Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Державне та регіональне управління <#"794089.files/image001.gif">

Рис. 1. Структура управління шкільною освітою в США

Адміністратор освітньої ради чи уповноважений штатом з питань освіти може обиратися населенням, призначатися губернатором або освітньою радою штату, яка і визначає термін перебування офіційної особи на цій посаді (від 1 до 6 років). До обов’язків адміністратора входить управління шкільною системою штату, контроль за виконанням інструкцій, формування разом з радою шкільного бюджету, визначення розміру місцевих податків для фінансування шкільних програм, здійснення закупівлі необхідного обладнання та ремонту школи, формування викладацького штату та іншого шкільного персоналу тощо.

До управління шкільними закладами освіти в США широко залучена місцева адміністрація та рада громадян, яка складається з 5-7 чоловік. Шкільна адміністрація на місцях визначає основні напрями діяльності школи, займається впровадженням шкільних програм з урахуванням потреб штату, може підвищувати заробітну плату вчителям за проведення додаткової наукової роботи тощо. Рада контролює шкільні райони, має право збирати податки, обирати та затверджувати методи навчання, займатися працевлаштуванням вчителів, здійснювати загальний контроль за роботою шкіл.

Як правило, за рахунок коштів штатів та місцевої влади відбувається фінансування діяльності державних шкіл. Фінансування та управління приватними школами здійснюють приватні організації та окремі особи. Релігійні школи в Америці знаходяться на утриманні католицької церкви чи інших релігійних організацій.

У випадку коли фінансових можливостей штатів та місцевих організацій недостатньо для покриття витрат на систему освіти, громадяни та органи місцевого самоврядування звертаються за допомогою до федерального уряду з проханням профінансувати ті чи інші освітні програми, надати кредити та субсидії учням тощо. У 1965 р. урядом США було витрачено на освіту близько 4 млрд. дол., а у 1990 р. на розвиток освітніх програм було виділено 25,2 млрд. дол.

Незважаючи на значну фінансову підтримку освітньої сфери уряд Сполучених Штатів не має права безпосередньо контролювати її, впливати на процес вибору навчальних програм та методик викладання у школах. Основними причинами його втручання в систему освіти є забезпечення рівних прав доступу до освіти, підвищення продуктивності праці в країні, сприяння демократії, привернення уваги штатів до загальнонаціональних проблем, забезпечення надійної обороноздатності країни. Головними функціями федеральної влади на сьогодні залишаються сприяння розвитку освіти, заохочення, фінансова допомога, кредитування, виділення фінансових коштів на конкретні пріоритетні програми (наприклад, навчання дітей із малозабезпечених сімей), керівництво різними інститутами та професійними організаціями, яке здійснює Міністерство освіти США з метою стабілізації та вдосконалення системи національної освіти.

Для здійснення оцінки якості вищої освіти у США існує загальнонаціональна система акредитації. Акредитовані навчальні заклади стають учасниками Федеральної програми фінансової допомоги, отримують кошти приватних фондів, мають право пропонувати освітні програми, після завершення яких випускникам присуджуються освітні й наукові ступені, що визнаються на всій території країни. Втрата акредитації будь-яким коледжем чи університетом призводить до недобору абітурієнтів та фінансових труднощів, зокрема, до втрати федеральної фінансової підтримки.

Таким чином, американська система управління освітою має чітко виражений децентралізований характер. В основному виходячи з власних потреб самі штати визначають структуру системи освіти, механізм її діяльності та напрямки розвитку. Роль держави у процесі управління освітою мінімальна і зводиться практично лише до фінансової допомоги. Для України можливим є застосування практики залучення всіх учасників навчального процесу, бізнесових кіл та громадськості у процес управління освітою. Актуальним також є досвід контролю та розподілу коштів між освітніми установами з метою залучення більшої кількості людей до навчального процесу та надання рівних можливостей доступу до освіти.

Канада

Історично так склалося, що питання освіти є компетенцією тільки провінційних законодавчих і виконавчих органів, що є унікальною особливістю канадської конституційної системи. Це означає, що на відміну від інших розвинених країн навчання в Канаді повністю децентралізоване, тобто не має загальнодержавної системи освіти й належить, відповідно до конституції, до сфери виняткової юрисдикції усіх провінцій. Кожна з яких має своє Міністерство освіти, свою особливу систему освіти. Міністри об’єднуються Радою міністрів освіти Канади, яка є консультативним органом. Ці провінційні голови департаментів з освіти встановлюють стандарти, затверджують предмети і фінансують освітні організації

У Канаді немає приватних вищих навчальних закладів, за винятком декількох закритих релігійних ВНЗ. Всі вони на дві третини фінансуються з держбюджету й суспільних фондів. Усі університети входять в Асоціацію університетів і коледжів Канади (AUCC), яка щорічно перевидає офіційний довідник (Directory of Canadian Universities), що містить докладну інформацію про кожний з них.

