Тема: Сучасна українська література

  • Вид работы:
    Учебное пособие
  • Предмет:
    Литература
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    77,37 Кб
Сучасна українська література
Сучасна українська література
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ І ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

Таращанський агротехнічний коледж

імені Героя Радянського Союзу О.О.Шевченка










СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(довідково-хрестоматійний посібник)












Тараща 2012

ВСТУП

...В усіх книжках говориться про інші книжки...

будь-яка історія переповідає історію, яка вже

переповідана...

У. Еко

сучасна українська література творчість

Вплив суспільних умов на розвиток літератури. У 1991 р.Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу, розпочалося відкидання догматичних схем розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соціалістичного реалізму» й інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й відображення дійсності.

Українська література межі XX і XXI століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження

У сучасній українській літературі можна виділити два основних дискурси: тестаментарно - рустикальний (лат. заповіт, простий селянський) та постмодерний дискурс. Перший базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, базується на рустикальному (селянському) мисленні й ментальності.

Постмодернізм як явище. Другий дискурс зявився в кінці 80-х - у 90-х рр. як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників». Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, Г.Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т.Прохаська та Ю.Андруховича). Л.Х.Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю.Андруховича, Ю.Бедрика, В.Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О.Забужко, Е.Андієвської, Ю.Тарнавського та ін.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» ( Ю.Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін постмодернізм зявився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца Криза Європейської культури. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній ПМ літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук внутрішньої ідеї, самовіддана несамовитість(Дж.Бруно) екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність - ознаки твору постмодерного часу.

Український постмодернізм. Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю.Позаяк, В.Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І.Лучук, Н.Гончар; «Нова дегенерація»: І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін.

Літературний андеґраунд шокував «законопослушного» обивателя. «EINE KLEINE NACHTMUSIK» ( «Від Дону до Сяну») та «Любіть» ( «Любіть Оклахому!») Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.

Упродовж 80 - 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле.

Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову: Ю.Андрухович, Ю.Винничук, Марія Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєва

Літературні угрупування

Бу-Ба-Бу

1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак заснували літугрупування, яке назвали Бу-Ба-Бу. Віктор Неборак у своїй книжці «Введення у Бу-Ба-Бу» (Л. : Піраміда, 2003), дає пояснення, що звукосполучення бу-ба-бу виникло як своєрідне складноскорочення слів бурлеск, балаган, буфонада і з того часу обростає новими значеннями. Основоположники літугрупування пояснюють, що бу-ба-бу - це стиль художньої літератури, де немає обмежень. Бубабісти вважають, що і політика, і економіка, і мистецтво можуть стати обєктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991рр. Апофеозом став фестиваль Ви-вих-92, коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери Бу-Ба-Бу Крайслер Імперіал. В 1995 році у львівському видавництві Каменяр вийшла книга Бу-Ба-Бу.

Пропала грамота

Група «Пропала грамота» об'єднала кіївських поетів - Юрка Позаяка, Семена Либонь i Віктopa Недоступа. У 1991 р. вийшов збірник цієї групи під такою ж назвою. У самій назві групи - досить промовиста вказівка на гоголівську традицію відтворення дійсності. Piч у тому, що творчість поет цього угруповання розвивається в іронічному бурлескно-травестійному стилі. Вони широко застосовують рольову лірику. де гepoї - xiпi, бомжі, студента, просто люди, які не сприймають радянських правопорядків i скептично ставляться до перебудови. У поезії цієї групи переважають урбаністичні мотиви, вона сповнена ipонії, навіть с карикатурною, бо створюється враження, що тексти написані не поетами, а смішними арлекінами, блазнями, які ховаються за масками та ще й виступають під кумедними прізвиськами. Головне для авторів угруповання - цілковите перевтілення у своїx персонажів. Цією творчою настановою пояснюється той факт, що вci автори працюють під літературними масками.

ЛуГоСад

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали альманах ЛуГоСад I і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара Усміхнений Елегіон та Р. Садловського Антологія. Методологічна основа творчості ЛуГоСаду - теорія поетичного арєргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-арєгардної теорії - Т. Лучук).

На жаль, сьогодні не кожна бібліотека має в своїх фондах достатньо творів сучасних українських письменників. Ця література може подобатись чи не подобатись. Проте вона є. Щоб існування літератури було повним, її треба читати, про неї треба говорити й писати. Тому джерелами ознайомлення з нею можуть стати часописи Сучасність, Київ, Березіль, Дніпро, Україна, Вітчизна та ін. Щоб детальніше познайомитися з сучасним літературним процесом України, його напрямами та течіями, радимо скористатися літературознавчими матеріалами, що друкуються на сторінках видань Літературна Україна, Дивослово, Культура і життя, Слово і час, Українська мова і література в школі, Дзеркало тижня тощо.

Із розмаїття літературно-художніх видань бібліотекарям слід відібрати найцікавіші твори з нової української прози. З метою ознайомлення читачів радимо організувати книжкові виставки, бібліографічні огляди книг та матеріалів періодики, літературні бесіди, обговорення творів, презентації, читацькі конференції.

Сучасна українська література є . Вона опановує новий для себе простір, вона міняє стереотипи і творить нове уявлення про красу. Добре це чи погано? Важко сказати. Сподіваємось, нові канони не стануть загрозою знищення культурного надбання нації взагалі. Микола Жулинський писав: Це наше. Українське. Неминуче. Й це не криза, не катастрофа, а визрівання чогось нового, ще не звіданого, тому таємничого, навіть містичного/

ПАГУТЯК ГАЛИНА ВАСИЛІВНА

Народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж..

Вважає себе нащадком древнього молдавського роду Басараб .

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка

Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.

Галина Пагутяк - наймістичніша письменниця сучасної української літератури . Тричі висувалася на звання лауреата Шевченківської премії і отримала відзнаку за роман «Слуга з Добромиля» з третього разу. Тридцять років праці, чотринадцять книг, під обкладинками яких ховається невичерпне натхнення, унікальні сюжети й тексти.

За глибиною відтворення людських емоцій і почуттів Галину Пагутяк часто називають наступницею Ольги Кобилянської. Їй властива специфічна манера письма, в якій прорив до вигаданого світу є головним.

Книги:

«Діти» К.: Радянський письменник, 1982 ( Діти (роман); Повість про Марію і Магдалину; Лялечка і Мацько; Філософський камінь (роман) )

«Господар» К.: Радянський письменник, 1986 ( Господар (фантаст. роман); Соловейко (повість) )

«Потрапити в сад» К.: Молодь, 1989 ( Компроміс (роман);Трагічні оповідання (цикл) )

«Гірчичне зерно» К.: Радянський письменник, 1990 ( Повісті )

«Записки Білого Пташка» К.: Український письменник, 1999 ( Смітник Господа нашого (роман); Радісна пустеля (роман); Записки Білого Пташка (повість) )

«Захід сонця в Урожі» Л.: Піраміда, 2003 ( Романи: Смітник Господа нашого;Книга снів і пробуджень. Повісті: Захід сонця в Урожі та інші )

«Писар Східних Воріт Притулку» Л.: Піраміда, 2003 ( Роман )

«Королівство» Тернопіль: Джура, 2005 ( Роман )

«Втеча звірів або Новий Бестіарій» Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006 ( Казкова повість )

«Слуга з Добромиля» Київ: Дуліби, 2006 ( Роман )

Погляд на творчість

Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи.

Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність.

Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла.

Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку.

У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реально-нереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику.

Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури.

Г. Пагутяк - не тільки письменниця, вона мислителька, яка постійно звертається до християнства як джерела не так літературності, як сенсу. Вона не прагне розважати читача. Вона хоче застерегти його від нього ж самого.

Г. Пагутяк зізнається: усі її книги народжені снами, отже, є підстави вважати її стиль сюрреалістичним.

Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами.

Проза Галини Пагутяк

Ранок без вечора

Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

На небі - одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

Озирнулася - ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

Коментар

У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю - найвищій цінності, яка є в людини.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому - був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня - єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: «Цілую руку». Проходив ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила 6 його заграти ще.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою - його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою - для котів чи собак.

Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом - добре таки змерз, мабуть.

Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся - краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається - віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати «Кобзаря» - «Перебендю».

Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

Коментар

Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми - люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

Душа метелика

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так. і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому - ціле, в цілісному - розрізнене, у собі - інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість - це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

Коментар

У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя - скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

МАТІОС МАРІЯ ВАСИЛІВНА

Народилася 19 грудня 1959 року в с. Розтоки Путильського району Чернівецької області. Перші вірші надрукувала у 15 років.

року закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури.

Працювала відповідальним секретарем "Буковинського журналу", Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, в Раді національної безпеки та оборони України.

У 1992 р. дебютувала як прозаїк в журналі "Київ", опублікувавши новелу "Юряна і Довгопол".

У листопаді 2005 р. призначена заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Марія Матіос має некоронований титул "найпліднішої письменниці України". Є автором першої у сучасній українській літературі книжки кулінарних рецептів "Фуршет від Марії Матіос" та контраверсійного «Бульварного роману». Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалася у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії.

Автор семи книг поезії - "Жіночий аркан у саду нетерпіння" (2007), "Жіночий аркан" (2001), "На Миколая" (1995), "Десять дек морозної води" (1995), "Сад нетерпіння" (1994), "Вогонь живиці" (1986), "З трави і листя" (1982).

Прозові твори: "Життя коротке" (2001), "Нація" (2001, 2002, 2007), "Солодка Даруся" (2004, 2005, 2007, 2008), "Щоденник страченої" (2005), .

Відзнаки

-2005 - роман "Солодка Даруся" відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка

-2007 - гран-прі конкурсу "Коронація слова" за роман "Майже ніколи не навпаки". Цей роман також став "Книжкою року 2007".

-2008 - переможниця конкурсу «Книжка року 2008» за роман «Москалиця. Мама Мариця - дружина Христофора Колумба».

-2009 - на V Київському міжнародному книжковому ярмарку книга "Москалиця" отримала державну нагороду - диплом І ступеня

-Лауреат літературної премії «Благовіст» в галузі публіцистики.

Марія Матіос "Солодка Даруся"

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос "Солодка Даруся" справедливо назвали "трагедією, адекватною історії ХХ століття", а саму Дарусю - "образом майже біблійним".

Це - українська історія 30-х - 70-х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах. І, як завжди, - майже хірургічне проникнення у психологію і дії персонажів. "Драма на три життя", як визначила жанр "Солодкої Дарусі" сама письменниця, - моральне застереження-забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця.

Недарма «Солодка Даруся» була нагороджена найпочеснішою премією в Україні - Шевченківською. Занурюючись з головою у роман деякі буденні речі стають більш зрозумілими: Даруся не солодка, Даруся не дурна, Даруся від Бога вільна, але Богу вірна… Твір написано настільки тонко і зрозуміло для кожного, що його простота змушує задуматися, а примусити читача думати, погодься, то велике діло…

Слова МАРІЇ:

«Коли можна ведмедя навчити їздити на велосипеді, то можна навчити кожну людину любити свою вітчизну, знати мову і поважати історію землі, яка тебе годує», - повинні змусити кожного читача замислитися над вічними цінностями, які, на жаль, стають «не актуальними».

Історія однієї невинно спаплюженої дівчини - Дарусі, та не простої, а солодкої… Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде непереливки від солодкого... А ті страшні болі лише тік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, ВОНИ не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе, їхні черстві серця ще горітимуть у пеклі, а Даруся людина Божа, вона може вільно з Богом говорити, а з людьми ні! Лише з Богом і з батьком, який лежить у ямі, а над ним хрест почепили, бо давно вмер він, а вона може з ним говорити… Люди думають, що вона німа, а вона лише цінує кожне слово, вона знає ціну мовчання…

Життєвий шлях Дарусі переплітається з, на перший погляд, комічним Іваном Цвичком, він теж не є багатослівним і його до вподоби грати на дримбі. Притулив до губ дримбу і цілими днями грає пісні: то веселої, то тужливої, а той для нікого незрозумілої пісні. Пристав він до Дарусі, і такі вони схожі собою були, а знаєш чим? Їх обох світ визнавав людьми нижчого рангу, не такими, як всі - вони гірші, бо вони не схожі на всіх, вони дивні… «Слабі на голову - то Божі люди».

Але як сильно він не хотів, щоб Даруся була тією «БОЖОЮ ЛЮДИНОЮ», бо тим людям ой як не просто живеться в суспільстві. Звісно можна продовжувати писати про «Солодку Дарусю», відкриваючи всі таємниці тої непростої історії, але тоді буде зовсім не цікаво читати роман Марії Матіос, який заслужив загальноукраїнське визнання…

Цитати з книги, які вартують уваги:

Слова можуть робити шкоду.

Слабі на голову - то Божі люди.

Ніколи не зарано думати про завтра.

Люди не люблять тужити, вони взагалі нічого не люблять.

Нікому не є так погано, як нашим ворогам, коли нам добре.

Жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти.

Усе минає.

Солодка Даруся

Драма на три життя ( фрагмент)

ДАРУСЯ

ДРАМА ЩОДЕННА

Ви, Марійо, у кого георгіни1 брали, що такі дуже веселі та пишні? - питає Васюта почерез паркан сусідку. - Я свої як не пильнувала, а таки якась бола їх скосила. Скрутилися, як равлики, та й по всьому. Чи то в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам, Марійо, казати, що то за відьма. Та Божка його знає, що з моїми квітками приключилося? Пропали - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чого. Я люблю, аби були великі і пишні квіти, а не якесь дрібнизниче, - викидає оберемок айстр на стежку.

Агій на таке чудо! Усі допитуються, у кого взяла та в кого... ще наврочать мені врожай, - не розгинаючись від грядки, відповідає - нібито сердиться - Марія. - А то мені солодка Даруся дала. І лілії, і оцю ружу. Сама принесла навесні.

Ще до того, як їй знов лихо стало?

Та ні, вже по тому. Вона, сирота, носила викопане коріння по селу, як дитину. Загорнула в ковдру, якою сама вкривається, притиснула до грудей та й гріє, а принесла - розповиває, ну чисто тобі, як дитину. Я вам скажу, Васюто, так мене серце тоді заболіло, що вже й сваритися із своїм Славком передумала, а він усе ж не каліка... шляк би го був трафив ще в моїй утробі, як мені дні коротає тою горілкою, згорів би був, дай Боже...

А най мій язик чиряки обсиплять, яке дурне сказала!

...А СОЛОДКА Даруся сидить у квітнику між айстрами, у трьох кроках від Марії з Василиною, заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу, слухає незлобну розмову про себе, і лиш тихо усміхається.

Вони таки не мають смальцю в голові а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна - вона солодка.

Ну, то й що, що коріння жоржин загортала в ковдру? То було якраз тоді, коли сніг зійшов, а морози іще не попустили. Даруся роздавала по селу квіти, бо так багато їх викопала восени, що більше, ніж барабуль у пивниці було. Ото й понесла до хатів, коло котрих ніколи не цвіли квіти. Чи була би несла голе коріння в таку студінь? Васюта чомусь не носить свого онука в садок у одних штаненятах, а лиш загортає в коцик, а вже тоді бере на руки та й колише крізь село. То ж така сама дитина, як жива квітка.

Даруся сидить на теплій, іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйовдить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється - і що ж тут такого дурного?

Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі родилося, а скільки вмерло?! В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає. З курми вона говорить краще, ніж із людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди - ні. Не можуть люди лишити Дарусю на саму себе.

Але з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету.

Та що про це думати, як нема про що. Люди в селі часом роблять таке, що навіть Даруся хапається за голову, але їх дурними чомусь ніхто не називає, а про неї, що говорить з деревами і квітами, і живе собі, як хоче, хоч і шкоди не робить нікому, думають, як про дурну.

А якщо вона таки дурна, хоч і не є видима каліка?

...Федьо осідлав був свого барана і повіз на нім сина до школи, і ніхто не сказав, що Федьо дурний, хоч до сина відтоді так і прилипло прізвисько «баран».

