього кролика розміри серця в три рази менше, ніж у дикого зайця. Та ж закономірність виявляється при порівнянні цього показника у кімнатного і гончого собак. Частота серцевих скорочень зменшується у міру зростання маси тварин (і відповідно зменшення інтенсивності метаболізму). Якщо у миші число серцевих скорочень за 1 хв. дорівнює 600, то у собаки - 120, у бика -40-45. Загальна кількість крові у ссавців більша, ніж у хребетних нижчестоячих груп, ще важливіше, що у ссавців значно більше еритроцитів в одиниці об'єму і більше киснева місткість крові.

Розповсюдження по тілу ссавців максимально насиченої киснем крові й інтенсивний кровотік створили передумови для постійно високого рівня обміну речовин і підтримки постійної температури тіла (теплокровності). Анатомічною основою теплокровності послужили, як і у птахів, втрата однієї з двох дуг аорти і розвиток повної перегородки між шлуночками.

Органами виділення у ссавців є бобоподібні нирки, що розміщуються у поперековій частині тіла по обидва боки від хребта. Сеча, що утворюється в них, стікає по сечоводах у сечовий міхур, а з нього по сечівнику - назовні. У ссавців видільну функцію частково здійснюють потові залози. Основний кінцевий продукт білкового обміну у ссавців - не сечова кислота, як у птахів і рептилій, а сечовина. Це пов'язано з тим, що ссавці походять від рептилій, що не втратили ще багатьох рис амфібій, і у зв'язку з розвитком плаценти. Через плаценту ембріон виводить токсичні продукти білкового обміну. Такої можливості позбавлені зародки яйцеродних тваринних, продукти обміну речовин яких нагромаджуються в яйці.

Споживання води ссавцями залежить від їх екології. Види багатьох хижаків і копитних регулярно ходять на водопій. Копитні у пошуках води можуть пробігати дуже великі відстані. Є ссавці, потреби яких у воді задовольняються за рахунок соковитої їжі, яку вони поїдають. Низка пустельних видів (в основному гризуни) зовсім не п'ють, хоча харчуються сухими кормами. Джерелом водозабезпечення служить у них метаболічна вода, яка утворюється в процесі обміну речовин (при розщеплюванні 1 кг. жиру утворюються 1 л води, 1 кг. вуглеводів - 0,5 л., 1 кг. білків - 0,4 л.). Не п'ють воду і водні ссавці.

Обмін речовин - посилена інтенсивність дихання, кровообігу та травлення забезпечила ссавцям підвищення рівня обміну речовин. Високий рівень обміну речовин та розвиток тепло-ізолюючих пристосувань (волосяного покриву та підшкірної жирової клітковини) дозволили їм зберігати сталу температуру тіла.

Головний мозок ссавців великий за розмірами, у ньому добре розвинена кора півкуль. У більшості ссавців кора півкуль утворює борозни. Координація складних рухів повязана з розвитком мозочка, який також має звивини. Складна поведінка ссавців повязана з легким і швидким утворенням великого числа умовних рефлексів.

Орган слуху у ссавців складається з трьох відділів: зовнішнє, середнє та внутрішнє вухо. У них є зовнішній слуховий прохід, три слухові кісточки в середньому вусі, і в більшості з них - вушна раковина. Гострота зору тісно повязана зі способом життя. Більшість ссавців бачать навколишнє середовище у чорно-білому зображенні, для вищих приматів характерний кольоровий зір. Органами дотику є чутливі волоски - вібріси. Характерна риса ссавців - наявність вій та брів.

Розмноження і розвиток ссавців.

Як і в інших хребетних, у самок ссавців є парні яєчники, а в самців - парні сімяники. Яйцеклітини (яйця) у більшості ссавців мають мікроскопічні розміри. Запліднення яйцеклітин сперматозоїдами відбувається в яйцепроводах самки, а розвиток зародка - в матці, у плаценті, або дитячому місці. Плацента - це орган, який забезпечує звязок між організмом матері та зародком. У плаценті кровоносні судини матері та ембріона щільно переплітаються; з материнського організму до ембріона надходять усі необхідні поживні речовини і кисень, а в материнський організм виділяються вуглекислий газ та інші непотрібні для нього речовини. У матці зародок має необхідну температуру для розвитку та захист від несприятливих умов зовнішнього середовища.

Розвинений плід при скороченні мязів матки виштовхується назовні через статевий отвір (відбуваються пологи). Ссавці, що влаштовують нори або гнізда (білки, кролики), народжують безпомічних, голих і сліпих дитинчат. Ссавці, що не роблять гнізд або інших укриттів (олені, зайці, вівці, кози), зазвичай народжують зрячих, покритих шерстю, здатних до пересування малят.

Турбота про потомство. Самки ссавців вигодовують немовлят молоком, що утворюється в молочних залозах до пологів; зігрівають їх теплом свого тіла, вилизують, захищають від ворогів, вчать знаходити їжу тощо. Турботу про потомство у деяких видів ссавців виявляють обоє батьків.

Походження ссавців.

Ссавці, як і птахи, походять від давніх плазунів. Виникли вони у першій половині мезозойської ери. їх предками вважають примітивних звірозубих ящерів, які за деякими ознаками наближались до ссавців: зуби містилися у комірках і були диференційовані на різці, ікла і кутні; череп зєднувався з хребтом за допомогою двох потиличних виростів. Рештки цих тварин знайдено у відкладах тріасового періоду. На подібність з плазунами вказують й сучасні найпримітивніші яйцекладні ссавці, які мають клоаку, воронячі кістки, відкладають яйця, вкриті зроговілою оболонкою.

2. Різноманітність ссавців

Сучасних ссавців поділяють на два підкласи: Яйцекладні (або Першозвірі) та Живородні (або Справжні звірі). До першого підкласу належить лише один ряд Однопрохідні. Другий підклас об'єднує два інфракласи: Сумчасті (з одним одноіменним рядом) та Плацентарні (який охоплює 17 рядів сучасних і 14 рядів вимерлих ссавців).

Однопрохідні, або яйцекладні, - це найбільш примітивні серед сучасних ссавців, що зберегли ряд архаїчних особливостей будови, успадкованих від рептилій, наприклад, відкладання яєць. Розвиток в однопрохідних так званих сумчастих кісток (невеличких кісточок таза) також розглядається як спадщина плазунів. Присутністю виразних коракоїдних кісток однопрохідні відрізняються від сумчастих та інших ссавців, у яких ця кісточка стала простим виростом лопатки. Разом з тим, волосяний покрив і молочні залози - це дві взаємозалежні ознаки, характерні саме для ссавців. Однак молочні залози однопрохідних примітивні й аналогічні за будовою до потових залоз, у той час як молочні залози сумчастих і вищих ссавців мають гроноподібну форму й схожі на сальні залози.

У дорослих яйцекладних зуби відсутні. В 1888 році були виявлені молочні зуби у дитинчати качкодзьоба, які у дорослої тварини зникають.

За температурою тіла однопрохідні займають проміжне становище між пойкілотермнимн (плазунами) і справжніми теплокровними (ссавцями й птахами). Температура тіла у єхидни коливається близько 30°С, у качкодзьоба - близько 25 С. Але це тільки середні цифри: вони змінюються залежно від температури зовнішнього середовища. Так, температура тіла єхидни при зміні температури середовища з +5 °С до +30°С підвищується на 4-6 °С.

У наш час ряд Однопрохідні має трьох живих представників, що належать до двох сімейств: качкодзьоба й два види єхидн. Всі вони поширені тільки в Австралії, на Новій Гвінеї й Тасманії.

Ряд Сумчасті

Сумчасті, за винятком американських опосумів і ценолестових, поширені на материку Австралії, на Новій Гвінеї і прилеглих островах. До цього ряду належить понад 250 видів. Серед сумчастих є комахоїдні, хижі й травоїдні форми. Сильно відрізняються вони й за розмірами. Довжина їхнього тіла, включаючи довжину хвоста, може коливатися від 10 см (сумчаста миша Кімберлі) до 3 м (великий сірий кенгуру).

Сумчасті - більш складно організовані тварини, ніж однопрохідні. Температура тіла в них вища (у середньому - 36 °С). Всі сумчасті народжують живих дитинчат і вигодовують їх молоком. Однак у порівнянні з вищими ссавцями у них багато давніх, примітивних рис будови, які різко відрізняють їх від інших звірів.

Плацентарні - це найбільша група сучасних ссавців, поширена на всіх континентах, у найрізноманітніших екологічних умовах. У плацентарних добре розвинена плацента, завдяки чому після закінчення вагітності народжується дитинча, здатне самостійно смоктати молоко. Добре розвинений головний мозок.

РЯД КОМАХОЇДНІ - це найдавніша група плацентарних ссавців. Ряд обєднує близько 900 видів, які характеризуються рядом примітивних ознак: зуби слабо диференційовані, півкулі переднього мозку невеликі, без звивин. Передній відділ морди у багатьох видів видовжений у хоботок, нюх розвинений добре. Представники цього ряду - тварини дрібних і середніх розмірів. Комахоїдні освоїли різні середовища існування: наземне, грунт,водне. До цієї групи належать їжаки, землерийки, кроти, хохулі.

Представники:

·Їжак європейський

·Їжак вухатий

·Білозубка мала

·Білозубка довгохвоста

·Бурозубка звичайна

·Бурозубка мала

·Кутора звичайна

·Кріт європейський

·Хохуля звичайна

РЯД РУКОКРИЛІ - єдина серед ссавців група, пристосована до справжнього польоту. Вони живуть практично на всіх континетах, крім Антарктиди. У тварин цього ряду між другим пальцем передніх кінцівок та тулубом утворюється складка шкіри, що тягнеться до верхівки хвоста і відіграє роль крила. Подібно до птахів, у рукокрилих утворюється кіль, добре розвинена грудна мускулатура. Політ швидкий та маневрений. Рукокрилі ведуть нічний спосіб життя. Зір у них розвинений слабо, проте добре розвинений слух. Більшість видів здатна до ехолокації. Вдень рукокрилі ховаються на горищах, у дуплах та в печерах. Взимку деякі види кажанів можуть здійснювати міграції. Інші впадають у сплячку. Відомо близько 1000 видів, серед яких розрізняють криланів та кажанів.

·Калонг аболетюча собака

·Вампір звичайний

·Вечірниця руда

·Підковоніс малий

·Вухань бурий

·Широковух європейський

·Довгокрил звичайний

·Нетопир лісовий

РЯД ГРИЗУНИ - це найчисельніший ряд ссавці, поширених у всіх частинах світу. Налічує близько 2000 видів, із них на Україні зустрічається 40. Гризуни характеризуються наявністю 4 різців (по 2 на кожній щелепі).У деяких видів різці не мають коренів, ростуть і сточуються все життя. Для всіх гризунів характерна висока плодовитість. Гризуни мають величезне значення в природі й відіграють важливу роль для людини. Деякі види гризунів переносять збудників багатьох небезпечних захворювань людини та свійських тварин (чуми, туляремії, енцефаліту).

Представники:

·Білка звичайна

·Бурундук сибірський

·Бабак степовий

·Ховрак європейський

·Хомяк звичайний

·Боберєвропейський

·Нутрія

·Ондатра

·Дикобраз північно-американський

·Соня садова

·Капібара велика абоводосвинка

·Морська свинка

·Шиншила

·Миша хатня

·Миша польова

·Пацюк сірий

РЯД ЗАЙЦЕПОДІБНІ - Нечисленна за кількістю видів (65 видів, в Україні - 2 види) група ссавців, яка за особливостями організації близька до гризунів. Від останніх зайцеподібні відрізняються наявністю двох пар різців на верхній щелепі (в гризунів - одна пара). Крім того, на відміну від гризунів, шлунок у них складніший за будовою. Він утворений з двох функціональних відділів: у першому відбувається бактеріальне бродіння їжі, а у другому діють ферменти шлункового соку. Зайцеподібні відіграють важливу роль як промислові тварини. Людина приручила дикого кроля і в результаті селекції вивела багато свійських форм.

