Великобританія після Другої світової війни
Контрольна робота
ВЕЛИКОБРИТАНІЯ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Великобританія зазнала великих втрат за роки Другої світової війни: загиблих та зниклих без вісті - 300 тис. чоловік (у 4 рази більше, ніж у Першу світову війну); матеріальні втрати - 8,5 млрд. ф.ст., державний борг у 1945 р. - 21 млрд. ф.ст., особливо зростав зовнішній борг - 3355 млн. ф.ст. На ринках Британської імперії, на світовому ринку вона здавала свої позиції США.
Але в той же час Великобританія була країною-переможцем, однією з провідних держав антигітлерівської коаліції. Відчуття перемоги збудило сильне прагнення до прогресивних змін у англійських трудящих та до національного визволення у народів Британської колоніальної імперії. У. Черчілль так охарактеризував підсумки Другої світової війни: «Тріумф і трагедія».
Наприкінці війни зростає політичний вплив Лейбористської партії (вона обєднувала більше 3 млн. членів). Навесні 1945 р. керівництво лейбористів обнародувало програму післявоєнних перетворень - маніфест «Лицем до майбутнього» (автори - К. Еттлі, Е. Бевін, Ф. Моррісон). Маніфест носив радикальний характер. Зокрема, в ньому говорилося, що лейбористська партія - «є соціалістична партія і пишається цим». Її кінцева мета - створення «Соціалістичної співдружності Великобританії». Найкращий шлях до цього - плавна та поступова еволюція в межах «змішаної економіки» в бік підвищення в ній питомої ваги державної власності. У звязку з цим центральним пунктом програми стала націоналізація тих галузей, які «дозріли для передачі у суспільну власність»: вугледобувної, газової, електроенергетичної промисловості, залізничного транспорту та Англійського банку.
Програма також передбачала широкі заходи у соціальній сфері: удосконалення системи охорони здоровя і соціального страхування, розгортання житлового будівництва за участі держави, покращення системи народної освіти. Вони обіцяли забезпечити «високий і зростаючий життєвий рівень». Важливе місце посідав заклик до збереження союзу між Великобританією, США та СРСР.
Консерватори, впевнені у популярності Черчілля, не протиставили ніякої програми. Як підкреслювали пізніше англійські історики в їхньому арсеналі була «лише фотокартка Черчілля».
липня 1945 р. відбулися вибори: консерватори набрали 10 млн. голосів (40%), що надало їх 209 депутатських місць; лейбористи - 12 млн. (48,3%) - 393 депутатських місця (вперше вони завоювали абсолютну більшість); ліберали - 2,2 млн. голосів - 12 місць; 2 мандати у комуністів. Через три тижні сформований третій лейбористський уряд: премєр-міністр К. Еттлі, його заступник - Г. Моррісон, міністр закордонних справ - Е. Бевін.
В перші післявоєнні роки країна характеризувалася швидкими темпами економічного розвитку (в середньому 6% на рік) і до кінця 1947 р. вдалося досягти передвоєнного рівня.
Цьому сприяла економічна конюнктура того часу: оновлення капіталу в нових галузях промисловості - хімічній, електротехнічній, авіа - та автомобілебудівній та ін.; збільшення виробництва продукції експортних галузей.
Сприяла також політика лейбористів, спрямована на розширення державного сектору. У 1945 р. був націоналізований Англійський банк, у 1946 р. - вугледобувна промисловість, у серпні 1947 р. - залізничний транспорт та електроенергетика, у 1948 р. - газова промисловість. Також були націоналізовані внутрішній водний транспорт, частина автомобільних перевезень, ряд авіакомпаній, значна доля радіо- і телекомунікацій. При цьому власники націоналізованих підприємств отримували викуп від уряду (всього на суму близько 2,5 млрд. ф.ст.).
Але проведена націоналізація не поширила прав робітників на участь в контролі та управлінні підприємствами. Вона зберегла непохитним існуючий лад.
Перехід до рук держави промислової інфраструктури визначив перекладення на казну значної частини витрат, що викликало необхідність збільшення податків.
Проведення націоналізації підтримувалось консервативною партією. Серйозний відпер викликав тільки проект націоналізації металургійної промисловості тому що вона не була збитковою. У жовтні 1948 р. цей проект був внесений на розгляд, в палаті общин він пройшов, але палата лордів наклала на нього вето. Після напруженої боротьби тільки 24 жовтня 1949 р. цей проект став законом, але набуття його чинності було відкладене до 15 лютого 1951 р.
Паралельно з націоналізацією був здійснений ряд заходів з розширення системи державного регулювання економіки. Курс уряду сприяв концентрації виробництва і капіталу: монополіям роздавалися воєнні замовлення; уряд фінансував програми розвитку та наукових досліджень, намагався регулювати імпорт, експорт та вивіз капіталу. У 1947 р. була утворена консультативна рада економічного планування. У тому ж році був прийнятий закон про контроль над зайнятістю, який надавав уряду широкі права з регулювання ринку робочої сили.
Таким чином, в Англії сталося зміцнення і розвиток державного сектору економіки і державно-монополістичного регулювання приватнокапіталістичного господарства. Система державно-монополістичних відносин, яка склалася, проіснувала у цьому вигляді три десятиліття. Особливостями британської моделі ДМК було: 1) наявність великого і міцного державного сектору економіки - в різні роки він складав від 1/5 до ¼ усієї економіки; 2) велика роль держави в регулюванні соціальних процесів.
У 1945-48 рр. була впроваджена нова система соціального страхування, яка передбачала виплату державної допомоги по безробіттю, по хворобі, при втраті працездатності, на народження та виховання дитини, пенсії по старості, вдовам, інвалідам з дитинства та допомогу на похорони.
Найбільша доля у страховому фонді (більше 1/3) припадала на самих трудящих, трошки менше 1/3 - від підприємців і близько ¼ - з державного бюджету. Системою соціального страхування було охоплено більше 23 млн. чоловік.
У 1946 р. був прийнятий закон про створення національної служби охорони здоровя, за яким вперше впроваджувався принцип державної безкоштовної медичної допомоги населенню. Правда, з 1949 р. була введена плата за виписування рецептів, пізніше до розряду платних були віднесені послуги деяких спеціалістів (дантисти, офтальмологи). Але в цілому державна організація охорони здоровя стала майже не найбільш передовою в розвинутих капіталістичних країнах. Вирішувалась і житлова проблема - до кінця 1948 р. було побудовано 852 тис. одноквартирних будинків, були внесені деякі покращення у систему народної освіти.
Проведення соціально-економічних програм потребувало значних витрат. Джерелами були підвищені податки, позика у американських банкірів в 1946 р. (але на невигідних умовах), позика з Канади. Пізніше - план Маршалла, але все це вело до посилення фінансової залежності від США. З весни 1949 р. починається посилення фінансових складностей. У цих умовах міністр фінансів С. Кріппс звернувся до політики жорсткої економії, одним з елементів якої стала політика «заморожування» заробітної плати. Але успіхів вона не принесла і 19 вересня 1949 р. був девальвований фунт стерлінгів на 30,5% - з 4,03 дол. за 1 фунт до 2,8 дол.
Фінансово-економічні складності, які виникли наприкінці 40-х рр., лідери лейбористів пояснювали дуже швидкими темпами реформ, які проводилися. У 1948 р. стався поворот в урядовій політиці реформ. Мова пішла про необхідність «зробити перепочинок» для того, щоб «консолідувати досягнуте».
В опублікованих у 1949 р. передвиборних документах лейбористів принцип націоналізації не ставився під сумнів, але конкретні заходи у цьому напрямку зводились лише до передачі в руки держави частини харчової промисловості та виробництва цементу, а соціальна програма обмежувалась, по суті, закликом виробляти більше, не вимагаючи надбавки до заробітної плати.
Політика лейбористів після війни призвела до пониження страйкового руху: у 1946-51 рр. у страйках та локаутах втрачено 12,7 млн. чоловіко-днів (відразу після Першої світової війни - більше 180 млн. чоловіко-днів). Але в той же час активізувалась боротьба в лейбористській партії між правим і лівим крилом. У 1947 р. група лівих лейбористських депутатів видала маніфест «Тримайся вліво!», в якому містилася вимога рішучої демократизації внутрішньо - та зовнішньополітичного курсу. У 1948 р. на конференції партії виконком поставив вимогу припинення діяльності «організованої опозиції партії» і пригрозив найбільш активним критикам виключенням, а пізніше, наприкінці 1948 - на початку 1949 рр., виконком виключив ряд лівих депутатів з партії. Боротьба в партії напередодні чергових виборів не могла забезпечити прибічникам Еттлі ані бажаної єдності партії, ані підтримки широких мас виборців, хоча вони й не відмовляли йому в довірі.
квітня 1950 р. відбулися чергові вибори. Лейбористи отримали 315 депутатських місць і зберегли лідерство, але при цьому втратили 80 місць; консерватори отримали 297 місць (додали 90 місць). З урахуванням депутатів від дрібних партій, які примикали до опозиції, лейбористська більшість складала лише 6 голосів і стала дуже нестійкою.
Це призвело до того, що 4-й лейбористський уряд проіснував лише півтора роки. За цей час він приступив до націоналізації частини металургійних заводів. В той же час зростання державного боргу вимагало скорочення урядових витрат і кабінет Еттлі пішов на введення плати на деякі види медичного обслуговування і скорочення витрат на охорону здоровя.
У 1951 р. після прийняття цього рішення пішов у відставку міністр охорони здоровя Бівен, за ним пішли слідом ще 2 міністри, в тому числі Гарольд Вільсон. Бівен став визнаним лідером лівих. Але надії лівих на розкол партії та урядову кризу не виправдались.