А Степан приїхав з міста на храмове свято та й привіз блискучу круглу шайбу якогось дуже великого розміру. Коло клубу хлопці грали на спор, то Степан поспорив, що за пляшку пива натягне залізну шайбу на свого дурня і через півгодини стягне, і нічого дурневі не буде. А дурень із Степанових штанів Степана не послухав, спух, мало не тріснув у різьбі з шайбою. Так що Дмитро-газозварювальник розпилював шайбу на Степановій срамоті якоюсь пилкою. Та так довго, що самому руки тряслися, аби не поранити Степанове хазяйство, бо той мав скоро женитися. Посміялися в селі, побідкалися - та назвати Степана дурним забули.

Вони в селі собі думають, що Даруся не розуміє, що, аби не казати дурна, вони їй кажуть солодка.

Маріїн син Славко якось-то напився так, що виніс із стайні підсвинка, дав йому тринадцять ножів у груди, кинув у став коло хати і заборонив домашнім близько підступатися до води. «Най плаває гад проклятий! -кричав п'яний Славко на всю округу. - А хто зробить не по-моєму, сам буде у ставу жабів ловити!». Два дні плавало порося у воді, а літо стояло спечне, пішов сморід, та ніхто із Славкових домашніх не зглянувся над умертвленою душкою, боячись п'яного вар'ятського характеру господаря.

А Даруся видивилася, коли вся челядь з Маріїної хати порозходилася хто куди, взяла вила, знайшла у Славковій стодолі нову петельку для корови, принесла від ріки камінь, дістала вилами порося до берега, обв'язала круг нього камінь, перехрестила - лиш забулькотіло до дна невинно убієнне.

Увечері Славко бушував на подвір'ї і рикав, як бугай, через паркан до Дарусі, шкірячи зогнилі зуби:

Дурна!!! Дурна, а цюці не хочеш? На тобі цюцю! На цюцю! - і кинув жменю барбарисок під самі хатні двері.

Був би ліпше не нагадував про цюцю. У селі ніхто розумний не нагадує і не дає Дарусі конфет: знає, що від солодкого болить її голова і блює вона дуже. Так дуже, що на ранок не лишається ані різочки життя. І мусить вона відходити тиждень, ніби вертатися з того світу.

Сталося так і після Славкових слів.

Даруся два дні не виходила з хати - так її боліла голова, що не могла дивитися навіть у стелю, лиш обв'язувалася хустками, накривалася подушкою і відверталася до стіни. Не їла, не пила, до виходка не вставала - лиш чекала, коли тріснуть залізні обручі, що стисли голову, ніби хотіли зовсім її розтрощити.

Марія пару разів зазирала до Дарусі. Мовчки клала на стіл півлітерку молока, тоді розвивала Дарусину голову і мастила борсуковим салом. Зверху клала капустяний листок, на листок - жмутик непареної вовни і знову зав'язувала біленькою хусточкою.

Даруся, зів'яла, геть зовсім безсила, змаліла, як дитинка, мовчки давала себе обертати, а потім сідала, тримаючи голову в колінах, поки Марія холодними руками мастила їй тім'я. Не мала сили сказати ані словечка. Голову зносило кудись так далеко, що вона чимдужче тримала її обома руками, ніби боронилася від злодія. Якби той злодій був такий добрий, та закликав якогось різника, а хоч би Семена, що ріже по людях свині, та щоб Семен вирізав біль з Дарусиної голови, то була б рада і, може, нарешті заговорила.

Але злодія не видко, лише шугає гострий нестерпний ніж попід тім'я - і Даруся з відчаю вже, цієї хвилини, дала б голову на відтин. Нема її сили терпіти той безконечний біль. Нема сили навіть слухати, як тихо плаче Марія за столом і шморгає носом. Краще ішла б собі до свого Славка або до кого хоче, лиш би не мордувала її схлипами. Маріїні схлипи здаються ударами молота в цигановій кузні. І Даруся дужче втискається у стіну, бажаючи лише тиші і спокою.

Так було кожного разу, як звалював біль. Марія, трохи поплакавши і поворкотівши під ніс нечутними словами, йшла собі далі. А Даруся лишалася з розірваною від болю головою у порожній хаті доти, поки щось не вдаряло їй ножем у серце - і тоді вставала і йшла, куди очі дивилися.

...І на цей раз ноги самі принесли до ріки. Даруся зайшла у воду по коліна - і вчула, як їй зразу стає легше. Холодна вода пливла крізь неї десь аж за край неба, а Даруся із заплющеними очима хиталася з боку в бік, чуючи, як розправляються обручі, що дві доби стискали голову. Десь там, глибоко всередині, вони потріскували так голосно, що, здавалося, іскри сипалися в ріку, але Даруся не розплющувала очей, знаючи, що, як тільки відкриє їх, - обручі знов звиють гніздо в бідній її голівці, як гаддя на Здвиження звиває в землі свої кубла на зиму.

Коли Дарусю болить голова, вона мусить іти до ріки і лізти до пояса у воду. Інакше біль розшматує її на дрібні кавалки. Добре, якщо літо і вода тепла. Тоді ніхто не боронить ставати у воду. Як падуть холоди, заходить у воду лиш до колін. І чим холодніша вода, тим швидше біль відпускає Дарусю.

Перший раз, коли після кількаденних нападів болю щось сказало Дарусі, що треба шукати холодної води, вона спочатку довго дивилася у криницю на своєму подвір'ї. Але до води було далеко, а довгої драбини Даруся не мала. Та, що вела в курник, давно зогнила і до дна не дістане. І тоді Даруся, обома руками тримаючи голову так, ніби та ось-ось має покотитися із в'язів, похиталася до ріки, лякаючи п'яною ходою сільських жінок у грядках і городах. Поки босими ногами спроквола заходила у воду, збіглося мало не половину її кута.

Матір Божа, та вона прийшла топитися! В'яжіть її, Марійо, вона лиш вас до себе підпустить! - кричала з берега Варвара-злодійка до Дарусиної сусідки, розмахуючи скрученим шнуром від білизни.

Марія довго дивилася, як Даруся із заплющеними очима хилитається з боку на бік, зайшовши по груди у льодяну воду, і нарешті тихо сказала:

Лишімо її, молодиці... Вона нічого собі не заподіє. Як Бог дасть, так буде. І не треба її в'язати, Варваро. Краще підв'яжіть собі язик тим шнуром... Розходіться по хатах, жінки, а я тут трохи посиджу коло солодкої Дарусі та й собі піду до свого дурного...

ВІДТОДІ ніхто більше не супроводжує Дарусю до ріки. Вона б туди і не ходила, хіба що лиш полоскати прання. Але прання пранням, а голова - важніше. Отож, як тільки після нападів болю щось її зганяло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не тримав більше за руки, хіба жінки дивилися услід, приклавши долоні дашком до чола, та хтось із шкільників посміювався тихо: «Ади, солодка Даруся знов купатися йде». За що не раз діставав потиличника від іншого шкільника, трохи розумнішого від себе.

Добре, поки ріка не замерзає. А перший раз, як Даруся стала на лід, а він не провалювався, хотіла пробити його головою, бо мусила зайти у крижану воду, навіть коли б це коштувало їй життя. Вона стала на коліна, ударила чолом раз-другий до льоду - і тихо заскавучала: лід був твердий і не піддавався. Даруся тупцювала босими ногами по мерзлій підлозі ріки, ослаблими від кількадобового лежання ногами гамселила кригу, ніби місила глину, і ломила руки з відчаю.

Аж тут звідкись, ніби йшов за нею назирці, явився Маріїн Славко. І Дарусю зразу перестала боліти голова: Славко був тверезий. їй здавалося, що вона зроду - хіба що лише в дитинстві - не виділа Славка тверезим, а тепер він рівненько йшов до неї на середину ріки з тремтячою простягнутою рукою. Завжди із повним ротом слів, Славко на цей раз мовчав як німий.

І Даруся також простягла йому руку. Так вони і йшли берегом, з витягнутими одне до одного руками, ніби велися до шлюбу або на налигачі. Славко не промовив не те що кривого - жодного слова, і Даруся слухняно ішла за ним, не чуючи зимової холоднечі.

