Дискусії щодо 'тайванської проблеми' в Конгресі США в 1990-і роки
Дискусії щодо «тайванської проблеми» в Конгресі США в 1990-і роки
Шевчук О. В.
Однією з проблемних зон на геополітичній карті АТР, де потенційно можливо виникнення військового конфлікту є район Тайванської протоки. Вибір шляхів розвязання тайванської конфліктної проблеми, серцевиною якої є питання щодо воззєднання двох частин Китаю, представлених на сьогодні Китайської Народною Республікою і Китайською Республікою на Тайвані (КР на Тайвані), матиме істотний вплив на ситуацію в АТР в цілому. Це особливо важливо, зважаючи на значення цього регіону для сучасної світової економіки і залучення до структури регіональних міждержавних взаємовідносин центросилових держав світу
США та КНР. Ця проблематика зумовила визначення основних завдань даної розвідки: 1) висвітлити підходи політико-формуючих кіл США до реалізації стратегічних зовнішньополітичних настанов в АТР в 1990-ті роки; 2) проаналізувати вплив політичних дискусій в Конгресі США на еволюцію «тайванської проблеми» в американсько-китайських відносинах; 3) на основі проведеного аналізу сформулювати теоретичні і практичні висновки й оцінки щодо можливих моделей розвязання «тайванського вузла».
Дослідження детермінуючих факторів впливу щодо зовнішньополітичної стратегії США в постбіполярний період відносно «тайванської проблеми» є складовою частиною комплексних досліджень вітчизняних науковців С.О. Шергіна, А.В. Дашкевича, Є.Є. Камінського, Б.М. Гончара, І.Д. Дудко, Л.О. Лещенка., О.Г. Івченка, С.О. Нікішенка тощо. Геополітичні інтереси центросилових держав регіону США та РФ актуалізують дослідження витоків, моделей врегулювання «тайванської проблеми» російськими науковцями С.М. Роговим, С.А. Карагановим, А.Д. Богатуровим, Ю.М. Галеновичем та ін.; а також американськими політологами Зб. Бжезинським, Г. Кіссінджером, Дж. Айкенберрі, К. Менгесом, Д. Лемптоном тощо.
Ситуація «двох Китаїв», яка виникла на рубежі 40-х - 50-х років ХХ ст. і на сучасному етапі має значний детермінуючий вплив на реформування механізму зовнішньополітичних регіональних взаємовідносин й трансформацію основних вимірів системи безпеки АТР.
Початок періоду постбіполярності охарактеризувався підписанням президентом США У. Клінтоном 7 вересня 1994 року документа під назвою «Перегляд політики щодо Тайваню». Незначні зміни, які були задекларовані цим документом викликали різку критику з боку американських законодавців. 28 вересня 1994 року сенатор Ф. Мурковскі, який представляв в сенаті штат Аляска, за підтримки голови сенатського комітету з міжнародних відносин Д. Хелмса запропонував на розгляд конгресу резолюцію, яка виражала крайнє незадоволення політикою адміністрації У. Клінтона. В ній була закладена низка альтернативних кроків щодо Тайваню, які відрізнялись суттєвим радикалізмом, і в випадку прийняття істотно погіршували б відносини з КНР. Вказувалось, що Тайвань є пятим по значимості торговим партнером США, а обсяг американської продукції, яку щорічну імпортує острів вдвічі перевищує відповідні показники КНР. Сенатор Ф. Мурковскі, назвав результати президентського Ревю від 7 вересня 1994 року «неконкретними і неадекватними» [1]. Резолюція містила цілу низку достатньо рішучих пропозицій. Найбільш вагомими з яких були: 1. Дозволити візити в США президента Тайваню і всіх високопосадовців; 2. Дозволити візити на Тайвань високопосадовців США, сключаючи міністра оборони і держ- секретаря; 3. Підтримати присвоєння Тайваню статусу спостерігача в ООН як перший крок на шляху наступного незалежного представництва; 4. Відмовитись від зобовязань зниження «якості і кількості» озброєнь, які поставляються на Тайвань, зафіксованих в спільному американсько-китайському комюніке від 17 серпня 1982 року, і надалі керуватися в своїх рішеннях виключно оборонними потребами острову; 5. Запровадити щорічну доповідь держсекретаря комітетам з міжнародних справ сенату і палати представників, присвячену економічним, політичним, культурним і військовим відносинам між США і Тайванем; Зробити більш жорсткою критику загроз з боку КНР щодо насильницького приєднання острову [1]. 5 жовтня 1994 року резолюція була прийнята сенатом.