Враховуючи цю ситуацію і прагнучи використати атмосферу «холодної війни» для протидії зміцненню лівих настроїв, лейбористський уряд пішов на проведення дострокових виборів. Вони відбулися 25 жовтня 1951 р.: за лейбористів голосувало 13,9 млн. виборців, за консерваторів - 13,7 млн., але консерватори отримали 321 депутатське місце, лейбористи - 295. На 13 років влада перейшла до консервативних кабінетів.
Уряд консерваторів у 1951 р. в останній раз очолив У. Черчілль. Консервативний уряд залишив у силі здійснені лейбористами реформи з розширення регулюючої ролі держави в економіці та соціальній сфері, визнавши їх, за висловом Черчілля, «фактом, що здійснився». Це було важливо як доказ не конюнктурного, викликаного лише складностями післявоєнного періоду, а структурного, довготривалого характеру змін, які сталися в господарчому механізмі, перетворення англійського капіталізму в державно-монополістичний.
Проведені урядом Черчілля контрреформи не торкнулися суті цих змін, вони лише декілька обмежили їх масштаби. З 1953 р. почалася передача до рук приватних компаній на вигідних для їх власників 55 металургійних заводів та вантажного автомобільного транспорту, які були націоналізовані лейбористами. На догоду приватним будівничим фірмам була скорочена державна програма будівництва муніципальних житлових будинків (на початку 50-х рр. співвідношення збудованих будинків приватними фірмами і державою складало 1:6, до кінця 50-х рр. - 1:2). Окрім цього, в 1957 р. відмінений державний контроль над платою за житло і вона відразу зросла в середньому в 1,5 рази. В тому ж році збільшений розмір внесків трудящих до фонду національної служби охорони здоровя, тривало зростання вартості платних медичних послуг.
-ті рр. були періодом повільного, але стабільного зростання англійської економіки (невелике падіння виробництва на 3% було лише у 1952 р.), в цілому загальний обсяг промислового виробництва до кінця 50-х рр. зріс на 18%. Разом з тим Великобританія почала програвати економічне змагання не тільки США, а й іншим конкурентам, в першу чергу ФРН. Наявним був хронічний зовнішньоторговельний дефіцит та серйозні валютно-фінансові ускладнення. Усе це поєднувалось із швидким зростанням військових витрат - в середині 50-х рр. вони складали 37% державного бюджету.
Низькі темпи економічного зростання та політика уряду, спрямована на посилення тягаря військових витрат, обмеження ввозу до країни сільськогосподарської продукції та економію на соціальних потребах, обумовили уповільнення зростання життєвого рівня трудящих країни. До середини 50-х рр. розмір реальної заробітної плати робітників залишався нижче передвоєнного рівня.
З приходом до влади консерваторів активізувався робітничий рух. В середньому в 50-х рр. щорічно страйкувало не менше 0,5 млн. робітників. Зростання масової боротьби та посилення бойових настроїв робітників свідчили про початок нового полівіння робітничого руху. У великих організаціях робітничого класу - тред-юніонах та лейбористській партії - цей процес проявився в нарощуванні опозиції до правого керівництва. Все це примусило наприкінці 1955 р. лідера лейбористської партії К. Еттлі залишити свою посаду. Новим лідером партії був обраний Хю Гейтскелл (також представник правого крила).
Важливою характерною рисою Англії 50-х рр. був демократичний рух прихильників миру, який бурхливо розвивався. Вони активно виступали за мирне врегулювання в Кореї, за заборону ядерної зброї, проти відродження німецького мілітаризму у ФРН. Особливу тривогу громадськості викликала зростаюча залежність від США. На Британських островах стали зявлятися американські військові бази, в 1957 р. була підписана спільна англо-американська урядова декларація, яка проголошувала доктрину «взаємозалежності», згідно до якої англійські ядерні сили повинні були бути обєднаними з американськими в межах загальних військово-стратегічних планів. В цілому ж приоритетним напрямком курсу кабінету Черчілля було зміцнення блоку НАТО.
У квітні 1955 р. престарілого Черчілля вимусили піти у відставку. Його місце зайняв Ентоні Іден, який мав репутацію «прогресивного консерватора», хоча він зберіг попередній курс як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У травні 1955 р. відбулися вибори, які підтвердили перевагу консерваторів: вони отримали 345 місць, лейбористи - 277 (на 18 менше, ніж було), ліберали - 8.
З діяльністю уряду Ідена повязана участь Англії в англо-франко-ізраїльській агресії проти Єгипту у 1956 р. Участь у цій військовій акції викликала масову протидію всередині країни, яка обєднала комуністів, рядових лейбористів та членів тред-юніонів, усі демократичні сили країни. У країні пройшла хвиля масових демонстрацій та мітингів протесту. Проти політики уряду виступило керівництво лейбористської партії. Вперше у післявоєнній історії країни офіційна парламентська опозиція відмовилась підтримати розвязану урядом війну.
Загострились суперечки в консервативній партії. Наприкінці листопада 1956 р. Іден відійшов від справ «за станом здоровя», а з січня 1957 р. новим лідером партії і премєр-міністром став «поміркований консерватор» Гарольд Макміллан. Провал «суецької авантюри» виявив банкрутство колоніалістських методів британського імперіалізму, посилив відцентрові тенденції в Співдружності та прискорив процес розпаду Британської колоніальної імперії.
У розвитку економіки наприкінці 50-х - на початку 60-х рр., як і раніше, зберігались повільні темпи. У той же час активно йшов розвиток державно-монополістичного капіталізму, що надавало уряду широкі можливості для регулювання в соціально-економічній області. Новим якісним кроком в цьому напрямку було створення у 1962 р. Національної ради економічного розвитку (НРЕР) - напівурядової організації для розробки планів збалансованого та прискореного зростання економіки, які носили рекомендаційний характер. Тоді ж був прийнятий перший такий план на період 1962-66 рр.
Державне регулювання економіки поєднувало надання багатомільйонних субсидій та податкових пільг крупним корпораціям з неухильним збільшенням долі надходжень до державного бюджету від прямого та непрямого оподаткування трудящих. У 50-х рр. середньорічне зростання цін складало 3%, в 60-х - 4% (найвищий рівень з усіх розвинутих країн Західної Європи). В той же час в 50-х рр. зростання номінальної заробітної плати складало в середньому 5% на рік, з 1961 р. уряд під прапором боротьби з інфляцією оголосив «паузу» у збільшенні заробітної плати, а з 1962 р. обмежив її зростання на 2,5% на рік, тобто наявним було певне падіння заробітної плати. В результаті з початку 60-х рр. з новою силою спалахнула страйкова боротьба.
У лютому 1958 р. уряд Макміллана обнародував раніше досягнуту угоду із США про розміщення на Британських островах американських ракетних сил, що викликало нове піднесення антивоєнного руху. Тоді ж, у лютому 1958 р., була створена організація «Рух за ядерне роззброєння» групою громадських діячів на чолі з відомим вченим професором Бертраном Расселом.
Значне місце у громадсько-політичному житті Великобританії наприкінці 50-х займала проблема відносин з іншими країнами Західної Європи. Після створення у 1957 р. 6-ма європейськими державами ЄЕС Англія спробувала протиставити його впливу створену нею у 1960 р. Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія і Португалія. Але вже на початку 60-х рр. обсяг торгівлі Англії з країнами «Загального ринку» перевищив її товарообіг всередині ЄАВТ.
У підсумку у 1961 р. кабінет Макміллана офіційно оголосив про намір Великобританії вступити до ЄЕС. Це рішення викликало широкі дискусії в країні. Але зусиллями Франції Великобританії було відмовлено в прийнятті до «Загального ринку».
У жовтні 1959 р., використавши зміни в настроях виборців у звязку з тимчасовим пожвавленням економіки, підвищенням життєвого рівня та певним покращенням міжнародної обстановки (особливо англо-радянських відносин після візиту Макміллана до Москви), консерватори провели дострокові вибори, на яких здобули чергову перемогу - 365 місць проти 258 у лейбористів.
Але на початку 60-х рр. ситуація змінилася. Застій виробництва, фінансові прорахунки, невдала спроба вступу до ЄЕС викликали падіння авторитету уряду. До цього додались факти корумпованості деяких представників урядових кіл, зокрема міністра оборони Профюмо. Щоб зберегти лице уряду, у 1963 р. Макміллан пішов у відставку. Його наступником став Алекс Дуглас-Хюм, родовитий аристократ, якому для його нової ролі довелося скласти с себе титул і розпрощатися з палатою лордів.
В тому ж 1963 р. сталася зміна лідера і в лейбористській партії. Три підряд невдачі на виборах загострили внутрішньопартійну боротьбу між правим і лівим крилом, особливо з 4-го пункту уставу партії, який проголошував однією з головних цілей партії усуспільнення засобів виробництва. В 1963 р. лідер партії Гейтскелл помер і в цих умовах відбулися вибори нового лідера партії. Незважаючи на численну перевагу правих у складі парламентської фракції, їх кандидат Д. Браун зазнав поразки. Лідером був обраний прибічник «центру», колишній оксфордський викладач економіки Гарольд Вільсон.
Вільсону вдалося запобігти розколу в лейбористській партії. Його підтримали і більшість правих, і більшість лівих сил. Програма Вільсона з одного боку декларувала непохитність соціалізму як кінцевої мети партії, а з іншого - закликала лейбористів вміло пристосовуватися до реальним змінам епохи НТР. У 1963 р. конференція партії ухвалила створений під його керівництвом програмний документ «Лейборизм та наукова революція», який розглядався як проект наукового управління капіталістичною економікою для майбутнього лейбористського уряду. З цим маніфестом лейбористська партія у наступному році вступила у 4-у за час перебування в опозиції виборчу кампанію.