Представники:

·Заєць сірий

·Заєць білий

·Кріль дикий

РЯД ХОБОТНІ - найбільші наземні тварини слони. Живляться слони грубою рослинною їжею, яку поміщають у рот за допомогою особливого органа - хобота. Хобот - це видозмінені зрослі ніс і верхня губа. Хоботом слони обмацують, обнюхують і беруть їжу. Верхні різці слона перетворені на величезні бивні, якими слони зорюють грунт у пошуках їжі. Корінні зуби (по одному з кожного боку) зношуються, а потім заміняються новими. Шкіра у слонів товста і майже позбавлена волосся.

Представники:

·Слон африканський

·Слоні ндійський

РЯД ХИЖІ - налічує близько 240 видів (в Україні - 17 видів), поширених на всіх континентах, за виключенням Антарктиди. Представники цієї групи тварин живляться переважно тваринною їжею. Характерною ознакою цих тварин є добре диференційовані зуби, розвинені ікла. По одному кутньому зубу з кожного боку щелепи перетворюється на так званий хижий зуб, який має великі розміри та гострий ріжучий край (за його допомогою тварини дроблять кістки, перерізають сухожилки). Ключиці у хижих рудиментарні або взагалі відсутні.

Представники:

·Вовк звичайний

·Собака свійський

·Шакал звичайний

·Лисиця звичайна

·Песець або лисиця полярна

·Єнотовидний собака

·Тигр амурський

·Лев

·Леопард

·Барс сніговий

·Гепард

·Рись звичайна

·Кіт лісовий

·Кіт свійський

·Видра річкова

·Калан або видра морська

·Борсук

·Росомаха

·Куниця лісова

·Норка європейська

·Ласка

·Горностай

·Соболь

·Тхір степовий

·Ведмідь білий

·Ведмідь бурий

·Ведмідь гімалайський

·Панда велика

РЯД ЛАСТОНОГІ - Група ссавців, які проводять більшу частину життя у воді, на сушу виходять лише для відпочинку, розмноження та линяння. Волосяний покрив цих тварин частково редукований, але підшкірний прошарок жиру значно розвинений. Більшість видів не має зовнішньої раковини вуха, але слух у ластоногих добре розвинений, деякі види здатні до ехолокації.

Представники:

·Морж

·Морський лев

·Морський котик

·Тюлень - монах

РЯД КИТОПОДІБНІ - група ссавців яка повністю перейшла до водного способу життя. Опинившись на суходолі, ці тварини, незважаючи на легеневе дихання, гинуть, оскільки самостійно повернутися до води не здатні. Їхні передні кінцівки в процесі еволюції перетворилися на ласти, від задніх кінцівок залишилися лише рудименти тазового поясу. Але є шкірна складка на хвості, яка виконує роль хвостового плавця. Шкіра китоподібних гола і майже позбавлена волосяного покриву, відсутність якого компенсується добре розвиненим підшкірним жировим прошарком. У китоподібних добре розвинені зір і особливо слух. Зубаті кити здатні до ехолокації. Відомо близько 90 видів китоподібних, із яких на Україні зустрічається 3.

Представники:

·Кит синій

·Сейвал

·Кашалот

·Афаліна чорноморська

·Дельфін білобокий

РЯД ПАРНОКОПИТНІ - група плацентарних ссавців, у яких, внаслідок до швидкого бігу редукуються ключиці. Парнокопитні характеризуються парною кількістю пальців на кінцівках (два або чотири, перший палець відсутній). Здебільшого ведуть наземний спосіб життя. Відомо понад 150 видів парнокопитних, яких поділяють залежно від особливостей травної системи на жуйних і нежуйних.

Представники:

·Свиня дика

·Свиня свійська

·Бегемот

·Олень благородний

·Лось звичайний

·Косуля звичайна

·Козел звичайний

·Козел свійський

·Антилопа імпала

·Антилопа гну

·Джейран

·Сайгак

·Муфлон європейський

·Баран свійський

·Жирафа сітчаста

·Зубр європейський

·Буйвіл індійський

·Корова свійська

РЯД НЕПАРНОКОПИТНІ - група тварин, що характеризується непарною кількістю пальців на кінцівках. Мають однокамерний шлунок. Перетравлювати їжу їм допомагають симбіотичні бактерії, які знаходяться у відділі товстого кишечника. Відомо 16 існуючих видів.

Представники:

·Носоріг індійський

·Кінь свійський

·Зебра гірська

·Кулан

·Осел африканський

РЯД ПРИМАТИ - група ссавців (близько 190 видів), до якої належить і людина. Спільними ознаками приматів є пятипалі кінцівки хапального типу, дуже рухливі. Великий палець протистоїть іншим, що забезпечує різноманітність рухів кисті. У більшості представників на пальцях не кігті, а нігті. Під час пересування примати спираються на всю стопу. Їхнє тіло вкрите волосяним покривом. Добре розвинений головний мозок, який у більшості має борозни і звивини, що вкривають сіру речовину його півкуль. Мозковий відділ черепа збільшений, щелепи вкорочені. Серед органів чуття краще розвинені органи слуху і зору. Поширені примати, головним чином, у тропічних і субтропічних регіонах Азії, Африки та Америки.

Представники:

·Лемур котячий

·Довгопят філіпінський

·Ігрун какарликова

·Ревун чорний

·Макак-резус

·Мартишка зелена

·Павіан гвінейський

·Бабуїн

·Гібон білорукий

·Орангутан суматранський

·Горила східна

·Шимпанзе звичайний

3. Природні умови Чернігівщини

Мабуть, всім нам у дитинстві снились джунглі Амазонки, африканські савани, пампаси Південної Америки, величні вершини Гімалаїв та засніжені простори Антарктиди. Всі ми мріяли про далекі подорожі, але далеко не кожному вдалося здійснити ці мрії. А от мандрівка по краю, де ми живемо, - цілком реальна. І, головне, - не менш захоплююча. Ви не зустрінете екзотичних, велетенських квітів, не побачите пташок розміром з метелика і метелика, розміром з пташку. Та варто від'їхати трохи від міста, пройти по зелених луках, зупинитись на березі неквапливої річки, заглибитись у ліс, поглянути на стіну струнких сосен, на крислаті дуби, тонкі гілки плакучих верб, вслухатись у різноголосий хор пташиної дрібноти, що дзвенить навкруги, - і ви зрозумієте: оце і є справжня, неповторна краса, тиха, довірлива й велична.

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км2. З півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. В геоструктурному відношенні північна частина області розміщена на схилі Воронезького щита, південна і центральна пов`язані з рифтовою зоною та північним бортом Дніпровсько-Донецької западини. Розташована область на півночі України у 2-х фізико-географічних зонах Полісся і Лісостепу, що обумовлює своєрідність її ландшафту. Майже цілком область розміщується у Придніпровській низовині, південна її частина у межах Полтавської рівнини і має переважно рівнинну, злегка хвилясту поверхню, в цілому сприятливу для господарської діяльності. Абсолютні висоти 100-220 м (максимальна відмітка 222 м біля с. Березова Гать). Переважають ерозійно-акумулятивні форми рельєфу (річкові долини, яри, балки) у поєднанні з акумулятивними (льодовикові і водно-льодовикові вали, зандрові рівнини). Виключенням є сильно еродовані території Придеснянського плато (західні відроги Середньоросійської височини), численні лесові "острови" у північній та південно-східній частинах області, а також болота і знижені та перезволожені землі давніх річкових та прохідних долин (Замглай, Смолянка та інші).

Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону "Полісся - Лісостеп". Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість без морозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів. Більшість опадів випадає у теплий період року. Серед несприятливих природних процесів, які негативно впливають на сільське господарство, найбільший вплив мають суховії, які частіше трапляються у травні та серпні і тривають 5-9 днів, а також посухи, які також бувають у ці ж місяці, але не щорічно (через 2 - З роки). Інколи трапляються зливи інтенсивністю 3 - 4 мм опадів на хвилину [1,4].

Водну сітку області складають 196 річок довжиною понад 10 км та 1065 річок довжиною менше 10 км. Загальна річкова мережа області становить 8480 км. Головна водна артерія області - річка Десна з основними притоками: Сеймом, Остром, Сновом, Удаєм. Середньорічний стік річок складає 29,4 км3 . Біля 65% стоку річок проходить у період весняної повені, в середині літа та восени. В області є понад 1800 озер, ставків та водосховищ, водна поверхня яких складає близько 0,3% площі області.

Значні на Чернігівщині земельні ресурси, 62% її площі займають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 1454,7 тис. га ріллі, 320,5 тис. га - сіножаті, 240,8 га - пасовища, 22,3 % площі (710,5 га) - це ліси, з яких ліси першої групи 40%, а другої - 60% від загальної площі лісів.

У Чернігівській області є майже всі типи ґрунтів, які характерні для Полісся та Лісостепу України. Найбільш розповсюджені дерново-підзолисті грунти (680 тис. га); сірі, темно-сірі лісові та близькі до них опідзолені чорноземи, які займають 508 тис. га; малогумусні вилужені чорноземи, що займають 113,4 тис. га, атипові для Лісостепу малогумусні чорноземи - 272 тис. га. Ґрунти лучного, болотного ряду, а також торфові ґрунти розповсюджені окремими ділянками і разом складають близько 840 тис. га. Для поліпшення сільськогосподарської продуктивності ґрунтів в області осушено біля 230 тис. га перезволожених земель та зрошується біля 15 тис. га угідь.

Рослинність Чернігівщини у природному стані збереглася лише приблизно на 1/3 території, переважно у поліській частині області, у вигляді лісів, трав'яного покриву луків і болотної рослинності. У лісах на півночі області переважає сосна звичайна (73%), а на півдні - дуб звичайний (44).

За ландшафтними особливостями Чернігівщина поділяється на З фізико-географічні провінції: Чернігівське і Новгород-Сіверське Полісся та Лівобережно-дніпровська лісостепова провінція (Маринич, 1993).

Чернігівське Полісся охоплює близько 13 тис. км2 у північно-західній частині області і являє собою слабохвилясту піщану рівнину морено-льодовикового походження з розповсюдженими тут боровими та суборевими лісами. Рілля займає тут близько 42% площі. Для ньогохарактерна наявність незначно піднятих лесових "островів", які складаються з лесових суглинків та рис, притаманних північно-лісостеповим еродованим ландшафтам. Чисельні пониження (давні річкові та прохідні долини ) досить заболочені.

Новгород-Сіверське Полісся площею 5,5 тис. км2 займає північно-східну частину області. Основу його складає Придеснянське лесове ерозійно-денудаційне плато з численними глибокими ярами, які врізані до корінних крейдяних порід. Є тут і карстові заглибини. Рілля тут займає близько 45% площі. На півдні області 7,3 тис. км2 займають ландшафти понижених слабкохвилястих древньоалювіальних лесових рівнин (Дніпровські тераси) з численними лощинами, балками і западинами (степові блюдця). Близько 73% площі становить рілля [1,6].