Необхідно відзначити, що більшість ініціатив викладених в документі були явно нездійсненні і вступали в різке протиріччя з традиційною політикою США щодо Тайваню, яка залишалась незмінною протягом більш ніж 20 років. Перші три положення документу, фактично означали початок курсу на підтримку незалежності Тайваню і могли викликати різке загострення відносин з КНР (навіть до розриву дипвідносин) та небезпеку військової конфронтації в Тайванській протоці. Така радикальна і ризикована зміна курсу для адміністрації У. Клінтона, яка прагнула стабілізувати свої відносини з Пекіном, була безумовно неприйнятною. Проте, резолюція не мала на меті реально змінити курс, а була покликана морально підтримати союзний США Тайвань і підштовхнути адміністрацію до подальшого зміцнення звязків з островом.
Одним з визначальних факторів впливу щодо визначення векторів політики США стосовно тайванської проблеми стала перемога 8 листопада 1994р. республіканської партії на виборах до конгресу. До представників республіканців перейшов контроль над основними комітетами обох палат. Напередодні президентських виборів 1996 року республіканці не могли не використати таке вразливе місце адміністрації У. Клінтона, як її тайванська політика.
травня 1995 року конгрес фактично одноголосно прийняв спільну резолюцію щодо візиту президента Тайваню Лі Денхуея до США. Представляючи резолюцію на розгляд сенату Ф. Мурковскі підкреслив: «На відміну від КНР, відносини з якою обтяжені чисельними проблемами, Тайвань є зразком втілення всіх зовнішньополітичних цілей, декларованих США: успіхів в розвитку демократії, тісному економічному співробітництву з США, виконання зобовязань союзника США в регіоні» [2,6307]. В документі також відзначалось: «Відносини між КНР і Тайванем значно покращились порівняно з 1979 р., що є чітким сигналом для США - якщо сама КНР веде активний діалог з Тайванем, то з яких причин від нього повинні утримуватись США» [2,6307].
Подальший розвиток подій засвідчив, що результати прийняття резолюції виявилися більш масштабними ніж могли передбачити її ініціатори. Додатковим дестабілізуючим чинником американсько-китайських виявилась позиція президента Лі Денхуея щодо проблеми воззєднання з материковим Китаєм. Характеризуючи позицію тайванської адміністрації з цього питання він відзначив: «Китай повинен воззєднатися, але це воззєднання повинно відбутися в інтересах всього китайського народу, на основі демократії, свободи і рівного процвітання в руслі світових тенденцій. Китай не може воззєднатися за комуністичного режиму, який довів свою неспроможність, або за формулою «одна держава - дві системи» [3,131]. Основними чинниками від яких узалеж- нювалась проблема воззєднання острову з материком були визначені:
Воззєднання за комуністичного режиму або за формулою «одна держава - дві системи» не принесе демократії всьому Китаю і зробить мрії співвітчизників з материка щодо демократичного життя, ще більш далекими і недосяжними; 2. Лише воззєднання за демократичного ладу зробить обєднані сили Тайваню, Гонконгу і континентального Китаю додатковим інструментом регіональної стабільності. «Єдиний, але закритий і автократичний Китай буде неминуче викликати занепокоєння в сусідніх країнах, порушувати баланс сил в Азії, загрожувати миру і стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні», - підкреслив Лі Денхуей [3,131]; 3. Лише комплексна демократична система з налагодженими механізмами законності і прозорими політичними процесами посилить взаємну довіру між двома сторонами протоки [3,131]. Змістовне навантаження цих висловлювань, яке фактично означало декларування потребу зміни політичної системи КНР, надання американським конгресом візи президенту Тайваню Лі Денхуею, що зробило можливим його візит до США в червні 1995 року, наближення президентських виборів на острові і достатньо радикальні заяви американських парламентарів викликали вкрай негативну реакцію з боку КНР. Офіційний Пекін відповів призупиненням двосторонніх контактів з Тайбеєм. Також, були перервані переговори КНР з США з військових питань і з питань контролю над озброєнням. В червні 1995 року частини НВАК провели військові навчання і запуски ракет в Тайванській протоці.
