Вбивство через необережність
Зміст
Вступ
. Соціально-правова обумовленість криміналізації діяння (дії чи бездіяльності) вбивство через необережність
. Кримінально-правова характеристика складу злочину вбивство через необережність
. Покарання за злочин вбивство через необережність
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Вбивство спрадавна вважалося злочином проти людини і засуджувалося як мораллю, так і системою норм і правил, що мають силу закону. Заборона на вбивство була одним з перших табу в людській культурі. Багато в чому це пояснювалося необхідністю продовження роду і зміцнення суспільства. Свобода вбивства загрожувала людству винищуванням, тому спочатку вбивство було засуджене і заборонене в локальних співтовариствах - союзах, племенах і т.д. У міру становлення крупніших людських співтовариств, аж до державних обєднань, табу на вбивство придбало форму закону, обовязкового для всіх членів співтовариства. Відомо, що перші законно-положення (як написані, систематизовані сукупності норм і правил поведінки, а також заборон) формуються на основі загальноприйнятих норм моралі, що сформувалися і закріпилися в законах. Вбивство трактується як злочин практично у всіх законодавчих системах - стародавніх і сучасних. Посягання на чуже життя може бути виправдане мораллю і законом лише у виняткових випадках. Для різних суспільств, культур, політичних систем, ці випадки різні. Наприклад, мусульманські норми і правила, закріплені в Корані, не передбачають покарання за вбивство невірного: «І вбивайте їх, де зустрінете, адже спокуса - гірше, ніж убиение». Тоді як вбивство правовірного по шаріату повинно каратися смертю. Одна з перших заповідей Біблейського Мойсея, що визнаються як іудеями, так і християнами, свідчить: «Не убий». Старозавітні правила, що мали для стародавніх іудеїв силу закону, дуже конкретно визначають вбивство як антигромадське діяння. Якщо, згідно Біблії, перший вбивця на Землі Каїн був покараний вічним вигнанням, то згодом за заподіяну іншому смерть вважалася смерть: «Хто ударить людину, так, що він помре, та буде зраджений смерті, а якщо хто з наміром убє ближнього підступно (і прибіжить до жертовника), то і від жертовника мого бери його на смерть». У сучасних системах вбивство розглядається як один з найтяжчих злочинів і передбачає суворе покарання, аж до страти у ряді країн.
Актуальність теми: концепція правової держави завжди повязується, перш за все, з ідеями природних невідчужуваних прав людини, з їх визнанням, повагою та охороною з боку держави. Конституція України закріпила головне природне право кожної людини - право на життя: «Кожна людина має невідємне право на життя». Актуальності дослідження набуває у звязку з необхідністю осмислення відповідних положень нового КК України - перш за все з метою найбільш точного розуміння (тлумачення) кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на життя, їх правильного застосування та подальшого вдосконалення.
Метою дослідження є комплексна кримінально-правова характеристика вбивства з необережності, передбаченого статтею Кримінального Кодексу України.
Поставлена мета зумовила необхідність розвязання таких головних завдань:
охарактеризувати вбивство, як найтяжчий злочин проти життя;
проаналізувати вбивство з необережності;
визначити кваліфікуючі ознаки вбивства з необережності;
дослідити покарання за злочин вбивство через необережність.
Обєктом дослідження є кримінальне законодавство України.
Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за вчинення вбивства з необережності.
Методи дослідження. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його обєкта та предмета. Методологічне підґрунтя роботи склали філософські, загальнонаукові методи пізнання, а також спеціальні методи правової науки. Широко використано діалектичний метод, який вимагає врахувати загальний взаємозвязок і постійний розвиток явищ. Цей метод знаходить відображення в конкретних законах діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення, а також в категоріях діалектики - поняттях, які відображають всезагальні звязки буття (сутність і явище, зміст і форма, можливість і дійсність, одиничне, особливе і загальне).
У процесі здійснення дослідження використовувалися формально-логічні методи та прийоми обробки інформації (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, екстраполяція, абстрагування та ін.). Особливе місце в методології досліджень посів системно-функціональний метод: обєкти дослідження розглядаються як системи, що складаються з ряду елементів і виконують певні функції стосовно інших систем. Системний підхід орієнтував дослідження на розкриття цілісності обєктів, виявлення різноманітних типів звязків і зведення їх в єдину теоретичну концепцію, а також на встановлення взаємодії обєкта як цілісної системи із зовнішнім середовищем. Під час структурного аналізу виділялися окремі елементи цих систем, надавалася їх функціональна характеристика.
У ході дослідження використовувалися спеціально-наукові юридичні методи: метод нормативно-догматичного аналізу (техніко-юридичний) було використано при тлумаченні юридичних текстів - внутрішньодержавних нормативних актів, які стосуються державного управління.