Південний схід області являє собою незначно підняту, глибоко розчленовану річковими долинами, ярами та балками лесову рівнину (Полтавське плато). Майже всі придатні землі тут займає рілля (до 86 % площі). Рослинний світ Чернігівщини включає понад 900 видів судинних рослин, що становить біля 18,4 % від загальної кількості судинних рослин, поширених в Україні. Для охорони, збереження і відтворення рідкісних та зникаючих видів рослин, тварин, ландшафтів, цінних природних комплексів, які мають значну наукову, історичну, екологічну та естетичну цінність, в області природно-заповідний фонд нараховує 642 об'єкти загальною площею понад 127748 га, що складає 4,04 % всієї площі області (за даними 2000 р.).

4. Видовий склад ссавців в Чернігівській області Ряду Копитні

Клас Парнокопитні (Artiodactyla)

РядРодинаВидРяд Парнокопитні - ArtiodactylaПідряд Нежуйні - Nonruminanti, родина Свині (Suidae)Дика свиня - Sus scrofa Свиня свійська - Sus domestica Підряд Жуйні - Ruminantia, родина Олені (Cervidae)Лось (Alces alces)Родина Олені (Cervidae)Козуля (Capreolus capreolus)Родина Олені (Cervidae)Плямистий олень (Cervus nippon)Родина Олені (Cervidae)Благородний олень (С. elaphus)Родина Порожнисторогі (Bovidae)Зубр (Bison bonasus)Родина Бикових (Воvidae) Бик свійськи́й, або коро́ва (Bos taurus) Козел звичайний (Capra hircus) або свійська коза (Capra hircus hircus)Родина Баран (Ovis) Вівця́ сві́йська (Ovis aries)

Клас поєднує копитних, що характеризуються найбільшим розвитком третього і четвертого пальців, між якими проходить вісь кінцівки. Інші бічні пальці (у більшості видів два) розвинуті слабко і розташовані вище середніх. Кінцеві фаланги всіх пальців закінчуються копитами. Ключиці немає. Шлунок у більшості видів складний, що складає з декількох відділів, рідко простій. З'явилися парнокопитні, імовірно, з одного кореня з непарнокопитими. Їхніми предками були примітивні хижаки креодонти (Greodonta). Уступаючи в середині третинного періоду непарнокопитим по числу видів, у давній час вони досягли розквіту і стали переважаючою групою копитних, головним чином за рахунок представників підзагону жуйних. В даний час парнокопитні населяють усі материки, крім Антарктики (в Австралію завезені людиною), і поєднують 9 сімейств, близько 85 родів і приблизно 200 видів. Систематика парнокопитних дуже складна, і кількість сімейств, підродин, родів і видів у різних авторів сильно відрізняється. В даний час прийнято підрозділяти загін парнокопитних на два підкласи: нежуйні (Nonruminantia) і жуйні (Ruminantia).

ПІДКЛАС НЕЖУЙНІ (NONRUMINANTIA)

Підклас поєднує 3 сучасні сімейства: свинячі (Suidae), пекарієві (Tayassuidae) і бегемотові (Hippopotamidae), що включають 8 родів і 12 видів. Усі нежуйні характеризуються масивним тулубом, короткими чотирипалими кінцівками (у пекарі задні ноги трипалі). Бічні (другий і четвертий) пальці розвинуті досить добре і торкаються землі. Тварини не здатні до швидкого бігу. Шлунок відносно простий, складається з 1, 2 чи 3 відділів. Корінні зуби горбкуваті, ікла великі, з постійним ростом. Більшість представників годується як рослинною, так і тваринною їжею.

Свиня дика - це великий лісовий звір з ряду парнокопитних. На початку нашого століття свиню дику було винищено на значній території України і її відносили до рідкісних тварин нашої фауни. Але завдяки охоронним заходам в останні десятиріччя свиня дика знову поширилася в усіх областях, де є відповідні умови для її оселення [1,49]. Свиня дика, хоч і споріднена з свійською, але дуже відрізняється від неї багатьма характерними ознаками. Тіло в неї кремезне, завдовжки до 175 см. Шия коротка, мускулиста, голова велика, клиновидно видовжена вперед, з довгими широкими вухами, маленькими очима і "п'ятачком" на кінці рила. У дорослих кабанів важливим знаряддям як нападу, так і захисту є грізні тригранні ікла на нижніх щелепах. Ікла стирчать догори, можуть бути до 10 см завдовжки. На верхніх щелепах вони слабкіші й тупі. Передня частина тіла відносно висока, ноги короткі. Задня частина значно нижча й слабкіша. Хвіст короткий. З органів чуттів у диких свиней особливо гостро розвинені слух і нюх. Довга жорстка щетина, що вкривав тіло диких свиней, темно-бура взимку і сірувато-бура влітку, утворює гриву на зашийку й уздовж хребта. Підшерстя каштаново-буре, густе. За способом живлення дикі свині всеїдні. До складу їхньої їжі входять 4 підземні частини рослин (коріння, коренеплоди, кореневища, цибулини, бульби), і зелені вегетативні надземні (гілки, паростки, кора, баштанні культури), і плоди та насіння різноманітних деревних і трав'янистих рослин (жолуді, горіхи, фрукти, ягоди), і тваринні корми (комахи та їхні личинки, молюски, риби, жаби, ящірки, вужі, яйця птахів, мишовидні гризуни). Істотне значення в живленні мають дощові черв'яки та личинки хрущів, особливо в роки масового розмноження. Не гребують дикі свині й падлом. Переважну більшість кормів здобувають з ґрунту або лісової підстилки риттям - це їххарактерний спосіб здобування їжі. Найактивніші дикі свині в нічні години, удень вони відпочивають у затишних лігвах, які влаштовують у густому очереті на болотяних острівцях або в чагарникових хащах. Під вечір або вночі виходять шукати поживу.

Тримаються такі свині невеликими стадами, що складаються з кількох самок і підсвинків дво-трирічного віку. Старі самці-сікачі протягом майже всього року ходять поодинці і лише на час гону (в листопаді - грудні) приєднуються до гурту. Парування у диких свиней звичайно відбувається в першій половині зими,- в листопаді - грудні. Уже з самого початку гону між старими самцями-сікачами відбуваються жорстокі бійки. Від тяжких поранень суперника захищає добре розвинене в шкірі переднього відділу тіла надзвичайно міцне сплетіння сполучної тканини, що утворюється в цей час у дорослих самців. Наприкінці березня - в квітні (іноді в цей час землю ще вкриває сніг) самки влаштовують з гілля затишне лігво з підстилкою із сухої трави та листя (нерідко лігво має й досить високі бокові стінки). Тут, після 135-ден-ної вагітності, вони народжують четверо-шестеро (до дванадцяти поросят). Кількість поросят залежить від вгодованості самки та від її віку. Перші два тижні народжені малята не покидають лігво, якщо мати відсутня, вони тихо лежать, тісно притулившись одне до одного. Самка через кожні 3-4 год. повертається до лігва, 15-20 хв. годує поросят і знову покидає їх, відправляючись на жирування, але ніч проводить завжди з поросятами. Годує їх молоком 2,5-3,5 місяці, хоч невелику кількість кореневищ поросята починають добувати вже в двотритижневому віці. Статевозрілими молоді самки диких свиней стають на другому, а самці - на четвертому-п'ятому році життя. Живуть дикі свині в природі до 20 років, у неволі - до 30. Єдиний ворог у диких свиней - вовк. Дикі свині, розкопуючи в пошуках їжі великі площі ґрунту в лісі, сприяють загортанню насіння, а тим самим і відновленню деревних і чагарниконих порід, а зриваючи дернину, якоюсь мірою допомагають лісовідновленню.

Корисна роль диких свиней і в боротьбі зі шкідниками лісу. Проте там, де диких свиней дуже багато, вони можуть завдавати значної шкоди лісовому господарству, поїдаючи велику кількістьприродно проростаючого насіння та сходів лісових культур. Отже, численність диких свиней у лісових заказниках і лісах поблизу сільськогосподарських угідь слід постійно контролювати.

У культурних порід збереглися деякі біологічні особливості, притаманні диким свиням, - слабкий зір, гострий слух, тонкий нюх, здатність добре плавати; підвищилася плодючість, здатність до швидкого зростання і жировідкладення. Але наразі є і певні відмінності домашньої свині від дикого кабана, серед яких однією з найголовніших є те, що домашні свині загалом денні тварини, тоді як у дикого кабана більша частина середньодобової активності приходиться на нічну пору. Така відмінність є наслідком процесу доместифікації, що зокрема також привело до значних відмінностей у морфології. За І. Д. Іванченком ряд суттєвих змін виникає у предків сучасної домшньої свині ще на стадії ранніх аборигенних порід, що незалежно були виведені людиною на заході та Сході. У перший період після одомашнення (3000-1200 років до н. е.) свині за формою тіла ще мало чим відрізнялись від дикого кабана. Для них були характерні плоске тіло, високі ноги, велика голова з довгим прямим рилом і стоячі вуха, високий гребінь щетини на шиї, холці і спині. У свиней писок видовжений, з коротким рухомим хоботком, що закінчується голим плоским "п'ятаком", який дає можливість рити землю в пошуках коренів рослин, хробаків та іншої їжі. Зубів 44, в тому числі 4 сильно розвинених ікла. Кінцівки чотирипалі. Вим'я має 14 сосків, розташованих в 2 ряди. Волосяний покрив рідкісний, грубий, в основному з щетини. Шлунок простий, однокамерний. Тварини всеїдні, харчуються рослинною і тваринною їжею. За деякими анатомічним і фізіологічним параметрам свині дуже близькі людині, з цієї причини їх використовують у медичних і дослідницьких цілях.

У злучку молодих свиноматок пускають у 8-9-місячному віці, коли вони важать 130-150 кг, кнурів - не молодше однорічного віку, коли вони важать 180-200 кг. Статева охота повторюється через кожні 18-22 діб.

Завдяки порівняно короткому періоду вагітності (114-115 днів) і нетривалому підсосному періоду (від 26 до 60 днів) у ряді господарств від кожної матки отримують по два виводи або більше і вирощують понад 20 поросят за рік. При повноцінному годуванні і хороших умов утримання свиноматки сучасних заводських порід за один вивід дають 10-12, а іноді навіть 14-16 поросят. Передові свинарі від кожної матки щороку вирощують по 22-24 поросят.

При відповідному харчуванні та утриманні свині до 6-7-місячного віку досягають маси 100-110 кг і більше і при забої дають тушу масою 73-75 кг. Кращі свинарські господарства при поголів'ї 2-6 тисяч маток отримують від кожної з них щорічно в середньому по 15-20 ц і більше свинини, а від окремих тварин - значно більше.

Завдяки високій плодючості і скоростиглості свиней, а також їх здатності в молодому віці давати приплід створюється можливість щорічної безболісної реалізації на м'ясо більше 100-150% тварин, що були в господарстві на початок року. Завдяки тим же біологічним особливостям свиней у свинарстві створюються широкі можливості для швидкого вдосконалення стада шляхом заміни менш продуктивних тварин продуктивнішими, що дають продукцію, відповідну зміненим вимогам (зокрема, перехід до розведення тварин, від яких отримують менш жирну свинину).

Свинина є одним з основних видів м'яса в багатьох країнах світу. На вигляд м'ясо свині має блідо-рожеве забарвлення, містить помітні прошарки жиру. За смаковими якостями свинина відрізняється більшою м'якістю і жирністю в порівнянні з яловичиною та бараниною. У їжу зазвичай вживається м'ясо самок свині, або (рідше) кнурів, кастрованих до початку статевого дозрівання. М'ясо кнурів-заплідників також придатне в їжу, проте воно має істотно гірші смакові якості.