Сучасні канадські університети мають потужну матеріально-технічну базу, лабораторне оснащення, гарні бібліотеки. Сильною стороною канадської вищої школи є тісний зв'язок науки з практикою. За офіційною статистикою канадська університетська наука створює в країні щорічно 150-200 тис. робочих місць.

Сьогодні у вищих навчальних закладах Канади навчається більше 1,5 млн. студентів, 30 тис., з яких, є іноземці.

Канада як одна з найбільш розвинених країн світу постійно піклується про вдосконалення системи вищої освіти, яка представлена різними видами коледжів, університетів. Вища освіта Канади постійно запроваджує нові засоби, методи, використовує різноманітні технології, інноваційні підходи. Вищі заклади освіти дають громадянам ґрунтовні знання з різних дисциплін, готують висококваліфікованих працівників, забезпечують освітній процес сучасними передовими технологіями, працюють над професійною компетентністю будівників майбутнього. Канадські вузи відомі у всьому світі завдяки якісному викладанню і науковим дослідженням, підготовкою кваліфікованих спеціалістів. Вища освіта в Канаді оптимально відповідає вимогам сучасного динамічного розвиненого світу.

Японія

Серед країн, які останніми роками пов'язують з системою освіти свої разючі успіхи у соціальному, економічному, політичному житті - Японія та Південна Корея. Разом з Китаєм вони представляють східноазійський тип освіти та педагогічної освіти. Хоча Японія та Південна Корея зазнали сильного американського впливу, їх освітні сфери зберегли азійську своєрідність. Ця особливість, щонайперше, полягає у значній централізації управління освітою, сильному впливі держави на всі аспекти освітнього життя, незважаючи на достатньо розвинутий приватний освітній сектор (наприклад, в Японії 75% вузів є приватними).
Аналізуючи розпочату в 1989 р. великомасштабну, Третю в історії країни реформу освіти («Документ Міністерства освіти, науки і культури Японії», «Політика японського уряду в області освіти, науки та культури, 1989»), Міністерство опублікувало доповідь «Реформа освітньої системи нового часу» (1991 р.), в якій, зокрема, відзначається, що в Японії відсоток зарахування у повні середні школи, а також відсоток просування в коледжі та університети так само великий, як в Америці. Ефективність освіти така ж висока, як і в Європі.

Зрозуміло, що визначні результати післявоєнної національної політики в галузі освіти не тільки в кількісному, а й якісному відношенні пов'язані, зокрема, з розвитком системи підготовки педагогічних працівників. Професія педагога зберігає свою традиційну суспільну повагу, пріоритетність і привабливість. Початкова заробітна плата японських вчителів не нижча, аніж у випускників, що працюють у промисловому секторі. Серед шкільних учителів чоловіки становлять 60%.

РОЗДІЛ 4. Аналіз сучасних світових тенденцій у взаємовідносинах суспільства та бізнесу

У світовій практиці визначено кілька рівнів соціально відповідальної поведінки бізнесу (СВБ):

Сумлінне виконання своїх прямих зобов’язань перед суспільством і державою : заробітна плата, трудове законодавство, податки, якість продукції і т.п. (називають базовим рівнем);

Розвиток партнерських внутрішньокорпоративних відносин. Об’єкти -робітники корпорації та їхні сім’ї. Надання пакета соціальних послуг і пільг (фахова підготовка, соціальні послуги, пенсійне і житлове забезпечення, удосконалення охорони праці й здоров’я та ін.);

Програми і напрямки діяльності, що виходять за рамки окремої корпорації. Об’єктами виступають окремі території або категорії населення. Добродійні програми, інвестиційні вкладення в транспортну і соціальну інфраструктуру території, благоустрій території тощо;

Соціальна відповідальність бізнесу в найширшому сенсі передбачаєучасть корпорацій у розробці й проведенні державної соціально!економічної політики, спрямованої на сталий розвиток суспільства в цілому.

У розвинених країнах перша базова стадія в дискусіях з питань розвитку СВБ вже не фігурує. Зобов’язання цього рівня сприймаються як природний момент підприємницької діяльності, що не потребує спеціального підтвердження статусом соціально відповідального бізнесу.

