Заказ дипломной. Заказать реферат. Курсовые на заказ.
Бесплатные рефераты, курсовые и дипломные работы на сайте БИБЛИОФОНД.РУ
Электронная библиотека студента
 

Тема: Особливості взаємовідносин між ЄС і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України






Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Факультет історії, політології та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин


До захисту допущено:

Протокол засідання кафедри №18

від "13" травня 2015 р.

зав. кафедри проф. Макар Ю.І.






Дипломна робота

Особливості взаємовідносин між Європейським Союзом і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України




Виконав:

студент 5 курсу, групи 505

Гурскіс Б.Л.

Керівник

к.ф.н, доц. Струтинський В.Є.





Чернівці - 2015

Summary

integration is one of the most relevant topics for study in Ukraine. This is caused by the international activity of our state and activity of the European Union and Russia. Today Ukraine is in the process of modernization in its development. The successful passage of this period also depends on international cooperation, especially with the EU, despite the signing of the Association Agreement between Ukraine and the EU.of foreign policy is related to the geopolitical situation. For Ukraine it is special, because we are on the border of Western and Eastern civilizations. Understanding of relations between Ukraine and the EU is impossible without a third party - Russian Federation. Influence of Russia, even after the signing of the Association Agreement, has a significant impact on international relations of our country.purpose of this work is the study of relationships in the triangle EU-Russia-Ukraine and identify their impact on the European integration intentions of Ukraine. According to the purpose:

To study the theoretical and methodological basis of international relations;

To analyze the international interests of the EU and Russia and the place of Ukraine in them;

To investigate the processes of European integration and Russia's influence on its course;

To analyze the development of relations between Ukraine and the EU on the way to the signing of the Association Agreement;

To investigate the dependence of European integration of Ukraine from the influence of the Russian factor.the first chapter we examined the theoretical, methodological and conceptual foundations of our research. In the first place we turned to the etymology of the concept of integration, approaches to its interpretation, especially in view of the application to the relations in the triangle EU-Ukraine-Russia. European integration is the process of rapprochement between the countries in political, economic, institutional, legal, cultural and social terms. Regarding theories of integration, the main ones are federalism, functionalism and neofunctionalism, transnationalism, and communication theory. Next, we examined the methodological aspects of the research, analyzed the differences between American, English, French and German approaches to the explanation of international relations. In the final part of the first section we have analyzed the source base of the research.the second Chapter we analyzed the relationship between the EU, Russia and Ukraine in the context of European integration intentions of Ukraine. Ukraine occupies a special place in the system of international interests of Russia, since the implementation of its integration projects is the primary mechanism to restore the status of a world power. These integration projects cannot be successful without Ukraine. This explains the interest of Russia in the Ukrainian territories. The EU has always sought to turn Ukraine into a buffer zone between it and Russia.recent times, the EU in terms of foreign policy spends the most effort on the Eastern border, namely the war in Eastern Ukraine and Russia's influence on its course. Before the conflict in the east, Ukraine was discussed with an eye on the reaction of Russia. The last events slightly changed the situation, although it is still observed in the behavior of individual EU countries, particular those that are too dependent on Russian energy (Czech Republic, Hungary). Another limiting factor of building relations with Ukraine without Russian factor is geopolitical interests. So, France and Germany due to the existence of a strong Russia wants to reduce US influence on global processes. Also, they need relatively strong (especially economically) Russia for confidence in a stable energy supply and overall economic cooperation.the third Chapter we have traced the relationship between Ukraine and the EU and has determined that the relations between our countries were established gradually and depended both on the domestic political situation and the processes within the EU. The period of the 1990s was a kind of timeout and monitoring of developments in Ukraine. Ukraine first 20 years of independence has successfully passed tests for peaceful conflict resolution, and the victory of the revolution in 2004 added optimism to both Ukraine and the EU. In the early 2000s, the situation has become more intense through internal political processes in Ukraine, namely the "cassette scandal" and protests "Ukraine without Kuchma". The Yushchenko presidency was marked by a clear movement towards European integration and the beginning of the negotiation process between Ukraine and the European Union on concluding a new enhanced agreement to replace the Agreement on partnership and cooperation, which began in March 2007 according to the action Plan Ukraine-EU. His successor, Viktor Yanukovych continued close cooperation with the EU, despite the restoration of friendly relations with Russia, which in previous years have been somewhat spoiled. However, the necessity of making choice between the West and the East has influenced the shift away from the process of signing the Association Agreement, and this resulted in mass protests in Ukraine and deprivation as President. After the election of the new President of Ukraine Poroshenko it was signed the economic part of the Association agreement, the political part was signed even earlier.


Зміст


Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічні основи дослідження

.1 Етимологія терміну "інтеграція"

.2 Методологія аналізу взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія

.3 Аналіз джерельної бази дослідження

Розділ ІІ. Взаємовідносини ЄС, Росії та України у контексті досліджуваної проблеми

.1 Україна в системі міжнародних інтересів ЄС та Росії

.2 Євроінтеграційні процеси та місце в них Росії і України

Розділ ІІІ. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України

.1 Рух України до ЄС: динаміка процесу та існуючі проблеми

.2 Підписання Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС та вплив російського фактору

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Актуальність дослідження. В останнє десятиліття однією із ключових тем вивчення міжнародних відносин в Україні є процеси євроінтеграції. Це виправдано тим, що тема розвитку відносин між Євросоюзом, країнами-членами цього обєднання, кандидатами на приєднання та їх найближчими сусідами важлива для України, оскільки прямо впливає на розвиток нашої держави. Останнє особливо очевидно в світлі проголошення євроінтеграційного вектору розвитку як цивілізаційного вибору між Заходом і Сходом. В нинішній час Україна в своєму розвитку проходить етап модернізації, тому відносини з Європейським Співтовариством є ключовими для успішного подолання цього періоду. Надання статусу відносин з ЄС стратегічних, надає Україні вигідний шанс, який варто використати для якнайшвидшого вирішення внутрішніх проблем за рахунок грамотної зовнішньої політики, а також зміцнити позиції на міжнародній арені.

У силу власного геополітичного становища, Україна, починаючи з проголошення незалежності у 1991 р. завжди боролась із намаганнями північного сусіда мати максимальний вплив на прийняття рішень в нашій державі. Розпад СРСР ознаменував закінчення "холодної війни" і Росія, як спадкоємниця Радянського Союзу, в силу економічного занепаду та перебудови економіки у 90-х рр. не могла протистояти Заходу з позиції сили. Як показав розвиток подій у новому тисячолітті, трансформувавшись у економічному та політичному плані, Росія відновила боротьбу із Заходом.

У період президентства В. Ющенка зовнішня політика України була зорієнтована на якомога тіснішу співпрацю із ЄС, а відносини з Росією "похолоднішали". Його наступник В. Янукович налагодив стосунки з сусідом і при цьому не відступив від євроінтеграційних намірів, готуючись до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Таким чином Україна була включена у відносини протилежної спрямованості, що при реальному виборі змушувало обирати. Саме тому В. Янукович не підписав Угоду, оскільки вплив Росії на прийняття рішень в Україні був достатньо великий, а допустити випадання останньої з орбіти свого впливу не можна було. Євразійські інтеграційні проекти, що ініціює Росія не будуть завершеними без України.

Отже, розуміння відносин України та ЄС неможливе без врахування третьої сторони - Росії. Як би не хотілось мінімізувати українській владі вплив російського фактору, але він, навіть зараз після підписання Угоди про асоціацію, здійснює суттєвий вплив на міжнародні відносини нашої держави. І тут варто зазначити, що вплив російського фактору на взаємовідносини Україна-ЄС інколи більш помітний саме у діях західних партнерів, а не української влади.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження взаємовідносин у трикутнику ЄС-Росія-Україна та виявлення їх впливу на євроінтеграційні наміри України. Для досягнення цієї мети було поставлено низку наступних завдань:

Вивчення теоретико-методологічної бази дослідження міжнародних відносин;

Проаналізувати міжнародні інтереси ЄС і Росії та місце в них України;

Дослідити процеси євроінтеграції та вплив Росії на їх перебіг;

Проаналізувати розвиток відносин України та ЄС на шляху до підписання Угоди про асоціацію;

Дослідити залежність євроінтеграційного розвитку України від впливу російського фактору.

Обєктом дослідження є процеси європейської інтеграції крізь призму взаємовідносин ЄС та Росії, ЄС та України.

Предметом дослідження є аналіз впливу Росії на взаємовідносини України та Європейського Союзу.

Хронологічні рамки дослідження. Міжнародні взаємовідносини України-ЄС-Росії досліджуються з 1991 р. - розпаду СРСР і до квітня 2015 р.

Методологічною основою дослідження є група загальнонаукових та спеціальних методів міжнародних відносин, серед яких перевага надавалась наступним: інституційний, нормативний, системний, порівняльний, історичний. Також важливим у дослідженні було використання системного підходу до аналізу явищ та процесів.

Наукова новизна роботи зумовлена в першу чергу поставленими метою та завданнями дослідження та методами їх вирішення. Автором здійснено аналіз взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія з огляду на підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та впливу на цей процес Росії.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене їх можливістю використання в подальшій науковій роботі. Результати проведеного дослідження можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, можуть бути використанні при написанні робіт із вивчення взаємовідносин України та ЄС, Росії та ЄС, України та Росії.

Структура роботи зумовлена поставленими метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які поділені на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи становить 104 сторінки. Загальна кількість використаних джерел - 96 найменувань.


Розділ І. Теоретико-методологічні основи дослідження


.1 Етимологія терміну "інтеграція"


Розглядаючи питання європейської інтеграції та Україну в контексті цього процесу спочатку ми визначимось власне з терміном "інтеграція".

Слово "інтеграція" походить від латинського "integratio", що буквально перекладається як "поповнення, відновлення". Загалом же під інтеграцією розуміють обєднання в ціле будь-яких окремих частин, що супроводжується також процесом взаємозближення й утворення взаємозвязків між цими частинами.

Варто сказати, що інтеграцію слід розглядати у звязку з таким терміном як диференціація. Процеси диференціації та інтеграції, як відомо, завжди супроводжують усі без винятку сторони розвитку реальних обєктів. Інакше кажучи, обидві ці властивості обєктивно притаманні усьому сущому - явищам живої та неживої природи, суспільству, людині та її діяльності. У світі немає нічого, що не мало б на собі відбитку цих двох феноменів, які є діалектичними протилежностями. Обєктивною основою диференціації є багатоманітність світу, а інтеграції - його внутрішня єдність.

Уперше зявившись у математиці, поняття про інтеграцію пізніше почало застосовуватись в біології, фізіології та психології. Воно стало предметом глибокого дослідження філософів. В сучасних умовах, у результаті математизації науки, а також завдяки бурхливому розвитку кібернетики та багатьох інших комплексних галузей знання, поняття про інтеграцію переросло конкретно-наукові, зокрема математичні рамки. Ним з успіхом користуються у ході дослідження багатьох істотних сторін розвитку суспільства, виробництва, техніки, економіки. Все це дає підстави вважати, що інтеграція з тенденції перетворюється на обєктивну закономірність. Під впливом суспільно-історичної практики поняття про інтеграцію наповнюється новим змістом, збагачується. Воно стає філософською категорією, призначеною для відображення най6ільш значимих звязків i відношень між різними сторонами навколишньої дійсності.

Виокремлюють такі види інтеграції в галузі суспільних наук:

)у залежності від предмету: політична, економічна, науково-технічна;

)згідно географічного критерію: глобальна, регіональна, субрегіональна інтеграція;

)у залежності від того чи інтеграція йде шляхом "розширення", тобто збільшення кількості учасників, чи шляхом "поглиблення", коли посилюються інтеграційні процеси серед вже наявних учасників.

Що ж до тематики нашої роботи і тієї дефініції "інтеграції", яке ми будемо вживати, то для пояснення процесів взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія ми користуватимемося передусім поняттями економічної, політичної, інституційної інтеграції, що включаються як основні у поняття євроінтеграції.

Теоретичні засади європейської інтеграції (ми розглянемо її дещо нижче) можна згрупувати в "економічний" і "політичний" напрями. Дослідження європейських інтеграційних процесів у рамках економічних та політичних теоретико-методологічних підходів викликане тією констатацією, що ЄС притаманні дві основні інтеграційні площини: економічна та політична. Так, економічна площина ЄС проявляється у процесі загальної економічної інтеграції ЄС, становлення економічного і валютного союзу (ЄВС), формування спільного ринку. Натомість щодо сфери політичної інтеграції, то вона є більш складним процесом і містить у собі питання спільної зовнішньої, безпекової та оборонної політики. Тому одночасне поєднання або навіть синтез у собі різних інтеграційних підходів може бути особливо корисним за умов нових викликів європейській інтеграції.

Економічна інтеграція - це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Економічна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установлюються тісні господарські звязки.

Під політичною інтеграцією розуміється сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, обєднання суспільства, політичних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав для протидії внутрішнім і зовнішнім деструктивним чинникам.

Стосовно поняття "політична інтеграція", то американський економіст Ф. Махлуп простежив ретроспективу даного поняття і зясував, що воно зявилося не раніше 1942 р., хоча інтеграційні процеси мали місце в історії людства і раніше. Незабаром даний термін почав використовуватися лише в галузі міжнародних економічних відносин. А у спеціалізованих політологічних дослідженнях поняття "політична інтеграція" увійшло до наукового обігу на початку 50-х рр. минулого століття.

Впливове англо-американське політологічне видання - "Словник політичного аналізу" за редакцією Дж. Плено, Р. Ріггза та Х. Робін - визначає політичну інтеграцію як "процес, за допомогою якого дві або більше політичних одиниць посилюють між собою контакти у напрямку взаємної співпраці". В якості бажаного або логічного кінцевого результату інтегративного процесу часто розглядається політичне обєднання. Політична інтеграція вимагає формальних чи неформальних інститутів для прийняття спільних рішень. Крім того, інтеграція припускає високий рівень ведення справ (transactions) між політичними одиницями, а також зростаюче усвідомлення спільності інтересів і цінностей".

Провідний спеціаліст у галузі міжнародних відносин, один із засновників школи неофункціоналізму Е. Хаас розглядав політичну інтеграцію як "процес, у ході якого громадян переконують переорієнтувати свою політичну лояльність і активність з держави на новий центр, інститути якого володіють або претендують на володіння вищої юрисдикцією над існуючими національними державами".

Український вчений Ю. Вілков, розглядаючи феномен політичної інтеграції, вважає її сукупністю політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, економічних структур або етносів у рамках однієї держави або кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім та зовнішнім чинникам. При цьому особлива увага надається саме європейській інтеграції, як найтиповішому прояву даного процесу. В сферу вжитку терміну "європейська інтеграція" включено не лише політичні або економічні прояви зближення держав Європи, але й наукову, технологічну, соціальну, екологічну сфери.

Нас найбільше цікавить політична інтеграція, тому проаналізуємо її детальніше. Науковці виокремлюють чотири стадії політичної інтеграції:

) інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції необхідні для розвитку та адміністрування правил і регулювання, яких потребує економічна інтеграція;

) інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється чи координується на кількох рівнях;

) інтеграція ставлень повязана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю і політичною та економічною елітами;

) інтеграція безпеки визначається як "спільна безпека", що ґрунтується на ненасильницькій взаємодії держав.

Як бачимо, окрім вже згаданої політичної, економічної та інституційної інтеграції додались ще військова та регіональна інтеграція. Остання, в рамках дискурсу європейської інтеграції, означає налагодження тісних взаємозвязків не тільки в межах всього ЄС, а й окремих його територій, що мають історично складені тісні економічні та культурні звязки. Як приклад можна привести таке обєднання як Вишеградська група.

Політичній інтеграції притаманні такі риси, як:

незалежність (створення суверенних держав та формування відносин, які базуються на міжнародних нормах і правилах);

взаємодія (встановлення тісних дво- чи багатосторонніх відносин на основі угод про дружбу і взаємодію, інших відносин, які встановлюють близькість зовнішньої і внутрішньої політики);

узгодження (формування відносин, які встановлюють практику взаємного узгодження в зовнішній і внутрішній політиці, спільних дій з тих чи інших питань, що стосуються інтересів обох країн. Створення координуючих органів з відповідними функціями);

єдність (здійснення єдиної політики щодо основних проблем життєдіяльності держав. Формування єдиної системи управління такими питаннями, як захист, зовнішня політика, зовнішньоекономічна діяльність).

Останнім часом швидко розвиваються інтеграційні процеси на регіональному рівні, імпульс якому надає транскордонне співробітництво. Як зазначає Л. Хоффман, зростає регіональна політична інтеграція, яку можна порівняти з рухом до європейського федералізму, каталізатором якого є регіональна експансія Євросоюзу до Східної Європи.

Поняття "інтеграції" у значенні "регіональна, політична або економічна" широко використовується в літературі для характеристики сучасних процесів формування соціальних систем супердержавного (міждержавного) і субдержавного рівнів. Аналіз процесів інтеграції в політичних і соціальних науках припускає постановку питання про те, "чи може ціле бути більшим, аніж сума його складових". Останнє виступає як комплекс (система) елементів, що перебувають у взаємозалежності, коли зміни в одному з елементів позначаються на становищі та стані складових системи. Регіональний рівень інтеграції базується на спільності територіальних кордонів держав, які інтегруються, на схожих шляхах історичного розвитку, які доповнюються природним, економічним, транспортно-комунікаційним, науково-технічним потенціалом, а також на спільності економічних проблем, зовнішньополітичних та геополітичних інтересів.

Від поняття політичної інтеграції загалом перейдемо до конкретного її прояву, що набрало форму євроінтеграції. Під євроінтеграцією слід розуміти широкий процес, який не обовязково зводиться до вступу в ЄС, а може проводитися навіть і без цього. Його зміст полягає у входженні країни в загальноєвропейські структури, такі як Рада Європи, ОБСЕ та інші, ратифікації європейських конвенцій та договорів. Також євроінтеграція - це входження в спільний європейський соціальний, економічний, інформаційний, безпековий та інші простори, зняття взаємних перепон. Відтак, євроінтеграція є набагато ширшим поняттям, ніж вступ до Європейського Союзу.

Копійка В. та Шинкаренко Т. розуміють під європейською інтеграцією процес, внаслідок якого відбувається обєднання політичних, економічних та соціальних структур в єдиний комплекс, який може мати обриси формального політичного та економічного союзу або залишитися в якості неструктурованого обєднання. В рамках європейської інтеграції особливе значення вони надають економічному та політичному аспектам даного процесу.

Для розуміння сутності процесу європейської інтеграції необхідно визначити основні підходи до даного феномену. Як зазначає український дослідник В. Копійка, концептуальне осмислення процесу європейської інтеграції відбувалося під впливом історичних подій, які мали місце в першій половині ХХ ст., зокрема, двох світових війн, політико-ідеологічного протистояння, яке розкололо світ, а також економічної кризи, відомої, як "Велика депресія".

Серед класичних наукових шкіл, які досліджували процеси інтеграції в Європі, необхідно відзначити федералістську, яка повязана з такими вченими, як: М. Алле, Р. Арона, Е. Россі, Д. де Ружмона, П. Тейлора, А. Спінеллі; функціоналістську, ідеї якої розробляли Д. Мітрані, Ж. Монне; неофункціоналістську, в рамках якої працювали Р. Гінсберг, Л. Ліндбрег, Д. Най, П. Тейлор, Е. Хаас, Ф. Шміттер.

Федералізм історично вважається найстарішою теорією (концепцією) інтеграції. Термін "федералізм" походить від латинського, що означає згоду. Вираженням глибинної суті федералізму є принципи згоди, довіри, партнерства, компромісу. Федералістська концепція інтеграції пропонує синтез двох положень: установка на обєднання Європи і принцип розподілу влади. Джерелом обєднання слугує спільне минуле та збіг інтересів. Принцип розподілу влади характеризує інституціональну форму європейського обєднання. Цьому аспекту федералісти надають першочергове значення, вважаючи, що згуртування вимагає формальних конституційних мір. Федералістська теорія державоцентрична, оскільки державність вважається або неминучою, або бажаною. Вони не вбачають подолання державності як форми політичного життя чи заміни системи держав у світі якимось альтернативним світовим порядком. В інтеграції вони шукають баланс між різноманітними, конфліктуючими рівнями влади, з однієї сторони, та між ефективністю і демократією - з іншої. В кінцевому рахунку федералісти прагнуть відтворити формат національної держави в наднаціональних масштабах. Ідеї федералізму зіграли важливу роль на перших етапах європейського співтовариства після Другої Світової війни. Однак далі інтеграція розвивалась в руслі поступового галузевого обєднання (функціональний підхід). Черговий поворот до єврофедералізму відбувся в 1980-ті роки і повязаний з імям колишнього голови Європейської комісії Ж. Делора.

Наступними ми розглянемо функціоналізм та неофункціоналізм як теорії інтеграції. В основу європейського будівництва було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. Основні її положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані, який зробив значний вклад у розвиток функціональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в "запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй".

Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, обєктивно може стати обєднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоровя або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя.

Багато в чому на основі концепції Д. Мітрані була сформульована і концепція неофункціоналізму професором Каліфорнійського університету Е. Хаасом. Неофункціоналізм на перше місце висуває динаміку інтеграції. Для цієї концепції кінцева мета інтеграційного руху цікава тільки тому, що вона дає змогу виявити причини даного процесу і характер наслідків. Е. Хаас слідом за Д. Мітрані виходив з того, що інтеграцію стимулюють функціональні потреби. Але Д. Мітрані пропонував глобальні рішення, щоб забезпечити безпеку в світі, а Е. Хаас підкреслював переваги регіоналізму. Неофункціоналісти слідом за функціоналістами виокремлювали суспільну роль технократії, проте зважали на її нерозривний звязок з бюрократією, яка потрібна, щоб керувати складними господарськими процесами.

Неофункціоналістька концепція будується навколо центрального стержня, який Е. Хаас визначив як перелив (spillover - в економіці даний термін перекладається як "ефект мультиплікатора". Він має місце тоді, коли, наприклад, державні інвестиції в побудові доріг послідовно приводять до розвитку багатьох інших секторів економіки: зростає випуск дорожніх авто, асфальту, потім збільшується обєм вантажоперевезень, що у свою чергу сприяє інтенсифікації торгових потоків). Перелив означає, що інтеграція поступово розповсюдиться із однієї галузі на іншу.

Поява неофункціоналізму була повязана з початковим і дуже успішним періодом розвитку європейських економічних співтовариств, що знайшло в цій теорії своє переконливе пояснення. Інтеграція була представлена як процес, в ході якого учасники національного політичного життя схиляються до того, щоб переорієнтувати свою довіру, інтереси і поведінку на новий центр тяжіння (наднаціональний), інститути якого вже володіють певною юрисдикцією чи претендують на її отримання.