ПІДКЛАС ЖУЙНІ (RUMINANTIA)

Підклас поєднує численних парнокопитних тварин, що мають складний шлунок, що складається з 4 відділів. Їжа зі стравоходу надходить у рубець, звідси в сітку. При відригуванні рясно змочена слиною їжа у виді рідкої кашки надходить прямо в книжку, а відтіля в сичуг . Корінні і задні прикореневі зуби мають лунчату будівлю. У верхній щелепі різців немає. Пальців 2 чи 4 в останньому випадку бічні пальці малі і не торкаються землі. П'ясткові і плюсневі кістки (метаподії) третього і четвертого пальців злиті в одну кісту - канон. Бічні метаподії і кісти пальців тонкі і короткі. У більшості жуйних копитних на лобових кістах маються роги. Жуйні являють собою найрізноманітнішу і процвітаючу сучасну групу парнокопитних. У нижньому олігоцені з'явилися олені й у нижньому міоцені - пусторогі, а в міоцені відбувся надзвичайно швидкий розвиток усіх жуйних. Підзагін жуйних звичайно розділяють на 6 сімейств, 76 родів, що поєднують близько 180 видів, систематика надвидових групп (надсімейств, підродин, підродів) дуже складна.

Лось - серед родини оленів нашої фауни найбільшим за розмірами і наймогутнішим парнокопитним звіром є лось. Довжина його тіла близько 3 м, маса - понад 500 кг. Величне видовище являє собою цей велетень, сповнений могутньої сили. Своєрідна форма рогів лося: - не єдина характерна його ознака. Особливості у будові його тіла: кремезна статура міцна грудна клітка, дуже видовжені сильні ноги, масивна витягнута горбоноса голова з помітно збільшеною м'ясистою верхньою губою, що звисає над нижньою, та великими широкими рухливими вухами. Шия самців коротка, товста, зі стоячою гривою. З підборіддя звисає у вигляді бороди м'який виріст, вкритий довгим волоссям. Хвіст короткий, малопомітний. Грубий, густий волосяний покрив лося одноманітного темно-бурого кольору. Черево та нижні частини кінцівок - білясті. Лося, який нерухомо стоїть у лісових заростях, важко побачити: його забарвлення зливається з навколишнім середовищем.

До останнього часу лосів вважали мешканцями глухої болотистої тайги, "утікачами культури", але, як виявилося, це не відповідає дійсності. Важлива умова оселення лосів - наявність води, тому поблизу водойм їх можна зустріти в найрізноманітніших місцях: у мішаних лісах, зарослих кущами верболозу, осикою, вільхою, молодими березами; на узліссях, лісових галявинах поблизу заболочених місцевостей і на узбережжях водойм. Улітку лосі частіше зустрічаються на узбережжях тихих річок, де вони довго стоять у воді, рятуючись від кровосисних комах. Лосімайстерно плавають і навіть пірнають. Живляться лосі взимку виключно молодими пагонами і корою різноманітних дерев і чагарників: осики, верби, тополі, берези, клена тощо. Улюблений корм у цей час - осикова кора, адже взимку вона містить утричі більше білків, ніж улітку. Охоче споживають лосі також тоненькі верхівки та бічні пагони сосни, хвоя якої містить багато фосфору, та гілки ялівцю. Дуже своєрідною властивістю живлення лосів є те, що вони на відміну від інших видів копитних легко пережовують своїми міцними зубами гілки завтовшки з палець і більше. Крім того, їхні шлунки мають чудову властивість перетравлювати грубі корми. За добу лось споживає понад 20 кг деревно-чагарникового і трав'яного корму.

Наприкінці серпня - на початку вересня у лосів починається парувальний сезон. У цей час збуджені самці в пошуках самок глухо ревуть, "мукають", ламають рогами гілки дерев, вибивають у ґрунті копитами ями. Якщо самку переслідують два і більше однакової сили самців, між ними виникають жорстокі бійки, турнірні сутички. Наприкінці травня - в червні, після майже 8-місячної вагітності, лосихи йдуть у безлюдну схованку - лісову хащу, зарослий байрак, оточену густим чагарником яму, де й народжують звичайно одного, нерідко двох рудуватих телят. Молоді самки до чотирирічного віку частіше приносять лише одне теля. Новонароджені малята вже через півгодини можуть твердо стояти на ніжках, хоч перший день ссуть матір лежачи. Швидко міцніючи, вони на другий день уже йдуть на недалекі відстані за матір'ю. На п'ятий день після народження лосенят вже важко впіймати, а в двотижневому віці вони не відстають у швидкому бігу від стада і навіть здатні перепливати досить широкі водойми. Годуються лосенята молоком матері понад три місяці, хоч ніжну траву й молоде листя починають скубти в двомісячному віці. За добу самка годує теля 6-7 раз, за цей час воно випиває близько трьох літрів жирного молока. Лось - дуже скороспіла тварина. Статева зрілість настає вже в 1,5-річ-ному віці, якщо тварини добре вгодовані і мають масу понад 200 кг.

Серед копитних фауни України лось тепер - один з найпоширеніших видів.

Олень благородний (європейський) - обережний звір з чудово розвиненим нюхом, слухом і зором. Уникаючи найменшої небезпеки, він надійно переховується в гущавині лісових хащ і активний лише вночі. Це найбільший серед наших оленів парнокопитний звір. Тіло в нього довжиною понад 2,5 м, струнке, пропорційної будови, на високих ногах. Голова видовжена, морда широка. Вуха великі, рухливі, відігнуті наперед, стоячі, загострені на кінцях. Шийний відділ сильно розвинений. Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які мають не менше чотирьох відростків. Волосяний покрив складається з грубого, ламкого остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку - сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма - "дзеркало", яка поступово переходить у загальний колір забарвлення крупу. Новонароджені оленята до першого линяння мають чітко виявлену плямистість.

Благородні олені оселяються в досить різноманітних місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди. Переважна більшість оленів живе невеликими родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.

Паруються олені не весною, як переважна більшість ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням. У кінці травня - в червні, після близько 9-місячної вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців. Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь у розмноженні після 4 - 5-річного віку.

Олені - цінні мисливські звірі, яких добувають заради смачного м'яса, що має особливо високі харчові якості восени, і добротної м'якої шкіри, з якої виготовляють високоякісну замшу. Велику цінність мають і оленячі панти. Продукція, яку одержують зі зрізаних пантів, йде на виготовлення цінного препарату - пантокрину. Благородний олень є чудовою прикрасою наших лісів.

Плямистий олень - лат. Cervus nippon, вид рогатих хребетних тварин середніх розмірів.

Будова плямистого оленя

Олень середніх розмірів. Висота в загривку у дорослих самців коливається в межах 85-118 см, коса довжина тулуба від 90 до 118 см. Довжина черепа 265-335 мм, жива вага становить 93 до 148 кг. Самки плямистих оленів декілька дрібніше самців (жива вага менша приблизно на 20%). Невелика голова з вузькою мордою, порівняно довга шия і тонкі ноги додають плямистого оленя стрункий вигляд. Вуха довгі, загострені, будучи загнуті вперед, вони досягають вершинами предглазнічних ямок, або, навіть, заходять вперед від останніх. Носове дзеркало велике, займає середину верхньої губи, весь простір між ніздрями і поширюється на зовнішні краї останніх. Предглазнічні залози великі, глибокі. Райдужна оболонка очей плямистих оленів коричнева, з горизонтально розташованим зіницею.

Зимовий волосяний покрив плямистого оленя складається з тонкого извитого підшерстя і грубої ламкою ості. Довжина волосся на спині в цей час близько 5-6 см. Морда поперед очей і кінцівки нижче зап'ястних і скакальних суглобів покриті коротким, щільно прилеглим до шкіри волосом. Волосся на плюсневих залозах утворюють подобу пружною подушки, виступаючої над загальною поверхнею навколишньої шкіри. Хвіст плямистого оленя покритий волоссям, однаковою з тулубом довжини, не утворюючим на кінці кисті. Внутрішня (вентральна) поверхня хвоста волосини не має. У самців волосся на шиї, особливо на нижній стороні, подовжені до 9-10 см і утворюють подобу гриви.

Біологія плямистого оленя

Поширення дикого плямистого оленя приурочено до зони широколистяних лісів і змішаної Уссурійської тайги з переважанням монгольського дуба, клена, липи, ясена, маньчжурського горіха, оксамиту та інших рослин маньчжурської флори. Рельєф місцевості районів проживання представляє гірські схили з кам'янистими виходами і розсипами, більшим числом долин, струмків та річок. Перевага віддається місцям, де суцільні ліси чергуються з трав'янистими полянами, улюбленими кормовими угіддями оленів в літній час. Плямистий олень охоче селиться в заростях молодого лісу, що виріс на місці колишніх гарей.

Фактором, що грає найважливішу роль і лімітуючим поширенням плямистого оленя, є глибина сніжного покриву. Він не здатний діставати корм з-під глибокого снігу, і висота сніжного покриву в 20-30 см є крайньою межею. Не менше значення має тривалість зими. На західних схилах Сіхоте-Аліна середня глибина снігу менше, ніж на східних, але так як тут він залягає суцільним покривом і тримається довше, плямистий олень на більшій частині їх, мабуть, ніколи не водився (Абрамов, 1939). Основна маса його поголів'я тримається поблизу узбережжя Японського моря, де зима малосніжна, а випадний сніг швидко тане. Чим далі від моря, тим оленів стає менше.

Плямисті олені живуть групами в 7-10 голів, зрідка збираються в табуни по кілька десятків, а в паркових господарствах навіть по кілька сотень. Табуни складаються з тварин різного віку і статі. У період росту рогів (пантів) самці зазвичай тримаються поодиноко; самки на час отелення і перших тижнів лактації також усамітнюються від табунця, до якого приєднуються лише тоді, коли оленята достатньо зміцніють. На чолі табунця знаходиться, по Миролюбову (1936), самка. У разі небезпеки остання видає різкий свист з додаванням низького звуку. Перелякані олені несуться великими стрибками.

Розмноження плямистих оленів

Статевий сезон (гін) у плямистих оленів протікає в період з вересня по листопад включно. Самий розпал гону має місце в жовтні. У цей час самці збирають навколо себе гареми із самок. Вважається, що один самець протягом статевого сезону може запліднити 5-7, зрідка ДО '10 і навіть більше самок. Олені тримаються в цей час групами по 10-30 голів (включаючи молодняк). Самки зовні не виявляють ознак збудження. Самці ж, у звичайний час дуже мирні, в період гону сильно збуджені, ревуть, викопують у землі ямки і валяються в багнюці. Між ними, як і в інших оленів, відбуваються турнірні бої, причому звірі можуть наносити один одному рогами важкі рани. Відомі випадки, коли суперники під час боротьби зчіплювалися рогами і гинуть. Переможений самець або зовсім іде з табуна в пошуках нового гарему чи тримається від переможця на чималій відстані. До кінця гонів самці сильно худнуть. Самка криється самцем з проміжками кілька разів. Тривалість і циклічність тічки точно не відомі, але в разі не запліднення в першу тічку, остання спостерігається повторно. Тривалість вагітності становить трохи менше 7% місяців. Отелення нормально починається з кінця травня і тягнеться до половини липня. Але в умовах напіввільного паркового змісту, при порушенні елементарних умов існування, в окремих тварин може мати місце пізніше настання статевої охоти, і, відповідно, пізні отелення. У цих випадках приплід буває зазвичай не життєздатним.

Перші місяці життя вони ростуть швидко і до шестимісячного віку досягають ваги 25-35 кг. Перша линька відбувається в ті ж терміни, що і у дорослих самок. У зимовий період зростання сповільнюється, але посилено олені ростуть до дворічного віку, досягаючи до цього часу близько 80% ваги дорослих. Максимальна вага, по І. Миролюбову, у самців спостерігається у віці 7-10 років, у самок у віці 4-6 років. Старіння організму, якщо судити за ступенем розвитку рогів, починається з віку 12 років. Граничний вік, до якого може доживати плямистий олень в умовах паркового напіввільного утримання, 20-25 років; відомі випадки, коли самки в розплідниках давали приплід до 18-20-річного віку.