жовтня 1964 р. відбулися вибори. Голоси практично порівну поділилися, але лейбористи змогли отримати перемогу: консерватори - 12 млн. голосів = 43,3% = 303 місця; лейбористи - 12,2 млн. голосів = 44,1% = 317 місць; ліберали - 3,1 млн. голосів = 9 місць. Г.Вільсон очолив 5-й лейбористський уряд.
Сформований Вільсоном лейбористський уряд точно відобразив співвідношення правої та лівої фракцій лейбористської партії. У дусі наукового управління економікою у складі кабінету зявилися нові міністерські портфелі: міністр економіки - лідер правих лейбористів Д. Браун, міністр техніки - лідер лівих сил Ф. Казенс. Перша посада означала реальну владу, друга - в основному декларативну. Державні фінанси опинилися в руках нового канцлера скарбниці Дж. Каллагена, політична орієнтація якого визначалась положенням «значно правіше центру».
В основу соціально-економічної політики лейбористських кабінетів 60-х рр. була покладена ідея Вільсона про те, що НТР неминуче призведе до перемоги соціалізму. Під керівництвом Вільсона і Брауна складений і в 1965 р. прийнятий парламентом (тобто набув сили закону) «5-річний національний економічний план», який передбачав зростання виробництва в середньому на 5% на рік і ліквідацію на цій основі вже у 1966 р. дефіциту платіжного балансу країни з наступним перевищенням прибутків над витратами. Для матеріального забезпечення виконання плану у березні 1967 р. проведена повторна націоналізація чорної металургії, в результаті чого в руках держави опинилося 90% виробництва сталі в країні (підприємці отримали 580 млн. ф.ст. компенсації). В той же час уряд не здійснив ніяких кроків з обмеження вивозу капіталу з країни (щорічно вивозилось з країни в середньому 350 млн. ф.ст.).
З початком діяльності уряд виконав ряд передвиборних обіцянок в соціальній сфері. Вперше з часу створення національної служби охорони здоровя відмінена була плата за виписування рецептів, декілька обмежене свавілля домовласників по відношенню до квартиронаймачів, на 20% підвищені пенсії по старості, що в цілому призвело до зміцнення позицій лейбористів.
На цій основі у березні 1966 р. вони провели дострокові вибори. Лейбористи отримали на них 47,9% голосів (другий після 1945 р. результат), консерватори - 41,9%, ліберали - 8,6%. Лейбористи отримали 363 місця (абсолютна більшість у 94 мандати).
Центральною внутрішньополітичною проблемою для кабінетів Вільсона були взаємовідносини з профспілками. Взаєморозуміння з ними було ключовим фактором успіху економічної політики уряду. Першим кроком на цьому шляху було підписання 16 грудня 1964 р. представниками уряду, підприємців і тред-юніонів «Декларації про наміри», за якою профспілки зобовязувались відмовитись від «обмежувальної практики» (тобто від страйків), яка перешкоджала підвищенню «ефективності виробництва», і звести вимоги підвищення заробітної плати до «розумних меж»; підприємці погоджувались не схилятись до довільного роздування цін. Для контролю над цією угодою створювалось державне Національне управління по цінам і прибуткам.
Після перемоги на виборах 1966 р. уряд перейшов від «добровільного» обмеження зростання заробітної плати до примусового її заморожування. У червні 1966 р. була видана заборона на підвищення заробітної плати на 6 місяців, пізніше цей термін був продовжений ще на рік. Одночасно був прийнятий акт про ціни та прибутки, який розширяв правові можливості державного регулювання відносин праці і капіталу, зокрема він передбачав передчасне повідомлення про страйки.
У цих умовах активізувалась діяльність лівих сил у робітничому русі. Зокрема, 3 липня 1966 р. в знак незгоди з курсом уряду пішов у відставку Ф. Казенс. Урядову політику цін і прибутків у 1968 р. відхилила навіть конференція лейбористської партії. Невдачу силової політики «цін і прибутків» кабінет Вільсона сприйняв як симптом глибокої кризи соціально-економічного курсу уряду. Про це свідчили й інші фактори.
Наприклад, у передвиборчій програмі в числі пріоритетних напрямків економічного курсу значилася стабілізація фунта стерлінгів, Вільсон критикував консервативну практику використання зовнішніх позик, несумісну з проведенням «незалежної політики». Тим не менше у листопаді 1967 р. проведена девальвація національної валюти на 14,3% (з 2,8 до 2,4 дол. за 1 ф.ст.), оголошено про отримання у США та міжнародних банків величезної позики у 3 млрд. ф.ст. На короткий час покращилась конкурентноздатність англійських товарів, у 1968 р. обсяг промислового виробництва зріс на 5%. Але середньорічні темпи зростання складали лише 2,3%. В цілому національний план економічного розвитку зазнав невдачі.
У 1968 р. був зроблений відхід від попередніх соціальних програм: скорочені державні витрати на потреби освіти і житлового будівництва, знову відновлена плата за виписування медичних рецептів, почато підвищення прямих і непрямих податків.
Життєвий рівень підвищувався, але за темпами зростання Англія вже програвала не тільки США, а й більшості капіталістичних країн Європи. Не була вирішена і проблема зайнятості - безробіття у 1963 р. складало 340 тис. чоловік, а в 1967 р. - близько 700 тис.
Докорінний перегляд лейбористських позицій зробив Вільсон і в питанні про відношення до ЄЕС. У травні 1967 р. він оголосив про рішення приєднатись до «Загального ринку». Парламент підтримав це рішення 488 голосами (проти - 62, утримались - 50). Але і ця спроба виявилась невдалою з-за вето Франції у грудні 1967 р.
Багато в чому це повязано з тим, що у зовнішній політиці уряд продовжував лінію консерваторів, спрямовану на «особливі відношення» з США, в межах якої продовжували оснащення британських атомних підводних човнів американськими ракетами «Полярис», зміцнювали «атлантичну солідарність». Англія надавала підтримку американській агресії у Вєтнамі, хоча прямої участі в ній не брала.
З другої половини 60-х рр. відбуваються деякі зміни зовнішньої політики. Навесні 1967 р. уряд заявив про намір ліквідувати до середини 70-х рр. англійську військову присутність в далекосхідному регіоні, а восени 1967 р. - про вивід до кінця 1971 р. британських військ з Малайзії, Сінгапуру і Перської затоки та про відмову від будівництва нової військової бази в Індійському океані. Одночасно йшло посилення європейської орієнтації британської зовнішньої політики, особливо після того, як у 1966 р. Франція вийшла з військової організації НАТО. До 1968 р. сталося також деяке покращення радянсько-англійських відносин, але після подій у Чехословаччині в 1968 р. відношення серйозно ускладнилися.
Серйозної гостроти наприкінці 60-х рр. набула ситуація у Північній Ірландії. Розростався релігійно-етнічний конфлікт в Ольстері, який почався ще раніше. Намагаючись загасити полумя, яке розгоралося, уряд у серпні 1969 р. ввів до Ольстеру війська, що започаткувало Ольстерську кризу.
Заходи уряду у Північній Ірландії не додали йому популярності. Особливо впав авторитет уряду у звязку з новим поворотом політики «цін і прибутків» в країні. У січні 1969 р. уряд вніс до парламенту білль «Замість розбрату», основна мета якого - подальше обмеження права робітників на страйк.
Відповіддю стала хвиля страйків та демонстрацій з вимогами відхилити білль. Білль відмовились підтримати 16 з 21 членів національного виконкому лейбористської партії, після чого кабінет вимушений був визнати свою поразку і відізвати законопроект з парламенту.
Усі невдачі уряду свідчили про провал його політики, іншої ж програми у уряду не було. Використавши першу ж сприятливу можливість, надану пожвавленням економічної кон'юнктури на рубежі 60-70-х рр., уряд поквапився призначити нові вибори.
червня 1970 р. відбулися вибори, результати яких були очікувані: лейбористи - 12 млн. голосів = 43% = 287 депутатів; консерватори - 13,1 млн. голосів = 46,4% = 330 депутатів (абсолютна більшість у 30 голосів); ліберали - 7% = 6 депутатів. Уряд очолив Едвард Хіт (невелика сенсація - він син будівничого підрядника, перед ним був Дуглас-Хюм - родовитий аристократ). Його прибічники створювали йому вигляд демократа і «людини з народу», хоча його супротивники в консервативній партії продовжували вважати його «вискочкою», тому що він перший премєр-міністр від консервативної партії, який не пройшов Ітону (тобто привілейованої приватної школи).
Програма Хіта була викладена у маніфесті «Краще майбутнє», який передбачав досягнення стабільного зростання британської економіки в результаті відмови від державних обмежень свободи приватного підприємництва, включаючи ліквідацію ряду створених лейбористами органів державного регулювання, і скорочення державних витрат в націоналізованих галузях промисловості та соціальній сфері, але не витрат на військові потреби. Співробітництво з профспілками не відкидалось, але основою його повинно була стати не рівність партнерів, а підкорення профспілок рішенням уряду. Така концепція соціально-економічного розвитку Англії, яка отримала у прибічників Хіта назву «тихої революції», висувалась як альтернатива «науковій революції» Вільсона.
У жовтні 1970 р. уряд вніс на розгляд парламенту білль «Про відношення в промисловості» (у серпні 1971 р. став законом). За ним профспілки повинні були зареєструватися в спеціальних органах державного нагляду. Відмова від реєстрації позбавляла керівництво профспілок законного статусу та автоматично перетворювала будь-який страйк, організований ним, у «дикий», що могло тягнути за собою штрафи і навіть тюремне ув'язнення. Крім того, закон забороняв страйки солідарності і політичні виступи профспілок.