Славко привів Дарусю до сільської теплички. Невелике, майже кругле озерце із жменею фонтанчиків, що не втомлювалися бити з-під землі, ховалося за частоколом прибережних облетілих верб. Чиста вода пульсувала перед Дарусиними очима, і вона, безсоромно закотивши до пупа спідницю, ступила у рясне булькотіння.

Коли вийшла на берег, Славка ніде не було. Але вона і сама знала дорогу додому.

...ОСЬ І ТЕПЕР стоїть Даруся у холодній купелі осені - і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом. Та минає якийсь час -чорне залізо болю остаточно осідає на дно ріки, і тоді Даруся, підстеливши одну хустку з голови, сідає на камінь. Її босі ноги і далі - до кісточок - полоще чистенька прозора водичка. Вона чує, як їй нарешті легшає. Шум ріки остаточно заспокоює Дарусю - і вона знову вертається до свого безконечного думання.

Вона не вміє не думати. Може, тому, що ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа, тому вона думає безперервно. Отак про все на світі думає - і від того її завжди болить голова.

...Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів-села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.

Марія - непокрита голова - бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола - лісник, не встаючи з-за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:

Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися... Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія... Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.

Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:

Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.

Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з-під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.

І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне - витягне татові валянки.

Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, - і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже... хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.

ЛЮДИ не розуміють, що Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова - надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами.

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.

Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля. Чому дерево має сумувати, коли пригріває осіннє сонечко, коли Дарусю не шугає біль у мозок? Даруся в неділю завжди зодягає мамину вишиту сорочку. А що, грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками? Позлітка блистить на сонці, вітер колише кольорові нитки на рудому листі - і Даруся хоче співати. Але хтось може вчути. Співанка також шкоду приносить. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли і дотепер там тримають. А може, вже й не тримають, бо нема кого?!

Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи - і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду…

ЗАБУЖКО ОКСАНА СТЕФАНІВНА

Народилася 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва».

Довгий час працювала викладачем.. Лекції кандидата філософських наук Забужко пощастило відвідати студентам не тільки Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де Забужко читала естетику, а також студентам таких всесвітньо відомих університетів як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн-Стейт В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Оксана Забужко - сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Поезія

Травневий іній (1985)

Диригент останньої свічки (1990)

Автостоп (1994)of Fallen Statues (1996)

Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000)

Друга спроба: Вибране (2005)

Проза

Інопланетянка (1992)

Польові дослідження з українського сексу (1996)

Казка про калинову сопілку (2000)

Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Музей Покинутих Секретів (2009)

Філософсько-літературознавчі праці

Дві культури (1990)

Шевченків міф України (1997)

Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)Dame dUkraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

Публіцистика

Хроніки від Фортінбраса (1999)my people go. 15 текстів про українську революцію] (2005)

«Казка про калинову сопілку»

Повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору.Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про калинову сопілку".

Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни.

Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку".

Сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.

Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом.

Експозиція.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка.

Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії.

Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна - панна заздрила Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жорстокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати - про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала - посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".

Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку терезів".

Кульмінація.

Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли порушене у творі питання має розв'язатися.

Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація.

Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка.

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по - безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору.

Тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

Ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні моральних цінностей.

Казка про калинову сопілку

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запамятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, - на трохи зависокому як для дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць недобір. Тільки мати вперто казала - молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик - то на долю, а недобір - тим він і недобір, що наводить на лихі сни, і в той бік ліпше думок не пускати, тим більше, що з часом значне місце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недівоцький розгін чола, присталий хіба якому лаврському ченцеві, і ніхто вже, хоч би й хтів, не потрапив би дібрати, куди саме скеровано місячні роги, - тільки змиваючи дівчинці голову можна було налапати виступаючий під пальцями пружок, на якому поріст виганявсь особливо буйний, чорний як смола і жорсткий як дріт, ще й такий соромітно кучерявий, мов, прости Боже, не на голові, а на грішному тілі, де ще дитині й не засівалося, і часами материнські пальці на тім пружкові на мить затерпали - під голкою згадки, як нишком хрестилася й відпльовувалася на вид місячного знаку баба пупорізка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слід відомо чийого кігтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська віра! - і тільки перегодом злагідніла, впевнившись, що дитя, нівроку, в добру пору мовивши, вдалося спокійне, некрикливе, якими зроду ж планитуваті не бувають, а про підмінчат, котрих чортиці навзамін людських дітей до колисок підкидають, іно баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою гріх!), то й казати годі - ті взагалі цілий час верещать мов попечені, так що знак вочевидь потребував іншого витлумачення, - як усі правдиві, не од людей післані знаки, хоч наяву, хоч у сні, він промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котрої простому чоловікові зась, і коли щось такого неждано негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору - або бігти по розум до ворожки (та тільки ж чужим розумом незгурт розживешся, і чи раз бувало, що надміру цікаві собі такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися…), - або ж, або, звісна річ, молитися Богу й чекати, покіль та сила, що була тобі про себе по свойому прозвістила, зволить нарешті оприявнитися сама. От мати й чекала - плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовляті на лобі, - за всім тим твердла в ній повільна, необорна, уже мовби аж і власною силою наладована певність, наче обрано її дитину на приділ незвичайний, про який людським дітям і не мріяти - хіба вислухати з казок, переказуваних споконвіку від баби до внуки.

Зимовими вечорами, коли в комині навпереміну вило й схлипувало, мов закликало молитися за всіх подорожан, заскочених хвищею просто неба, а вздовж темних шибок раз по раз тривожно шурхотіли вниз зі стріхи, ніби чиясь хода, обважнілі пластовні сипкого снігу, і кожен у хаті, здригаючись, обертавсь на той звук, несвідомо наслухаючи, чи не стукає щось до дверей, - мати, вмостивши донину голову собі на колінах, перебирала всі ті, знані їй казки, одну по одній, на голос, - перекладаючи гребенем ніжні, як шовк, русяві косенята сто раз на один бік, сто раз - на другий, говорила про дівчину золотоволоску, яку князенко підгледів у березі, коли купалася, а потім посватав, про Ганну панну, яка тричі приїздила на королівський бенкет - спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй із розкритої верби на в городі, і як дивувалося все зацне панство й посполиті, нетямлячись, чи то царівна, чи королівна, чи зоря ясна в палатах засіяла, - за тою мовою зачісуючи доню так гладенько - так тісно заплітаючи їй коси в дрібушки, аж голівка починала вилискуватись проти вогню з печі, мов новенький поливяний глечик, та хоч би скільки слинила пальці, пригладжуючи неслухняного чу пера, він однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого ні вистригти (ще густіший ростиме!), ні зарівняти - ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усі бачать, не без гордости міркувала собі мати, і може, за цією то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, - і дівчинка навчалась високо підсмикувати підборіддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна панна!), і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається, - окрім хіба найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч не хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в житті не вчини, не втечеш кривого суду: ніхто бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, і це й є той первородний гріх, який усі ми на собі волічемо від праотця Адама, - тож коли дівчинку з місяцем на лобі питали на вулиці сусіди: «Ти чия така пишна?» - то, далебі, не на те, аби почути простосерде дітвацьке: «Мами Марїї», - відповідь, по правді, теж незвичайну й неподобну, так пристало б відказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймні хоч козачка, чиї діти бозна відколи батька на очі не бачили, а не мужня жона за таким, як і всі, гречкосієм, котрий прецінь не дядьком же тій чудній дитині доводиться, що воно його й не згадає, - тільки коли яка надто вже до скоцька допитацька молодичка й далі солодко сокотала, з неприхованою втіхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твій де? - то мала відтинала: «Вдома», - бликнувши спідлоба вишневими очиськами так, що бесідниці відбивало всяку будь охоту напучувати далі, як би слід було, - адже ж на те й заводилася ціла та балачка, аби дати дитині знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що - негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покіль іще мале, бо потім пізно буде, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю, ну та Господь із ним, зрештою, людоньки, кожен із нас має свої діти, свої клопоти, тож живіть собі як самі здорові знаєте, тільки не кажіть потім, що вас не попереджали…