Козуля - найменший за розмірами, граціозний олень, довжина тіла якого до 140 см, помітно відрізняється від усіх інших оленів порівняно коротким тулубом на довгих тоненьких ніжках (передні дещо коротші від задніх). Голова маленька, широка біля очей і звужена до носа. Морда коротка, шия витончена, гармонійно поєднується з граціозним тулубом. Вуха довгі, верхівки їх округлі. Хвіст захований у волосяному покриві. На голові самців майже вертикально поставлені ріжки з трьома паростками в кінцевій частині, нижня частина горбкувата. Самки безрогі. Як і в оленів, роги у козуль змінюються щороку. Спадають вони в жовтні або листопаді. Незабаром на їх місці починають рости нові, вкриті, як і в усіх оленів, оксамитовою шерсткою, яка після припинення росту і закостеніння рогів злущується. Формування рогів закінчується в травні.

Грубий, ламкий, одноманітно забарвлений волосяний покрив у козуль улітку має яскравий бурувато-рудий колір, узимку - тьмяний, сірувато-бурий, дещо темніший у задній частині тіла і світліший на боках. Біля хвоста жовтувато-біла пляма - "дзеркало", яка не заходить вище основи хвоста.

У теплу пору року козулі пасуться лише надвечір і на світанку; в похмурі дні й узимку, коли на добування кормів доводиться затрачати багато часу, вони активні протягом доби.

Козуля - не стадний звір, більшу частину року дорослі самці тримаються поодинці, а дорослі самки - невеликими родинними табунами. Живляться переважно різнотрав'ям, рідше - молодими гілками, листям і бруньками різноманітних дерев і чагарників, серед яких віддають перевагу вербі, березі, дубу, клену, ліщині, малині тощо. Часто й охоче поїдають жолуді, гриби (особливо опеньки та грузді), ягоди(брусниці, чорниці та суниці), мохи, деревну порость. Узимку також досить інтенсивно споживають молоду соснову хвою, а якщо є потреба, копитять сніг висотою до 10 см, добуваючи опале сухе листя, вічнозелені плющ, хвощ, жолуді.

Парування у козуль починається на початку червня - в кінці липня і триває не більше місяця. Здебільшого наприкінці квітня - у травні, після близько 8-місячної вагітності, самки, сховавшись у густі зарості, народжують частіше двох, а зрідка і трьох немічних, яскраво-плямисто забарвлених малят, які набувають одноманітного відтінку тільки у вересні. Протягом тижня малята залишаються на місці народження, затаївшись у гущавині трави. Якщо у приплоді двоє малят, вони ніколи не лежать укупі, а перебувають на деякій відстані одне від одного. Вже через тиждень малята супроводжують свою матір, а в двотижневому віці бігають так швидко, що не відстають від дорослих. Живляться молоком більше двох місяців, проте вже в місячному віці починають споживати зелену рослинну їжу.

Роги у малят-самців розвиваються вже з першої осені, формування ж їх закінчується в квітні наступного року. Такі роги ще не мають розгалужень. Статева зрілість у молодих козуль настає на другому році життя, але переважна більшість з них починає розмножуватися пізніше, особливо самці, які не здатні побороти сильніших суперників.

Козуля - цінний перспективний вид копитних фауни України. У неї дуже смачне м'ясо і легке хутро, а її красиві ріжки використовують як декоративну прикрасу. У деяких районах козулі також зазнають конкурентного впливу інших видів оленів. Відомо, що в кварталах лісових масивів, де в значній кількості розмножилися плямисті олені, козуль майже немає.

Зубр - цей типово лісовий звір з ряду парнокопитних по праву вважається наймогутнішим серед усіх сучасних копитних нашої фауни. Довжина тіла в них - до 3 м, маса - до 1000 кг. Голова завжди нахилена, велика. На голові товсті, круглі, гострі на кінцях і вигнуті назовні роги. Лоб широкий, помітно опуклий. Тулуб могутній, передня частина значно масивніша й вища, ніж задня. Холка висока, горбом, шия міцна. Передні ноги сильні, товсті, значно коротші від задніх. Густий волосяний покрив зубрів складається з м'якого підшерстя і досить довгої грубої ості. На грудях і шиї він видовжений у вигляді гриви, а на підборідді - у вигляді бороди каштаново-бурого кольору, голова іборода значно темніші. Хвіст короткий, закінчується видовженим волоссям у вигляді китиці.

Незважаючи на зовнішню незграбність у будові, масивність і могутність тіла, зубри досить рухливі тварини, добре пробираються між заростями в лісовій гущавині, можуть швидко пересуватися галопом, навіть по глибокому снігу висотою до 1 м, перестрибувати рівчаки завширшки до трьох метрів, долати перешкоди до 2 м заввишки, уникають лише скель. Добре плавають, вільно ходять по багнистих болотах.

Улітку зубри живляться майже виключно різноманітною трав'янистою рослинністю, лише взимку вони споживають молоді пагони, листя і кору деревних і чагарникових порід, особливо верби, осики, дуба, ясеня, ліщини. Улітку зубри пасуться переважно зранку і надвечір. У спеку звичайно відпочивають десь у заростях, пережовуючи жуйку. Із середини серпня - першої половини вересня у зубрів протягом місяця триває шлюбний період. У цей час до родинного табору, який частіше складається з трьох-чотирьох дорослих самок, молодих тварин обох статей і підсосних телят (функцію вожака виконує найсильніша доросла самка), приєднується 5-6-річний самець.

Перед народженням телят зубриці відокремлюються від гурту, розшукують собі затишну відлюдну схованку. На початку літа, після майже дев'ятимісячної вагітності, самка народжує добре сформоване теля, яке вже через годину здатне стояти на ногах, а ще через півгодини - йти за матір'ю. У 20-денному віці зубренята починають скубти молоду травичку, хоч молоком матері продовжують живитися майже до кінця першого року життя. З матір'ю молоді зубренята залишаються й на другий рік.

Господарське значення зубрів може розглядатися лише в плані майбутнього. Цей чудовий мисливський звір має дуже смачне м'ясо, особливо в молодому віці, що не поступається поживними якостями м'ясу свійської худоби. Дорослий зубр дає близько 0,5 тонни м'яса. Велику цінність має також міцна, товста шкіра. Але зараз головне - зберегти цю пам'ятку живої природи.

Хоч зубрів і занесено до Червоної книги, але небезпеки вимирання цього звіра в нашій республіці вже не існує.

Бик свійськи́й, або коро́ва (Bos taurus) - вид ссавців роду Бик родини бикових (Bovidae). Слово "корова" позначає самицю виду, а "свійський бик" або "домашній бик" - самця. Розводиться для здобуття м'яса, шкіри та молока.

Довжина тіла дорослої корови сягає двох метрів, висота зазвичай не більша від 1,5 метра. Хвіст, що служить для відганяння комах, має довжину до 1,5 метра. Маса корови не перевищує 1 тонни, а в середньому маса дійної корови становить близько 400 кг.

Забарвлення корів буває різне. Здебільшого це залежить від породи. Найчастіше трапляються корови чорної, чорно-білої, рудої масті. Довжина коров'ячих рогів у більшості порід не перевищує 20 см, але є окремі породи, у яких роги досягають метрової довжини. Корови без рогів називаються шутими або комолими. Вуха містяться біля рогів. Кінчики вух густо покриті шерстю. Морда витягнута з тупим великим носом на кінці. Навколо очей - прикрашають густі вії. Шия схожа на конячу, але товстіша. Ноги сягають довжини 1 метра.Діаметр копит - до 25 см.

Корова - травоїдна тварина. За день може спожити 50 літрів їжі й до 40 л води. Переважно корови випасають траву до 20 см висоти, оскільки не люблять високої трави. Живляться вони такими рослинами: пирієм, конюшиною лучною, конюшиною звичайною,молочаєм, очеретом, аїром та ін. Коли бракує їжі, корови можуть їсти гілки дерев, кущів. Це жуйні тварини. Після достатнього випасання вони пережовують їжу (ремиґають) напівлежачи, рідше стоячи.

Узимку на фермах, у колективних господарствах і т. д. споживають заготовлене людьми сіно, солому, жом, кормові буряки і таке інше.

Корова спершу захоплює траву до рота язиком, а тоді відкушує зубами. Не потребує проштовхувати їжу язиком. Крім того, корова здатна захоплювати траву язиком і водночас ковтати. У корови зуби ростуть під певним кутом (зазвичай близько 45°), що допомагає відкушувати траву.

У дикій природі тури билися за самиць. Оскільки тури вимерли, такий шлюбний період не зберігся. Найбільш імовірно, що виводок був один раз на два роки.

Період вагітності корови триває 285 днів. У цей час тільна корова відзначається більшим апетитом. За час вагітності у корови повільно збільшується розмір тулуба і розширюється таз. День або кілька днів перед отеленням корова посилено дбає про чистоту свого тіла. Новонароджене теля має висоту близько 50 см, масу 18-45 кг, залежно від породи, і при достатньому теплі встає на ноги годинупісля народження. Корова добре дбає про теля і у більшості випадків відкликається на його голос.

Теля ссе молоко лише 4-6 місяців. Вже у віці 1 місяця може споживати траву, але при цьому ссе молоко матері. Молода корова набуває статевої зрілості у віці 2 років. Корову, що не досягла статевої зрілості або статтєво зрілу лише 1 рік, українці називаютьялівкою. Середня тривалість життя корови 20 років, щонайбільше 25 років.

За один виводок корова народжує одне теля, рідше двоє. Дуже рідко трапляються випадки, коли корови народжують трьох телят за раз.

Свійська коза - травоїдна тварина. Рослинну їжу вона не відкушує, а обриває. Домашня коза любить жорсткі волокнисті рослини, при цьому їй не заважають навіть шипи. Маючи можливість вибору, коза харчується травою і гілками чагарників, тому там, де пасуться кози, куші невдовзі зникають. Люди вважають кіз шкідливими тваринами, шо перетворюють оазиси на пустелі, але це не зовсім так. Адже в такому разі коза не змогла б вижити на безплідній землі. Домашні кози полюбляють пасовища, багаті на трави.

Оскільки домашні кози утримуються в господарстві заради молока, часто заводять тільки самок. Самці так сильно і неприємно пахнуть, що запах проникає навіть у молоко. Саме тому козли утримуються окремо. Раз на рік до них впускають кіз. На багатьох фермах практикується штучне запліднення самок домашньої кози. Перевагою штучного запліднення є те, що всі самки можуть бути запліднені оптимальним для них сім'ям і приведуть нащадків кращої породи. Зазвичай у всіх кіз з вересня по лютий кожні три тижні починається тічка. Самки досягають статевої зрілості у піврічному віці, проте допускаються до самців не раніше, ніж з 24 місяців. Ідеальним часом для злучки цих домашніх тварин є листопад і грудень - тоді козенята народжуються навесні. Кози часто народжують двох, рідше - трьох козенят. Чотири дні дитинчата проводять з матір'ю, щоб разом з молозивом (першим густим і поживним молоком) перейняти її імунні тіла. Невдовзі козенят відлучають від матері і надалі їх вигодовують штучно. Починаючи з цього часу, козу можна регулярно доїти. Перші 10 днів новонароджених козенят поять молоком. Потім їм дають сіно. А вже через тиждень вони їдять зерно. Козу називають „коровою бідняка", оскільки при порівняно скромному харчуванні і невеликих потребах вона дає досить багато молока. Ця тварина відзначається спокійним характером, вона невибаглива, не вимагає особливих умов або кормів. Подібно до інших ссавців, козі молоко потрібне тільки для вигодовування дитинчат. Щоб коза постійно давала молоко, її злучають, а новонароджене козеня через декілька днів віднімають від матері. Максимальну кількість молока коза починає давати тоді, коли козенятам виповнюється місяць. Починаючи з цього часу, козу весь рік доять двічі в день. Для підтримки молочності козу щорічно допускають до самця. Колись кіз вирощували бідняки, які були не в змозі купити і прогодувати корову. Проте останнім часом попит на козине молоко і його продукти росте, а розведення кіз стає „модним" заняттям. Козине молоко популярне з двох причин: по-перше, його можуть пити люди, які мають алергію на лактозу, що міститься в коров'ячому МОЛОЦІ, по-друге, воно корисніше для здоров'я і легше засвоюється організмом.

