Перекладацькі надбання в творчості І. Франка

Перекладацькі надбання в творчості І. Франка

ПЕРЕКЛАДАЦЬКІ НАДБАННЯ В ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Досягнення І. Франка як корифея українського перекладацтва

1.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст

.2 Здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури

РОЗДІЛ 2. Специфіка перекладацького методу І. Франка

2.1 Художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості І. Франка

2.2 Специфіка Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, Г. Кочур і М. Лукаш та інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив повністю і подарував українській перекладній літературі, за власним висловом, «пожаданий та здоровий корм духовий» [56, т. 13, с. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури - і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки Франковому п'ятдесятитомному виданню (1976-1986) [56] з трьома додатковими томами (2008 р.) [55] - наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному [28].

«І. Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв світової культури», - справедливо писав М. Москаленко [39, с. 181].

Творчість І. Франка-перекладача та перекладознавця вже була предметом дослідження (О. Домбровський [17; 18], Р. Зорівчак [25-29], Є. Новосядла [42], В. Рагойша [47], Т. Шмігер [61] та ін.), однак систематичної роботи, яка зводила б воєдино, під одним кутом зору, всю перекладацьку спадщину І. Франка та його перекладознавчі погляди і форми засвоєння чужоземного тексту в контексті усієї діяльності письменника, громадського, політичного і культурного діяча, в українській науці ще немає. На жаль, і зараз можна повторити слова О. Мороза: «Мало сказано про Франка як перекладача. Не можна нарікати, що цій проблемі не приділяється увага. Перші розвідки зявилися ще в 30-х роках минулого століття, а потім довготривалу мовчанку порушив Ю. Кобилецький у 1941 р. У повоєнний період до цього питання зверталися Ю. Ступак, М. Шаповалова, М. Білик, А. Кулінич, О. Фінкель, Я. Ярема, Ф. Неборячок, О. Домбровський, Т. Пачовський та інші, але жаль, що й досі немає праці, в якій би всебічно і глибоко була досліджена ця важлива проблема» [38, с. 14].

Саме недостатня кількість наукових досліджень стосовно перекладацьких досягнень І. Франка зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета роботи - розглянути здобутки І. Франка як перекладача і перекладознавця.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

·Зясувати значення діяльності І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст.

·Окреслити здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури.

·Дослідити художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості великого «Каменяра».

·Проаналізувати специфіку Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра.

Обєктом дослідження є творчість І. Франка.

Предмет дослідження - досягнення І. Франка як перекладача і засновника сучасного українського перекладознавства.

Матеріалом дослідження слугували перекладацькі розвідки І. Франка, а також виконані ним переклади сонетів В. Шекспіра і творів німецьких поетів, а саме Й.-В. Гете, Ф. Шиллера тощо.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний), емпірико-теоретичних (аналіз, синтез), загальнонаукових (логічний, абстрагування, узагальнення, індукція та дедукція).

Теоретичне значення дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно перекладацької діяльності І. Франка.

Практичне значення роботи - результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми, розробки навчальних курсів з історії українського перекладознавства, а також посібників для перекладачів, які працюють з поетичними текстами.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ДОСЯГНЕННЯ І. ФРАНКА ЯК КОРИФЕЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДАЦТВА

.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст

Аналіз наукової літератури з теми засвідчив, що до 1880-х pp. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому, на думку Т. Шмігера, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості [61, с. 23]. Перекладознавча спадщина І. Франка цікавила багатьох науковців, та все ж існує ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження, але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О. Домбровський, Ф. Арват та Р. Зорівчак.

О. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Франка й захистив дисертацію на тему «Іван Франко - перекладач і популяризатор творчості Данте» [18]. Спираючись на постулати І. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію. Цікаво, що, посилаючись на Франкові принципи, він їх реконструює на основі кількох висловлювань. Так, невизначеним дотепер залишається питання орієнтації перекладу на читача, як його розумів І. Франко (враховуючи його прагнення до загальнонаціональної нормативної мови). Згодом О.Домбровський написав оглядову статтю «Іван Франко - теоретик перекладу» [17]. Дослідник виділяє десять тверджень, на яких базувалася перекладознавча концепція І. Франка - це й розгляд перекладів у системі національної літератури, й вимоги до перекладача (знання мов, володіння текстом), і аналіз перекладацької техніки [17, с. 329-330]. Перекладацька позиція І. Франка частково ілюструється прикладами з його перекладацької діяльності, але головний критерій суджень завжди був ідейно-тематичним, що є свідченням тогочасного політичного дискурсу. Важливу рису виокремив О. Домбровський: «Та в тодішніх умовах Франко вище ставив виховне завдання перекладу, ніж пізнавальне...» [17, с. 323].

Найзначнішою публікацією про І. Франка-перекладознавця стала праця Ф. Арвата «Іван Франко - теоретик перекладу (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу»)» [3]. Досліджуючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Франкові, як наприклад, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконало володіти й вихідною, й цільовою мовами. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до обєднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф. Арват розглядав Франкову творчість у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [3, с. 9]. Отже, укладаючи схему українського віршового перекладу за ознаками розвиненості мови й високого стилю в 1920-х pp., М. Зеров міг частково спиратись і на спостереження І. Франка, але ніде на це не вказував, навіть у своїх працях про І. Франка [22; 23]. Окремим питанням належить виокремити вплив інших дослідників на перекладознавчу позицію І. Франка. Ф. Арват наголошує виключно на літературознавчій спадщині російських революціонерів-демократів [3, с. 7], що вмотивовано тенденціями радянської критики. Праці Р. Зорівчак [25-29] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини - це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т. Шевченка чи студії «Каменярі...», І. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу, а вперше в українському мовознавстві засади лінгвостилістики обґрунтував О. Фінкель наприкінці 1920-х pp. Р. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю [21, с 497-517]. І, звісно, ці думки були не єдиними, що випереджали свій час.

Р. Зорівчак уперше показує, у якому середовищі формувався перекладознавчий талант І. Франка, тобто фактично визначає час зародження українського перекладознавства - 70-ті pp. XIX ст. [26, с. 6]. Очевидно, можна дещо дискутувати щодо самої дати. 1880 р. І. Франко опублікував частину перекладу «Фауста» Й.-В. Ґете в місячнику словесності, науки й політики «Правда», де вмістив «Уваги до перекладу «Фавста» і подав власні судження про свою методику перекладу. Цю розвідку можна вважати першою працею І. Франка з теорії перекладу. Перевидаючи першу частину «Фауста» окремим виданням 1882 p., І. Франко переніс судження з приміток до передмови, яка датується 21 листопада 1881 р. [56, т. 13, с. 179-180]. Якщо взяти за основу цілість перекладознавчої концепції І. Франка, то початок її закладено у 1880-х pp. І тому зародження сучасного українського перекладознавства можна датувати саме цим часом, оскільки в ньому концепція І. Франка відіграла установчу роль.

Р. Зорівчак також розглядає Франкові перекладацькі принципи в часовій перспективі й робить важливий висновок, що «Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися» [26, с. 8]. Це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Франка. У своїй дисертації О. Тетеріна розглядає роль перекладу в концепції національного розвитку літератури І. Франка [54, с. 11-14]. Дослідниця підкреслює високий теоретичний рівень перекладознавчих поглядів науковця, які стосувались і конкретних проблем процесу перекладу, і місця перекладу в загальнолітературному контексті, а отже, науково обґрунтовували критерії вибору творів для перекладу. На матеріалі розвитку перекладознавчої думки в Україні впродовж XIX ст. О. Тетеріна довела, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І. Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття перекладу як складного й багатоаспектного явища словесного мистецтва в літературознавстві другої половини XIX ст. [54, с. 14].

На думку Т. Шмігера, вивчення Франкових поглядів на переклад у XX - на початку XXI ст. відбувалось у трьох напрямах: а) перекладна література як націєтворчий чинник; б) проблеми техніки перекладу (переклад чи переспів; одомашнення; еквілінеарність тощо); в) перекладознавчий аналіз [61, с. 25].

Дослідник стверджує, що загадкою перекладознавчої концепції І. Франка завжди залишатимуться її джерела. Ані тогочасна загальна наукова практика, ані жанр рецензії не сприяв точній нотації використаних чужих праць, які тепер встановити дуже важко. Та все ж, уважає науковець, можна визначити дві основи Франкових перекладознавчих суджень - найбільшу роль тут відіграла сама його критика й спроби її узагальнення, й менше вплинули філософські передумови літературознавства, визначені класичними авторами й тогочасними дослідниками (зокрема, представниками німецької школи філософії мови) [61, с. 27].

Критичні праці І. Франка містять окремі літературознавчі судження, які допомагають усвідомити, як І. Франко розглядав літературний твір і які, відповідно, можна використати в теорії, критиці й історії перекладу й перекладознавства. Вони також мотивують розвиток його поглядів і те, як він прийшов до розуміння перекладу, викладеного в його основній перекладознавчій праці «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1911). У розвідці «Слово про критику» (1896) І. Франко зясовує сутність критика як субєктивного реципієнта, рівнозначного будь-якому іншому читачеві: «Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача» [56, т. 30, с. 214-215].

І. Франко висловлюється за право індивідуального трактування в літературній критиці, але на певних, окреслених критеріях.

Певний антропоцентризм простежується у ще одному висловлюванні І. Франка - в рецензії на статтю німецького дослідника Г. Мюллера «Про вплив реалізму на стильові особливості мови»: «Ми хочемо тепер не лише відчитати зі слів думки людини, а й відчути за тими словами саму людину» [56, т. 28, с. 51]. Тут відчувається прямий звязок із загальними здобутками німецьких мовознавців, але важливим є те, що І. Франко виділяє найголовніше завдання критика - заглибитись у текст так, щоб побачити «позатекст».

На думку І. Франка, «критика ніколи не була керманичем для літературної творчості» [56, т. 30, с. 214]. Т. Шмігер зазначає, що це твердження можна вважати правильним у літературі, а в перекладознавчій критиці - правильним наполовину: критику створює аналіз уже наявного твору, але сама вона водночас є настановою для інших перекладів, для загальної перекладацької практики, й теж сприяє перевірці теоретичних суджень [61, с. 29].

В основі критики завжди є аналіз. Такий аналіз залежить насамперед від розвитку літературознавства, в якому І. Франко виділяє три періоди - бібліографічний, біографічний та культурно-історичний [56, т. 29, с. 276-277]. У рамках останнього - культурно-історичного - періоду (а ще в умовах розвитку української літератури) І. Франко обґрунтовує історично-психологічний метод аналізу: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, с. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, т. є. попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займались, над ним думали і про нього писали» [56, т. 27, с. 311].

Наведену цитату взято з Франкової статті «Відповідь критикові Перебенді» (1889), яка підтверджує, що аналіз відтворення «психічних явищ та естетичних фактів» оригіналу в перекладі, обґрунтований теоретично в праці «Каменярі...» [56, т. 39, с. 11], бере початок ще з 1880-х pp. Але не треба думати, що переклад важливий лише вірним відтворенням, що деякою мірою є відходом від історично-психологічного методу критики. Насправді, «літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія» [56, т. 31, с 53], а отже, естетика й психологія настільки взаємоповязані, що становлять один бік перекладознавчого розгляду. Цілісний перекладознавчий аналіз, який пропонує І. Франко, таким чином, містить два складники - орієнтацію на текст та орієнтацію на суспільство.

Перекладознавчому аналізу найбільше приділяє уваги І. Франко у своїх рецензіях на твори Т. Шевченка в німецькому перекладі С. Шпойнаровського 1904 й 1906 pp. [56, т. 35, с. 189-196] та на власний вірш «Каменярі» в польському перекладі С. Твердохліба 1911 р. [56, т. 39, с. 7-20]. У них І. Франко вперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз. У працях І. Франка знаходимо не просте зіставлення текстів зі зверненнями до мовного чуття читачів та без висновків про відтворення художньої будови першотвору, а цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторового задуму. Мету аналізу І. Франко сформулював ще 1883 p.: «Конечно, се [досягнення перекладачевої цілі] нас не звільняє від обовязку порівнювати переклад з оригіналом і виказувати, де і в чім перекладчик йому не дорівняв; се тільки і повинно бути і для нього, і для других перекладників заохотою, поступаючи тою самою дорогою і методою, по якій зладжений сей переклад, поправляти його на будуче, доводячи якомога ближче до оригіналу, не споневіряючись ні в чім духові нашої бесіди» [56, т. 26, с. 309].

Паралельно критик зі стилістичного боку розглядав мовний вираз авторської настанови, доповнюючи, таким чином, розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Аналіз зводився до начебто простих логічних операцій - інтерпретації ключових слів чи яскравих образів оригіналу та визначення ролі стилістичних засобів в оригіналі та в перекладі. Однак, якщо врахувати, що семантика як галузь філології сформувалася лише наприкінці XIX ст., то для літературознавства такий текстуальний аналіз на тлі поширеної критики був великим кроком уперед. У мовознавстві такі досліди над значенням робив, імовірно, тільки О. Потебня, намагаючись вивчити семантичну структуру слова та вислову [46, с. 20-22]. Цікаво, що майже одночасно стилістичні дослідження активно провадила французька школа лінгвістики, яка трохи згодом почала розрізняти «індивідуальну», «суспільну» та «загальну стилістику» згідно з поняттями «мовлення», «мова» та «мовна діяльність», які запровадив Ф. де Сосюр [50, с. 76-77].

Авторська поетика - велике випробування для всіх перекладачів поезії Т. Шевченка. У рецензії «Шевченко в німецькім одязі» І. Франко так описав Шевченків стиль: «Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал» [56, т. 35, с. 189]. Науковець визначає головні труднощі в передаванні поетичного стилю Т. Шевченка й обґрунтовує вимоги до його відтворення іншими мовами, але цей перелік можна вважати важливою віхою для перекладознавчого шевченкознавства. Джерелом цього відкриття є насамперед глибока студія над творами Т. Шевченка, а впливи інших наукових європейських парадигм можна вважати додатковими чинниками або не враховувати взагалі.

Як стверджує Т. Шмігер, основою перекладознавчої критики І. Франка є вірність, але не як простий одиничний критерій, а як складне поняття [61, с. 35] зі змістовим і формальним складниками: «вповні вірно передати і зміст, і форму Шевченкових віршів буде їм неможливо, і для того [перекладачі] зрікалися або одного, або другого: або перекладали свобідна, пильнуючи поперед усього, щоб переклад робив хоч трохи те саме враження, як оригінал, або посвячуючи риму або навіть віршову форму, щоб передати якомога докладніше сам текст» [56, т. 35, с. 189].

Попри те, що єдність змісту та форми не є новим поняттям, і в середині XIX ст. німецький учений Т. Момзен виводив класифікацію перекладів за відтворенням одного чи двох цих компонентів [66, с. 8], перекладознавча критика перших років XX ст. не дуже ними послуговувалася.