Якщо неофункціоналістська концепція наголошувала на наднаціональному вимірі міжнародних відносин, то в центрі уваги вчених - розробників концепції комплексної взаємозалежності перебували відносини транснаціонального характеру. Виникнення цієї концепції повязують з іменами Р. Кеохейна та Дж. Ная, які в 1977 р. опублікували книгу "Влада і взаємозалежність". Автори намагалися показати обмеженість моделі політичного реалізму в аналізі сучасних міжнародних відносин. Стверджувалось про неможливість надання адекватного пояснення таким змінам, що відбулись останнім часом на міжнародній арені, як зростання глобальної взаємозалежності та питомої ваги недержавних структур - міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій. Натомість зазначалась актуальність розроблення так званого плюралістичного підходу до вивчення міжнародних відносин з метою ревізії ключового поняття політичного реалізму - "національної держави". Водночас не йшлося про відмову від традиційної моделі міжнародних відносин; автори лише підкреслювали, що при аналізі деяких ситуацій у сучасному світі вона стає недоречною. Автори відмічали також появу нових рис міжнародно-політичного процесу та посилення взаємного впливу між країнами або між акторами в окремих країнах. Цей феномен дістав назву "комплексної взаємозалежності".

Поширений у 70-80-х рр. минулого століття термін "взаємозалежність" і сьогодні має певний сенс, оскільки стосується важливого питання про те, в якому ступені події, що відбуваються в глобальній системі міжнародних відносин, впливають на події в її окремих підсистемах. Відповідно визначаються три ключові характеристики комплексної взаємозалежності: наявність "множинних каналів", що зєднують суспільства - не тільки міждержавних, але й трансурядових і транснаціональних; відсутність строгої ієрархії серед актуальних політичних питань, що приводить до того, що соціально-економічні проблеми можуть бути настільки ж важливими, як і проблеми військової безпеки; у ситуаціях, які можуть бути визначені як прояви комплексної взаємозалежності, військова міць має тенденцію до зниження своєї ролі у розвязанні міжнародних конфліктів.

Серед сучасних концепцій європейської інтеграції слід також відзначити теорію "первинного поглиблення" (Р. Алібоні, Д. Бонвічіні, Т. Ваахторанта, В. Уессельс), альтернативну їй ідею "первинного поширення", яку повязують з іменами Х. Арнольда, Е. Ремакля; комунікаційну, розроблену К. Дойчем та його послідовниками Д. Пучалою та Б. Рассетом, а також деякі інші.

Стосовно комунікаційної теорії, то вона була однією з перших інтеграційних теорій, що поза зростаючою після Другої світової війни популярністю наднаціональних підходів до європейської інтеграції, визнавала життєздатність національної держави та її ролі в сучасному міжнародному процесі. Проголошуючи основною метою інтеграції забезпечення миру і стабільності, К. Дойч та його прихильники пропонували відмінні від федералістських шляхи її досягнення. В інтегрованій спільноті, вважав К. Дойч, держави не вступатимуть у фізичну боротьбу - спірні питання вирішуватимуться іншими засобами. В цьому плані інтеграція розглядалась як процес пошуку різними активними політичними групами системи колективної безпеки, в основі якого лежить такий психологічно-соціологічний фактор, як відчуття спільноти. Саме розуміння того, що вони належать до єдиної спільноти, диктує учасникам цього процесу необхідність вирішувати спільні проблеми лише шляхом мирного узгодження. Враховуючи все це, таке інтеграційне обєднання К. Дойч пропонував назвати "плюралістичною спільнотою безпеки".

Плюралістичні спільноти вимагають узгодження основних цінностей їх учасників. Піком інтеграційного розвитку у К. Дойча виступає досягнення відчуття спільності, належності до єдиної "сімї". Завдання дослідника полягає в тому, щоб виміряти зміни в комунікаційних потоках, оцінюючи ступінь інтегрованості регіонального обєднання. Чим вище в ньому рівень психологічної спільності і згоди, тим швидше відбувається інтеграція окремих сегментів (країн) в регіональну спільноту.

Історія доводить, що процес інтеграції може досягати успіху, а може й зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожної одиниці, що інтегрує, та між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти і посилювати одна одну.

Схожі з К. Дойчем думки висловлює А. Маршаль, який вважає європейську інтеграцію, насамперед, обєктивним процесом, який охоплює не лише політичну, або ідеологічну сфери, але й культурну, ідеологічну співпрацю на рівні окремих індивідів, регіонів, держав, всієї планети.

Прихильник "реалістичного", або "міжурядового" підходу до процесу європейської інтеграції А. Мілвард визначив її як реакцію національних держав на зміни, що відбулися впродовж ХХ ст. і обумовили необхідність більш тісної співпраці в реаліях "холодної війни". Фактично регіональну інтеграцію дослідник бачив лише у рамках існуючих держав з чітким ієрархічним підпорядкуванням. Тобто готовність держави вступити в регіональне обєднання виникає як наслідок зміни сил на міжнародній арені. Саме ризик послаблення позицій спонукає держави діяти так, щоб будь-яким способом відвернути можливі геополітичні втрати. В рамках міжурядових відносин національні держави добровільно співпрацюють між собою з питань, що складають спільний інтерес. Масштаби і характер цієї співпраці залежать від учасників, тому їх національний суверенітет не може обмежуватись. Особливу увагу послідовники даного підходу звертають на здатність національних держав брати участь в інтеграційних процесах за власними правилами.

Ідеї та підходи А. Мілварда до феномену європейської інтеграції підтримали Х. Волліс, Р. Дарендорф, С. Хоффманн. У свою чергу, Е. Моравчик запропонував "ліберальний міжурядовий підхід", який в процесі європейської інтеграції на перший план виводить національні інтереси держав, які формуються під впливом різноманітних соціальних груп, політичних партій, органів влади. На перший план у структурі національних інтересів держави Е. Моравчик висував економічну зацікавленість в інтеграції. Крім того, на відміну від класичного політичного реалізму він допустив створення наднаціональних інститутів влади, які утворилися завдяки прагненню скоротити видатки на утримання бюрократичного апарату та проведення міждержавних переговорів.

При цьому дослідники не обмежують сферу вживання терміну "євроінтеграція" лише процесами, що мають відношення до розвитку Європейського Союзу. Керуючись принципом географічної належності, вони вважають, що до структур, які проводять європейську інтеграцію, крім ЄС слід включити Раду Європи, Вишеградську групу, Співдружність Незалежних Держав. При цьому слід зазначити, що дослідники з країн-членів ЄС в цілому прагнуть обмежити сферу вживання даного терміну лише інтеграційними процесами в рамках Європейського Союзу та Ради Європи.

На думку авторів праці "Європейський проект та Україна", інтеграція - це не просто партнерство та взаємовигідне співробітництво, вона не обмежується зовнішньополітичними аспектами, бо передбачає істотні внутрішні перетворення згідно з прийнятими інтеграційною спільнотою стандартами. Інтеграція забезпечує можливість переходу до більш високого рівня міжнародної кооперації, коли делегування окремих національних повноважень відбувається в обмін на можливість здійснювати повноправний

вплив на процес прийняття рішень, як це передбачено для членів таких міжнародних утворень як ЄС та НАТО. Євроінтеграційний процес не слід також розуміти занадто вузько, тільки як інституційне входження до ЄС. Насправді він охоплює весь спектр присутності держави у європейській підсистемі міжнародних відносин, включаючи соціально-економічну інтеграцію, фінансово-бізнесову кооперацію, формування спільного простору безпеки, гуманітарно-цивілізаційну взаємодію. Складовими та необхідними умовами цього процесу є входження до європейської системи безпеки, радикальні перетворення на шляху демократичного розвитку, вдосконалення політичної системи та сфери захисту прав людини, формування сучасної моделі менеджменту та ведення бізнесу, закріплення міжнародного образу країни як конкурентоспроможної та інвестиційно привабливої, тощо. Загалом йдеться про цілеспрямоване впровадження європейської моделі суспільного розвитку.

Російський дослідник В. Шемятенков зауважує на вузькості розуміння феномену європейської інтеграції російською вищою школою, яка вважає його звичайним різновидом обєднувальних тенденцій в сучасній світовій політиці. Він звернув увагу на виключність процесу європейської інтеграції, яка повязана з добровільною відмовою держав-членів ЄС від частини свого національного суверенітету на користь наднаціональних органів влади.

Деякі з українських дослідників також виокремлюють питання суміжності у вітчизняному євроінтеграційному дискурсі процесів європейської інтеграції та європеїзації і відсутності чітких критеріїв розмежування між ними.

У контексті європейської інтеграції термін "європеїзація" стає активно вживаним у 70-х-80-х роках минулого сторіччя: спочатку в ході поглиблення європейської інтеграції та завершення формування внутрішнього ринку, а далі, у 1990-х роках, у процесі розширення ЄС та підготовки до членства країн-кандидатів із Центральної та Східної Європи. Сьогодні європеїзація визнається окремим напрямом євроінтеграційних студій. ЇЇ переважно ототожнюють зі змінами на національному рівні. Зростання ваги спільних європейських політик, у першу чергу Європейської політики згуртування, привернуло увагу до змін та трансформацій, що відбуваються на субнаціональному - регіональному та місцевому - рівні, у політиках регіонального, територіального чи місцевого розвитку, соціальній політиці тощо. Під час підготовки до останнього розширення ЄС актуальними були практичні аспекти європеїзації, які зараз перемістились на задній план.

Як зазначає українська дослідниця О. Оржель, "європеїзація - це закономірна відповідь на виклики й тиски європейської інтеграції в політико-правовій, соціально-економічній, культурно-ідеологічній та інших сферах, яка виявляє себе у формі соціально-економічних, суспільно-політичних, правових, світоглядно-ідеологічних чи культурних змін. Західні дослідники переважно характеризують європеїзацію англійським словом "impact" (вплив); інакше кажучи, європеїзацію можна охарактеризувати як зміни під впливом європейської інтеграції".

К. Фізерстоун та Г. Казаміас, професори Лондонської школи економіки та політичних студій, бачать в європеїзації явище, що виходить за рамки європейської інтеграції. Вони пропонують розглядати її на трьох рівнях. Перший - ЄС, який має на увазі розширення владної компетенції обєднання, координацію зовнішньої політики та заходів із забезпечення безпеки континенту. Другий - інституційний, який діє на рівні національних держав-субєктів Європейського Союзу і має інкорпорувати закони, урядові постанови, етнічні та культурні особливості, а також інтереси країн. Третій рівень виходить за межі ЄС і поширюється на ті держави, які не є членами спільноти, але тісно повязані з нею. На думку дослідників, аналіз феномену європеїзації має зосередити увагу на наступному: інституційна адаптація органів управління до політики та стратегії ЄС; розширення прав та повноважень субєктів політичного процесу на рівні окремих держав, зокрема, громадянського суспільства і технократичних еліт; регулювання макроекономічних процесів; зміни в політичній системі; вплив, що здійснюється на національну ідентичність жителів Європейського Союзу; стратегічні ресурси реалізації зовнішньополітичних інтересів.

На думку авторів колективної монографії "Європеїзація і вирішення конфліктів: конкретні дослідження європейської периферії" (М. Валь, М. Емерсон, Т. Ковзірідзе, Б. Коппітерс, Г. Нутчева, Н. Точчі, М. Хьойссен) європеїзація, як аналітична концепція використовується в цілях дослідження у внутрішніх структурах і політичної лінії, які відбуваються у відповідь на політичні кроки і практичні міри, що інституціолізовані на європейському рівні. Європеїзація символізує процес, в якому європейські правила, механізми і колективні установи взаємодіють з даними внутрішніми структурами. Це означає, що європеїзація характеризується різноманітними шарами, що складають європейську багаторівневу структуру. Дослідники пропонують розрізняти внутрішню та периферійну європеїзацію, зокрема, в рамках Європейського Союзу вони вважають її інтерактивним процесом, під час якого країни-члени обєднання знаходяться під впливом європейської інтеграції і водночас ініціюють її. З іншого боку, держави, що знаходяться на так званій периферії ЄС, не можуть впливати на прийняття рішень в рамках обєднання, зокрема, тих, що напряму зачіпають їхні інтереси. Тому вони виступають лише обєктом європеїзації, яка у даному випадку виступає як засіб зовнішньої політики Європейського Союзу.

Отже, інтеграція є багатозначним і міждисциплінарним терміном, який загалом означає процес обєднання частин в одне ціле або рух в цьому напрямі. Для міжнародних відносин інтеграція несе своє смислове навантаження, яке визначає її як процес обєднання країн у певні політико-інституційні утворення з метою здійснення координації діяльності у різноманітних сферах (політична, економічна, безпекова, культурна, соціальна, міграційна, освітня, науково-технічна і т.д.) на основі спільних міжнародних інтересів, географічного положення, історичних звязків. Існують типи інтеграції, серед яких найбільшу увагу ми звертаємо на політичну, економічну, інституційну регіональну крізь призму процесів європейської інтеграції як інтегруючого фактору.

інтеграція європейський союз україна

1.2 Методологія аналізу взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія


Теорії інтеґрації ніколи не були концептуальною основою політичних рішень. Її творці керувалися, передовсім, практичними інтересами своїх країн, а не абстрактними теоретичними схемами. Теоретики інтеґрації просувалися за практикою, намагаючись інтерпретувати її в категоріях політичних, соціологічних і економічних вчень. Ця інтеґрація носила певний відбиток власних ідеологічних і політичних переваг теоретиків.

Методологія теорій інтеґрації є органічною складовою частиною загальної методології західного суспільствознавства. Її сутність полягає в тому, що із всієї сукупності явищ виділяється один або декілька аспектів з певним ступенем обґрунтованості. Тому завжди можливо знайти закономірності, які не враховані в певній теоретичній конструкції. Це призводить до виникнення конкуруючих теорій, які спираються на закономірності, що залишилися поза увагою. Інтеґрація - складний феномен. А її теорії - це дзеркало, дивлячись у яке політики та широкі верстви населення можуть ліпше зрозуміти логіку процесу та результати своїх намагань.

Методологічну базу сучасної науки про міжнародні відносини становлять загальнонаукові принципи та положення науки методології, а також широкий спектр методів, які перейшли в міжнародні відносини як з інших наук, так і з практики. Методологія та проблеми, що з нею повязані, - найскладніші питання у сучасних суспільних науках. Як вважає російський дослідник міжнародних відносин П. Циганков, проблема методу є одним "із найважливіших питань будь-якої науки, оскільки в підсумку йдеться про те, як отримати нове знання, як застосувати його в практичній діяльності". Інший відомий спеціаліст міжнародної політичної економіки, Б. Джонс, зазначає: "Складний і невизначений характер сучасних подій вимагають (від соціальної науки) відкритості, обережності і методологічної ретельності" .

Тому ми детальніше зупинимося на наявних методологічних підходах, методах і рівнях дослідження міжнародних відносин.

Дослідження міжнародних відносин відбувається як на концептуальному, так і на емпіричному рівнях. Звідси - одні методи застосовуються на теоретичному, а інші - на емпіричному рівнях. Методи, що застосовуються на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого узагальнено-логічний характер. Серед них особливого значення надають методам аналізу, синтезу та абстрагування. Водночас варто зазначити, що методи аналізу та синтезу виступають базовими для системного підходу.

Емпіричний рівень визначає параметри та дає загальну характеристику реальних міжнародних відносин, що є основою для виведення їх найважливіших закономірностей. На цьому рівні дослідження ґрунтується на описі та спостереженні і спрямоване на встановлення максимально обєктивного знання про параметри досліджуваної реальності. Наголошуючи на значенні таких досліджень, Г. Моргентау писав, що теорія передусім "має базуватися не на апріорних та абстрактних твердженнях, а на емпіричних і прагматичних". Тобто, чи є відповідність реальних фактів і їх теоретичної інтерпретації, і чи випливають ті висновки, до яких веде теорія, із її першочергових тез.

Виділяють три групи методів наукового пізнання на емпіричному рівні. Перша група: загальні методи дослідження, або "методи аналізу ситуації", як їх називає П. Циганков. Вони обєднують найпростіші прийоми і способи пізнання міжнародних відносин (спостереження, аналіз документів, порівняння), що застосовуються багатьма науковими дисциплінами. Важливо, що саме вивчення документів дає змогу побачити важливі сторони динаміки міжнародних відносин, допомагає виявити основні положення, норми і завдання, що постають не тільки перед дослідниками, а й міжнародними акторами. На сучасному етапі наукового пізнання альтернативними є електронні джерела інформації та геоінформаційні системи.

Друга група: експлікативні методи - група прийомів і способів дослідження, що мають аналітичний характер і відзначаються точністю й коректністю. До них належать: контент-аналіз, інвент-аналіз, когнітивне картування, метод індикаторів, статистичний метод.

Третя група: конструктивні методи - повязані з ідеалізованим відтворенням реальності, до яких відносяться: експеримент, моделювання, прогнозування, дельфійський метод, побудова сценаріїв і системний метод. Доречно зазначити, що системний метод не слід плутати із системним підходом, який є операційним твердженням про характер та зміст міжнародних відносин, метод - його практичним застосуванням у реальному дослідженні. Широке використання системного методу у сучасних наукових дослідженнях пояснюється його загальновизнаними перевагами, які повязані з можливістю розглядати обєкт дослідження в єдності і цілісності. У межах системного методу Д. Зінгер запропонував схему дослідження, яка включає аналіз поведінки держав у міжнародному середовищі та вивчення міжнародної системи загалом. Відомий американський учений Дж. Розенау розробив дещо докладнішу схему, що поєднує шість рівнів аналізу міжнародної системи і політики: індивіди - "творці" політики та їхні характеристики; посади, які вони обіймають, та ролі, що вони виконують; структури уряду, в якому вони діють; суспільство, в якому вони живуть і яким управляють; системи відносин між національними урядами та іншими учасниками міжнародних відносин; світова система (тобто глобальна міжнародна система).

Системний підхід є одним із найпоширеніших підходів у суспільних науках, але який часто застосовується у єдності з іншими підходами. Підійти до вивчення міжнародних відносин із сучасних наукових позицій дає змогу діалектичний підхід, що охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і сприяє обєктивному вивченню рушійних сил міжнародних процесів. Діалектичний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як "динамічної системи, що перебуває в стані постійного руху та розвитку, зумовленому її внутрішніми суперечностями, у постійній зміні форм і типів".

Дані два підходи складатимуть основу нашого дослідження, оскільки допоможуть висвітлити ті процеси та тенденції, які відбуваються у сфері міжнародних відносин між Україною, ЄС та Росією.

Дослідити міжнародні відносини як систему допоможуть дедуктивний та індуктивний підходи. Перший - це спосіб дослідження, що полягає у припущенні про характер конкретних елементів міжнародної системи, відштовхуючись від знань про її загальні особливості; сходження у пізнанні від загального до одиничного. Індуктивний підхід - це спосіб судження про загальні особливості явища, виходячи зі знання про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань щодо первинних елементів міжнародної системи та звязків між ними. Важливо, що ці два підходи взаємодоповнюють одне одного, таким чином виводячи повнішу картину досліджуваної дійсності.

Також розрізняють методи формальні й неформальні, причому останні стали виділятися як клас методів лише з кінця 60-х рр. Існує "вузьке" і "широке" розуміння формальних методів. У вузькому розумінні під формальними методами мають на увазі застосування формальної логіки й математичного аналізу до вивчення чи пояснення міжнародних відносин у цілому або їх окремих явищ і процесів. У широкому розумінні - взагалі дисципліноване і жорстке використання в методиці дослідження чітко визначених понять і категорій, понятійних рядів, рівнів опису, порівняння тощо.

До числа вузьких формальних методів відносяться насамперед методи моделювання міжнародних відносин у цілому або окремих їх сторін чи явищ. Побудова моделей вважається відносно новим напрямом у методології й до цього часу належить до так званих "модерністських". Це незважаючи на те, що найперша модель у галузі міжнародних відносин, яка й сьогодні зберігає свою теоретичну, методологічну та практичну цінність - модель гонки озброєнь Л. Річардсона, - була створена одразу після завершення Першої світової війни. Побудові моделей у науці про міжнародні відносини належить, безумовно, велике майбутнє, особливо в поєднанні з науковими методами побудови макрогіпотез і прогностики. Коректно сконструйована модель здатна в принципі підтвердити, скорегувати або навіть заперечити теорію. Моделювання, насамперед теорія ігор і створені на її основі методики, підтвердили також свою цінність і корисність у підготовці та навчанні кадрів, їх спеціальних тренуваннях.

Неформальні методи - це ті, що обходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної теорії міжнародних відносин. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількість більш часткових методів і методик.

Провідне місце серед неформальних методів належить історико-описовому методу, який є основою історії дипломатії, міжнародних відносин і зовнішньої політики окремих держав, численних праць з аналізу явищ і процесів поточного міжнародного життя. Його різновидом виступає політико-описовий метод, який по суті часто зводиться до реферування документальних джерел. Обидва методи дають первинну фактологічну інформацію на основі якої ґрунтуються всі наступні теоретичні побудови. До цієї ж групи належить порівняльно-історичний метод - спосіб дослідження і пояснення змісту та характеру міжнародних відносин на різних етапах історичного розвитку. Такий метод прийнятний для нашої роботи, оскільки, зокрема, дасть змогу оцінити еволюцію євроінтеграційного напрямку зовнішніх відносин України, хронологічно описати процес підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС.

Стосовно методологічних підходів в міжнародних відносинах, то їх поділяють на монодисциплінарні та міждисциплінарні. До підходів, що притаманні здебільшого теорії міжнародних відносин зараховують:

міжнародно-правовий підхід, який базується на вивченні міжнародних юридичних норм та інституцій;

історичний підхід, що досліджує причини та наслідки політичних, суспільних і економічних міжнародних явищ.

Серед міждисциплінарних підходів в загальному виокремлюють два підходи:

механічне поєднання соціологічних та історичних методів у дослідженні подій міжнародного життя;

використання політологічних підходів, з акцентуванням на специфічному предметі аналізу - міжнародні процеси.

У сучасній науці питання про методи та методологію дослідження міжнародних відносин і світополітичних процесів, незважаючи на значні досягнення у цій галузі, залишається відкритим і таким, що продовжує викликати гострі дискусії. Приміром, у зарубіжній політичній науці в рамках "традиційних", "модерністських" і "постмодерністських" підходів існує чимало методик дослідження міжнародних відносин, які до того ж розподілені відповідно до національних наукових шкіл: американська, британська, французька тощо. Наукові традиції американської і європейської політичної науки про міжнародні відносини, хоча і базуються на спільному принципі методологічного плюралізму, мають характерні особливості, які відбивають різні в ідейно-політичному та соціокультурному плані підходи до міжнародно-політичних реалій.