При здійсненні дослідження використовувалися й інші методи, зокрема статистичний, лінгвістичний та ін. Використання достовірних методів наукового пізнання дозволило дійти науково обґрунтованих висновків.
Структурно робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
1. Соціально-правова обумовленість криміналізації діяння (дії чи бездіяльності) вбивство через необережність
Основними завданнями, що постають перед юридичною наукою і державою, є забезпечення дотримання прав і свобод громадян. У статті 27 Конституції України зазначено: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обовязок держави - захищати життя людини». Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено.
Дослідженню проблем кримінально-правової протидії злочинам проти життя та здоровя особи в юридичній літературі приділено достатньо уваги. Їх вивчали такі вчені: Бажанов М., Баулін Ю., Борисов В., Бородін С., Глушков Б., Грищук В.,Читлов Д., Шульга А. Конституція України (ст. 3) проголошує, що людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоровя особи, визнаються одними з найнебезпечніших. Відповідальність за них передбачена розділом II Особливої частини КК, який називається «Злочини проти життя та здоровя особи». Цим розділом охоплюється три види злочинних посягань: а) злочини проти життя особи; б) злочини проти здоровя особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоровя особи.
В сучасній теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Одні автори вважають, що вбивство - протиправне умисне чи з необережності позбавлення життя іншої людини. На думку інших авторів, вбивство - передбачене кримінальним законом, винне, суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Навроцький В.О. визнає вбивство як протиправне винне насильницьке позбавлення життя людини. Згідно чинного КК України (ч. 1 ст. 115), вбивство - умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивство відноситься до групи злочинів, які посягають на життя людини. Закон охороняє від злочинних посягань не життя саме по собі як поняття біологічне, повністю підпорядковане закономірностям природи, а життя людини, як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку різноманітних суспільних відносин. Обґрунтовується висновок про те, що поняття вбивства, яке дається у ч. 1 ст. 115 КК, в цілому відображає всі суттєві ознаки вбивства. Таке поняття вбивства могло б бути нормативною основою його типової юридичної конструкції. Однак законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки, що призвело до неоднозначного розуміння змісту цього поняття. Зокрема, воно не називає того, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини необхідно (логічно) назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. У звязку з цим запропоновано виключити із назв ст. 116, 117, 118 КК слово «умисне», оскільки закон чітко визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Умисне позбавлення життя - вбивство, існує віддавна і постійно супроводжує людство. У зводі законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) знаходимо: «Якщо жінка дозволила вбити свого чоловіка із-за іншого чоловіка, то цю жінку повинні посадити на палю». Збереглися літописи, що засвідчили подібні факти і в історії Київської Русі. Особливо відзначився на початку ХІХ століття князь Святополк, який після смерті 15 липня 1015 р. князя Володимира вирішує вбити своїх братів з метою одноособового захоплення влади. Обєктивна сторона будь-якого умисного вбивства полягає в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. Вбивство може вчинятись шляхом не лише активної, але і пасивної поведінки. Психічний вплив на потерпілого, який може бути досить різноманітним, мас свою специфіку під час вчинення вбивства, тобто він дістає прояв у безпосередньому психічному впливі на потерпілого: психічна діяльність спрямовується на іншу особу для позбавлення її життя (наприклад, погроза, яка викликала переляк, що призвів до паралічу серця; підмовляння до спричинення собі смерті малолітнього чи особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством). У таких випадках на життя потерпілого не спрямовується ніяка механічна, зокрема мязова сила вбивці.
Також з обєктивної сторони всі злочини проти життя є злочини з матеріальними складами, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільне небезпечного наслідку - смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120) - наслідку у виді самогубства або замаху на нього. Обовязковою ознакою обєктивної сторони цього складу злочину є наявність причинного звязку між діянням і наслідком. Потерпілими при вбивстві визнаються лише фізичні особи.
Оскільки обєктом вбивства є життя людини, необхідно, щоб людина, на життя якої посягають, вже народилася і ще не померла. Встановлення початкової межі людського життя є завданням складним і водночас необхідним. Автор розглядає поняття «народження» у декількох значеннях: 1) процес народження (початок фізіологічних пологів); 2) результат народження - поява дитини (констатація, наслідок). Народження - це певний природній процес, а тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якою «кожна дитина має право на життя з моменту визначення життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоровя», кримінально караним доцільно визнавати посягання на плід, який вже відокремився від матері внаслідок пологового процесу і є життєздатним.