У рецензії 1906 р. найчіткіше проступає Аристотелів слід у Франковій перекладознавчій концепції. Як відмічає Т. Міллер, новизною самого Аристотеля в давньогрецькій критиці було те, що він оцінював окремі місця художнього твору за роллю, яку вони відігравали в структурі цілого, й аналізував застосований художній засіб, який мав відповідати цій ролі [4, с. 140]. Аналогічно І. Франко в аналізі перекладу Шевченкового «Кавказу» тлумачить значення окремих висловів у ширших контекстах, намагаючись вивести цілісну систему. Відтворення співвідношення частини до всього художнього твору - новизна перекладознавчих рецензій І. Франка.

Зачин методу кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу також знаходимо в «Каменярах...». Зрозуміло, що статичний аналіз є вагомішим для критика перекладу й не впливає безпосередньо на діяльність перекладача. І. Франко використовував статистичний аналіз для оцінки еквіритмічності, що найкраще для цього придатний. Також він продовжив ще одну цікаву ідею Аристотеля про використання окремих категорій слів для різних жанрів: складні слова найкраще відповідають дифірамбам, рідкісні- героїчним віршам, переносні - ямбічним [4, с. 79-80]. І. Франко використав системний підхід для поділу частин мови за пізнавально-чуттєвими ознаками: «Коли слова перших трьох категорій [іменники, прикметники, дієслова] творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то слова другої категорії [займенники, прислівники місця та часу, сполучники] - се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину» [56, т. 39, с. 20].

Такий поділ, звісно, вимагає ще чималого доопрацювання, але за допомогою простого підрахування відповідних категорій в оригіналі та перекладі можна скласти досить обєктивне враження про відхилення від першотвору.

У контексті української перекладознавчої критики початку XX ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові. Характеризуючи працю П. Житецького про Євангелія українською мовою, дослідник зазначає: «Свою порівняльну працю Д. Житецький веде в двох напрямах: слідить, наскільки даний переклад вірно передає грецький оригінал і наскільки він передає той оригінал чистою літературною українською мовою» [56, т. 37, с. 65]. Цих двох критеріїв достатньо, щоб визначити приблизне місце перекладного твору в системі національної літератури. Але для оцінки естетичних якостей художнього твору І. Франко застосовує категорії розміру [56, т. 39, с. 12; 56, т. 38, с. 528], рими [56, т. 35, с. 407; 56, т. 39, с. 12], мелодійності (пропорційність голосних та приголосних фонем) [56, т. 38, с. 529]. Отже, літературознавчий аналіз на цьому етапі філологічного розвитку міг дати значно більше, ніж мовознавчий.

Поняття текстової вірності важливе тим, що певний його ступінь може бути межею між перекладом та переспівом. І. Франко намагався наповнити це поняття глибшим змістом - тобто обґрунтувати обєктивні складники, які були б очевидними й чіткими. Частково такими складниками стали віршознавчі поняття - наочні й незаперечні: метр, рима, строфа, що представили формальну сторону художнього опису. З іншого - смислового - боку, вірність спирається на ясність, зрозумілість і межує з дослівністю [56, т. 13, с. 446; 56, т. 13, с. 179-180; 56, т. 11, с. 308]. Послуговуючись такими критеріями, справді можна ставити питання про розмежування двох дуже схожих художніх явищ - перекладу й переспіву. І. Франко вказав на можливу основу для такого розрізнення та суть відхилень, однак сам він нечасто уживав термін переспів: «Щоправда, головне діло його [С В. Руданського] життя, переспів «Іліади» Гомера, при всій натуральності вислову і поодиноких мітких зворотів треба вважати невдалим; переспів Руданського має одну кардинальну хибу: він не дає вірного відображення в оригіналі» [56, т. 28, с. 219].

Великої уваги надавав І. Франко суспільній, націєтворчій ролі перекладу. Саме суспільна значущість Ґетевого «Фауста» спонукала І. Франка перекласти його [56, т. 13, с. 179]. І. Франко першим осягнув важливість перекладів для рідного письменства. Звісно, тут не можна оперувати сучасними термінами, як розуміти місце перекладних творів у системі чи полісистемі національної літератури, адже ще не зібралося достатньо матеріалу для розмежування одмінних перекладацьких тенденцій чи періодів, але суть такого впливу визначив на свій час вкрай точно науковець - «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давнішими поколіннями» [56, т. 5, с. 7].

Як відзначає Т. Шмігер, значною є пряма маніфестація важливості перекладів для нації, а не частинного прояву її культури. Цілком зрозуміло, чому саме І. Франко висловився так, адже годі знайти іншого літератора, який настільки ревно та ґрунтовно обстоював би ідею всеукраїнського єднання [61, с. 36].

Паралельно І. Франко формулює засаду єдності оригінальної та перекладної частин національної літератури: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [56, т. 39, с. 7].

Необхідно відзначити суспільний чинник, який відіграв засадничу роль у вимогах до перекладацької техніки - це єдина українська літературна мова, яка із суто філологічного чинника стала націєтворчою справою: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання - будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин, мати не можемо» [56, т. 28, с. 171].

І в цій ситуації І. Франко вважав, що галицькі письменники дали українській культурі більше за наддніпрянських літераторів своїми перекладами й оригінальними писаннями, але на перше місце він поставив саме переклади [56, т. 28, с. 175]. Вони сприяли активнішому розвитку мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню просвіти [56, т. 39, с 7-8].

Таким чином, перекладознавчі публікації в Україні впродовж XIX ст. дедалі більше акцентували увагу на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини XIX ст. досягнув високого рівня (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х pp.

.2 Здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури

У світовій культурі навряд чи знайдуться діячі, яким би за творчим розмахом та універсальним характером діяльності поступався Іван Франко. У царині художнього перекладу, як стверджує дослідниця Л. Григорєва, «за обсягом перекладених творів народів світу різних епох І. Франко взагалі не мав собі рівного перекладача у жодній літературі. Він перекладав українською мовою близько двохсот творів, починаючи з шедеврів античності, середньовіччя і закінчуючи кращими зразками художнього слова на початку XX сторіччя (з німецької літератури - близько 30 великих творів, незчисленну кількість віршів; з англійської літератури - понад 40 прозових та драматичних творів, а також велику кількість віршів та балад; з французької літератури - близько 20 прозових та 60 поетичних творів; з російської - близько 30 прозових та 30 поетичних творів)» [15, с. 46]. Дослідниця О. Хрустовська зазначає, що «Франко через переклад прилучив твори шістдесятьох письменників світу до української літератури» [55, т. 51, с. 56]. Шістдесят письменників світу збагатили скарбницю української культури своїми кращими творами завдяки перекладам І. Франка [16, с. 46]. «Якби зібрати всі переклади Івана Франка (закінчені і незакінчені), вийшла б колосальна антологія світової поезії, що починається зразками поетичної творчості народів стародавнього Сходу, продовжується античністю, поетами середньовіччя, поетами Англії, Німеччини, Франції, Італії, скандинавських країн, Угорщини, Румунії, словянських країн на чолі з Росією. Поряд з поетами була б широко представлена народна творчість різних народів, що особливо привертали увагу І. Франка. В антологію ввійшла б і художня проза різних часів та народів. Поряд з видатними письменниками в ній були б і другорядні, які мають не стільки естетичну, скільки історико-пізнавальну цінність. Це було б щось більше, ніж знаменитий в свій час збірник Гердера «Голоси народів», і не менше, ніж величезна робота в галузі поетичних перекладів Я. Врхліцького, відомого чеського поета ХІХ сторіччя», - писав академік О. Білецький [11, с. 163]. Обсяг перекладацької діяльності І. Франка величезний. Своїми перекладами та дослідженнями він охопив літератури майже всіх віків і народів, збагатив зображувальні засоби української літературної мови, підняв рівень перекладацького мистецтва [56]. Із 6000 творів Франкової спадщини 1130 (за даними 50-томника - 1102, проте ці дані неповні) припадає на художні переклади, а це 3781 сторінка, що обіймає 7 томів із 50-ти: тт. 8-13 і 25 томи або 347 творів, тобто 19%.

І. Теплий відзначає, що до 25-го тому увійшли не всі прозові переклади І. Франка. Тут обсяг всього перекладеного становить 528 сторінок. У додаткових томах до 50-томного зібрання творів, які нещодавно побачили світ [55], опубліковано твори, що їх раніше свідомо не включили до 50-томника або не віднайшли. Загалом обсяг надрукованого у 51-му додатковому томі (проза) становить 826 сторінок, а поетичні переклади (52-й том) - охоплюють 444 сторінки). Отже, з урахуванням віднайденої перекладної поезії та прози І. Франка обсяг перекладеного зростає на 1270 одиниць і становить: 3781 + 1270 = 5051, однак і ці дані, як видається, ще не остаточні. З іншого боку, вони дають куди повніше уявлення про обсяг зробленого у царині перекладу та рецепції чужоземного тексту (а це окрема вельми цікава тема, дослідження з якої теж подане до друку) загалом. Вражає й діапазон як прозових, так і поетичних перекладів, нещодавно опублікованих: поетичні переспіви Біблії, єгипетський фольклор, єврейський фольклор, давньоіндійський епос, давньоримська література, давньогрецька та візантійська література, давня українська література, німецька та австрійська література, помітно зросла навіть порівняно з ваговитим 13-м томом: тут їй присвячено ще 213 сторінок прози та 107 сторінок поезії. Чимало додано з французької та старофранцузької літератури (310 с.), дещо з англійської, американської, чорногорської, чеської, шведської, польської, сербської, італійської, нідерландської та ін. А ще ж і перекладено з української мови на польську дві поезії (Т. Шевченка і С. Руданського) та з української мови на німецьку 25 поетичних творів (23 поезії Т. Шевченка, один вірш М. Некрасова і один - П. Куліша). У 51-му томі представлено 91 твір із 17 літератур, 40 авторів, з них 8 невідомі [55]. Як пишуть упорядники, «Том 52-й, що виходить у світ, розглядаємо як спробу суттєво доповнити поетичний і перекладацький (у частині поезії) доробок Франка, поданий у 50-томнику. [...]. Слід відзначити, що в цьому томі здійснюється перша публікація близько 130 поетичних творів (з них 47 - оригінальні твори Франка та понад 80 перекладених)». Тут представлено творчість 46 авторів (з них 16 - невідомі або колективні) із 16 літератур. Отже, побачили світ ще понад 80 нових перекладних поетичних творів та 91 прозовий, а це понад 40 авторів-прозаїків та 46 авторів-поетів, серед яких і безіменні, що становить понад 170 творів (171) та 86 авторів [52, с. 57].

«Діяльність Франка і як перекладача, і як оригінального автора вщент розбила теорію літератури «для хатнього вжитку». Саме він прорубав для українського народу «вікно», але не тільки в Європу, а й в усі сторони світу», - так високо оцінив творчу, - насамперед перекладацьку, - діяльність І. Франка О. Білецький [11, с. 163]. Це був сміливий, як на ті часи, вчинок, адже часто ще лунали й супротивні голоси: якщо, мовляв, українська література й має право на існування, то лише як література «для хатнього вжитку». Зокрема, чи не найбільше виступав проти збагачення нашої літератури новими перекладами М. Костомаров, який, полемізуючи з М. Старицьким, пропонував йому дати спокій зарубіжним класикам як таким, що не потрібні українському читачеві, адже це читач «з простонароддя» [11, с. 163].

Суть свого перекладацького методу І. Франко, окреслив так: «Я старався переводити «Фавста» вільно, подавати кожну думку автора по змозі в такій самій формі, як сам автор, - на кілько се було згідне з духом нашої мови. Я майже всюди задержував таке саме метрум, яке було в оригіналі» [56, т. 13, с. 13].

«Які ж риси творчого стилю перекладача у цьому жанрі? Насамперед це скорочення цільового тексту або тексту-першоджерела. Не маючи ні часу, ні достатніх матеріальних засобів, щоби друкувати переклади повністю, - зазначає Х.

Паляниця, - І. Франко вибирав із них лише ті сторінки, в яких з найбільшою силою виявлялися прогресивні тенденції цього чи цього твору, тому він дуже часто ставив перед своїми перекладами просвітницьку мету. Прагнучи якнайповніше простежити долю одного персонажа роману, він вибирав лише ті уривки, які найбільше характеризували його. Так постали уривки з романів «Rome», «Paris», «La faute de lAbbé Mouret» [44, с. 9-10].

По-друге, перекладач часто вдавався до адаптацій, тобто деяких відхилень від оригіналу. Причина - потреба донести до широкого українського (точніше - західноукраїнського) читача того часу якомога доступніше думки зарубіжних авторів, зокрема французьких.

Такі адаптації, на думку Х. Паляниці, виникали з різних причин:

·Адаптація тексту, повязана з пропуском окремих сцен, епізодів та довгих описів, які могли б затемнити головну ідею та характеристику головних персонажів. Такі скорочення дали змогу письменникові уникнути багатьох пояснень, які ускладнюють читання перекладу;

·Адаптація перекладу повязана з пропущенням натуралістичних описів, до яких не звик був ще тогочасний західноукраїнський читач і які не відповідали естетичним засадам самого перекладача [44, с. 17-18].

Л. Григорєва зазначає, що «не маючи можливості перекладати цілі романи, Франко вибирав з них окремі уривки, де найрізкіше виявлялися прогресивні традиції даного твору. Для створення якісного перекладу або переспіву Франко користувався часто кількома джерелами, порівнюючи їх та мотивуючи свій метод вільного перекладу» [15, с. 45]. Іноді перекладач користувався іншомовними джерелами, переносячи всю дію на український ґрунт (переклад-переспів). Так зявився в нашій літературі «Лис Микита» («Reineke Fuchs»), поетичний переспів «Дон Кіхота» Сервантеса, переспів драми «Бар-Кохба» Врхліцького. У драмі автор навіть змінює ідею. Однак, навіть вдаючись до переробки, І. Франко все ж таки дуже обережно ставився до оригіналів, не фальшуючи їхнього основного характеру [15, с. 45]. Часто І. Франко вдавався до зміни заголовків, давав заголовки окремим уривкам роману чи повісті, насамперед тим, які висвітлювали їхній задум.

«Супроти дотеперішніх видань грецького тексту та його перекладів на інші мови, я в своїм перекладі зробив ту на мій погляд дуже важну зміну, що поділив текст на уступи під окремими заголовками для зазначення їх змісту і тим дав можність не тільки читачам свобідніше віддихати при кожнім уступі і приймати в цілості його враження, але також дослідникам, що хотіли би зайнятися спеціальними студіями над сим твором, улегшити перегляд змісту та зрозуміння плану його творчості. Нотки обмежив я тільки до конечної потреби поясненням деяких географічних термінів та особистих відносин, не вдаючись в пояснювання назв грецьких божеств та героїв, наведених у поемах Гесіода, що завело би мене занадто далеко від моєї мети. Вона буде осягнена, коли мій переклад дасть змогу українській інтелігентній публіці познайомитися з тим письменником, у всякім разі одним із світочів всесвітньої літератури», писав І. Франко у післямові «Мій переклад» до рубрики «Гесіод і його твори» [56, т. 8, с. 312]. Перекладач звичайно подавав передмови до перекладів, у яких розяснював зміст твору, задум автора, його творчу манеру, мотивував власні перекладацькі розвязки тощо. Вимагав він цього й від інших перекладачів [56, т. 32, с. 33].

