Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації
Шульженко Федір Пилипович
Науковий консультант - доктор
філософських наук, професор,
член-кореспондент НАН України
МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович,
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,
завідувач відділу теорії та історії політичної науки
Київ - 2009
ЗМІСТ
соціальна правова держава
ВСТУП4
Розділ 1 Соціально-правова держава як пізнавальна проблема філософії політики
1.1 Генеза, сутність та типологія держав соціально-правового характеру
1.2 Проблеми та тенденції взаємозвязку економіки і держави перехідного суспільcтва
1.3 Політико-правова рефлексія трансформаційного і модернізаційного процесів у сучасній Україні
Розділ 2 Теоретико-методологічні основи концепцій соціально-правової держави в країнах Заходу та США
2.1 Становлення ідеології соціально-правової держави в країнах континентальної Європи
2.2 Ідейні витоки англо-американських концепцій соціально-правової держави
2.3 Становлення сучасних теорій соціально-правової держави в країнах Заходу та США
Розділ 3 Соціально-правова держава як елемент ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії
3.1 Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн
3.2 Особливості реалізації практичної політики соціал-демократів Заходу з розбудови концепцій соціально-правової держави
3.3 Перспективи соціально-правової держави в умовах глобалізації
Розділ 4 Розвиток концепцій соціально-правової державності в Україні
4.1 Формування суспільного ідеалу в політико-правовій думці України
4.2 Розвиток теорій соціально-правової держави в Україні на початку ХХ століття
4.3 Трансформація ідей соціально-правової держави в програмах перших
політичних партій та урядів України
Розділ 5 Теоретичні та практичні проблеми розбудови механізму соціально-правової держави в сучасній Україні
5.1 Проблеми та перспективи вдосконалення органу загальнонаціонального представництва та інституту глави держави
5.2 Тенденції та перспективи адміністративної реформи в контексті проблеми легітимації виконавчої влади
5.3 Політико-правові проблеми вдосконалення судової влади в сучасній Україні
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність дослідження визначається особливістю трансформації українського суспільства в посттоталітарну добу, необхідністю осмислення цього процесу в політичному аспекті, визначення та теоретичного обґрунтування можливих варіантів модернізації держави і суспільства.
В умовах становлення ідеологічного плюралізму орієнтація на державність соціально-правового характеру як на найбільш досконалу форму політичної організації громадянського суспільства обєктивно стала домінуючою у суспільній думці на сучасному етапі розвитку цивілізації і знайшла своє закріплення в Конституції України.
Втім, у цьому політико-правовому акті, який став результатом компромісу різних політичних сил, окреслені лише загальні завдання та функції соціально-правової держави, що спонукає політичну науку до всебічного вивчення цього феномена, розробки інноваційних теоретичних парадигм і внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства.
Останнім часом у політичній та інших суспільних науках намітились стійкі тенденції концептуального осмислення стану та перспектив модернізації України. Але багатоаспектна проблема побудови соціально-правової держави в країні, актуальність якої підвищується в умовах світових глобалізаційних процесів, вивчена недостатньо. У значній кількості випадків дискусії спрямовуються на уточнення термінології і підсумовуються проголошенням гасел.
Актуальність проблеми, необхідність її подальшого дослідження зумовлена також інтегруючим характером ідеї соціально-правової держави, здатної обєднати всіх субєктів політичного процесу задля вирішення завдань модернізації, утвердження принципів демократії, верховенства права, визнання людини найвищою соціальною цінністю, створення умов для реалізації її прав і свобод, підвищення добробуту і забезпечення стабільності.
Політична наука має розкрити і продемонструвати багатогранність соціальної демократії, її гуманістичний зміст, можливості та перспективи, запропонувати шляхи та механізми втілення цього ідеалу в життя, допомогти визначитись всім інститутам громадянського суспільства щодо їх конкретної участі в державотворчому процесі.
Стан наукової розробки проблеми. Дослідження сутності та змісту концептуалізацій феномена соціально-правової держави в світовій політичній думці дає підстави дійти висновку, що становлення ідеї державності такого характеру стало результатом наукового визначення напрямів трансформації соціуму, осмислення і узагальнення процесів соціальної практики, теоретичного обгрунтування моделі більш досконалої форми політичної організації суспільства, яка забезпечить гармонізацію відносин всіх його інститутів, реалізацію прав і свобод людини та національну безпеку.
Проблема вдосконалення сутності, змісту та функцій держави, в якій суспільне життя впорядковується на засадах права і справедливості, стала наскрізною в політичній і соціально-філософській думці від часу їх становлення як систематизованого знання до сучасності. Ця проблема була предметом уваги Арістотеля, Гроція, М.Лазаревського, Н.Макіавеллі, Т.Мюнцера, М.Падуанського, Спінози, Ціцерона, Г.Шершеневича та інших.
Осмислення теоретичної думки попередників щодо визначення суспільного ідеалу і процесів трансформації західних суспільств було здійснено в концептуально оформлених ідеях правової держави Ч.Беккаріа, Д.Віко, Х.Вольфа, Т.Джефферсона, Дж.Лілберна, Дж.Локка, Дж.Мільтона, Ш.Монтескє, Т.Пейна, С.Пуффендорфа, Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіля, Д.Юма та інших.
Соціальний аспект класичної традиції лібералізму був суттєво збагачений Д.Бентамом, І.Кантом, Б.Констаном, Дж.Ст. Міллем у їх вченнях про автономну особу, а також Д.Боазом, Ф.Гаєком, Р.Дворкіним, Г.Ласкі, Л.Мізесом, Дж.Роулсом у концепціях про первинність інтересів людини відносно інтересів держави.
В українській політичній і філософській думці проблема модернізації соціуму була започаткована у творчості М.Костомарова, П.Куліша, П.Лодія, П.Юркевича.
З творчості В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Павлика, С.Подолинського, О.Терлецького, І.Франка у вітчизняній суспільній і політичній думці почалось дослідження сутності та тенденцій трансформації правової держави у взаємозвязку з розвитком громадянського суспільства і прав людини.
Для визначення та розроблення продуктивних теоретичних і методологічних засад дослідження перспектив модернізації соціально-правової держави суттєве значення мають концептуально оформлені теорії соціально-правової держави представників західної науки (Д.Белла, В.Гумбольдта, Г.Мюрдаля, Ф.Неймана, Г.Радбуха, Г.Шмоллера, Л.Штайна, Р.Штаммлера, Ю.Габермаса, Р.Ціппеліуса), а також українських вчених (С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, Ф.Тарановського, М.Туган-Барановського та інших).
Втім їх наукові розробки в сучасних умовах не можуть задовольнити потреби суспільства щодо модернізації держави. До того ж деякі з них, які зявились на початку ХХ століття, занадто обтяжені ідеологічним компонентом. Вітчизняна наука потребує систематизованого осмислення феномена соціально-правової держави, яке б стало сучасною концептуальною основою для дослідження державності такого характеру, яка постійно розвивається.
У сучасній гуманітарній науці спостерігається активізація наукового осмислення стану та перспектив модернізації, зявилась низка фундаментальних наукових праць, які мають теоретико-методологічне значення для дослідження соціально-правової держави, визначення параметрів вітчизняної моделі такої держави та можливих шляхів її формування. Конструктивними в цьому плані є наукові праці В.Бабкіна, О.Бабкіної, І.Воронова, Р.Гринюка, М.Головатого, В.Горбатенка, М.Кармазіної, І.Кресіної, В.Котигоренка, А.Кудряченка, Ю.Левенця, М.Мокляка, О.Мироненка, М.Михальченка, О.Майбороди, А.Пахарєва, М.Поповича, Ф.Рудича, В.Селіванова, А.Сіленко, В.Сіренка, О.Скрипнюка, С.Тимченка, Н.Оніщенко, Л.Шкляра, П.Шляхтуна, Г.Щедрової та інших.
У визначення сутності, принципів соціально-правової держави, її функцій, елементів та механізмів, взаємозвязків з громадянським суспільством суттєвий внесок зробили вітчизняні й зарубіжні вчені, які здійснювали дослідження в суміжних галузях знань: соціології політики, філософії політики, філософії права тощо. Серед них праці М.Абдулаєва, П.Баренбойма, В.Бачиніна, П.Бергера, М.Волгіна, К.Гаджієва, В.Гофмейстера, М.Гриценка, Л.Губерського, А.Дайсі, К.Жоля, В.Журавського, С.Калашнікова, О.Кіндратець, В.Кременя, В.Лазарєва, В.Лафітського, О.Лейста, М.Лукашевича, О.Лукашової, І.Малого, М.Марченка, М.Матузова, М.Мау, В.Мілецького, М.Могунової, В.Мойсика, Л.Нагорної, Є.Назаренко, В.Нерсесянца, В.Онопенка, В.Опришка, О.Панкевича, Л.Прокопець, В.Протасова, Дж.Сарторі, О.Скакун, В.Скуратівського, М.Тімашкової, Й.Тейзінга, Є.Тихонової, В.Торлопова, Ф.Фукуями, Д.Харвей, К.Хессе, К.Худ, І.Яковюка, В.Якушика, І.Ярошенко та інші.
Близькими до теми дослідження є праці, в яких здійснюється комплексний соціально-філософський аналіз української державності, сутності державної влади, а також наукові розробки, в яких зясовується роль національної ідеї в контексті трансформації суспільства. Це, передусім, наукові розвідки В.Андрущенка, Є.Бистрицького, О.Господаренко, Г.Дашутіна, О.Данильяна, О.Дєргачова, І.Кураса, В.Литвина, В.Ляшенка, О.Мироненка, М.Михальченка, П.Павловського, М.Панова, І.Поліщук, С.Пролєєва, О.Свидзинського, В.Скиби, В.Ткаченка, В.Цвєткова, В.Чеховича.
Окрему групу складають ідейно-теоретичні розробки ідеологів та чільників західної соціал-демократії, в яких розглядаються питання стратегії і тактики цього політичного руху з розбудови і модернізації соціально-правової держави. Серед них праці К.Бекстрьома, Т.Блера, В.Брандта, О.Лафонтена, Т.Маєра, Т.Стрьомберга, Г.Шредера, Є.Еспінг-Андерсена та інших.
Наведений огляд досліджень свідчить, що особливістю пізнавальної ситуації є те, що соціально-правова держава є предметом переважно правового аналізу. Зазначене актуалізує здійснення грунтовних комплексних досліджень цього феномена, які б враховували здобутки сучасної світової і вітчизняної історичної, соціологічної і соціально-філософської думки. Виходячи з цього визначалась тема і спрямованість дисертаційного дослідження.
Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації повязана з науковим комплексним дослідженням "Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України" (НДР №0102V006315), яке здійснюється юридичним факультетом Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана.
Мета і завдання дослідження - здійснити комплексний аналіз теоретичного і практичного компонентів становлення державності соціального і правового характеру як результату світового цивілізаційного процесу, зясувати закономірності, тенденції та перспективи формування вітчизняної моделі такої держави, визначити основні напрями побудови її механізму згідно принципів поділу влади, демократії, верховенства права і правового закону, визнання та утвердження суверенітету
народу.
Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:
дослідити генезу ідеї соціально-правової держави у світовій та вітчизняній політичній думці, розкрити детермінанти, спонукальні мотиви і особливості формування цього суспільного ідеалу в різних суспільствах та зясувати методологічний інструментарій його дослідження;
зясувати етапи становлення концепцій соціально-правової держави в процесі розвитку теоретичного знання, осягнення політичною думкою сутності, призначення, ролі, функцій держави та наукового обгрунтування перспектив її модернізації;
виходячи з наявних політологічних методів синтезувати основні парадигми розуміння соціально-правової держави, на основі чого запропонувати теоретичне визначення сутності такої державності як онтологічного феномена і пізнавальної проблеми політичної науки;
дослідити модернізаційні процеси, що мали місце в західних суспільствах з реалізації суспільного ідеалу - соціально-зорієнтованої правової держави, особливості становлення її правового і соціального аспектів, характер і особливості взаємовідносин соціально-правової держави і громадянського суспільства;
визначити основні координати та особливості вітчизняної моделі соціально-правової держави, завдання та напрями реформування українського суспільства в контексті світового модернізаційного процесу;
зясувати чинники загроз соціальній безпеці, що стримують реформаційні намагання суспільства у визначеному Конституцією України напрямі: формуванні демократичної, соціально-правової держави та визначити можливі механізми їх вирішення і подолання.
Обєктом дослідження є процес трансформації держави і суспільства від традиційних до сучасних демократичних форм, становлення державності соціально-правового характеру у взаємозвязку з розвитком громадянського суспільства.
Предметом дослідження є процеси реформування української держави в контексті вітчизняного і світового цивілізаційного процесу, а також суспільних відносин з метою їх гуманізації і забезпечення прав і свобод людини.
Джерельною базою дисертаційного дослідження є теоретичні, методологічні та icтоpичні наукові праці вітчизняних i зарубіжних учених, у яких досліджуються ідейно-теоретичний і практичний аспекти становлення громадянського суспільства i демократичної, соціально-правової держави, матеріали політичних партій i громадських об'єднань, а також нормативно-правова база з регулювання процесу політичної модернізації держави.
Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано досягнення у галузі методології соціально-політичного пізнання. Застосовувались як філософські, загальнонаукові, так i спеціальні методи дослідження, які забезпечили єдність гносеологічного, аксіологічного, соціально-філософського та політологічного аналізу соціально-правової держави. Серед використаних методів, зокрема, системний метод, метод синтезу різних парадигм соціально-правової держави. Діалектичний метод дав змогу автору здійснити комплексне бачення цілісності процесу становлення та модернізації держав соціально-правового характеру, особливостей взаємозв'язків держави i громадянського суспільства. Історичний метод дав змогу дослідити еволюцію розвитку ідеї соціально-правової держави та її практичного втілення в розвинених країнах світу. Порівняльний метод використовувався для порівняння державотворчих i модернізаційних процесів у різних суспільствах, здійснення типологізації соціально-правових держав. Цивілізаційний метод сприяв виявленню основних закономірностей і тенденцій, що сприяють модернізації сучасних соціально-правових держав, вивченню досвіду політичної модернізації та визначенню параметрів вітчизняної моделі такої держави. Структурно-функціональний метод дав можливість розглянути соціально-правову державу через основні напрями її діяльності, визначити основні завдання органів держави та інститутів громадянського суспільства на шляху вдосконалення правового і соціального компонентів держави.
Застосування ретроспективного підходу i методу політико-правової рефлексії дозволило виявити суперечливі тенденції як в програмах побудови i модернізації соціально-правової держави, так i в практичній діяльності владних органів України i політичних партій з їх реалізації, а також виявити негативні чинники, які стримують намагання з втілення обраного політичного ідеалу.
Історико-теоретична реконструкція західної i вітчизняної політичної думки здійснювалася із застосуванням антропологічного підходу, з'ясування впливу культурних, національних, психологічних детермінант поведінки людини як суб'єкта політичних процесів.
Продуктивним також став аналітичний метод, за допомогою якого досліджувалися нормативно-правові акти, які регламентують діяльність інститутів громадянського суспільства в контексті їx комунікативних зв'язків.
У дослідженні використовувався інституційний метод, за допомогою якого здійснювалося вивчення інститутів громадянського суспільства i держави, задіяних у реалізації завдань соціально-правової держави, визначення меж державного патерналізму i розширення участі громадян i недержавних структур у реалізації ефективної соціальної політики.
Вирішення завдання визначення сутності соціально-правової держави зумовило поєднання у дослідженні методів філософської, політичної, історичної та юридичної наук, включення низки сучасних концептуальних дискурсів, тобто - застосування міждисциплінарного підходу до з'ясування політичних явищ та процесів в Україні.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в концептуальному синтезі різних теоретичних парадигм розуміння соціально-правової держави, розробці міждисциплінарного підходу до аналізу її сутності, зясуванні перспектив політичної модернізації в Україні, визначенні параметрів вітчизняної моделі такої держави та механізмів її реалізації.
Реалізація таких концептуальних підходів дозволила сформувати нижчезазначені положення новизни.
На основі аналізу теорії і практики будівництва української держави за роки незалежності доведено, що заяви про розбудову демократичної, соціально-правової держави значною мірою залишаються політичними гаслами, оскільки така розбудова ведеться хаотично на фоні перманентних конфліктів між органами державної влади і всередині них. Нездійснена ж реформа судової влади робить процес будівництва такої держави суто імітаційним, а гарантії прав і свобод людини - міфіч
ними.
Досліджені і переосмислені теоретичні концепції зарубіжних і вітчизняних мислителів минулого і сучасності щодо особливостей правового і соціального аспектів держави як суспільного ідеалу і реального явища. Доведено, що правовий і соціальний аспекти держави є якісними взаємоповязаними показниками її сутності, а ступінь їх реалізації свідчить про гуманістичний зміст внутрішньої і зовнішньої політики держави.
Доведено, що лише за умови сформованої правової держави можливе становлення її повноцінного соціального аспекту, створення правових засад переходу до соціально-зорієнтованої економіки, всебічний розвиток інститутів громадянського суспільства.
На основі порівняльного аналізу обгрунтовано та запроваджено в науковий обіг термін "соціально-правова" держава, який свідчить про системний синтез двох складників держави, підкреслює її відмінність від інших типів держав та її попередниці - правової і дає можливість виробити евристично виправдану стратегію дослідження цього соціального феномена і подальшого розвитку.
Здійснено ретроспективне дослідження процесів становлення правового і соціального аспектів держави в їх взаємодії, зокрема в практиці функціонування самодостатніх демократичних країн, визначені загальні та особливі риси таких держав, запропонована їх типологізація на основі критерію такої взаємодії.
Систематизовано знання про сутність та функції соціально-правової держави, зясовано її роль та призначення в політичній системі суспільства в умовах глобалізації, особливості та характер взаємозвязків з інститутами громадянського суспільства. Показано, що сучасна соціально-правова держава - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.
Визначені та уточнені теоретико-пізнавальні орієнтири дослідження особливостей трансформації перехідного українського суспільства та держави в контексті світового модернізаційного процесу. Викладені пропозиції щодо удосконалення (відповідно до демократичних цінностей та принципів) механізму функціонування держави, статусу та повноважень державних органів, переорієнтації їх діяльності з захисту абстрактних інтересів держави на забезпечення конкретних політичних, соціальних і економічних прав людини, створення гарантій розвитку інститутів громадянського суспільства.
Обґрунтовано положення, що оптимальною і прийнятною для України є скоригована до українських умов соціал-демократична модель соціально-правової держави, в якій визначені межі державного патерналізму, забезпечуються мінімально необхідні соціальні гарантії, передбачена участь в реалізації соціальних програм інститутів громадянського суспільства і, зокрема, одного з найпотужніших серед них - місцевого самоврядування.
Відстоюється теза, що відносини держави з територіальними громадами та їх органами мають ґрунтуватись на принципі субсидіарності. Доведена необхідність запровадження механізмів стимулювання розвитку ініціативності та активності громадян, підвищення відповідальності кожного за свій добробут.
Зясована генеза і сутність чинників загроз соціальній безпеці, які стримують реформаційні намагання суспільства у визначеному Конституцією України напрямі: формуванні демократичної, соціально-правової держави та визначені шляхи і механізми нейтралізації або подолання цих загроз.
Обгрунтовано ідею, що важливою умовою становлення соціально-правової держави в Україні має бути вирішення проблеми теоретичного і організаційно-правового забезпечення політичної модернізації шляхом правової реформи і удосконалення правового регулювання відносин в окремих напрямах функціонування політичної, економічної та соціальної сфер суспільства.
Пропонується створити необхідні державні і самоврядні умови щодо підтримки і подальшого репродукування у суспільній свідомості прогресивного типу праворозуміння, в основі якого: визнання критеріями позитивного законодавства принципів рівності, справедливості, свободи та загальнообовязковості нормативно-правових актів; утвердження принципів законності, демократії, гуманізму в правотворчій і правозастосовчій діяльності органів держави та їх посадових осіб. Запропоновано завершити теоретичне моделювання і розпочати комплексну судово-правову, парламентську, адміністративну реформи та реформу органів місцевого самоврядування, що пришвидшить формування політико-правових засад державності і виключить протиставлення правового і соціального аспектів держави.
Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що отримані результати є суттєвим внеском у розробку теоретичних засад комплексного аналізу соціально-правової держави та перспектив її модернізації і можуть слугувати методологічною основою політичних реформ в Україні. Результати дослідження можуть бути використані при конструюванні та розробці вітчизняної моделі соціально-правової держави, визначенні її функцій, взаємозвязків з громадянським суспільством, формуванні дієвих соціальних механізмів забезпечення прав і свобод людини.
Отримані результати використовуються дисертантом у викладанні навчального курсу "Проблеми теорії держави і права", можуть бути використані у навчальних курсах з політичної філософії, політології, в освітній діяльності і заходах з формування політичної та правової культури громадян України, а також у подальших наукових дослідженнях.
Наукова апробація результатів дослідження здійснена в монографії "Соціально-правова держава в Україні: проблеми становлення та модернізації" (25.93 друк. арк..), восьми брошурах, двох підручниках, двох навчальних посібниках, двох курсах лекцій. у наукових працях і статтях. двадцять одну з яких опубліковано у виданнях, визначених ВАК України фаховими. восьми статтях у збірниках матеріалів конференцій.
Апробація результатів дослідження дисертації відбувалась на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: "Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність" (Київ, 1996), "Проблеми адміністративно-правової реформи в Україні" (Київ, 1997), "Розвиток концепцій природного права в Україні" (Київ, 1998), "Проблеми державотворчості і входження України у світове співтовариство" (Київ, 1998), "Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом" (Київ, 1998), "Проблеми державного будівництва в Україні" (Київ, 1999), "Парламентаризм в Україні: теорія і практика" (Київ, 2001), "Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми)" (Київ, 2004), "Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання" (Київ, 2005), "На схід та південь від ЄС: проблеми формування спільного європейського економічного простору" (Київ, 2006), "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні" (Київ, 2007), "Проблеми вдосконалення підготовки юристів: професійні та морально-етичні аспекти" (Київ, 2008).
Основні результати дисертації обговорювались : на засіданнях відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, на науково-методологічному семінарі професорсько-викладацького складу юридичного факультету Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана; використовуються у викладанні дисертантом навчального курсу "Проблеми теорії держави і права".