Реакцією з боку конгресу США на протести китайської влади став «Закон про політику щодо Китаю», прийнятий 20 липня 1995 року. Преамбула закону чітко артикулювала основні причини незадоволення американських законодавців: «Порушення міжнародних стандартів нерозповсюдження зброї масового знищення; продовження широкомасштабних і ґрунтовно документованих утисків прав людини; продовження дискримінаційних і нечесних торгових практик щодо США» [4]. Закон пропонував президенту і адміністрації США посилити тиск на Китай з метою: 1. Звільнення американського журналіста Г. Ву; 2. Домогтися дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового знищення і ракетних технологій щодо Ірану і Пакистану; 3. Домогтися дотримання прав людини; 4. Приборкати надзвичайну модернізацію і розширення військових можливостей Китаю, домогтися від нього більш відкритої військової політики, щоб убезпечити сусідніх до КНР держав; 5. Домогтися припинення військової активності в Південно-Китайському морі, яка загрожує сусідам Китаю, і допомогти їм розвязати протиріччя мирним шляхом; 6. Домогтися від КНР чіткого виконання торгових угод, і еквівалентного доступу американських товарів на китайський ринок; 7. Домогтися заборони експорту до США товарів виготовлених з використанням праці увязнених; 8. Зменшити рівень ескалації відносин Китай-Тайвань шляхом встановлення діалогу та інших конструктивних засобів довіри [4].
Разом з тим, незважаючи на рішучі формулювання закону, настрої серед американських законодавців суттєво змінились. Так, протягом обговорення в палаті представників голова підкомітету з Східно-Азійських і Тихоокеанських відносин Д. Берейтер підкреслив: «Відносини Сполучених Штатів з Китайською Народною Республікою погіршились до тривожного рівня. Сучасні американсько-китайські відносини холодні, формальні і розвиваються під впливом жорстких суперечок. В цих умовах, ворожість і образливість з обох сторін може вихлюпнутись через край і стати причиною невиправних наслідків. Безумовно, нову холодну війну з Китаєм, не можна виключати, але можна уникнути. Протягом сьогоднішніх дебатів на нас лягає велика відповідальність за довгострокові перспективи крихких американсько-китайських відносин. Не підлягає сумніву, що непотрібні тертя в американсько-китайських відносинах не в інтересах Сполучених Штатів» [4]. Ця заява високопоставленого парламентаря фактично засвідчувала, що Закон 1995 року був до певної міри результатом компромісу між прихильниками «мякої» і «жорсткої» лінії щодо Китаю.
Різке збурення незадоволення в США викликали масштабні навчання НВАК в березні 1996 року. 19 березня 1996 року спікер палати представників республіканець Б. Джиллман виніс на розгляд конгресу спільну резолюцію № 148, яка засуджувала дії Китаю. В преамбулі резолюції підкреслювалось: «Навчання спрямовані на залякування тайванських виборців напередодні президентських виборів, а ракетні пуски біля Тайваню і перешкоджання роботі міжнародних морських і авіаційних шляхів загрожують як Тайваню, так і політичним, військовим, комерційним інтересам Сполучених Штатів та їх союзників» [5, Н2342]. В резолюції відзначалось: «Перед обличчям подібної загрози Тайвань має право на самооборону від військової агресії, в тому числі і через розробку системи протиракетної оборони» [5, Н2342].