Як стверджують Х. Паляниця та Л. Рудницький, поетичні переклади І. Франко намагався максимально удоступнювати українському читачеві, а для цього змінював структуру вірша, вживаючи форми, властиві українській поезії [44, с. 17-18; 49, с. 190]. «При своїм перекладі на українську мову я, розуміється, держався тих самих, наукою признаних та випробуваних поглядів, хоча декуди, в другорядних подробицях, позволяв собі трохи свобідніше поводитися з текстом для ліпшого передання людового тону або для виразнішого відтінення змісту даної поезії. Де в шотландських баладах трапляються рефрени, що звичайно не мають ніякого значення [...], там я пропускав їх, аби дармо не забирати місця. В значній часті пісень я змінив також титули, кладучи в титулі основну тему замість імен власних», зауважив І. Франко про переклад старошотландських балад [62, с. 576].

На думку Л. Рудницького, додавання стилістичних засобів, насамперед порівнянь, задля яскравішого передання змісту оригіналу - особливо впадає у вічі в перекладі з німецької мови, зокрема першої частини «Фавста», віршів К. Маєра та ін. Зокрема, у вірші К. Маєра «Ноги в огні», описуючи господаря замку, перекладач вживає порівняння «сивий наче дід» як відповідник прикметникові ergraut. Такі випадки непоодинокі і призводять до ослаблення «поетичного вислову оригіналу» [49, с. 185], надто ж у тому разі, коли в оригіналі якийсь вислів стверджує факт, засіб порівняння віддаляє його від дійсності [49, с. 185].

Не можна оминути увагою й таке явище, як довільна варіація форм імен у перекладах І. Франка, скажімо, Герм і Гермес та ін., що, врешті, є й у першоджерелах [56, т. 8, с. 599], а також українізацію або одомашнення власних імен, напр. Зея, Атрієнко, Корнієнко, Хроненко та ін. [56, т. 8, с. 185-201; 275; 600 та ін.].

Врешті, за свідченнями самого І. Франка, він користувався паралельними текстами. Таке траплялося нерідко - і це теж складова творчого методу І. Франка [56, т. 8, с. 289-312; 42; 112-115]. Зокрема, говорячи про поему « Цар Випащит у пеклі» (із «Маркандеї-пурани»), І. Франко пише: «Отсей переклад зроблено після англійського прозового перекладу: Bibliotheca Indica, a Collection of Oriental Works, published by the Asiatic Society of Bengal, New Series N700. The Merhandeya Purana, translated by F.E.Pargiter, C.S.fasciculus I. Calcutta, 18-8, стор. 72-76, 88-91. Для другої часті вжито також німецького перекладу Фр. Рюккерта «Der gute König in der Hölle», що разом зі санскритським текстом (у латинській транскрипції) опублікований був у ХІІ томі «Zeitschrift der deutschen Morgenlän-dischen Gesellschaft», стор. 336 - 349» [56, т. 8, с.106]. І. Теплий зазначає, що переклади творів з давньоіндійської літератури Франко робив не з оригіналів (санскрит, палі), а з західноєвропейських мов (переважно німецької) [52, с. 67]. Слід зважити, що це були перші спроби «познайомити українських читачів із перлинами літературної скарбниці народів Індії» [56, т. 8, с. 591]. Варто одразу ж додати, що без санскриту не обходилося. Грецькою мовою, як і латинською І. Франко володів дуже добре, опанувавши їх у гімназії, що, однак, не заважало залучати й джерела іншими мовами: «Задумавши давно вже познайомити українську публіку з творами Гесіода в перекладі на нашу мову, я взявся до сеї праці аж у початку 1912 р. і тоді при помочі мого сина, покійного Андрія, я протягом трьох перших місяців скінчив переклад «Теогонії». Для того перекладу я користувався виданням грецького тексту: Hesiodi, quae feruntur Carmina ad optimorum codicum fidem recensuit Johannes Flach. Editio stereotypa. Lipsiae MDCCCXCIV, а для підмоги при інтерпретації тексту я вживав французького прозового тексту, поміщеного в збірці: Poètes Moralistes de la Grèce (Hésiode, Théognis, Callinus <...>) [...], Paris, без означення року, стор. 49-82. Протягом перекладу, порівнюючи грецький текст із французьким, я аж надто часто мав нагоду переконуватися, що французький переклад дуже далекий від грецького оригіналу і дуже часто передає важні подробиці зовсім недокладно, а не одно й пропускає. Тому при перекладанні дальших творів Гесіода я вживав, обік грецького тексту, німецького перекладу: Hesiods Werke, Deutsch im Versmasse der Urschrift von Prof. Dr. Eduard Eyth [...].»Сей переклад далеко ближчий до оригіналу і подає надто численні уваги в нотках під текстом, із яких я для свого перекладу взяв тільки дуже небагато» [56, т. 8, с. 311-312].

Х. Паляниця зазначає, що поетичні переклади І. Франко прагнув зробити якомога ближчими та доступнішими українському читачеві. З огляду на це він змінював структуру вірша, вживаючи форм, властивих українській поезії [44, с. 18]. Звісно, такий підхід тепер вважається спірним, однак, попри те, він заслуговує на увагу як перекладацька тактика І. Франка, зумовлена тогочасними історичними умовами та характером суспільно-політичної діяльності І. Франка загалом.

За словами Г. Загайської, І. Франко вперше у тогочасному українському перекладознавстві провів межу між перекладом і власне переспівом, показав, що досконалість перекладу досягається не точним перекладом слів, а добором відповідних засобів вираження думки, відтворення ідеї, духу оригіналу. Дослідниця зазначає, що «освоєння багатої спадщини Горація на Україні почалося ще в XVII ст. у класах піїтики й ораторського мистецтва Києво-Могилянської академії» і що «помітний слід в історії української літератури залишили переклади й переспіви Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського», проте «перші повноцінні переклади українською мовою, максимально наближені до оригіналу і за формою і за змістом, належать І. Франку - блискучому знавцеві античної літератури, теоретику і майстру перекладу» [20, с. 72]. Провідну роль у зясуванні творчої манери Франка-перекладача відіграють численні передмови до перекладів, що їх він сам і зробив. Скажімо, у «Передньому слові» до «Вибору поезій Г. Гейне» він писав: «Перекладаючи Гейне, я дбав про те, щоби передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору. Відси пішли трохи незвичайні куплети в перекладі «Німеччини». Гейне написав цю поему не шкільним розміром, утвореним на подобу греко-римського, а тонічним музикальним. В його куплеті перша і третя стрічка складається з 4 арзисів (слогів, на котрих тон підноситься); між одним і другим арзисом буває один або два тезиси (слоги, на котрих тон понижується); друга і четверта стрічка має 3 арзиси з так само довільним числом тезисів, напр.: Im traurigen Monat November wars. / Die Tage würden trüber, / Der Wind riss von den Bäumen das Laub / Da reist ich nach Deutschland hinüber. Щоб хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти уха одностайним амфібрахічнимм розміром, як се бачимо, напр., в російськім перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними. При перекладі і пояснюванні я користувався виданням Липського Бібліографічного інституту, що зладжене Ернестом Ельстером; з огляду на наших читачів я вважав потрібним під текстом «Німеччини» дати значно більше пояснюючих приміток, ніж се зробив Ельстер» [56, т. 13, с. 46]. Таку розлогу цитату варто навести з огляду на потребу продемонструвати, наскільки важливими були передмови («Передні слова») у перекладацькій творчості І. Франка, як вдало вони унаочнюють його перекладацькі засади, мотивують той чи інший розвязок тощо.

І. Лозинський відзначає, що у перекладах з чеської мови, зокрема творів К. Гавлічка-Боровського, перекладач допускає відхилення від точності передавання змісту: «Не можна не відмітити, що в перекладі всі ці відхилення від точності не випадкові і зроблено їх не тільки з вимог самого ритму. Вони є своєрідною заміною малохарактерних для української дійсності категорій і поетичних образів категоріями і образами більш зрозумілими, більш типовими для України і української поезії» [33, с. 89]. Дослідник ілюструє це тонке спостереження найвдалішим, на його погляд, перекладом І. Франка - сатиричною поемою «Хрещення святого Володимира». У цьому перекладі збережено все словесне, ритмічне, інтонаційне багатство оригіналу (короткі речення, переноси, різні паузи, оклична і питальна інтонації та ін.), завдяки чому переживання персонажів стають конкретно відчутними, набувають життєвої переконливості. Складні людські переживання, найкраще виявлені в живих емоційних діалогах, перекладач майстерно передає мовно-структурними засобами. З метою кращого розуміння українським читачем тексту поеми І. Франко замінює чеські звороти адекватними українськими

До слова, І. Франко іноді свідомо надавав перекладам західноукраїнського забарвлення. Зокрема, це видно з перекладів таких розділів поеми «Хрещення святого Володимира» як «Міністерська рада», «Безбожність на Русі», «Єзуїтський марш». У читача створюється враження, що І. Франко таким способом посередньо описує соціальні відносини в Галицькій Україні [33, с. 98].

У разі потреби І. Франко надавав перекладуваним творам більшої виразності і загостреності, зокрема й тому, що «одним з головних завдань, які ставив перед собою Франко, було розкрити і показати ту політичну тенденцію, яка в поодиноких випадках була завуальованою» [33, с. 94]. Скажімо, він запроваджує поняття «державний віз», щоби надати творові виразної політичної загостреності, чого не міг зробити К. Гавлічек-Боровський у роки жорстокої бахівської реакції.

Ф. Арват відзначає, що як перекладач І. Франко відкинув характерну для тодішньої перекладацької практики орієнтацію на так званий приємний переклад [3, с. 9].

На думку Г. Загайської, добираючи твори для перекладу, І. Франко зважав передусім на їхній ідейний зміст: поезія повинна була сприяти революційній боротьбі поневоленого народу, його духовному збагаченню, розвиткові літературної української мови [20, с. 72]. Зокрема, у післямові до перекладу поеми Овідія «Ібіс» він писав: «Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які читаючи, маю враження, що передо мною відкривається новий світ, чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме враження в моїх читачів» [56, т. 9 с. 484]. У передмовах чи післямовах І. Франко звичайно подавав джерело перекладу, коментував особливості прийняття тих чи тих перекладацьких рішень, як-от: «Отся збірка старошотландських балад взята з німецької публікації О. Л. Б. Вольфа (O.L.B.Wolff. «Halle der Völker [...]») [56, т. 15, с. 574]. Характеризуючи збірку С. Пшибишевського «Із циклу вігілій» у перекладі А. Крушельницького, І. Франко, серед іншого, писав: «Що могло в ній подобатися перекладачеві і що хотів він у ній подати нашій суспільності? [.] Є тут проблеми настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але знов-таки переривані безтямною і абсурдною фразеологією, в котрій нормальний чоловік ані зрозуміти, ані відчути не може нічого. [...] Ще раз повторюю: не можу зрозуміти, пощо і для кого запотребилося Д. Крушельницькому збагачувати нашу літературу перекладом сього твору. А коли Д. Крушельницький справді бачить у нім якісь високі літературні прикмети, то дуже жаль, що не додав до свого перекладу передмови, не вияснив і нам, профанам, того, що він сам бачить» [56, т. 32, с. 32-33]. У рецензії йдеться про Станіслава Пшибишевського (1868-1927), польського письменника-символіста, декадента, одного з теоретиків модернізму в польській літературі [56, т. 32, с. 472]. По-перше, перекладач керується літературним смаком, врешті й особистим чуттям, уподобанням. По-друге, не варто гадати, що І. Франко так і надалі ставився до відомого письменника, перекладача, культурного і громадського діяча, життя якого трагічно обірвалося у вирі сталінських репресій (1934 рік). Говорячи про його ж переклад пєси Габріели Запольської «В гірничій дуброві», І. Франко зазначав: «Переклад П. Крушельницького [...], хоч не всюди взірцевий, у цілому добрий».

І. Теплий відмічає, що на знаки присутності Святого Письма в текстах І. Франка натрапляємо, починаючи ще від його гімназійних спроб перекладу біблійних пророків, коли він переклав, «переписав», за його словами, «Пророчество Ісаї» (Франків текст обривається на початку пятого розділу Книги Ісаї) та Книгу Йова (12 глав). «Із пізніших звернень І. Франка-перекладача до книг Старого Заповіту згадаємо переклади Першої і Другої глави Книги Буття, уміщені в розвідці «Поема про сотворення світу» (1905), переклад оповідання про смерть Мойсея в передмові до другого видання «Мойсея» (1913), переклад декількох фрагментів Євангелія від Луки, Євангелія від Матея та Апостольських діянь у розвідці «Молитва за ворогів» (1911), переклад уривків із Книг Суддів і Самуїла, а також із Книги Буття (гл. XVI і ХVІІІ), які маємо в розвідці «Благовіщення. Порівняний дослід біблійної теми. З додатком благовіщенської драми Івана Дамаскина в віршованім перекладі на церковнословянську мову» (1914), насамкінець, студію «Пісня Дебори. Найдавніша памятка старогебрейської поезії» (1912)», - пише франкознавець-апокрифолог Я. Мельник [36, с. 14]. Що більше, студія «Пісня Дебори» належить до таких праць як «Данте Аліґієрі» і «Алькай і Сапфо», де, за словами П. Бабяка, «важко визначити самий їх жанр, оскільки дослідження про письменника або його твір постійно ілюструються перекладами, причому переклади займають таке велике місце, що набувають самостійного значення» [5, с. 200]. І. Мельник додає, що «із-поміж інших форм рецепції біблійного тексту І. Франко особливої ваги надавав саме перекладам» [36, с. 15]. Сам І. Франко мотивує це так: «Велика частина біблійних книг має, крім релігійного, безпосереднє поетичне значення. Переказ уривків із тих книг, модернізування, чи, точніше, розбавлення їх водою і «прикрашування» без будь-якої ідеї - це те ж саме, як коли б хто захотів, приміром, своїми словами переказати деякі частини «Одіссеї» або грецьких трагедій. Простий, точний переклад оригіналу звичайно може викликати далеко сильніше враження і далеко більше навчити нас» [56, т. 27, с. 263-264]. Отже, до перекладу Біблії та релігійної літератури загалом І. Франко ставився як до наукового, що вимагає точності відтворення думки.

У галузі наукового перекладу звертає на себе увагу такий доробок. Й. Багмут стверджує, що у 1879 році І. Франко переклав 24-й розділ першого тому «Капіталу» К. Маркса («Так зване первісне нагромадження»), маючи намір опублікувати його в додатках до підготованої книги «Основи суспільної економії», але цьому виданню не судилося побачити світ [6, с. 4]. Переклав І. Франко й частину праці Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» («Початок і теорія соціалізму Фрідріха Енгельса»). У звязку з цим Д. Острянин пише в енциклопедичному виданні, що «Ф. був першим перекладачем окремих розділів «Капіталу» К. Маркса і «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса» [43, с. 42]. Переклад з «Капіталу» К. Маркса містить шість підрозділів, у формулюванні заголовків яких І. Франко з метою скорочення дещо відступив від Марксового тексту, хоча загалом послідовно дотримувався прийнятої схеми. Шостий і сьомий підрозділи 24-го розділу «Капіталу» І. Франко випустив. У перекладі «Анти-Дюрінга» теж наявні пропуски тексту.