Закон викликав піднесення робітничого руху. Виступи робітників ще в період обговорення білля набули масового характеру. Після прийняття закону боротьба стала ще більш масовою. Якщо у 1970 р. у страйках було втрачено 11 млн. робочих днів, то в 1972 р. - більше 24 млн. В ході виступів народжувались нові форми боротьби.
Наприклад, влітку 1971 р. адміністрація найкрупнішої приватної суднобудівної компанії «Аппер Клайд Шипбілдерс» в Шотландії оголосила про банкрутство фірми і звільнення усіх робітників. За ініціативою шоп-стюардів робітники вирішили провести «трудовий страйк», тобто вони окупували верфі і продовжували роботу самостійно. Майже рік тривав такий страйк, за цей час суднобудівники під керівництвом комітету шоп-стюардів змогли не тільки вистояти, а й різко підвищити продуктивність праці, зробити підприємство рентабельним, після чого верфі були придбані американською суднобудівною компанією, а трудящі забезпечили збереження тисяч робочих місць.
У січні-лютому 1972 р. проходив загальнонаціональний страйк 280 тис. британських гірників, в результаті якого вони домоглися великої надбавки до заробітної плати - на 25%. У квітні 1972 р. 200 тис. залізничників стали працювати «строго за правилами», майже не паралізувавши тим самим транспортні перевезення. Уряд вимушений був підвищити заробітну плату на 14%. Перемоги шахтарів та залізничників мали велике значення для робітничого руху.
З осені 1972 р. кабінет Хіта змінив тактику боротьби з робітничим рухом. Головна ставка була зроблена на економічні методи, в першу чергу на заморожування заробітної плати. Після того, як на переговорах представники профспілок відхилили пропозицію про «добровільне» обмеження заробітної плати, у листопаді 1972 р. парламент прийняв закон про повне заморожування заробітної плати, а в березні 1973 р. уряд оголосив про введення «другої фази» цієї політики. Був встановлений річний максимум зростання заробітної плати у 250 ф.ст. і створені урядові органи з виключними правами регулювання цін і прибутків на 3-річний період.
У жовтні 1971 р. парламент затвердив рішення про вступ Англії до ЄЕС (за - 282 консерватори, 5 лібералів і 69 лейбористів, усього - 356; проти - 244). У січні 1972 р. Хіт підписав договір про приєднання Великобританії до ЄЕС, Євратому та Європейському обєднанню вугілля та сталі з 1 січня 1973 р. Тоді ж членами «Загального ринку» стали Данія та Ірландська республіка.
Підсумком цього стало зростання вартості продуктів харчування (тільки за 1973 р. на 15%); підприємці в умовах конкурентної боротьби в Європі ще більш наполегливо домагались зниження виробничих витрат за рахунок зниження заробітної плати робітників, а уряд з метою боротьби з інфляцією оголосив про скорочення в 1973/74 фінансовому році державних витрат на соціальні потреби на 1,2 млрд. ф.ст. Але за той же рік упятеро зросли інвестиції британських монополій у країнах ЄЕС.
Намагаючись покращити економічні позиції Англії при вступі до ЄЕС, уряд у 1973 р. домігся приросту промислового виробництва на 7,7%. Але одночасно темпи інфляції піднялись до 15%, військові витрати збільшились до 3,6 млрд. ф.ст., а державний борг - до 45 млрд. ф.ст.
Політика уряду та підприємців знову викликали хвилю виступів робітників, насамперед шахтарів. В цих умовах уряд у листопаді 1973 р. оголосив надзвичайне становище, перевів значну частину промислових підприємств на 3-денний робочий тиждень і різко скоротив подачу електроенергії для побутових потреб. Введення лімітів електропостачання пояснювалось тим, що з-за егоїзму шахтарів електростанціям не вистачає вугілля, робітники інших галузей позбавляються майже половини заробітку, а жінки, старики і діти вимушені мерзнути в домах.
Впевнений в тому, що йому вдалося підірвати солідарність робітників і налаштувати населення проти шахтарів, Хіт розпустив парламент і призначив дострокові вибори. Вперше у післявоєнній історії вибори проходили в обстановці гострої класової конфронтації. Вибори відбулися 28 лютого 1974 р. Їх результати: лейбористи - 12 млн. голосів = 38,1% = 301 мандат; консерватори - більше 11,5 млн. голосів = 37,2% = 296 мандатів; ліберали - 6 млн. = 19,3% = 14 мандатів (для них це був успіх), інші партії отримали 24 мандати. Тобто результати виборів підтвердили картину економічної та соціальної нестійкості в країні елементом політичної нестабільності.
Не очікуючий поразки Хіт спробував створити урядову коаліцію з лібералами, але ті відмовились. Новий кабінет доручили формувати лідеру лейбористів Вільсону. Знову, як і в 1929 р. лейбористська партія не мала абсолютної більшості в палаті общин, що робило цілком реальною перспективу в найближчому майбутньому дострокових виборів.
Політика лейбористського уряду меншості багато в чому визначалась завданнями підготовки до нових виборів, завоюванням на свій бік голосів виборців. Це обумовило прогресивний характер проведених ними в той період заходів.
Відразу ж вони виконали найважливішу передвиборну обіцянку - відмінили закон «Про відносини в промисловості», підвищили заробітну плату шахтарям, чим врегулювали конфлікт з шахтарями, був відновлений робочий тиждень на усіх підприємствах, провели «заморожування» квартирної плати в муніципальних будинках, декілька збільшили розмір пенсійної допомоги та субсидій на продукти харчування.
Позитивні зрушення були і в зовнішній політиці. Вільсон підтвердив намір свого кабінету про вивід усіх британських військ з територій «на схід від Суеца». Він заявив про те, що буде добиватись перегляду умов участі Англії в ЄЕС. Поставивши питання про необхідність військових витрат Великобританії в НАТО до рівня інших західноєвропейських країн, він закликав використовувати НАТО як «інструмент розрядки».
Паралельно кабінет Вільсона розробляв нову соціально-економічну стратегію. Ключовою її ланкою була ідея «соціального контракту» - черговий варіант лейбористської політики прибутків, спрямований на добровільну згоду з профспілками. На початку вересня 1974 р. керівництво профспілок ухвалило попередні умови «соціального контракту», за яким робітникам обіцялось на кожний 1% зростання цін підвищення їх заробітної плати в середньому на 1,3%.
Після цього лейбористи почали виборчу кампанію. 10 жовтня 1974 р. відбулися вибори: за лейбористів проголосувало 39,3% виборців = 319 місць (абсолютна більшість у 3 голоси); за консерваторів 35,8% = 276 місць (втратили 20); ліберали отримали 13 місць (втратили 1).
Підсумки виборів викликали глибоке незадоволення у консервативній партії. У листопаді 1974 р. більшість консервативних депутатів відкрито виступили проти Е.Хіта. У лютому 1975 р. відповідно до нових правил виборів лідера партії ним була обрана М. Тетчер (в уряді Хіта - міністр освіти і науки), вперше в історії консервативної партії на чолі її опинилась жінка.
У 1974 р. Англія, як і інші розвинуті капіталістичні країни, опинилися у стані кризи (найсильнішої за післявоєнний період): промислове виробництво скоротилося на 10%, ненавантажені потужності, безробіття, зростання цін (у 1974 р. на 19%, 1975 р. - 24%), за темпами розвитку інфляції Англія обігнала решту капіталістичних країн.
Влітку 1975 р. Вільсону вдалося домогтися укладення «соціального контракту» з профспілками терміном на 2 роки. Профспілки зобовязались обмежити свої вимоги до зростання заробітної плати 10% на рік. Саме стримування зростання оплати стало основою антиінфляційної політики уряду. Інші заходи боротьби з кризою були традиційними - підвищення податків на споживні товари, скорочення державних витрат на соціальні і культурні потреби, отримання великих зовнішніх позик у МВФ. Завдяки останньому заходу декілька стабілізувалось фінансове становище країни, але при цьому державний борг зріс з 45 до 56,5 млрд. ф.ст.
Важливу роль у розвитку економічної кризи відіграло загострення паливно-енергетичних проблем. У Англії були власні запаси вугілля, родовища нафти та природного газу. Хоча вони й не забезпечували потреби країни, це змінювало її положення у «Загальному ринку», країни якого повністю були залежними від імпорту нафти. Вільсон у грудні 1974 р. на нараді голів урядів країн ЄЕС домігся деякого полегшення умов участі Великобританії у «Загальному ринку». Але ліві лейбористи, тісно повязані з профспілковими організаціями, як і раніше, виступали проти участі країни в ЄЕС. Тоді Вільсон оголосив про проведення референдуму з цього питання (першого в історії країни).
червня 1975 р. відбувся референдум, на якому 2/3 проголосували за участь Англії в ЄЕС (17,4 млн. з 25,7 млн., які взяли участь, усього виборців - 40,5 млн.). Після цього питання про перебування в ЄЕС стало втрачати свою гостроту.
Лейбористський кабінет активізував свою діяльність і в загальноєвропейському процесі. Англійська делегація енергійно сприяла закінченню підготовки НБСЄ і 1 серпня 1975 р. Вільсон разом з іншими головами держав підписав Заключний акт Хельсінкської наради.
В цілому, у 1974-1975 рр. уряду вдалося стабілізувати ситуацію всередині країни і підняти міжнародний престиж Англії. Але по мірі виходу з кризи поставала необхідність опрацювання довготермінової програми дій уряду в нових умовах, якої у нього не було. Цим пояснюють раптову відставку Вільсона 16 березня 1976 р. (сам він мотивував це рішення «особистими причинами»). Спадкоємцем Вільсона став Джеймс Каллаген. Але стратегія у уряду так і не зявилась, що незабаром дало про себе знати.