Необхідно відзначити, що в цілому текст резолюції був витриманий в достатньо поміркованих тонах і був зваженим і конструктивним посланням офіційному Пекіну. Єдиним пунктом, який викликав розбіжності між Конгресом і держдепартаментом був сьомий параграф в якому підкреслювалось: «Сполучені Штати у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем», конституційним процесом Сполучених Штатів, і тісною дружбою з демократичним урядом і народом Тайваню повинні допомогти захиститися від вторгнення, ракетних атак або блокади з боку КНР» [5, Н2342]. 21 березня 1996 року в Сенаті відбулося обговорення власної резолюції, яка давала оцінку березневим навчанням НВАК. Основними положеннями резолюції були: 1. Проведення ракетних пусків і військових навчань в Тайванській протоці є загрозою безпеці і стабільності Тайваню і суперечить духу трьох спільних американсько- китайських комюніке; 2. Конгрес США застерігає уряд КНР від продовження подібних дій щодо Тайваню і рекомендує розпочати діалог з його урядом на вищому рівні з метою розвязання суперечностей і проблеми майбутнього Тайваню; 3. Президент повинен у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем» 1979 року негайно провести консультації з Конгресом щодо адекватної відповіді Сполучених Штатів на пуски і навчання і ступінь загрози, яку вони мають для безпеки і стабільності Тайваню; 4. Президент повинен у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем» переглянути зміст і обсяги оборонних статей і послуг, які можуть бути необхідними для підтримання здатності Тайваню до самооборони щодо зростання військової загрози; 5 Уряд Тайваню повинен зберігати свою прихильність мирному розвязанню своїх майбутніх відносин з КНР на основі взаємоприйнятних рішень [6,S2622]. Подальший текст резолюції містив підтвердження прихильності США своїм зобовязанням перед КНР і Тайванем, закріплених в трьох спільних комюніке і «Законі про відносини з Тайванем» [6,S2623]. За тональністю та змістом резолюція Сенату була більш поміркованою ніж проект запропонований Конгресом, і за змістом, була закликом про повернення американсько-китайсько-тайванських відносин до політико-юридич- них засад раніше досягнутих домовленостей. Небезпека дестабілізації ситуації в регіоні, як китайськими, так і американськими «експериментами» в сфері тайванської політики, зумовила фактично одностайний виступ сенаторів, проти будь-яких кроків, які сприятимуть загостренню ескалації в Тайванській протоці.
Свідченням надзвичайної гостроти кризи 1996р. стало звернення Ради Європи до керівництва КНР із закликом припинити будь-які військові дії щодо Тайваню [7,53], а також заява МЗС Російської Федерації від 12 березня 1996 року, в якій зазначалось, що позиція Росії з тайванського питання залишається незмінною: Тайвань є невідємною частиною КНР. Але в заяві було підкреслено, що РФ виступає за мирне врегулювання Тайванської кризи 1996 року. Головним методом ліквідації ескалації напруженості між островом та материком, констатувалось у заяві зовнішньополітичного відомства РФ, повинен бути «серйозний, конструктивний діалог» [7,55].
Отже, криза 1996 року спричинена запланованими на 25 березня першими в історії Тайваню прямими президентськими виборами, засвідчила: по-перше, що Тайвань залишається важливим елементом конструкції міждержавних відносин в АТР. Військові дії КНР в Тайванській протоці мали дві мети: перешкодити здійсненню так званої прагматичної дипломатії Тайваню й припинити кампанію, спрямовану на подвійне представництво Китаю в складі ООН, про доцільність якого неодноразово заявляли тайванські урядовці [8,31-33;9,14-15;10,5;11,42- 45;12,33;13,26]; а також, були підтвердженням відстоювання принципу «одного Китаю» і внутрішньополітичного характеру тайванської проблеми. За твердженням лідера КНР Цзян Цземінь: «Послідовне дотримання принципу одного Китаю - основа і передумова мирного обєднання» [14,7]; по-друге, керівництво КНР в свої діях керується принципом розумної достатності, оскільки пряме застосування військової сили проти Тайваню призвело б до призупинення військово-політичного співробітництва між Вашингтоном й Пекіном, викликало б дестабілізацію в регіоні, враховуючи договірні відносини острова з США та розширення японсько-американського договору безпеки в 1996-1997 роках, а також позицію й інших країн АТР; по-третє, для тайванської адміністрації важливим було отримати сигнали щодо продовження Вашингтоном курсу на збереження Тайваню в фокусі американських інтересів в АТР; по-четверте, динаміка зовнішньополітичних відносин засвідчила, що характер взаємодії центрів сили регіону як основних складових системи безпеки визначається, насамперед, силовими параметрами держав.