Інституціональна підтримка СВБ на національному рівні здійснюється з боку держави, громадськості й бізнесу:·

Держава. Її функції: а) визначення спеціальних органів, відповідальних за проблеми СВБ; б) ініціатива щодо розробки й поширення принципів СВБ в суспільстві й бізнес!середовищі; в) організація рейтингів і змагань з присвоєнням знаків за впровадження кращих можливостей, за найбільш відповідальну компанію та ін.; г) реалізація спільних з бізнесом проектів; д) впровадження обов’язкової звітності корпорацій щодо соціальних, екологічних і економічних наслідків їхньої діяльності.

·Громадськість (неприбуткові організації, асоціації, консультаційні й дослідницькі центри, що є «мозковими центрами» суспільства). Громадські структури співпрацюють з державними органами: а) у реалізації проектів, що мають за мету розвивати кодекси поведінки корпорацій, в підготовці публікацій з проблем СВБ; б) у розробці бази даних для тих споживачів і компаній, які хочуть інформувати громадськість про їх кроки щодо СВБ як елемента їхнього корпоративного управління.

·Бізнес (бізнесасоціації, мережі). Функції бізнес!асоціацій: а) реалізація СВБ у своїй діяльності; б) співпраця з державними органами в публікації звітів з етики в бізнесі; в) партнерство з державними органами задля активної боротьби з соціальними проблемами, здійснення соціальної інтеграції, підвищення поінформованості бізнесу.

Міжнародна практика щодо нормативно-правової бази СВБ представлена так званим «м’яким правом», що містить міжнародні конвенції, декларації, принципи й рекомендації, що можуть слугувати зразком і базою для подальшої розробки законодавчих актів у конкретних країнах.

Для зацікавленості бізнесу в застосуванні СВБ можуть бути використані стимули з боку держави: нагороди і знаки, податкові / кредитні вигоди та фінансова підтримка. Величезного значення набуває публічне визнання досягненькомпаній у дотриманні СВБ. У реальній практиці країн починають застосовуватися оцінки дотримання СВБ як відбірні критерії під час конкурсів, при оцінці рейтингу компаній та ін

Європейський Союз

Ідеї соціальної відповідальності бізнесу (у термінах ЄС - корпоративна соціальна відповідальність) ввійшли в політику ЄС з 2000 р., коли в Лісабоні Європейська Рада закликала компанії звернутися до їхнього розуміння соціальної відповідальності. Загальноєвропейське обговорення цієї теми почалося з оприлюднення Європейською комісією Зеленої книги «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу» . У ній подано стратегію збільшення внеску бізнесу в соціальний прогрес і розвиток захисту довкілля вище базового рівня зобов’язань, визначених законодавством країн. Європейська Комісія спрямувала зусилля на те, щоб сприяти широкій громадській підтримці практики СВБ. З цією метою було організовано спеціальний форум на її сайті, що забезпечує роботодавцям, профспілкам, інвесторам та ін. можливість обміну досвідом та ідеями. У квітні 2003 р. Європейський парламент прийняв «Резолюцію з корпоративної соціальної відповідальності: Внесок корпоративної соціальної відповідальності у сталий розвиток»

Україна

Забезпечення сталого функціонування суспільства на стадії високого рівня концентрації капіталу і розвинених ринкових механізмів є порівняно новим історичним досвідом не лише для України, а й для світу в цілому. Проте світова практика уже виробила певні вимоги, що висуває суспільство до великого бізнесу.

Ці принципи і стандарти цілком може освоювати Україна як інструмент проведення постолігархічної трансформації. Одним з таких інструментів корекції «негативної енергії» капіталу є світова практика добровільного прийняття діловими колами розвинених країн принципів і стандартів соціальної відповідальності (перед суспільством) бізнесу (СВБ)

У поведінці більшості українських компаній усе ще переважають вузько корпоративні інтереси. Стандартний портфель соціальних зобов’язань компаній зазвичай містить:

зобов’язання перед персоналом, пов’язані зі стимулюванням праці (зарплата і певний набір соціальних послуг і пільг);

зобов’язання перед місцевою громадою як інструмент досягнення лояльності місцевої влади (підтримка соціальної і житлово-комунальної інфраструктури, благоустрій території тощо);

доброчинність меценатство, що виконують роль піар акцій.

Інші елементи соціально відповідальної поведінки бізнесу - забезпечення прозорості діяльності компаній, охорона праці й захист довколишнього середовища, боротьба з корупцією та ін. надзвичайно рідко стають добровільними додатковими зобов’язаннями з боку українських компаній. За словами політолога Олександра Левченка, в Україні немає умов для укладення олігархами своєрідного «соціального договору», що змусив би їх дотримуватися узгодженої політики. Цей момент відзначають і дослідники «Блакитної стрічки ПРООН». Існуюча податкова система не стимулює діяльності бізнесу в соціальній сфері.