Американська традиція аналізу міжнародно-політичних процесів у своїй методологічній основі не є цілісною і побудована на принципах плюралізму. Відсутність єдиного методологічного підходу та застосування широкого спектра методів соціальних і природничих наук є характерною особливістю американської політології. Використання різних методик дозволяє американським "традиціоналістам" і "модерністам" аналізувати міжнародні відносини з позицій політичного й методологічного плюралізму, що формально має виключати ідеологію з процесу верифікації результатів досліджень. Саме на такій основі в рамках класичних, посткласичних і некласичних парадигм та їх новітніх модифікацій здійснюється в США велика кількість теоретичних та емпіричних досліджень міжнародних відносин і зовнішньої політики. Характерною особливістю цих досліджень є їх раціоналізм і прагматизм при дотриманні одного важливого концептуального підходу - розглядати світополітичні процеси крізь призму американських національних інтересів. Прикладом такого підходу є система методологічних принципів Дж. Розенау, яку було запропоновано для наукового аналізу міжнародної політики:

принцип емпіричного підходу;

принцип ціннісного підходу;

принцип раціонального підходу;

принцип абстрагування;

принцип необхідної ідеалізації;

принцип толерантності (неабсолютності);

принцип творчого підходу;

принцип розумної актуалізації (полемічності);

принцип історико-прогностичного підходу.

Європейська науково-методологічна традиція також пройшла стадії парадигмальної еволюції і наразі представлена французькою соціологічною, британською комунітаристською та німецькою нормативною школами аналізу міжнародних відносин. Складовими частинами європейської традиції аналізу політичних процесів і міжнародних відносин є соціологізм, нормативізм і ціннісний компонент, що робить її доволі заангажованою стосовно ролі соціокультурних цінностей, національної ідентифікації та правових норм. Залишаючись у тіні реалізму як переважно американської парадигми, - європейські студії політичної науки опрацювала свою концептуально-методологічну базу.

Французька методологія аналізу міжнародних відносин представлена широким спектром наукових досліджень - від Р. Арона, Г. Бутуля, М. Мерля (1960-1970-і рр.) до Б. Баді, М.-К. Смутс, Г. Девена, Т. де Монбріаля, праці яких опубліковані в ХХІ ст. Сучасні дослідження французьких політологів основані на концептуальних засадах мондіалізації, як політичної альтернативи американському глобалізму, і водночас мають відбиток національних традицій етатизму та егалітаризму. Засновані Т. де Монбріалем і М. Дюверже відповідно Французький інститут міжнародних відносин і Центр порівняльного аналізу політичних систем є ефективними продуцентами наукових досліджень з проблематики європейського будівництва і транснаціональної солідарності. Незважаючи на широкий спектр їх тематики, вони відображають специфіку французької школи соціології міжнародних відносин. Прикметною рисою французької наукової традиції вважається праксеологічний підхід до аналізу міжнародно-політичних відносин, у якому "фактор дії" розглядається як найбільш ефективний метод трансформації міжнародної системи. Праксеологія, або наука про дію спрямована у даній площині на подолання кризових явищ і конфліктів шляхом формування міжнародного суспільства та поступового перетворення його на міжнародну спільноту. У цьому контексті показовими є теоретико-методологічні погляди Т. де Монбріаля, який зазначав, що "міжнародні відносини являють собою найбільш істотну категорію для праксеологічних проблем, що існують в світі, який все ще залишається розподіленим на окремі політичні утворення, що конфліктують між собою".

Особливості методологічних підходів до міжнародних відносин у Великій Британії найбільш виразно представлені в наукових розвідках Б. Бузана, Х. Булла, Ч. Джонса, М. Вайта, Р. Літтла та інших авторитетних теоретиків і спеціалістів-міжнародників. Дослідження цих науковців відмічені прагненням подолати крайнощі дихотомії "реалізм-лібералізм" у підході до міжнародних відносин і застосуванням принципів комунітаризму та колективної самореалізації у межах глобальної транснаціональної системи. Методологічний підхід англійських політологів-міжнародників до аналізу світополітичних процесів ґрунтується на приматі історії, політичної філософії і міжнародного права, а не на теорії ігор, математичному аналізі та інших винаходах модерну, який отримав розвиток у США в період "холодної" війни. Так, Х. Булл вказує, що класичний теоретичний підхід, який витікає з своєрідних "трьох китів" (філософія, історія, право) виходить в першу чергу із явної віри в силу використання здорового глузду, а також із того, що замкнувшись у вузьких рамках критеріїв верифікації та доказів, навряд чи можна сказати багато важливого про міжнародні відносини. Таким чином, загальні положення про цей предмет повинні витікати із недосконалого в науковому плані процесу сприйняття та інтуїції. Саме тому, як він зазначає, ці загальні положення внаслідок ненадійності свого джерела не можуть оцінюватись інакше, як гіпотетичні і неостаточні.

Своєрідність "класичного" підходу забезпечує англійській політології теоретичну та методологічну незалежність від більш розвиненої у парадигмальному і концептуальному плані американської наукової традиції як форми пізнання та теоретизування в галузі міжнародних відносин. Така форма незалежності стала можливою завдяки прихильності англійських науковців традиціям комунітаризму, що виникла внаслідок розпаду британської імперії.

Німецька нормативно-порівняльна школа політичного аналізу міжнародних відносин представлена відносно невеликим колом сучасних політологів, першість у якому належить Р. Дарендорфу і К. фон Бейме (у 1982-1985 рр. президент Міжнародної асоціації політичних наук). Розроблений ними та їх послідовниками поліваріантний і порівняльний методи ("країна до країни") дозволяє аналізувати різні політичні системи та конфлікти, в тому числі міжнародні, з позицій постбіхевіоризму, який набув популярності в Європі в 70-90 рр. минулого століття. Слід зазначити, що більшість фундаментальних праць німецьких політологів-міжнародників (Й. Фрідріхс, П. Шміттер, С. Шайнгольд, Л. Ліндберг та інші), присвячених переважно проблемам європейської інтеграції, були опубліковані в США та Великій Британії. Методологічно та ідейно вони ґрунтуються на постулатах К. Дойча, американського політолога німецького походження, відомого теоретика в галузі регіональної інтеграції і регіональної безпеки.

Після Другої Світової війни були сформовані два напрями до розуміння змісту і дослідження міжнародних відносин. Перший отримав назву "традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов в працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау. Прихильники другого підходу - "модерністського" - намагалися сформувати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток та перебіг.

У рамках вітчизняної міжнародно-політичної науки застосовується доволі обємний арсенал дослідницьких методів, який за своїм походженням і змістом є похідним від напрацювань американських та європейських шкіл. Розмаїття методик і підходів при відсутності домінуючого методу є характерним для стану вітчизняної політології міжнародних відносин. Оскільки становлення цієї дисципліни в Україні ще не завершено, то і методи, що використовуються вітчизняними дослідниками, запозичені в основному в методологічному арсеналі більш розвиненої західної політичної науки. Явище "методологічної вторинності" притаманно "транзитивним країнам", які після відмови від догматів марксистського (класового) підходу до аналізу суспільних явищ почали використовувати напрацьований в країнах Заходу теоретико-методологічний потенціал.

Загалом, на важливість методологічного інструментарію дослідження вдало вказує П. Циганков, вказуючи на можливі небезпеки результатів роботи: "в загальному "розумні" методологічні розбіжності можуть генерувати різноманітні самостійні висновки. Залежність теорії від методу є звичайною небезпекою у всіх видах наукового дослідження, але ця небезпека стає особливо проблематичною, якщо один із методів починає домінувати в своїй області".

Таким чином, проблематика вибору методології дослідження є однієї із основних для науковця. Саме від вірно вибраних методів та підходів залежатиме результат наукової роботи і її цінність як такої. В науці про міжнародні відносини склалась низка підходів та шкіл. Серед основних є системний підхід, який особливо актуальний при використанні міждисциплінарного політологічного підходу з акцентом на аналізі саме міжнародних процесів.


.3 Аналіз джерельної бази дослідження


Джерельну базу дослідження взаємовідносин України та ЄС і впливу на ці процесу російського фактору можна розділити на дві основні групи - це офіційні документи (договори, угоди, плани дій і т.д.), що були укладені між сторонами та наукові напрацювання інших дослідників. В окрему групу також слід виділити повідомлення в засобах масової інформації, особливо, що стосуються інтервю високопоставлених представників країн, організацій та органів управління.

Для написання першого розділу використовувались здобутки як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Останніх зокрема, оскільки здебільшого теоретико-методологічні підходи зароджуються в Західному науковому середовищі, а українські дослідники на даний момент виступають ретрансляторами ідей своїх колег з одночасною адаптацією до українських реалій.

Тематика інтеграційних процесів є актуальною сьогодні і активно досліджується представниками світової політичної науки. Е. Хаас, Д. Мітрані, М. Алле, К. Дойч, А. Етціоні, Л. Ліндберг, Ф. Махлуп, Дж. Сарторі, А. Спінеллі, П. Стрітен, Р. Харрісон у рамках федералістського, функціонального, неофункціонального, комунікативного підходів намагаються визначити сутність та структуру інтеграційних процесів, їхні різновиди та еволюцію, а також чинники, що її зумовлюють. Представники неофункціонального підходу Р. Кеохейн та Дж. Най свою увагу зосереджують на вивченні наднаціональних структур. Серед російських колег ми звертались до В. Шемятенкова, який вказує на недоліки трактування російською політичною наукою поняття "інтеграції". Важливим для розуміння суті досліджуваної проблеми були роботи іншого російського дослідника міжнародних відносин П. Циганкова, який вивчає світові політичні процеси крізь призму соціологічних підходів.

В Україні дана тема знаходить своє відбиття у роботах Ф. Барановського, Е. Бевзюка, А. Гальчинського, Л. Голопатюка, І. Голубія, Л. Губерського, О. Ковальова, В. Копійки, А. Кудряченка, В. Манжоли, М. Михальченка, О. Оржель, Г. Перепелиці, С. Шергін та ін. Особливу увагу ми звертали на роботи С. Шергіна з його політологічним підходом до вивчення міжнародних відносин, що, безумовно, допомогло при вивченні міжнародних реалій в трикутнику Україна-ЄС-Росія. Праці В. Копійки та Т. Шинкаренко стосовно розвитку Європейського Союзу та функціонування його інститутів є невідємною частиною для розуміння загальної картини функціонування ЄС як організації нового типу.

Під час написання другого і третього розділів ми більше звертались вже до офіційних документів, таких як Угоди про партнерство і співробітництво, як між Україною і ЄС, так і між Росією та ЄС; Мінських домовленостей; Угоди про асоціацію між Україною та країнами-членами Європейського Союзу. Також аналізували нову нормативно-правову базу Україну, а саме Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", "Про основи національної безпеки України".

Для аналізу сучасних євроінтеграційних процесів ми звертались до напрацювань голландського колеги Петера ван Хама, німецьких дослідників Ю. Хабермаса та Ф. Шиммельфенніга, французького політолога Е. Тодда.

Для вивчення російської геополітичної стратегії ми звертались до робіт таких науковців сусідньої країни як Я. Шемякина та А. Андреева, що дало змогу вивчити суспільні настрої і думки пересічних росіян стосовно нинішньої ситуації на міжнародній арені, прослідкувати еволюцію цих поглядів та тих факторів, які впливали на неї. Праці І. Зевелева зорієнтували в останніх змінах геополітичної стратегії Росії; інший науковець А. Громико у своїх працях дав детальний аналіз динаміці взаємовідносин Росії та ЄС.

Серед українських дослідників ми звертались до праць таких, як Ю. Войтенко, І. Яковюк, О. Гришаніна, С. Сорока, Р. Волчецький, які дали ґрунтовну та детальну оцінку процесів розвитку взаємовідносин України та ЄС. О. Шпакович та М. Золкіна досліджують питання євроінтеграційної перспективи України, досягнень, які вже здійснені, загроз, які очікують та перспектив, які відкриваються. Пугачевська О., Журавльова Н. та С. Кротюк здійснюють аналіз окремих інтеграційних проектів Європейського Союзу, стану їх впровадження в Україні. Дослідники С. Федуняк та С. Бостан здійснюють аналіз євроатлантичного простору та місця України в ньому, викликів, які постають перед нашою державою з огляду на її геополітичне становище.

Отже, джерельну базу дослідження склали в першу чергу офіційні документи сторін дослідження. Це законодавство України в якому відзначаються в першу чергу зовнішньополітичні стремління нашої держави; міжнародні договори та угоди, що укладались між Україною, ЄС та Росією; окремі нормативні акти Європейського Союзу, що визначали напрямки його зовнішньополітичної діяльності, в першу чергу ті, що стосуються відносин між ним та Україною і Росією. Також використовувались висловлювання і позиції високопосадовців країн-членів ЄС стосовно відносин з Україною та Росією і навпаки, повідомлення в ЗМІ стосовно актуальних питань взаємовідносин сторін. Зрештою, в роботі використовувались дослідження інших науковців, що межують з даною тематикою.

Таким чином, у першому розділі ми розглянули теоретико-методологічні та концептуальні основи нашого дослідження. В пункті 1.1 ми звернулись до етимології поняття "інтеграція", концепцій і підходів його трактування, виявили ті сторони, які стосуються взаємовідносин в трикутнику Україна-ЄС-Росія. Європейська інтеграція це процес взаємозближення країн в політичному, економічному, інституційному, правовому, культурному та соціальному планах. Саме означені аспекти цього процесу являють найбільшу зацікавленість для нас. Стосовно теорій інтеграції, то основними з них є федералізм, функціоналізм та неофункціоналізм, транснаціоналізм, комунікативна теорія; також теорії євроінтеграції такі як "первинного поглиблення" та "первинного поширення". У пункті 1.2 ми розглянули методологічні аспекти дослідження, проаналізували відмінності між американським, англійським, французьким та німецькими підходами до пояснення міжнародних відносин. В пункті 1.3 проаналізували джерельну базу дослідження та ті документи, на які ми опирались при нашому дослідженні і з яких брали інформацію.

Розділ ІІ. Взаємовідносини ЄС, Росії та України у контексті досліджуваної проблеми


.1 Україна в системі міжнародних інтересів ЄС та Росії


Аналізуючи міжнародні відносини і місце в ньому ЄС, європейські вчені відзначають, якщо ЄС справді хоче стати глобальним гравцем, то основним завданням перед ним стоїть створення багатополярної системи, в якій будуть враховані інтереси всіх держав (в тому числі і "третього світу") й яка буде базуватись на принципах ненападу, нормах міжнародного права та багатосторонніх підходах.

Водночас, очевидно, що сукупність двосторонніх відносин в умовному "трикутнику" (Україна-ЄС, Україна-РФ, РФ-ЄС) має різнорівневий характер, оскільки його сторони мають різні "вагові категорії". Відтак, базовим вектором цієї тристоронньої конфігурації є відносини між ключовими гравцями - ЄС і Росією. Однією з головних проблем цих відносин є відсутність чіткої формули співпраці на пострадянському просторі, яка б базувалася на спільній моделі політичного, соціально-економічного розвитку пострадянських країн. Але це не означає, що Україна приречена на роль статиста. Здійснити цивілізаційний вибір українській владі допоміг здійснити власний народ, вийшовши на найбільш масові за всю історію акції підтримки євроінтеграційного напрямку розвитку України.

Відомий голландський дослідник міжнародних відносин Петер ван Хам дає власні зауваження ЄС стосовно вироблення нею спільної стратегії стосовно США. Проводячи паралелі між США та Росією ці зауваження можна адаптувати до східного сусіда. Перше - Європі слід не лише критикувати США, а й пропонувати конструктивні практичні альтернативи воєнному втручанню, що можуть бути прийнятними для Вашингтону. Крізь призму подій військового протистояння на сході України такий метод співробітництва між ЄС і Росією є найбільш прийнятним для перших. Найбільша проблема криється тут якраз у небажанні других йти на використання мякої сили в міжнародних відносинах, принаймні реальної, а не удаваної.

Друге зауваження ван Ханена - Європі слід докладати більш енергійних зусиль з тим, щоб впливати на процес вироблення політики у Вашингтоні, підтримуючи аргументи та фракції, які відповідають її власним інтересам. Цю пораду можна вважати класичною для всіх вагомих світових політичних гравців, які прагнуть впливати на міжнародні відносини.

Третє - Європі слід виробити власне геополітичне бачення світу й бути готовим до участі у вирішенні проблем, які знаходяться за межами її політичного горизонту, тобто Європі слід проявляти глобальну зацікавленість. Україну, звичайно ж, не можна віднести до країн, які знаходяться за межами горизонту інтересів ЄС - причин багато, але основні це спільні кордони та європейський вектор розвитку України в цивілізаційному плані. Але тут відбувається протистояння вже між ЄС та Росією. Особливо зараз ми це протистояння відчуваємо в Україні, яка стала його епіцентром.

Четверте зауваження ван Ханена до ЄС стосовно США наступне - першій слід переконати другу в тому, що зусилля Європи з приводу формулювання переконливої спільної зовнішньої та безпекової політики та європейської політики безпеки і оборони спрямовані не на створення якоїсь "противаги" США, а на перетворення Європи на надійного і корисного союзника США, який "прагне до досягнення спільної мети, але інколи прямує до неї різними шляхами". Стосовно Росії то стратегія й цілі інші, в силу геополітичного протистояння та окремих процесів вже всередині самого Європейського Союзу. Так, окремі країни ЄС виступають "адвокатами" Росії стосовно українського питання. Наприклад, якщо питання продажу Францією кораблів містралів до Росії спочатку носило виключно комерційний характер, то з часом воно набуло політичного забарвлення. Неприпинення активних бойових дій з боку сепаратистів, що підтримуються Росією стало причиною призупинення процесу передачі техніки до Росії. Президент Франції в свою чергу декілька разів змінював рішення стосовно цього питання і в результаті висловився, що Франція самостійно прийматиме рішення без будь-якого зовнішнього впливу.

В Європі довгий час існувало питання стосовно того, чи відповідає розширення сфери впливу Росії за рахунок включення України в Митний союз "інтересам країн Центрально-Східної Європи? На фоні лінії "Старої Європи" на зближення з РФ і посилення геополітичного альянсу з східним сусідом для протидії США в Європі дане питання було досить дискусійним. З однієї сторони існує тенденція країн "Малої Європи", особливо Польщі укріпити свої позиції в ЄС, протиставити себе локомотивам в лиці Франції та Німеччини. Тому тут спостерігається їх активна позиція в пріоритеті розвитку атлантичного, а не російського вектору в загальному зовнішньополітичному курсі ЄС. Країни ЦСЄ бачать в США і НАТО традиційного гаранта миру і безпеки в Європі. Проте, не дивлячись на неоднозначні моменти в підході країн ЦСЄ до євроінтеграції, їх позиція по відношенню до України є протилежною ніж в країн "Старої Європи" через ряд факторів (економічна співпраця, військова, геополітичні інтереси), а також особливостей двосторонніх відносин між Україною та цими державами.

Інший прикладом того, що ЄС на міжнародній арені не завжди виступає єдиною силою з спільними інтересами є відкрита підтримка Чехією позицій Росії у питанні війни на сході України. Чеський президент Мілош Земан з початку конфлікту України і Росії (точка відліку це березень 2014 р., коли було анексовано Крим), підтримував санкції Заходу проти Росії і публічно виступав за операцію НАТО, якщо Росія наважиться далі на окупацію Східної України. Проте вже з червня 2014 р. (зазначимо, що якраз в цей період президентом України був обраний Петро Порошенко) йог риторика розвернулась в протилежну сторону. Так, президент Чехії вже не бачив жодних причин для санкцій ЄС проти РФ, а у вересні зазначив, що в Україні відбувається громадянська війна, а не вторгнення Росії.

Повертаючись до питань міжнародних відносин, політолог, представник французької школи Е. Тодд зазначає, що створюваний нині світ не буде імперією, контрольованою єдиною могутньою державою. Скоріше, це буде комплексна система, в якій сукупність рівнозначних націй чи мета-націй врівноважиться, навіть, якщо вони й не будуть рівними. Полюсами цієї системи можуть стати Росія, Японія, Китай, Європа (точніше, її "керівний тріумвірат" - Франція, Німеччина та Великобританія), Південна Америка на чолі з Бразилією, а також США. З огляду на це, ЄС має сприяти появі "тверезої політичної суперструктури", яка відповідала б економічній реальності світу та сприяла б уникненню жорстких зіткнень.

Таким чином, за висновком європейських дослідників, Європа має обєднатися на основі "спільної зовнішньої та безпекової політики" (СЗБП). Як наголошує Ю. Габермас, Європа повинна продемонструвати, що в складній світовій спільноті рахуються "не лише із дивізіями, а й з мякою силою переговорів, взаємовідносин та економічних вигод". Новий світовий порядок можливий за умови вироблення Європейським Союзом спільної стратегії стосовно США, подібно до вже існуючих спільних стратегій, які покликані слугувати для держав-членів ЄС орієнтиром під час вироблення ними своїх національних зовнішніх політик стосовно Росії, України та інших країн, зокрема Середземноморя.

Формування спільної зовнішньої політики ЄС здійснюється у руслі переважання "логіки різноманітності" (Карен Сміт), "багатоголосся" (Вольфганг Вагнер і Гунтер Гельманн) та здатності СЗБП "формулювати тільки символічні позиції" (Карен Сміт). Це не в останню чергу зумовлює відсутність до цього часу єдиної точки зори країн-членів ЄС на архітектуру нового світового порядку. Але, водночас, і забезпечує відкритість європейського дискурсу. Лейтмотивом європейського дискурсу нового світового порядку лишається думка французького політолога Мішеля Фуше про те, що Європейський Союз - це своєрідна лабораторія, яка займається винайденням нової політичної конфігурації сил у політичному світі.

На нашу думку, для України та Росії найбільш відчутним і останнім результатом роботи цієї, за словами М. Фуше "лабораторії", стали переговори в рамках формату Нормандської четвірки. Це тип зустрічей на рівні вищого керівництва чотирьох держав (президенти, канцлери, міністри закордонних справ): України, Росії, Німеччини та Франції, щодо вирішення збройного конфлікту на сході України. Назва формату походить від зустрічі глав цих чотирьох держав, котра вперше відбулася 6 червня 2014 року, в містечку Бенувіль, що в Нормандії (Франція), в рамках відзначення 70-річчя операції "Оверлорд" та відкриття так званого другого фронту Другої світової війни. Наступна зустріч в такому ж форматі пройшла 16-17 жовтня в Мілані (Італія). Обидві зустрічі не ознаменувалися якимись суттєвими домовленостями. Третя зустріч відбулась 11-12 лютого 2015 року в столиці Білорусії Мінську. Результатом її стало затвердження лідерами вищевказаних країн Мінського протоколу, що має на меті комплексні заходи з метою деескалації збройного конфлікту на сході України.