Результати дослідження оприлюднені в одній індивідуальній, одній колективній монографії, у 22 наукових статтях, виданих у фахових виданнях, а також у 26 інших наукових і навчальних виданнях та 8 статтях в матеріалах науково-практичних конференцій.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 5 розділів, 15 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг роботи 379 с., список джерел і літератури - 33 с. (440 позицій).
Розділ 1. Соціально-правова держава як пізнавальна проблема філософії політики
.1 Генеза, сутність та типологія держав соціально-правового характеру
Реалізація конституційних принципів демократизму, народного суверенітету, верховенства права, засад економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності ставлять перед гуманітарними науками проблему визначення методів та засобів досягнення зазначеної мети, обґрунтування юридичних, економічних та політичних механізмів створення правової держави соціального характеру, здатної в умовах ринкових відносин і вільної конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства, гарантувати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і можливості всебічного розвитку особи, забезпечити входження України до спільноти демократичних держав.
Важливим аспектом вирішення вказаної проблеми є дослідження сутності та практики формування громадянського суспільства та відповідної йому державності соціально-правового характеру демократичними суспільствами.
Водночас не менш важливими є також науково-прогностичні чинники: на основі теоретичного спадку минулого та сучасних концепцій визначення сутності соціальної держави, її змісту, функцій та призначення, зясування характеру її звязків з громадянським суспільством, розробка української моделі такої держави.
Останнім часом зявились позбавлені ідеологічних уподобань і апологетики західним теоріям наукові дослідження вітчизняних учених В. Бабкіна, І.Воронова, Р. Гринюка, В. Горбатенка, Г. Дашутіна, В.Кременя,А. Коваленка, І. Кресіної, А. Кудряченка, В. Куценко, Ю. Левеця, М. Михальченка, Н. Оніщенко, Ф. Рудича, А. Сіленко, В. Сіренка, О. Скрипнюка, В. Ткаченка, В. Цвєткова, Л. Четверікової [1 - 18] та ін., у яких критично, з високим рівнем обєктивності й науковості переосмислюються надбання світової науки і практики модернізаційних процесів, які мають методологічне і практичне значення для дослідження особливостей становлення громадянського суспільства та відповідної йому демократичної форми політичної організації, визначення перспектив і шляхів розвитку соціально-правової держави в Україні.
Суттєвий внесок в розробку цієї проблематики зробили російські вчені М. Волгін, С. Калашніков, В. Лазарєв, О. Лейст, О. Лукашева, А. Малько, М. Матузов, В. Мілецький, В. Нерсесянц, В. Протасов, А. Черданцев [19 - 29] та ін.
Втім, детальний аналіз окремих наукових досліджень з цієї проблематики і практики формування в Україні якісно нової форми державності після прийняття Конституції свідчать про неоднозначність розуміння сутності цього феномена, його місця серед інших суспільних інститутів, соціальної ролі та призначення. В деяких наукових публікаціях правовий і соціальний аспекти держави протиставляються, а її розвиток часто розглядається без урахування особливостей модернізаційних процесів громадянського суспільства. Залишається фрагментарним зясування характеру взаємозвязків суспільства і держави, держави і економіки, держави і особи, держави і обєднань (асоціацій) громадян в умовах ринкової економіки.
Причому в одному випадку такі дослідження страждають надмірною захопленістю західними моделями соціально-правової держави, в іншому - переоцінкою стартових можливостей і результатів формування в Україні правової держави соціального характеру.
До того ж, держава часто розглядається в них як така, що повинна задовольняти потреби лише певних верств населення або як система політичних і юридичних механізмів забезпечення законодавчо встановлених соціальних пільг, з чим не можна погодитись. Адже ще І. Кант свого часу закликав позбавитись від надмірного патерналізму держави, зазначаючи, що "батьківське правління (imperium paternale)" сприяє пасивності, воно є "найбільшим деспотизмом, який лише можна собі уявити". За такого устрою знищується всяка свобода підданих, втрачаються їх права [30, с. 285].
Водночас слід також зауважити, що в деяких сучасних дослідженнях генези, сутності та перспектив правової соціальної державності не повністю розкриваються сутність та особливості становлення відповідних теоретичних концепцій, не враховуються політичні, економічні та соціальні чинники історичного періоду, в якому вони виникли, соціальний статус авторів та їх належність до тієї чи іншої ідейно-політичної течії.
Окремі представники молодшого покоління дослідників не обтяжують себе ґрунтовним аналізом першоджерел, у яких викладені зазначені ідеї чи теоретичні концепції, дослідники в основному посилаються на те, що у творчості чи вченні того чи іншого автора минулого є окремі аспекти таких ідей, але їх сутність докладно не розглядається.
У деяких дослідженнях окремі аспекти поглядів авторів чи сповідуваних ними ідей "вирвані" з контексту теоретично оформлених ними концепцій, має місце некоректність тлумачення тих чи інших положень теоретичних вчень минулого, не зясовується їх спадкоємність, взаємозвязок і відмінність.
Відповідно ідея соціально-правової держави як наскрізна проблема політичної думки не розглядається в контексті розвитку цивілізації.
Окрім цього в окремих дослідженнях неаргументовано визначаються етапи становлення соціальної державності, в інших - не враховується, що модернізація держави є результатом інтенсивного впливу на неї суспільства, вимог щодо створення системи гарантій та механізму забезпечення громадянських, політичних, а пізніше економічних і соціальних прав людини, її правової захищеності.
На нашу думку, появу і розвиток ідей і доктрин соціальної держави, а також практику її формування демократичними суспільствами не можна розглядати окремо від становлення теорій та практики побудови правової держави, а також понять і наукових концепцій прав людини, оскільки, як зазначає О. Лукашева, права людини стали основою, головним аспектом навколо якого і для якого формувались принципи правової держави [31, с. 173], визначальним серед яких є принцип поділу влад.
Саме права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи, як стверджував Б. Кістяківський, "складають... підвалину і передумову того державного лау, який притаманний правовій державі [32, с. 246]", тому будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав людини "не має конституції [33]", тобто не може вважатись правовим.
Тому, визначаючи методологію дослідження як у частині історико-теоретичної реконструкції концепцій соціально-правової держави, так і в з'ясуванні особливостей політичних практик, ми застосовуємо антропологічний підхід, на необхідності якого наголошує у своїй фундаментальній праці Ю. Левенець [34, с. 8,9,441].
Окрім цього, становлення ідеї державності правового і соціального характеру та сутність такої держави повинні досліджуватись у взаємозвязку з розвитком теорії та практики формування громадянського суспільства, оскільки вони передбачають і обумовлюють одне одного і повинні розглядатись як "дві сторони однієї медалі".
Причому таке дослідження повинно передбачати як зясування розвитку теорій громадянського суспільства та соціальної правової держави, так і їх становлення в практичному житті, а також особливостей формування механізмів легітимації та утвердження цих феноменів.
Необхідно також врахувати, що на обєктивність і повноту досліджень генези та сутності ідеї правової й соціальної держави негативно впливає односторонній методологічний підхід за яким становлення системи таких уявлень, поглядів і концепцій розглядається інколи як результат розумової (наукової) діяльності мислителів чи вчених, який перегодом певною мірою втілювався в практику державного будівництва.
Необхідно враховувати складність причиново-наслідкових звязків у теорії та практиці становлення соціально-правової державності, оскільки система поглядів та ідей може бути як результатом теоретичних міркувань так і навпаки. Чинником, що сприяв їх появі і концептуальному оформленню часто постає соціальна практика.
Як свідчить історія, багато теоретичних концепцій щодо модернізації суспільства і держави є результатом наукових досліджень вже існуючих політико-правових явищ, які виникали в умовах функціонування певної форми державності без попереднього наукового їх обґрунтування чи передбачення. В інших випадках аспекти ідеології державності правового, а пізніше і соціального характеру формувались у суспільній свідомості як альтернатива існуючій формі політичної організації суспільства в умовах абсолютизму та жорсткої етатизації всіх його сфер, а також як визнання необхідності вдосконалення функцій держави з метою досягнення нею більш високої якості для гарантування та забезпечення загальних і приватних інтересів. Згодом, в умовах переходу суспільства до громадянського стану, носієм та генератором зазначених ідей стають громадські рухи, обєднання, а також політичні партії, в програмних документах яких сформований суспільний ідеал стає домінуючим, визначає напрями їх діяльності, форми, методи та способи втілення його в життя.
На нашу думку, формування суспільного ідеалу, визначення перспектив модернізації суспільства і держави є складним взаємоповязаним процесом інтелектуального та практичного компонентів соціальної практики.
Причому з моменту виникнення ідей правової державності, як гарантії та умови забезпечення прав людини, до її практичного втілення в позитивному праві західноєвропейських країн, пройшов значний відрізок часу. Цей процес розпочався появою Петиції про права (1628 р.), був продовжений Білем про права (1689 р.), Деклараціями: прав Вігрінії (1776 р.) та незалежності США (1776 р.), Конституцією Сполучених Штатів Америки (1787) і Білем про права (1789 - 1791 рр.). Французька декларація прав людини і громадянина (1789 р.) в ст. 2 найчіткіше визначила генеральну функцію такої держави з забезпечення природних і невідємних прав людини. Як свідчить аналіз історичного втілення цього суспільного ідеалу в життя, якісних характеристик правова державність набувала в умовах визначення взаємовідносин громадянського суспільства і держави, меж її втручання в суспільні справи та участі у регулюванні ринкових відносин. Соціальний аспект державності виник пізніше, з появою "другого покоління" прав людини (соціальних, економічних і культурних) і є, по суті, за влучним висловом В. Нерсесянца, "наступним етапом розвитку правової держави [35, с. 707]". Тобто соціально-правова держава - це результат еволюції держави як соціального явища, найбільш досконала форма політичної організації суспільства, яка можлива за умови найбільш якісних, визначених правом її звязків з громадянським суспільством.
До того ж процес формування таких звязків між суспільством і державою в західних демократіях був також тривалим у часі. Причому ці звязки і відносини постійно змінювались. На перших стадіях становлення і розвитку, наприклад, в часи давньогрецької демократії, держава співпадала з суспільством. Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій, централізованих середньовічних монархій превалювала над суспільством, стримувала розвиток і обмежувала функціонування його соціальних інститутів.
Подальший аналіз показує, що буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції (1789 р.) та реформаційні процеси, які почались в цей час в Західній Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства, зменшенню її впливу на суспільне життя, мінімізації державної влади.
Слушним у цьому плані є судження О. Лейста про те, що громадянське суспільство виникає в процесі відокремлення держави як відносно самостійної сфери суспільного життя від соціальних структур і роздержавлення суспільних відносин [36, с. 1].
Аналіз модернізаційних процесів в західних суспільствах дає підстави дійти висновку, що з цього часу характер і зміст відносин та звязків суспільства та держави починає змінюватись. Вони починають функціонувати відносно самостійно, формуються інститути громадянського суспільства, які вимагають вдосконалення держави.
Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціальних інститутів: економіки, політики, науки, освіти, права. Чіткішими ставали функції держави, а змістом її діяльності поступово почали бути управління загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства, соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового порядку.