РОЗДІЛ 5. Державне управління сферою культури та ідеологією

Політику держави в сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики в сфері культури; здійснюють за участю громадських об'єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, тощо.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен із яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення й радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і мистецтв України, відділ культури районної та у місті Києві. Головне управління культури та мистецтва районної Київської міської державної адміністрації, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства й заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтва, музичні й художні школи.

Міністерство культури і мистецтв України (далі - Мінкультури України) діє на основі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1995 р. (зі змінами від 27 січня 1999 р.).

Основними завданнями Мінкультури України є: реалізація державної політики в сфері культури й мистецтв; збереження культурно-мистецького надбання, розвиток української культури й мистецтва, створення сприятливих умов для збереження етнічної, мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні; розроблення пропозицій щодо основних напрямів розвитку національної культури й мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу; розширення міжнародного культурного співробітництва, розвиток культурних зв'язків тощо.

Відповідно до покладених на Мінкультури України завдань воно розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури й мистецтва, пропозиції щодо правового регулювання; прогнозує розвиток культури та мистецтва, підтримує розповсюдження творів літератури й мистецтва; створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві; забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфері культури й мистецтв, та ін.

Державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального й правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада та Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення й радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до Указу Президента України від 31 січня 2003 р. Державний комітет телебачення та радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення й радіомовлення є: забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення та радіомовлення; організація виконання актів законодавства в сфері телебачення й радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення й радіомовлення; формування національного телерадіопростору; організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

Законом України від 23 вересня 1997 р. створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення - постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний у своїй діяльності Верховній Раді та Президентові України й відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення та радіомовлення України, зростання професійного, художнього й етичного рівня програм і передач телерадіоорганізацій. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу штатну - Президент України. Національну раду очолює Голова, якого обирають таємним голосуванням члени Національної ради за спільним поданням Верховної Ради й Президента України.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства в галузі телебачення й радіомовлення України; участь у реалізації державної політики в сфері телебачення й радіомовлення та концепції розвитку телерадіо-інформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників.

Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення й радіомовлення суб'єктами правовідносин України; за додержанням телерадіоорганізаціями умов ліцензії; порядку мовлення під час виборів і референдумів; стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм; чинного законодавства України щодо реклами, авторського права й суміжних прав, державної мови, спонсорської діяльності; за розподілом і ефективним використанням радіочастотного ресурсу для потреб телерадіомовлення.

Національна рада має право: здійснювати перевірку діяльності телерадіоорганізацій щодо умов і порядку використання каналів мовлення; отримувати від усіх телерадіоорганізацій документи, відомості та положення щодо їх діяльності; розглядати справи про порушення телерадіоорганізаціями чинного законодавства України й умов, зазначених у ліцензії, та вживати за результатами розгляду примусових заходів (оголошувати попередження, застосовувати штрафні санкції, тимчасово зупиняти дію ліцензії); подавати до суду справи про позбавлення телеорганізації ліцензії, передавати справи про порушення законодавства про телебачення та радіомовлення на розгляд прокуратури, суду.

Важливе значення в сфері управління культурою має інформація. Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульовано доступ до інформації та забезпечення її охорони й захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Указом Президента України «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» від 16 вересня 1998 р. з метою підвищення ефективності державної інформаційної політики утворено Державне агентство інформації України.

Масова інформація - це публічно поширювана друкована й аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні» від 16 листопада 1992 р. Їх діяльність регулюють також закони України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. в редакції від 11 липня 2003 p., «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. в редакції від 11 липня 2001 p., «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 23 березня 2000 р. в редакції від 10 липня 2003 p., постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 13 жовтня 2000 р. та інші законодавчі акти. Всі друковані засоби масової інформації, які видають на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України «Про видавничу справу» від 5 липня 1997 р., який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Державну політику у видавничій справі визначає Верховна Рада України. Її дії спрямовано на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

РОЗДІЛ 6. Національна безпека країни та державне управління цим процессом

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя.

Безпека - це стан, коли кому, чому-небудь ніщо й ніхто не загрожує; водночас це й діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення загрози, здатної втратити їх, знищити матеріальні та духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою та одним із основних мотивів життєздатності людини, суспільства, держави і світового співтовариства.