Британська економіка важко виходила з кризи (тільки у травні 1977 р. був досягнутий передкризовий рівень); за темпами економічного зростання вона поступалася середнім показникам у провідних капіталістичних країнах (1,4 проти 2,7%). У цих умовах профспілки у 1977 р. засудили практику «соціального контракту», що означало її провал.
Уряд повернувся до адміністративних заходів обмеження зростання заробітної плати; паралельно він намагався стимулювати зростання виробництва у приватному секторі, але здійснювались суперечливі заходи, що призвело у грудні 1978 р. до засудження урядового курсу більшістю палати общин (тобто не тільки опозицією, а й частиною лейбористів).
У цей же час лейбористська партія почала втрачати підтримку виборців. У вересні 1977 р. вона зазнала поразки на муніципальних виборах; в парламенті до 1977 р. після додаткових виборів вони втратили 8 місць і позбавились абсолютної більшості. У цих умовах головною турботою уряду стали спроби блокуватися з малими партіями заради втримання влади будь-яким шляхом. У березні 1977 р. їм вдалося домовитись з Ліберальною партією, але остання надала підтримку в парламенті, не входячи до складу уряду. Цей блок проіснував близько 1,5 років. У жовтні 1978 р. лідер Ліберальної партії Девід Стіл офіційно оголосив про його розрив. Після цього єдиною надією кабінету Каллагена на збереження влади залишались фракції національних партій, в першу чергу фракція найбільшої з них - Шотландської національної партії.
Для їх залучення ще у листопаді 1975 р. була обнародувана «Біла книга», яка пропонувала затвердити законодавчі збори в Шотландії та Уельсі, яким передати рішення питань самоврядування, освіти, медичного обслуговування, будівництва доріг та житла, охорони оточуючого середовища та ін. Делегування частини повноважень центральної влади автономним регіональним виборним органам отримало назву «деволюції». І хоча парламент ухвалив біллі про «деволюцію», проведення їх у життя залежало від підсумків референдумів у Шотландії та Уельсі. Ці референдуми відбулися на початку 1979 р. На користь «деволюції» висловилось близько 1/3 виборців в Уельсі та близько 40% шотландців. Після цього консервативна опозиція домоглася винесення уряду вотуму недовіри і на 3 травня були призначені вибори.
У лейбористів не було реальної стратегії керівництва країною; консерватори ж виступили з обіцянками закінчити із засиллям державної бюрократії та надати усіляку підтримку дрібному бізнесу. У підсумку за консерваторів проголосувало 13,7 млн. виборців = 43,9% = 339 місць; за лейбористів - 11,5 млн. = 36,9% = 268 місць; ліберали отримали 11 місць.
Вперше уряд очолила жінка - 53-річна М. Тетчер.
Основи курсу консерваторів були викладені у прийнятому ще в середині 70-х рр. документі «Правильний підхід». З приходом до влади М. Тетчер вони й отримали практичне втілення.
Маргарет Хільда Тетчер (дівоче прізвище Робертс) народилася 13 жовтня 1925 р. в родині бакалійника. Після закінчення школи вчилася в Оксфордському університеті, де вивчала органічну хімію. З 10 років вона виконувала різні доручення відділення консервативної партії міста Грантема. В Оксфорді активно працювала в університетській організації консерваторів, була її президентом. З 1947 по 1951 р. вона працювала хіміком-дослідником. В 1950 р. вперше висунула свою кандидатуру на виборах до парламенту, але зазнала поразки. В 1953 р. вона закінчує навчання з курсу юриспруденції і до 1957 р. займається адвокатською діяльністю. В 1959 р. вона нарешті була обрана до парламенту і займала деякі посади в урядах консервативної партії: в 1961-1964 рр. - молодший міністр з пенсійного забезпечення і соціального страхування в уряді Г. Макміллана, в 1970-1974 рр. - міністр освіти в уряді Е.Хіта. З лютого 1975 р. М. Тетчер стає лідером консервативної партії.
Для того, щоб вивести Великобританію з соціально-економічного застою М. Тетчер вважала за необхідне: по-перше, зупинити інфляцію, посилення якої розладнувало господарське життя країни; по-друге, знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку; по-третє, звести до мінімуму державне втручання в господарчі та соціальні справи, що досі негативно впливало на розвиток економіки; по-четверте, «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів зосередили «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу. Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у соціально-економічній політиці уряду.
Кабінет М. Тетчер неухильно і послідовно втілював програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарчих процесів при обмеженні підприємницької діяльності держави. Уряд приступив до систематичного обмеження націоналізованого сектора економіки. У приватну власність поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості, з 1981 р. здійснювалась програма продажу в приватні руки активів державних підприємств і компаній. Суттєво зменшувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, зокрема скорочення соціальних програм.
Уряд розгорнув наступ на права профспілок. Прийняті парламентом у 1980 та 1982 рр. закони про зайнятість ускладнювали процедуру оголошення і проведення страйків, передбачали судове переслідування організаторів «незаконних» страйків, ускладнювали пікетування підприємств. Заборонялись всі види страйків солідарності, відмінялось правило про переважний прийом на роботу членів провідної на даному підприємстві профспілки (так зване правило «закритого цеху»); скасовані угоди про мінімальну гарантовану заробітну платню; представники профспілок були усунуті від участі в роботі консультативних урядових комісій з питань економічної та соціальній політики.
Заходи уряду викликали неоднозначну реакцію. Вони тільки через певний час почали давати економічні результати, зате відразу зачепили матеріальні інтереси широких верств населення. В 1979-1981 рр. Великобританію охопила економічна криза в поєднанні з інфляцією (ціні зростали в середньому на 13% за рік). Значних масштабів набуло безробіття (за 1980-1982 рр. кількість безробітних зросла з 1,5 млн. до 3,3 млн. чоловік, що складало приблизно 13-14% працездатного населення). Становище уряду залишалося важким, він зазнавав нищівної критики зліва, насамперед з боку профспілок і лейбористської партії. Навіть у консервативній партії були глибокі розбіжності стосовно політики кабінету. Щоб домогтися згуртованості своєї «команди», М. Тетчер неодноразово доводилось оновлювати склад уряду.
Однак з 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краще, а з 1985 р. почалося його піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Помітно знизилися темпи інфляції (зростання цін знизилося з 18% в 1980 р. до 5% в 1983 р.), почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 2,3 млн. чоловік у 1988 р.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х рр. у розвитку британської економіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини і передумови. Зокрема, великі кошти вкладалися у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень науково-технічної революції, а в сфері бізнесу було скасовано чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземного капіталу. Так, відміна обмежень на рух капіталів, на розмір облікової ставки Англійського банку і відмовлення від будь-якого контролю над цінами призвели як до збільшення вивозу англійського капіталу, так і до збільшення притоку іноземного капіталу.
Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів, відкриття і розробка родовищ нафти у Північному морі поблизу Шотландії. Великобританія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, що раніше потребувало величезних коштів, а й стала експортером нафти і нафтопродуктів, увійшовши до першої десятки нафтоздобуваючих країн. Прибутки від продажу нафти досягали 10 млрд. фунтів стерлінгів і ці кошти дали можливість фінансувати програми допомоги безробітним. Внаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Великобританії, збільшився золотий запас, піднявся курс фунта стерлінгів.
Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної платні становили 7-8%. За 80-ті рр. кількість акціонерів потроїлася і кожен третій британець став власником акцій. Відсоток домовласників за той же час збільшився з 52 до 66, при цьому з тих, хто викупив муніципальні дома і став їх власником, 44% - це кваліфіковані робітники. За цими показниками Великобританія наблизилась до рівня Сполучених Штатів.
В той же час нижчі верстви населення більш програли, збільшилась кількість людей, які живуть на межі бідності. Внаслідок зниження витрат на освіту незадоволення висловлювала інтелігенція (М. Тетчер навіть відмовили в обранні почесним професором Оксфордського університету).
В цілому підвищення матеріального рівня населення сприяло помякшенню соціальних суперечностей. У 80-ті рр. спостерігається різкий спад страйкового руху, скоротилася чисельність профспілок. Останнім великим страйком був загальний страйк гірників, що тривав майже рік - з березня 1984 р. до березня 1985 р. Національна спілка гірників оголосила його на знак протесту проти рішення влади закрити деякі економічно нерентабельні шахти (вугільна промисловість належала до націоналізованого сектора). У страйку взяло участь понад 180 тис. шахтарів. Він перетворився в один з найгостріших і найтриваліших конфліктів у сучасній англійській історії. Страйк тривав незважаючи на те, що судові органи визнали його незаконним. Проте досягти успіху шахтарі не змогли. Уряд виявив непохитну твердість і на жодні поступки шахтарям не пішов (недаремно М. Тетчер одержала у пресі прізвисько «залізної леді»). Поступка шахтарям, вважала влада, спровокує подібні вимоги робітників інших галузей промисловості, а це підірве антиінфляційну політику і загалом завдасть шкоди справі економічного піднесення. І, якщо тверда позиція уряду консерваторів на чолі з Е.Хітом в 1974 р. у відповідь на хвилю виступів робітників, насамперед шахтарів, коли уряд перевів значну частину промислових підприємств на триденний робочий тиждень і різко скоротив подачу електроенергії для побутових потреб, пояснюючи це егоїзмом шахтарів, призвела до поразки консерваторів на парламентських виборах, то позиція М. Тетчер знайшла підтримку серед населення. З одного боку, багато людей рахувало кожну копійку, але з іншого боку, хоча і йшов страйк, опалювання і світло не вимикались, не страйкували сміттярі, на вулицях було чисто. А більшість людей похилого віку готові були миритися з матеріальними нестатками, якщо їм забезпечено порядок.