В окремих випадках, за умови слабкості суспільства та його демократичних інститутів, поширення політичного і національного екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості населення та інших чинників держава знову підкорювала собі суспільство, виконувала по відношенню до нього деструктивну роль. Це мало місце, наприклад, за часів політичного правління комуністичного та фашистського режимів, а також в умовах мусульманського фундаменталізму в інших суспільствах. У цих випадках держава набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільством, її політика була антисоціальною.
Втім сьогодні, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави при визначальному впливі на неї суспільства.
Межа відносної самостійності держави в демократичних суспільствах визначається в законодавчому порядку, а її ступінь залежить від історичних, національних, економічних, політичних, правових, соціальних, психологічних та інших чинників. Вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.
Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, є явищем вищого ґатунку і зазвичай уважається громадянським. За визначенням Г. Гегеля - це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей, особливий "звязок (спілкування) осіб через систему потреб і розподіл праці [37, с. 31]". В ньому кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування. У такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може існувати автономно з урахуванням того, що громадянське суспільство - це "не державно-політична, а головним чином соціально-економічна і особиста, приватна сфера життєдіяльності людей [38, с. 166]".
У такому суспільстві, як стверджував І. Кант, кожна особа визнається абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення чиїхось планів. Кожен індивід повинен творити своє життя самостійно, своїми силами і відповідати за свої дії. Задоволення інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до самовдосконалення, а громадянська свобода повинна забезпечуватись правом, яке є умовою і гарантією людської гідності.
Окрім цього, для громадянського суспільства характерним є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій, обєднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою, діяльністю її владних інститутів. Здатність суспільства до такого контролю над владою, на нашу думку, є однією з визначальних ознак громадянського суспільства. Лише контроль з боку суспільства, набуваючи відповідних правових форм, здатний підкорити владу праву. І лише "за умови існування громадянського суспільства, як зазначає Н. Боброва, - держава опиняється під правом, стає правовою [39, с. 64]".
Громадянське суспільство, як обєднання вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо) базується на рівноправних відносинах всіх з усіма, стабільність яких забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і заборон).
Відповідно до цього правовими засадами громадянського суспільства, як стверджував Г. Гегель, "є рівність людей як субєктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, а також впорядковане законодавство і авторитетний суд [40, с. 228]".
Важливою особливістю громадянського суспільства є багатоаспектність його відносин, що відрізняє його від традиційного суспільства. Зміст і характер взаємозвязків між субєктами відносин справляють визначальний вплив на сутність держави і напрями її діяльності (функції).
Частково погоджуючись з науковим підходом Л. Спірідонова [41, с. 33-34] щодо аналізу відносин, що мають місце у громадянському суспільстві як багаторівневої структури, зазначимо, що відповідно до рівнів таких відносин зазнають змін старі і формуються нові функції держави.
На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сімї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають лише у створенні для цього належних умов.
Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами, продуктами і діяльністю вимагає більш дієвої участі з боку держави. Її завданнями в цьому плані є створення рівних умов розвитку й функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних партій і громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і визначати свій подальший розвиток.
Водночас вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у діяльність окремих індивідів, соціальних груп і обєднань громадян, яка не заборонена законом, викликають необхідність реформування законодавства, підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу верховенства права; чіткого визначення юридичного статусу органів держави; запровадження порядку виключного регулювання законами відносин економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і конкуренції; зовнішньоекономічної діяльності; антимонопольного регулювання; цивільно-правової відповідальності; трудових відносин і соціального захисту; прав і свобод людини і громадянина; засад місцевого самоврядування; засад утворення і діяльності політичних партій та інших обєднань громадян тощо).
Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація політичного життя, завершення формування демократичної політичної системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими субєктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку; охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних функцій.
Водночас слід зазначити, що і в цих умовах між державою і суспільством мають місце відносини напруги, проте, як справедливо зазначає Штюдеманн Д., вони не носять характеру непримиренного протиріччя [42]. Громадянське суспільство вимагає постійного удосконалення держави, в ній повинні бути створені дієві механізми забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і громадянина та контролю за виконанням ними обовязків. Водночас держава, як зазначає Ф. Рудич, не повинна порушувати природний саморозвиток суспільства [43, с. 49].
Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення розвиненого громадянського суспільства й соціально-правової держави, яку Б. Кістяківський назвав "вищою формою державного буття, яку виробило людство як реальний факт [44, с. 241]", в якій визнається пріоритет прав людини, виходячи з чого формуються її функції, визначаються методи діяльності, відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і громадянина.
У правовій державі, зазначав Б. Кістяківський, вперше визнано, що є певна сфера самовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися [45, с. 243].
Слід погодитись з О. Лукашевою, яка зазначає, що така держава є формою обмеження влади правами і свободами людини, а її метою є забезпечення меж свободи індивіда, виключення порушень поля свободи, визначеного правом, заборона застосування примусу не заснованого на праві [46, с. 178-179].
Водночас необхідно зазначити, що було б помилкою вважати, що лише держава повинна бути "звязана" правом і виконувати вимоги суспільства, що воно їй висуває. Однією з умов, яку повинне виконати суспільство, щоб називатись громадянським, є вияв поваги до права і закону як окремими громадянами так і їх обєднаннями, функціонування інститутів громадянського суспільства в межах правового поля. Тобто, на нашу думку, має бути обопільна "звязаність" правом як держави так і суспільства. Лише за цих умов може бути виключений антагонізм між ними і відбутись ефективна взаємодія держави і суспільства в питаннях забезпечення прав і свобод людини.
Як свідчить аналіз практики становлення правової держави як попередниці соціальної, її аспекти стверджувалися в умовах супротиву з боку надзаконної влади абсолютизму. Втім монархія не змогла стримати нових економічних і політичних вимог буржуазії, яка репродукувала ідеї економічного лібералізму і вимагала їх закріплення в позитивному законодавстві у вигляді новітньої системи громадянських прав і свобод людини як першооснови демократизації суспільного життя і формування державності нового типу. Перелік основних таких прав і свобод ми знаходимо вже в Конституціях Баварії і Бадена 1818 року, Вюртембергу 1819 року, а також Пруссії 1850 року. Вже в кінці ХІХ - на початку ХХ століття державність правового характеру була чітко визначена, наприклад в конституціях та інших законодавчих актах Німеччини, Англії, Франції та інших країн. Однією з частин Конституції монархії Габсбургів (Австрія) 1867 року був закон про загальні права громадян. Нею започатковано функціонування спеціального суду, який розглядав скарги про порушення політичних прав органами адміністративної влади, а в 1920 році він був трансформований у Конституційний суд. До його повноважень входить розгляд випадків порушення гарантованих конституцією прав людини і громадянина. Тобто можна вважати, що інститути правової держави і відповідні їй механізми функціонують в Австрії більше ста років.
Втім правова держава, згідно з філософсько-правовим вченням П. Новгородцева, не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Трансформаційні процеси західних суспільств (які прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні вимоги суспільства щодо вдосконалення форми держави стимулювали подальший розвиток визначальних засад державності правового характеру таких як: визнання і захист прав і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будови та функціонування влади на основі принципу поділу влад.
Згодом розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної конкуренції, диференціація суспільства на різнорівневі верстви в залежності від матеріальних благ і доходів людей, а також ріст безробіття викликали у суспільстві недовіру до правової державності. Здебільшого вона почала вважатись нездатною подолати кризові явища. При надмірному багатстві громадянське суспільство виявилось недостатньо багатим, як зазначав свого часу Г. Гегель, тобто таким, що не володіє достатньою гідністю, щоб перешкоджати виникненню надмірної бідності [47, с. 272]. Виникла необхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і насамперед вдосконалення відносин суспільства і держави з метою забезпечення другого покоління прав людини, що виникли: соціальних, економічних і культурних, а також усунення чинників загроз соціальній безпеці.
У звязку з цим на межі ХІХ - ХХ століть настає криза ідей правової державності, втрачається віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність утвердити на землі царство розуму. У суспільній свідомості формується розуміння того, що індивідуалістична держава з її функцією охорони приватної власності, оспівана Д. Локком, Д. Юмом та іншими прибічниками цієї ідеології, чи "мінімальна держава" В. Гумбольдта, яка не обтяжена соціальним опікунством, вже не може задовольнити потреб суспільства.
З цього часу суспільство, як свідчить дослідження модернізаційних процесів, починає вимагати від держави здійснення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави. В цьому плані заслуговує на підтримку позиція Ю. Сорокіної, М. Беляєва, що головною в теорії соціальної держави стала "ідея необхідності розумно-можливого" розширення завдань держави "за умови широкої народної участі [48, с. 203]".
Зазначені обставини і умови сприяли подальшим теоретичним і практичним пошукам шляхів модернізації держав.
Поступово західний капіталізм, як зазначає М. Михальченко, "почав трансформуватися в систему соціальних держав, у якій соціально-класові конфлікти вирішуються мирним шляхом за рахунок домовленостей з роботодавцями держави і профспілок [49, с. 5]", що сприяло суттєвому підвищенню добробуту всіх прошарків населення.
У багатьох сучасних наукових дослідженнях зазначається, що юридичне закріплення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 року. Проте з цим твердженням погодитися не можна. Необхідно наголосити, що аспекти державності соціального спрямування ми знаходимо значно раніше. Зокрема, у Веймарській Конституції 1919 року, яка в переліку "основних прав і обовязків німців" разом з традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянськими свободами передбачала економічні та соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.
Ідея та основні принципи соціально-правової держави були також викладені у Загальній Декларації прав людини, прийнятій та проголошеній резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. В ній знайшли втілення принципи рівності, свободи та справедливості; зазначається, що кожна людина як член суспільства має: право на соціальне забезпечення; право на працю та справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сімї; право на відпочинок; "право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоровя і благополуччя її самої і її сімї, а також право на допомогу у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів існування через обставини, що не залежать від неї [50]".
Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом діяльності багатьох держав світу. Втім, не дивлячись на те, що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, створена ефективна економіка і забезпечуються високі стандарти життя, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнутий, хоча формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом з них.
У цьому плані думка про те, що соціально-правова держава в Україні утвердилась, є занадто оптимістичною. Необхідно відрізняти ідею соціально-правової держави, що знайшла визнання у суспільній свідомості та нормативне закріплення в конституції як орієнтир подальшого розвитку, від процесу її втілення в соціальну практику, який не можна вважати завершеним з огляду на загальновизнані світовою спільнотою стандарти такої держави та рівень життя громадян України.
Водночас не можна погодитись з твердженням Д. Єрмоленко, що поняття "соціальна держава" і "правова держава" повинні розглядатись окремо [51, с. 96], а також з позицією І. Яковюка про особливий характер відносин між правовою і соціальною державами і наявність напруги між ними [52, с. 9]. На наш погляд, соціальний і правовий аспекти держави - це, перш за все, чинники, які характеризують її якість як цілісного політичного явища, є показниками гуманістичного змісту її внутрішньої і зовнішньої політики. Зазначене дає нам підстави для застосування в дослідженні, як і в попередніх наукових працях [53], терміна "соціально-правова держава", який підкреслює її відмінність від інших типів держав та її попередниці - правової і дає можливість більш обєктивно зясувати її сутність, соціальне призначення, характер та особливості взаємозвязків з громадянським суспільством.