Однією із головних цілей представників ЄС було встановлення режиму "тиші" та відведення важких озброєнь від лінії розмежування. На сьогодні, коли пройшло вже більше двох місяців можна сказати, що ця мета швидше недосягнута, аніж досягнута. Наприклад, за першу добу "тиші" (15 лютого 2015р.) російські терористи завдали 112 ударів по позиціях українських військ, з них 88 разів били по Дебальцевому (вузлова залізнична станція на північний-схід від міста Донецьк, що має стратегічний характер). Одразу ж після результатів переговорів, деякі з європейських політиків виступили з критикою підписаного документу. Так, Президент Литви Даля Грибаускайте заявила, що "основна частина рішення - це контроль над кордоном і її не було погоджено і вирішено. Тому рішення абсолютно слабке".

Деякі українські політики дещо згодом також почали заявляти про неуспішність переговорів в рамках "нормандської четвірки". Зокрема, Анатолій Гриценко говорить, що "переговори у такому форматі себе вичерпали, їх треба згортати і збирати за переговорний стіл більш переконливих учасників, "Женевський" формат - Сполучені Штати і Євросоюз плюс Україна і Росія".

В ході всіх етапів переговорів на різних рівнях ЄС (принаймні Німеччина та Франція, як передові країни-члени спільноти) намагались зайняти збалансовану позицію, щоб і не зневірити представників України у підтримці, але і не займати агресивну позицію стосовно Росії. Інші ж країни ЄС, переважно колишні постсоціалістичні, займають більш жорстку позицію стосовно подій на Сході України та участі Росії в цих процесах. Проте і серед цих країн не має єдності. Так, активну підтримку Україні постійно висловлюють політики Польщі та Литви, проте представники Угорщини та Чехії навпаки, висловлюють більше думки, що вигідні саме Росії. Однією з причин тут може слугувати "газове питання" і небажання останніх вступати в економічні конфлікти з Росією.

В цьому випадку "країни-прихильники України" застосовують вже інструменти впливу в рамках Вишеградської групи. Так, на зустрічі очільників урядів Угорщини та Польщі в лютому 2015 р. премєр Польщі Ева Копач порівняла нинішню ситуацію в Україні із утисками, яких зазнавали Польща та Угорщина за часів СРСР. І заявила, що українці мають право самі обирати своє майбутнє. "У цій відвертій і складній розмові щодо ситуації в Україні, я сказала премєр-міністру Орбану (премєр-міністр Угорщини, - авт.), що єдність у позиціях країн Європейського союзу і держав Вишеградської четвірки має першорядне значення. Сьогодні і Польща, і Угорщина мають право самі вирішувати свою долю. І така видатна нація, як українці - теж має право сама вирішувати свою", - заявила польський премєр. У свою чергу угорський премєр Віктор Орбан на зустрічі з польською колегою заявив, що Європа повинна працювати над стабілізацією конфлікту в Україні спільно з Росією.

Отже, спостерігаємо, що Європейський Союз не має єдиного думки і єдиних інтересів стосовно Росії та України. З одного боку зрозумілим є прагнення ЄС "вирвати" Україну з орбіти впливу Росії, а з іншого, коли ситуація вже стосується збройного конфлікту, то ЄС не йде на ескалацію конфлікту.

Як зазначає український науковець С. Бостан, сильна Україна не вигідна Європі, також як і не вигідна Росії, але не можна забувати, що розколота Україна ще більш небезпечна і непередбачувана. Таким чином, як західним країнам, так і Російської Федерації необхідно будувати свою зовнішню політику по відношенню до України, виходячи з інтересів дотримання миру і спокою в регіоні. Перед Україною же стоїть важливе завдання - це укріплення позицій всього регіону. Оскільки, ті сценарії по дестабілізації внутрішньополітичної ситуації, які сьогодні розігруються вже більше року в Україні, можуть стати реальністю для інших держав, наприклад, для Молдови, країн Балтії чи Грузії.

Однією із головних складових політичного курсу, яким нині йде Росія, є прагнення відновити нею втрачені колись позиції та вплив в міжнародних відносинах. Курс цей відображає не тільки прагнення політичних еліт, але й широких верств населення. Його проведення в певній мірі компенсує в очах населення недоліки економічної політики, соціальний егоїзм олігархії та надто повільні темпи переходу країни на інноваційний розвиток. Це пояснює доволі значну чутливість зовнішньої політики країни від динаміки суспільних настроїв. Тому логіку дій Росії у відносинах з основними геополітичними субєктами можливо зрозуміти і пояснити тільки з урахуванням цієї динаміки.

Якщо в часи перебудови та період правління Б. Єльцина в російському суспільстві переважали прозахідні симпатії, то після військового втручання НАТО в колишню Югославію вектор суспільних настроїв почав змінюватись на прямо протилежний. Захід почав сприйматись як джерело різноманітних загроз, притому не тільки у військово-політичному плані, але й в культурному і частково економічному (особливо після запровадження санкцій проти Росії з боку ЄС та США, Канади). Самобутність же Росії, її окремість від інших цивілізацій була усвідомлена як цінність.

Переосмислення було дуже диференційованим. Більше воно торкнулось США, військово-політичних структур типу НАТО, а також тих, хто був готовий беззастережно прийняти американську політичну риторику та йти у фарватері політики побудови однополюсного світу, в якому існує монополія на істину наддержави. Проте, не дивлячись на різке падіння популярності США, неприязнь до неї ніколи не була переважаючою і рівень симпатій не надто поступався рівню антипатій. Ті ж держави Заходу, які демонстрували здатність займати більш збалансовані позиції, і головне - чути іншу сторону (Франція, Німеччина, Італія та ін.), зберегли симпатії та повагу росіян. До країн колишнього СНД у населення Російської Федерації склалось скептичне ставлення, і країни, що ввійшли в це обєднання вони сприймали з певною байдужістю, за винятком хіба що найближчих сусідів - України та Білорусі, відношення до яких залишалось в багато чому неформальним і "по-дружньому" теплим.

Така "картина світу" була досить стійкою. Як показують дані моніторингу думок і настроїв росіян, оцінки партнерів і конкурентів Росії на міжнародній арені протягом початку ХХІ ст. мінялися дуже незначно. Пятиденна війна на Кавказі в серпні 2008 р, створила багато в чому нову ситуацію, що викликала різкий перелом в динаміці низки дуже стійких індикаторів, які характеризують думки росіян з питань зовнішньої політики.

Як показують дані всеросійських опитувань, що проводилися вченими Інституту соціології РАН, під впливом кавказьких подій і реакції на них з боку різних країн світу та міжнародних організацій, відбулося реструктурування сформованої в масовій свідомості "матриці загроз", яка в значній мірі визначає емоційну тональність сприйняття населенням міжнародного становища і зовнішньої політики. Нині ця матриця виглядає дещо інакше, ніж на початку поточного ХХ ст., тобто в перші роки президентства В. Путіна. У 2001 р, коли до свіжих ще спогадів про вибухи бомб в Москві та інших російських містах доповнились трансляції всіма телеканалами повітряної атаки на нью-йоркські хмарочоси, найбільшу небезпеку громадяни Росії бачили в міжнародному тероризмі. Поряд з цим їх дуже турбувала можливість переростання глобальної боротьби з тероризмом в затяжні локальні війни.

Сьогодні в масовій свідомості на перше місце висунулося розширення НАТО з перспективою включення в цей альянс Грузії та України. Якщо в 1995-1996 рр. розширенням НАТО було стурбоване лише трохи більше 4% росіян, а в самий розпал бомбардувань Югославії в 1999 р. даний показник збільшився до 12%, то в даний час на цю загрозу вказує найбільше число опитаних. У серпні-вересні 2008 р. воно склало майже половину від загальної величини вибірки (46%). Майже 40% бачать велику небезпеку в можливості втягування Росії в довгостроковий конфлікт на Кавказі. Що ж стосується світового тероризму і небезпеки переростання загальної нестабільності в нову світову війну, то вони відсунулися нині на третє і четверте місця (дані фактори включили до числа трьох, які викликають найбільшу тривогу 33-35% опитаних громадян Росії). Пятірку найбільш вагомих, на думку росіян, загроз замикає посилення військово-політичного впливу США (ця позиція відзначена в 29% отриманих в ході опитування відповідей). Цікаво, що найменш за все громадян Росії турбують протиріччя глобальної економіки: збільшення розриву між бідними та багатими та виникнення світової політичної кризи.

Стосовно конфлікту в Грузії, то для нашого дослідження цікавим є зміна настроїв росіян після нього щодо України. Новим важливим політичним чинником стає подальше, вслід за кроками В. Ющенка на підтримку Тбілісі, різке охолодження стосунків росіян до України. Частка "українофілів" серед росіян скоротилася вдвічі в порівнянні з періодом до конфлікту 2008 р., опустившись нижче 25-відсоткової позначки. Відповідно, майже в такій же пропорції посилилося негативне ставлення до України. Кількість відповідей, що виражають негативні почуття по відношенню до України, вперше перевищила кількість відповідей, що виражають позитивні почуття, причому значно (23% проти 60%). Навіть Польща з її добре відомими застарілими упередженнями проти Росії і нинішньої її роллю одного з лідерів антиросійської опозиції в Євросоюзі виглядає на цьому тлі краще: позитивне сприйняття цієї країни відзначено у 28% російських респондентів, а негативний - у половини. А адже ще на початку поточного десятиліття Україна, поряд з Білорусією, розглядалася як найбільш вірогідний союзник Росії. Далі приведемо таблицю того, які почуття викликають у росіян різні країни світу (табл. 1).


Таблиця 1. Ставлення росіян до країн світу.

Країна В основному позитивні В основному негативні Не дали відповіді1.США 13,9 73,8 12,3 2.Польша 28,0 50,7 21,3 3.Великобританія 38,5 38,4 23,1 4.Франція 65,6 14,6 19,8 5.Німеччина 58,1 21,9 20,0 6.Японія 55,5 21,0 23,4 7.Китай 59,2 19,2 21,6 8.Індія 65,5 11,5 23,0 9. Сербія 53,2 14,5 32,3 10. Білорусія 74,5 11,1 14,3 11. Україна 23,1 60,3 16,6 12. Казахстан 69,3 11,8 18,9 13. Грузія 8,2 80,9 10,9 Джерело: Андреев А.Л. Оценка населением образа современной России и ее положение в мире / А.Л. Андреев // Мониторинг общественного мнения. - №4 (92). - 2009. - С. 51.


Ці дані наведені станом на літо 2009 р., а зараз ситуація знову ж таки змінилась. Станом на осінь 2014 р., тобто вже після анексії Криму Росією та конфлікту на сході України частка росіян, які позитивно ставляться до України збільшилась до 32%, а негативно налаштованих впала на 5% до 55%.

Іншою стороною процесу сприйняття є думки на Заході стосовно Росії. Щодо факторів, які впливають на сприйняття Росії на Заході науковець Я. Шемякін виокремлює два основних: по-перше, деякі загальні особливості західного бачення світу; по-друге, специфіку того типу цивілізації, до якого належала Росія. Саме взаємодія цих факторів і сформувало ту "призму", через яку Захід "дивився" на Росію.

Сприйняття Росії ставало проблемою для західної цивілізаційної свідомості поступово, в ході паралельного розгортання в XVI-XVIII ст. двох процесів: генезису Росії-Євразії як особливої цивілізаційної спільності планетарного рівня та самоідентифікації самого Заходу в міру становлення того різновиду "фаустівської" цивілізації, яка виникла в результаті втілення в життя комплексу цінностей модернізації, насамперед цінності раціональності. М. Вебер називав її формальної раціональністю. Значимість статусу російської цивілізації визначалася в очах європейців насамперед тим, що вона виникла на сході Європи і ця цивілізація принципово відрізнялася від Заходу. Цей статус можна умовно охарактеризувати як "прикордонний". Головна з відмінних рис цивілізаційної "прикордонності", яка обумовлює наявність інших, - особливе співвідношення начал (принципів) єдності і різноманіття.

Приблизно з другої половини 1990-х рр. в політичному дискурсі Заходу в цілому і Євросоюзу в особливо спостерігається перехід від поблажливо-доброзичливого сприйняття Росії як країни, що успішно просувається по шляху демократичних реформ і стратегічного співробітництва із Заходом (в ролі його слухняного молодшого партнера), до її представлення як все більш авторитарного субєкта міжнародних відносин з посилюючими (нео) імперськими амбіціями. Але особливо високого напруження антиросійська риторика досягає в період другого президентства В. Путіна, і з тих пір її рівень не спадає.

Особливою і вартою уваги є позиція Росії в регіональних конфліктах, яка вже тривалий час залишається "головним болем" світового політикуму. У "путінський період" розпалу чеченських кампаній та конфлікту на сході України, анексії Криму вона набула особливо радикальної форми. Аргументом "окремої точки зору" і забезпечення "захисту національних інтересів" здебільшого служить російський військовий контингент Миротворчих Сил ООН. Прикладів вистачає - від "дивного" захоплення аеропорту російськими десантниками під час останніх воєнних операцій на Балканах до непрямої, але явної підтримки військовими засобами сепаратистських сил у Придністровї, Абхазії, Осетії, Карабаху та інших гарячих точках по периметру колишнього Радянського Союзу, а останнім "нововведеннями" були "зелені чоловічки" в Криму та "самостійні сепаратисти" в Донбасі. Безпрецедентна пропагандистська кампанія, розгорнута відповідними службами психологічних операцій Чорноморського Флоту, і відкриті військові провокації (несанкціоноване висадження морського десанту під час навчань, похід військової техніки до українських маяків, криза на Тузлі та ін.), спрямовані на посилення впливу Російської Федерації на Кримському півострові й неприховану підтримку сепаратистських рухів у Кримській Автономії України були тим ґрунтом, який дозволив і багато в чому уможливив анексію півострову. Найчастіше для ефективного проведення подібного роду діяльності експлуатуються прийоми "відродження історичної памяті": ідеї панславізму, словянського братерства, єдиної батьківщини (у т.ч. і СРСР), спільності інтересів на тлі "ворожого Заходу", "агресивного блоку НАТО та експансіоністської політики США", інші політичні штампи епохи радянського неоколоніалізму і "холодної війни". Згадані вище дії, у комбінації з втручанням у хід виборів з метою організувати перемогу проросійських сил та маріонеткових режимів у країнах СНД, економічним тиском з політичною метою, натяки про "право захисту національних інтересів усіма наявними засобами" мають за мету відновити своє безроздільне панування на просторі "урізаного" СНД. Цілі зрозумілі - уповільнення процесів демократизації, недопущення євроатлантичної інтеграції та фактичної реалізації суверенітетів держав, які перебувають нині в зоні "життєвого простору" Росії (тут не можна не згадати вже сучасного класика З. Бжезинського з його думкою про те, що без України Росія не може претендувати на статус впливової світової держави). Утримуючи у сфері свого впливу цей політичний конгломерат, РФ усе ще сподівається на повернення собі статусу супердержави.

З такою самою метою використовується членство країни в Раді Безпеки ООН і організована з 2001 року всесвітня боротьба з міжнародним тероризмом. Щодо останнього, то наслідком участі Росії в кампанії проти ісламського фундаменталізму й екстремізму стала "індульгенція" на терор у Чечні. Рішення внутрішніх політичних проблем шляхом повномасштабної війни у власній країні відбувається за цілковитого мовчання офіційних міжнародних правових інституцій, обовязком яких є власне захист прав людини. Утім, подібна реакція спостерігається і відносно Іраку та Палестини. Заміна міжнародного права правом сили стала особливістю нинішнього світу політики. У випадку з Росією справа тільки частково стосується мусульманської складової проблеми. Адже в Іраку та Ірані офіційна Москва дуже ретельно оберігає власні інтереси, нерідко потураючи існуючим антидемократичним підвалинам і зневажаючи введені ембарго та позицію ООН. У цьому - теж "особлива думка" Росії, розрахована як на захист економічної вигоди, так і на формування іміджу наддержави. Згадуючи Україну в цьому контексті, то найбільшого резонансу викликали виступи російського представника в Раді Безпеки ООН та блокування Росією питань, що стосуються України.

Але з іншого боку, ще на початку 2013 р., федеральний канцлер ФРН А. Меркель заявляла, що через своє географічне становище Україна змушена балансувати між ЄС та Росією. На її думку, Україна і у довгостроковій перспективі залежатиме від розвитку стратегічних партнерських відносин ЄС із Росією. Колишній комісар ЄС Г. Ферхойген відзначає, що для більшості провідних політиків Західної Європи Україна залишається залежною перемінною у взаєминах із Росією. Тому Україну сприймають лише настільки, наскільки вона корисна для стосунків Німеччини, Франції, Великобританії або ЄС у цілому із Росією. Отже, як ЄС, так і Росія можуть вважати Україну периферією, що збігається для двох геополітичних центрів. Сьогодні же, на нашу думку, ситуація дещо змінилась у звязку з відкритою агресією Росії та анексією Криму. Можна вести мову, що акценти змінились, проте, все ж таки, існує сильна взаємозалежність у сприйнятті України та Росії на геополітичній карті світу.

Український дослідник А. Соболєв вважає, що анексію Росією Криму слід розглядати як один з етапів проведення широко-масштабної "каральної експедиції" В. Путіна проти суверенної, незалежної Української держави. Це сталося внаслідок перемоги Революції гідності (Кремль вважає її переворотом) - повалення українським народом корупційної влади В. Януковича. Головна мета "каральної експедиції" В. Путіна - отримання повного політичного, економічного й військового контролю над Україною.

Головними причинами російської інтервенції проти України, на думку А. Соболєва, слід вважати:

бажання Кремля "покарати" Київ за Революцію гідності й водночас дискредитувати його успіхи в очах російських громадян;

небезпідставне побоювання Кремля про можливість реалізації подібних із Києвом сценаріїв соціальних протестів у Росії (де авторитарний режим В. Путіна фактично вже перетворився в тоталітарний);

реалізацію давно спланованого Кремлем сценарію щодо анексії Криму та перетворення його у найпотужнішу у східноєвропейському регіоні військову базу - своєрідний південно-західний форпост Росії, що остаточно й "назавжди" усуне необхідність узгодження з Україною питання базування ЧФ РФ;

демонстрацію внутрішньому споживачу "інформаційного ресурсу", що демократичні перетворення в країні здатні привнести лише хаос, громадянську війну, економічний колапс тощо;

"необхідність" переходу (у звязку з перемогою демократичних сил на Євромайдані) до фази практичної реалізації планів російських спецслужб щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки на Сході та Півдні України у спосіб використання заздалегідь створених терористичних угруповань і проросійських сепаратистських рухів;

завадити проведенню демократичних виборів й унеможливити нормальну політичну й економічну діяльність у регіонах країни.

Приєднання Криму, як зазначає російський політолог І. Зевельов, означає кардинальний перегляд російської зовнішньополітичної доктрини, яка тепер "спирається на зовсім нову інтерпретацію національної ідентичності й загроз безпеки. До 2014 р. у реалістів-державників та "імперців" зявилося відчуття сили й упевненість, що Росія може відносно безболісно приєднати Крим, скориставшись глибокою кризою української державності. Відносини із Заходом більше не є пріоритетом зовнішньої політики, і його думку тепер можна ігнорувати. Головне ж полягає в тому, що фактично стала офіційною ідеологія пострадянського реваншу. Її основою є образ Росії - збирачки розділеного штучними кордонами російського світу". Тобто нині Росія дотримується нової зовнішньополітичної доктрини, яка повязана із внутрішніми уявленнями про російську ідентичність і спирається на політику реалізму.

Отже, Україна посідає особливе місце в міжнародних інтересах Росії та ЄС. Для нашого північного сусіда реалізація його інтеграційних проектів є основним механізмом у відновленні статусу світової держави. В свою чергу дані інтеграційні проекти не можуть бути успішними без включення одного із найбільших гравців регіону СНД, тобто України. Цим зумовлюється зацікавленість Росії в українських територіях. З іншого боку, Україна вже обрала свій шлях, який полягає в інтеграції в євроатлантичний простір, що, звичайно, не влаштовує Росію, яку лякає навіть перспектива приєднання України до НАТО. Також Росія не хоче допустити приєднання України до західного цивілізаційного вектору розвитку, який останнім часом сприймається навіть вороже та агресивно. ЄС в свою чергу завжди прагнуло перетворити Україну в своєрідну буферну зону між ним та Росією.


2.2 Євроінтеграційні процеси та місце в них Росії і України


Відносини у трикутнику "Україна - Європейський Союз - Росія" впливають не лише на геополітичне становище даних міжнародних субєктів. Від їх інтенсивності та результативності залежить баланс глобальних інтересів.

Розвиток європейської інтеграції є одним із найважливіших історичних процесів, який досяг апогею в другій половині XX ст. Водночас витоки ідеї єднання європейських народів мають тривалу передісторію. В основі еволюції ідеї єдиної Європи - від мрії й утопічних проектів, які виношували одинаки, до ідейного руху й здійснення політичного проекту - лежить багатовіковий досвід співіснування декількох десятків народів, які знаходяться на території, що становить навіть дещо менше 10% заселеної території Землі. Для осмислення євроінтеграційних процесів спочатку коротко зупинимось на теоретичній складовій.

З наявної палітри теоретико-методологічних узагальнень в контексті як поглиблення, так і розширення Євросоюзу виокремимо, насамперед, три базові, концептуальні.

По-перше, це Європа "різних швидкостей" (уперше термін зявився в "звіті Тіндеманса" (1975 р.). Так характеризується ситуація, коли не всі держави-члени можуть або хочуть в однаковому темпі просуватися до інтеграції у певних сферах. Це вимагає спеціальних заходів для погодження інтересів різних груп держав. Загалом положення "звіту Тіндеманса" були відхилені. Однак при запровадженні європейського механізму обмінних валютних курсів (наприкінці 1970-х років) було все ж допущено можливість "різних швидкостей" у рамках європейської монетарної системи. Реальні загрози Європі "різних швидкостей" виникли й після першої невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС, що також свідчило про можливу кризову ситуацію в контексті творення єдиного субєкта міжнародних відносин.

По-друге, це Європа a la carte, так зване "меню" стратегій розвитку європейських країн - тобто модель інтеграції, за якою держави самі вирішують, брати чи ні участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване opt-out щодо положень "Соціального пакету" Маастрихтської угоди. Цей термін відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії "як з меню" і долучатися до їх реалізації. Така модель може становити загрозу всьому процесу європейської інтеграції, отже має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС (до речі, інша назва - модель "змінної геометрії" євроінтеграції).