Розуміється, якби десь узявся хтось охочий оповісти раз усім отим кумасям, яка печія точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят рючу, навіть і сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспівчувати, і навіть щиро, а відтак і до дитини либонь що поодмякали б, - ну але де б той хтось узявся, Марія носила свої все ще гарні вуста зашпиляними, від чого вони потроху тоншали, а в хаті й коло хати в неї завжди був лад - не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася - з досади, чисто з серця і ні з чого більш, просто, отак як стояла, впалила була свому батькові межи очі, коли свати обтрушували в сінях перший сніг, - зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долівку, під збуджений гук голосів, новопідкуті чоловічі чоботи, і на звук цієі особливої, ох як же памятної їй шамотні цим разом пекучо стисло всередині, та так уже довіку й не розтискало, бо, замість сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навідлі ляснуло: «Що, й за цього не віддасте?» - це вона вперше до нього обізвалася звідтоді, як тим, минулим сватам, жданим і обмареним, слуханим під звук не мертвий, а живий - гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звір наш та пішов у двір ваш, а з двору в хату, та й сів у кімнату», - старий сказав, помовчавши, що - люди вони нетутешні, йдуть здалеку, то, може, випють по чарці? - і тут вона справді закричала звіром, чиїсь руки (що потім виявилися її власними) затулили їй рота, і світ довкола неї і в ній обвалився, як крокви в обнятому пожежею домі, і з того пожарища тільки ось це, запечене й затяте, й могло заціліти - що, й за цього не віддасте? - сліпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним єдиним («дурна ти, дівко, за таким паливодою весь вік би сльозами вмивалася, колись іще дякувать будеш, як до розуму дійдеш», - а в ній, навсупір усім тим намовам, водно дзвеніло розпачливо з пісні, бо своїх слів не було вже: «ой піду я не берегом - лугом, та зустрінусь з не судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потім і зійшлись іще тайкома, а назавтра по тому він щез із села, подався десь галасвіта, назавжди вистудивши за собою простір, - «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», - дурна ти, дівко, ой дурна…), - якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, - як мискою об долівку, розібється - чорт із ним, заціліє - забирайте собі, бо мені вже однаково, - старий здвигнув плечима, як усі чоловіки, не надто добираючи мови жіноцького герцю, де панують якісь відмінні, хитро заплутані, не продерешся, способи важити життям, так що ліпше зразу пустити такий виклик повз вуха: «Хочеш за цього, то йди», - «І піду!» - відрубала Марія: дороги назад не було, була тільки на безбач, наперед себе гоняча хіть за всяку ціну довести батькові, яку кривду він їй заподіяв - от щоб знав, крутилося в голові відлунням власного, уже впалого, уже не вернеш слова, - і так судилося Василеві стати заручником у грі, про яку, сердега, не мав і гадки, а первістці їхній, Ганніпанні (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на правду були охрестили), диву дивному з місяцем на лобі, зростати - маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко наше, й батько лиш тоді важить, коли мати на те дозволить, мати ж ростила не просто собі доцю, а - в другім коліні, наче скарб родинний, потай громаджену призбирувану, й відтак розбуялу вже далеко понад засяг уяви, хіть заплати - ніби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чесній купецькій угоді, із через верх відшкодованим чиншем. Батько Марїїн помер невдовзі по тому, як вона вперше обродилася, але часами приходив до неї в снах - чомусь сердитий і червоний з лиця, як опир, і щоразу вона поривалася щось йому випімнути, щось таки довести, щоб знав, докінчити ту розмову, якої, на добрий лад, так між ними тоді й не відбулося, але щоразу щось їй перешкоджало, - дід зникав, а вона лишалася спати далі з відчуттям, ніби має в устах вкладений перстень і не може їх розтулити, боячись, що ковтнеться чи випаде.

І так вийшло само собою, що друга з черги дочка - ніби Марїї на роду було написано приводити самих дівчат, ніби янгол зліва чи справа недремно пильнував над їхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марїїн батько міг би повернутися до неї вже на стало, не заспиш, - друга, мізиночка Оленка, вже ніяким світилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, і плаксунка, відай, через те ж таки, - поганенька дитина, думалося часами Марїї з жалем трохи матірнім, а трохи, хай Бог простить, і враженої гордині, надто як порівнювала її до старшої, котра ледь не з колиски показувала на красуню, і такою й зробилася вельми хутко, - та друга дочка була вже татова - вседно що кинута Василеві на відчіпного. Він і панькався з нею понад міру, гейби з хлопцем, якби такого мав, - навіть і в поле брав із собою, сам набиваючи їй куклу жованим хлібом, ніби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши від роду їй недодане, і Марію, варт було тій, скажімо, пацнути малу по невчасно простягненій до страви руці, обтинав з місця становчо, аж вона справді на мить нишкла: «Не займай дитини, хай розвивається!» - нездужаючи, Оленка заводила серед ночі жалібний нявкіт, не вимогливий, як звичайно в дітей, коли ім щось дошкуляє, а по дорослому нескінченно тужно квильний, як осіння сльота, від чого Марію достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвітню правду про її життя, в якій вона й собі самій би повік не призналася, - а не заціпить тобі вже раз, чумо бенерська! - тоді вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського діла, виносив надвір, де й приколихував, поки в хаті знов западало в сон, - одного разу старша обудилася на його голос під вікном: сидячи з Оленкою на призьбі, батько співав - стишеним, але чистим, і якимсь по чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомий парубок звіряв поночі гаю зелен розмаю, бо не мав кому іншому, свою журу: любив дівчину півтора року, поки не дізнались вороги збоку, - в хаті стояв угрітий, масний сопух, стояла тьма, тільки де де пробликувало між віконниць тонке місячне лезо, зрідка постогнувала крізь сон у подушки Марія, а під вікном сповідався самотній голос - як покутня душа: дівчинка лежала заціпенівши, ніби підслухала про батька щось соромітне, від чого брав до сліз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась і росла й якась інша, жорстокіша ураза - той голос звертався не до неї , той, уже наче й не батьків, такий недосяжний у своєму високому чоловічому смутку голос взагалі не знав, що вона є на світі, і якби вона не була замала для розуміння того, що відчувала, то могла б тоді з місця сказати собі в духові, заплющивши очі: хочу бути тою дівчиною з пісні - хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!… Натомість - тим більше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, - вона вранці ж таки, із якогось геть то ледацюго приводу, відлупцювала Оленку, - мала люто ревіла, розвезькуючи шмарклі по щоках, Ганнуся дістала від роздратованої цим видовиськом матері добрячої, хоч, може, й не конче щирої хлости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим відчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося - вона й сама до пуття не знала.

Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне напяття. Щойно зіпявшись на нозі, Оленка вже укмітила, як легко їй довести сестру до знавісніння, і взяла це собі за звичку, як інші діти, бува, настиряться бавитися сірниками: чирк - і кинув, чирк - і кинув, - щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, підлізала старшій попідруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, - звісно, невеличку, собі під стать: чи скубнути кужілку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цілій світлиці, а чи просто, на забаву, і це було таки найлюбіше, вмоститися в неї в ногах і, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губі, бринь, бринь, бринь! - і знов, вичекавши хвильку, - а не перестанеш ти, доки я тобі на шкурі не заграла! - бринь, бринь, бринь! - та одчепись, причепо! - бринь, бринь, бринь, бринь! - та що ж це за лиха година, і з цим ото розпачливим криком старша нарешті кидалася на молодшу, котра мов тільки для годиться пробувала втікати, та й як би могла втекти, ще ж і бігати гаразд не навчилася, - і гамселила її вже не на жарт, не міряючи сили, з цілою злістю, що таким робом від разу до разу наростала, піднімаючись і спухаючи, як тісто в діжі, загрожуючи переллятися через край, і в рішучу мить таки заливаючи все в очу - темною, несамовитою хвилею, ось тобі, ось тобі, ось! - головою об долівку, тепле, піддатливе тільце, що утробно здригається чи під ударами, чи вже зсередини, під поштовхами плачу, і так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не відрине, і не побачиш себе збоку - голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долілиць ридаючим дівчам, ну не дурепа ж із мене?… Не будеш більше? - питала непевно, аби лиш якось більш менш гідно покласти тому край, - а з підлоги гучно, і де береться стільки голосу в такому вузликові, суремило, захлинаючись: бу у уду!… - і назавтра все починалося спочатку. І ні материні прочуханки, ні вічно подзьобані на решето, від стояння навколішки в просі, коліна, ні навіть батьківський пасок, єдине, що направду допікало, - нестак болем, як наругою: зміючка Оленка діставала яблуко, а її з рішучим, страхітливим сопінням перекидали через коліно, задираючи спідничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батькові, яку гірку кривду він учиняє, вона з місця заходилася надсадним вереском - і так ледь не до блювоти (потому не без зловтіхи ловлячи, крізь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчі, мов і він себе питав, шпурляючи паска долі: ну не дурень із мене?…), - ніщо, ніщо не було для Ганнусі таким тяжко гнітючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг із малою зміючкою баби яги внучкою («не смій мені дражнити дитини!» - кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору - вганяючи її, більшу й розумнішу («та будь же ти розумніша!» - гнівалася мати…), в сліпу й темну хвилю несамовладности, і так щоразу домагаючись, щоб її бито, а відтак, перегодом, бито Ганнусю, і потім, у хвилини просвітління, та думала собі, з тою прозірливістю, яку часом дає думкам розпука, що насправді єдине, чого Оленка домагається, - то побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, - тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти (великою, грізно шиплячою гускою - о довгій змїїній шиї, о чорній, у гидких заїдах, пащеці, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледіти й зуби, такі дрібонькі, як у щуки…), - от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася - досхочу. І знай гладшала.

ПРОХАСЬКО ТАРАС БОГДАНОВИЧ

Народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка (тепер - Львівський національний університет імені Івана Франка) (1992). За фахом ботанік. Учасник студентського руху 1989-1991 років. Спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом - у рідному місті учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. Співпрацював також із львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 1992-1994 рр. був мандрівним співредактором журналу «Четвер». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). Член Асоціації українських письменників. Від 1992 року постійно живе в Івано-Франківську.

Тарас Прохасько - наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки - робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.

Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до вла сних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу.

Книги

«Інші дні Анни» (1998)

«FM "Галичина"» ( 2001; 2004)

«НепрО́сті» (2002)

«Лексикон таємних знань» ( 2004)

«З цього можна зробити кілька оповідань» ( 2005)

«Порт Франківськ» (І 2006)

«Ukraina» (Krakow: Nemrod, 2006), спільно із Сергієм Жаданом

Нагороди

1997 - лауреат премії видавництва «Смолоскип»

- перше місце у номінації «Белетристика» за книгу «З цього можна було б зробити кілька оповідань» (версія журналу «Кореспондент»).

- третє місце у номінації «Документалістика» за книгу «Порт Франківськ» (версія журналу «Кореспондент»).

грудня 2007 - лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (заснована Польським інститутом у Києві)

Тарас Прохасько і його бачення світу

Проза Тараса Прохацька відзначається медитативністю, рефлексуванням над щонайнепомітнішими проявами буття, меланхолійним зачудуванням і тією простотою, за якою прозирає витончене естетизування «рослинної філософії», що зраджує біологічний фах автора.

Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити внутрішню спорідненість людської душі з рослинним світом. «У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки - робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді», - так характеризує Прохаська літературознавець і письменник Василь Габор.

Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу.

Тарас по-своєму трактує і саму філософію: «Філософія. Завжди при тобі, як частина тіла. Коли більше нема нічого, вона є Всім» (Прохасько Т. ЛЕКСИКОН таємних знань//Четвер. - 1992. - Ч.1 (3). - С.81).

Серія внутрішньо-інтимних переживань "FM «Галичина»" та "Порт Франківськ" мають, дещо, притчевий характер. Написані вони у формі щоденника, денні переживання на різноманітні теми.

Філософські висловлювання Тараса Прохаська:

"Те, що минає не є минулим,поки пам ять шкіри і згинів відчуває минулі дотики..",

"Життя ніколи не буває замало...",

-"Недостатньо часу буває лиш для того, щоб навчитися так відчувати."

- "Кожен чоловік потребує вчителя. Чоловікам взагалі необхідно вчитися. Особливі чоловіки вирізняються не тільки здатністю вчитися і навчитися, але й тим, що завжди знають і пам'ятають - чого саме від кого вони навчилися, навіть випадково. І якщо у жінок пам'ять про вчителів є проявом доброзичливості, то для чоловіків - найнеобхіднішою складовою самого вивченого. Найвидатніші чоловіки не просто вчаться ціле життя (вчитися - усвідомлювати те, що відбувається), а й дуже скоро стають чиїмись вчителями, наполягаючи на усвідомленні прожитого. Власне, так твориться неперервність школи, яка поруч з генеалогічним деревом забезпечує максимальну ймовірність того, що впродовж твого життя світ не мав би змінитися настільки, щоб лише через це цілковито втратити охоту жити»

Саме ці вирази містять в собі сутність прози Франківського письменника. До болі обпікаюча, красива та велична правда буття.

Відчуття при сутності (уривок)

Йому постійно снилася ріка. «За всі рази він нарахував і записав кілька сотень назв всього того, що було і відбувалося на обох берегах і у воді. Ці фрагменти були щоразу незмінними, але швидкість течії унеможливлювала роздивитися все».

Памва лежав на ліжку, вкритий теплим ліжником, а на сусідньому ліжкові - купа яблук. Він приїхав у гори, на місце, де жив колись його дідо. У дитинстві ніколи тут не бував, а тепер намагався приїжджати якнайчастіше. Тут була порожня хата, сад, криниця. Йому треба обірвати яблука, посортувати їх - а на щеплених дідом деревах було по декілька сортів.

Памва натягнув на себе якийсь одяг, головне, щоб були кишені, куди він, сидячи на дереві, складав яблука.

Для нього все набувало якоїсь дивовижної важливості - позривати яблука, позбирати горіхи, позгрібати листя, повиливати воду з бочки під дерева, позатикати мохом шпарини в стінах, позалишати трохи найпізніших ягід птахам.

«Важливо ще було бути впущеним у остаточність, у кінцевість. І бути перемерзлим, незграбним, немовним і терплячим». «Один раз уявив собі - як сьогоднішній день звучав би на фортепіано, якби всі вони - Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горіхи, трава, світло, холод - трималися на деці і клавіатурі. Або, якби принаймі поводити себе при фортепіано так, як він сьогодні ходив, лазив, розтягався, падав, котився, нагинався, присідав, підскакував, стулювався, видихав».

Памва лежав і думав, як йому поєднати такі парадоксальні речі: приємно лежати, приємна вовна, приємно їсти яблуко, приємно не хотіти вставати, приємно залишатися, приємно, що тобі приємно...

Памва все ж пішов на поїзд. По дорозі зайшов на цвинтар, відніс на дідову могилу пізньоцвіти. Згадуючи діда, щоразу пригадує й епізод із власного життя.

На станції сильно пахло вином. У залі сиділо багато чоловіків та жінок - везли вино на продаж. Памва закурив. Помітивши жадібні погляди чоловіків, пригостив їх останніми своїми запасами. Ті налили йому вина. Говорили чужою мовою, але якось розуміли одне одного.

Памві хотілося фортепіано, озвучити музику, що була в ньому. Принесли дитяче фортепіано, і він заграв на ньому. Подумав, що добре б запам'ятати теми п'єс, вони йому на завтра потрібні. У вагоні холодно. Памва перебирав вміст своїх кишень - срібні перстені, бурштиновий камінець, перелік справ на аркушику, що нагадує щоденниковий запис. Підійшла наймолодша з його нових знайомих. Він подарував їй бурштин.

Він наполягав, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: «знімати фрагменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка».

Поїзд в'їхав у місто, і Памва пішов у вагон забирати свої речі. Він у двадцять п'ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше».