Проте, потепління в американко-китайських відносинах, яке повязувалось з візитами лідера КНР Цзян Цземіня (1997 р.) до США і президента США У. Клінтона до КНР (1998 р.) не визначило чітку систему координат взаємовідносин Вашингтон-Пекін-Тайбей щодо забезпечення безпеки Тайваню. Масштаби і приховані політичні причини, спричинили актуалізацію питання щодо дійсних можливостей і намірів Пекіна відносно Тайваню. Американські парламентарі включили до закону про військовий бюджет на 1997 рік пункт 1305, який зобовязав Пентагон підготувати конгресу доповідь «Добірні військові можливості Китайської Народної Республіки». Розсекречена версія документу була опублікована 2 квітня 1997 року. Зміст доповіді дав прихильникам стримування Китаю в Конгресі привід для привертання загальної уваги до модернізації збройних сил КНР і стратегічних цілей КНР на міжнародній арені.
Ознайомлення з доповіддю дозволило голові комітету з національної безпеки палати представників С. Флойду зробити висновок: «Китайські лідери вважають нас ворогом, головною перешкодою їх пануванню в Східній Азії. Ця доповідь, хай навіть і в обережних виразах, свідчить про це. Вона, також засвідчує, що китайці розуміють необхідність компенсувати ті військові переваги, якими на даний момент володіють Сполучені Штати. Китай виніс урок з поразки СРСР в холодній війні, зрозумівши, що суперництво з Америкою вимагає терпіння і сили протягом тривалого періоду. Стратегічні проблеми, які створюються швидким розвитком і ефективним озброєнням Китаю, можуть стати для нас більш тяжким випробуванням, ніж був Радянський Союз» [15]. Конгресмен особливо підкреслив небезпеку, яку становить для США та їх союзників в регіоні (насамперед Тайваню) динамічний розвиток Китаєм ракетних технологій. «Якщо ми прагнемо зберегти свою роль в Східній Азії і підтримати безпеку регіону, то Сполучені Штати і наші союзники повинні зайнятися регіональною системою протиракетної оборони більш ґрунтовно» [15]. Ці заяви високопоставленого члена Конгресу не могли не стурбувати американських законодавців. З цього моменту, конгрес став приділяти все більше і більше уваги військовим можливостям КНР та її політичним цілям в регіоні.
Таким чином, згідно доповіді, геополітичні амбіції на пятдесятилітній період обмежуються східно-азійським регіоном, модернізації збройних сит займає вторинне положення по відношенню до економічного розвитку і орієнтована переважно на завдання оборони країни і ведення локальних збройних конфліктів. Ці розбіжності в підходах, значною мірою визначаються тим, що поняття стабільність розглядається виключно як статична величина, як підтримання статус-кво, а будь- яка зміна поточного стану справ однозначно трактується, як загроза стабільності. В цій ситуації сам факт модернізації збройних сил Китаю і збільшення військового бюджету не може автоматично створювати загрозу стабільності. Її дестабілізацію можна констатувати виключно в випадку, якщо модернізація НВАК прийме характер, який загрожуватиме існуючій системі міжнародних відносин в регіоні і насамперед лідерській ролі Сполучених Штатів Америки. Доповідь міністерства оборони США дійсно постулює прагнення КНР в довгостроковій перспективі набути статусу «однієї з великих світових держав», але в ній не згадується щодо намірів домогтися статусу наддержави. Доповідь чітко і не двозначно вказує, що військове будівництво КНР орієнтовано на оборонні потреби і не фіксує жодного факту, який би засвідчував не те, що досягнення, але навіть приблизного паритету з силами США в регіоні. «Здатність Китаю щодо досягнення цілей своєї військової модернізації на десятилітню перспективу і надалі будуть значною мірою узалежнені від темпів впровадження західних технологій, вміння використовувати придбане нове озброєння і налагоджувати його взаємодію і його спроможність щодо виробництва відповідних аналогів всередині країни без підтримки з-за кордону. Скоріш за все, Пекін буде мати змішані результати в усіх трьох сферах. Подібні проблеми можуть зашкодити досягненню Китаєм основних завдань військової модернізації тими темпами, на які розраховує його керівництво», - підкреслювалось військовими експертами [16,2].
Виходячи з визначення стабільності як відносно плавного, рівномірного і передбачуваного типу руху системи міждержавних відносин, за якого система може існувати, відновлюватись і змінюватись, не втрачаючи при цьому своїх базових характеристик, необхідно визнати, що текст доповіді засвідчує, що військова модернізація КНР не загрожує регіональній стабільності.