Відстоюючи цю позицію, ми враховуємо твердження Ф. Рудича, який зазначає, що "соціальна держава у чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства [54, с. 59]".
В цьому плані ми підтримуємо ідею Л. Прокопець, що соціальна держава є демократичною, правовою державою і характеризується рядом принципово нових якостей, які передбачають наявність у ній, як традиційних демократичних стандартів, закріплених у правових нормах та інститутах, так і інших прав, спрямованих на створення умов життя, яких не було навіть у ліберальній правовій державі [55, с. 18], і погоджуємося з позицією О. Скрипнюка, який вважає, що завданням гуманітарних наук є розробка конструктивної доктрини соціально-правової держави, а не відшукування суперечностей між правовою та соціальною державами [56, с. 20].
Така держава повинна розглядатись як більш якісне за змістом і формою утворення у порівнянні з іншими відомими історії типами держав, як досконалий союз вільних людей, утворений з метою дотримання прав і загальної користі.
Як свідчить дослідження теоретичних концепцій з цієї проблематики, деякі наукові передбачення взаємозвязку і взаємозумовленості правового і соціального аспектів державності висловили ще на початку ХХ століття Б. Кістяківський і Г. Шершеневич.
Саме завдяки своїй юридичній досконалості, зазначав Б. Кістяківський, правова держава є "пряма попередниця тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість [57, с. 257]", вона є динамічним утворенням, стверджував у своїй науковій концепції Г. Шершеневич, трансформується, відбувається подальша її демократизація, "на горизонті вимальовуються, хоча ще й неясно, ознаки "соціальної держави [58, с. 804]".
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що становлення соціальної держави - це процес модернізації правової держави, один із закономірних етапів вдосконалення держави взагалі, оскільки "історія, так само як і пізнання, не може отримати кінцевого завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства; досконале суспільство, досконала "держава", це - речі, які можуть існувати лише у фантазії". Всі суспільні порядки, що змінюють один одного в ході історії, є лише етапи "розвитку людського суспільства від нижчої сходинки до вищої. Кожна сходинка необхідна і, таким чином, має своє виправдання для того часу і для тих умов, яким вона зобовязана своїм походженням [59, с. 275 - 276]".
Ми погоджуємося з В. Цвєтковим і В. Горбатенко щодо їх бачення сутності модернізації, а також з їх твердженням, що концепції модернізації в нинішніх умовах набувають чітко вираженого соціально-культурного характеру, а політичний її контекст "передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціальна держава, гуманізм, правова держава, свобода особистості, права людини та ін.) [60, с. 17]".
Соціально-правова держава, на нашу думку, - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, які цього потребують.
Погоджуючись з І. Вороновим [61, с. 96], а також спираючись на результати дослідження сутності і змісту сучасних соціально-правових держав згідно їх функцій і особливостей взаємозвязків з громадянським суспільством зазначимо, що основними ознаками такої держави є: демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і обєднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства (всіх форм власності; ринкових відносин; громадських організацій; політичних партій; асоціацій; інститутів соціального контролю; незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економічна політика; наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає, або на яку погоджується, можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування державою мінімального життєвого рівня, наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, які цього потребують; наявність ефективного соціального законодавства).
Підтвердженням зазначеного нами є позиція, висловлена В. Нерсесянцом, що соціально-правова держава, на відміну від попередніх типів держав, постає як правова форма публічної влади, яка встановлює і забезпечує такий правопорядок, у якому заборонене насилля з боку влади, а припустиме правом застосування сили в соціальному житті перетворене в державно-правовий примус у формі і в межах санкції узаконеного права [62, с. 56]. Через теорію і практику соціальної держави, як зазначає І. Воронов, виявляється тісний звязок між правовою державою і громадянським суспільством [63, с. 93].
На відміну від традиційних, а також держав з недемократичними політичними режимами, в яких правове регулювання відіграє допоміжну роль у свавільному владарюванні, в умовах розвиненого громадянського суспільства регулюючий вплив соціально-правової держави на суспільні відносини набуває виключно правового характеру, а в суспільній свідомості формується, як влучно зазначає В. Лазарєв, "загальнофілософське уявлення про Право як найвищу цінність, яка володіє своїм власним змістом [64, с. 423]".
Обмежена правом держава посідає рівнозначне місце серед інших елементів політичної системи суспільства, а сутністю її контрольної функції по відношенню до організацій та обєднань громадян є лише перевірка дотримання ними вимог чинного законодавства, що регулює їх діяльність. Причому державне втручання в діяльність обєднань громадян виключається. За дорученням суспільства вона відповідно до встановленої законодавчої процедури здійснює легалізацію обєднань громадян шляхом їх реєстрації, контролює відповідність їх статутних та програмних документів конституції та законам, створює умови для участі громадських організацій в управлінні державними справами, а також вирішує питання про припинення їх діяльності у разі порушення законодавства. З метою виключення свавілля з боку держави такі рішення приймаються виключно судом.
Головним змістом діяльності держави нового типу стає забезпечення умов для рівноправного партнерства різних субєктів суспільних відносин, обєднання їх зусиль на виконання завдань по створенню матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи.
Причому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. Як свідчить дослідження, практично у всі конституції сучасних соціально-правових держав рецептовані вимоги Загальної декларації прав людини, в якій зазначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені виключно законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [65].
У соціально-правовій державі набувають подальшого утвердження принципи народного суверенітету та верховенства правового закону.
Водночас не можна погодитись з точкою зору В. Лазарєва, і А. Коваленка, що одним з провідних принципів такої держави та її ознакою є "панування закону (права) [66, с. 425]", оскільки за своєю природою закон може бути і не правовим, а поставати формою нормативного закріплення свавілля тоталітаризму в різних його проявах, надання загальнообовязкової сили наказам влади.
Питання про панування закону в соціально-правовій державі може бути поставлене лише при зясуванні соціальної ролі, призначення і визначення його місця в системі нормативно-правових актів (законів, указів глави держави, постанов парламенту чи уряду, локальних нормативно-правових актів тощо). У цьому плані визнання і утвердження принципу верховенства закону є обєктивним і необхідним для забезпечення законності в діяльності органів держави та їх посадових осіб, державних службовців, обєднань громадян та інших субєктів суспільних відносин. Визнання принципу верховенства закону має також велике значення в нормотворчій діяльності, при здійсненні процедури розробки і прийняття інших правових актів, які повинні відповідати законам, тобто бути підзаконними.
Окрім зазначеного, некоректність зазначеного підходу, на нашу думку, полягає у звуженні змісту права, ототожненні закону (писаних загальнообовязкових правил поведінки) і права як багатоаспектного соціального явища, яке є відображенням правової ідеології, культури, традицій того чи іншого народу, відповідного типу праворозуміння, правової свідомості, політико-правової культури та інших компонентів.
Ототожнення права і закону зводить право до розуміння його як субєктивної волі законодавця, возведеної в закон і по-суті є легізмом (Lex, Legis - лат. закон), проявом сучасного юридичного неопозитивізму, який сповідується багатьма вченими-правниками пострадянського простору і репродукується в суспільній свідомості і юридичній практиці.
Легізм, як особливий тип праворозуміння, є, за В. Нерсесянцом, "нормативним виразом авторитаризму" [67, с. 20]. Як свідчить історія, в недалекому минулому саме закон виступав основою непорушності недемократичного політичного режиму, надавав загальнообовязкового значення державній ідеології, забезпечував "правові" підстави для репресій влади по відношенню до власного народу.
У суперечливих умовах реформаційних намагань трансформація праворозуміння відбувається надзвичайно повільно. Такий тип праворозуміння (легізм) поки що превалює у суспільній свідомості перехідного українського суспільства, залишається притаманним багатьом посадовцям державних органів і установ.
До 2004 року він проявлявся фактами первинної нормотворчості глави держави (указним правом), невиправданим застосуванням главою держави права вето щодо низки законів, прийнятих парламентом тощо. В сучасних умовах легізм (юридичний неопозитивізм) проявляється в наданні переваги граматичному способу тлумачення норм конституції (йдеться про неофіційне тлумачення, субєктами якого виступають політики та чільники державних органів), за допомогою якого робляться спроби "підігнати" ті чи інші правові норми для задоволення владних амбіцій окремих посадових осіб.
Тому, ми вважаємо, що одним з першочергових завдань, які постають перед суспільствами, що обрали за ідеал соціально-правову державу, є необхідність зміни розуміння сутності права, формування відповідного рівня політико-правової культури. Головним орієнтиром праворозуміння має стати розрізнення права (як багатоаспектного соціального явища, сутністю якого є формальна рівність, свобода і справедливість) і закону (як правового явища). Тобто право - це не лише система нормативно-правових актів, у яких втілена воля (наказ) влади. Праву, як комплексному соціальному явищу притаманний дуалізм, який проявляється в його сутності і правовому явищі.
Зазначене дає підстави оцінювати закон з точки зору його правності, тобто його відповідності сутності права, яка постає як критерій писаного (позитивного) закону. Лише за умови відповідності закону сутності права він може уважатись правовим і розглядатись "рівною мірою (масштабом, формою, нормою) свободи, яка наділена законною силою [68, с. 54]".
За умови зміни праворозуміння, на нашу думку, стане можливим виключити субєктивізм з правотворчої діяльності, створити ефективні системи права і законодавства, а також механізм юридичного забезпечення реформ у політичній, соціальній та економічній сферах суспільства.
Уявляється, що це завдання має вирішуватись водночас з реформою системи права.
Як свідчить дослідження модернізаційних процесів в західних країнах, важливим компонентом практичних заходів зі створення правового, а пізніше і соціального аспектів державності була саме реформа права, його гуманізація, звуження регулюючого впливу публічних галузей права, які захищають загальні інтереси держави (і яким притаманний імперативний метод регулювання) і розвиток та розширення регулюючого впливу приватно-правових галузей права, які направлені на захист приватних інтересів згідно принципів свободи, рівності та справедливості. Основними методами регулювання приватно-правових галузей права є диспозитивний, а також методи рівності сторін і заохочення.
Практика державного будівництва дала світу різні моделі соціально-правової держави. Природно, що системи поглядів та ідей і теоретичні концепції обґрунтування модернізаційних процесів суспільства і держави, а відтак і практика втілення їх в життя мають певні відмінності в кожному суспільстві. Системи поглядів щодо суспільного ідеалу виникають і формуються в різному соціальному середовищі, яке має різні правові системи, типи і рівні праворозуміння, правової і політичної культури. Різним в них є також рівень розвитку громадянського суспільства та його інститутів.
Мають свої особливості політичні системи, політичні традиції, політичні відносини і, відповідно, різним є характер політичних процесів. Тобто модель соціально-правової держави формується відповідно до конкретних вимог громадянського суспільства, що воно їй висуває, оскільки нема, як зазначав Б. Кістяківський, "єдиних і таких само ідей свободи особи, правового устрою… для всіх народів. Всі правові ідеї в свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок [69, с. 52]".
У політичних, філософських, юридичних та соціологічних наукових дослідженнях є декілька підходів до класифікації соціальних держав.