Якщо дослідникам вдалося встановити, з якого видання робив переклад «Капіталу» І. Франко, то у випадку «Анти-Дюрінга» цього зробити поки що не вдалося, - тому походження цих пропусків дотепер залишається незясованим. Переклад повязаний із труднощами насамперед термінологічного характеру. Відсутність або нерозробленість в українській мові того часу термінів, які б точно відображали марксистську теорію, а також намагання І. Франка популяризувати марксизм призвели до того, що низку марксистських понять перекладач подав досить вільно [35, с. 557].

Отже, і в науковому перекладі І. Франко вдається до пропусків тому, що не ставив собі за мету зробити повний письмовий переклад: на це не було ні часу, ні, мабуть, і потреби. Не сприяли цьому й умови суспільно-політичної діяльності.

Перу І. Франка-перекладача належить ще 18 праць європейських, головно німецьких, французьких, англійських, польських та російських авторів на суспільно-політичну та природничу тематику, загальним обсягом майже 973 сторінки, а разом з двома попередніми творами К. Маркса і Ф. Енгельса - понад 1000 сторінок. Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вісник» (1898-1906), І. Франко продовжував свою діяльність із ознайомлення українського читача з кращими зразками світової літератури. У журналі письменник надрукував переклади творів Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена,Лессінга, Міцкевича, а також - переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших. Деякі переклади подано у співавторстві, скажімо з І. Мандичевським (переклад статті німецького катедер-соціаліста Ганса Шелля «Суспільно- політичні сторонництва в Німеччині» у журналі «Правда» (1879, № 6)) [52, с. 71].

У низці передмов до цих праць І. Франко пояснив, чому вдається до скороченого викладу їх у перекладі, або, як би ми сказали тепер, до скороченого або вибіркового перекладу. У передмові до книжки О. Герцена «Спомини з еміграції» І. Франко писав: «Я подаю статтю невідомого мені близше француського автора в перекладі не зовсім дослівнім, але трохи, так сказати, спопуляризованім не зміняючи одначе ні в чім ані порядку думок, ані критичних висловів автора. Декуди тільки в увагах у низу сторінок подаю доповнення до інформацій французького автора зі статі К. Арабажіна» [55, т. 51, с. 3-4]. Подібну адаптацію спостерігаємо й у інших перекладах [53, с. 226].

Важливим штрихом до портрета Франка-перекладача є пояснення термінів у дужках або (теж у дужках) подання терміна з мови-джерела, що найбільше видно з перекладу твору Ш. Сеньобоса «Сучасна Англія» [55, т. 52, с. 6-36], як-от: шеріф (староста), великі магнати (lords) та ін. Тут переважає прийом експлікації. Щодо власних назв, то й їх автор наводить у дужках, наприклад: Борк (Burke). Зараз це прізвище транслітерували б як Берк. А ось назви газет, журналів подано мовою оригіналу із зазначенням, напевно, року заснування, як-от: Times 1785, Morning Chronicle, Post 1772. У разі потреби перекладач вдавався до виносок, щоби увиразнити виклад матеріалу, уникнути плутанини. Скажімо, автор перекладу просить не змішувати Trades Union як організацію (одиноку силу, за І. Франком) та галузеві профспілки або, як називає їх І. Франко, «союзи ремесел» [55, т. 52, с. 36].

Таким чином, уся перекладацька діяльність І. Франка поділяється на три галузі: 1) художній переклад, 2) науковий переклад, 3) переклад апокрифів та Святого Письма. До кожної галузі були відповідні підходи, але всіх їх обєднувало одне - метод адаптацій. Провідні типи перекладу - скорочений, письмовий, адаптований. Часто перекладач вдається до експлікативного перекладу. І. Франко як перекладач, який зробив гігантський внесок у розвиток перекладацької думки в Україні, зокрема, працюючи в неймовірно складних умовах, не завжди міг працювати над перекладуваним твором, та й не кожний твір був вартий такої уваги. Тогочасний широкий читач не мав потрібного освітнього рівня, а писав І. Франко для народу, саме для такого читача. Тому, насамперед, щоб передати такому читачеві думку автора у найдоступнішому вигляді, перекладач вдавався до тих чи тих відхилень від оригіналу (або ж адаптацій).

франко перекладач поетичний шекспір

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ПЕРЕКЛАДАЦЬКОГО МЕТОДУ І. ФРАНКА

2.1 Художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості І. Франка

Досліджуючи сторінки життя і діяльності І. Франка, важливо збагнути великий внесок цього українського поета і мислителя у скарбницю світової літератури, у розробку й актуалізацію культурологічних творчих тенденцій, зокрема у системі міжкультурних відносин, на обємній творчій базі різних народів і країн. Саме таку методологію простежуємо в літературно-поетичній і політичній діяльності І. Франка - поета, письменника, літературознавця, перекладознавця і перекладача, а також визначного громадського діяча.

Світ знає І. Франка як талановитого письменника, вченого, який в нелегких умовах тогочасного життя у Галичині зміг донести культурну спадщину українського народу до зарубіжного читача, а також світові літературно-творчі здобутки українського народу. Саме завдяки плідній перекладацькій діяльності Франка громадськість України змогла пізнати й оцінити здобутки світової літератури, зокрема творів Й. Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, В. Шекспіра та багатьох інших митців. Не випадково, що саме на творах Й. Гете, а згодом і Г. Гейне проходив перекладацьку школу І. Франко. Цих двох велетнів поезії український перекладач особливо цінив, прекрасно знав, талановито перекладав, вчився у них літературної творчості, адже й сам належав до категорії талановитих творців, особливо якщо врахувати плідний ліричний та яскравий політичний дискурс поетичної спадщини цих велетнів національного та інтернаціонального рівня [32, с. 123].

За даними Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка із 6000 творів Франкової спадщини 1130 припадає на художні переклади, а це 3781 сторінка, що обіймає 7 томів із 50-ти: тт. 8-13 та 25. Обсяг вибірки з німецької мови як мови-джерела становить 1619 (43% від загального числа), 160 творів (14,2%) різних за жанром; 70 стор. (1,9%) припадає на німецьку мову як цільову (45 творів (4%): 22 пісні та 22 поезії Т. Шевченка і один вірш М. Некрасова, присвячений Т. Шевченкові), тим часом як 1529 стор. (40,4%) або 350 творів (31%) перекладено через мову-посередник, якою була німецька. Отже, німецькою мовою охоплено понад 85% сторінок і 49% назв усіх творів, що в абсолютному обчисленні становить, відповідно 3218 та 555 До того ж, частина оригінальної, так би мовити, творчості І. Франка так чи інакше містить переспіви або вільні наслідування з інших авторів. Насамперед це вірш «Школа поета» [14, с. 267].

Однак і це ще не вся перекладацька спадщина І. Франка німецькою мовою. Додамо сюди й інший аспект перекладу - науковий [56, т. 13, с. 52], що, як і художній, потребував випрацювання мовної норми і стилю. Тут обсяг перекладеного становить понад 300 сторінок. Сюди варто додати й третій аспект - переклад з Біблії та апокрифічних книг [55, т. 53, с. 21], де обсяг зробленого сягає до 100 сторінок.

Про те, як І. Франко опанував німецьку мову, дуже влучно висловився П. Сукенніков, російський журналіст, репортер німецької газети (1902). Автор зазначає, що не бачив перекладів німецькою мовою творів І. Франка за декілька років уважного ознайомлення з німецькою періодичною пресою, проте мав можливість читати статті І. Франка, написані ним самим по-німецьки. «Франко володіє кількома європейськими мовами і, на відміну від багатьох, котрі вміють викладати власні думки, незважаючи на знання мов, суто своєю рідною мовою, він пише німецькою живо та образно»... «Франко - бере на свій страх і ризик таке порівняння автор спогадів, - це русинський Золя» [51, с. 223-224].

Отже, німецька мова посідає визначне місце у перекладацькій спадщині І. Франка і тут, І. Теплий вирізняє три аспекти: а) німецька мова як мова-джерело; б) німецька мова як цільова; в) німецька мова як мова-посередник [53, с. 223]. Окремо, як ширший контекст або суспільно-політичне тло, постає питання про німецьку мову як мову навчання, художньої та публіцистичної творчості, як, врешті, й державну мову того часу; що більше, це була свого роду lingua franca. Можна говорити і про жанри цієї творчості: поетичні твори, прозу, драматургію, пісенну творчість, наукові статті, апокрифічні твори, листи, переклади, переспіви або наслідування, її аспекти: синхронійний та діахронійний тощо [56, т. 13, с. 442-456].

Творчість І. Франка німецькою мовою вже була предметом наукового вивчення. Насамперед варто згадати ужгородського дослідника Б. Бендзара, дослідника з діаспори В. Жилу та ін. [7-9; 10; 19; 30; 48; 64; 69], праці самого І. Франка [55; 56]. Детально, у хронологічному порядку та за значущістю зробленого, розглянуто німецькомовний перекладацький доробок І. Франка у монографії Л. Рудницького «Іван Франко та німецька література» [49], однак працею, цілковито присвяченою порушеній проблемі, є монографія Я. Погребенник «Шевченко німецькою мовою», де подається історичний ракурс питання, з урахуванням всього, зробленого станом на 1973 р. Окремий розділ («Шевченко в перекладах Скобельського, Климковича, Франка») присвячено перекладній німецькомовній Шевченкіані І. Франка [45]. З іншого боку, незважаючи на ґрунтовний характер дослідження і вагомість висновків, зявилася низка нових досліджень та матеріалів, виконаних за нової доби, наприклад праця Л. Шелковенко [59].

Перекладам І. Франка з німецької літератури присвячено 10-й, 13-й та 25-й томи «Зібрання творів І. Франка у 50-ти томах». Тут, властиво, йдеться про німецьку мову як мову-джерело і цільову мову. Переклади з німецької мови систематично представлені в 13-му томі, загалом охоплюючи 600 сторінок, перекладної художньої прози становить 164 сторінки.

Володіючи феноменальними знаннями в галузі розвитку національних письменств І. Франко активно розробляв концепцію світової літератури, - концепцію, одним з перших фундаторів якої свого часу виступав Й. Ґете. Видається безперечним, що багатьма рисами своєї творчої діяльності, універсалізмом зацікавлень та енциклопедизмом знань, зрештою, і окремими характеристиками художнього мислення І. Франко дає підстави порівнювати його з німецьким поетом. Свою перекладацьку діяльність Франко почав з творчості Й. Ґете, а саме з «Фауста» (пісня Маргарити) [56, т. 13].

В українську ж літературу «Фауст» увійшов саме завдяки І. Франку через 60 років після створення: 1880-го року в першому та другому випусках часопису «Правда» [56, т. 13, с. 180]. Це був справжній прорив у знайомстві України з творчістю Й. Ґете. 1881 року видавництво «Світ» видало першу частину з передмовою М. Драгоманова [57, с. 127]. Потім І. Франко відклав роботу над «Фаустом» майже на 20 років - 1899 повернувся до цього твору.

Працювати над перекладом «Фауста» І. Франко почав ще в 1870-х рр. у Дрогобичі. Одночасно з його приїздом до Львова (восени 1875 р.) у журналі «Друг» (ч. 17) з'явився його перший друкований переклад з чужоземних літератур - пісня Маргарити з «Фауста». І. Франко вже тоді серйозно ставився до перекладання.

Того ж року І. Франко вирішує перекласти «Фауста» і, повідомляючи О. Рошкевич у листі від 29 лютого про свій план - разом з двома товаришами «видавати книжечками твори, переводжені із інших словесностей», він пише: «Початок має зробити «Фауст» мого перекладу. Той твір так пам'ятний для мене, що годі було мені не зробити ним початку, - і думаю, що буде (по другий раз) щасливий. Ти, бачу, пам'ятаєш іще ту маленьку книжечку, но не знаю, чи знаєш її символічне значення для мене. З цього листа, Л. Рудницький також відмічає, що «Фауст», яким Франко-гімназист захоплювався як твором високої мистецької вартості, став тепер для нього ще й особистим символом: цей твір нагадує йому про першу зустріч з О. Рошкевич, яку він пізнав під час вакаційної мандрівки по Карпатах після закінчення сьомого класу Дрогобицької гімназії [49, с. 87].

Проаналізуємо переклад першого монологу Фауста, який є досить складним для дослідження, оскільки у цьому фрагменті тексту читач одразу відчуває національний дух, поринає в середньовічну Німеччину.

Цей монолог в оригіналі має 128 рядків. Його строфічна будова: 32 + 12 + 12 + 20 + 17 + 7 + 6 + 22. У І. Франка - 126 рядків (30 + 12 + 12 + 20 + 17 + 7 + 6 + 22). Як бачимо, переклад майже адекватний за будовою, не рахуючи двох загублених рядків. Початок монологу написаний кнітельверсом - народним віршовим розміром. Це фактично розмовна проза, оскільки з усіх ознак вірша їй притаманне лише суміжне римування [13, с. 92]. Характерним для кнітельверсу є використання каламбурів, народних ідіом, вульгаризмів [31, с. 307]. Як от у Гете: Laffen - дурн, бевзні, молокососи; Pfaffen - зневажливо попи тощо.

У своїй передмові до першої частини «Фауста» І. Франко зазначав, що майже всюди дотримувався того ж розміру, яким написано оригінал, дозволяючи собі лиш подекуди 4-стоповий ямб замінити 5-стоповим, а 5-стоповий - 6-стоповим, та лише там, де в самому оригіналі помішані рядки. Де зустрічаються в автора інші розміри (октави, як в присвяті та в першому прологу, терцини і ін.), то Франко намагався передати їх тою ж формою [56, т. 13, с.180].

Порівняймо початок монологу з перекладом:nun ach! Philosophie,und Medizin Und leider auch Theologie

Durchaus studiert, mit heißem Bemühn. [65, c. 157]

Ах! Ось я філософію,

І правознавство й медицину.

Ба, жалься бог, і теологію

Зглибляв, слідив гарячо, без упину.

[56, т. 13, с. 191]

Німецький оригінал побудований на нагромадженні лексем, що називають усі доступні науки Фаустові, в кінці яких стоїть теологія - «наука наук» (на той час).

Схема у Й. Гете така: змінна частина присудка + вигук + додатки + незмінна частина присудка + обставина способу дії; у Франка: вигук + підмет + додатки + два однорідні присудки + обставини способу дії. Як бачимо, досить близька до оригіналу. Читач розуміє, що ні одна наука не допомагає Фаусту, а вираз жалься бог несе у собі конотацію відчаю, бо і «наука наук» не задовольняє його.

«Завдання перекладача, - зауважує В. Комісаров, - полягає в тому, щоб відтворити в перекладі саме ті елементарні смисли, які комунікативно релевантні в оригіналі. Втрата усіх інших сем, які є в значенні одиниць, що перекладаються, вважається в процесі перекладу несуттєвою» [31, с. 45].