Свійська вівця - парнокопитна жуйна тварина, яка легко впізнається за спірально-розгалуженими рогами самців і кучерявою шерстю. У диких інших видів баранів, а також у предків самої вівці, шерсть не скручується кільцями, а хвіст значно коротший. У деяких примітивних порід овець хвіст також може бути невеликого розміру, проте довгі хвости, так само як і білий колір шерсті, з'явилися у тварин тільки на ранній стадії приручення. Ноги сильні, добре пристосовані для дальніх переходів гористою місцевістю. Писок у нижній частині загострений, має прямий або іноді горбоносий профіль, майже повністю (за винятком губ і країв ніздрів) покритий тонкою шерстю. Губи тонкі і дуже рухливі. Як і в інших представників роду баранів, у свійської вівці на лицьовій поверхні слізних кісток, під внутрішнім кутом очних западин, знаходяться "слізні ямки" - заглиблення шкіри, що багаті потовими сальними залозами, виділення яких нагромаджуються у вигляді жирної пахучої маси - секретної рідини. Аналогічні заглиблення, що називаються "копитними залозами", присутні поміж верхніми суглобами обох пальців. Секрет, що виділяється цими залозами, і надає вівці її характерний запах.

Розмір і вага свійських овець коливаються залежно від породи. Швидкість росту та маса дорослої тварини залежать відспадковості, і з цієї причини селекційний відбір часто проводиться на підставі цих характеристик. Дорослі самки зазвичай важать 45-100 кг, тоді як більш великі самці 70-160 кг. Рекордна вага барана (сафолкської породи) досягла 247,2 кг. У цілому висота в загривку у тварин становить 55-100 см, а довжина тіла - 60-110 см.

За будовою черепа домашні вівці відрізняються від своїх диких родичів вужчими очницями і меншим розміром мозку. У дорослих овець є 32 зуби: 6 парних корінних (зверху і знизу) , 6 парних премолярів (також зверху і знизу), 2 ікла (знизу), і 6 різців (також лише знизу). У проміжку між іклами і премолярами є велика щілина. Різці розташовані під тупим кутом до щелепи - така будова дозволяє тваринам більш ефективно кусати траву у порівнянні з іншими травоїдними тваринами.[1] Корінні і премоляри разом утворюють широку поверхню у задній частині пащі - цими зубами тварини пережовують траву. Розвиток зубів відбувається поступово: початкові молочні зуби через рік - півтора починають замінюватися на постійні, а весь процес зміни зубів закінчується тільки на четвертому році життя.

Як правило, у овець добре розвинені роги (два, але іноді чотири і більше), але в деяких порід їх може і не бути зовсім або вони є тільки в самців. У самців більшості порід роги добре розвинені, спірально закручені з закінченнями назовні, і поперечними горбиками. У самок також можуть бути ріжки невеликого розміру.

Всі вівці мають хороший слух і чутливі до раптового шуму. Бічне розміщення очей і горизонтально-витягнуті зіниці збільшують кут огляду до приблизно 270-320°, що дозволяє тваринам дивитися назад, не повертаючи голови (густа шерсть може зменшити кут огляду). Однак просторовий зір у овець розвинений недостатньо - тіні і поглиблення в землі можуть загальмовувати рух тварин. Загалом, вівці цураються затемнених ділянок і віддають перевагу відкритому, добре освітленому простору.

Масть різна в залежності від породи - від молочно-білої до темно-бурої і чорної, бувають також плямисті та строкаті вівці різних мастей. Вівці з тонкою шерстю зазвичай білі. У овець з грубою шерстю вовна має два шари - перший, пухове підшерстя, що складається з тонких волокон діаметром близько 25 мкм, другий складається з масивніших, 100-200 мкм. У тонкорунних овець шерсть складається лише з першого шару. Довжина волокон становить від 5-9 см у тонкорунних порід і до 10-15 см у грубошерстних. Рекордний настриг вовни від одного барана в Україні склав 31,7 кілограми за рік (в радгоспі "Червоний чабан" Херсонської області; баран важив 130 кілограм).

Клас Непарнокопитні (Perissodactyla)

Цей загін об'єднує копитних, що характеризуються тим, що найбільшого розвитку в них досягає третій палець, через який проходить вісь кінцівки, інші ж пальці розвинуті слабо або зовсім відсутні. У непарнокопитних немає ключиць; шлунок простий. Пара сосків тільки одна (у паховій ділянці). Предками непарнокопитних були примітивні хижаки - креодонти (Creodonta). Непарнокопитні швидко розвивалися, давши більше 500 видів, об'єднаних в 12 родин, з яких 9 вимерло в позднетретічное час і до наших днів дожили тільки три: тапіри, носороги і коні, які нараховують лише 16 видів. Дикі представники ряду непарнокопитних населяють Азію, Африку та Південну Америку. Кількість непарнокопитних за останній час різко зменшилася, у зв'язку з чим в тій чи іншій мірі вони знаходяться під охороною. Непарнокопитні мають кінцівки короткі і товсті, середньої довжини або довгі, пристосовані до швидкого біг. Число пальців мінливе: чотири на передніх кінцівках (нема I пальця) і три на задніх (немає I і V пальців) - у тапірів; по три на передніх і задніх кінцівках (нема I і V) - у носорогів; по одному на всіх чотирьох кінцівках (є лише III палець) - у коней. Кінці пальців захищені роговими копитами. Волосяний покрив низький і грубий, іноді сильно розріджені або майже повністю редукований. У році дві линьки. У носовій або в носовій і лобової частинах можуть знаходитися один або два роги довжиною до 155 смепідермального походження. Череп масивний з великим лицьовим відділом. Шлунок простий. Сліпа кишка велика. Жовчного міхура немає.

Кі́нь сві́йський (Equus ferus caballus або Equus caballus) - підвид ссавців виду кінь дикий роду кінь (Equus) родини Коневих (Equidae) ряду Конеподібних (Equiformes), або непарнопалих (Perissodactyla). Поширений на всіх континентах, крім Антарктиди, в більшості країн світу. Масть коня - це пігментація волосяного покриву, шкіри і очей. Є однією з основних індивідуальних ознак тварини. Як і пігментація у кішок і собак, масть у коней є не простим забарвленням, а певним поєднанням кольорів, тип розподілу пігментів, що має генетичну основу. Якщо коні мають однаковий колір шерсті, але різний колір шкіри і очей, або ж однаковий колір шерсті на тулубі, але різний на гриві і хвості, то масть їх може бути різною. Водночас, відтінки однієї і тієї ж масті можуть сильно варіювати: наприклад, шерсть ясно-буланого коня має палевий або піщаний колір, хоча найтемніші відтінки буланої масті можуть наближатися до темно-бурого і навіть чорного кольорів. Голова коня - витягнута, суха, з великими живими очима, широкими ніздрями і великими або середньої величини загостреними і досить рухливими вухами. У домашнього коня вуха помірної величини (набагато менше половини голови), грива довга, звішується, шия довга м'язиста, тулуб округлений, хвіст покритий довгим волоссям від основи; колір (масть) надзвичайно різний: чорний, бурий, рудий, чалий, білий, сірий, часто з білими плямами на голові і ногах; як виняток зустрічаються смуги на плечах, спині і ногах. Ноги високі, помірної товщини, стрункі; першого і п'ятого пальця немає зовсім, від 2 і 4 існують лише зачатки (рудименти) у вигляді палочкоподібних кісток п'ястка та плесна (так зв. грифельних), прилеглих до товстої п'ясткової або плеснової кістки сильно розвиненого середнього пальця; копито одягає лише кінець середнього пальця (на них прилягає вся вага тіла); на внутрішній стороні зап'ястя і п'ят знаходяться рогові мозолясті потовщення, шишки (рогові місця знаходяться також позаду місця зчленування пальця з вищерозташованими частинами).

З відчуттів найкраще розвинений слух, потім зір і, нюх. Дикі коні живуть табунами, зазвичай невеликими. Табуни складаються з кількох самиць і самця, переважно в степових місцевостях, відрізняються великою швидкістю і обережністю. Волосся на тілі коня різної довжини: короткі густі волосини - покривні (шерсть), довге волосся чубчика, гриви і хвоста - захисне і довге рідке волосся біля губ, ніздрів і очей - орган чуття. Колір волосся визначає масть. У старості коні, як і люди, сивіють. Змінюється інтенсивність кольору волосяного покриву і за порами року: взимку світліша, влітку темніша.

Кінь досягає в середньому віку 25-30 років, серед деяких порід поні зустрічаються тварини, котрі доживають до 40 років. Максимально достовірно відомий рекорд довгожительства серед коней - 62 роки. Ріст коней залежить від породи, від харчування і особливостей догляду. Чим краще харчування і догляд, тим більшими стають коні. Загалом домашні коні мають зріст від 150 до 175 см, поні від 120 до 150 см. Кінь відноситься до травоїдних тварин. На пасовищі кінь з'їдає від 25 до 100 кг трави на добу. Залежно від віку та живої маси кінь випиває в середньому 30-60 літрів води за добу влітку і 20-25 літрів взимку. Для коня потрібно 4-5 акрів землі, близько 2га.

Корм коней складається головним чином з вівса і сіна, хоча останнє іноді замінюється соломою. Було багато спроб замінити овес яким-небудь іншим зерновим кормом, але всі такі спроби не були успішними. Лише в Італії, Іспанії та Португалії, особливо на сході, ячмінь є таким майже винятковим кормом для коней, як овес.

Вагітність у коней триває приблизно 335-340 днів (11 місяців). Зазвичай кобила народжує одне, рідше двох лошат. Жеребці з'являються на світ зазвичай на 2-7 днів пізніше, ніж кобили. Лоша народжується зрячим і через кілька хвилин може стояти і ходити, воно смокче молоко 4-6 місяців, протягом яких з'являються його молочні зуби, з молочних різців середня пара прорізується через 8-14 днів після народження, наступні ще через 2-3 тижні; через 5-6 місяців після народження прорізуються зовнішні. Середні різці змінюються близько 2½ років, наступні близько 3½, крайні близько 4½, разом з ними прорізуються і ікла, далі вік визначається за ямками на різцях, у нижній щелепі, на внутрішній парі різців, вони стираються у віці 5-6 років, на середній на 7 році, на зовнішній на 8; потім у тій же послідовності стираються ямки на різцях верхньої щелепи, а з 11-12 років, коли ямки зникають на всіх різцях, вік визначити складно. Кінь у 3 роки стає статевозрілим.

Температура тіла здорового коня коливається від 37,5 до 38,5 °C.