Субєктивна сторона злочинів проти життя може характеризуватися: умисною виною (статті 115-118); необережною виною (ст. 119); умисною чи необережною виною (ст. 120). Мотив і мета, а також емоційний стан винного у ряді випадків є обовязковими ознаками складу вбивства: вони роблять його кваліфікованим (пункти 6, 7, 8, 9, 11 ч. 2 ст. 115) або навпаки привілейованим (ст. 116).
На сьогодні широкого розповсюдження набули особливо небезпечні злочини, а саме: серійні вбивства, терористичні акти, вбивства на замовлення. Особливість суспільної небезпеки умисних вбивств, вчинених на замовлення, полягає в тому, що вони завдають шкоди, яка не має відповідного еквіваленту, - людина позбавляється найціннішого - життя, найбільш небезпечним способом, найбільш небезпечними засобами.
Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінальне караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.
Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обовязок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обовязки щодо хворого). Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для зясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є субєктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності. Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу.
Склад злочину - це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (обєктивних і субєктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.
Термін «склад злочину» (corpus delicti) увів Ф. Фарінацій ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення. Поступово ця назва поширилась не тільки на кримінальні сліди, але й на обєктивний прояв злочинної поведінки, а відтак - і на внутрішню, субєктивну сторону злочину. Отож термін «склад злочину» в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке ж потрактування складу злочину простежується в роботах російських правознавців ХІХ ст. Цілком очевидно, що у своєму первісному значенні термін «склад злочину» означає лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин.
Склад злочину - це реальна система ознак, а не плід людської фантазії чи вигадок. Якщо ж це обєктивна реальність, то її можна пізнати й використати у практичній діяльності.
Встановлення обєкта злочину має велике теоретичне і практичне значення. Однак проблема обєкта злочину ще до кінця не вирішена. Наявна рівнобіжність тлумачення поняття обєкта злочину в кримінально-правовій науці як в нашій країні, так і за її межами.
Слід відзначити, що проблема обєкта злочину в нашій країні має власну історію та розвиток. Так, видатний юрист М. Таганцев вважав, обєктом злочину є: «юридична норма в її реальному бутті». А. Марголін визнав як обєкт злочину «інтереси громадян, суспільства, держави». Професор А. Піонтковський зробив висновок, що обєкт злочину - суспільні відносини. У юридичній літературі, є інші погляди, один з них: обєкт - це «благо, цінності».
Об`єкт як елемент складу злочину - це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.
У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об`єкта злочину, «вертикальна» класифікація об`єктів включає три рівні: загальний об`єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).
Загальним об`єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об`єктом як елементом складу злочину. По суті цей об`єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об`єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об`єктів злочину два види - родовий та безпосередній Під родовим об`єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об`єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об`єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. Родовий об`єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК, т.л., глава ІV «Злочини проти порядку управління». Родовим об`єктом виступають саме ці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечує впорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державного управління. Іноді родовий об`єкт злочину вказано в самій нормі кримінального закону. Якщо родовий об`єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об`єктом посягання.
Якщо родовий об`єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об`єктом посягання.
Під безпосереднім об`єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об`єкта як елементу складу злочину безпосередній об`єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб`єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об`єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об`єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об`єктом вбивства є життя людини. Безпосередній об`єкт злочину є конструктивною (обов`язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов`язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об`єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів.
«По горизонталі» безпосередні об`єкти можуть поділятися на основні та додаткові.
У кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення власне предмета злочину. Кудрявцев В. вважає, що предмет злочинів є «матеріальне виявлення відповідних суспільних відносин».
Є. Фролов під предметом злочину розуміє «такі предмети або речі, котрі є матеріальною підставою, умовою або свідченням існування певних суспільних відносин та шляхом вилучення, знищення, спотворення чи зміни, яких заподіюється шкода обєкту злочину». В. Тацій у предметі злочину «вбачає будь-які речі матеріально світу, з певними властивостями, з якими кримінальний закон повязує наявність в діях особи ознаки конкретного складу злочину». Російський правник Ю. Ляпушгов стверджує, що предметом будь-якої форми розкрадання можуть бути лише товарно-матеріальні цінності в будь-якому стані та формі, що мають економічну власність,а також гроші, як загальний еквівалент вартості. Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особа посягає на блага, що належать суб`єктам суспільних відносин. Своєрідність механізму заподіяння шкоди цінностям, що охороняються законом, полягає в таких випадках у тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світу призводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв`язків між людьми з приводу цих предметів. Предмет злочину має важливе значення в структурі складу злочину. При кваліфікації злочину виявляються найсуттєвіші риси конкретного суспільно небезпечного діяння шляхом співставлення його з інформаційною моделлю, закріпленої в законі. Включення предмета в комплекс ознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання і, в кінцевому підсумку, успішне вирішення завдань кваліфікації. Предмет злочину є ознакою складу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У ряді випадків він є обов`язковою (конструктивною) ознакою об`єкта злочину певного виду. Предмет злочину слід відрізняти від знарядь злочинних дій. Якщо предмет злочину - це те, на що впливає злочинець, то знаряддя - це предмети, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Як і безпосередній об`єкт, предмет може бути критерієм розмежування схожих злочинних діянь. Предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально караної контрабанди і контрабанди як адміністративного проступку. Ті, чи інші ознаки предметів посягання можуть бути пом`якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину або перетворювати його в особливо кваліфікований вид. Правильне встановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об`єкта, сприяє, в кінцевому підсумку, суворому дотриманню законності при розгляді судами кримінальних справ. Предмет злочину як самостійна ознака складу злочину завжди існує поряд з обєктом. Саме обєкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Однак, якщо обєкт злочину є обовязковою ознакою складу злочину, то предмет - факультативною.