В І. Франка зберігається емоційний вигук Ах!, а також вставне слово Ба, яке має екстралінгвістичний зміст. Синонімічною парою зглибляв, слідив, що вводиться на рівні опису ситуації, він посилює сприйняття слів Фауста про марність його зусиль опанувати науками з метою одержання відповіді на основне питання, що його турбує. Наступний повтор гарячо, без упину ще більше увиразнює атрибутивні словосполучення оригіналу mit heißem Bemühn. Слід зауважити, що І. Франко часто вживає повтори, синонімічні групи, ампліфікації, намагаючись якомога ближче передати оригінал. (У Й. Гете ми зустрічаємо таке характерне для німецької мови явище як «Wortpaar»: Weder Gut noch Geld, Kraft und Mut, Keine Skrupel noch Zweifel, не кажучи вже про авторські ампліфікації.

Зауважимо, що в цілому монолозі Й. Гете вживає сім емотивних вигуків (Ach!, О!, На!, Weh!, Aber ach! і ін.). В І. Франка ми знаходимо вісім (Ах!, Ба!, О!, Га!, Но ах! і ін.).

Перекладач відтворює план змісту й експресивну стилістику оригіналу. І. Франко намагається зберігати алітерацію Гете, але деколи змушений (через відмінності в просодії української та німецької мов) її компенсувати.

Зазначимо, що у Й. Гете в монолозі зустрічаємо словесну анафору тричі. І. Франко замінює це однорідними синтаксичними групами, які виступають у його перекладі, в межах одного рядка: І тим гризусь, і мучусь, і тривожу ... [56, т. 13, с. 192]; Я прагну, смагну ... [Франко, т. 13, с. 194]; Жиє і вяжесь і ділає ... [56, т. 13, с. 194].

Привертає до себе увагу те, що І. Франко передає теперішній час в німецькій мові теперішнім часом в українській мові. Порівняймо:

steh ich nun, ich amier Tor!bin so klug als wie zuvor;

[65, c.157]

А я, як був дурним так є

А тут не маю грошей ні багатства.

Ні почестей, ні світовладства.

[56, т. 13,с. 192]

З метою економії наводимо лише дієслова у такій послідовності - 1. Оригінал. 2. Переклад І.Франка: bricht - ллєсь; fließt, fühle rinnen - щемить, давить; Mir wird so licht! - пізнаю, повідає; fühl ich meine - чуюсь кріпшим; Kräfte höher schwindet - гасне; fast mich an - морозить; reißt - рветься; fühle hingegeben - віддаюсь.

Однак повного паралелізму між формами теперішнього часу в українській та німецькій мовах немає [41, с. 160]. Пояснюється це наявністю в українських дієслівних основах зовнішніх часових характеристик. Дієслова, що вживає український поет, належать, в основному, до групи так званих атермінативних, тобто врівноважених, що показують спокійний перебіг дії і жодної межі не накреслюють, тобто у Франка дія набирає ознак статичності.

В І. Франка логічний наголос цілого монологу зводиться до слів: Явись! Явись! Хоч будь тут смерть моя! [56, т. 13, с. 195], де двічі повторене «Явись!» передає експресію.

Перекладач часто вживає скорочені форми: ми (мні) замість мені, ти замість тобі, мя замість мене, вна замість вона; в дієслівних формах: здаєсь замість здається, мож замість можна; в іменниках: смроди замість смороди [56, т. 13, с. 193-194] тощо. Мова І. Франка переплетена діалектизмами: ділає - творить, жизнь - життя, звізд - зірок, ллєсь - тече, кріпшим - міцнішим, звід - небо [56, т. 13, с. 192-194].

Отже, коли перекладач уводив форми діалектичного мовлення, «старався передовсім про те, щоб зробити його («Фауста») приступним для нашої письменної - чи, сказати правду, малописьменної - громади. Я поклав головно вагу на зрозумілість і ясність бесіди, уникаючи по змозі менше вживаних провінціалізмів, окрім хіба тих немногих місць, де того вимагало окремішне забарвлення в самім оригіналі...» [56, т. 18, с. 179]. Отже, І. Франко популяризував текст стилізацією.

На думку Л. Рудницького така стилізація має двоякий вплив на переклад: з одного боку, надмірна кількість діалектизмів сильно локалізує твір, надаючи йому місцевого колориту, і, водночас, знижує його естетичну вартість; з іншого ж боку, за допомогою цих форм перекладач досягнув подекуди надзвичайно високого ступеня адекватності [49, с.78].

У першому монолозі саме це має місце: апокопи оригіналу, характерні для німецької простонародної мови, такі, як: könnt замість könnte, hab замість habe, manch замість manches; південно-німецький діалектизм schier замість fast; синкопи, що вживає Й. Гете: alle Freud entrissen, Trübseliger Freund влучно заміняються в І. Франка інструментарієм, характерним його добі.

Та намір перекладача зберігати якомога ближче форму і зміст, призводить подекуди до втрати поетичності образу:

Wie Himmelskräfte auf- und niedersteigensich die goldnen Eimer reifen[65, c.159]

Небесні сили вниз і вгору йдуть

І золоті си відра подають.[56, т. 13, с. 194]

Порівняймо з варіантом іншого видатного українського перекладача, М. Лукаша:

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті. [34, с.95]

Не зважаючи на те, що М. Лукаш губить тут суміжне римування (як у Й. Гете), його образи більш художні, сповнені поетики: не просто рух вниз і вгору як у Франка, а в льоті стрічнім, не відра, а кінви золоті.

І. Франко не просто вів активний пошук української літературної норми - він творив її. Для цього, як зазначає М. Бондаренко [12], слід порівняти дві частини «Фауста», де перша - наповнена лексичними і граматичними особливостями західно-українського діалекту, а друга (III акт другої частини) - українською літературною мовою.

Окрім цього, і Й. Ґете, й І. Франко брали участь у громадсько-політичному житті своєї країни і були не тільки літераторами, а і людьми широких наукових зацікавлень. Тому подібність сприйняття світу і літератури автором і перекладачем не має видаватися дивною. У передньому слові до власного перекладу «Фауста», посилаючись на німецького дослідника Г. Ленера, І. Франко стверджував, що «трагедія Фауста ... з діла часового сталася ділом для цілих століть, з поетичного твору сталася культурно-історичною подією» [56, т. 30, с. 179]. Символічність «Фауста» як «культурно-історичної події» переростала в риторичну форму гностичного художнього узагальнення. І. Франко пов'язує типологію героїв, подібних до Фауста, зі змістом модерного індивідуалізму, а також співвідносить її з типами «зайвих» і «нових» людей, які, за словами перекладача, відбивають «цілий процес болючого і тяжкого розвою великої недуги», а саме - «роздвоєння між світом ідей а світом дійсності, між мислями і словами а ділами, між буйним полетом бажань а мізерним трепотанням енергії». Таке «болюще роздвоєння» веде родовід від Фауста [40, с. 253]. Загалом же, як неодноразово наголошував І. Франко, така традиція «невідлучна від усієї догматики і етики християнської», зокрема у формі «розмови чоловіка з дияволом для представлення внутрішньої боротьби душі з похотями тіла і покусами світу» [56, т. 30, с. 47].

Для того, щоб перекладати такий твір як «Фауст» Й. Ґете, потрібно добре розуміти епоху написання твору, те, що мав на увазі автор, а також інтертекстуальність деяких фрагментів. Адже «Фауст» має два змістові пласти: перший - це казка, де добро в фіналі перемагає зло, а грішник через щире розкаяння потрапляє на небо. Переклад такої казки не викликає значних труднощів. А от другий змістовий пласт - це філософський трактат, розбавлений гострою сатирою на сучасників та реалії життя, це синтез молодого Й. Ґете - гострого сатирика та бунтівника, зі старим філософом з багатим життєвим досвідом. Саме тому перекласти цей пласт надзвичайно важко. Тут знову можна провести паралелі між автором і перекладачем: І. Франко почав працювати над «Фаустом» ще в дуже юному віці, а закінчив в зрілому. Схожі життєві переживання автора і перекладача, напевно, і слугували їм натхненням до роботи над перекладом і саме тому перекладені образи настільки живі, хвилюючі й самобутні [24, с. 254].

Окрім Й. Гете, І. Франко переклав два поетичні твори Ф. Шиллера: «Прогулька» («Der Spaziergang», 1795) та «Помпея й Геркулянум» («Pompej und Herkulanum», 1796). Обидва переклади були виконані спеціально для збірки поезій, що вийшла у Львові напередодні 155-ї річниці від дня народження автора драми «Розбійники» [56, т. 13, с. 425-430]. Без перебільшення, можна стверджувати, що вони започаткували новий етап в історії сприйняття творчості німецького поета в Україні. Перекладач повністю зберіг у своєму прочитанні високий дух античності - характерну ознаку названих поем. І. Франко строго дотримувався розміру оригіналу - елегійного дистиха, себто гекзаметра у поєднанні з пентаметром, прискіпливо «копіював» синтаксично-образний лад, не порушуючи законів рідної мови. У намаганні передати стилістичні особливості поем Ф. Шиллера з їхньою проекцією на античність, І. Франко допускав у обох перекладах розгалуження складнопідрядних речень та рясноту інверсій, що нагадує античний лад мови. Так, приміром, у поемі «Прогулька» особливу щедрість інверсивних зворотів типу der Ernten ruhiger Kreislauf (жнив спокійний цикл), що творять високий стиль оповіді, перекладач компенсував аналогічними за стильовою функцією постпозитивними епітетами.

Піль тих народе щасливий, що не проснувсь до свободи,

Як ті поля ти живеш мирно у законах тісних.

І не виходять бажання твої поза обруб щорічно жнива,

І як щоденний твій труд, правильно вік твій сплива [56, т. 13, с. 112].

І. Франко як реципієнт зумів проникнути в поетичний світ Ф. Шиллера, пройнятись його античним світобаченням і, таким чином, наблизити читача до того розуміння барв і звуків поеми «Помпея й Геркулянум», яке нагадує знамениті полотна епохи Відродження.

Варто відзначити, що виконуючи зіставлення першотвору з польським перекладом «Каменярів», І. Франко наголошував: «Коли слова перших трьох категорій творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то слова другої категорії - се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину» [56, т. 13, с. 20]. Тому він як перекладач прагнув до максимального збереження у процесі відтворення усіх компонентів оригіналу. Крізь призму його прочитання постає не уявний, а конкретно існуючий світ, характерний для першотвору та його автора. Нерідко перекладач вдавався до пояснення німецьких рядків шляхом доповнення окремих художніх компонентів, уточнення слів, їх порядку. Проте це не йшло у розріз зі стильовими настановами першотвору, бо, вносячи подібні корективи, Франко орієнтувався на всю ідейно-художню структуру твору.

Аналогічне твердження міститься також у «Передньому слові» до 16 перекладів поезій Г. Гейне, що було своєрідним трактуванням перекладацького досвіду щодо інтерпретації німецької літератури загалом.

«Перекладаючи Гейне, - підкреслював І.Франко, - я дбав про те, щоби передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору» [56, т. 13, с. 446]. Зрозуміло, це не означає абсолютизації права перекладача на шаблонну фіксацію об'єкта зображення. Поет робить акцент на потребі передати індивідуальну манеру письма автора оригіналу, виявляє типологічні сходження в різних літературах, що призводить до системної характеристики процесу міжлітературної взаємодії. «Пушкінова драма «Борис Годунов» була першою в російськім письменстві драмою в новочаснім значенні. Можна в тій драмі бачити подекуди вплив Шекспіра та Байрона, а щодо будови, не зв'язаної правилами, прийнятими в англійських драматургів, також вплив драми Гете «Götz von Berlichingen»; та все-таки Пушкінова драма лишається в високій мірі оригінальною, типово російською й історичною» [56, т. 13. с. 179].

Щоправда, у перекладі аналізованих творів Ф. Шиллера, зокрема поеми «Прогулька», має місце зриме спрощення поетичних образів, зміщення їх у часі. Так, у перекладі мелодійного, гранично простого словосполучення (tief neigen der Erlen / Kronen sich, und im Wind wogt das versilberte Grass), тобто низько хиляться крони вільх і на вітрі колихається посріблена трава, пропущено у Франковому прочитанні важливу деталь - «посріблена трава». Цей епітет органічно разом з іншими словесно-образними засобами покликаний втілити думку про чистоту природи, що є джерелом духовного та фізичного оновлення людини. Тим паче, що на цьому виразно акцентує автор у звертанні до природи: Reiner nehm ich mein Leben von deinem reinen Altare - Та я чистіше житє візьму з вівтаря чистого твого [56, т. 13, с. 112].

У намаганні зробити доступною для читача красу поетичного мислення німецького поета, український майстер вдавався до прямого і не завжди вдалого наслідування Шиллерового синтаксису. А це, зрештою, привело до ускладнення конструкцій типу: Dieses Dienergefolg meldet den Herrscher mir an - Служби дружина стрійна пана звіщає мені; Deiner heiligen Zeichen, o Wahrheit, hat der Betrug sich (Angemasst der Natur köstlichste Stimmen entweiht - Знамена, правдо, твої присвоїла ощука святії і опоганила всі звуки природи ніжні [56, т. 13, с. 113].

Перекладач конкретизує, деталізує загальні поняття, як наприклад, у поемі «Помпея й Геркулянум»: der räumige Portikus öffnet Seine Hallen - ось і портік широкий провадить в сіни й пристінки; Da stehn noch die schönen Geschirre [67, с. 227] - Ось горнятка й збаночки [56, т. 13, с. 120].

І. Франко, як слушно зауважує О. Домбровський, і в чому переконуємось частково на вищенаведених прикладах, «дозволяв собі міняти заголовки, давати назви окремим поезіям або частинам, яких вони в оригіналі не мали» [17, с. 316]. З цієї точки зору переклади майстра вимагають спеціального дослідження, тому що між теоретичними настановами і його перекладацькою практикою існує певна розбіжність.

2.2 Специфіка Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра

І. Франко - засновник шекспірознавства в Україні. Він автор дванадцяти шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу «Венецького купця» та статті «Shakespeare bei den Ruthenen»(«Шекспір в українців») [29]. Німецькомовна шекспірознавча студія (її опубліковано в віденському тижневику «Die Zeit» 18 квітня 1903 р.) вартісна тим, що в ній подано чимало відомостей з історії україномовної шекспіріани [56, т. 34. с. 379-385]. У своїх шекспірознавчих статтях І. Франко досліджував творчість британського драматурга у світовому літературному контексті, а її українські переклади - як складову української перекладної літератури. У розвідці «Старинна романсько-германська новела в устах руського народу» І. Франко пише про тематичну спорідненість між українською народною повісткою про непокірну царівну та Шекспіровою комедією «The taming of the shrew» («Усмирення непокірної») [56, т 26. с. 266-279]. Залучаючи до розгляду різномовні джерела, І. Франко доказує, що в українській казці, побудованій на сюжеті, який вперше зустрічається в збірці перських казок, гуманізму і людяності в ставленні до жінок більше, ніж у романо-германській новелі, що лягла в основу геніальної, але щодо поглядів на жінку геть-геть застарілої Шекспірової комедії [56, т. 26. с. 279].