Ця точка зору була ще раз підтверджена палаті представників під час слухань з затвердження військового бюджету на 1998 рік. Виступаючий перед членами комітету з асигнувань з щорічною доповіддю головнокомандуючий тихоокеанськими силами США адмірал Дж. Прю- ер доводив: «Вони (КНР - Авт.) модернізують свої сили, але їм доведеться пройти довгий шлях, перед тим як створити сучасну армію. Їх ракети, правда, проходять по іншій категорії. Дякуючи їх успіхам в цій сфері, вони можуть загрожувати Тайваню. Так що це окрема проблема» [18,12]. Щодо тайванської проблеми, то Дж. Прюер відзначив: «Ситуація в порівнянні з попереднім роком покращилась, хоча ми не виключаємо відновлення непорозумінь між Тайванем і Китаєм. В наших спільних інтересах не загострювати китайсько-тайванську кризу. Це така ж частина нашої стратегії, як і відданість, нашим демократичним принципам» [18,17]. Оптимальний варіант зовнішньополітичної стратегії США щодо КНР на думку Дж. Прюера полягає в тому, що: «Ми повинні вести справи з Китаєм без зайвих пристрастей. Моя точка зору, що ми ніколи не будемо настільки близькими друзями, щоб стискувати один одного в обіймах. Я вважаю, що ми повинні розвивати співробітництво з Китаєм з позицій взаємної поваги і сили, з прицілом на довгострокову перспективу. Можливо, навіть дуже довгострокову, за нашими стандартами. В випадку з Китаєм, ми не можемо просто укласти контракт, і одразу почитати збирати його плоди. На нас чекає довготривала, планомірна робота» [18,23].
Разом з тим, стурбованість активним реформуванням збройних сил КНР знайшла своє відображення під час дебатів в конгресі присвячених витратам на національну безпеку. Так, каліфорнійський конгресмен С. Хантер заявив: «Китай приміряє на себе черевики наддержави, залишені Радянським Союзом, і я вважаю, що його наміри щодо Сполучених Штатів найкраще всього представлені закупівлею в Росії ракетних крейсерів. Китай стає надзвичайно агресивним» [19,Н1100].
Факторами, які сприяли посиленню підозрілості законодавців щодо Китаю стали гучні скандали повязані з передачею американськими кампаніями КНР ракетних технологій і так званою «справою Джона Чунга», звинуваченого в передачі значних сум з фондів підконтрольних командуванню збройних сил Китаю на виборчу кампанію президента У. Клінтона. Обидва скандали кидали тінь на адміністрацію і створювали сприятливу атмосферу для подальшого коректування «китайської» політики США республіканською більшістю Конгресу.
З 25 червня по 3 липня 1998 року відбувся візит президента У. Клінтона до Китаю. В комюніке, яке підводило підсумок візиту позиція США щодо тайванської проблеми була сформульована в вигляді «трьох ні»: відмова США від підтримки незалежності Тайваню, принципу «двох Китаїв» та участі Тайваню в міжнародних організаціях, членство в яких передбачає державний статус [20,193]. Таке позиціонування США щодо Тайваню викликало різку критику з боку провідних діячів республіканської партії. Техаський конгресмен республіканець Т. ДеЛей заявив в своєму в своєму виступі в палаті представників 20 липня 1998 року: «На жаль, президент У. Клінтон пішов далі політики «трьох ні», теоретично виключивши можливість самовизначення Тайваню. Наполегливі спроби адміністрації зробити вигляд, що президент лише повторив традиційні положення американської політики, просто невірні. Жоден президент ніколи не вживав слів, які використав У. Клінтон» [21,S5888].
Зважаючи на те, що аргументація супротивників політики «трьох ні» була досить розпливчатою і мала скоріш емоційний, ніж юридичний характер, резолюція прийнята конгресом щодо виступу президента, стала компромісним документом. Текст сенатської резолюції № 107 «Підтвердження американських зобовязань перед Тайванем» не містив жодних нових положень щодо міжнародного статусу острову і фактично повторював американські зобовязання, закріплені в «Законі про відносини з Тайванем» і трьох американських комюніке 1972, 1979, 1982 років, в яких вони визнали існування «одного Китаю», а також висловили побажання вирішити проблему Тайваню шляхом переговорів між Пекіном та Тайбеєм. Отже, метою більшості американських парламентарів, які підтримали резолюцію, була демонстрація своєї підтримки Тайваню, занепокоєному заявою У. Клінтона, але не перегляд існуючих міжнародних зобовязань на користь острову.