Предмет має потрійне значення:
)предмет охоронюваних суспільних відносин;
)предмет злочину;
)предмет злочинного впливу.
Обєктивна сторона є одним з елементів складу злочину. Обєктивна сторона складу злочину - це зовнішня сторона злочину, яка характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю) у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або створення загрози їх настання.
Обєктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв`язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак - ситуацію вчинення злочину. Зв`язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1) ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньо характеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність, спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв`язок); 2) ознаки, що характеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час, обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання - ситуація). Більшість із цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі склади конкретних злочинів. Універсальною обов`язковою ознакою обєктивної сторони є лише діяння.
Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбачену кримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочинним діянням суб`єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, обєктивна сторона яких включає наслідки як обов`язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов`язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі умисного вбивства).
Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов`язкової ознаки складу злочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст. 165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов`язковість насідків для того чи іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону. Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (ст. 89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження - наслідок). За змістом наслідки злочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров`я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв`язку; 4) у вигляді іншої шкоди - дезорганізації нормальної діяльності установ (ч. 2 ст. 193). Наслідки, як ознака обєктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров`ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту - у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.
Суб`єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. В КК термін «суб`єкт злочину» не вживається. Його замінили висловом: «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчинені злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. Кримінальна відповідальність пов`язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб`єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи, за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти «суб`єкт злочину» та «особу злочинця». Суб`єкт злочину - це вік, осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця - поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні). Із поняттям особа злочинця пов`язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26), загальних начал призначення покарання (ст. 39), призначення більш м`якого покарання (ст. 44), застосування умовного засудження (ст. 45) тощо. Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають на індивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов`язує певні юридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти (ст. 26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудження за раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, що визначені ст. 7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великої суспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітні злочинці.
Субєктивна сторона складу злочину - це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її обєктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов`язані з вчиненням злочину. Субєктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в обєктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки - мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні. Субєктивна сторона складу злочину - це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв`язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля - це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв`язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку субєктивної сторони складу злочину.
Встановлення всіх ознак субєктивної сторони - це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому зясування субєктивної сторони має важливе значення. Вона виступає обовязковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від злочинності.
Отже, в теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Та за Кримінальним кодексом України, вбивство - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивству притаманні ознаки, які включають субєктивну та обєктивну сторони, субєкт та обєкт складу злочину, а також предмет.
. Кримінально-правова характеристика складу злочину вбивство через необережність
вбивство необережність покарання
Розглядаючи питання обєктів злочинів проти життя і здоровя необхідно зазначити, що в юридичній літературі, яка стосується цієї тематики, не дається поняття загального обєкта злочинів проти життя і здоровя. Щодо родового обєкта, то думки авторів розділилися так само, як і в теорії Загальної частини кримінального права. Одні автори вважають родовим обєктом людські блага - життя і здоровя або особу в цілому. Інші вчені-криміналісти визначають цей родовий обєкт крізь призму суспільних відносин. Поділяючи погляди представників останньої концепції, розглянемо її детальніше. Так А.І. Рарог вважає, що родовим обєктом злочинів проти людини є суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування особи, Р.Д. Шарапов - суспільні відносини, що забезпечують найцінніші блага людини: життя і здоровя, в основі яких лежать право на життя і право на здоровя90]; Л.Д. Гаухман - суспільні відносини, що забезпечують фізичні блага людини: життя і здоровя; В.О. Навроцький - суспільні відносини, в які вступає особа з приводу забезпечення своїх природних благ - життя та здоровя; Є.П. Побігайло - суспільні відносини, які забезпечують безпеку життя і здоровя людини.