І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 р. і згодом періодично звертався до його творчості впродовж усього життя. Він повністю переклав трагікомедію В. Шекспіра «Венецький купець», уривки з драм «Король Лір» і «Буря». Крім І. Франка, «The merchant of Venice» переклали лише І. Стешенко та М. Іванов.

Також, І. Франко першим в Україні зацікавився лірикою В. Шекспіра, переклавши низку сонетів. Він звернувся до них понад сто років тому, коли ці сонети цінувалися не так високо, як тепер. Якщо Шекспір-драматург справді був зразком і прикладом у боротьбі з класицистичною драматургією, у становленні реалістичної драми, якщо ним захоплювались однаково і романтики, і реалісти, то Шекспірова лірика лишалася у затінку довгий час, і тільки в XIX ст. до неї, до її бароковості придивилися пильніше і оцінили сповна. Франкові переклади, зроблені передусім з просвітницьких спонукань, мають не лише історико-літературне значення. Вони зберігають пізнавальну й певну художньо-естетичну вартість і нині, коли маємо чимало нових перекладів цих сонетів, зокрема Д. Паламарчука, Д. Павличка, І. Костецького, О. Тарнавського [29].

Протягом 1882 - 1907 рр., тобто за чверть століття, І. Франко переклав 12 Шекспірових сонетів. За цей час зріс його перекладацький досвід, зазнали певних змін і його перекладацькі засади. 1884 р. у «Зорі» І. Франко опублікував переклад сонета 76. У 1901 р. український читач одержав сонети 96, 130, 131. У 1907 р. «Літературно-науковий вістник» умістив сонети 29, 30, 66. Це були, без сумніву, найдосконаліші з перекладів. Інші переклади - сонетів 14, 28, 31, 143 та сонета вельможі Лонгвіля з комедії «Loves labours lost» - «Did not the heavenly rhetoric of thine eye» після смерті І. Франка опублікували М. Возняк (1924 р.) та М. Шаповалова (1949 р.). У коментарях Франкового пятдесятитомника щодо перекладу сонета Лонгвіля допущено помилку - зазначено, що це начебто вільний переспів невідомого сонета [56, т. 12, с. 713].

І. Франка приваблювала не стільки рідкісна навіть для В. Шекспіра поетична вимережаність сонета, скільки глибінь, шляхетність висловленого в нім почуття, багатство і незрівнянна оригінальність словесних образів, місткість сентенцій. Перекладати твори В. Шекспіра, «відкривача слів» (Б. Шоу), - неймовірно важко. Характерна риса перекладів І. Франка - мислення художніми цілісностями, логічність і ясність думки. Відчувається, що перекладач має бездоганний смак, ерудицію, володіє рідною мовою до абсолютних глибин [29].

Сонет 14 написаний у формі італійського сонета, що І. Франко зберіг при перекладі. Провідною в творі стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час, збереже правду і красу, втіленням яких він є. Щирість, нелицемірність і глибина почуттів (чи то у коханні, чи то у дружбі) роблять людину надзвичайно проникливою щодо того, хто ці почуття викликав. Тоді навіть очі говорять про те, чого не скажуть уста: But from thine eyes my knowledge I derive, And, constant stars, in them I read such art, As truth and beauty shall together thrive, If from thyself, to store thou wouldst convert; Or else of thee this I prognosticate: Thy end is truth's and beauty's doom and date [68, с. 29]. - Твої очиці - те сузіря ясне, В котрім я правду вичитав такую: Коли ти синові все лишиш у наслідді, То житиме краса і правда в світі; А як не лишиш, то напевно пророкую, Що враз з тобою і краса, і правда згасне [56, т. 12, с. 339]. Прекрасно передавши інтенції поета і висновок, що його він робить у розвязці, перекладач не завжди адекватний у передачі деталей, оскільки читач може подумати, що цей син існує, й адресат, помираючи, має залишити йому у спадок усе майно Сонет 28 належить до тієї умовної тематичної групи, яка описує гіркоту розлуки з другом. Поет позбавлений щастя, спокою та відпочинку. Тягар розлуки, подвоєний важкою працею, не дає йому спочинку ні вдень, ні вночі. Як не намагається поет полегшити свої нестерпні страждання, це йому не вдається. Навіть ніч і день, вороги між собою, обєдналися, щоб додавати болю й муки. У В. Шекспіра ніч і день у згоді потискають одне одному руки, домовившись мучити поета: Do in consent shake hands to torture me [68, с. 38]. В І. Франка вони звязались, щоб вялить мене стражданням [56, т. 13, с. 340], таким чином в українському перекладі слову мучити надано інтенсивнішого забарвлення. У перекладі також немає згадки про те, що ж є справжньою причиною такої муки. На ноті приреченості і безвиході завершується і англійський сонет, і його переклад: But day doth daily draw my sorrows longer, And night doth nightly make grief's length seem stronger [68, с. 38]. Та кождий день мій біль довжить, не спинить, І кожда ніч його ще тяжчим чинить [56, т. 13, с. 340].

Щодо відтворення словесних образів іншою мовою, в іншому соціально-культурному та національному контексті, цікавий переклад сонета 29, де в кульмінаційний момент автор вводить образ жайворонка. Коли, оточений одноманітністю, бідами і нещастями, поет згадує про своє кохання, з його серця виривається пісня, Like to the lark at break of day arising / From sullen earth [68, с. 83]. І. Франко дещо модифікував це порівняння: Мов жайворонок із плідної скиби / До неба вранці [56, т. 12, с. 340]. Ця видозміна виправдана: для поета хлібодарного краю, що безмежно любив Землю (Земле, моя всеплодющая мати), епітетна конструкція sullen earth не прийнятна. Вірш змальовує поета у надзвичайно нестабільних і обтяжливих обставинах. Він почувається невезучим і знеславленим, людиною, що її всі відцуралися. Автор гірко оплакує і кляне свою долю, та його плач залишається непочутим. Він заздрить іншим, які «багатші на надію», гарніші, мають друзів, талант та вдачу. Поет почувається настільки самотнім та залишеним, що навіть захоплення тими речами, що ними він раніше насолоджувався, згасло. В Шекспіра цей стан передано набагато драматичнішою лірикою, ніж у Франка. У англійському сонеті автор гірко стогне і журиться (beweep), в українському перекладі - плаче; outcast state (стан вигнанця, парії, того, кого відцуралися) не згадується у Франка взагалі. Сонет завершується позитивним ствердженням, що не все ще втрачено - друг настільки дорогий для поета, що при згадці про нього забувається горе, і поет відмовляється помінятися своєю долею з королями: For thy sweet love remembered such wealth brings, That then I scorn to change my state with kings [68, с. 39]. - Як лиш твою любов солодку нагадаю, Своєї долі я й за трон не заміняю [56, т. 13, с. 340].

У сонеті 30 поет, згадуючи своє минуле, занурюється у сумні роздуми. Він зітхає про те, чого не зміг досягти, хоч як прагнув, тужить за змарнованими найкращими роками, плаче за своїми друзями, які заховані у нескінченній ночі смерті (hid in death's dateless night - що смерті тьма пожерла). Чимало горя і втрат зазнав поет, і час залікував серця рани, та знову туга воскресла, що здавна вмерла. Всі ці сумні спогади викликані тим, що його друга немає поряд. Для того, щоб змалювати свій невтішний стан, В. Шекспір використав більше слів синонімічних рядів сум та оплакувати, ніж І. Франко. Український переклад, у свою чергу, містить дуже вдалі порівняння: перлиться сліз криниця, сум бушує морем. Про горе англійський поет говорить більш конкретизовано, перекладач - більш узагальнено: Я важко мучуся минулим горем. Два останні рядки: But if the while I think on thee, dear friend, All losses are restor'd and sorrows end [68, с. 40]. - Та як до тебе зверну свої мислі - Всі страти віднайшов, всі смутки присли [56, т. 13, с. 341] - ілюструють залежність поета від свого друга, у якому він знаходить духовну та емоційну підтримку. У 13 рядку Шекспір вперше у сонетах використовує звертання dear friend, в українському перекладі це звертання відсутнє. Франковий переклад 30 сонета є швидше творчим переспівом, але він порівняно адекватно передає настрій та інтенції автора оригіналу [2, с. 45]. Сонет 76 Шекспір присвятив другові, а Франко - любці. Поет розмірковує над втратою музи, одноманітністю і однаковістю своїх творів (Why is my verse so barren of new pride,So far from variation or quick change? [68, с. 50] - Чом мисль моя одно й однаке все Одіння носить, просте і щоденне?) [56, т. 13, с. 342]. Хоч джерело натхнення поруч, та нічого нового написати не вдається (And keep invention in a noted weed, That every word doth almost tell my name [68, с. 50]. - І легко взнать мене, бо кождеє слівце На свого творця вказує, на мене) [56, т. 13, с. 342]. Проте поет не занепадає духом. Він порівнює природу свого кохання з сонцем, яке нове і старе кожного дня і сильне, як і раніше було: For as the sun is daily new and old, So is my love still telling what is told [68, с. 50]. - Як сонця схід і захід все ясен; Так спів мій все новий, хоч все оден [56, т. 13, с. 342]. Як і в оригіналі, перший, третій та пятий рядки українського перекладу починаються запитанням Чом?.

І. Франко намагався щиро й сміливо, але й без надмірностей передати домінантну ідею сонетів - роздуми ліричного героя, прості в повсякденні, його горе, болі, радощі. Ось перший катрен глибоко ліричного сонета 31 та його відтворення українською мовою: Thy bosom is endeared with all hearts / Which I by lacking have supposed dead; / And there reigns Love and all Loves loving parts, / And all those friends which I thought buried [68, с. 85] - У твоїй груді всі серця заперті, / Які оплакував я, мов мерців, / В ній зміст любові і любовних снів, / Тих другів, що я мав за здобич смерті [56, т. 12 с. 341]. Основним мотивом сонета є те, що любов продовжує жити, вона ніколи не завершується. Вона завжди знайде, як себе зберегти і виявити, навіть і тоді, коли тілесно припинить існування (недарма І. Франко називає її живучою - Тому ти гріб живучої любові [56, т. 12 с. 341]). Особа, про яку пише поет і у якій знайшли своє продовження ті, кого він любив, стає найвищим вмістилищем любові. Слова мерці, смерть, гріб демонструють, наскільки автор поринув у думки про втрату дорогих йому людей. Шекспір використовує слово all 7 разів, що свідчить про «тотальність», всеохоплюваність особи, якій присвячено сонет (в перекладі всі зустрічається тричі). Так само, як любов і привязаність поета живе у його другові, так і він (друг) матиме своє продовження і життя у поеті: Their images I loved, I view in thee, And thou (all they) hast all the all of me. Всі, кого я любив, живуть у тобі, А з ними всіми ти живеш у мні [56, т. 12, с. 341].

У сонеті 143 В. Шекспір використовує буденні порівняння, і цю образну особливість влучно передає І. Франко засобами нашої мови: поет порівнює свою кохану, байдужу до його благань, з господинею, яка, не звертаючи уваги на ридання дитини, марно ганяється за курчатком.

І. Франкові належить дуже вдалий переклад знаменитого 66 сонету - «сонету втоми», що поєднує опис особистої драми та бідувань народних, і тому, зокрема, близький українському поетові. Сонет має особливу форму: він складається лише з двох речень, перше охоплює 12 рядків, а друге - двовірш. Схвильованість Шекспір передає за допомогою анафори - 10 рядків оригіналу починаються сполучником And. В українському перекладі 6 рядків починаються сполучником А і один І. В. Шекспір використав прийом градації: у кожному рядку поет перелічує неподобства, що їх він бачить навкруги, підводячи читача до розуміння того обурення, яке шматує його серце. Проте поет ніяк не може виправити такий стан речей, що ще збільшує його відчай. Працівник у другому рядку, а також добрий і ледар дванадцятого - це вже намічений в загальних рисах соціальний конфлікт, що відповідає загальному пафосові оригіналу - протесту проти всіх проявів людської несправедливості (і соціальної - в тому числі). В оригіналі ці слова відсутні. І. Франко використовує шестистопний ямб, тоді як в оригіналі бачимо традиційний сонетний ямбовий пятистопник. Але цезура після третьої стопи, що зявляється в перекладі, уповільнює темп і надає сонетові ще розпачливішої інтонації. У В. Шекспіра перший та тринадцятий рядки починаються однаково - свого роду «бутерброд несправедливостей»; в перекладі ці рядки звучать: Не раз я кличу смерть... Умер би! [56, т. 12, с. 341-342]. Дехто висловлює таку думку, що сонет 66 замало вважати просто сонетом; за надзвичайно багату образність його можна було б назвати невеличкою пєсою. Перекладач не зміг передати усіх засобів емфази сонета (втрачено, зокрема, анафоричний десятиразовий повтор сполучника and), але зміст і експресію цієї пристрасної філіппіки український перекладач відтворив блискуче. Він переніс систему цілісних соціально-моральних орієнтацій в іншу епоху, на інший мовний ґрунт, не переступаючи тієї межі, де переклад переходить у переспів. У Франковій інтерпретації чимало просторічних висловів, що відповідають стильовому регістрові оригіналу, напр..: А капосне ніщо блищить у пишнім строю; А дурень мудрому відмірює права; А добрий в найми йде, а ледар ужива [56, т. 12, с. 341-342] та ін. Заслуговує на увагу переклад другого рядка: Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті [56, т. 12, с. 341]. Порівняння з оригіналом As, to behold desert a beggar born [68, с. 120] показує, що І. Франко посилював соціальне звучання поезії В. Шекспіра, наближаючи її до свого сучасника-читача.

Сонет 96 переспівано без збереження сонетного розміру, чотиристопним хореєм, як українську народну пісню. Автор наголошує на тому, що різні люди ту саму рису чи характеристику можуть сприймати як недолік або ж чесноту. Особа, якій присвячено сонет (у Шекспіра - це найімовірніше його друг, у Франка - це молода та примхлива жінка), може будь-яку ваду обернути на привабливу властивість. До негативних сторін людини, котру палко люблять, ставляться з більшою поблажливістю, не так суворо засуджують. Як на пальці у цариці, Що тронує вище нас, Навіть найпідліший камінь, А уходить за алмаз, Так твої всі блуди й хиби, Скільки їх у тебе єсть, Ще й красять тебе, принаду, Надають тобі і честь [56, т. 13, с. 342-343]. Дуже вродлива, але зіпсована людина може наробити багато непокою, тому Шекспір благає не використовувати всієї влади, яку має краса та положення прекрасного друга.