Дякуючи проведеній політиці консервативна партія на чолі з М. Тетчер змогла одержати перемогу на парламентських виборах 1983 і 1987 рр. Але на рубежі 80-90-х рр. в соціально-економічному та політичному житті зявилися тривожні ознаки. Вперше після кризи початку 80-х рр. середньорічний рівень інфляції перевищив 10%. Серйозним прорахунком уряду стало проведення навесні 1990 р. реформи місцевого оподаткування, яка передбачала введення нового виборчого податку. Економічні вигоди цієї реформи були незначними, але її соціально-психологічні наслідки відобразились на престижі уряду Тетчер. З літа 1990 р. опитування громадської думки відобразили зростання популярності лейбористів.
Це призвело до загострення боротьби всередині партії. Восени 1990 р. про претензії на посаду лідера консерваторів відкрито заявив міністр оборони М. Хезлтайн. При голосуванні в першому турі Тетчер перемогла, але не змогла домогтися абсолютної більшості голосів. Тоді 22 листопада 1990 р. вона оголосила про припинення боротьби і вихід у відставку. Замість неї у боротьбу з Хезлтайном вступили міністр закордонних справ Д. Херд і міністр фінансів Дж. Мейджор. Останній і переміг у другому турі виборів. 28 листопада 1990 р. новим лідером консервативної партії і новим премєр міністром став 47-річний син циркового акробата, колишній робочий-будівник і клерк, фінансист і політик Джон Мейджор.
років, М. Тетчер очолювала уряд, що після 1827 р. було рекордом. А після виходу у відставку їй було подаровано звання баронеси королевої Великобританії.
В цілому Мейджор продовжив курс Тетчер, хоча вніс у курс уряду і дещо своє. Відразу він зробив спроби ліквідувати наслідки внутрішньопартійної кризи, призначивши колишніх супротивників Тетчер на відповідальні посади. Відрізнявся і його стиль керівництва: йому вдалося відновити колегіальність у прийнятті рішень, підвищити відповідальність вищих державних чиновників на основі їх більшої свободи у своїй діяльності. Після цього партія стала готуватись до нових виборів. При цьому консерватори стали трошки інакше ставитися до соціальних програм, не розглядаючи їх як марний обовязок уряду. Це і принесло консерваторам перемогу навесні 1992 р.: 41,9% голосів = 338 депутатів; лейбористи - 34,4% = 271 депутат; ліберал-демократи - 17,8% = 20 депутатів.
Але вже з середини 90-х рр. популярність уряду стала падати, незважаючи на те, що у цей час починається економічне піднесення, були ухвалені Маастрихтські угоди, декілька стабілізована ситуація в Ольстері. Головними причинами цього на думку дослідників стало те, що Мейджору не вдалося дистанціюватись від «тетчеризму», опрацювати свій курс. Він так і не зміг загасити внутрішньопартійні суперечки, запалити країну. Але й була ще одна важлива причина - зміни, які сталися в лейбористській партії.
Проблема Північної Ірландії (Ольстеру) має давні корені. Ця проблема полягає в боротьбі між католицькою меншістю та протестантською більшістю.
У 1171 р. король Генріх II вторгся в Ірландію і проголосив себе її верховним правителем, тим самим фактично поклавши кінець незалежній гельській Ірландії. До 1250 р. більша частина Ірландії була завойована, проте ірландці продовжували боротьбу проти англійців і їх політичного панування. Протягом майже ста пятидесяти років - з 1338 до 1485 р. - увага англійських королів була відвернута Столітньою війною та війною Червоної та Білої троянд. Але наприкінці XV ст. король Генріх VII поновив спроби англофікувати Ірландію, заборонивши змішані шлюби та поставивши вимогу обовязкового знання англійської мови.
У 1541 р. Генріх VIII проголосив себе королем Ірландії, проте так і не зміг завоювати країну. До 1558 р., коли на престол зійшла Єлизавета І, Англії не вдавалось відновити повний контроль над Ірландією, її політика включала і спробу залучити ірландців в англіканство, для чого була створена Ірландська церква. Проте, знадобились чотири війни, щоб англійська армія змогла завдати поразки силам католиків. В 1601 р. англійці остаточно взяли гору. Серед найбільш завзятих та небезпечних супротивників англійців були вожді ольстерських племен, які мешкали в північній частині Ірландії. Після поразки багато їхніх прихильників втекли в католицькі райони Європи.
У 1607 р. король Яків І, спадкоємець Єлизавети, посилив тиск на ірландців. «Ви лише напівпідданні, і тому вам призначена лише половина прав», - казав він. Ці слова він підкріплював загарбанням маєтків ірландських князів-католиків, частина яких ще раніше покинула країну, і роздавав великі земельні ділянки, здебільшого на півночі Ірландії, англійським та шотландським поселенцям. Протягом наступних тридцяти трьох років в північній частині Ірландії оселилось сто тисяч протестантів, вірних англійській короні.
В середині XVII ст. з особливою жорстокістю ірландців громив Олівер Кромвель. Але дійсно переломним моментом стала битва при Бойні, яка сталася в 1690 р. Перемога англійців завершила встановлення протестантського панування на півночі Ірландії, яке існує і зараз. Як переможці, так і переможені культивують стародавні ворожість та ненависть, проводять паради та демонстрації, які періодично вибухають спалахами насилля.
Дискримінація була ще більше посилена англійськими законами початку XVIII ст., за якими католикам заборонялось займати політичні посади, спадкувати чи купувати землю. Повільний та складний процес перегляду цих законів почався під час правління Георга III (1760-1820 рр.) і досяг своєї кульмінації з прийняттям у 1829 р. Акту про звільнення, який відкрив католикам можливість вести нормальне громадське та політичне життя. Але навіть і тоді від католиків, які займали офіційні посади, вимагалось присягати у вірності протестанту-престолонасліднику, відмовлятися від визнання мирської влади папи римського і не уживати нічого, що могло б послабити владу протестантів. Зараз діючий британський закон все ще забороняє католикам вступати на трон, а також займати деякі інші пости, наприклад, регента, лорда-канцлера та лорда-держателя Великої печатки.
Протягом XIX ст. політичні діячі Ірландії неодноразово намагались домогтися для Ірландії самоврядування. Цю боротьбу очолило Ірландське республіканське братство (ІРБ) - попередники Ірландської республіканської армії (ІРА).
Під час «пасхального повстання» проти англійських військ у квітні 1916 р. ІРБ вдалося захопити декілька будівель в Дубліні. Добровольці ІРБ проголосили незалежну республіку і протримались тиждень, поки англійська армія не змусила їх здатися. Страта пятнадцяти лідерів повстання зворушила країну і викликала партизанську війну проти англійців, яка йшла протягом пяти наступних років. Наприкінці 1921 р. Лондон нарешті погодився на розподіл острову. Двадцять шість католицьких графств півдня утворили незалежну Республіку Ірландія, а Британія зберегла контроль над шістьма північними графствами, відомими під загальною назвою Ольстер, в яких переважали протестанти. Протягом більшої частини наступних пятидесяти років політична напруга була невеликою і обом сторонам в Північній Ірландії вдавалось співіснувати відносно мирно.
Але цей крихкий спокій зрушився наприкінці 60-х рр., коли Англія почала більш жорстоко підходити до проблеми Ольстеру. Громадянська непокора англійській владі переросло в тероризм у 1970 р., коли бойові групи ІРА почали вуличну війну проти британських «окупантів». Метою ІРА було розпалити полумя «прекрасних днів» боротьби за незалежність Ірландії, домогтися виходу британських військ і воззєднати Південь і Північ країни. Проте, навіть самі давні прихильники ІРА були шоковані її жорстокістю, їхньою мішенню були не тільки протестанти і британська влада, а і католики, які відмовлялись їх підтримувати. Бойовики протестантів відповідали створенням власних напіввоєнних формувань і проведенням тактики терору.
Англія відповіла введенням попереджувального утримання та інтернування без суду - заходами, проти яких повсюдно і різко виступали католики та учасники рухів за громадянські права. В серпні 1969 р. були введені додаткові війська. А до 1972 р. чисельність військ, які отримали статус «сил порядку», з кількох сотень в 1968 р. збільшилась до 22 тисяч чоловік. В той же час збільшились і масштаби насилля. 30 березня 1972 р. британський парламент призупинив роботу стормонту (законодавчих зборів) Північної Ірландії і запровадив пряме правління з Лондону.
В умовах надзвичайного стану 8 березня 1973 р. в Північній Ірландії відбувся референдум з питання чи залишатися Ольстеру в складі Великобританії. Католики бойкотували цей референдум, а протестанти висловились за збереження союзу. В червні того ж року британський уряд остаточно скасував стормонт.
В цей же час почалися пошуки мирного врегулювання проблеми. В жовтні 1971 р. відбулася зустріч премєр-міністрів Великобританії, Ірландії та Північної Ірландії з питання розвязання кризи, але в ході її між учасниками виникли гострі суперечності. В грудні 1973 р. на черговій зустрічі в містечку Саннінгдейл під Лондоном вдалося досягти важливої угоди про створення міждержавного консультативного органу - Ради Ірландії - з міністрів та парламентарів Ірландської Республіки та Північної Ірландії для обговорення загальноірландських проблем. Але гостроти кризи Саннінгдейльска угода не зняла, тому що протестантські екстремісти розцінили її як пряму зраду Лондоном їхніх інтересів.