Коментар

У творі Т. Прохаська відтворена філософія часу, миті, вічності. Герой у повній мірі відчуває життя, його наповненість, різноманітність виявів. Він: очевидно, людина творча, усе намагається перекласти на музику, навіть латинський покажчик рослин, якими зацікавився. Памва самодостатній, самотність для нього - як благо існування особистості. Разом із тим він щирий, відкритий до людей і здатний сприймати всі вияви життя.

АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ ІГОРОВИЧ

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991-1996). Віце-президент АУП (1997-1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Пише докторську .

Юрій Андрухович один з найвідоміших українських культурних діячів, твори якого популярні не тільки в Україні, а й за її межами. Західна критика називає його найяскравішим представником постмодерного роману, порівнюючи творчість Андруховича з творчістю Умберто Еко.

Твори Юрія Андруховича перекладені на 8 мов, а роман «Перверзія» вийшов друком в Німеччині, Італії, Польщі.

Поетичні збірки

«Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989)

«Екзотичні птахи і рослини» (1991)

«Пісні для мертвого півня» (2004)

Проза

Оповідання «Зліва, де серце» (1989)

«Трициліндровий двигун любові» ( 2007)

Романи «Рекреації» ( 1992), « Московіада» (1993, 1997,2006)

«Перверзія» (1996, 1999)

«Дванадцять обручів» ( 2003; 2004; 2005; 2006)

«Таємниця. Замість роману» ( 2007)

Нагороди

2001 - лауреат премії ім. Гердера ( Німеччина).

- лауреат премії миру імені Еріха Марії Ремарка (Німеччина).

- лауреат премії книжкового ярмарку у Лепцігу за європейське взаєморозуміння.

- лауреат Літературної премії Центральної Європи ANGELUS, за роман «Дванадцять обручів».

Погляд на творчість

Творчість Юрія Андруховича - це протест проти сірості, одноманітності, бездуховності, затуманеності, бездіяння... і ще багато всіляких без...

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр. і завершився виходом у світ збірки Небо і площі (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу. Проте друга поетична збірка Андруховича Середмістя (1989) носить швидше не бубабістський, а елегійно-класицистичний характер. Уповні балаганно-ярмарковою можна вважати третю збірку - Екзотичні птахи і рослини (1991). Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання духовної вертикалі буття. Звідси - стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна ліричного героя щоразу новою маскою.

У поезії Юрія Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого - вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку, тривання гри і наснаги, неспокою - такого, що аж обпікає вуста і серце.

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань Зліва, де серце (1989) - майже фактографія служби автора у війську, своєрідна захалявна книжечка, що поставала під час чергувань у вартівні. Уже перші публікації привернули увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. 1991 р. зявляється друком оповідання Самійло з Немирова, прекрасний розбишака, що ніби заповідає характерні для подальшої прози письменника риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи Рекреація (1992), Московіада (1993) та Перверзія (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень фізики в метафізику і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, чорний реалізм, трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у Рекреаціях, один день у Московіаді, пять днів і ночей у Первезії.

Юрій Андрухович - письменник-новатор, найяскравіша зірка на постмодерному літературному небосхилі України, а його роман Московіада - зразок постмодерного твору.

Московіада - це історія ще досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в Москві, у Літературному інституті, вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману. На титульній сторінці книжки жанр роману визначений як роман жахів, що досить виразно характеризує сам текст. У романі описується один день поета, а саме субота, день, вільний від лекцій. Перші рядки твору - і перед нами самоіронічна, невдоволена життям незалежна особистість: І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитку цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою. Але нема на це ради - вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього соловїного проникнення. Культ незалежної, вільної особистості характерний для світосприйняття постмодерніста. Роман Московіада уже зарахований до класики. Використання буфонади в творі дало привід для порівняння Московіади з Енеїдою Котляревського, а сатиричне ставлення до історичних та національних міфів є підставою для порівняння із творами польського письменника Віктора Гомбровича.

У 2003 році виходить роман Дванадцять обручів, у 2007 - автобіографічний роман у формі інтервю Таємниця. Замість роману.

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню книгу спостережень над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.

Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині.

Серед ряду літературних нагород - Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 р.

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, -

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином - на широкім столі;

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

Коментар

Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок - не для них.

Пісня мандрівного спудея

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ -

туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей i пропастей сувій…

Я - ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші -

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій -

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими - вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір) !

Або в поля, як на зелену прощу -

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій…

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, - на світ, за діло - чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

Коментар

«Спудеї» - це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність.

У пісні - звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

Казкар

Я міг би гнати тепле стадо -

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я - не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали -

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти - достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти - океан для корабля

розкішна маревна земля

ти - і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я - просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє.

Коментар

Віг міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом - виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він - казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах - чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».

ЖАДАН СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ

Народився 23 серпня 1974 р. у Луганській області.

р. - вихід поетичних збірок Цитатник і Генерал Юда.

м. - закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г.С. Сковороди.

-1999 рр. - навчання в аспірантурі університету.

р. - розпорядник антології нюрнбергської поезії Два міста в Харкові.

З 2000 р. - викладач кафедри української та світової літератури університету і віце-президент Асоціації українських письменників.

р.- роман Біг Мак став переможцем всеукраїнського конкурсу Книга року в жанрі прози.

р. - вийшов перший роман Депеш Мод.

Сергій Жадан - один із найяскравіших письменників сьогодення. Він є представником нової хвилі в українській літературі, яка переймається проблемами сучасного суспільства. Причому основою його творчості є патріотизм.

Він був і редактором, і поетом, і прозаїком, і є активним суспільним діячем. Це свідчить про постійні пошуки його творчої душі та про багатогранність Жаданового таланту. Ідейно-тематичними домінантами у творчості є автобіографічність, урбанізація, авангардизм та постмодернізм.

Нагороди

§1999: премія Бу-Ба-Бу за найкращий вірш року

§2001: найкраща поетична книга року ("Балади про війну і перебудову)

§2003: переможець всеукраїнського конкурсу Книга року

§2005: лауреат премії ім. Германа Ленца (Німеччина)

§2006: найкраща поетична книга ("Цитатник")

§2006: найкраща книга року за версією Бі Бі Сі ("Капітал")

§2007: найкраща книга року ("Капітал")

§2007: лауреат поетичного фестивалю "Київські Лаври"

§2007: фіналіст премії ім. Джозефа Конрада-Коженьовського

§2009: лауреат премії ім. Джозефа Конрада-Коженьовського

Погляд на творчість

Організатор різноманітних культурологічних і художніх акцій, поп-концертів, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій. Автор поетичних збірок Рожевий дегенерат (1993), НЕП (1994), Цитатник (1995), Генерал Юда (1995), Пепсі (1998), Два міста (2000), Балади про війну і відбудову (2001). До книжки Біг Мак (К.: Критика, 2006) увійшли подорожні нотатки під назвою Біг Мак (2003) і поетична збірка Історія культури початку століття (2003). С. Жадану належить автобіографічний роман про власне покоління Депеш Мод (2005), псевдоісторична книжка про Нестора Махна й український анархізм, написана у формі подорожніх нотаток, Anarchy in the Ukr (2005), книжка історій Гімн демократичної молоді (2006), найвеселіша серед яких - Власник найкращого клубу для геїв. Визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90-х. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із панк- і рок- субкультурами, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових маргінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського.

Жадан є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й Віце-президентом АУП. Був членом літературної корпорації Червона Фіра, співредактор часопису Гігієна.

Жаданова проза зводиться головно до публіцистики. Темпи, з якими цей автор уклав вибране під назвою Капітал (2006), включивши до нього всі прозові твори, крім Біг Маку, свідчать усе-таки про його знижені вимоги до власного письма, а також про любов публіки, зокрема молоді, що переважно й читає С. Жадана, до дешевого епатажу.

Його проза - це зрозуміле, легке письмо. Навіть мат тут не завадить. С. Жадан, фіксуючи щоденну мову пересічних українських громадян, насправді любить мат, і захоплюється матом.