Разом з тим, в наступному 1999 році питання щодо безпеки Тайваню знову було піднято в конгресі в звязку з обговоренням проекту «Закону про посилення безпеки Тайваню». Законопроект був представлений на розгляд палати представників 18 травня 1999 року, групою конгресменів, очолюваної лідером республіканців в палаті представників Т. ДеЛеєм. Обґрунтовуючи необхідність розширення військового співробітництва США і Тайваню, конгресмен Т. ДеЛей посилався на необхідність попередження повторних криз в Тайванській протоці, значний прогрес Китаю в розвитку ракетних озброєнь і слабкість політичної лінії адміністрації У. Клінтона надзвичайно піддатливою тиску з боку КНР [22,Е998-999].
Ключовими положеннями закону стали: 1. Другий параграф секції 2, який визнавав, що з моменту розриву офіційних міждержавних відносин з Тайванем, політика США щодо кінцевого статусу Тайваню полягала виключно в тому, що статус острову повинен бути визначений мирними засобами і на основі волевиявлення населення острову. Ця заява стала прямим викликом позиції президента, повністю дезавуювавши задекларовану ним політику «трьох ні» [23,2]; 2. Параграф 5 секції 2, відзначає, що уряд Тайваню більш не претендує на роль уряду Китаю, що є опосередкованим показником ослаблення звязків обєднуючих Тайвань і Китай і могло б бути використано як аргумент на користь самовизначення острову [23,2]; 3. Параграф 11 секції 2 стверджував, що положення «Закону про відносини з Тайванем» мають більшу юридичну силу, ніж положення будь-якого з трьох спільних американсько-китайських комюніке [23,5]. Визнання цього означало фундаментальне зміщення пріоритетів американської політики в бік Тайваню, оскільки закон, складений свого часу конгресом з метою максимально амортизувати острову втрату державного статусу, не містив жодних зобовязань щодо дотримання політики «одного Китаю» і формально не виключав можливості проголошення островом незалежності; 4. Пункт А, секції 5, визнавав, що обсяг і зміст поставок американських озброєнь на Тайвань повинні визначатися виключно оборонними потребами острову і не повинні обмежуватись положеннями американсько-китайського комюніке 1982 року, оскільки це суперечить положенням Закону про відносини з Тайванем» [23,10]. Це, в сукупності з пунктом 4 першого параграфу фактично означало відмову від американських зобовязань щодо обмеження військової допомоги Тайваню.
Окрім цього, документ значно розширював межі американсько-тайванського військового співробітництва. Були дозволені обміни вищими офіцерами, до генералів включно. Закон зобовязував міністра оборони в шестимісячний термін встановити лінію прямого звязку між Тихоокеанським командуванням США і військовим командуванням Тайваню. Президент США отримував повноваження на поставку Тайваню компонентів системи протиракетної оборони театру військових дій і низки інших систем протиповітряної оборони, а також даних американських супутників раннього повідомлення. Закон, зобовязував президента направляти до конгресу щорічну доповідь, яка висвітлюватиме запити тайванської сторони в сфері озброєння і рішення у відповідь адміністрації, з детальною аргументацією кожної відмови [23,10-12].
Таким чином, «Закон про посилення безпеки Тайваню» став суттєвою спробою законодавчої влади змінити американську політику щодо Китаю з часів прийняття «Закону про відносини з Тайванем». Ряд положень закону фактично денонсував більшість домовленостей, закріплених в трьох спільних американсько-китайських комюніке. Фактично закон ознаменував закінчення 20-літнього періоду «невизначеності» в відносинах США з Тайванем і КНР та спрямовував Сполучені Штати Америки в бік односторонньої підтримки Тайваню. Одним з аспектів зіткнення інтересів США і Китаю на регіональному рівні залишається протистояння щодо тайванської проблеми. Небезпека можливого китайсько-тайванського конфлікту полягає в тому, що розпочавшись як локальний, він, за умови підключення альянсу США - Японія, неминуче переросте в масштабний регіональний конфлікт.