У квітні 1974 р. Північну Ірландію відвідав премєр-міністр Великобританії Г.Вільсон і запропонував свою програму встановлення миру в регіоні. Вона передбачала якнайскорішу ратифікацію Саннінгдейльскої угоди та нейтралізацію збройних екстремістських угрупувань як з протестантського, так і з католицького боків. У відповідь протестанти провели загальний страйк в Ольстері. Щоб перешкодити дезорганізації економіки, уряд знову 19 травня 1974 р. ввів в Ольстері надзвичайне становище, а через декілька днів розпустив північноірландську асамблею, повернувшись до прямого правління з Лондону. 19 липня того ж року британський парламент прийняв «Північноірландський конституційний акт», за яким передбачалось створення в Ольстері нового виборного дорадчого органу - конституційного конвенту. Але з-за саботажу, організованого протестантськими екстремістами, вибори до конвенту були відкладені.
Під час правління М. Тетчер британський уряд зайняв більш жорстоку позицію з приводу ольстерської кризи. Це повязане було з поширенням насильства і з позицією самої М. Тетчер з цього приводу. Вона виходила з того, що Північна Ірландія - це частина Великобританії і ніяких відступів бути не може. В 1984 р. М. Тетчер сказала: «Я ясно заявила, що обєднана Ірландія - це рішення, яке виключено. Друге рішення - конфедерація двох держав. Воно також виключено. Третє рішення - спільне управління. І воно виключено - це було б приниженням суверенітету».
Проте, враховуючи ситуацію, М. Тетчер в листопаді 1985 р. пішла на підписання в Хіллсборо (передмісті Белфасту) англо-ірландської угоди, яка включала до себе три важливих елементи:
- підтвердження принципу, що більшість повинна погодитися з будь-якими змінами в статусі Північної Ірландії і що сучасна більшість не
бажає тут ніяких змін, але в майбутньому, якщо більшість виступить на
підтримку обєднання Ірландії, то уряди двох держав беруть на себе
зобовязання сприяти такому обєднанню;
- поступова передача влади місцевим органам управління;
- створення «Міжурядової наради» для вирішення питань безпеки на
кордоні і правосуддя - спільний британсько-ірландський орган.
Але ця угода на цей раз викликала вже незадоволення з боку протестантів.
В той же час угода сприяла деякому прогресу в покращанні життєвого рівня католиків в Ольстері, їх почали приймати на різні посади в суспільному секторі (хоча в приватному секторі їх доля невелика), В 1989 р. було введено в дію нове, більш жорстоке антидискримінаційне законодавство.
Ще далі пішов наступний премєр-міністр Дж. Мейджор. На початку 1995 р. він висунув новий план врегулювання Ольстерської кризи. Він передбачав заснування нової Північноірландської асамблеї, до якої повинно увійти 90 депутатів і в якій влада буде поділена між протестантською більшістю (60% населення) і католицькою меншістю. Асамблея повинна володіти законодавчими та адміністративними повноваженнями. Окрім асамблеї передбачається створення загальноірландського органу з депутатів Північноірландської асамблеї та Ірландського парламенту з адміністративними та консультативними повноваженнями.
План передбачає, що уряд Ірландії відмовиться від домагань на Північну Ірландію. Великобританія визнає право народу Північної Ірландії самостійно визначити свою долю. Обидва уряди беруть зобовязання гарантувати громадянські, політичні і культурні права північноірландців. Дж. Мейджор пообіцяв провести окремі референдуми в Ірландії та Північній Ірландії з питання про майбутнє Ольстеру.
Мабуть вперше партія Шінн фейн (політичне крило ІРА) визнала цей план, як прогресивний крок в розвязанні кризи. В той же час юніоністи висловились проти цього плану.
Після приходу до влади в 1997 р. лейбористів їх лідер Е. Блер здійснив подальші кроки, спрямовані на врегулювання проблеми. Він двічі відвідав Північну Ірландію, зустрічався з лідерами партії Шінн фейн, почалися багатопартійні переговори. Не все в цих переговорах йшло гладко, але, як вважають, зрушення в процесі врегулювання є найбільш значними за всю історію конфлікту. Нарешті переговори закінчилися тим, що в квітні 1998 р. була підписана угода про політичне врегулювання в Ольстері. Цю угоду підписали лідери восьми партій та організацій Північної Ірландії, а також голови урядів Великобританії та Ірландії. Ця угода передбачає створення Північноірландської асамблеї з 108 депутатів, а обрані з цього числа 12 міністрів візьмуть на себе функції уряду Ольстеру, однак, з обмеженими правами та повноваженнями. Після цього асамблея повинна сформувати раду «Північ - Південь» для поширення контактів поміж Ольстером та Ірландією. 22 травня того ж року ця угода була підтверджена референдумом, який пройшов в Ольстері та Ірландії. В той же час питання про те, в складі якої держави буде знаходитись Північна Ірландія, ця угода не вирішила.
Друга половина XX ст. характеризується посиленням інтеграційних процесів у світі. Не обійшла стороною ця хвиля і Великобританію. Але на цьому шляху вона зіштовхнулася з багатьма труднощами. Найбільш відомим прикладом інтеграції стала Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), створене в 1957 р. Францією, ФРН, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Але Великобританія до нього тоді не увійшла.
Ще в 1956 р. Великобританія висунула проект створення «зони вільної торгівлі», учасниками якої могли стати всі країни Європи. Проект передбачав поступову ліквідацію митних барєрів і квот на промислові товари між учасниками «зони», але не торкався сільськогосподарської продукції і не вносив ніяких змін у взаємовідносини із заморськими територіями. Можна сказати, що Великобританія хотіла очолити інтеграційний процес в Західній Європі на своїх умовах, спираючись на свої «особливі відношення» із США. Але Франція заперечила і в 1958 р. проект «зони вільної торгівлі» був відхилений.
В цих умовах, в червні 1959 р. у Стокгольмі відбулася нарада представників Великобританії та ряду країн, які з різних причин не змогли або не побажали приймати участь в діяльності ЄЕС (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція І Швейцарія). На ній було вирішено утворити «малу зону вільної торгівлі» відповідно до англійського плану. Це обєднання отримало назву Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
Але ЄАВТ в подальшому не так ефективно просувалась на шляху інтеграції, як ЄЕС. Це було повязане з тим, що вона обєднувала країни, порівняно мало повязані між собою. І вже з 1961 р. Великобританія почала здійснювати спроби до вступу в ЄЕС, але цьому постійно протидіяла Франція. І тільки після сходу з політичної арени президента Франції Ш. де Голля їй вдалося здійснити ці намагання.
В червні 1971 р. англійським представникам вдалося досягти попередньої домовленості про умови вступу Великобританії до ЄЕС. Великобританія зобовязувалась протягом півтора року поступово відмінити митні збори в торгівлі з країнами ЄЕС і підтягнути свої низькі ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня цін «шістки». Розмір фінансового внеску Великобританії до бюджету ЄЕС повинний був до початку 80-х рр. досягти майже чверті всіх внесків до казни ЄЕС.
В жовтні 1971 р. парламент затвердив рішення про вступ Великобританії до ЄЕС, а в січні 1972 р. премєр-міністр Е.Хіт підписав договір про приєднання Великобританії до ЄЕС, Євратому та Європейського об'єднання вугілля та сталі з 1 січня 1973 р. Тоді ж членами ЄЕС стали Данія та Ірландська Республіка.
Вступ до ЄЕС був неоднозначне сприйнятий англійським суспільством. У нього були як прихильники, так і супротивники. І внаслідок цього в червні 1975 р. відбувся референдум з цього питання. Приблизно дві третини тих, хто взяв участь у референдумі, висловились за участь Великобританії в ЄЕС, після чого це питання стало втрачати свою гостроту.
За роки перебування Великобританія дуже часто намагалась проводити в рамках ЄЕС (зараз Європейський Союз - ЄС) самостійну політику, яка не співпадала з позицією інших країн-учасниць Союзу: з питань введення єдиної валюти, скасування прикордонного контролю, проведення єдиної соціальної політики, зокрема, введення єдиного нормування праці та запровадження мінімальної погодинної ставки заробітної плати, тощо.
Двічі зазнавши поразки на парламентських виборах 1987 і 1992 р., Н.Кіннок (лідер партії, який ще у 80-х рр. започаткував поворот до відновлення лейборизму) добровільно пішов у відставку з посади лідера лейбористів. Його спадкоємцеві Дж. Сміту з трудом вдавалося зберігати внутріпартійну рівновагу між представниками колективних членів партії (насамперед профспілок), які прагнули відродження робочих традицій лейборизму, і групою нових лідерів - Е. Блера, Г. Брауна, П. Мендельсона й ін., які спиралися на індивідуальних членів партії у виборчих округах та бажали глибоких реформ у лейборизмі. Зокрема, вони вимагали скасування права профспілок на «блокове» голосування і поширення принципу «одна людина - один голос» на всіх членів партії без винятку. Сміт відхилив цю вимогу, однак знизив квоту голосів, що належали тред-юніонам, з 40 до 30%. Таке рішення було лише тимчасовим компромісом, що і підтвердили вибори нового лідера партії у червні 1994 р., через місяць після раптової кончини Дж. Смита. Зібравши 57% голосів, вже в першому турі виборів переміг Блер.
Біографія Ентоні Блера (Ентоні Чарлз Лінтон Блер) зовсім не типова для керівників Лейбористської партії. Він народився 6 травня 1953 р. у родині процвітаючого юриста, а пізніше - викладача юриспруденції в престижному Даремському університеті. Блер навчався у привілейованій приватній школі в столиці Шотландії Единбурзі, потім - в Оксфордському університеті. У 1975 р. він одержав диплом юриста і незабаром почав працювати в юридичній конторі А.Ірвіна (пізніше лорда і члена кабінету міністрів), що спеціалізувалася на веденні справ тред-юніонів.