У сучасному взаємопов'язаному, взаємозалежному світі однією з найбільших цінностей стала самостійна державність. XX століття стало тріумфом національних держав. Якщо перед Першою світовою війною у світі було 62 незалежні держави, 1946 р. - 74, то до кінця XX ст. їхня кількість збільшилася більше, ніж утричі, до 193 держав. Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування національних держав, їх суверенітету та інтересів - це хибний шлях, що призводить до конфліктів.

У XX ст. поняття національної безпеки було вперше введене до політичного лексикону в посланні Президента Т. Рузвельта Конгресу США 1904 p., де він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки було викладено у "Законі про національну безпеку", прийнятому у США 1947 р. Для забезпечення національної безпеки СІНА передбачалося вирішення трьох головних завдань:

зміцнення координації між зовнішньою, внутрішньою і військовою політикою;

підвищення потенціалу і можливостей розвідки;

раціоналізація "оборонного співробітництва" зі збройними силами.

Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки (НБ) носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування НБ України.

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює:

а) орган законодавчої влади - Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції - Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації;

б) органи державного управління спеціальної компетенції - Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо.

в) правоохоронні органи - органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури - адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку.

Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.

Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.

Гарантування безпеки особистості, суспільства й держави здійснюється на основі розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в цій сфері. Розмежування зазначених повноважень характеризується певною складністю. Оскільки, по-перше, національна безпека як соціально-правова категорія тільки входить в нашу свідомість та діяльність, і, по-друге, Україна ще не має закону з НБ. Проте Верховна Рада прийняла ряд законодавчих актів, які регулюють відносини в сфері національної безпеки, а 16 січня 1997 року - Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Як політичне оформлений нормативний документ, ця Концепція має забезпечити злагоджену взаємодію різних державних структур та суспільних інститутів у формуванні та проведенні державної політики в сфері безпеки й оборони країни.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.

У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти України Президент приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих її місцевостях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент зобов'язаний невідкладно повідомити Верховну Раду (внести на розгляд); Президент також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам на ведення бойових дій (ст. 85, 106 Конституції; ст. 5 Закону України «Про оборону України»)

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань НБ і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, котрий відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, НБ України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування НБ, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо (ст. 116 Конституції, ст. 7 Закону України «Про оборону України»).

У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України.

Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення НБ держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо.

Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Таким чином, надійність захисту життєво важливих інтересів України залежить: по-перше, від вироблення науково обґрунтованої концепції національної безпеки; по-друге, від створення ефективної системи гарантування НБ і механізму її реалізації; по-третє, від розвитку законодавства в галузі НБ; по-четверте, від практичної координації діяльності органів державного управління з метою відвернення виявлення і усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз Україні.

ВИСНОВОК

Крім зазначених напрямків вдосконалення правового забезпечення державного управління та регулювання в економічній сфері слід, по-перше, розробити й впровадити відповідну концепцію розвитку та вдосконалення законодавства, що регулює відносини в економічній сфері, її окремих галузях. При цьому слід враховувати, що ця концепція має бути складовою частиною більш загальної концепції розвитку законодавства в цілому в Україні. Адже будь-які закони, й зокрема економічного характеру, мають базуватися та випливати з Основного Закону держави, а не навпаки, що спостерігається інколи сьогодні, коли деякі прийняті закони суперечать нормам Конституції. Таким чином порушується принцип єдності та системності у законотворчій діяльності, а сама Конституція втрачає своє значення й роль основного закону, найважливішого джерела права.

По-друге, необхідно розробити таку структуру законодавства, яка б містила не лише закони, а й підзаконні нормативні акти, відзначалася логічною послідовністю прийняття таких актів, системною їх узгодженістю. Мається на увазі їх узгодженість не лише в рамках певної галузі законодавства, а й законодавства в цілому. Адже відносини в економічній сфері потребують комплексного впливу на них з боку норм різних галузей права і законодавства (конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, господарського, кримінального та ін.).

По-третє, слід враховувати, що Україна виступає як самостійний суб'єкт міжнародних відносин, зокрема і міжнародних економічних відносин. Вона як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Тому необхідно, і це стосується особливо міжнародного економічного співробітництва, здійснювати кроки, спрямовані на трансформацію вітчизняної правової системи відповідно до міжнародно-правових зразків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРИ

Подробности [Электроний ресурс] Режим доступу: http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2014/07/13/984628.htmlCrisis Media Center [Электроний ресурс] Режим доступу: http://uacrisis.org/ru/donbas-ruins/

Сегодня UA [Электроний ресурс] Режим доступу: http://www.segodnya.ua/economics/finance/dollar-na-chernom-rynke-ne-upadet-nizhe-145-grn-ekspert-557585.html

Державне управління в Україні. (Навчальний посібник) / В.Б. Авер'янова