І, по-третє, Європа концентричних кіл - концепція, запропонована Ж. Делором у січні 1989 р. Вона передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямку "центру" Євроспільноти, яким мали б бути країни ЄС після створення політичного союзу, спільного ринку та господарського й валютного союзів. Далі йдуть країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському і правовому плані. Зовнішнє коло утворюють країни, асоційовані з ЄС, які претендують на повноправне членство. Четверте, найширше коло - це країни - члени ОБСЄ як спільний простір європейського співробітництва.

Для України одним із найважливіших з процесів, які відбуваються в руслі євроінтеграції є розширення на Схід. Розширення на Схід вказує на важливість колективних ідей (ідентичності, цінності, норми) для інтеграції Європи. На засіданні Європейської Ради в Страсбурзі ще в грудні 1989 р. керівники держав та урядів проголосили: "Ми передамо солідарні почуття всіх людей Спільноти, коли висловимо нашу глибоку радість з приводу тих змін, які зараз відбуваються… Ці зміни дають підстави для надії, що поділ Європи можна подолати". Такий загальноєвропейський заклик Спільноти в період змін у Східній Європі був, однак, не більш, ніж певний церемоніал, інструмент ствердження ідентифікації й легітимації. Країни ж Центрально-Східної Європи вимагали не лише широкої підтримки їхніх ліберально-демократичних трансформацій, а й інтерпретували подолання поділу Європи як недвозначну перспективу щодо вступу, чого до завершення конфлікту Схід-Захід не містила жодна заява ЄС.

Стратегія аргументації країн ЦСЄ полягала в тому, щоб презентувати себе як частину колективу, якому притаманна ідентичність ЄС, конституювати розширення як питання принципів і цінностей й трактувати відмову від розширення на Схід як зраду цим принципам і цінностям. Як перший крок, держави ЦСЄ стали апелювати до панєвропейської, ліберальної колективної ідентичності Спільноти й наполягали на власному праві поділяти цю ідентичність. Наступним кроком представників ЦСЄ стало визначення розширення як питання цінностей і сутності Спільноти. Озброєні такою дефініцією, ці держави аргументували тим, що рішення про розширення не може прийматись на основі окремих державних інтересів або з точки зору прибутків і витрат (адже на розподіл преференцій країн-членів ЄС, поділивши їх на "рушіїв" та "гальмівників" щодо розширення на Схід, впливали такі чинники, як географічне розташування до країн ЦСЄ, а також економічні та геополітичні інтереси в цьому регіоні).

Слід зазначити, що західна історіографія чимало уваги присвятила мотивам розширення ЄС на Схід. Так, американський політолог М.А. Вахудова в монографії "Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму" наводить думки таких науковців як К.М. Фірке, А. Вінера, У. Седелмаєра, Ф. Шиммельфенніга та інших щодо пріоритетності мотивів, якими керувалися країни-члени співтовариства у відборі нових кандидатів до ЄС. Сама ж дослідниця схиляється до думки, що "ліберальні норми ЄС лише підсилили дію матеріальних інтересів в ухваленні рішення про розширення, але вони безумовно відіграли важливу роль в інших випадках, як-от, задаючи параметри передвступного процесу та впливаючи на зміст вимог до членства ЄС". Тривалий процес дії важелів впливу ЄС для посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи завершився найбільшим за всю історію Євросоюзу розширенням. 1 травня 2004 р. членами ЄС стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія, а вже 1 січня 2007 р. його лави поповнили Болгарія та Румунія.

У цьому контексті постає чимало питань, зокрема, які перспективи членства в ЄС країн, що не входять до групи нових членів і офіційно визнаних кандидатів та протокандидатів? Які шанси на будівництво обєднаної Європи має Україна? Адже із часу здобуття нашою державою незалежності її інтеграція до Європейського Союзу стала одним з головних політичних та економічних пріоритетів. Підкреслимо, що Україна ще в "Основних напрямах зовнішньої політики України", затверджених Верховною Радою в 1993 р., чітко сформулювала прагнення поповнити сімю європейських країн і ввійти до європейського простору. Значний поступ Україна зробила в цьому плані, підписавши Угод про Асоціацію з ЄС, про що детально буде сказано у наступному розділі роботи.

Політику ЄС щодо України слід визначити як таку, що не має чіткої концепції. На ній лежить тавро подвійності, двозначності й навіть суперечливості, про що свідчать наслідки розширення ЄС на Схід. Причини варто шукати в подіях 1993 року, коли в Маастрихті було прийнято принципове рішення про доцільність розширення Євросоюзу, а також визначено його можливі кордони. Йшлося, насамперед, про "відновлення Європи" в межах, що існували до початку Другої світової війни. Саме тоді й було вирішено, які країни мають поповнити список членів Європейського Союзу в майбутньому, на основі чого й будувалася політика розширення організації. На превеликий жаль, Україна до списку кандидатів не потрапила, але варто відзначити, що, щойно здобувши на той момент незалежність, шансів як таких вона не мала.

Європейський Союз ще з початку 90-х років ХХ століття провадив стосовно Києва досить пасивну політику, зациклившись на "першій хвилі" розширення (Польща, Угорщина, Словенія, Чехія, Естонія), а потім - на балканській кризі. Європа, нібито намагаючись показати свій інтерес до України, насправді тримала її на відстані, уникаючи подальшого зближення. Сам підхід ЄС до нашої держави полягав у фактичній відмові останній не лише в повноправному, а навіть в асоційованому членстві. Україну, по суті, підштовхували до входження в зону впливу Москви (що і спостерігалось у період президентства Л. Кучми, а згодом і В. Януковича). Аргументи стосовно відродження у такий спосіб євразійської політичної могутності не справляли на європейських чиновників жодного враження. Ще більше ця тенденція посилилася після розширення ЄС у 2004 році, коли в Брюсселі зміни в Центральній Європі почали вважати остаточними.

Як зазначив в одному зі своїх інтервю Вацлав Гавел, "Європейський Союз шукає зараз відповідь на те саме питання, що й Україна: де закінчується Європа?". Фактично, ще 5-10 років тому в уяві європейців лінія розламу пролягала саме західним кордоном нашої держави, яка, таким чином, є лише сусідом, але аж ніяк не перспективним членом європейської сімї. Це сприйняття утверджувалося внаслідок реального розчарування в Європі українською перманентною політичною кризою 2005-2009 років, непередбачуваними наслідками світової економічної кризи, її впливом на вітчизняну економіку тощо.

Останні розширення ЄС у 2004 та 2007 рр. не лише змінили внутрішню ідентичність та принцип функціонування Європейського Союзу, а й регіональний баланс сил, стратегію контролю над енергетичними поставками, що позначилося на розподілі територій та зовнішній політиці.

Кордон ЄС впритул наблизився до України, яка стала "спільним простором" зовнішньої безпеки для Євросоюзу та Росії. Т. Гомарт (Thomas Gomart) зазначає: "Неофіційно "спільний простір" вважається полем геополітичної конкуренції. Основною причиною цього є збіг (двох периферій) в межах колишньої радянської території та вочевидь взаємна довіра. Як приклад: події в Україні в листопаді 2004 р. стали невирішуваним питанням під час саміту Росія-ЄС у Гаазі. Є чітке відчуття, що Росія відступає, а ЄС навпаки розширюється".

Проте події Євромайдану, які показали прагнення українського народу розвиватись шляхом європейського, а не східного-азіатського зразка змінили ситуацію. Підписання спочатку політичної частини Угоди про Асоціацію, а згодом і економічної, в свою чергу закріпили євроінтеграційні наміри українців і зобовязали владу здійснювати політику реформування держави.

Важливим моментом в євроінтеграційних процесах є також питання європейської ідентичності, на чому ж саме будується обєднана Європа у соціокультурному плані. Непроста історія країн Європейського Союзу вимагає від європейців дотримання принципу толерантності у практичній площині задля уникнення конфліктів, що ставить на порядок денний проблематику формування спільної європейської ідентичності. При аналізі європейської ідентичності, зазначає О. Толкачов, прийнято виділяти два конкуруючих і взаємовиключних підходи. Перший підхід, що виник на початкових етапах європейської інтеграції, означують "союзний націоналізм". Його сутність обумовлювалася тим, що всі країни, які були учасниками європейської інтеграції на зорі створення ЄС, поєднувала спільна історія, територія, культура. Це стало основою європейської ідентичності. Слід зазначити, що прихильники концепції "союзного націоналізму" доволі скептично ставилися до розширення європейського співтовариства.

Утім перетворення суто економічного обєднання в політичне призвело до необхідності пошуку нових критеріїв європейської ідентичності. У ролі таких критеріїв стала сприйматися спільність певних цінностей: демократія, правова держава, повага відмінностей (тобто толерантність). Але найвищою цінністю вважався індивід, а соціальне життя було покликаним слугувати для забезпечення його комфортних умов існування. Такий - новий - підхід до розуміння європейської ідентичності отримав назву "патріотичний конституціоналізм". Означені цінності актуальні для сучасного Євросоюзу.

Проблема ідентичності вельми важлива для ЄС, оскільки, на думку німецьких дослідників М. Яхтенфукса та Б. Колєр-Коха, ЄС - це не лише інститут, що допомагає вдосконалити механізми вирішення спільних проблем та конфліктів, "Європейський Союз - це нормативний політичний устрій, що має вирішальний вплив на індивідуальне та колективне життя".

Український дослідник Г. Куц виокремлює три базових параметри формування колективних ідентичностей: комунікація, память, досвід. Він зазначає, що, по-перше, Європа не становить комунікативну спільноту, оскільки вона є багатомовною. По-друге, у європейців відсутня спільна память стосовно епохальних подій, оскільки кожна європейська країна має власну історію зі своїм минулим, яке може не вписуватися в бажане спільне минуле Європи. Ця память впливає і на сучасних європейців. Адже роль постаті Наполеона для французів суттєво відрізняється від тієї ролі, яку відіграє ця постать у памяті німців чи поляків. Друга світова війна також залишила різні спогади у німців та англійців. По-третє, спільність досвіду також можна вважати проблематичною, оскільки всякий досвід базується на моделях памяті. Тобто сучасність оцінюється, виходячи з існуючих трактувань подій минулого. Втім саме цей критерій здатний наповнювати європейську ідентичність у майбутньому (так, скажімо, європейці разом набувають спільного досвіду, повязаного з використанням єдиної валюти євро).

У формуванні європейської ідентичності особливої ролі набуває символічна репрезентація спільної політики. Насамперед маються на увазі впізнавані символи Європи: прапор (офіційний символ ЄС з 1986 р.), гімн Євросоюзу (вступ до "Оди радості" - фрагмент 9-ї симфонії Бетховена на слова Шиллера). Певну роль у цьому контексті відіграє також менш впізнавана символічна репрезентація: день Європи - 9 травня (у 1950 р. 9 травня Р. Шуман виступив з декларацією щодо обєднання "вільних націй Європи"), девіз "Єдність у різноманітності" (з латини "In varietate concordia"), спільна валюта, спільний мережевий домен ("eu" з 2005 р.).

Варто зазначити, що біля витоків ідеї європейської інтеграції була ідея панєвропеїзму. Панєвропеїзм (від грец. pan - усе і Europe - Європа) буквально трактують як те, що охоплює всю Європу, стосується всієї Європи. Панєвропеїзм - політична доктрина, що відображає інтеграційні процеси в Європі. В основі цієї концепції лежать ідеї створення загальноєвропейських міждержавних органів, тому інколи панєвропеїзм називають ідеологією "обєднаної Європи". Іноді панєвропеїзм трактують як ідеологему, яка конструює євроінтеграційний дискурс. Ідеї панєвропеїзму базуються на ліберально-демократичних засадах.

З точки зору багатьох теоретиків, у наш час шлях до європейської ідентичності лежить через усвідомлення власної національної ідентичності. "Відтак народи, які на сьогодні асоціюють себе з Європою, спочатку вирішили свої внутрішні проблеми, позбулися історичних образ, а лише потім стали повноправним членом великої європейської сімї народів". Така постановка питання є, на нашу думку, досить практичною і для України. Адже наша історія має чимало сторінок, які по-особливому формують відносини України з іншими, вже європейськими країнами та з Росією, яка намагається не втратити свій вплив на прийняття стратегічних рішень в нашій державі.

Повертаючись до проблематики сучасних міжнародних відносин зазначимо, що осмислення процесів європейської інтеграції наводить багатьох дослідників тієї думки, що ЄС постало як виклик монополярній світовій системі, якщо вести мову у парадигмі світового порядку. Становлення нового світового порядку має на меті посилення дієздатності ЄС у міжнародному плані, перетворення його на одного з глобальних гравців, спроможного запропонувати свою, альтернативну в першу чергу до американської, модель нового світового порядку. Якщо прибічники останньої користуються принципами реалістичної школи міжнародних відносин, то європейці воліють приймати рішення у нормативному контексті, який передбачає трансформацію міжнародного права у "транснаціональний порядок" (згідно Ю. Габермаса). "Монополярному світові вочевидь притаманна нестабільність, особливо, якщо гегемон користується своєю силою безвідповідально. Краще врівноважувати цю силу не менш могутнім утворенням - ЄС". Проте, на нашу думку, наявність заморожених конфліктів Грузії та Молдові, протистояння на сході України і активізація Росії в регіоні СНД вносить корективи у плани ЄС, в якого тепер на порядку денному стоїть конкуренція з Росією.

У рамках Спільної зовнішньої політики Європейський Союз має змогу впливати на своїх сусідів завдяки як "мякій силі" Союзу, так і його спеціально виробленим інструментам впливу. Беручи до уваги підтверджену Лісабонським договором правосубєктність Європейського Союзу, варто все ж памятати про його статус особливого актора міжнародних відносин та достатню складність і унікальність його зовнішньої політики.

Із посиленням зовнішньополітичної складової в ЄС та зважаючи на динамічний характер цього обєкта вивчення, дослідники та вчені з різних країн у своїх працях намагаються концептуалізувати питання, водночас вивчаючи особливості процесів, що відбуваються із Європейською зовнішньою політикою шляхом побудови теоретичних моделей, які б допомогли краще зрозуміти основні тенденції розвитку політики.

Водночас варто мати на увазі комплексність Спільної зовнішньої політики, в рамках якої для різних груп країн існують окремі підходи вироблення політики та розвитку відносин. Східне партнерство як складова Європейської політики сусідства, компонента Спільної зовнішньої політики ЄС, охоплює країни Східної Європи, а саме Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну, і передбачає розвиток східного виміру Європейської політики сусідства. В рамках ініціативи Східного партнерства в ЄС сформувався та застосовується певний механізм впливу, а також використовується низка важелів для того, аби стимулювати у країнах на Схід від кордону з ЄС бажані, насамперед для останнього, реформи. Вивчення цих процесів стало пріоритетним у працях ряду дослідників. Приміром, Л. Аггестам наголошує на значенні розширення ЄС як "приклад значної ролі, яку ЄС відіграє у перебудові європейського порядку по закінченні "холодної війни", М. Леонард визначає силу Європи у силі трансформації та перетворення. Проводяться дослідження й того, як Європейський Союз та його інституції впливають на країни-члени у творенні ними власної політики (Е. Моравчик, В. Зандгольц, А. Стоунсвіт), аналіз впливу розширення ЄС та процесів інтеграції на сам Європейський Союз та його зовнішню політику (М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох, К. Сміт), а також і спеціальні дослідження способів впливу ЄС на держави, що приєднались до ЄС 2004 та 2007 рр. Серед таких варто виділити статтю Г. Граббе "Як європеїзація впливає на врядування в ЦСЄ? Кондиціональність, поширення та різноманіття", де авторка визначає такі інструменти впливу на зміни у країнах Центрально-Східної Європи шляхом кондиціональності та завдяки процесу набуття членства: моделі (законодавчі та інституційні шаблони), гроші (грошова та технічна допомога), моніторинг та оцінка Єврокомісією, поради та твіннінг, контроль (доступ до різних стадій процесу вступу до ЄС). Застосовуючи схожий підхід, М.А. Вахудова розрізняє пасивні та активні важелі впливу Європейського Союзу. "Під пасивними важелями я розумію привабливість членства у ЄС, а під активними - умисні умови, які ЄС висуває в ході процесу приєднання". Іншими словами, пасивні важелі - це "тяга", яку ЄС чинить на внутрішню політику вірогідних кандидатів на вступ, лише зважаючи на факт свого існування та своєї звичної поведінки, а активні важелі - політичні й економічні вимоги, які виникають шляхом надання ЄС країнам чіткої перспективи членства.

Загальною рисою, що обєднує всіх цих дослідників, є визнання "мякої сили" Європейського Союзу, завдяки якій у країнах Східної Європи відбуваються важливі перетворення. Дж. Най, автор цього поняття, визначає її як здатність формувати те, чому надають перевагу інші держави самим своїм прикладом. Варто зазначити, що він відрізняє "мяку силу" від "впливу", вказуючи, що "вплив також може виходити із жорсткої сили погроз або платежів. А мяка сила - це більше ніж просто переконання або здатність спонукати людей за допомогою аргументів, хоча це її важлива складова. Це також здатність приваблювати, і принада часто призводить до покірності. Простіше кажучи, виходячи з поведінки, мяка сила - це приваблива сила".

Основна мета Європейської політики сусідства - це запобігання появи розколу між Європою з високим рівнем добробуту і Європою "другого плану", яка складається з європейських держав, які не є членами Європейського Союзу. Європейської політики сусідства відноситься до країн, які мають сухопутний або морський кордон з Європейським Союзом: Алжир, Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Палестинська Автономія, Сирія, Туніс та Україна. Російська Федерація, зрозуміло, теж є сусідньою державою, але між Європейським Союзом і Росією існує окрема домовленість, регулююча їх взаємини: "Стратегічне Партнерство". Цікаво відзначити, що всі європейські країни, названі вище, в тому числі і Росія, є державами, які отримали або продовжують отримувати фінансову підтримку від ЄС в рамках програми TACIS. Ця програма покликана сприяти перехідним процесам в даних країнах і побудові в них демократичних інститутів.

Європейський Союз хоче вибудовувати зі своїми сусідами відносини, які засновані на взаємній прихильності таким цінностям, як демократія, права людини, верховенство права, ринкова економіка. У той же час в рамках політики сусідства є можливість поглиблювати відносини в політичному плані і підняти економічну інтеграцію на більш високий рівень. Основою для співробітництва є двосторонні план дій, який узгоджений Європейським Союзом та окремими країнами. Європейська політика сусідства не вступила в силу для Білорусі, Лівії та Сирії, оскільки ці країни не підписали угод з ЄС.

Також не слід перебільшувати значення обєднавчих тенденцій у взаємодії країн, що входять в даний час до складу Європейського союзу, як в економічній, політичній, соціальній, культурній та інших сферах. На практиці все виявляється справою більш складною і суперечливоюм. Враховуючи це, відомий фахівець в області західної культури Ж. Барзун пише, що не плюралізм, а сепаратизм став найсильнішою тенденцією рубежу тисячоліть, ідеал плюралізму дезінтегрував і сепаратизм зайняв його місце, взяла гору ідея, що "салат краще, ніж плавильний тигель". Добре відомі тенденції сепаратизму у Великобританії (Північна Ірландія, Шотландія, Уельс), у Франції (бретонці, корсиканці, баски і ельзасці), на півночі і півдні Італії, в Іспанії (каталонці і баски) і т.д. В значній мірі загальною тенденцією для більшості країн ЄС є зниження народжуваності, депопуляція корінного населення і, одночасно, різке зростання імміграції, особливо мусульманського населення. Не випадково в Західній Європі набув поширення термін "Єврабії". Як пишуть автори доповіді Національної ради з розвідки США "Глобальні тенденції - 2025: Трансформований світ": "Нові члени послаблять сукупну силу Європейського союзу. Мусульманські іммігранти зроблять Європу більш строкатою і менш консолідованою. Пробним камінням розширення впливу Європейського союзу буде питання про прийом Туреччини до 2025 р. Європа буде більшою мірою залежною від Росії у сфері енергії. Більше за інших зблизяться з Росією Німеччина та Італія".

Дійсно, ступінь впливу Європи на світовій арені в умовах відходу від монополярної системи світоустрою на чолі з США до поліцентричної буде залежати від її здатності досягти політичної єдності. Вступ в перспективі до ЄС нових східноєвропейських держав може ускладнити подальший ефективний економічний розвиток. Можливий вступ до ЄС Туреччини тягне за собою як загрози (через масштаби Туреччини та її релігійних і культурних відмінностей), так і сприятливі можливості (в тому випадку, якщо між нею та іншими членами ЄС буде досягнуто взаєморозуміння з основних питань). У процесі "притирання" можуть бути знайдені нові рішення, які допоможуть Європі адаптувати і інтегрувати своє зростаюче мусульманське населення.

Зважаючи на наявні загальні підходи до визначення інструментів впливу ЄС на демократичні перетворення у країнах Східної Європи, розглянемо, яким чином сьогодні формується вплив ЄС на держави, обєднані ініціативою Східного партнерства. Насправді, з її виникненням Європейський Союз у відносинах із державами-учасницями ініціативи Східного партнерства продовжив використовувати вже відпрацьований механізмом Європейської політики сусідства, а саме: ті самі двосторонні переговори з високими сторонами й ті самі фінансові інструменти, що й раніше. Повторенням механізму політики Східного партнерства є також його спрямованість на всіх східних сусідів ЄС, окрім Росії. Окрема політика та підхід на основі географічного критерію, відмінний від підходу налагодження партнерства з державами Середземноморя, є перевагою цього механізму, натомість недоліком є обєднання шести багато в чому несхожих країн, які перебувають на різних стадіях переговорів з ЄС та мають рівновіддалену перспективу і різний ступінь теоретичної можливості їхнього членства у Союзі.

Все ж, в ініціативі Східного партнерства різношвидкісну європеїзацію було враховано завдяки поєднанню двостороннього та багатостороннього виміру співпраці. Двосторонній вимір має два компоненти. До першого можна віднести саміти (конкретна) держава - ЄС, які передбачають переговори на найвищому рівні щодо основних напрямів роботи за визначеними заздалегідь сферами, а також встановлення нових пріоритетів. Значення таких самітів часто робоче, проте все ж ключові рішення зазвичай приймаються саме там, як, наприклад, на саміті Україна - ЄС восени 2008 р., коли було заявлено статус України як європейської держави та погоджено надати майбутній двосторонній угоді назву Угоди про асоціацію. Другий компонент цього виміру - зустрічі на двосторонньому рівні представників держав Східного партнерства та держав-членів ЄС. У цьому контексті можна згадати візит Президента України В. Януковича до Німеччини у вересні 2010 р., коли на зустрічі з канцлером Німеччини А. Меркель одним із аспектів розмови стала загроза свободі слова в Україні і висловлене канцлером занепокоєння як реакція на заяви правозахисних організацій та журналістів України у європейському інформаційному просторі.