Ще в Оксфорді Е. Блера захопили ідеї етичного соціалізму, і по закінченні університету він вступив у Лейбористську партію. Юридична практика допомогла швидко встановити потрібні для початку політичної карєри звязки у колах профспілкового і лейбористського керівництва, і в 30 років він уперше стає членом парламенту, а через пять років перетворюється з простого «задньолавочника» в члена тіньового кабінету, де послідовно займає посади тіньових міністрів енергетики, зайнятості і (вже при Сміті) внутрішніх справ.
Восени 1994 р. на конференції Лейбористської партії Блер заявив про намір запропонувати нове формулювання знаменитого «четвертого пункту» Статуту, що називав метою партії усуспільнення засобів виробництва. Була розгорнута широка дискусія з цього питання, у ході якої сам лідер партії обїхав усю країну і виступав перед десятками тисяч чоловік. Перший успіх ця кампанія принесла навесні наступного року, коли за скасування «четвертого пункту» висловилася конференція лейбористів Шотландії. Опублікований незабаром новий текст статті називав метою партії створення «динамічної економіки, у якій підприємництво, ринок і конкуренція тісно взаємодіють з партнерством і кооперацією». Спеціально скликана позачергова конференція Лейбористської партії 29 квітня 1995 р. затвердила це формулювання «четвертого пункту». «Ідеологічна перебудова партії відбулася», - заявив після цього Блер.
Скасування «четвертого пункту» стало вихідним рубежем формування концепції «нового лейборизму». Вона ставила метою створення соціально орієнтованої ринкової економіки, у якій індивідуальна ініціатива і заповзятливість поєдналися б з колективізмом («комунітаризмом», за термінологією Блера) громадянського суспільства і соціальною відповідальністю держави. Відповідно і партія повинна остаточно порвати з класовим виглядом минулих років і перетворитися в справді національну партію, що виражає інтереси всіх громадян. Багато в чому ця концепція народилася з теоретичних представлень етичного соціалізму. «Після колапсу комунізму, - заявив в одній з промов Блер, - стало очевидно, що тільки етична база соціалізму витримала іспит часом». Але іншим її джерелом стала практика соціально-ліберального реформаторства американських демократів на чолі з Клінтоном, близьке знайомство з яким Блер звів ще до обрання того президентом США і підтримував усі ці роки. Про те ж свідчить і наближення позицій «нових лейбористів» і британських лібералів-демократів, яке намітилося у 1996 р.
Ідеологічна перебудова і рішучий рух Лейбористської партії до центру забезпечили їй приголомшуючий успіх на парламентських виборах у травні 1997 р. 13,5 млн. виборців (43,2%) віддали голоси лейбористам, проти 9,6 млн. (30,7%) за консерваторів і 5,2 млн. (16,8%) за ліберальних демократів. Лейбористи завоювали 419 депутатських мандатів (у тому числі понад сто жінок) - більше ніж коли-небудь, у своїй історії, консерватори повинні були задовольнитися лише 165 місцями, а ліберальні демократи провели 46 депутатів. У свої 44 роки Ентоні Блер став наймолодшим премєр-міністром Великобританії з часів У.Пітта-молодшого. «Ми перемогли як нові лейбористи, - проголосив він, - і ми будемо керувати як нові лейбористи!»
Насамперед, Блер заспокоїв ділові кола, які прагнули зберегти завоювання «ери Тэтчер», заявивши про відмову від перегляду проведених у 80-х рр. змін в індустріальних відносинах і підприємництві. Дійсно, економічна політика лейбористського кабінету великою новизною не відрізнялася, оскільки основні структурні перетворення британського господарства вже стали фактом, що здійснився. Інша справа - соціальна і політична перебудова.
Головним напрямком у діяльності кабінету Блера стала конституційна реформа. За задумом премєр-міністра і його прихильників вона повинна була включати надання автономії Шотландії й Уельсу і більшій самостійності девятьом регіонам Англії, реформу виборчого закону з метою часткової відмови від мажоритарної системи, перетворення верхньої палати парламенту і введення її виборності, розробку нового законодавства про свободу інформації, прийняття Білля про права і деякі інші заходи. У підсумку в нове століття Великобританія змогло б вступити обновленою країною, яка більше відповідає духу часу.
Реалізація програми конституційної реформи на справі зажадала набагато більш великих зусиль і часу, ніж представлялося її творцям, та й проходить вона аж ніяк не гладко. Лише в 1999 р. вдалося домогтися перших успіхів на цьому шляху. Були проведені вибори до національних асамблей Шотландії й Уельсу. Але, наприклад, у Шотландії більшість місць в асамблеї дісталося не лейбористам, і навіть не Шотландській національній партії, а ліберал-демократам. Процес автономізації англійських регіонів практично заморожений. Введення виборності палати лордів відкладено на невизначений час, а поки вдалося лише домогтися часткового скасування спадкоємного принципу її формування, зберігши членство в ній для довічних перів.
Немаловажним елементом конституційної реформи є і питання про долю монархії.
У ході проведення конституційної реформи, більшість напрямків якої розроблялися лібералами і соціал-демократами ще в середині 80-х рр., загальмувався і процес зближення лейбористів і ліберальних демократів. Останні все частіше виявляють невдоволення повільними темпами реформ. Блер, наприклад, дав чітко зрозуміти, що не має наміру поспішати з реформою виборчого законодавства, настільки важливої для ліберал-демократів. І навпаки, намітилося деяке зближення позицій лейбористів і консерваторів, зокрема в питанні про реформу палати лордів.
Тактичні маневри «нових лейбористів» і труднощі в проведенні реформ проте не заперечують головного: проведені консерваторами перетворення соціальних відносин і структури господарства лейбористи прагнуть доповнити і скорегувати не менш рішучими політичними реформами. Лише в області зовнішньої політики курс лейбористського уряду більш традиційний. Англія продовжує розвивати і зміцнювати особливі відносини зі США і НАТО, що особливо проявилося в ході подій у Югославії навесні 1999 р. У відносинах з ЄС лейбористи відразу після приходу до влади оголосили про приєднання до Соціальної хартії, але в питанні про єдину валюту продовжують витримувати дистанцію. Більш того, Блер неодноразово заявляв про необхідність для Англії зайняти провідні позиції в Європі. Визначеного успіху вдалося домогтися лейбористам в ослабленні напруженості в Північній Ірландії, однак кінця Ольстерскій кризі поки не видно.
Істотної шкоди іміджеві лейбористського уряду завдали події осені 2000 р. Спочатку викликала осуд неадекватна реакція кабінету на бензинову криза, яка прокотилася Європою і не минула Англії, коли в умовах швидкого росту цін на моторне паливо уряд барився і вичікував, не починаючи рішучих кроків по зниженню імпортних зборів.
А потім на країну обрушилися удари стихії, що викликали найсильніші за останні півстоліття повені в більшості графств, які завдали збиток, оцінюваний у 2 млрд. ф.ст.
В цілому ж це був успішний період для лейбористського уряду. За популярністю наприкінці ХХ ст. вони майже удвічі випереджали консерваторів. Цьому сприяв гарний стан економіки. До рекордно низького понизився рівень безробіття (близько 1 млн. чоловік). При цьому лейбористи обіцяли на початку XXI ст. зовсім покінчити з цією проблемою.
Виступаючи 29 вересня 1999 р. на щорічній конференції партії Блер пообіцяв, що надалі у діяльності його уряду буде домінувати «прогресивна політика і буде створене суспільство, засноване не на привілеях або класовому походженні, а на рівності». Серед завдань уряду були названі будівництво за 3 роки 37 лікарень, підготовку ще 7 тис. лікарів та 15 тис. медичних сестер; отримання вищої освіти половиною дорослого населення та ін.
Врешті-решт здійснення цих та інших завдань принесли перемогу лейбористам на виборах 2001 та 2005 р.
травня 2005 р. відбулися останні вибори, які принесли такі результати: лейбористи - 35,2% голосів = 356 місць (зараз 354); консерватори - 32,3% = 197 місць (зараз 196); ліберал-демократи - 22% = 62 місця (зараз 62); решта - 10,5% = 31 місце (зараз 34).
Література
тетчер лейбористський консервативний інтеграція
1.Бурджалов Ф.Э. Государственно-монополистическая политика доходов: концепции и практика. (По материалам Великобритании). - М., 1973.
2.Городецкая И.Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии. 1945-1970. - М., 1974.
.Жигалов И.И. Современная история Великобритании (1945-1975). - М., 1978.
.Зуев В.Н. Англия и Общий рынок. - М., 1988.
5.Кертман Л.Е. География, история и культура Великобритании. - М., 1979.
6.Корсаков К.Н. История Великобритании. - М., 1997.
7.Крылова Н.С. Английское государство. - М., 1981.
.Матвеев В.А. Британия вчера и сегодня. - М., 1989.
.Милибенд Р. Парламентский социализм. Исследования политики лейбористской партии. - М., 1964.
.Осадчая Ж.Ф. Современный лейборизм: идеология и политика. - М., 1977.
11.Перегудов С.П. Лейбористская партия в социально-политической системе Великобритании. - М., 1975.
12.Политические сдвиги в странах Запада: конец 70-х - 80-е годы / Отв. ред. С.П. Перегудов. - М., 1989.
13.Сванадзе Л.Н. Великобритания: консерваторы и проблемы послевоенного развития. 1945-1955. - М., 1984.
.Согрин В.В. Современная историография Великобритании. - М., 1991.
.Очерки политической истории Великобритании. - Ростов-на-Дону, 1992.
16.Трухановский В.Г. Новейшая история Англии. - М., 1958.