Заслуговує на увагу сонет 130, «сонет фальшивих порівнянь». В. Шекспір звертається у ньому до чотирьох відчуттів - зору, слуху, нюху й дотику і викликає, з полемічних міркувань, сатиричні образи, щоб висміяти поширене в тогочасній поезії, зокрема творчості Р. Ґріна (1553-1592), гіперболічне обожнювання коханих. Сонет 130, як і 96, переспівано чотиристопним хореєм. Цей сонет, присвячений смуглявій коханій, є витонченою насмішкою над традиційною любовною лірикою шекспірівського часу. Поети настільки були схильні ідеалізувати своїх коханих, що порівняння і риси, якими вони їх наділяли, часто були безглуздими. Ось перший чотиривірш, що спирається здебільшого на візуальні відчуття: My mistress eyes are nothing like the sun; / Coral is far more red than her lips red; / If snow be white, why then her breasts are dun; / If hairs be wires, black wires grow on her head [68, с. 184]. Тут у кожному рядкові - два образи, але, крім першого рядка, порівняння будується на семантиці кольору, барви, а не самого образу. В образному плані І. Франко передав цей катрен повносило: У моєї пані очі / Не такі, як сонце, ні, / І коралі червоніші / Від пурпури уст її. / Коли білий сніг, то певно, / Що смаглява в неї грудь; / Коли волос - дріт, то в неї / Дроти чорнії ростуть [56, т. 12, с. 343]. Зберігаючи Шекспірові порівняння, І. Франко водночас наблизив їх дещо до української фольклорної традиції, зокрема використав лексему коралі. Це слово з відповідними асоціаціями зустрічається і в оригінальній творчості І. Франка, зокрема, у «Другому жмуткові» ліричної драми «Зівяле листя»: Я понесу тебе в душі на дні, / Облиту чаром ніжності й любові, / Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, / Коралі уст у ритми голосні… [56, т. 2, с. 152]. Проте в останніх двох рядках (їх переклад у Франка відсутній) автор виявляє свій намір цілком: він наполягає на тому, що кохання не потребує химерних образів, щоб стати справжнім, і що жінкам не обовязково треба бути схожими на квітку чи сонце, щоб бути вродливими.

Виникає питання: чому в сонетах 96 і 130 І. Франко цілковито відступив від сонетної форми? Адже в перекладі сонета 130 замість першого катрена оригіналу маємо 8 рядків коломийкового характеру. Тут напрошуються деякі припущення. Сонети 96, 130, 131 було вперше надруковано в передмові до трагедії «Антоній і Клеопатра» у перекладі П. Куліша. Можливо, І. Франкові треба було терміново написати статтю, виникла, отже, потреба, не гаючись, зіставити трагедію з сонетами. Сонет 131, мабуть, був уже перекладений, а на два інші забракло часу. І. Франко, якому тут йшлося не про своєрідність форми, а про зміст, спростив завдання, переклав ці сонети звичним хореєм, чотирирядковою строфою з римуванням тільки парних рядків. Сонет 96 уклався в чотири катрени, а на 130-й треба було аж шість таких чотиривіршів.

Смуглява кохана, яку поет вважає найпрекраснішим і найкоштовнішим скарбом, має багато вад (сонет 131). Вона тиранка, як і всі ті, кого «краса жорстокими зробила» [56, т. 13, с. 344]. Дехто не розуміє, що викликало у поета такі глибокі і розпачливі почуття, тому що неможливо раціонально пояснити любов: Yet, in good faith, some say that thee behold, Thy face hath not the power to make love groan [68, с. 105]. - Дехто в лице твоє загляне й обізветься: «Чого б його зітхать і мучиться так гірко?» [56, т. 13, с. 344]. Критика на адресу коханої звучить привселюдно, а поет присягається, що це не так, наодинці. Автор двічі використовує найвищий ступінь порівняння від слова fair, що означає вродливий / гарний і світлий / білявий. Можливо, це гра слів. Тобто для нього «люба зірка» не смаглява, а світла і білокура, або ж її «чорнота» вродлива і прекрасна. Проте чорні у коханої діла, що і засмучує поета: In nothing art thou black save in thy deeds, And thence this slander, as I think, proceeds [68, с. 105]. - Та чорна вдача в тебе, ось в чім горе! І відси, думаю, і йдуть всі поговори [56, т. 13, с. 344].

У сонеті 143 зрадливість і невірність коханої поет порівнює з господинею, що залишає дитину задля того, щоб зловити feathered creatures (у І. Франка курчатко), себе ж з дитиною, яка намагається наздогнати маму, хоч це і не під силу їй: So runn'st thou after that which flies from thee, Whilst I thy babe chase thee afar behind; But if thou catch thy hope, turn back to me, And play the mother's part, kiss me, be kind; So will I pray that thou mayst have thy 'Will,' If thou turn back and my loud crying still [68, с. 105]. - А тим часом дитя кричить і плаче І все за нею кличе: «Мамо, мамо!» - Вона ж нічого не вчува, не баче, Поки курчатка не знайде, - так само Й ти того, що втіка від тебе прагнеш, А я, дитя, зову тебе з сльозами: «Вернись до мене, як мету свою осягнеш! [56, т. 13, с. 344]. Не лише зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніше для нього - неможливість опиратися її чарівності.

Вірш «Очей твоїх небесна перекона...», дванадцятий переклад I. Франка з сонетів Шекспіра, у примітках до 12-го тому 50-томного «Зібрання творів» I. Франка названо «можливо, віддаленим переспівом», адже «назву в оригіналі, а також номер сонета не встановлено, оскільки переклад текстуально не відповідає жодному з сонетів В. Шекспіра» [56, т. 13, с. 713]. Насправді це не так. «Очей твоїх небесна перекона... « - не віддалений переспів, а переклад сонета Лонґвіля з 3-ї сцени IV дії комедії В. Шекспіра «Марні зусилля кохання».

І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили інші перекладачі. Радів кожним українським перекладом, одначе підходив до них дуже критично. «Гамлет» уважається справедливо найгеніальнішим твором Шекспіра. В фігурі данського королевича можна бачити поетичний візерунок душі самого поета. Не дивно, що, як усі геніальні постаті, так і ся виявляє багато загадкового», - проникливо зауважив І. Франко [56, т. 32, с. 156]. Українська література почала глибше засвоювати творчість В. Шекспіра саме з його найвидатнішої і, очевидно, найскладнішої для перекладу драми «Гамлет». Перший повний переклад трагедії «Гамлет» українською мовою здійснив Ю. Федькович 1873 р. Його переклад опубліковано лише 1902 р. в багатотомному виданні «Писаня Юрія Осипа Федьковича» (1902-1918) у другій частині третього тому, де вміщено також Шекспірів «Макбет» і трагедію німецького письменника Р. Ґотшаля «Мазепа» [60]. Твори Ю. Федьковича побачили світ завдяки старанням Філологічної секції НТШ.

У надії, що львівський театр поставить «Гамлета», Ю. Федькович переклав текст із значними пластами гуцульського діалекту. Можливо, вірив, що глядачеві такий текст буде близький і зрозумілий. Редагував драматичні переклади І. Франко. Оскільки серед рукописів Ю. Федьковича були три версії «Макбета», І. Франко доклав чимало зусиль, щоб якнайповніше представити переклад читачам. У текст «Гамлета» він вніс тільки правописні зміни. Якщо врахувати, що 1899 р. вийшов «Гамлет» у перекладі П. Куліша, і до нього І. Франко вніс надзвичайно багато поправок [1, с. 5-8; 3], то виникає запитання: чому І. Франко не вніс жодних стилістичних виправлень до тексту Ю. Федьковича? Можна висловлювати різні припущення, але одностайну відповідь на це запитання ледь чи можна знайти. І. Франко стверджував, що П. Куліш дав українцям переклад «Гамлета», «з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого британця… Певна річ, усякий, хто відтепер у нас захоче братися до праці над перекладанням Шекспіра, буде мати стежку, протерту Кулішем, масу зворотів, указаних ним, масу слів і фігур, уведених у наш літературний скарб» [56, т. 18, с. 321].

У передмові до Кулішевого «Макбета» І. Франко писав, що текст драми - надзвичайно важкий для перекладу, оскільки В. Шекспір з незрівнянною майстерністю зумів надати своїй мові «понурий, бурливий, дикий колорит» [56, т. 32, с. 192], що відповідає змістові твору. Завершує І. Франко свою передмову такою оцінкою: «Се перша талановита проба перекладу сеї трагедії на нашу мову; та треба признати, що до тої сили і різнорідності тонів, якою визначається англійський оригінал, їй ще дуже і дуже далеко» [56, т. 32, с. 192]. І. Франко слушно стверджував, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі» [56, т. 18, с. 387]. Про «Ромео і Джульєтту» перекладач писав: «Головна принада її - той чар молодості і свіжості, те поетичне сяєво, яким обласкані всі фігури, та простота і сила чуття, яка надає тій індивідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії вищу силу і «правдивість тисячів любовних історій» [56, т. 18, с. 362].

М. Ажнюк, яка досліджувала стратегію Франка-редактора, наводить деякі промовисті зразки тих перекладів: у В. Шекспіра: sweaty haste, у П. Куліша потова поспішність, у І. Франка потом скроплена поспішність; в оригіналі: а plentiful lack of wit, у рукописі повна порожнява гострого розуму, у редакції І. Франка плідний брак дотепу; в І. Франка короткомовність - дотепу душа, що відповідає Кулішевому коротка річ - душа ума людського та Шекспіровому brevity is a soul of wit [58, с. 6-7]. Прекрасним посібником для тих, хто вивчає мистецтво перекладу, була б коментована англо-українська білінгва з двома варіантами Кулішевих перекладів драм В. Шекспіра - до і після редакції І. Франка. Опрацювання цієї теми було б значним внеском не лише до Франкознавства та Кулішезнавства, а й до історії української перекладної літератури загалом.

Варто відзначити, що внесок І. Франка в популяризацію в Україні творчості інших англомовних письменників: Дж. Мільтона, Дж. Байрона, Р. Бернса, П. Шеллі, Т. Гуда, Ч. Діккенса та інших, також надзвичайно вагомий. Тому можемо стверджувати, що тема «Іван Франко й англомовні літератури» ще чекає на майбутні дослідження.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження засвідчило, що до 1880-х pp. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках творчості І. Франка. Можемо стверджувати, що надзвичайно важливим аспектом Франкової наукової спадщини є перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях І. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу. У його роботах знаходимо не лише зіставлення текстів зі зверненнями до мовного чуття читачів, а й цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторового задуму. Зазначимо, що у контексті української перекладознавчої критики початку XX ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові. Найзначнішим здобутком перекладознавчої концепції письменника є те, що він обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу.

Було виявлено, що вся перекладацька діяльність І. Франка поділяється на три галузі: 1) художній переклад, 2) науковий переклад, 3) переклад апокрифів та Святого Письма. До кожної галузі були відповідні підходи, але всіх їх обєднувало одне - метод адаптацій. Провідні типи перекладу - скорочений, письмовий, адаптований. Часто перекладач вдається до експлікативного перекладу. Тогочасний широкий читач не мав потрібного освітнього рівня, а писав І. Франко для народу, саме для такого читача. Тому, насамперед, щоб передати такому читачеві думку автора у найдоступнішому вигляді, перекладач вдавався до тих чи тих відхилень від оригіналу (або ж адаптацій). Зясовано, що за обсягом перекладених творів народів світу різних епох І. Франко взагалі не мав собі рівного перекладача у жодній літературі. Він перекладав українською мовою близько двохсот творів, починаючи з шедеврів античності, середньовіччя і закінчуючи кращими зразками художнього слова на початку XX сторіччя (з німецької літератури - близько 30 великих творів, незчисленну кількість віршів; з англійської літератури - понад 40 прозових та драматичних творів, а також велику кількість віршів та балад; з французької літератури - близько 20 прозових та 60 поетичних творів; з російської - близько 30 прозових та 30 поетичних творів). Варто також відмітити переклади з української мови на польську двох поезій (Т. Шевченка і С. Руданського) та з української мови на німецьку 25 поетичних творів (23 поезії Т. Шевченка, один вірш М. Некрасова і один - П. Куліша)

Доведено, що завдяки плідній перекладацькій діяльності І. Франка громадськість України змогла пізнати й оцінити здобутки світової літератури, зокрема творів Й. Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, В. Шекспіра та багатьох інших митців. Перекладам І. Франка з німецької літератури присвячено 10-й, 13-й та 25-й томи «Зібрання творів І. Франка у 50-ти томах».

Аналіз перекладу «Фауста» засвідчив, що І. Франко майже всюди дотримувався того ж розміру, яким написано оригінал, дозволяючи собі лиш подекуди 4-стоповий ямб замінити 5-стоповим, а 5-стоповий - 6-стоповим, та лише там, де в самому оригіналі помішані рядки. Інші розміри (октави в присвяті та в першому прологу, терцини й ін.), перекладач намагався передати їх тою ж формою. Зауважимо, що І. Франко часто вживає повтори, синонімічні групи, ампліфікації, намагаючись якомога ближче передати оригінал. Можемо стверджувати, що перекладач відтворює план змісту й експресивну стилістику оригіналу, намагається зберігати алітерацію Гете, але деколи змушений (через відмінності в просодії української та німецької мов) її компенсувати. Загалом І. Франко популяризував текст стилізацією, що має двоякий вплив на переклад: з одного боку, надмірна кількість діалектизмів сильно локалізує твір, надаючи йому місцевого колориту, і, водночас, знижує його естетичну вартість; з іншого ж боку, за допомогою цих форм перекладач досягнув подекуди надзвичайно високого ступеня адекватності

Окрім Й. Гете, І. Франко переклав два поетичні твори Ф. Шиллера: «Прогулька» та «Помпея й Геркулянум». Вони започаткували новий етап в історії сприйняття творчості німецького поета в Україні. Перекладач повністю зберіг у своєму прочитанні високий дух античності - характерну ознаку названих поем. І. Франко строго дотримувався розміру оригіналу - елегійного дистиха, себто гекзаметра у поєднанні з пентаметром, прискіпливо «копіював» синтаксично-образний лад, не порушуючи законів рідної мови. У намаганні передати стилістичні особливості поем Ф. Шиллера з їхньою проекцією на античність, І. Франко допускав у обох перекладах розгалуження складнопідрядних речень та рясноту інверсій, що нагадує античний лад мови, орієнтувався на всю ідейно-художню структуру твору. Щоправда, у перекладі аналізованих творів Ф. Шиллера, зокрема поеми «Прогулька», має місце зриме спрощення поетичних образів, зміщення їх у часі. У свою чергу при перекладі 16 поезій Г. Гейне І.Франко дбав про те, щоб передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору.