У стані спокою кінь дихає приблизно 8-16 разів на хвилину. Під час галопу, або іншого навантаження частота дихання збільшується в 5-7 разів. Серце коня важить в середньому 4-5 кг, в окремих особин до 8 кг. У стані спокою частота серцевих ударів у коня становить 30-40 за хвилину. Під час жвавого скаку частота ударів зростає до 120-130 за хвилину, при цьому через серце надходить до 150 л крові. В скелеті близько 212 кісток (за різними джерелами від 205 до 252).

Шлунок простий, жовчного міхура немає, сліпа кишка сильно розвинена. Яєчка укладені в мошонці. Матка дворога, послід дифузний. Мозок відносно малий, і півкулі великого мозку (покриті звивинами) не прикривають мозочка. Розумові здібності, тим не менше, розвинені досить добре. Зубна система складається з 3/3 різців, 1/1 ікол (можуть бути відсутніми), 6/6 або 7/7 корінних; різці з рівною жувальною поверхнею, на якій є поперечно-овальна ямка; ікла малі і тупоконічної форми; корінні зуби довгі, чотиригранні, призматичні з 4 звитими складками емалі на жувальній поверхні; верхні, крім того, з придатковою внутрішньою колоною емалевої речовини. У кобил іноді бувають ікла. Другі премоляри - "дзиґи" - є не у всіх коней. Вони перешкоджають використанню заліза для керування конем, оскільки їх контакт з вудилами завдає їй сильного болю.

ссавець копитний чернігівщина тварина

5. Вплив людини на тварин і причини скорочення їх чисельності

У відомому документі, розробленому МСОП за підтримки ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища) і ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація ООН), який має назву "Всесвітня стратегія охорони природи", разом з визначенням основних вимог щодо охорони природного навколишнього середовища, розглянуті основні фактори, які загрожують у наш час тваринам. До них належать руйнування або деградація місць існування; переексплуатація; вплив інтродукованих видів; втрата, скорочення або погіршення кормової бази; пряме знищення диких тварин.

Порушення та деградація місць перебування спричиняє найбільш негативний вплив на всі групи тварин. Він загрожує 67% загальної кількості всіх рідкісних і зникаючих видів тварин. До цього фактору відносяться інтенсифікація ведення сільського господарства; вирубування лісів; будівництво меліоративних споруд та осушувальна меліорація; випалювання рослинності та антропогенні лісові пожежі; розширення забудови; природні явища.

Вирубування лісів, розорення степів, осушення боліт, спорудження водосховищ, каналів, прокладання автошляхів та залізниць, ліній електропередач^побудова міст, промислових об'єктів, розробка корисних копалин відкритим способом тощо докорінно змінюють екосистеми. Для тварин, що пристосовувалися до певних умов протягом тисячоліть, такі різкі зміни виявляються несприятливими, і вони або повністю зникають, або ж стають рідкісними.

Найчастіше зміни в екологічних системах відбуваються повільно, малопомітно, однак вплив їх на тваринний світ в кінцевому результаті значний.

Хімізація сільського господарства викликає зміну генетичних, фізіологічних, біохімічних та інших функцій живих організмів. Пестициди призводять до зменшення кількості тварин на великих територіях. Установлено, що кількість отрутохімікатів в організмі тварин збільшується по ланцюгу живлення. Слід також зазначити, що теплокровні тварини (ссавці, птахи) менш чутливі до пестицидів, ніж холоднокровні хребетні (риби, плазуни та земноводні). Дуже страждають від пестицидів і корисні безхребетні тварини, зокрема, дощові черви, комахи-запилювачі та ін. Забирання води для зрошення полів викликає загибель мальків риб. З поливних земель можуть зникнути сухолюбні тварини. Відомі численні випадки загибелі тварин від сільськогосподарської техніки.

Різні дії - рибальство, обробка сільгоспугідь, заготівля дров, рекреаційне навантаження - розлякують тварин, особливо це небезпечно в період розмноження.

До серйозних екологічних наслідків призводить забруднення атмосферного повітря і водойм відходами промислового виробництва, стічними водами комунальних підприємств. Екологічним лихом для водної фауни стає забруднення морських екосистем нафтою і нафтопродуктами.

Величезна кількість тварин гине під колесами автомобілів на великих автомагістралях, загрозою для птахів є літаки та різні високі споруди, високовольтні лінії електропередач.

Спорудження гідротехнічних споруд ускладнює чи навіть зовсім унеможливлює існування багатьох видів цінних промислових риб, а також викликає інші негативні екологічні наслідки, які часто не враховуються під час проектування таких об'єктів.

Значної шкоди тваринам завдає їх пряме знищення. У результаті переслідування з боку людини були повністю знищені лісові слони, стеллерова корова, тури, нелітаючі голуби - дронти, птах додо, безкрилі гагарки, лабрадорські гаги, європейські ібіси, мандрівні голуби та багато інших. Тепер вони є лише представниками сумного Чорного списку, опублікованого в 1973 р. МСОП. Тільки ссавців починаючи з 1600 року зникло 63 види і 55 підвидів. З 1980 року зникло 74 види птахів. Близько 90% зниклих видів тварин жили на островах. Вони не змогли вижити при вселенні інтродукованих людьми хижаків, нових видів рослин, захворювань і видів-конкурентів. На них полювали заради цінного м'яса, красивого пір'я, а місця перебування цих тварин необоротно змінювалися під антропогенним тиском.

Зникали тварини і з території України: кулан - у 17 столітті, тур - у 15, сайгак - у 19. Деякі види були остаточно знищені саме тут. Зокрема, кінь тарпан, колись значно поширений в Європі та Азії. Останнього тарпана в природі було вбито у 1879 р. за 35 км від Асканії-Нової, а один дожив до 1918 р. на кінному заводі у м. Миргород Полтавської області.

Зникнення видів вважається природним процесом, і за палеонтологічними даними середня швидкість цього процесу - один вид за століття. Але за останні 200 років швидкість зникнення видів зросла мінімум в 40 разів. У всіх життєвих форм масштаби вимирання в 100-1000 разів більше статистично очікуваних; ця швидкість зникнення видів прямо пов'язана з деструктивним і мінливим впливом людства на природу Землі.

У різних частинах світу на межі повного зникнення перебувають багато видів - більше 1000: горила, білий ведмідь, азіатські носороги, лев, тигр, гепард, багато видів птахів та інших тварин. Чисельність деяких видів оцінюється всього лише в декілька сот пар особин. У деяких країнах, наприклад, кількість видів птахів, що знаходяться під загрозою зникнення, дуже велика. Це, в першу чергу, держави Америки і Південно-Східної Азії; три "країни-рекордсмени" - Бразилія (111 видів під загрозою зникнення), Індонезія (92 види) і Колумбія (79 видів). Особливо цінними в кількісному відношенні є атлантичні ліси на сході Бразилії, тоді як найбільша кількість видів птахів, яким загрожує повне зникнення, на одиницю площі відмічена на Філіппінах. 75% зникаючих видів птахів живуть у тропічних лісах. Взагалі на грані зникнення знаходиться майже чверть ссавців і восьма частина птахів (інформація лише про ті види, за якими ведеться спостереження).

Переексплуатація тваринних ресурсів виникає тоді, коли промисел перевищує їх здатність до відновлення. Щоб зникли тварини, не потрібне їх повне знищення. Достатньо порушити структуру популяції. Існує норма чисельності кожного виду, нижче якої він не може існувати.

Однією з форм скорочення видів є браконьєрство. Браконьєрство - це незаконне добування тварин, у тому числі риби. Форми браконьєрства можуть бути різними, найчастіше це добування риби забороненими засобами і знаряддями виловлювання. Формами браконьєрства є виловлювання риби в заборонених місцях, виловлювання нестатевозрілої риби та під час її розмноження (нересту); добування тварин, що занесені до Червоної книги України.

Соціальна небезпека браконьєрства дуже велика: воно завдає шкоди охороні природи і ресурсам промислових тварин, підриває процеси їх відтворення, знижує економічний потенціал мисливського і рибного господарств.

Зниження обсягів вилову риби в Україні пов'язане з багатьма факторами. Серед них можна виділити такі: перевилов риби, тобто виловлюється вона в більшій кількості, ніж відтворюється; забруднення водойм, що викликає зміну кисневого режиму, режиму живлення, отруєння та загибель риби; негативний вплив гідротехнічних споруд, який виявляється у зміні режиму стоку річок, розподілі біогенних речовин, у перекритті шляхів до місць нересту прохідних риб та ін.; обміління річок, погіршення умов життя риб, зниження рівня та підвищення засоленості води у внутрішніх морях.

. Охорона тваринного світу

З огляду на значення тваринного світу та вплив на нього антропогенного фактору особливої актуальності набувають питання охорони, відтворення та раціонального використання тваринного світу. З цією метою проводяться організаційно-господарські, біологічні, культурно-виховні заходи. Першочергового значення в охороні тваринного світу набувають заходи правового характеру, тобто законодавче регулювання.

Верховна Рада та Кабінет Міністрів України прийняли ряд законів, постанов, розпоряджень, спрямованих на посилення охорони тваринного світу та його представників, що належать до категорії рідкісних і зникаючих. Чинне законодавство певною мірою регулює охорону умов існування диких тварин, вимагаючи дотримання правил безпеки при використанні отрутохімікатів у сільському і лісовому господарстві, збереження чистоти водойм у місцях існування і масових зимівель птахів, забороняючи розорювання гнізд корисних птахів та знищення місць існування диких тварин. Встановлені певні вимоги по охороні лісових кормових угідь хутрових тварин.

Законодавчі акти визначають види і умови користування тваринним світом, шляхи його охорони. Законодавством передбачений державний облік тварин та їх використання і державний кадастр тваринного світу. Згідно із законодавством дикі тварини є державною власністю і ставлення до них має бути дбайливим, використання - економним. Законоположення визначає правовий режим полювання та систему організації мисливських господарств. З метою охорони рідкісних і зникаючих видів тварин укладені міжнародні конвенції. Серед них можна назвати такі - Конвенція по захисту тюленів, що живуть у північних частинах Тихого океану (1930 p.), Конвенція по регулюванню китобійного промислу (1946 p.), Конвенція про судноплавство і рибальство на Дунаї (1948 p.), Конвенція про рибальство і охорону морських ресурсів (1958 p.), Договір про захист білого ведмедя (1973 p.), Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973 р.) та ін.

Заходами охорони і раціонального використання тваринних ресурсів є створення мисливських, звірівницьких та рибних господарств, морської аквакультури.

Загальна площа мисливських угідь України становить 52049 тис. га. Поряд з охороною мисливських тварин важливими заходами, що спрямовані на збільшення їх чисельності, є проведення біотехнічних заходів з покращання стану середовища перебування тварин, а також їх штучне розведення в неволі з подальшим розселенням у природних умовах. На території мисливських угідь проводиться підгодівля тварин, висівання кормових культур, створюються солонці, галечники та інші штучні гніздівлі.

Надзвичайне значення для охорони тваринного світу має виділення мисливських заказників, тобто ділянок угідь, де мисливство заборонено на певний строк на всі або окремі види тварин.

Найважливішими мисливськими тваринами в Україні є лані, кабани, байбаки, фазани, качки, лисиці.

Відстрілювання, відловлювання та інші види добування і використання диких тварин регулюються різними законодавчими і нормативними актами. У повсякденній практиці основними документами є положення про мисливське господарство і правила та строки полювання. Ці положення і правила визначають як загальний правовий режим охорони тваринного світу, який є державною власністю, так і порядок використання ресурсів фауни - умови отримання права на добування звірів і птахів, строки, способи і знаряддя полювання, а також відповідальність за порушення цих правил, у правилах передбачається також плановість і суворе нормування здобичі. Дозволяючи полювання лише в певні проміжки часу за рік, правила мають на меті недопущення надмірного добування диких тварин, а також їх охорону в періоди розмноження.