Механізм взаємодії ЄС із державами Східного партнерства інституціоналізується також шляхом проведення саміту Східного партнерства, організації зустрічей вищих урядників, зустрічей міністрів закордонних справ, інших міністрів, форуму ЄВРО-НЕСТ, на якому присутні депутати від Європейського Парламенту та парламентів країн-учасниць ініціативи.

У рамках цих механізмів Європейський Союз використовує різні інструменти, або, точніше, важелі впливу на країн-учасниць. Серед них найсильнішим є перспектива членства, яку ЄС може надавати офіційно або ж просто не заперечувати можливість членства у майбутньому.

Стосовно України, то завдяки первинному членству України в ООН і подальшій участі в деяких універсальних та регіональних організаціях після здобуття незалежності всі зусилля нашої держави були спрямовані на набуття членства в міжнародних організаціях і особливо, налагодженню тісної співпраці з ЄС.

Стосовно Російської Федерації та її місця в міжнародних інтересах ЄС варто зважати на ряд моментів. У геополітичному аспекті країни Старого континенту мають стартові програші позиції по відношенню до Росії. Найрозвинутіша частина ЄС (в економічному, політичному і соціальному сенсі), унаслідок багатовікових політичних катаклізмів і збурень, виявилася майже позбавленою необхідної сировини, передусім - життєво необхідних для сучасної промисловості нафти та газу. У такий спосіб сформувалася природна залежність демократичних країн Західної і Центральної Європи від "нафтового диктату" власника наразі невичерпних запасів "рідкого чорного золота", яким виявилася сучасна Росія. Ситуація зобовязує Європу виявляти зацікавленість у сильній Росії тільки до певної межі - забезпечення її внутрішньої стабільності та передбачуваності зовнішньополітичного курсу, що, на думку європейських владних еліт, зможе гарантувати безперебійні поставки необхідної сировини згідно з домовленостями.

Проблемною, з погляду відносин у системі ЄС-Росія, залишається "західна територія" останньої - Калінінград (Кенігсберг). "Вмонтований" у післявоєнну конструкцію Європи незрозумілий анклав далекої РСФСР мав цілком зрозуміле ідеологічне і воєнно-стратегічне призначення. Наразі цей "острів Рад" серед європейського моря є рудиментом старої системи противаг на міжнародній арені, що, проте, не заважає йому виконувати роль обєкта торгів і спекуляцій з боку Російської Федерації щодо пільгового візового режиму, обмежень програмної діяльності НАТО в регіоні Балтики та прав російських громадян у контексті європейських норм. З огляду на таку ситуацію посилення Росії пропорційно супроводжуватиметься зростанням дипломатичного й інших видів тиску на сусідні з анклавом країни Балтійського субрегіону, що вкрай небажано для клімату безпеки у цій частині Європи.

Формальною точкою відліку взаємовідносин ЄС та Росії служить Угода про торгівлю та комерційну і економічну співпрацю, підписана ще за радянських часів у грудні 1989 р. Після розпаду Радянського Союзу знадобився відносно короткий період для того, щоб нова Росія і ЄС в червні 1994 р. уклали новий документ - Угоду про партнерство та співробітництво.

В результаті стрімкого розширення ЄС на рубежі ХХ-ХХІ ст., серед країн-членів Співтовариства опинились не тільки держави - колишні союзники СРСР, а й три бувші радянські республіки - Естонія, Литва та Латвія. Нові члени ЄС принесли з собою в організацію власний погляд на розвиток відносин з Росією, що відрізнявся настороженістю, а інколи і ворожістю.

Одним із вагомих факторів, що впливав на політику ЄС щодо Росії стало те, що більшість із членів ЄС є учасниками Північноатлантичного договору. В результаті стосунки між Росією та НАТО не могли не відображатись на динаміці відносин між Москвою і Брюсселем. Причому в більшості випадків такий вплив мав негативний вплив для діалогу, особливо враховуючи зростаючу напругу між Росією і НАТО, що стало наслідком розширення останньої на схід.

У Євросоюзі напередодні мегарозширення 2004 р. домінували очікування швидкого перетворення цієї організації в один з провідних центрів сили на планеті, широку популярність здобули концепції "європейської мрії" та "євросфери". Зміцнювалось прагнення лідерів ЄС поряд з економічною міццю спільного ринку наростити самостійні політичні мязи, перетворити Європейську політику у сфері безпеки і оборони в дієвий інструмент впливу ЄС у світі. Росія завдяки консолідації внутрішньополітичного простору і швидкому росту ВВП з опорою на сировинний сектор економіки також активізувала свої зовнішньополітичні зусилля, взяла курс на утвердження себе в якості самостійного гравця на міжнародній арені. Її ставлення до меж європейської інтеграції виразилося в Стратегії розвитку відносин з Євросоюзом на 2000-2010 рр. У ній зазначалося, що Росія не ставить перед собою мету вступу до ЄС або отримання статусу асоційованого членства. Текст був представлений ще в 1999 р. на саміті в Гельсінкі, тодішнім главою уряду РФ В. Путіним.

У новому тисячолітті направленість у відносинах між ЄС-РФ зазнала значних змін, порівнюючи з 90-ми рр. ХХ ст. Якщо спочатку Європейська Спільнота задавала "тон розмов", коли від Росії очікували адаптації її внутрішньої і зовнішньої політики відповідно до норм, цінностей та інтересів ЄС, то в перше десятиліття ХХІ ст. сторони все більше почали розглядати одне одного в якості непідрядних партнерів. Виявом окремого погляду Москви на характер взаємовідносин стала відмова від участі в програмі "нового сусідства", розробленої в 2003 р. на базі документа ЄС "Велика Європа - сусідство: нові рамки для відносин з нашими східними та південними сусідами" (концепція "Ширша Європа"). Влада Росії вважала, що запропонована концепція і механізми фактично були провідниками політики "мякої сили" ЄС по принципу "допомога в обмін на реформи", що призводило впливу на зони життєво важливих інтересів Росії.

Наприкінці першого десятиліття ХХІ ст. відносини між Росією та ЄС погіршились, внаслідок як і внутрішніх процесів ЄС, так і участі Росії у збройному конфлікті в Грузії в серпні 2008 р. Стосовно першого, то 1 грудня 2007 р. закінчився термін дії Угоди про партнерство і співробітництво. Документ потребував значного оновлення, проте переговори розпочались тільки в липні 2008 р. після саміту Росія-ЄС в Ханти-Мансійську. Однією з причин такого затягування російський вчений А. Громико називає прояв "національного егоїзму" окремих країн ЄС: Польща ще в 2006 р. блокувала надання Єврокомісії мандату на переговори з Росією, через розходження з останньою по двостороннім питанням. Претензії Росії також виказувала Литва. Тільки розпочавшись, переговори були перервані через конфлікт на Закавказзі. Поряд з тим, завдяки посередницьким діям ЄС, в якому на той момент головувала Франція, конфлікт був переведений в дипломатичну площину і в листопаді 2008 р. переговори відновились.

Отже, ЄС у зовнішньополітичному плані останнім часом чи не найбільше зусиль витрачає саме на східні кордони і тамтешню ситуацію, а саме питання війни на сході України та впливу Росії на її перебіг. Після розширення ЄС у 2004-2007 рр. його територія могла збільшуватись здебільшого за рахунок країн Східної та Південної Європи. З огляду на прагнення європейських лідерів конкурувати в світовому масштабі з США, втягнення України в орбіту свого впливу було неминучим. В цьому питанні Європа, як і у більшості (особливо "Стара Європа"), здійснює обережні кроки. В ситуації з Україною це особливо актуально з огляду на масштаб внутрішніх проблем і тут мова не йде про конфлікт на сході України. Європейців цікавить стан реформування нашої держави і її здатності до ефективного управління. До конфлікту на сході, Україна майже завжди розглядалась з оглядкою на реакцію Росії. Останні події це трохи змінили, хоча у поводженні окремих країн-ЄС це ще спостерігається, зокрема тих, які надто залежні від російських енергоносіїв (Чехія, Угорщина). Іншим стримуючим фактором в плані побудови відносин з Україною без російського фактору є геополітичні інтереси. Так, Франція та Німеччина за рахунок існування сильної Росії прагнуть знизити вплив США на світові процеси. Також, відносно сильна (особливо економічно) Росія їм потрібна задля впевненості у стабільному постачанні енергоносіїв та загалом економічній співпраці.

Розділ ІІІ. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України


.1 Рух України до ЄС: динаміка процесу та існуючі проблеми


Україна після проголошення незалежності у 1991 р. веде пошук власного місця в європейських інтеграційних процесах. Набуття членства в ЄС проголошено одним з пріоритетів у зовнішній політиці України. Європейський вибір відкриває нові перспективи для співробітництва України з розвиненими країнами континенту, економічного розвитку, соціального прогресу, зміцнення позицій держави на міжнародній арені. Взаємовідносини України з ЄС пройшли складний шлях розвитку, зближення та налагодження політичного діалогу.

На шлях посткомуністичних перетворень Україна, як і інші країни Східної Європи, стала у 1990-х роках. Політико-правові засади європейської та євроатлантичної інтеграції були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій 16 липня 1990 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки.

На думку українського дослідника процесів європейської інтеграції І. Грицяка, це був доленосний для України день. За одним із положень декларації було чітко закріплено, що Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування; активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки; бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Відносини України з ЄС були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, країни, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС уперше зафіксоване в основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р.. Так, базовими принципами формування зовнішньої політики України є: виваженість і передбачуваність зовнішньої політики; розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи; дотримання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, обстоювання принципу "Безпека для себе - через безпеку для всіх"; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій до себе; визнання примату права, у тому числі міжнародного. На міжнародному рівні основні напрями зовнішньої політики України були проголошені Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання

Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами-членами.

Це, безумовно, було найважливішою сторінкою діалогу Україна-ЄС. Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала УПС. Цей документ заклав основи для стабільного політичного, економічного і культурного діалогу між двома сторонами. У рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки , технологій та космосу.

Також важливим моментом у налагодженні стосунків між Україною та ЄС стало відкриття у 1993 р. в Києві Представництва Європейської Комісії в Україні. З 1 грудня 2009 р. після набуття чинності Лісабонської угоди, Представництво Європейської Комісії перетворилося на Представництво Європейського Союзу в Україні. Представництво має статус дипломатичної місії та офіційно представляє Європейський Союз в Україні. Головними завданнями в діяльності Представництва є наступі:

сприяти політичним та економічним звязкам між Україною та Європейським Союзом шляхом підтримання ефективного діалогу з урядовими установами та підвищення поінформованості про Європейський Союз, його установи та програми;

відстежувати впровадження Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС;

інформувати громадськість щодо розвитку Європейського Союзу, розяснювати та відстоювати окремі аспекти політики ЄС;

брати участь у впровадженні програм зовнішньої допомоги Європейського Союзу.

Новим етапом у співробітництві України з ЄС стало підписання у 1995 р. двосторонньої тимчасової угоди про торгівлю та з інших економічних питань. Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської ради у Страсбурзі Президент України Л. Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства в ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий радою міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., у якому була підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.

У вересні 1997 р. у Києві відбувся перший саміт Україна-ЄС. Президент Л. Кучма підтвердив європейський вибір України, відповідно до підписаної Угоди про партнерство і співробітництво. Була підписана угода між Європейським співтовариством з вугілля та сталі і урядом України про торгівлю сталеливарними виробами. Ще одним результатом стало одностороннє введення Україною безвізового режиму для власників дипломатичних паспортів країн-членів ЄС.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу була затверджена Указом Президента України Л. Кучмою 11 червня 1998 р. та визначила головні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого мали бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в ЄС. У цьому ж році у вересні пройшов другий саміт Україна-ЄС у Відні, на якому відносини між двома субєктами міжнародних відносин було охарактеризовано як "стратегічне та унікальне партнерство".

Важливою подією у відносинах між ЄС і Україною стало прийняття під час саміту Європейської Ради у Гельсінкі 11 грудня 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Принципово важливим у Спільній стратегії є визнання Євросоюзом європейських прагнень і європейського вибору України, хоча вона і не визначена у Стратегії країною-кандидатом на членство в ЄС. Стратегія ЄС була укладена на чотири роки и стосувалася трьох сфер діяльності: торгово-економічної, юстиції і внутрішніх справ, зовнішньої політики й політики безпеки. Спільна стратегія також мала на меті підтримку процесу демократичних та економічних перетворень в Україні, а також співпрацю у вирішенні спільних проблем європейського континенту.

Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України під час Гельсінського саміту засвідчило, що співробітництво з Україною становить особливий інтерес для країн-членів ЄС та задекларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею.

Період другого президенства Л. Кучми характеризувався різними заявами з боку як України, так і представників ЄС, що було викликано в першу чергу перебігом політичного процесу в Україні. Проте в цілому в цей часовий проміжок було здійснено значну роботу по налагодження стосунків України та ЄС. У 2000 р. відбувся черговий 4-й саміт, який згодом міжнародні оглядачі назвали "дипломатичним реверансом", оскільки тоді лунали заяви про те, що вже у 2000 році Україна стане асоційованим членом ЄС. Зокрема, під час саміту, ЄС підтвердив підтримку реформам в Україні. Спільна заява, підписана головою Єврокомісії Р. Проді, президентом Франції Ж. Шираком та президентом Л. Кучмою, передбачала "подальше поглиблення співпраці як значний внесок у забезпечення миру, стабільності і процвітання Європи". Проте вже на наступному саміті у 2001 р. у вересні 2001 року в Ялті, відбувався на тлі "касетного скандалу", через рік після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Представники ЄС почали говорити про втручання влади у роботу ЗМІ та про інші порушення демократичних стандартів. Водночас, українська влада порушила перед ЄС проблему виконання ним давніх зобовязань: фінансування закриття ЧАЕС і створення компенсуючих потужностей на Хмельницькій і Рівненській атомних станціях. Україна також хотіла домогтися співпраці в енергетиці, транзиті нафти й газу, створенні консорціуму з експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди. Проте Ялтинський саміт не виправдав надії Києва.

Дуже важливу роботу в напрямку поліпшення відносин з Європою в той час зробив Президент України Л. Кучма. Важливою подією стало подання щорічного звернення Президента України від 31 травня 2002 р. до Парламенту "Про внутрішнє і зовнішнє становище України" під назвою "Європейський вибір", яке поставило наступні цілі:

) у 2003-2004 рр. підписати угоду з ЄС про асоційоване

членство і провести переговори про Зону вільної торгівлі;

) у 2004-2007 рр. Україна повинна виконати всі необхідні

процедури для вступу в силу угоди про асоційоване членство;

) у 2005-2007 рр. Україна повинна створити Митний союз з ЄС;

) у 2007-2011 рр. - виконати умови, необхідні для вступу до

Євросоюзу.

Тоді ж Україна звернулася до Європейського Союзу з проханням надати їй статус асоційованого члена, на що Україні запропонували статус "сусіда ЄС". А вже у квітні 2003 р. українська делеґація на чолі з Президентом України Л. Кучмою взяла участь у роботі Європейської Конференції. Одразу після цього 19 квітня 2003 р. спеціальним Указом Президента було впроваджено День Європи в Україні.

Можливості співробітництва вздовж майбутніх кордонів розширеного ЄС були визначені в посланнях Єврокомісії від 11 березня та 1 липня 2003 р., а саме в концепції "Ширша Європа" та в Інструменті "Нове сусідство". Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною. У посланні, озаглавленому "Ширша Європа - сусідство: нові рамки взаємовідносин із нашими східними та південними сусідами" Комісія чітко визначила, що метою нових рамок є утворення зони процвітання та добросусідства - кола друзів, - із якими вона матиме тісні мирні стосунки та співробітництво. Послання "Ширша Європа" також включала програму "Сусідство" як нову ініціативу для подолання наслідків розширення, сприяння співробітництву вздовж кордонів ЄС з Україною.

Новий етап у розвитку відносин України з ЄС розпочався після чергового розширення Союзу в 2004 р., внаслідок чого Євросоюз і Україна отримали спільний кордон і як сусіди зобовязані були посилити свою політичну та економічну взаємодію. Обом сторонам здавалося, що ця ситуація дасть змогу розвивати якомога тісніші відносини, що приведуть до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва.

Задля уникнення нових ліній поділу в Європі, створення на ґрунті європейських цінностей простору добробуту та добросусідства, найтіснішого зближення із сусідніми країнами, країнами Східної Європи, Закавказзя та Південного Середземноморя була проголошена європейська політика сусідства (ЄПС). Концепція "Ширша Європа", яка стала основою політики сусідства Європейської спільноти розроблялася й узгоджувалася протягом 2002-2004 рр.. Протягом цього часу велися тривалі дискусії між політиками ЄС і отримані рішення відображають компроміс різних інтересів і позицій.

Відповідно до програмного документа ЄС статус країн-сусідів мають країни, "які мають безпосередні або сухопутні кордони з ЄС-25, але не мають перспектив членства в ЄС". Мета Концепції розширеної Європи (КРЄ) полягає в тому, щоб створити тісніші звязки в обмін на поступ у питаннях поваги до демократичних свобод і проведення політичних, інституційних та економічних реформ. КРЄ надає перспективу поглибленої економічної інтеграції, посиленого політичного діалогу, помякшеного візового режиму з можливістю повного скасування віз, тісної співпраці у галузі запобігання конфліктам і регулювання криз, правосуддя й внутрішніх справ, транскордонної та регіональної співпраці, транспорту, енергетики, телекомунікацій, культури, науки та освіти, захисту довкілля; запровадження нового фінансового інструменту сусідства.

Одним з напрямків співпраці України та ЄС є запроваджена після розширення 2004 р. концепція Європейської політики сусідства (ЄПC), яка була розроблена з метою уникнення появи нових ліній поділу між розширеним ЄC та його сусідами. ЄПС сприяє зміцненню добробуту, стабільності та безпеки як країн ЄС, так і сусідніх держав і потребує дій як з боку країн-сусідів, так і з боку Європейського союзу. Європейська політика сусідства - партнерство заради реформ із південними та східними країнами-сусідами ЄС - вже принесла відчутні та конкретні результати. Вона дозволила істотно поглибити стосунки Союзу із кількома найближчими сусідами, у т.ч. з Україною.

Серед негативів даної програми слід виділити те, що правовою основою відносин розширеного ЄС із країнами-сусідами мають стати "сусідські угоди". Головним же позитивом можна вважати обіцянку надати всім державам-сусідам ЄС перспективу залучення до внутрішнього ринку Європейського Союзу, в тому числі шляхом реалізації принципів чотирьох свобод (свобода руху товарів, капіталу, осіб та послуг).

Взаємне порозуміння сторін щодо необхідності поглибити співпрацю між Україною і ЄС, розширити її зміст дозволило сторонам підписати в 2005 р. План дій Україна-ЄС (Європейська політика сусідства) на період 2005-2009 рр.. План дій мав сприяти розробці та реалізації стратегій і заходів, спрямованих на забезпечення економічного зростання та соціального зближення, підвищення життєвого рівня та захисту навколишнього середовища, забезпечуючи тим самим досягнення довгострокової цілі сталого розвитку України.

Процеси розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи надали і далі надають Україні безцінний і різноплановий досвід, щоправда, вона мало користується цими уроками. Керівництво держави оперує передусім риторичними заявами, але далі, ніж показний ентузіазм щодо власної готовності до вступу, справа просувається повільними темпами. Відсутність помітних результатів у процесах здійснення економічної, судової і адміністративної реформ, боротьби з корупцією і адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС обєктивно унеможливлює обговорення питань про реальні перспективи членства України в ЄС. Наочним свідченням неготовності Союзу вести мову про вступ до організації або хоча б визначення більш чітких часових орієнтирів набуття членства в ЄС є пропозиції замість надання повноправного членства в Союзі підписати з Україною нову посилену угоду про асоціацію або залучити її до реалізації програми "Східне партнерство" як однієї з форм регіональної співпраці ЄС з країнами-сусідами, що в результаті і сталось в 2014 р.

Важливою віхою в історії нашої держави стало набуття у 2008 р. членства в Світовій організації торгівлі (СОТ), що безумовно має позитивні наслідки на взаємовідносини Україна-ЄС, оскільки додатково включає Україну в світові економічні процеси. Сьогодні СОТ виконує функції багатосторонньої торговельної угоди для країн, котрі беруть участь у ній. Крім того, вона є тим форумом, де формуються торговельні відносини між країнами в процесі колективних обговорень, переговорів й усунення розбіжностей. Приєднавшись до СОТ, Україна, отримала режим найбільшого сприяння та національний режим для товарів, експортованих та імпортованих українською стороною. Крім того, наша держава отримує захист від можливого застосування іноземними державами дискримінаційних податків, акцизів, митних зборів. Водночас здобуває і низку переваг, у тому числі й політичних, що підвищують рейтинг і престиж нашої країни, а також надають змогу самій впливати на розвиток механізму міжнародних відносин. Ставши членом СОТ, однієї з найбільших і впливових міжнародних економічних організацій, Україна дістала можливість не лише брати участь в нових формах світових зовнішньоторговельних зв'язків, а й одночасно впливати на їх формування з урахуванням своїх національних інтересів, їх просуванням через повноправну партнерську участь у формуванні міжнародного торговельного режиму, який охоплює дедалі нові сфери й у перспективі може поширитися також на взаємозвязок торгівлі й екології, соціальні стандарти, електронну торгівлю.

Вступ України до СОТ створив підґрунтя для початку переговорів стосовно нової угоди з Європейським Союзом, основою якої мала стати зона вільної торгівлі. У вересні 2008 року на Паризькому саміті Україна-ЄС сторони дійшли згоди, що це буде угода про асоціацію. У звязку з підготовкою нової угоди в червні 2009-го на засіданні Ради з питань співробітництва Україна-ЄС у Брюсселі схвалили Порядок денний асоціації (ПДА). Цей документ набрав чинності 24 листопада 2009 року шляхом обміну нотами між дипломатичними відомствами України та ЄС. ПДА замінив План дій Україна-Євросоюз. Він знаменує початок першого етапу інтеграції України до Євросоюзу, бо спрямований на імплементацію майбутньої угоди про асоціацію, складником якої стане зона вільної торгівлі. Як і інші документи, ухвалені Радою з питань співробітництва, ПДА має рекомендаційний характер. Його положення можна віднести до мякого права, застосування якого з боку ЄС є найбільш характерним для регулювання насамперед політичних відносин як всередині Союзу, так і в стосунках ЄС із третіми країнами.

На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є програма "Східне партнерство". головна мета "східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів. Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила комунікацію "Східне партнерство", серед основних положень якої були: оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами через заміну чинних угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн - партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами- партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.

Серед ініціатив-флагманів "східного партнерства": розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії в контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.