За одним з них, який відстоює В. Торлопов, держави соціального характеру класифікуються за їх політичною природою.
Перша модель - це "ліберальна соціальна держава"; друга - "консервативна соціальна держава"; третя - "соціал-демократична соціальна держава [70, с. 8]".
У іншій класифікації, запропонованій І. Ярошенко, моделі соціальних держав розглядаються відповідно до особливостей правових сімей, до яких вони належать. "Ліберальна, або англо-саксонська"; "консервативна, або континентально-європейська"; "соціально-демократична, або скандинавська [71, с. 237]". Фактично в цьому випадку робиться спроба обєднати політичний і правовий аспекти сутності держав.
Інший підхід обстоює С. Калашніков, який пропонує класифікувати соціальні держави відповідно "до історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів [72, с. 94]". В даному випадку ми маємо класифікацію типів соціальних держав відповідно до фаз їх розвитку. Серед них: а) первинна соціальна держава; б) держава соціальних послуг; в) держава соціального добробуту; г) соціальна держава [73, с. 97].
Втім, критерії, покладені в основу вищенаведених класифікацій держав соціального характеру, не є вичерпними, а відтак обєктивними. В першому та другому варіантах вона є виправданою лише з точки зору аналізу сутності соціально-правових держав окремих груп країн, в яких "збігається" політичний компонент, або які обєднані в межах однієї правової сімї, або певною мірою повязаних традиціями та іншими чинниками.
У перших двох випадках до цих моделей, як правило, включаються лише країни західної Європи, скандинавські країни, Канада, США та Австралія. До них "не вписуються" за станом розвитку соціальної складової та відповідних функцій держави колишні, так звані, соціалістичні країни центральної, східної та північно-східної Європи, в яких здійснюються ефективні трансформаційні зрушення на шляху до соціально-правової державності, а деякі з них вже стали членами Євросоюзу, який по суті є міжнародною спільнотою соціально-правових держав. Йдеться про Словакію, Словенію, Польщу, Чехію, Угорщину, Латвію, Естонію та ін.
Не відповідають запропонованим критеріям і не можуть бути віднесені до цих моделей також країни колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україна, що лише обрали зазначений вектор модернізації, визначивши таку мету в новітніх конституціях.
Проблематичним також буде віднесення до першої чи другої моделей інших країн, таких, наприклад, як Японія, в яких соціальна політика, механізми її реалізації та відповідні функції держави мають притаманні лише їм особливості.
Окрім цього, не можна вважати обєктивною класифікацію соціально-правових держав відповідно до їх політичного компонента, суттєву роль в якому відіграє ідеологічна орієнтація політичної сили, що знаходиться при владі або справляє на неї визначальний влив.
Авторами цих методологій не враховується, що правова держава соціального характеру за своїм змістом є надкласовим утворенням, а ідеологічну багатовекторність суспільства "узгоджує" соціальна складова, мета якої забезпечення широкого спектру прав людини, соціальна стабільність і безпека, злагода та добробут. Зазначена теза підтверджується практикою багатьох країн, що здійснюють ефективну соціальну політику, а колегіальні органи механізму держави яких (парламенти, уряди) сформовані з представників різних політичних партій з відповідно різною ідеологією. Необхідно також зважити на те, що соціальна держава, принципи якої свого часу виборювала в основному соціал-демократія, стала суспільним ідеалом багатьох політичних течій та ідеологічних напрямів політико-правової думки.
Не можна вважати також переконливою позицію щодо класифікації держав соціального спрямування, в якій робиться спроба поєднати два підходи: визначити спільні риси цих держав через їх політичний компонент, а також через належність до тієї чи іншої правової сімї.
Зазначена методологія лише ускладнює розуміння змісту тієї чи іншої соціально-правової держави. Застосовуючи її важко зрозуміти, наприклад, до якої моделі такої держави можна віднести Ізраїль, правова система якого має риси континентальної (романо-германської) та англо-саксонської правових сімей. Водночас в країні діє зразу дві системи релігійного права - єврейська та мусульманська, які застосовуються в регулюванні відносин представників відповідних конфесій.
До того ж серед авторів як першого так і другого підходів до класифікації держав соціального характеру немає одностайності щодо віднесення конкретних держав до тієї чи іншої їх моделі. Про деяку штучність критеріїв цих класифікацій свідчить віднесення країн, які є членами Європейського Союзу до різних моделей соціальної держави, які запропоновані у науковому дослідженні В. Мілецького [74, с. 44].
Наприклад, вісім з "старих" 15 членів ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Фінляндія, Франція) віднесені до консервативної моделі; 1 - (Великобританія) - до ліберальної моделі; 2 - (Данія, Швеція) - до соціал-демократичної моделі; (інші соціальні держави цього співтовариства в зазначеному дослідженні не класифікувались).
На підтвердження нашої тези та опонуючи перші два підходи до класифікації держав соціального характеру зазначимо, що вирішення соціальних проблем є пріоритетними напрямами діяльності Європейського Союзу, а однією з обовязкових умов набуття членства в ньому є дотримання відповідних соціальних стандартів.
Ця міжнародна регіональна організація, як зазначалось, по суті є спільнотою соціально-правових держав, створювалась з метою запровадження спільного ринку, усунення перешкод для вільного переміщення робочої сили, товарів і послуг між державами-членами, координації економічної, соціальної, валютної тощо політики. Відповідно до положень Маастрихтського договору 1992 р., який набув чинності з 1 листопада 1993 р., значно розширено предметну компетенцію Європейського Союзу і, зокрема, щодо регулювання відносин в галузях охорони довкілля, освіти, охорони здоровя, соціального захисту. Згідно з Амстердамським договором 1997 р., були запроваджені нововведення щодо зміцнення прав і свобод людини, посилення соціальної політики і зайнятості, подальшого розвитку громадянства ЄС, посилення співробітництва з питань свободи пересування осіб, підвищення мобільності робочої сили. З метою підвищення ефективності цієї діяльності створений консультаційний орган - Економічний і соціальний комітет.
Європейський Союз являє собою могутній економічний блок: його валовий внутрішній продукт перевищує ВВП Сполучених Штатів, Китаю і Японії. Характерними його показниками є розмір ринку, висока кваліфікація робочої сили, наявність єдиної валюти і стабільні демократичні уряди, а також єдиний торговий простір, що створює умови для вирішення соціальних проблем.
Окрім зазначеного, сумнівним є віднесення С. Калашніковим до соціальних держав Кувейту та Обєднаних Арабських Еміратів [75, с. 93].
На відміну від позицій авторів класифікацій на основі історичної періодизації та спільності ознак правової сім'ї, ще раз зазначимо, що соціальну державу ми розглядаємо як результат модернізації правової держави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальшої гуманізації соціальної політики, вдосконалення механізму держави та розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі і обсягу повноважень в реалізації соціальних програм загальнодержавного і регіонального рівнів.
Безумовно "модернізація постає у вигляді систематичного процесу епохальних і довгострокових змін, що охоплюють поряд з індустріально розвиненими державами також напівпериферію сучасного світу [76, с. 10]", про що зазначає В. Мілецький, але необхідно зауважити, що за своїм змістом це "глибинний і багаторівневий процес трансформації і політичної системи, і соціальної системи, і повсякденного життя... перетворення цінностей суспільства, а також структур індивідуального мислення і особистої організації в напряму секуляторно-раціонального підходу до всесвіту, зняття традиційних барєрів і традиційних способів регуляції [77, с. 22]".
В зазначених країнах Близького Сходу, а також інших відбуваються закономірні трансформаційні процеси, але ототожнювати їх з модернізацією, на нашу думку, було б помилковим. Модернізація - це динамічне, свідомо регульоване покращення всіх сфер суспільства, вдосконалення соціальних інститутів, суспільних відносин. Вона, як зазначає М. Михальченко, орієнтує суспільство та його структури, сфери на вдосконалення, рух вперед, на розробку і реалізацію нових орієнтирів, задач, пріоритетів, стратегій [78, с. 37 - 39].
Складовими модернізації є комплексні перетворення всього соціуму, прогресивні зміни в економіці, соціальній сфері, громадянському суспільстві, політичній системі, а також культурно-духовному житті.
Основними ознаками модернізації в економічній сфері є зміни способу виробництва і господарювання, економічна багатоманітність з перевагою приватного сектора, формування соціально орієнтованої ринкової економіки.
У соціальній сфері - це становлення середнього класу суспільства, соціальний компроміс і злагода, розвиток повноцінного громадянського суспільства, залучення його інститутів та використання можливостей реалізації соціальних програм, формування соціальних функцій держави та відповідних механізмів їх забезпечення; досягнення високого рівня та тривалості життя.
У політичній - розвиток демократії, становлення політичного плюралізму, наповнення реальним змістом принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влад, забезпечення прав людини; законодавче закріплення демократичних засад суспільного і державного устрою, юридичне визначення місця і ролі держави та інших інститутів політичної системи, меж втручання держави в суспільні справи;
У сфері культури - поширення та підвищення значущості в суспільному житті загальнолюдських гуманістичних цінностей, "поширення ліберальних тенденцій, релігійно-конфесійна толерантність, плюралізм гуманітарних течій в науці, художній творчості, мистецтві і т. п. Нарешті, (з цією тезою В. Мілецького слід погодитись) появою автономної вільної особистості [79, с. 13]".
Віддаючи належне заходам соціального спрямування, що здійснюються керівниками й урядами зазначених країни Близького Сходу за рахунок видобутку та експорту нафти, їх не можна вважати такими, що повністю мають характер та ознаки соціальної державності.
У цьому плані ми підтримуємо твердження Н. Волгіна, Н. Гриценка, Ф. Шаркова, що навіть достатньо ефективне виконання соціальних функцій державою при порушенні інших визначальних принципів (правової основи, демократизму та ін.) не дозволяють називати її соціальною державою [80, с. 36]. Ґрунтовний аналіз правових систем і політичних режимів у цих державах свідчить, що в них частково або повністю відсутні основні ознаки правової державності, не сформоване громадянське суспільство, не забезпечується весь спектр прав людини. Кувейт, зокрема, є спадковою конституційною монархією теологічного типу. Глава держави - емір, одночасно є головнокомандувачем збройних сил, верховним суддею і духовним лідером мусульман. Хоча законодавча влада належить монарху та парламенту, але останній відіграє роль переважно консультативного органу при емірі. Згідно закону 1996 р. право голосу мають лише громадяни чоловічої статі, які досягли тридцятилітнього віку. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований з членів правлячої монархії.
Нетрадиційною є форма державного правління в Обєднаних Арабських Еміратах, яка характеризується як виборна монархія з деякими ознаками конфедерації. Конституція 1971 р. визначає виключну владу федерації в законодавчій та виконавчій сферах. Субєкти федерації - емірати, за ознаками форми державного правління і політичного режиму є абсолютними монархіями. Строк повноважень глави держави - пять років з можливим переобранням без будь-яких обмежень. Місця в уряді розподіляються між правлячими династіями еміратів. Джерелом законодавства є шаріат.
Отже "лише в умовах демократичного режиму влади на основі правової державної системи може виникнути дійсно соціальна держава [81, с. 83]".