У зв'язку з різко вираженою сезонністю природних явищ тварини розмножуються лише в певні пори року. Очевидно, що полювання на них в період спарювання (гону), вагітності самок, вирощування молодняку недопустиме, бо може порушити нормальний хід розмноження і призвести до порушення відтворення поголів'я.

Полювання недоцільно проводити також і в той час, коли мисливські тварини дають низькоякісну, малоцінну продукцію (шкіру, м'ясо та ін.). Полювання на хутрових звірів, як правило, починається пізно восени, коли повністю дозріє їхнє зимове хутро, і триває до кінця зими, до появи перших ознак весняного линяння. Полювання на більшість копитних дозволяється восени або на початку зими, коли підросте молодняк. Полювання на пернату дичину, як правило, починається в серпні і триває на перелітних видів птахів до їх відлітання на південь, а на осілі види - до кінця зими. Іноді дозволяється весняне полювання на самців водних птахів.

Строки полювання на різні види мисливських тварин установлюються органами мисливської інспекції.

З метою запобігання перепромислу ряду особливо цінних мисливських тварин полювання на них проводиться тільки за особливими дозволами - ліцензіями, які видаються органами Державної мисливської інспекції. Кількість ліцензій, що видаються, залежить від запасів даної тварини в тій чи іншій області, які визначаються спеціальним обліком чисельності тварин.

В мисливських господарствах нерідко встановлюється для кожного мисливця норма добування різних тварин за одне полювання, за один день полювання чи за весь мисливський сезон.

За недотримання правил полювання, браконьєрство винні притягуються до відповідальності. Форми відповідальності і види стягнень відрізняються залежно від ступеня громадської небезпеки і шкідливості тих чи інших видів браконьєрства.

Охорона і використання рибних запасів також регулюється положенням і правилами рибальства, розробленими відповідно до місцевих умов. їх дотримання є обов'язковим як для підприємств, що ведуть промислове виловлювання риби, так і для громадян, що займаються любительською риболовлею.

Особливе місце в правилах займає питання про допустимість тих чи інших видів лову. Заборонено, наприклад, застосування дрібносітчастих неводів для лову тюльки, бо це може негативно позначитися на молоді інших цінних промислових риб.

Положення і правила рибальства забороняють добування риби біля гребель і шлюзів - ближче, ніж за 500 м, та між устоями мостів.

Забороняється також добування риби способами і знаряддями, що завдають значної шкоди: вибуховими і отруйними речовинами, острогою, вогнепальною зброєю, шляхом обладнання запруд та ін.

Забороняється забруднювати водойми і їх береги, самовільно проводити днопоглиблювальні і вибухові роботи. Як правило, забороняється молєве сплавляння лісу.

Любительський лов вудкою дозволяється в усіх місцях, крім заповідних, та тих водойм, де риба розводиться штучно. Застосування інших знарядь любительського лову допускається з великими обмеженнями. Суворе дотримання законів і правил забезпечує охорону рибних запасів та їх раціональне і бережне використання, порушення ж завдають збитків і переслідуються за законом. Контроль за дотриманням законодавства здійснюється спеціальними органами рибоохорони та державними і громадськими інспекціями з охорони природи.

Виловлювання риби в більшості водойм припиняється на час нересту.

Порушення законів і правил охорони рибних запасів тягне за собою карну, адміністративну, дисциплінарну, а крім того, як правило, і матеріальну відповідальність.

Закони про охорону природи передбачають здійснення заходів щодо подальшого збагачення і якісного удосконалення фауни нашої країни. Ці заходи спрямовані, з одного боку, на збільшення різноманіття і підвищення чисельності корисних диких тварин, а з іншого - на скорочення популяцій організмів, які завдають шкоди народному господарству.

З таких робіт найбільше значення мають інтродукція - завезення, випускання і пристосування тварин до нових умов існування. Інтродукція пов'язана з акліматизацією - виникненням певних фізіологічних і морфологічних особливостей, які дозволяють організмам виживати і давати потомство в нових умовах існування.

Організми пристосовуються до кліматичних, фізико-хімічних і ґрунтових умов нового для них середовища, а також до біотичних факторів, тобто до рослин і тварин нового біоценозу, які служать їжею або є конкурентами, паразитами чи хижаками по відношенню до даного виду.

Широкі програми завезення і акліматизації були здійснені для багатьох видів хутрових звірів, промислових риб, природних паразитів і хижаків, що є ворогами шкідників сільського і лісового господарства.

Інтродукція нових видів може спричинити витіснення аборигенних видів, навіть до їх повного зникнення. Інтродуковані види можуть змінювати свою екологію, фенологію, спадковість, ставати шкідниками, переносниками збудників хвороб, давати потворні гібриди з місцевими формами. Боротися з такими видами буває іноді дуже важко. Тому інтродукцію слід проводити дуже обдумано, на суворо науковій основі. Особливо обережно треба підходити до інтродукції видів, нових для вітчизняної фауни. Рибні і мисливські господарства повинні орієнтуватися на внутрішньогосподарське і міжобласне розселення тварин, а в окремих випадках - на їх реінтродукцію.

Реінтродукція - процес завезення і випуску диких тварин в райони колишнього ареалу. Зокрема, так були відновлені популяції соболів, бобрів, зубрів, кабанів, фазанів.

Ефективним є розселення деяких видів промислових тварин з метою розширення областей їх поширення. Останній захід пов'язаний з тим, що за межами їх ареалів є значні території, екологічні умови яких повністю підходять для існування. Перешкоди на шляхах розселення не давали змоги даним організмам проникнути на ці території. Якщо цих тварин завезти на них, то вони зможуть не тільки вижити в нових для них районах, але й добре прижитися в них і розмножуватися.

Збільшення ресурсів фауни можна досягнути і шляхом підвищення щільності заселення тваринами місць існування. Це здійснюється застосуванням різних біотехнічних заходів, спрямованих на поліпшення кормових і захисних умов місць існування даних тварин. Так, при вирубках лісу бажано залишати окремі дуплисті дерева, купи підліску, зарості кущів та високу траву. На місці вирубаного лісу слід влаштовувати ремізи - ділянки, засаджені деревами і кущами, які створюють захисні укриття для лісових тварин. Ремізи слід розміщати також у степових місцях - в яругах і балках, серед полезахисних лісових смуг, у заплавах річок і струмків.

Поліпшення кормових умов місць існування багатьох тварин сприяє різкому збільшенню їх чисельності. Створення надійної кормової бази запобігає далеким міграціям (які часто приводять до загибелі) тварин, зміцнює їх стійкість до різних захворювань. Кормові ресурси тварин можуть бути значно збагачені шляхом проведення таких біотехнічних заходів: висаджування кормових рослин для покращання живлення рослиноїдних тварин; внесення добрив і обробіток ґрунту на ділянках з кормовими рослинами; збільшення чисельності різних тварин, які є їжею для корисних хижаків; підгодівля корисних тварин у період нестачі природних кормів; забезпечення тварин необхідними їм мікроелементами й вітамінами.

В організованих мисливських і рибоводних господарствах проводять суворо організовану, науково обґрунтовану боротьбу з хижаками промислових тварин.

Для профілактики різних захворювань диких тварин проводять відстрілювання дуже хворих і сильно травмованих тварин, прибирають трупи загиблих тварин, прибирають гній у місцях скупчення копитних біля годівниць і під наметами, очищують місця водопою. З кормом тваринам дають різні запобіжні вакцини, глистогінні препарати.

Для поліпшення умов існування цінних у господарському відношенні водних організмів проводять біологічну меліорацію водойм - штучне підвищення біологічної і господарської продуктивності водних угідь. Біологічна меліорація включає заходи, спрямовані на поліпшення умов розмноження риби, збереження і покращання природних та обладнання штучних нерестилищ, створення штучних гнізд для водоплавних птахів і хутрових звірів, насадження кормових і захисних рослин - очерету, рогозу та ін.

Важливим аспектом охорони тварин є морська аквакультура - система заходів по штучному розведенню в морях різних харчових і технічних рослин та тварин. Існуючі морські господарства спеціалізуються на вирощуванні мідій, устриць, морських гребінців, трепангів, креветок, лососевих риб, кефалі та ін. Аквакультура дає 98% усіх устриць, що зараз добуваються, 84% мідій, 30% морських гребінців.

З метою охорони рідкісних і зникаючих видів тварин їх заносять до Червоних книг (міжнародної та регіональних). З 1991 р. ведеться Європейський Червоний список тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі.

Четверте видання Червоної книги МСОП містило на своїх сторінках 226 видів і 79 підвидів ссавців, 181 вид і 77 підвидів птахів, 77 видів і 21 підвид плазунів, 35 видів і 5 підвидів земноводних, 168 видів і 25 підвидів прісноводних риб.

Перше видання Червоної книги Української РСР (1980 р.) містило 85 видів (підвидів) тварин: ссавці - 29; птахи - 28; плазуни - 6; земноводні - 4; комахи - 18.

Друге видання Червоної книги України (1994 р.) містить 382 види (підвиди) тварин: гідроїдні поліпи - 2; круглі черви -2; кільчасті черви - 7; ракоподібні - 26; павукоподібні - 2; комахи - 173; молюски - 12; круглороті - 2; риби - 32; земноводні - 5; плазуни - 8; птахи - 67; ссавці - 41.

Для збереження генофонду рідкісних та зникаючих рослин і тварин створюються природно-заповідні території - заповідники, заказники та ін. Вони є природними полігонами для проведення наукових досліджень, які спрямовані на вивчення біолого-екологічних особливостей раритетних видів і розробки шляхів їх збереження.

Висновок

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км2. 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону "Полісся - Лісостеп". Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів.

Дані природні умови сприяють розселенню та існування досить значної кількості ссавців різних умов існування.

Нами проведений аналіз літературних даних видового складу класу Ссавці в Чернігівській області і ми виявили, що на території області можна зустріти види ссавців, які належать до ряду Парнокопитні. Він поділяеться на підряд Жуйні і Нежуйні. До підряду Нежуйні відноситься одна родина Свині (Suidae) - Дика свиня (Sus scrofa) та Свиня свійська (Sus domestica). До підряду Жуйні відноситься значно більше, а саме родина Олені (Cervidae) - Лось (Alces alces), Козуля (Capreolus capreolus), Плямистий олень (Cervus nippon), Благородний олень (С. elaphus), родина Порожнисторогі - Зубр (Bison bonasus), родина Бикових (Воvidae) - Бик свійськи́й, або коро́ва (Bos taurus), Козел звичайний (Capra hircus) або Свійська коза (Capra hircus hircus) та родина Баран (Ovis) - Вівця́ сві́йська (Ovis aries).

Література

.Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 1. Зелений оксамит лісів. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. - Чернігів, 2001. - 52 с.

.Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 2. Луків сіверських різнотрав`я. Світ імлистих боліт і водойм. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. - Чернігів, 2001. - 44 с.

.Жизнь животных. В 6 томах. - М.: Просвещение, 1969.

.Зедлаг У. Животный мир Земли. - М.: Мир, 1975.

.Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польвий практикум з зоології. - К.: Рад школа, 1967. - 343 с.

.Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. - 592 с.

.Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. - К.: Рад школа, 1985. - 144 с.

.Смирин В.М. Звери в природе. - М., 1991. - 200 с.

.Фауна України: в 40 томах. - М.: Просвещение, 1970 с.

.Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. - К.: Рад. школа, 1988. - 272 с.

.Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. - К.: Вища школа, 1975. - 176 с.