тайванська проблема зовнішньополітична вашингтон
Джерела та література
Senate resolution 270 - Relative to United States relation with Taiwan // Congressional Record - Senate. - September 28, 1994 // www.wais.access.gpo.gov <http://www.wais.access.gpo.gov>concurrent Resolution 9 - Regarding the visit by president Li Teng- Hui of the Republic of China on Taiwan to United States // Congressional Record - Senate - May 9, 1995. - P. S6307- S6312.
ДэнхуэйЛи. Позиция Тайваня. Пер. с кит. - М.: МГУ им. М.В. Ломоносова. Институт стран Азии и Африки, 2000. - 272с.policy act of 1995 // Congressional Record - House. - May 2, 1995 // www.frwebgate4.access.gpo.gov/cgi-bin/ <http://www.frwebgate4.access.gpo.gov/cgi-bin/> waisgate.cgi?WAISdocID=09911510894+7+1+0&WAISaction=retrieveof Congress regarding United States support of Taiwan // Congressional Record - House. - March 19, 1996. - 29 p.the sense of the Congress that the United States is committed to military stability in Taiwan Strait // Congressional Record - Senate. - March 21, 1996. - 19p.
Жуйвэнь Сюй. Кризис в Тайваньском проливе (1996 год) и политика России в отношении Тайваня // Российско-тайваньские отношения и их роль в развитии Азиатско-Тихоокеанского региона. Сб. докладов конференции / Московский университет им. М.В. Ломоносова. Институт стран Азии и Африки. - М.: ТОО «Древо жизни», 1997. - С. 50-57.
Пора сказать Тайваню «да»! Выступление официального представителя правительства Генерального директора Правительственного информационного бюро Китайской Республики д-ра Джейсона Ху перед членами Совета по международным отношениям (Нью-Йорк, 19 сентября 1994 года) // Свободный Китай. - 1994. - № 4. С. 28-34.
Концепция «одного Китая» и воссоединение Китая: Пер. с кит. - Правительственное информационное бюро Китайской Республики. - Таіреі, 1997. - 20 с.
Шэн В. Закону об отношениях с Тайванем 20 лет // Свободный Китай. - 1999. - № 4. - С. 2-7.
В поисках справедливости // Свободный Китай. - 1995. - № 3. - С. 42 45.
Су Ци. Место Китайской Республики в мировом сообществе // Свободный Китай. - 1997. - № 3. - С. 22-26.
Цзян Цземинь, Ли Пэн. Выступление по тайваньской проблеме: Пер. с кит. - Пекин: Межконтинентальное издательство Китая, 1996. - 77 с.D. Spence Press Release, House National Security Committee. China: U.S. Obstacle to Superpower Status. - April 8, 1997.military capabilities of the People Republic of China. Report to Congress Pursuant to Section of the FY 97 National Defense Authorization Act - 620 р.Z., Shulsky A., Byman D., Cliff R., Orletsky D., Shlapak D., Tellis A. The United States and a Rising China: Strategic and Military Implications. - The RAND Corp. - Santa Monica Ca., 1999. - 168 p.of Defense appropriations for 1998. Hearing before a subcommittee on appropriations House of Representatives. One hundred fifth Congress, first session. - Washington: U.S. Government printing office, 2002. - 38 р.security and military readiness // U.S. Congress. Congressional Record. - Wash., 1998. - Vol. 144: Proceedings and debates of the 105th Congress, 2 nd. session. pt. 25, March 11, 1998. - 45 p.
Китайская Народная Республика в 1998г.: Политика, Экономика, Культура. - М.: РАН, Институт Дальнего Востока, 2000. - 364с.the United States commitment to Taiwan // U.S. Congress. Congressional Record. - Wash., 1998. - Vol. 144: Proceedings and debates of the 105th Congress, 2 nd. session. pt. 91, July 10, 1998. - 24 p.S.O.S. from Taiwan. Hon. Tom DeLay of Texas in the House of Representatives. - Tuesday, May 18, 1999 // Congressional Record - Extensions of remarks. - May 18, 1998. - 2 р..R. 1838. To assist in the enhancement of the security of Taiwan, and for other purposes. 106th Congress 1 st. session. - May 18, 1999. - 69 p.