Не можна без застережень погодитись також з третім підходом до класифікації соціальних держав, в основі якого принцип "історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів", запропонованого С. Калашніковим. Раціональність зазначеного підходу полягає в намаганні зясувати особливості становлення соціального аспекту державності в ретроспективі. Втім аргументація класифікації і, зокрема, спроба визначення особливостей, загальних і відмінних рис "держави соціальних послуг", "держави соціального добробуту", і "соціальної держави" не може вважатись переконливою.
Така "історична типологізація" не підтверджена аргументами, оскільки всі зазначені моделі соціальної держави розглядаються такими, що існують в один період за виключенням первинної.
Більш переконливою в цьому плані може вважатись точка зору яку відстоювали майже півстоліття тому Т. Маршалл, К. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон з приводу класифікації "держави загального добробуту", зазначаючи, що в світі сформувалось на той час три її моделі [82, с. 21].
В США - "позитивна держава соціального захисту", головним завданням якої вважалось гарантування і забезпечення рівних можливостей для досягнення добробуту; у Великобританії - "держава соціальної безпеки", для якої вважалось характерним вирівнювання можливостей всіх, а також забезпечення повної зайнятості, гарантування всім громадянам доходів, які не нижчі за встановлений рівень; у Швеції - "соціальна держава добробуту". У цій моделі держави передбачені програми соціального розвитку, створені та функціонують державні та громадські служби з їх реалізації; забезпечуються повна зайнятість та вирівнювання різниці в доходах громадян.
Втім ця класифікація є застарілою, оскільки не відображає динаміки і тенденцій сучасних модернізаційних процесів.
Соціально-правові держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні соціальні держави - до яких слід віднести держави, що формувалися з кінця ХІХ до середини ХХ століття; інші - вторинні соціальні держави.
Зазначені типи соціальної держави ми розглядаємо як форму організації громадянського суспільства, що виникли на певному історичному етапі його розвитку, які мають ознаки, що відрізняють їх від інших держав, та такі, що зазнають подальшого розвитку під впливом багатоаспектних соціальних процесів.
Водночас ми вважаємо, що первинні та вторинні соціально-правові держави відрізняються між собою якістю як правового так і соціального аспектів, які продовжують модернізуватись відповідно до тенденцій конкретних суспільств, геополітичних, регіональних, континентальних і світових процесів.
У них існують певні відмінності в рівнях демократії, правового впорядкування суспільного та державного життя, системах гарантій та обсягах реалізації прав людини, рівнях добробуту, соціальної стабільності, колективної та індивідуальної безпеки тощо. Відмінними є також характер і обсяг повноважень держави в соціальній сфері, та участь у вирішенні соціальних проблем неурядових організацій.
Для первинних соціально-правових держав характерним було визначення орієнтирів розвитку, формування ідеології та правове оформлення такої державності, визначення сутності та принципів соціальної політики, функцій, а також інституційних та юридичних механізмів їх реалізації.
У попередніх дослідженнях ми зазначали, що сучасна соціально-правова держава значно відрізняється від такої держави більш раннього періоду [83, с. 42 - 43]. Зазначене нами підтверджується У. Чероні, який зазначає, що з другої половини ХХ ст., після трагічного періоду двох світових війн і досвіду фашизму і нацизму тенденції перебудови старої ліберальної держави як соціально-правової або демократичної значно посилились [84, с. 53].
У сучасних умовах, як свідчить дослідження, розвиваються і зазнають якісних змін "традиційні" соціальні держави, зявляються нові. Уряд Федеративної Республіки Німеччини, наприклад, обрав за ідеал державу, яка гарантує необхідну свободу, рамкові умови з тим, щоб неурядові організації, спілки, обєднання та інші інститути громадянського суспільства могли розвиватись і не тільки брати участь у вирішенні загальносуспільних справ, а й бути рівноправними учасниками міжнародних організацій і конференцій. Така держава Д. Штюдеманном названа "сприяючою державою [85]". Вітчизняна дослідниця А. Сіленко сучасну соціальну державу визначає як "державу можливостей", яка виникла в результаті трансформації держави загального добробуту під впливом нових політичних і соціально-економічних умов [86, с. 8].
Необхідно також зазначити, що з кінця 80-х років ХХ ст. провідними напрямами модернізаційних процесів західних соціально-правових держав є подальша інтелектуалізація, створення і запровадження нових соціальних технологій, основою яких є використання головного стратегічного ресурсу суспільства - знань [87, с. 17], що сприяло формуванню в західних демократіях нового "класу носіїв знання [88, с. 82]".
Слушною в цьому плані є точка зору М. Михальченка, що історія людства - це результат універсальної еволюції людини як соціальної істоти, де головну роль відіграє її сукупний інтелект [89, с. 31], який знаходить своє відображення в системних знаннях суспільства, можливості їх репродукування і розвитку. Водночас знання є однією з умов всебічного гармонійного розвитку особистості, оскільки люди можуть лише тоді вільно розвиватися, зазначає Р. Циппеліус, коли вони розпоряджаються також матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів [90, с. 212], а "науки мусять бути доступними для всього людства [91]".
Втім окремими дослідниками, які опікуються проблемами зясування сутності сучасних соціально-правових держав не враховується, що інтеграційні процеси у сферах суспільного виробництва західних країн кінця минулого століття і зумовлені ними зміни на світовому і європейському ринках праці прискорили трансформацію системи освіти, головними чинниками якої стали соціальна спрямованість, пошук механізмів, здатних в умовах глобалізації сприяти вільному вибору місця проживання, здобуттю спеціальності відповідно до особистих інтересів, реалізації права на працю, досягненню гідного рівня життя і всебічному розвитку людини.
Зазначені процеси сприяли корегуванню змісту як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держав. Ідеологія модернізації освіти та наукової діяльності, що отримала назву "Європа знань", а також практичні заходи по її реалізації розроблені і здійснюються з 1999 року країнами - учасницями Болонського клубу, членом якого з 2004 року є також Україна, які намагаються забезпечити для своїх громадян можливості здобуття необхідних професійних компетенцій, які б визнавались в цих країнах, сприяли мобільності робочої сили, стали б гарантією економічної самодостатності громадян, а також умовою соціальної стабільності суспільств.
Завданням сучасної соціально-правової держави є досягнення такого ступеня розвитку суспільства, за якого визначальними умовами добробуту стануть знання, отримані завдяки вільному доступу до інформації і вмінню працювати з нею; формування інформаційного простору, який забезпечує ефективну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їх соціальних і особистих потреб; підвищення рівня освіти за рахунок розширення інформаційних можливостей; створення ефективної системи забезпечення права громадян на вільне отримання інформації як важливої умови демократичного розвитку суспільства, покращення співпраці інститутів громадянського суспільства і держави.
В звязку з цим згідно з Окінавською Хартією Глобального Інформаційного суспільства, підписаною в липні 2000 р. на самміті держав "великої сімки" їх керівниками, однією з головних функцій сучасної демократичної держави повинна стати інформаційна, реалізація якої забезпечила б побудову глобального суспільства, де б обмін інформацією не мав обмежень ні в часі, ні в просторі, ні з точки зору політичних кордонів, де були б створені умови для взаємного проникнення культур і кожна спільнота отримала б нові можливості для самоідентифікації.
Вітчизняним дослідником А. Кудряченком саме інформаційний ресурс справедливо розглядається одним із головних джерел прогресотворчого забезпечення економічного процесу [92, с. 747].
Серед вторинних держав має місце плюралізм моделей державності соціально-правового характеру відповідно до культурних, національних, правових, політичних, економічних тощо чинників того чи іншого суспільства.
Найбільш обєктивним критерієм для зясування відмінностей соціально-правових держав, на наш погляд, слід вважати головні принципи орієнтації (спрямованості) їх соціальної політики. Ідеться про принципи патерналізму та субсидіарності. Безумовно, що зазначені принципи в сучасних державах певною мірою узгоджуються. У "шведському варіанті" патерналізм посідає значне місце і полягає в перерозподілі коштів (отриманих за рахунок високих податкових ставок), що направляються на вирішення соціальних програм.
В країнах західної Європи на першому місці принцип субсидіарності, який полягає в формуванні особливого типу людини, незалежної від держави, самостійної, ініціативної, творчої.
За цією ознакою, на наш погляд, держави можуть бути класифіковані: як "держави загального добробуту" - у першому випадку; та "соціальні держави" - у другому. Серед вторинних держав слід виділити ще один їх різновид, який складають ті, що тільки визначили перспективи своєї модернізації в прийнятих в кінці ХХ століття конституціях.
Окрім України безпосередньо соціальними і правовими у законодавчому порядку себе визнають, наприклад, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Російська Федерація. Норми-принципи соціального і правового характеру державності закріплені в конституціях інших країн СНД.
Втім не можна погодитись з точкою зору С. Калашнікова, що вони є первинними соціальними державами [93, с. 97]. На нашу думку, їх слід уважати державами соціально-правової орієнтації, тобто перехідними державами.
Безумовно, що держави минулого на етапі формування правового, а з часом і соціального аспектів, також були перехідними, але як вірно, на наш погляд, стверджує М. Марченко, "перехідний стан сучасних суспільств, а разом з тим держави і права, безперечно, значною мірою відрізняється від їх перехідного стану в ті більш ранні часи [94, с. 224]".
Перехідні процеси сучасності мають цілий ряд особливих рис, що відрізняють їх від тих, що мали місце в минулому. Окрім цього, як вірно зазначають В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко, "у світовому досвіді неможливо знайти хоча б два абсолютно ідентичних сценарії розгортання політичного транзиту" [95, с. 26]. Перш за все сучасні перехідні явища і процеси мають не локальний, а глобальний характер. У порівнянні з минулим на сучасному етапі розвитку суспільства збільшуються можливості активного втручання людини в хід цих процесів [96, с. 4 - 5]. Слід погодитися з тезою О. Кіндратець та К. Поппера, що на процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, великий вплив має політична і соціальна технології, які використовуються для досягнення запланованого політичного результату чи вирішення соціальних проблем [97, с. 141; 98, с. 185]. Додамо, що сучасні перехідні суспільства використовують надбання теоретичної думки та досвід державного будівництва первинних соціально-правових держав, що дає змогу визначити шляхи, оптимальні методи і засоби досягнення бажаного суспільного ідеалу.
Але осмислення в перехідних суспільствах теорії і практики побудови державності соціально-правового характеру здійснюється водночас з критичною переоцінкою соціалістичного минулого, зясування можливостей і доцільності рецепції системи "соціалістичних" соціальних послуг та механізмів їх надання.
На основі такої переоцінки зявилась новітня політико-правова концепція В. Нерсесянца [99, с. 400 - 435], який пропонує своєрідну радикальну модель модернізації постсоціалістичних суспільств. В основі концепції - ідея відмови від соціалістичної держави з її системою соціальних послуг і обґрунтування "обєктивно-історичної можливості" нового (постсоціалістичного, але не буржуазного) типу індивідуальної власності, права, ринку, громадянського суспільства і правової держави, "нового (некапіталістичного і разом з тим несоціалістичного) цивілітарного устрою" як наступної сходинки історичного розвитку, умови і форми примирення комунізму і капіталізму.