Так само як і щодо поняття родового обєкта, в науці кримінального права немає одностайності при визначенні безпосереднього обєкта вбивства. Аналізуючи погляди вчених щодо даної проблеми, можна умовно виділити два підходи. Більшість авторів безпосереднім обєктом вбивства вважають життя або право на життя людини, а інші автори - суспільні відносини, в які вступає особа з приводу недоторканності природного права на життя або з приводу забезпечення життя людини. М.Г. Іванов, визнаючи життя людини як спосіб її біосоціального існування безпосереднім обєктом вбивства, стверджує, що родовий і безпосередній обєкти при цьому збігаються.
Окремі автори пропонують комбіноване розуміння безпосереднього обєкта вбивства. Так С.В. Бородін визначає безпосереднім обєктом вбивства життя людини і суспільні відносини, в якості субєкта яких вона виступає, а М.К. Аніянц стверджує, що разом з особою людини безпосереднім обєктом вбивства є суспільні відносини суспільства в цілому. М.Й. Коржанський оцінює таке визначення як невдале, бо, на його думку, особа і є сукупністю суспільних відносин і ще одна вказівка на суспільні відносини, хоч в цілому нічого не додає до цього поняття.
Розглянуті вище два підходи щодо визначення безпосереднього обєкта вбивства, на наш погляд, є непродуктивними. Перший з них з огляду на те, що особа розглядається поза суспільними відносинами. Ще Б.С. Нікіфоров свого часу писав, що «не можна відокремлювати інтереси особи від неї самої і потім виводити особу за рамки суспільних відносин». Має рацію також І.Я. Козаченко, який підкреслює, що біологічна суть людини поза суспільними відносинами не має для кримінального права самостійного значення. Представники іншого підходу, визначаючи безпосередній обєкт вбивства, ототожнюють людину, її життя з суспільними відносинами, що характерне для марксистської концепції.
Враховуючи викладене, визначимо загальний, родовий і безпосередній обєкти вбивства через необережність.
Загальним обєктом злочинів проти життя людини, як і всіх інших злочинів, є вся сукупність суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. У концентрованому вигляді коло цих відносин окреслене в ч. 1 ст. 1 КК України.
Родовим обєктом вбивства через необережність є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, предметом яких є забезпечення життя та здоровя людини.
Безпосереднім обєктом вбивства через необережність, на наш погляд, є охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини, предметом яких є життя людини.
Чинний Кримінальний кодекс України передбачає ряд складів злочинів, в яких одним із наслідків суспільно небезпечного діяння субєкта, заподіяння смерті потерпілому (потерпілим) через необережність. У наведених та інших випадках охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини, предметом яких є життя людини, виступають додатковим безпосереднім обєктом названих злочинів. Основним же безпосереднім обєктом тут є інші суспільні відносини. Таким обєктом, наприклад, злочину, передбаченого ч. 3 ст. 276, - охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, предметом яких є безпека руху та експлуатації транспорту. Згадані та інші такі ж норми кримінального кодексу України можна розглядати як спеціальні щодо норм, які містяться в ст. 119 КК України. При конкуренції загальної та спеціальної норм, згідно з виробленими теорією кримінального права принципами кваліфікації, застосовується спеціальна норма.
З обєктивної сторони вбивство через необережність має ті ж ознаки, що й вбивство, передбачене ч. 1 ст. 115 КК України. Воно характеризується трьома обовязковими ознаками: 1) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), 2) суспільно небезпечні наслідки, 3) причинний звязок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.
а) дія (бездіяльність) винного, що призвели до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, однак сама собою умисним злочином не є або таким не визнана (наприклад, винний відштовхує потерпілого, останній падає, від поштовху бється головою об гострий виступ сходів і одержує смертельну травму), за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися лише за ч. 1 ст. 119 КК України;
б) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, проте цей склад не включає смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження як обовязкову чи альтернативну ознаку його обєктивної сторони (наприклад, основний чи кваліфіковані склади хуліганства); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має розглядатись як сукупність злочинів і кваліфікуватися за відповідною статтею (частиною статті);
в) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обовязкову чи альтернативну ознаку його обєктивної сторони (наприклад, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів - за відповідною частиною статті Особливої частини КК України, що передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження», і за ч. 1 ст. 119 КК України.
Зазначимо, що вживання законодавцем у назві і тексті статті 119 КК України поняття «вбивство» є нелогічним. Якщо взяти поняття «вбивство» в тій редакції, що викладена в ч.1 ст.115 КК України, то, наприклад, назва т.. 119 КК України буде виглядати так: «Умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині через необережність».