-20 березня 2009 р. Європейська рада схвалила зазначену комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу "східне партнерство". 7 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України В. Ющенком узяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".

Для України "Східне партнерство" представляє собою інтерес як інструмент просування та підтримки галузевого співробітництва з ЄС, а також як платформа для регіонального політичного діалогу, зорієнтованого на європейські цінності та стандарти. Так, Україна зацікавлена у нових ініціативах "Східного партнерства", зокрема таких, як інтегрована програма управління кордонами; інструменти сприяння малим та середнім підприємствам; розвиток регіональних ринків електроенергії, зміцнення енергоефективності та відновлювальних джерел енергії; співпраця у сфері запобігання, підготовки та реагування на природні та антропогенні катастрофи тощо.

У світлі євроінтеграційних прагнень України варто згадати також поведінку стосовно інтеграційних проектів Росії. Як зазначають російські науковці в колективній доповіді "Россия и Украина: вопросы социально-экономического развития в контексте взаимных отношений" стосовно участі України в структурах СНД, то впритул до 2012 р., вона залишалась в амбівалентному стані "членства-не членства", розглядаючи СНД в основному як інструмент цивілізованого розлучення. Стосовно цієї тези можна частково погодитись, оскільки така багатовекторність української зовнішньої політики була їй притаманна ще з 1991 р., що є наслідком унікального геополітичного становища. Іншою причиною була нездатність української політичної еліти визначитись остаточно стосовно основного вектору розвитку - європейського чи євразійського, що також диктувало політику "утримання звязків".

Сьогодні ми маємо новий Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від 1 липня 2010 року зі змінами 2014 та 2015 року, в якому в ст. 11 зазначається: "Україна як європейська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне рівноправного взаємовигідного співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, виходячи насамперед з необхідності гарантування безпеки, суверенітету та захисту територіальної цілісності України".

Однією з основних засад зовнішньої політики визначено забезпечення інтеграції нашої держави до європейського політичного, економічного, правового простору з метою набуття членства в Європейському Союзі. Тому для України, котра проголосила свою незалежність і стала на шлях демократичних перетворень і побудови правового суспільства, членство у Світовій організації торгівлі (СОТ), Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та інших, подальша співпраця з Європейським Союзом, Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) має стратегічне значення, позаяк європейський вектор зовнішньої політики України, особливо співробітництво з різними, передусім економічними, організаціями, є одним із пріоритетних.

Зовсім нещодавно про пріоритетність цього напрямку було закріплено на законодавчому рівні. Так, абзац одинадцятий статті 6 в якій йдеться про пріоритети національних інтересів, Закону України "Про основи національної безпеки України", який змінений 23 грудня 2014 року, говорить про наступне: "Інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України". Це свідчить про виключну зацікавленість і спрямованість України в бік Європейського Союзу, а віднедавна й Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

Прослідкувавши процес взаємовідносин України та ЄС бачимо, що стосунки між нашими державами налагоджувались поступово і великою мірою залежали як і від внутрішньополітичного становища, так і від процесів всередині ЄС. Період 1990-х рр. був своєрідним часом очікування і спостереження з боку ЄС за подіями в Україні.

Розпад СРСР і виникнення на його руїнах півтора десятка незалежних держав вселяло з одного боку в представників ЄС надію на поповнення власних рядів, а з іншого локальні конфлікти попереджали про складність трансформаційних процесів. Україна перші 20 років своєї незалежності успішно проходила випробування на мирний характер розвязання конфлікту, а перемога революції 2004 р. взагалі додавала оптимізму як України, так і ЄС.

Хоч очікуване реформування країни за президенства В. Ющенка так і не відбулось, але його намагання в справі євроінтеграції України не залишились безслідними, оскільки його наступник продовжував тісну співпрацю з ЄС, попри відновлення дружніх стосунків з Росією, які в попередні роки були дещо зіпсовані.

Проте відступ від євроінтеграційної риторики у найвідповідальніший момент був програшним з боку В. Януковича, за що він поплатився посадою Президента України. Після обрання нового Президента України П. Порошенка було підписано економічну частину Угоду про асоціацію (політична підписана ще раніше).


.2 Підписання Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС та вплив російського фактору


Переговори між Україною та Європейським Союзом щодо укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво розпочалися у березні 2007 р. відповідно до Плану дій Україна-ЄС, коли Президентом України був В. Ющенко, а премєр-міністром В. Янукович.

Перший саміт, який відбувся після започаткування означеного процесу став 11-й, що відбувався у вересні 2007 р. Києві. На ньому політичні лідери відзначили, що головною подією у розвитку відносин Україна-ЄС стало започаткування переговорів щодо нової посиленої Угоди та всеохоплюючої і поглибленої зони вільної торгівлі.

На дванадцятому саміті, який відбувся у вересні 2008 р. в Парижі, було досягнуто компромісного рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоційоване членство і домовилися укласти її в 2009 р.. Проте питання про можливе приєднання до ЄС сторони не піднімали. Сторони також досягли домовленостей про започаткування діалогу з визначення умов для запровадження безвізового режиму поїздок громадян України до держав-членів Євросоюзу. Також було відзначено, що переговори щодо зони вільної торгівлі, швидко просуваються "у дуже конструктивній атмосфері". "У контексті перемовин між ЄС і Україною президенти сподіваються, що амбітна Угода про асоціацію буде завершена швидко та підписана настільки швидко, наскільки це можливо", - йшлося у спільній заяві В. Ющенка, Ж.М. Баррозу та президента Франції Н. Саркозі.

листопада 2009 року набув чинності "Порядок денний асоціації Україна - ЄС", на заміну плану дій між Україною та ЄС (2005-2008, подовжений на один рік до 2009). Впродовж 2007-2012 рр. відбулися 21 раунд переговорів щодо Угоди про асоціацію та 18 раундів переговорів щодо розділу Угоди про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі.

Ще в листопаді 2011 р. у Брюсселі відбувся завершальний двадцять перший раунд переговорів щодо укладення Угоди про асоціацію, у ході якого були узгоджені всі положення тексту Угоди. А 19 грудня 2011 р., у м. Київ під час Пятнадцятого Саміту Україна-ЄС лідери України та ЄС офіційно заявили про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію. У березні наступного року у Брюсселі глави переговорних делегацій парафували Угоду (зі сторони України підписував П. Клімкін, нинішній Міністр закордонних справ України).

З початком президентства В. Януковича, налагодились стосунки між Україною та Росією. Слід констатувати, що "оптимізація" взаємовідносин була досягнута переважно ціною однобічних поступок української сторони - (а) офіційної відмови Києва від перспектив вступу до НАТО; (б) пролонгації перебування ЧФ РФ у Криму; (в) відмови від власного трактування ряду історичних подій; (г) вилучення з порядку денного двосторонніх відносин проблеми забезпечення національно-культурних потреб українців у РФ; (д) розширення присутності та посилення впливу РФ у ключових галузях національної економіки; (е) підтримки Україною окремих зовнішньополітичних ініціатив Кремля тощо. Проте, ці поступки не призвели до зміни ставлення російської політичної еліти до України, яка розглядає сусідню країну переважно як обєкт власних геополітичних інтересів, зокрема - як важливу складову своїх інтеграційних конструкцій. Навпаки, поступки Києва лише посилили активність Росії на українському напрямі.

Незважаючи на те, що в період президентства В. Януковича взаємини України з ЄС складались не кращим чином, у звязку з низкою гучних політичних судових справ навколо лідерів опозиції і безпосередньо Ю. Тимошенко, сумнівів щодо результатів останніх парламентських виборів, геополітична ситуація в регіоні змусила Європейський Союз переглянути своє ставлення до України. Втратити свій вплив над найбільшою європейською країною з багатомільйонним населенням і відповідним ринком збуту, яка до того ж знаходиться між ЄС і Росією, Європейський Союз не захотів. Торгові війни оголошені Росією з метою провчити Україну, загрози щодо припинення подачі газу, розірвання контрактів в авіабудівній сфері і т.д. дали зовсім протилежний ефект, на який ніяк не розраховував Кремль. Україна опинилася, таким чином, у важкій ситуації, але саме з цими проблемами країна знайшла підтримку в Європейському Союзі. ЄС закрив очі на невирішені проблеми всередині держави та невідповідність всім вимогам до кандидатів на приєднання або підписання Угоди про Асоціацію.

Виходячи з цього, можна припустити, що офіційний Кремль, своєю жорсткою політикою щодо "братньої" сусідньої держави остаточно підштовхнув Україну на користь "європейського вибору" і дав привід Європейському Союзу все-таки погодитися підписати угоду про Асоціацію. Підтвердженням вищесказаного стало екстрене засідання зовнішньополітичного комітету Європарламенту наприкінці серпня 2013 р. в Брюсселі. На цьому засіданні була прийнята резолюція, яка засуджує тиск Росії на Україну і закликає якнайшвидше підписати угоду про Асоціацію з Україною. Євродепутати практично одноголосно підтримали резолюцію.

Неприйнятність втручання Росії у євроінтеграційні наміри України висловлювали і високопосадовці ЄС. Так, президент Єврокомісії Ж.М. Баррозу заявляв, що для двосторонньої Угоди про асоціацію між ЄС і Україною не може бути тристороннього формату "Україна-ЄС-РФ". "Тристоронні переговори для нас неприйнятні. Ми провели переговори і парафували Угоду з Україною, і коли ти укладаєш двосторонню угоду, втручання третьої сторони є неприйнятним. Для двосторонньої угоди між ЄС та Україною не може бути тристороннього формату", - заявив Ж.М. Барозу.

Проте, 28 листопада 2013 р. Угоду мали підписати на XVII саміті. Однак 21 листопада уряд несподівано призупинив підготовку до підписання документу. Хоча, європейські представники висловлювались однозначно стосовно підписання Угоди, наголошуючи, що чекають дій з боку України. Наприклад, Ян Томбінські, Посол ЄС в Україні сказав: "Наша пропозиція все ще актуальна. Угода про асоціацію готова до підписання одразу, як тільки до цього буде готова Україна. Ми дуже сподіваємося, що це відбудеться радше швидше, ніж пізніше. Адже робота з трансформації української економіки терміново потрібна уже зараз". цим самим спровокувавши українських громадян вийти на вулиці своїх міст, оскільки вони були незгодні з таким розвитком подій. Події Євромайдану тривали три місяці, результатом чого стала зміна влади.

Шантаж і опір з боку Росії підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС стали також однією з причин повстання на київському Майдані і зміни влади. В той час російські офіційні особи заявляли, що Угода може завдати економічної шкоди Росії і стане катастрофою для української економіки. Українці ж відповідали, що це, по-перше, не так, а по-друге, мова вже давно - не про економіку, а про політичний вибір.

У березні 2014 р. Кабінет міністрів відновив роботу над Угодою про асоціацію з Євросоюзом. І вже 21 березня у Брюсселі відбулася церемонія підписання політичної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. З української сторони Угоду підписав премєр-міністр України А. Яценюк, з боку Євросоюзу - президент Ради ЄС Г. ван Ромпей, президент Європейської комісії Ж.М. Баррозу і голови всіх держав, що входять у ЄС. Підписано лише ті частини Угоди, які стосуються політичної взаємодії, питань безпеки та боротьби з тероризмом.

"Не важливі економічні наслідки, у нас їх ніхто вже не обговорює. Після ситуації з Кримом, ситуації з Донбасом вже ніхто не міркує про економічні втрати і вигоди", - сказав напередодні підписання Угоди колишній представник України в Митному союзі В. Суслов. "Геополітична битва між Росією і Заходом. Може, росіянам буде неприємно це чути, але Росія програє цю битву. Вплив західних країн посилюється, і підписання цих угод - відображення геополітичної перемоги Заходу", - додав Суслов.

Український аналітик М. Золкіна вважає, що Росія поступово втрачає свій геополітичний вплив. Країни, вплив на які Росія сподівалася закріпити після розпаду СРСР, вже вийшли (Прибалтика) або намагаються вийти (Україна, Молдова, Грузія (принаймні донедавна) з орбіти російського домінування. Незалежно від рівня ефективності відносин з ЄС, нинішня українська влада аж ніяк не прагне до російських політичних чи економічних обіймів. Небажання стати повноцінним учасником Митного союзу чи Євразійського Економічного Союзу - це доказ того, що персональні політичні та економічні втрати для української влади були б значно відчутнішими, в порівнянні з підписаною Угодою з ЄС. Це очевидно і зрозуміло всім, окрім хіба що тієї закоренілої частки електорату, яка консервативно продовжує виступати за зближення з РФ. Росія на геополітичній мапі світу відчуває тиск і наближення безпосередньо до її кордонів тих міжнародних гравців, з якими вона конкурує. Це і розширення зони впливу Китаю, і нові віхи у Європейській політиці сусідства - перспектива ще тісніших звязків з Україною, Молдовою та Грузією найближчими роками.

Хоча, попри власну втрату позицій на світовій арені, в регіональному плані Росія ще залишається домінуючим гравцем, а свої точки впливу на ЄС вона знаходить в газових питаннях, а на США - володінням ядерною зброєю. Російська влада здійснила хоч і цинічні кроки з порушенням норм міжнародного права, але свої цілі з недопущення повного випадання з орбіт власного впливу України, Грузії та Молдови вона все ж таки досягає. Це було досягнути шляхом ініціювання та підтримки локальних збройних конфліктів, які перейшли у статус "заморожених".

Для врахування позицій Росії під час підписання, а далі і впровадження Угоди, ЄС проводило спільні з Росією консультації. Наприклад, вже напередодні підписання економічної частини 17 червня 2014 р. на 3-й консультації у Брюсселі дискусії велися навколо питань, повязаних, з одного боку, із глибокою і всеосяжною зоною вільної торгівлі (ГВЗВТ), яку включає в себе Угода про асоціацію між ЄС і Україною, а з іншого - з торговельними угодами у рамках СНД.

Під час консультацій ЄС заявив, що Угода про асоціацію, включаючи ГВЗВТ, цілковито сумісна з участю України в угодах про зону вільної торгівлі у рамках СНД. Також європейська сторона наголосила, що припинення преференційних торговельних відносин між Україною та Російською Федерацією було би кроком, який не мав би під собою жодних підстав. Росія, своєю чергою, підкреслила важливість українського ринку для російських експортерів сільськогосподарської продукції та промислових товарів. Москва запропонувала створити механізм, який би гарантував прозорість майбутніх змін у технічних регламентах України.

Також ЄС і Росія обговорили низку економічних аспектів: від правил конкуренції і державної допомоги до промислової співпраці, правил походження продукції та запобігання шахрайству під час торговельних обмінів. Також вони детально зупинилися на можливих наслідках нормативно-правового зближення, передбаченого Угодою про асоціацію, включно із ГВЗВТ, між ЄС та Україною. Тобто бачимо, що попри неконструктивні кроки з підриву стабільності всередині України, на міжнародній арені Росія намагалась зберегти імідж країни, яка зацікавлена у діалозі та пошуків компромісних шляхів реалізації євроінтеграційних намірів України.

Повертаючись до думок М. Золкіної, то, на її переконання, мають місце й економічні причини російських страхів. І питання стосується не тільки і не стільки можливих змін обсягу імпорту-експорту з Україною внаслідок впровадження Угоди про асоціацію з ЄС. Проблема, з російської точки зору, полягає в тому, що українська економіка за глибокої економічної інтеграції з ЄС вийде на якісно інший та більш сучасний рівень функціонування, технологічного оновлення, коли болісно і поступово, але все-таки змінюватиметься і структура виробництва, і пріоритетність тих чи інших галузей, і як результат - основні показники економічного розвитку. Після адаптаційного періоду українська економіка буде більш конкурентоспроможною й інтегрованою з розвиненими й успішними економіками, аніж російська. А це матиме соціальні наслідки, а згодом і культурні, коли підхід і оцінка громадянами результатів інтеграції з ЄС може суттєво змінитися. Ось цього найбільше боїться російська сторона. Експерт прогнозує, що через 5-7 років після підписання Угоди про асоціацію Україна відрізнятиметься і в економічному, і в соціальному плані від Росії набагато більше, ніж будь-коли за останні кілька десятиріч. Якщо під тиском ЄС в Україні почнуть-таки працювати більш прозорі правила ведення бізнесу, то старі непрозорі схеми, наразі звичні для українських та російських ринків, поступово відходитимуть у небуття. Зявляться підприємці нового покоління, а це, як відомо - одна з умов появи стабільного середнього класу.

Присутнє і символічне підґрунтя у політиці й діях Росії щодо України. Часто говорять, що сучасного Євразійського обєднання за формулою "Росія плюс" не може бути без України (на підтвердження вже згадуваний нами З. Бжезінський). Виходячи з подій сьогодення, можна сказати дещо інакше: Росії не так важливо, аби Україна вже сьогодні, через рік чи через 5 років була одним із цих плюсів, що входитимуть на правах міноритарних учасників до Митного Союзу чи Євразійського Економічного Союзу - значно важливіше, аби Україна в принципі не була безнадійно втраченою для російських інтеграційних задумів й не інтегрувалася в ЄС навіть у рамках Угоди про асоціацію. Це суто символічний підхід: Україна, навіть якщо не буде частиною керованого Росією обєднання, не може, з російської точки зору, бути частиною спільноти, що якісно відрізняється від російських стандартів і практик.

В принципі немає чому дивуватися: підхід Росії до вирішення проблеми з євроінтеграційними прагненнями України, звичайно, невиважений і непродуктивний перш за все для Росії. Але він є свідченням того, що в РФ розуміють, наскільки важливим для майбутнього України є впровадження Угоди про асоціацію і що зміни в рамках імплементації цієї Угоди будуть незворотними.

Ще один український науковець С. Федуняк вважає, що євроатлантична інтеграція України - це запорука її безпеки. Як не парадоксально, але після завершення "холодної війни" впродовж більше двадцяти років Україна змогла обійтися без належних механізмів забезпечення безпеки при цьому не втративши державний суверенітет. Тут є декілька причин пояснення цього явища. Перш за все, низька політична активність населення у поєднанні з відсутністю досвіду інституціолізованого спротиву зокрема із застосуванням зброї значною мірою убезпечувала країну від соціальних зіткнень та від зародження передумов тероризму. Суспільне невдоволення проявлялося у вигляді спорадичних масових протестів та трудовою міграцією за кордон. Іншою обставиною, що сприяла підтриманню відносної внутрішньої стабільності, стала відсутність впливової військової еліти з політичними амбіціями та загальний низький рівень боєздатності Збройних Сил, що унеможливлювало військовий переворот у країні.

Досить сприятливою для України була й міжнародна ситуація, оскільки після розпаду комуністичної системи та СРСР сусіди вирішували нагальні проблеми внутрішнього розвитку та вибору геополітичної орієнтації і тому зовнішня експансія не знаходилася у їхньому арсеналі в якості політичного інструменту. Ще однією обставиною стало те, що усі суміжні країни окрім РФ мали менший рівень економічного і військового потенціалу, ніж наша держава. Мабуть головну роль у відсутності реальної загрози з боку сусідніх країн центральноєвропейського регіону зіграла та обставина, що вони орієнтувалися на вступ до НАТО і ЄС, що вимагало відмови від територіальних претензій до інших держав і, зокрема, України. З більшістю цих країн було створено договірно-правову базу безпеки, що спиралася на підтверджені договори про державний кордон. З іншого боку східні сусіди-країни пострадянського простору переймалися внутрішніми проблемами становлення державності та стабілізації соціально-економічного становища і тому вони не мали можливостей для зовнішньої експансії.

Проте вже з другої половини 90-х р. відносно сприятлива для України ситуація у сфері безпеки почала погіршуватися, що повязувалося з наступними субрегіональними процесами. По-перше, розпочалося розширення НАТО і ЄС на схід. Обидві організації змінили характер геополітичного середовища, встановивши контроль над колишніми радянськими сателітами. При цьому після експансії обох організацій на схід виник феномен "сірої зони", внаслідок чого Україна виявилася поза існуючими системами безпеки. Вона не увійшла до "Ташкентського пакту" і створеної на його основі Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), зважаючи на домінування в них Росії та відсутності спільних безпекових інтересів з більшістю членів вказаних інституцій. Україна також залишилася поза рамками НАТО і ЄС внаслідок неможливості повноправного вступу до них з одного боку і неготовності країн Заходу бачити Україну в них з іншого.

Все це не могло не заохочувати неоімперський тиск з боку Росії, яка впродовж останнього десятиліття значною мірою відновила свій економічний потенціал, а також суттєво просунулася у напрямку формування авторитарної моделі політичного режиму. Це створило сприятливі умови для відновлення політичного контролю пострадянського простору через формування єдиного економічного (ЄЕП) та оборонного (ОДКБ) простору. Єдиною перешкодою на шляху реінтеграційних процесів виявилася Україна і тому вона стала основним обєктом дестабілізації з боку північного сусіда.

Загалом, у становленні міжнародної субєктності України слід виділити ряд аспектів, що залишаються постійними чинниками двосторонніх відносин із Росією, а саме:

проросійські культурні та політичні орієнтації частини населення України, що створюють для Росії додаткові можливості політичного впливу на Україну;

непрозорі політико-економічні звязки між бізнес- елітами України та Росії, що також обумовлені впливом пострадянської політичної культури;

гостро негативне ставлення Росії до гуманітарної політики України, спрямованої на культурну та історіографічну суверенізацію держави;

вплив Росії на проблему кримського сепаратизму, яка була використана під час анексії півострову та далі під час "розкачування" Донбасу;

проблема делімітації та демаркації російсько-українських кордонів;

проблема нормалізації двосторонніх відносин в енергетичній галузі та зниження енергозалежності України від російського газу як важеля політичного впливу з боку Росії;

проблема статусу Чорноморського Флоту РФ на території України.

Отже, процес переговорів стосовно Угоди про асоціацію між ЄС та Україною був тривалий і тривав з 2007 р. Попри усвідомлення українським суспільством та владними структурами розуміння того, що європейська інтеграція - це, насамперед, внутрішня, а не лише зовнішня політика, ця парадигма недостатньо закріпилася в їхніх діях. Попри усвідомлення українським суспільством та владними структурами розуміння того, що європейська інтеграція - це, насамперед, внутрішня, а не лише зовнішня політика, ця парадигма недостатньо закріпилася в їхніх діях.

Так звані реформи, які повинні б наблизити Україну до ЄС, мають непереконливий вигляд і для самих українців, і для європейців.

Стосовно російського фактору у процесі підписання Угоди про асоціацію, то нинішня позиція і політика Росії щодо України в світлі євроінтеграційних прагнень останньої виглядає неконструктивною та непродуктивною.

Коли українська влада почала демонструвати певну зацікавленість у виконанні умов ЄС і підписанні Угоди про асоціацію, Росія відповіла політичними погрозами, торговельними війнами і блокадами. Більше того, ця позиція переросла у ворожість та агресивність, що відобразилось на анексії Криму в 2014 р. та підтримці терористів на сході України.