Матеріальною основою такого устрою повинна стати відмова від колективної власності соціалізму та приватної капіталістичної власності і юридичне закріплення інституту громадянської (цивілітарної) власності, яка є ідеальною долею кожного власника в загальній власності всіх громадян.
Зазначена та інші спроби раціоналізувати ретроспективний досвід державотворення є зрозумілими і виправданими з огляду на широкомасштабну участь населення в соціалістичному експерименті, який хоч і ґрунтувався на утопічній ідеї і супроводжувався терором, але виявив свою життєздатність у біполярному світі та створив на основі зрівнювальної справедливості мінімальні соціальні стандарти у суспільстві. Втім такі спроби не мають перспективи, оскільки недооцінюють обєктивні процеси соціального прогресу. Вони лише затримують перехідні суспільства на старті реформ.
У цьому плані раціональною є науково-прогностична ідея М. Михальченка, за якою соціальні, демократичні правові держави нового типу будуть результатом такої конвергенції, де кращі сторони капіталізму і соціалізму будуть синтезовані в життєздатні форми суспільного розвитку [100, с. 47].
Процеси економічної модернізації сучасних суспільств підтверджують зазначену ідею. Зокрема, соціально-орієнтована ринкова економіка почала використовувати притаманні соціалізму методи планування і державного регулювання економіки, а планова економіка держав, що продовжують сповідувати соціалістичну ідею (наприклад, Китай) запроваджує ринкові механізми саморегуляції.
Основна проблема в тому, щоб капіталізм продовжував позитивну трансформацію, а постсоціалістичні країни змогли здійснити динамічну модернізацію як в плані створення матеріальних засад державності соціального характеру, так і в питаннях реформування політичних та ідеологічних інститутів, які були б здатні реалізувати ідеї демократії, прав і свобод людини.
.2 Проблеми та тенденції взаємозвязку економіки і держави перехідного суспільства
Визначення перспектив трансформації держави до більш досконалих її форм ставить до порядку денного питання про необхідність зясування економічного компонента перетворень, особливостей та характеру взаємозвязку політичної та економічної сфер соціуму, змісту економічних функцій держави, від реалізації яких залежить ефективність реформ і безпека суспільства.
Рівень актуалізації проблеми визначення співвідношення і характеру взаємозвязків економіки і держави закономірно підвищується в умовах зміни орієнтирів суспільного розвитку, реалізації тієї чи іншої соціальної програми.
Держава, як особлива соціальна інституція, політична форма організації суспільства за допомогою організаційно-правових, владно-розпорядчих механізмів, а також примусу може стимулювати, або стримувати розвиток економічних відносин, виконуючи таким чином прогресивну або регресивну роль.
З іншого боку, якщо діяльність держави "не вписується" в обєктивні економічні закони, виникає розбалансування суспільних відносин, яке проявляється кризовими явищами, дезорганізацією функціонування різних сфер суспільства, незабезпеченням і порушенням прав людини, соціальними стресами.
Зясування проблем співвідношення і взаємозвязку економіки і держави має бути цілісним пізнавальним процесом і повинне здійснюватись у двох напрямах: загальнотеоретичному та практичному [101, с. 160].
У теоретичному плані є декілька основних підходів, що обґрунтовують різне бачення таких взаємозвязків. В одному випадку пріоритет надається економіці, в іншому - державі, що свідчить про певні ідеологічні впливи на авторів цих концепцій, а також надання ними переваги одним аспектам і приниження значення інших у явищах, які порівнюються. Втім не можна повністю заперечувати зазначені концепції, оскільки в соціальній практиці мала місце реалізація того чи іншого підходу в умовах відповідних форм правління чи політичних режимів.
Сутністю ще одного підходу до зясування характеру взаємозвязків економіки і держави, який послідовно відстоює М. Гриценко, є ідея паритету між ними, рівнозначних впливів однієї на іншу. У цьому плані зазначається, що держава повинна знаходити баланс між саморегулюванням ринку і державним впливом, дозувати обсяги господарської свободи і державних соціальних гарантій, притаманними державі правовими методами створювати умови для стимулювання виробництва необхідних в соціальному плані товарів і послуг, які б забезпечували потреби всіх категорій громадян та їх зайнятість [102, с. 128]. Обовязком держави, крім зазначеного, має бути забезпечення оптимального саморегулювання економіки і розподіл доходів між усіма категоріями населення, попередження розриву в рівнях доходів і диференціації суспільства.
Втім ми маємо дещо іншу думку. Вирішуючи означену проблему необхідно, на наш погляд, враховувати, що в різні історичні періоди розвитку суспільства роль держави і економіки, а також характер та інтенсивність взаємовпливів однієї на іншу та соціальні процеси в цілому можуть змінюватись. Домінантні впливи політики чи економіки можуть виходити на перше місце відповідно до завдань, які визначаються суспільством чи офіційною владою. Причому пріоритет держави над економікою має місце не лише за антидемократичних режимів.
Як свідчить практика, певна пріоритетність впливів держави на економіку має місце в період трансформації державності правового характеру та формування її соціального аспекту. В цей період держава з "нічного сторожа", основною функцією якої було переважно забезпечення правового порядку, перетворюється в активного субєкта економіки і соціальної політики, застосовує методи планування окремих напрямів економічного і соціального розвитку, здійснює заходи з реалізації цих програм, разом з професійними спілками і обєднаннями підприємців стає учасником відносин соціального партнерства.
Ідея вільного ринку і невтручання держави в економіку, що була проголошена А. Смітом в другій половині ХVІІІ століття, виявилась остаточно недієздатною в першій половині ХХ століття у звязку з неспроможністю ринку в умовах подальшої трансформації західних суспільств забезпечити ефективну саморегуляцію економіки та вирішувати низку соціальних проблем, що постали перед суспільствами.
Незважаючи на ефективну підтримку ідеї держави "нічного сторожа" Л. Мізесом та іншими апологетами цієї ідеології економічних реформ, Дж. М. Кейнс, погляди якого А. Сіленко вважає ідеологічною основою соціальної держави [103, с. 7], а також фундатори Стокгольмської економічної школи переконали політичний істеблішмент і суспільну думку західних держав у необхідності переходу до нової трансформаційної парадигми - державного регулювання економіки. Основними його методами стали ґрунтовне юридичне забезпечення реформ, планування, узгодження підприємництва заснованого на державній та приватній власності, створення механізмів бюджетної та кредитно-грошової системи, посилення державного контролю за економічними процесами, а також розподіл та перерозподіл національного доходу, які сприяли ефективному розвитку економіки і суттєво вплинули на формування системи соціальних послуг, що почали у той час надаватись в умовах становлення соціального аспекту державності.
Неолібералізм Ф. Гаєка та його послідовників продовжував закликати до обмеження державного втручання в економіку, що знайшло підтримку в практичній економічній політиці деяких країн.
Компромісний варіант взаємозвязків економіки і держави - монетаризм був обґрунтований М. Фрідманом, який передбачає впливи держави на економіку шляхом обмеження та стабілізації грошової маси.
Дослідження зазначених та інших теоретичних поглядів щодо визначення характеру та особливостей взаємозвязків економіки та держави в умовах трансформації, а також практичних заходів щодо здійснення реформ дає нам підстави підтримати позицію М. Марченка, який стверджує, що "в світі немає загальної моделі, якогось шаблону або зразка взаємовідносин держави і економіки, які б згодились для всіх без винятку соціальних систем. Є лише загальні закономірності, історичні тенденції і загальні принципи розвитку характеру взаємозвязків і взаємодії держави і економіки [104, с. 51]".
Що стосується окремих суспільств, то такі взаємозвязки і взаємодія закономірно мають свої відмінності, які зумовлені політичними, соціальними, економічними, історичними, культурними та іншими чинниками.
Зазначені відмінності можуть бути зясовані детальніше при дослідженні проблеми взаємозвязків і взаємодії економіки і держави в практичному плані. Застосування такого підходу, на наш погляд, дає можливість зясувати особливості і відмінності національних моделей взаємозвязків економіки і держави на шляху до побудови державності соціально-правового характеру.
Ідеологією французької моделі, наприклад, є визнання того, що вільний ринок не в змозі вирішити багато соціальних проблем, у звязку з чим пропонується плюралізм економічних інструментів, державне регулювання економіки з елементами планування, правове забезпечення конкуренції, гнучка система оподаткування.
Більш відчутною в економічних процесах є участь держави у Федеративній Республіці Німеччина. Від часу формування соціально орієнтованої ринкової економіки тут вважалось, що держава повинна здійснювати провідну роль у забезпеченні приватної ініціативи та умов вільної конкуренції, а завданням ринкових механізмів уважалось вирішення соціальних проблем.
Щоправда певний пріоритет впливів держави на економічну сферу дещо компенсувався ліберальними заходами з приватизації обєктів державної власності шляхом викупу, а також особливою роллю держави в організації функціонування системи соціальних послуг.
Орієнтуючись на ідею соціальної спрямованості реформ, офіційна влада визначала їх стратегію і тактику виважено, співставляючи науково-теоретичний і практичний компоненти програм соціально-економічного розвитку. Окремим напрямом реформування була підготовка кадрів для державного апарату, установ та організацій, задіяних в реалізації цих програм.
Основою польської моделі трансформації відносин економіки і держави стала ідеологія "шокової терапії", "як метод проведення ринкових реформ у країнах "третього світу [105, с. 512]", запропонований свого часу спеціалістами МВФ і рецептований у організаційно-правовий механізм трансформації польського суспільства. Державою були розроблені і здійсненні заходи з лібералізації економіки, що супроводжувались падінням на певний час життєвого рівня населення з наступним поступовим вирівнюванням соціальної нерівності і сталим підвищенням добробуту. Водночас з проведенням реформ здійснювались планомірні заходи з усунення чинників загроз соціальній безпеці. З метою вирівнювання соціальної нерівності активізувалось державне втручання в економіку. Втім слід зазначити, що політичне втручання з метою вирівнювання соціальної нерівності не повинно переходити певну межу. В цьому плані слушною є позиція П. Бергера, який справедливо зауважує, що це може "негативно позначитись на економічному зростанні, а зрештою, і на рівні життя [106, с. 62]".
Для східно-азіатської моделі взаємозвязку економіки і держави в період формування ринкових відносин було характерним посилення політичного впливу на економічну сферу та активізація ролі держави у формуванні процесів розвитку; створення цілісної економіки, яка охоплює як сільську так і міську сфери; орієнтація економіки на експорт вироблених товарів; створення умов для інвестування капіталу в національну економіку та відкритість для іноземних інвестицій; формування активної економічної поведінки населення, "висока продуктивність праці…і надзвичайно позитивна робоча етика [107, с. 146 - 147]".
Аналіз практики формування національних моделей взаємозвязків економіки і держави, що мали місце в історії здійснив представник західнонімецького неолібералізму В. Ойкен [108; 109, с. 21 - 22]. Згідно його методологією ці моделі відповідно до їх особливостей та характерних рис обєднуються в пять типів: 1) ліберальна модель (laissez-faive), відповідно до якої втручання держави в економіку є обмеженим, а субєктам господарювання надається свобода дій; 2) повне або часткове планово-централізоване управління економікою; 3) економічна політика "середнього шляху", головним аспектом якої є формування взаємозв