Отже, виходячи з такого буквального розуміння назви і змісту диспозицій норм цієї статті КК, її застосування стало проблемним для правоохоронних органів, оскільки одночасно наявність умисної та необережної форм вини під час вчинення одного конкретного вбивства унеможливлюється. Вихід з такої ситуації бачиться в двох варіантах: а) визначити в ч.1 ст.115 КК України вбивство як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити назву і диспозиції норм т.. 119 КК України, вилучивши з них поняття «вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя». Другий варіант видається доцільнішим. Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання смерті іншої людини (потерпілого). Факультативні ознаки обєктивної сторони (місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка вчинення вбивства) не є обовязковими ознаками вбивства через необережність, а тому на його кваліфікацію не впливають.
Обовязковою ознакою субєктивної сторони вбивства через необережність є вина у формі необережності, яка, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України, поділяється на два види: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.
Вбивство через необережність у разі злочинної самовпевненості буває у тих випадках, коли субєкт, вчиняючи діяння, передбачав можливість настання смерті людини, але легковажно розраховував на її відвернення.
Важливе значення має відмежування вбивства через необережність при злочинній самовпевненості від вбивства з непрямим умислом. Вчиняючи вбивство з непрямим умислом, С.В. Бородін справедливо зазначає, що, винний передбачає не лише можливість, але й вірогідність настання смерті потерпілого саме в цьому випадку. Тобто він свідомо припускає можливість настання смерті конкретного потерпілого і погоджується або ставиться байдуже до такого результату власного діяння. Ставлення ж до настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості полягає в тому, що субєкт, передбачаючи такий результат, розраховує на якісь конкретні обставини (власні здібності, фізичну силу, досвід, поведінку інших людей, сили природи, фізичні чи хімічні закони, технічні властивості транспортного засобу, інших машин і механізмів, тощо), які перешкодять заподіянню смерті потерпілому, але цей його розрахунок виявився необґрунтованим, легковажним.
Передбачення субєктом можливості настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості може мати абстрактний, неконкретизований, не персоніфікований щодо потерпілого характер. Наприклад, власник земельної ділянки В. обладнав огорожу її території колючим дротом, підключивши до неї електричну енергію з напругою 220 вольт. Через кожних 3-4 метри він вивісив попереджувальні таблиці такого змісту: «Увага! Електричний струм 220 вольт! Не влізай - вбє!» Неписьменний С., маючи намір поживитися овочами з грядок земельної ділянки В., перелазячи через огорожу, схопив руками оголений дріт під напругою і загинув. У цьому випадку субєкт (В) передбачав у загальних рисах, що від контакту людини з колючим дротом, що перебуває під електричною напругою 220 вольт, може настати смерть якоїсь неконкретної людини, але розраховував, що вивішені ним попереджувальні таблиці застерігатимуть від такого наслідку.
Особливістю вольової ознаки вини як вбивства з непрямим умислом, так і вбивства при злочинній самовпевненості є те, що в обох цих випадках субєкт не бажає настання смерті потерпілого.
Вбивство через необережність при злочинній недбалості, якщо виходити з ч. 3 ст. 25 КК, буває тоді, коли субєкт не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, хоча повинен був і міг це передбачити, якби діяв більш обачливо. Отже, заподіюючи смерть потерпілому при злочинній недбалості, субєкт не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Порушення правил безпеки у випадку необережного вбивства через злочинну недбалість охоплюється свідомістю субєкта. Однак його свідоме ставлення до порушення цих правил не є свідченням бажання або свідомого припущення з його боку настання смерті потерпілого, що характерне відповідно для вбивства з прямим і непрямим умислом. Немає в цьому випадку і абстрактного передбачення можливості настання смерті людини як при вбивстві через злочинну самовпевненість. Наприклад, К., М. і Б. вживали у лісі спиртні напої. В процесі цього між К. і М. виникла сварка, в ході якої К. двічі вдарив М. рукою в обличчя. При цьому після першого удару потерпілий вдарився головою об дерево, а після другого - впав на землю. К. просив Б. відвести М. до комендатури, де той відбував покарання, але Б. відмовився, і вони залишили потерпілого в лісі. У судовому засіданні було встановлено, що черепно-мозкова травма, яка стала причиною смерті потерпілого, була не тільки результатом безпосередніх дій К., а й того, що М. ударився головою об дерево. Суд визнав, що К. не передбачав можливості заподіяння смерті М., хоча повинен був і міг це передбачити. Інший приклад: після виконання роботи Г. і Ш. поверталися на тракторі до тракторної бригади. Дорогою сталася поломка гусениці трактора і вони зупинилися, щоб її відремонтувати. Г., за командою К., неодноразово здавав трактор вперед і назад для того, щоб Ш. міг забити палець для зєднання траків гусениці. У якийсь момент, Г., здаючи назад, своєчасно не зупинився, і в результаті вчинив наїзд на Ш., який був травмований і внаслідок цього помер.