Висновки


Здійснене дослідження дало змогу зробити наступні висновки у відповідності до поставлених завдань.

.Міжнародні відносини почали досліджуватись за допомогою загальноприйнятих у світовій науці методів дослідження глобальної системи взаємовідносин як цілісної системи, що динамічно розвивається. Процес дослідження міжнародних відносин відповідає загальній логіці наукового пізнання, хоч їхня специфіка зумовлює певні особливості у застосуванні підходів та окремих методів. Дослідження міжнародних відносин відбувається як на концептуальному, так і на емпіричному рівнях, тому одні методи застосовуються на теоретичному, а інші - на емпіричному рівнях. Методи, що застосовуються на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого узагальнено-логічний характер. Серед них особливого значення надають методам аналізу, синтезу та абстрагування. Водночас варто зазначити, що методи аналізу та синтезу виступають базовими для системного підходу. Системний підхід є одним із найпоширеніших підходів у суспільних науках, але який часто застосовується у єдності з іншими підходами. Підійти до вивчення міжнародних відносин із сучасних наукових позицій дає змогу діалектичний підхід, що охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і сприяє обєктивному вивченню рушійних сил міжнародних процесів. Також виокремлюють американську традицію аналізу міжнародно-політичних процесів у своїй методологічній основі не є цілісною і побудована на принципах плюралізму. Характерною особливістю американської традиції є раціоналізм і прагматизм при дотриманні одного важливого концептуального підходу - розглядати світополітичні процеси крізь призму американських національних інтересів. Європейська науково-методологічна традиція також пройшла стадії парадигмальної еволюції і наразі представлена французькою соціологічною, британською комунітаристською та німецькою нормативною школами аналізу міжнародних відносин. Складовими частинами європейської традиції аналізу політичних процесів і міжнародних відносин є соціологізм, нормативізм і ціннісний компонент, що робить її доволі заангажованою стосовно ролі соціокультурних цінностей, національної ідентифікації та правових норм.

.Україна є найбільшою державою Європи з надзвичайно потужним потенціалом. Тому, не дивлячись на наявні проблеми у політичному управлінні державою, в геополітичному плані Україна посідає важливе місце у геостратегіях своїх потужніших сусідів - Європейського Союзу та Росії. Пострадянський простір традиційно розглядається Москвою як платформа для підвищення свого міжнародного впливу. Прагнення Росії зберегти власне домінування в регіоні СНД залишається незмінною складовою її зовнішньої політики, починаючи з середини 1990-х рр., коли розрахунок російських лібералів на швидке приєднання Росії як держави-нації до родини західних демократій не дав очікуваних результатів і зазнав жорсткої критики всередині країни. Війна на Південному Кавказі, безперечно, мала найбільш потужний демонстраційний ефект, виявивши не лише вакуум регіональної безпеки, а й ситуативну неспроможність Заходу дати відсіч Росії у її геополітичних претензіях на пострадянському просторі. Перемога Росії на Південному Кавказі скоріше вказує на неготовність Заходу йти на значні політичні та економічні втрати задля відстоювання своїх інтересів у цьому регіоні (аніж його військово-політичну неспроможність), попри всю гостроту подальшої риторики на адресу Росії. Проте ситуація з Україною вже є іншою. Хоча Європа і далі покладає сподівання на політику "мякої" сили, особливо, що стосується внутрішніх перетворень України, підписання Угоди про асоціацію стало певною точкою неповороту євроінтеграційних прагнень України. Росія, звичайно, вдається до всіх доступних їй інструментів задля того, аби ця точка неповороту була такою для якомога меншої частини української території.

.На початку ХХІ ст. країни пострадянського простору опинились в новій геополітичній ситуації. Після розширення 2004-2007 рр. кордони ЄС досягли бувших радянських республік. Таким чином, пострадянський простір набув для ЄС великого значення. Росія ж, вийшовши з кризового становища середини 1990-х рр. заявила про свою зростаючу роль на міжнародній арені - і в першу чергу в рамках пострадянського простору. Республіки колишнього СРСР (за виключенням країн Балтії) опинились в зоні перехресних інтересів двох потужних гравців. ЄС розглядає пострадянський простір як регіон, що знаходиться в стані трансформації, вважаючи, що може зробити свій внесок у цей процес. На практиці це означає, що трансформація повинна здійснюватися у відповідності до вимог та інтересів ЄС, яка досягалась шляхом широкого співробітництва, але без можливостей приєднання. Ініційована програма "Східне партнерство" в рамках Європейської політики сусідства включала шість країн (Білорусь, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія та Азербайджан), а в рамках цієї програми ЄС намагається, з однієї сторони, проводити ціннісно-орієнтовану політику співпраці, а з іншого, забезпечити збереження власних економічних і геополітичних інтересів. Росія на початку в тій чи іншій мірі ініціювала та підтримувала формати співпраці на пострадянському просторі, але останні роки різко інтенсифікувала свою інтеграційну активність і чітко сформулювала пріоритети взаємодії (Митний союз, Єдиний економічний простір). Формально участь в одному з проектів не виключає можливості взаємодії з іншим. Проте крайня політизованість дискусії про шляхи розвитку країн пострадянського простору, взаємна критика ЄС та РФ по ряду питань, все це сприяє до розгляду інтеграційних проектів як конкуруючих. Конкуренція ця виявилась якнайкраще у процесі підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Росія намагалась впливати як на українську владу шляхом політичного тиску та економічних війн, так і на ЄС, відстоюючи позицію того, що вона також має бути включеною в переговорний процес, оскільки це прямо впливає на її інтереси. Підписання Угоди взагалі штовхнуло Росію на пряму агресію проти України, цим самим підтверджуючи важливість останньої у геополітичній стратегії першої. Збройним конфліктом на сході України Росія прагне мінімізувати свої втрати і максимізувати втрати України, ускладнити, а то й унеможливити її повноцінне приєднання до ЄС.

.За час від оформлення своєї незалежності Українська держава вже встигла пройти свій шлях до Європи. На початку відносини будувались з позиції "байдужості та спостереження" з боку ЄС. Згодом ці відносини починають переходити у стадію "декларацій і формального заохочення", що виявлялось у спільних нарадах, підписаних, але не ратифікованих документах. Лише починаючи з 1996-1997 рр. відзначається початок зближення, реального співробітництва. Європейські лідери почали бачити в Україні "повноправну державу". У 1998 р. розпочала діяти Угода про партнерство та співробітництво. На початку нового тисячоліття відносини знову стали дещо напруженими, що повязувалось з політичною ситуацією в Україні (акції "Україна без Кучми"), дотриманням міжнародних стандартів під час виборів, цензурою (зникнення журналіста Г. Гонгадзе, "касетний" скандал). Значне поліпшення відносин з ЄС відбулося після подій під час президентських виборів 2004 р. і обрання Президентом України В. Ющенка, який висловлював чіткі проєвропейські погляди. Новий етап відносин між Україною та ЄС розпочався в 2007 р., коли держави розпочали обговорення питання приєднання України на правах асоційованого членства. Поряд з налагодження діалогу з ЄС, стосунки з Росією погіршувались. Проте з обранням В. Януковича Президентом, ситуація виправлялась, але часто зі збитком для національних інтересів України. Налагоджуючи діалог з північним сусідом, Україна при цьому не відступала і від євроінтеграційного шляху, готуючись до підписання Угоди про асоціацію. Проте, за часів президентства В. Януковича, цього так і не сталося, але після повалення його режиму внаслідок народного повстання на Євромайдані, спочатку Верховною Радою України була підписана політична частина Угоди, а згодом новообраний Президент П. Порошенко підписав і економічну частину. Україна стала на шлях реальних перетворень, інакше підтримка з боку ЄС може бути втрачена.

.Протягом наступного десятиріччя глобальний і регіональний порядок денний Росії вочевидь визначатиметься її прагненням до утвердження статусу великої європейської держави, але ключове значення матиме зміст, який вона в це вкладатиме: велика - тобто з неоімперськими амбіціями чи активно залучена до міжнародних інститутів задля спільного вирішення глобальних проблем; європейська - тобто з претензіями на особливий шлях розвитку як "третя гілка європейської цивілізації" чи безпосередній учасник загальноєвропейських процесів на засадах спільних цінностей. Саме обрана під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників траєкторія подальшого розвитку Росії та відповідний рівень співпраці чи суперництва із Заходом вирішальним чином впливатимуть на характер українсько-російських відносин. Ми вже зазначали про важливість України для реалізації інтеграційних проектів Росії. Проте після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС залучення нашої держави до російських проектів видається сумнівною, а тим паче тепер, після анексії Криму та підтримки сепаратистів на сході. Конфлікт якраз і був розвязаний Росією, для дестабілізації України, таким чином робилась ставка на недопущення входження України в орбіту впливу ЄС. Але ЄС пішов на крок тісної співпраці з державою, що має локальний конфлікт з усвідомленням того, що втрата України означатиме програш Росії на Сході Європи. Україна в цій ситуації показує власну міжнародну силу, протиставляючи свої національні інтереси, міжнародним інтересам Росії.


Список використаних джерел


1.Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

.Закон України "Про основи національної безпеки України". [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-15

.Мінська Угода [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://uk.wikipedia.org/wiki/_(2015)

.План дій Україна - Європейський Союз. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Представництво Європейського Союзу в Україні (офіційний сайт). [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/about_us/delegation_role/index_uk.htm

.Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Андреев А.Л. Оценка населением образа современной России и ее положение в мире / А.Л. Андреев // Мониторинг общественного мнения. - №4 (92). - 2009. - С. 45-57.

.Бостан С.И. Место и роль Украины в современных геополитических процессах в восточноевропейском регионе / С.И. Бостан. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Бостан С.И. Особенности внешней политики Украины: Европейская интеграция или присоединение к Таможенному Союзу / С.И. Бостан. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://st-hum.ru/content/bostan-si-osobennosti-vneshney-politiki-ukrainy-evropeyskaya-integraciya-ili-prisoedinenie-k

.Булик М. Поняття "європейська інтеграція" та "європеїзація" у сучасній науковій думці / М. Булик [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://istfak-gu.at.ua/publ/procesi_regionalizaciji_ta_globalizaciji_jak_dominanta

_svitovogo_rozvitku/ponjattja_evropejska_integracija_ta_evropejizacija_u_suchasnij_naukovij_dumci/1-1-0-18

.Валіон О. Обєднана Європа: теорія, історія та перспективи для України (погляд на сучасний українсько-німецький євроінтеграційний діалог) / О. Валіон. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Вахудова А.М. Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / А.М. Вахудова // Пер. з англ. Тараса Цимбала. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2009. - 379 с.

.Войтенко Ю. Взаємовідносини України з Європейським Союзом: історичні нариси / Ю. Войтенко. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Гавел В. "Я готовий завжди підтримати Україну" / В. Гавел // Дзеркало тижня. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://gazeta.dt.ua/SOCIETY/vatslav_gavel_ya_gotoviy_zavzhdi_pidtrimati_ukrayinu.html

.Герасимчук Т.Ф. Теоретико-концептуальні основи та методи дослідження міжнародних відносин / Т.Ф. Герасимчук [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Грибаускайте: Мінські домовленості абсолютно слабкі // Українська правда [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Гриценко А. "Нормандський" формат пора згорати, бо він веде до капітуляції / А. Гриценко // Українська правда. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Грицяк І. Політико-правові засади державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції / І. Грицяк // Україна дипломатична. - 2013. - Вип. 14. - С. 641-661.

.Гришаніна О. Розвиток відносин між Україною та Європейським Союзом: здобутки та перспективи / О. Гришаніна // Історія науки і біографістика. - №2. - 2010. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Громыко А. Россия и Евросоюз: динамика отношений / А. Громыко. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://www.ieras.ru/pub/gromyko/7.pdf

.Денисюк В. Далекий обрій європейський / Політика і час. - 2001. - №9. - С.19-29.

.Европейская интеграция: учебник / под ред. О.В. Буториной. - М.: Издательский Дом "Деловая литература", 2011. - 720 с.

.Епістемологія і методи досліджень теорії міжнародних відносин [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://ruthenia.info/txt/drgluck/irteo/2T9.html

.Європейський проект та Україна. - К.: НІСД, 2012. - 64 с.

.ЄС і Росія обговорили вплив Угоди про асоціацію з Україною на російську економіку. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/press_corner/all_news/news/2014/2014_06_17_02_uk.htm

.ЄС-Україна-Росія: політичні аспекти відносин // Журнал "Національна безпека і оброна". - №4-5. - 2012. - С. 4-18.

.ЄС відкинув можливість переговорів про асоціацію України за участю Росії. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Зевелев И. Новая внешнеполитическая доктрина Росии / Игорь Зевелев // Ведомости. - 2014. - 7 апреля (№ 60 (3564)). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Золкіна М. Чому українська євроінтеграція стала російським кошмаром / М. Золкіна. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Зубко Д.В. Механізми та важелі впливу ЄС на держави Східного партнерства в рамках Європейської зовнішньої політики / Д.В. Зубко // Наукові записки / Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.". - К., 2010. - Т. 108. Політичні науки. - С. 62-66.

.История Панъевропейского союза [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Картунов О., Лаптєв С. Західні теорії економічної та політичної інтеграції: спроби стислого аналізу / О. Картунов, С. Лаптєв // Зовнішня торгівля. - 1999. - №3-4. - С. 140-143.

.Кирчів А. Росія у відносинах з ЄС: український погляд / А. Кирчів. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Кіш Є. Пошуки теоретичних моделей європейської інтеграції / Є.Кіш // Політичний менеджмент. - 2004. - №6 (9). - C. 103-114.

.Коваленко Є. Комплексний підхід до проблем аналізу євроінтеграційної політики / Є. Коваленко // Теорія та практика державного управління. - 2008. - Вип. 3. - С. 427-433.

.Ковзиридзе Т., Коппитерс Бр., Нутчева Г., Точчи Н., Хёйссен М., Эмерсон М. Европеизация и сецессионистские конфликты и теории / Т. Ковзиридзе, Бр. Коппитерс, Г. Нутчева, Н. Точчи, М. Хёйссен, М. Эмерсон [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://poli.vub.ac.be/publi/orderbooks/ecr/ecr_19-72.pdf

.Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна / В.В. Копійка. - К.: Юрид. Думка, 2005. - 445 с.

.Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - 447 с.

.Крапівін О. Євроатлантична інтеграція України: Навчальний посібник / Олександр Крапівін, Ігор Тодоров; Донецький нац. ун-т. - Донецьк: "Вебер" (Донецька філія), 2008. - 328 с.

.Кротюк С.Ф. Східний напрям політики "Нового сусідства" Європейського Союзу / С.Ф. Кротюк. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Кухалейшвили Г. Центрально-Восточная Европа: опора Украины в ЕС / Г. Кухалейшвили. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Куц Г.М. Формування спільної європейської ідентичності: проблеми та перспективи / Г.М. Куц // Вісн. Національного унів. "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". - №3 (22). - 2014. - С. 120-127.

.Лагутов Ю. Україна між ЄС та Росією: стратегічний погляд / Ю. Лагутов. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://blogs.lb.ua/yuriy_lagutov/185648_ukraina_mizh_ies_rosiieyu.html

.Международные отношения: социологические подходы / [под ред. П.А. Цыганкова]. - М.: Гардарики, 1998. - 352 с.

.Методика, методологія і методи досліджень в теорії міжнародних відносин [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://sr.ksu.edu.ua/component/content/article/58-teorya-mzhnarodnix-vdnosin/1328-2-metodika-metodologya--metodi-dosldzhennya-v-tmv.html

.Методологія дослідження міжнародних відносин [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Миронов В.И. Специфика развития промышленной интеграции в Российской Федерации / В.И. Миронов // Эконом. вестник Ростовского гос. ун-та. - 2007. - Т. 5. - №4. - Ч. 3. - С. 21-25.

.Міжнародна економіка. Конспект лекцій [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.На шляху до європейської інтеграції / [ред.: А. Вонторський, С. Серьогін, В. Пузина, Т. Чубара]. - Щецін, Дніпропетровськ: ZAPOL Szczecin, 2009. - 208 с.

.НАТО: Росія й надалі підтримує сепаратистів бійцям і технікою. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Новакова Н. Геополітичний вимір відносин України та ЄС / Н. Новакова // журнал "Віче". - №2. - 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Оржель О. Європейська інтеграція та європеїзація: тотожність і відмінність / О. Оржель [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Панасюк В. Проблемні питання взаємовідносин Україна - НАТО / В. Панасюк // Часопис "Ї". - №39. - 2005 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Петер ван Хам Европа и трансатлантические отношения: туманное будущее / Петер ван Хам // Геополитика. Антология / Н.Н. Ашенкампф, С.В. Погорельская (сост.). - М.: Академический проект: Культура, 2006. - 1004 с.

.Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А. Василик, доц. М.С. Вершинин. - М.: Гардарики, 2000. - 843 с.

.Політологічний енциклопедичний словник / [за ред. Шемшученко Ю.С.]. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

.Президент Чехии назвал экономическую поддержку Украины "бессмыслицей". [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://zn.ua/WORLD/prezident-chehii-nazval-ekonomicheskuyu-podderzhku-ukrainy-bessmyslicey-159011_.html

.Премєр-міністри Польщі та Угорщини обговорили ситуацію в Україні. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Пугачевська О.В., Журавльова Н.М. Дослідження інтеграційних проблем в Україні / О.В. Пугачевська, Н.М. Журавльова // Економіка: реалії часу. Науковий журнал. - 2013. - №1 (6). - С. 122-126.

.Розширення ЄС: Ширша Європа - нові рамки відносин Україна-ЄС. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://delukr.sdv.com.ua/page24478.html

.Россия и Украина: вопросы социально-экономического развития в контексте взаимных отношений: Научный доклад / Под общей ред. Л.Б. Вардомского. - М.: Институт экономики РАН, 2013. - 60 с.

.Рябінін Є. Процеси інтеграції у XX столітті: основні концепції їх вивчення / Є. Рябінін // Політичний менеджмент [Електронний ресурс]. - Режим-доступу: #"justify">.Саат Й. Отношения ЕС-Россия: настоящее и будущее / Й. Саат. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://www.politex.info/content/view/323/30/

.Саміти Україна-ЄС: 16 років євроінтеграційних декларацій та тупцювання на місці. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Семененко И.С. Метаморфозы европейской идентичности / И.С. Семененко // Полис. - 2008. - №3. - С. 80-96.

.Семенюк Е. Особливості диференціації та інтеграції в сучасній науці / Е. Семенюк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Сидоренко В.К., Дмитренко П.В. Основи наукових досліджень / В.К. Сидоренко, П.В. Дмитренко [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Словник іншомовних слів Мельничука [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Смитиенко Б., Титов В. Особенности взаимодействия объединенной Европы и России в условиях формирования полицентричной системы мироустройства / Б. Смитиенко, В. Титов. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Соболєв А. Нова зовнішня політика Кремля на українському напрямку / А. Соболєв // Стратегічні пріоритети. - №3 (32). - 2014. - С. 14-22.

.Сорока С.В., Волчецький Р.В. Еволюція взаємовідносин України з Європейським Союзом / С.В. Сорока, Р.В. Волчецький. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Ставлення українців до Росії більш позитивне, ніж росіян до України - опитування. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Стратегия развития отношений Российской Федерации с Европейским Союзом на среднесрочную перспективу (2000-2010 годы). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Тиркус Ю.С. Теоретичні засади досліджень процесів політичної інтеграції / Ю.С. Тиркус // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. Вип. 145/2013. Серія: Політологія. - Севастополь, 2013. - С. 100-105.

.Ткаченко І. Європейська перспектива: тернистий шлях України до Європи / І. Ткаченко // журнал "Віче". - №2. - 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Тодд Е. Після імперіалізму. Есе про загнивання американської системи / Е. Тодд; пер. з фр. Зої Борисюк. - Львів: Кальварія, 2006. - 185 с.

.Толкачов О. Європейська ідентичність України [Електронний ресурс] / О. Толкачов. - Режим доступу : #"justify">.Толкачов О. Європейський вимір України / О. Толкачов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Томбінські Я. Угода про Асоціацію - це вирішення, а не проблема / Я. Томбінські. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://www.pravda.com.ua/articles/2013/11/28/7003436/

.Угода України з ЄС як поразка Росії. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ukr.media/politics/206184/

.Федуняк С. Євроатлантична інтеграція - запорука безпеки України / С. Федуняк // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. - №3. - 2009. - С. 40-43.

.Франция через "Твиттер" отказала России в передаче "Мистралей". [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Хабермас Ю. Расколотый Запад / Ю. Хабермас // М.: Издательство "Весь мир", 2008. - 192 с.

.Цыганков П. Теория международних отношений: Учебное пособие / П. Цыганков. - М., 2002. - 400 с.

.Шемякин Я.Г. Россия в западном восприятии. (Специфика образов "пограничных" цивилизаций) / Я.Г. Шемякин // Общественные науки и современность. - №1. - 2007. - С. 133-144.

.Шергін С. Парадигмальна еволюція в політології міжнародних відносин / С. Шергін [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Шергін С. Політологічний дискурс науки про міжнародні відносини / С. Шергін // Освіта регіону. - №4. - 2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Шиммельфенніг Ф. Розширення на Схід: стратегічна дія та колективні ідеї / Ф. Шиммельфенніг // Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007. - 394 с.

.Шинкарук К. Компас 2020. Україна-Росія: сценарії розвитку відносин / К. Шинкарук. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Шлях України до підписання Угоди про асоціацію з ЄС: з 1991 і до сьогодні. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:://24tv.ua/ukrayina/shlyah_ukrayini_do_pidpisannya_ugodi_pro_asotsiatsiyu_z_yes_z_1991_i_do_sogodni/n457687

.Шпакович О. Вступ України до Європейського Союзу: переваги та перспективи / О. Шпакович // журнал "Віче". - №14. - 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Шульга М.А. Новий світовий порядок: європейський дискурс / М.А. Шульга // Вісн. Київ. нац. унів. ім. Т. Шевченка. Серія "Філософія. Політологія". - №109. - 2012. - С. 77-80.

.Яковюк І. Європейський Союз і Україна: еволюція взаємовідносин / І. Яковюк // Вісник Академії правових наук України. - 2009. - №3. - С. 14-28.

."Bull H. International Theory: The Case of a Classical Approach // World Politics, Vol. 18, No. 3 (Apr.1966), p. 361-377. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.EU relations with Russia. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Nye J.S. jr. Soft Power: The Means to Success in World Politics / J.S. Nye jr. - N.Y.: Public Affairs, 2004. - Р. 5 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://webfiles.uci.edu/schofer/classes/2010soc2/readings/.pdf