Було визначено, що І. Франко - засновник шекспірознавства в Україні. Він автор дванадцяти шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу «Венецького купця» та статті «Шекспір в українців» У своїх шекспірознавчих статтях І. Франко досліджував творчість британського драматурга у світовому літературному контексті, а її українські переклади - як складову української перекладної літератури. Він повністю переклав трагікомедію В. Шекспіра «Венецький купець», уривки з драм «Король Лір» і «Буря». Також, І. Франко першим в Україні зацікавився лірикою В. Шекспіра, переклавши низку сонетів. Характерна риса перекладів сонетів у виконанні І. Франка - мислення художніми цілісностями, логічність і ясність думки. Так, наприклад, сонет 14 написаний у формі італійського, що І. Франко зберіг при перекладі, прекрасно передавши інтенції поета і висновок. І. Франкові належить дуже вдалий переклад знаменитого 66 сонету - «сонету втоми», що поєднує опис особистої драми та бідувань народних. Він використовує шестистопний ямб, тоді як в оригіналі наявний традиційний сонетний ямбовий пятистопник. Але цезура після третьої стопи, що зявляється в перекладі, уповільнює темп і надає сонетові ще розпачливішої інтонації. Перекладач не зміг передати усіх засобів емфази сонета, але зміст і експресію цієї пристрасної філіппіки український перекладач відтворив блискуче. Він переніс систему цілісних соціально-моральних орієнтацій в іншу епоху, на інший мовний ґрунт, не переступаючи тієї межі, де переклад переходить у переспів. Тим не менш, у сонетах 96 і 130 І. Франко цілковито відступив від сонетної форми. переклав ці сонети звичним хореєм, чотирирядковою строфою з римуванням тільки парних рядків. Варто зазначити, що перекладач не завжди адекватний у передачі деталей та й у В Шекспіра ліричні стани часто передано більш драматичною лірикою ніж у І. Франка.

У будь-якому разі результати дослідження засвідчили, що внесок І. Франка в популяризацію в Україні творчості В. Шекспіра та інших англомовних письменників: Дж. Мільтона, Дж. Байрона, Р. Бернса, П. Шеллі, Т. Гуда, Ч. Діккенса тощо, також надзвичайно вагомий. Тому можемо стверджувати, що тема «Іван Франко й англомовна література» заслуговує подальших досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Ажнюк М. Т. Стиль «Гамлета» В. Шекспира как проблема перевода: автореф. дис. канд. филол. наук : 10.02.04 / Ажнюк Мария Теодоровна. - К., 1989. - 23 с.

.Ануфрієва Н. В. Сонети Вільяма Шекспіра у перекладах Івана Франка / Н. Ануфрієва // Мандрівець : Журнал гуманітарних студій. - К., 2007. - № 4. - С. 42-47.

.Арват Ф. С. Іван Франко - теоретик перекладу : (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу») / Ф. С. Арват. - Чернівці : Чернівец. держ. ун-т., 1989. - 38 с.

.Аристотель. Поетика / Аристотель : з старогрец. пер. Борис Тен ; вступ, ст і комент. Й. У. Кобова. - К. : Мистецтво, 1987. - 82 с

.Бабяк П. Л. Наукова творчість І. Франка, базована на старожидівському письменстві та біблійних мотивах / Бабяк П. // Визвольний шлях. - К., 1987. - № 2. - С. 24-29.

.Багмут Й. М. Українські переклади «Капіталу» К. Маркса / Й. М. Багмут // Мовознавство: Орган відділу літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР. - № 3. - К., 1987. - С. 34-39.

7.Бендзар Б. П. Вклад Івана Франка в справу популяризації надбань української літератури серед австрійців та німців / Б. П. Бендзар // Іван Франко. Статті і матеріали. Українське літературознавство: Міжвідомчий республіканський збірник. - Вип. 3. - Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1988. - С. 83-88.

.Бендзар Б. П. Творчество Ивана Франко на немецком языка : автореф. дисс. канд. филол. наук. : 10.02.04. / Б. П. Бендзар. - К. : Ин-т л-ры им. Т. Г. Шевченко АН УССР, 1989. - 20 с.

.Бендзар Б. П. Поетична спадщина І. Франка німецькою мовою / Б. П. Бендзар // Українське літературознавство: Республіканський міжвідомчий збірник. Іван Франко. Статті і матеріали. - Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1981. - Вип. 14. - С. 46-51.

.Березинська З. Л. Німецька народна епічна поезія в перекладах Івана Франка / Березинська З. // Іван Франко. Статті і матеріали. - Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1980. - Збірник восьмий. - С. 130-140.

11.Білецький О. І. Зібр. Праць. У 5 т. Т. 2 / О. І. Білецький. - К. : Наук. думка, 1985. - С. 317-367.

.Бондаренко H. H. Поезия И. В. Гете в украинских переводах : автореф. дис. канд.филол. наук : 10.02.04 / H. H. Бондаренко. - К., 1986. - 21 с.

.Весна М. П. Роль чинника часу у перекладі (на матеріалі першого монологу Фауста з однойменної драми Й. В. Гете) / Весна М. П. // ДУ «Львівська політехніка». - № 55. - Львів, 2000. - с. 90-96.

.Возняк М. Н. Поезії Шевченка в німецьких перекладах Франка / Возняк М. // З життя і творчості Івана Франка. - К. : Вид-во Академії наук УРСР, 1985. - С. 266-303.

.Григорєва Л. М. Погляди І. Франка на переклад та його перекладацька діяльність в аспекті ксенології / Григорєва Л. // Вісник Харківського держ. ун-ту. - № 390. - Х., 1997. - С. 43-46.

.Гуць М. І. Франко - перекладач південнословянського гайдуцького епосу / М. І.ы Гуць // Іван Франко. Статті і матеріали. - Львів, 1984. - Зб. 11. - С. 142-150.

18.Домбровский О. А. Иван Франко - переводчик и популяризатор творчества Данте : автореф. ... канд. филол. наук / О. А. Домбровский ; Львов, гос. ун-т им. И. Франко. - Львов, 1984. - 16 с.

.Журавська І. А. Іван Франко і зарубіжні літератури / Журавська І. : відп. ред. акад. О. Білецький. - К. : Вид-во АН УРСР, 1981. - 383 с.

20.Загайська Г. М. Твори Горація у перекладах І. Франка / Г. М. Загайська // Іноземна філологія: Республіканський міжвід. наук. зб-к. - К., 1988. - Вип. 91 - С. 72-77.

.Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. 250 : Праці Філол. секції / ред. тому О. Купчинський. - Львів, 2005. -- 844 с.

.Зеров М. К. Твори : у 2 т. / М. К. Зеров ; упорядкув. Г. П. Кочур,Д. В. Павличко. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 1-2.

.Зеров М. К. Українське письменство / М. К. Зеров; упоряд. М. Сулима, післямова М. Москаленка. - К. : Основи, 2003. - 1301 с.

.Зимомря М. І. Німецька література в оцінках та інтерпретаціях Івана Франка: дискурс рецепції / М. І. Зимомря // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. - № 61. - К., 2008. - с. 63-71.

25.Зорівчак P. Внесок Івана Франка в розвиток перекладознавчоїдумки в Україні / Р. Зорівчак // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин : матеріали Міжнар. наук. конф./ Редкол. : Л. Бондар, М. Гнатюк, І. Денисюк та ін. - Львів : Світ, 1998. - С. 41-46.

26.Зорівчак Р. П. Іван Франко як перекладознавець : до 125-річчя віддня народження / Р. Зорівчак // Теорія і практика перекладу. - К.,98. - Вип. 5. - С. 3-16.

.Зорівчак Р. П. Місце Івана Франка в історії українського перекладознавства / Р. Зорівчак // Наша культура. - К., 1997. - № 5. - С. 3-5.

.Зорівчак Р. П. Патрон Львівського університету Іван Франко як засновник перекладознавства в Україні / Роксолана Зорівчак. - Львів : ЛНУ ім.. І. Франка. - 67 с.

29.Зорівчак Р. П. Шекспіріана Івана Франка [Електронний ресурс] / Р. Зорівчак. - 2012. - Режим доступу : <#"justify">31.Комиссаров В. Н. Современное переводоведение / Комиссаров В. Н. - М. : ЭТС, 2002. - 424 с.

.Кусько К. П. Франко і Гете: дискурс поетичних стратегій і культур / Кусько Катерина // Вісник ЛНУ ім. І. Франка. - № 67. - Львів, 2007. - 123-131.

.Лозинський І. М. Твори Карла Гавлічка-Боровського в інтерпретації та перекладах Івана Франка / Лозинський І. // З історії чехословацько-українських звязків. - вип. 32. - Братіслава, 1989. - С. 81-98.

.Лукаш М. О. Від Бокаччо до Аполлінера: Переклади / М. Лукаш. - К. : Дніпро, 1990. - 510 с.

.Маркс Карл. Початок і історичний розвиток капіталістичної продукції в Англії. І. Первісне нагромадження капіталу / Карл Маркс : з нім. перекл. І. Франко // Культура: журнал культурного, суспільного й політичного життя. - Львів, 1976. - С. 173-202.

.Мельник Я. Л. Іван Франко й biblia apocrypha / Я. Л. Мельник. - Львів : Світ, 2006. - 324 с.

.Миллер Т. А. К истории литературной критики в классическойГреции V-IV вв. до н.э. / Т. А. Миллер // Древнегреческая литературная критика / АН СССР, Ин-т мир. л-ры им. А. М. Горького. - М. : Наука, 1975. - С. 25-156.

.Мороз О. Л. Маловивчені та недосліджені питання франкознавства / Мороз О. // Іван Франко. Статті і матеріали. - Зб. 12. - Львів, 1985. - С. 5-16.

.Москаленко М. Н. Нариси з історії українського перекладу / М. Москаленко // Всесвіт. - № 5/6. - К., 2006. - С. 174-194.

.Наняк Ю. П. Вербалізований образ Ґретхен з трагедії й. В. Ґете «Фауст» у перекладах І. Франка та М. Лукаша / Наняк Юлія // Наукові записки КНУ ім. Т. Шевченка. - № 69. - К., 2009. - с. 252-257.

.Німецько-українські мовні паралелі / За ред. проф. Ю. Жлуктенка. - К. : Вид. КНУ ім. Т. Шевченка, 1997. - 451 с.

.Новосядла Е. М. Иван Франко и англоязычнье литературы. К истории культурных связей Украины и англоязычных стран конца ХІХ - начала XX столетий : дис. канд. филол. наук : 10.01.03 / Е. М. Новосядла. - Львов : ЛГУ им. Ивана Франко, 1979. - 241 c.

.Острянин Д. Р. Франко Іван Якович. Філософські погляди (у співавт. з Колесником П. Й.) / Д. Р. Острянин // УРЕ. - Т. 12. - К. : Наука, 1985. - 351 c.

.Паляниця X. К. Иван Франко - критик, поуляризатор и переводчик французской литературы ХІХ века на Украине: автореферат дисс. канд. филол. наук : 10.02.04 / X. К. Паляниця. - Львов : ЛГУ им. И.Франко, 1987. - 24 с.

.Погребенник Я. Л. Шевченко німецькою мовою / Я. Л. Погребенник. - К. : Вид-во «Наукова думка», 1983. - 300 с.

.Потебня А. А. Мысль и язык / А. А. Потебня. - К. : СИНТО,1993. - С.158-185.

.Рагойша В. Р. Іван Франко і актуальный пьітанні беларуска-украінскага узаема перакладу / Рагойша В. // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11-15 вересня 1986): У 3 кн. / Упоряд. Б. Якимович. - К., 1989 - Кн. 2. - С. 245-248.

.Ривкіс Я. А. Іван Франко - дослідник російської та зарубіжної літератур / Ривкіс Я. // Наукові записки Житомирського держ. пед. ін-ту ім. Івана Франка. - вип. 21 - Житомир, 1989. - С. 3-196.

.Рудницький Л. М. Іван Франко і німецька література: Наукове видання. Друге уточнене і розширене видання / Рудницький Л. М. - Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 2002. - 239 с.

.Соссюр Ф. Курс общей лингвистики / Ф. Соссюр. - Екатеринбург : Издательство Уральского университета, 1999. - 432 с.

.Сукенников П. У Ивана Франко (Письмо из Берлина) / П. Сукенников // Иван Франко в воспоминаниях современников / Под общ. ред. В. Григоренко, Н. Гудзия, С. Макашина. - М. : Изд-во «Худ. л-ра», 1986. - С. 214-224.

.Теплий І. П. Перекладознавча концепція Івана Франка / Теплий Іван // Вісник Львів. ун-ту. - вип.. 51 - Львів, 2010. - с. 53-83.

.Теплий І. П. Творчий метод Івана Франка-перекладача у контексті його суспільно-політичної діяльності / Теплий Іван // Теорія і практика перекладу. Наук. зап. ф-ту романо-германської філології. - Вип. IV. - Філологічні науки. - К. : Дрогобич, 2008. - С. 223-243.

.Тетеріна О. Б. Переклад як наукова проблема в українській літратурно-критичній думці XIX - початку XX ст.: (компаративнийnдискурс): автореф. дис.... канд. філол. наук : 10.01.05 / О. Б. Тетеріна. - К., 2004. - 20 с.

.Франко І. Я. Додаткові томи до Зібрання творів у пятдесяти томах / І. Я. Франко. - К. : Наук. думка, 2008. - Т. 51-53.

56.Франко І. Я. Зібр. творів : У 50 т. / І. Франко. - К. : Наук, думка, 1976-1986. - Т. 1-50.

.Цимбалюк Д. О. Гете по-українському / Цимбалюк Д. // Жовтень. - № 12. - К., 1980. - С. 126 - 129.

.Шаповалова М. С. Шекспір в українській літературі / М. С. Шаповалова. - Львів : Вища шк., 1986. - 212 с.

.Шелковенко І. Н. Літературна спадщина І. Франка німецькою мовою / І. Н. Шелковенко // Вічний революціонер: Матеріали наукової студентської конференції, присвяченої 150-річчю І. Я. Франка. - Одеса : ПДПУ, 2007. - С. 25-28.

.Шекспір В. Гамлет / В. Шекспір // Писаня Осипа Юрія Федьковича. - Перше повне і критичне виданє. - Львів : З друкарні НТШ, 1992. - Т. 3, ч. 2: Драматичні переклади. - С. 1-173.

.Шмігер Т. В. Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя / Тарас Шмігер. - К. : Смолоскип, 2009. - 342 с.

.Ярошовець В. С. Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика (мотив і «проект» дії) / В. С. Ярошовець // Філософські проблеми гуманітарних наук. - № 3. - К., 2004. - С. 21-29.

63.Duden Deutsches Universalwörterbuch / Überarbeitete Auflage, herausgegeben von der Dudenredaktion, Mannheim - Leipzig : Dudenverlag, 2003. - 1892 S.

.Franko I. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine: Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten 1882-1915. / I. Franko. - Berlin : Akademie-Verlag, 1983. - 578 S.

.Goethe J. W. Ein Lesebuch für unsere Zeit / Goethe J. W. - Berlin : Akademie-Verlag, 1995. - 561 S.

66.Mommsen T. Die Kunst des deutschen Uebersetzers aus neuerenSprachen / T. Mommsen. - Leipzig : Dudenverlag, 1998. - 128 S.

67.Schiller F. Gesammelte Werke in 8 Bänden / F. Schiller. - Berlin : Akademie-Verlag, 1985. - B. I. - 227 S.

.Shakespeare W. Sonnets / W. Shakespeare : ed. with an introd. and crit. comment. by B. H. Smith. - New York : New York Univ. Press, 1999. - 290 p.

.Zyla W. T. Johann Wolfgang von Goethe in der ukrainischen Literatur / Zyla Wolodymyr T. - München : Akademie-Verlag, 1989. - 96 S.