Від вбивства через необережність потрібно відрізняти невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, обєктивний випадок), що унеможливлює кримінальну відповідальність. Щодо його поняття в теорії кримінального права висловлені різні думки. Умовно можна виділити широке і вузьке розуміння казусу. Широке розуміння казусу знайшло своє обґрунтування в російській теорії кримінального права і, відповідно, закріплення в т.. 28 Кримінального кодексу Російської Федерації. Так, О.І. Коробеєв пише, що казус маємо тоді, «коли особа не лише не передбачає можливість настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Казусом слід визнавати і ситуації, коли особа передбачає можливість заподіяння смерті іншій людині і приймає з належною обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всі необхідні заходи для відвернення її настання, але смерть все ж таки настає з причин, що від неї не залежать. За цими ж правилами слід оцінювати випадки, коли особа, хоча й передбачала можливість настання смерті потерпілого, але не могла відвернути її настання через невідповідність своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних умов або через нервово-психічне перевантаження».
Вузьке розуміння казусу властиве для української кримінально-правової науки. Зокрема, П.С. Матишевський пише, що для невинного заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. В.І. Борисов, звертаючи увагу на те, що випадок (казус) розглядається в юридичній літературі як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків, підкреслює, що він буває тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному звязку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їхнього настання, а й не могла їх передбачити.
Визначення невинного заподіяння шкоди (казусу), запропоноване П.С. Матишевським, перекликається з визначенням цього поняття в КК Республіки Білорусь, де в ст. 26 записано, що діяння «визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не повинна була і не могла усвідомлювати суспільну небезпеку своєї дії чи бездіяльності або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити.
У кримінальних кодексах Республіки Болгарія і КНР закріплене ще вужче поняття казусу, в яких відсутня ознака не усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння. В ст. 15 КК Республіки Болгарія вказується, що не є винним вчинене діяння, коли особа не повинна була або не могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Таке діяння називається тут випадковим.
КК КНР (ст. 16) дещо інакше порівняно з наведеним розумінням казусу підходить до визначення поняття казусу: «…діяння, які обєктивно хоча й привели до шкідливих наслідків, але не є наслідком умисної чи необережної вини, а викликані непереборною силою чи неможливістю їх передбачити, не є злочином».
З наведених визначень найповнішими видаються визначення П.С. Матишевського та КК Республіки Білорусь, оскільки в них присутні як ознака не усвідомлення суспільно небезпечного діяння, так і ознака не передбачення суспільно небезпечних наслідків, які характеризують інтелектуальну ознаку казусу. Вольова ж ознака казусу зводиться до того, що особа не бажає і свідомо не припускає настання суспільно небезпечних наслідків.
Отже, невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, обєктивний випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.
Субєктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.
Відтак, вбивство через необережність - це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого субєкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.
. Покарання за злочин вбивство через необережність
В період з 01.01.2014 по 23.03.2014 р. в Єдиному державному реєстрі судових рішень знайдено 231 документ за злочини проти життя та здоровя особи - вбивство через необережність. З 231 справи, яка зареєстрована, тільки по 53 винесено обвинувальні вироки, інші направлені на додаткове розслідування або повернення на новий судовий розгляд, або було прийнято постанову про закриття провадження по справі. Так, наприклад, звернемо увагу на останню справу від 20.03.2014 року Голосіївського районного суду м. Києва. ОСОБА_1 визнається винним за ч.1 ст. 119 КК України <#"justify">Висновки
За результатами роботи можна зробити наступні висновки:
В теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. За Кримінальним кодексом України, вбивство - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивству притаманні ознаки, які включають субєктивну та обєктивну сторони, субєкт та обєкт складу злочину, а також предмет.
Склад злочину, передбачений ст. 119 КК, від усіх інших видів вбивства відрізняється лише ознаками суб'єктивної сторони. При цьому можливі обидві форми необережності - злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.
Вбивство через злочинну самовпевненість має місце тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, відвернути, вважаючи, що в даному випадку вона не настане. Винний розраховує на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негодящий, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає у тому, що вона не була більш уважною, що покладалася на ненадійне. Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил - використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.
У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоч би й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість, а не на щось реальне, то таке вбивство визнається умисним.
Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи бездіяльності.
Виходячи з такого буквального розуміння назви і змісту диспозицій норм статті 119 КК, її застосування стало проблемним для правоохоронних органів, оскільки одночасно наявність умисної та необережної форм вини під час вчинення одного конкретного вбивства унеможливлюється. Вихід з такої ситуації бачиться в двох варіантах: а) визначити в ч.1 ст.115 КК України вбивство як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити назву і диспозиції норм ст. 119 КК України, вилучивши з них поняття «вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя». Другий варіант видається доцільнішим. Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання смерті іншої людини (потерпілого). Факультативні ознаки обєктивної сторони (місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка вчинення вбивства) не є обовязковими ознаками вбивства через необережність, а тому на його кваліфікацію не впливають.
Невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, обєктивний випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.
Субєктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.
Відтак, вбивство через необережність - це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого субєкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.
Список використаних джерел
1.Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 року. - Х. : ТОВ «Одиссей», 2012. - 64 с.
.Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
.Про охорону дитинства : Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 30. - Ст. 142.
4.Актуальні проблеми кримінального права : навч. посіб. / В.М. Попович, П.А . Трачук, А.В. Андрушко, С.В. Логін. - К. : Юрінком Інтер, 2009. - 256 с.
5.Ахметшин Х.М. Современное уголовное законодательство КНР : Уголовный кодекс КНР / Х.М. Ахметшин, Н.Х. Ахметшин, А.А. Петухов. - М. : Издательский Дом «Муравей», 2000. - 428 с.
.Баулін Ю.В. Кримінальний кодекс України : науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш, С.В. Гізімчук та ін. - 4-те вид., перероб. та доповн. - X. : Одиссей, 2008. - 1208 с.
.Бережний В. Умисні вбивства на замовлення / В. Бережний // Право України. - 2007. - №11. - С. 100-105.
.Бородин С.В. Преступления против жизни / С.В. Бородин - М. : Юристъ, 1999. - 356 с.
.Гороховська О.В. Про покарання за вбивство через необережність / О.В. Гороховська // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. - К. : КІВС, МП «Леся». - 2002. - № 7. - С. 161-165.
.Грищук В. Злочини проти життя та здоровя // Науково-практичний коментар. - 2004. - № 8. - С. 8-13.
.Грищук В. Юридичний аналіз основного складу вбивства за Кримінальним Кодексом України / В. Грищук // Юридический вестник. - 2002. - №4. - С. 99-107.
12.Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://reyestr.court.gov.ua/>
.Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів : навч. посіб. / М.Й. Коржанський. - Вид. 3-тє доповн. та переробл. - К. : Атіка, 2007. - 592 с.
.Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / За ред. М.І Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.-Х. : Юрінком Інтер-Право, 2002. - 494 с.
15.Кримінальне право України : Особлива частина : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / [Ю.В. Баулін та ін.]; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - 4-те вид., пере-робл. і допов. - X. : Право, 2010. - 605 с.
.Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка - К. : Юрінком Інтер. - 1997. - 512 с.
.Кузнецов В.В. Кримінальне право України / В.В. Кузнецов, А.В. Савченко. - К., 2006. - 636 с.
.Кузнецов В.В. Кримінальне право України : питання та задачі для підготовки до вступних, семестрових та державних екзаменів / В.В. Кузнецов, А.В. Савченко. - Вид. 2-ге доп. та перероб. - К. : Центр учбової літератури, 2011. - 392 с.
.Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина / П.С. Матишевський. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - 272 с.
.Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації : [навч. посіб.] / В.О. Навроцький. - К. : Юрінком Інтер, 2009. - 512 с.
.Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / С.С. Яценко, Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.А. Клименко. - К. : А.С.К., 2002. - 968 с.
.Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть : Курс лекцій / А.В. Наумов. - М. : БЕК, 1996. - 560 с.
.Правничий довідник для професійних суддів / за ред. С.В. Ківалова. - 2-ге вид., випр. та допов. - О. : Юрид. л-ра, 2005. - 640 с.
.Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки : комплексне порівняльно-правове дослідження : [монографія] / А.В. Савченко. - К. : КНТ, 2007. - 596 с.
.Савченко А.В. Сучасне Кримінальне право України / А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько. - К., 2005. - 378 с.
.Селецький С.І. Кримінальне право України / С.І. Селецький. - К. : ЦУЛ Мова, 2008. - 496 с.
27.Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. А. И. Лукашов. - Минск : Тесей, 2000. - 191 с.
.Хомич В.М. Уголовный кодекс Республики Беларусь 9 июля 1999 г. №275-З / В.М. Хомич. - Минск : Амалфея, 2010. - 352 с.
.Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве / Р.Д. Шарапов. - СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. - 295 с.