Сергій Жадан, як поет, і в прозовому тексті чудово відтворює цілий спектр емоцій, зокрема легке занепокоєння, хвилювання, обурення й праведний гнів. У текстах постійно відчувається авторів холеричний темперамент.

Жаданова література розрахована на підлітків, які зазвичай уважають себе за пуп землі, невипадково його вважають вічним підлітком. Окрім епатажу, саме егоїзм, що часто асоціюється з егоцентризмом, притягує до нього фанів, друзів, літературознавців.

Музика, очерет

Музика, очерет,

на долоні, руці.

Скільки пройде комет

крізь понадхмар'я ці.

Як проступа тепло

через ріки, міста.

Все, що у нас було -

тільки ця висота,

Все, що трималось вій,

голос печальний, плач,

я скидаю на твій

автовідповідач.

Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам з тобою тепер

падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,

солодко шириться лет,

тихо росте душа,

мов ламкий очерет.

Коментар

Ліричний герой глибоко переживає розлуку з коханою («нам з то-бою тепер падає різний сніг»). Йому залишаються спогади про музику ламких очеретів, про висоту, де були удвох. І солодко завмирає, «тихо росте душа» в пригадуванні щастя і в його передчутті.

РИМАРУК ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

Народився 4 липня 1958 року на Поділлі.

Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Загинув під колесами автівки Похований 6 жовтня 2008 року на Личаківському цвинтарі

Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002).

Президент Асоціації українських письменників.

Був радником міністра культури з питань книговидання

Ігор Римарук - один з найяскравіших представників посттоталітарного покоління вісім десятників.

Поезія Римарука адресована вишуканому, інтелігентному колу людей, адже у ній завжди присутній другий план, інакомовлення, вона адресована передусім філологам та естетам, залюбленим у світ культурологічний, позначений впливом національної міфотеки.'

Творчість

Автор книг «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996, видавництво «Brodina», німецькою та українською мовами), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2007).

Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, польско-, російсько-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Погляд на творчість Ігоря Римарука

Iгор Римарук - один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.

Книга «Діва Обида» - справжня-перлина української модерної лірики - стала своєрідним гімном-пїдсумком усієї творчості І. Римарука. Тут поет переосмислює роль творчої особистості в залізних путах 'тоталітарної системи, говорить про її вплив, сенс та значення. Він показує важку проблему морального вибору в суспільстві, де не потрібні вірші, бо давно знецінено взагалі всі святині, що були недоторканими впродовж вікової історії українського народу. Митець не ганьбить поетів-пристосуванців, навіть змальований ним образ Діви Обиди (що з давніх-давен несе у собі символ зрадив неминучої поразки) не має на меті картати все тоталітарне суспільство, адже автор покликаний не засуджувати, а лишень вказати на ду-. ховну ницість та занепад моралі тих, чия творчість могла би мати великий вплив та формувати" свідомість, а формує, на противагу здоровому глузду, ущербний і викривлений світогляд, дуже далекий від взірця українського національного світогляду.

Діва Обида - це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида - це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний звязок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг - шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє - страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати звязку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним - страхом втрати памяті. Памяті про неслухняних. Памяті, в імя якої необхідно «поставити вірш - свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Страх писати і поруч - страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати - не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий - є. Писати - щодня примножувати його. Біль - найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі - зась. Найстрашніший біль - спотворення смислу.

А ще в цій поезії - велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє...

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

У Глосаліях (до речі, глоса - маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда [...]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, - це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог - це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любовю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обовязку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо завязує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

«Зірка» Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», - це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повірям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла память золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі - творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за .обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», - це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

Обнови

молодій душе

радій обновам -

лавровий вінок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консуляті

задивились коники крилаті

а буланий змій

а вороний -

де ви нині

в упряжі якій

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка візника

і твоя

душе

зоря одвічна

в небесах оновлених зника

Зірка

Може, так би невидимо й жив -

та котроїсь липневої ночі

впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі,

пропекла борозну межи брів

і засіяла пам'ять золою...

Затулитись од неї хотів -

та долоня була замалою.

Різдво

Множиться зоря

у твердих снігах у дзеркальних мурах

і з дороги збилися

тріє царі у маскхалатах

ясна пані

клубок розмотує вузлики тихо зав'язує

стомлений тесля дрімає

при щербатій сокирі

око ліхтарика

вихоплює з темряви велетенські ясла

обігрілося немовля

під боком у мінотавра

СЛАПЧУК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

Народився 23 грудня 1961 р. в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області.

Після школи навчався у Луцькому технічному училищі № 1.

Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.

Військову службу відбував в Афганістані. Був тяжко поранений.

Перший серед волинських письменників лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2004 (за книги "Навпроти течії трави" і "Суток на костурі подорожнього")[1].

Поет, прозаїк, критик, автор багатьох поетичних збірок. Провідною рисою цього поета є його органічність, природність. В.Слапчук - уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складноструктурованих поетичних полотен. У своєму доробку має вінки сонетів, причому версифікаційно бездоганні, які сьогодні не часто зустрінеш і у міських рафінованих естетів. Лірика В.Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі.

Творчість

Серед книг найбільш відомі: «Мовчання, адресоване мені» (1996), «Трикнижжя Явіна» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000), «Навпроти течії трави» (2001), «Соломяна стріха Вітчизни» (2003), «Дикі квіти» (2004), «Так!..» (2005).

Автор книг рецензій «Політ механічної зозулі над власним гніздом» (2001), «В очікуванні на інквізитора» (2003) та численних літературно-критичних публікацій у періодиці.

«Миколаєва ніч» (2004) - чудовий подарунок для малечі до Дня Святого Миколая, новорічних і різдвяних свят; «Окраєць хліба» (2005) - тематичні вірші для дітей.

Відзнаки і нагороди

Лауреат державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за книги "Навпроти течії трави" і "Сучок на костурі подорожнього" (2004)

Заслужений діяч мистецтв України

Премія імені Олекси Гірника Ліги українських меценатів (2006)

Орден Червоної Зірки

Орден «За заслуги» III ст. (2010)

Огляд поетичних збірок

«Так востаннє пахне снігом - аж гіркне хліб дорогою до рота»,- писав Василь Слапчук у своїх поетичних спогадах про афганську війну. Сніг - як символ скороминущої краси, межі між матеріальним і тонким світом, переходив від образу до образу, з вірша у вірш - і далі, на обшири слапчукової прози. Його останній прозовий твір - повість «Жінка зі снігу» - своєю назвою обіцяє текст глибокий, романтичний і розхристаний на всі чотири сторони світу. Адже сама назва провокує безліч асоціацій та алюзій, і то не тільки літературних.

Придуманий В.Слапчуком поет Овідій на відміну від свого римського тезки не був засланий зі столиці в провінцію, а народився в ній і в ній живе. Освічені й турботливі батько з матірю, перший сексуальний досвід із коханою дівчиною… Почувши історію дорослішання Овідія, старий Фройд завчасно помер би від нудьги - жодного натяку на комплекс чи, Боже борони, патологію. То ж якого біса треба провінційному поетові, психічно й фізично здоровому селянинові, якихось жінок зі снігу? Автор спільно зі своїм героєм намагається віднайти коріння цієї потреби, подумки повертаючись до юнацького кохання,. І доходить висновку: Орися, перша його любов, була найближче до омріяного ідеалу.

Підказки до розуміння химерії «Жінки зі снігу» можна знайти у віршах того ж таки автора: «Багато жінок повз мене проходить, але кожна - в паранджі. Як прірва вабить, так ті жінки мовчать… тримаюся за квітку мов за життя. Роздав жінкам по квітці. Котрійсь не вистачає. Легенько відгортаю паранджу - хапаюся за зброю. З усіх світлин стріляють». А ще жінка для автора - істота, здатна пробудити в чоловікові самознищувальні порухи: «Дав жінці серце потримати, поки стріляти буду, а вона догори підкинула. Влучив».

Можлива альтернатива загадковому Божественному творінню - жінка, створена митцем. Власне, кожен закоханий - митець. Та чи здатен герой закохатися? Між тим, батько Овідія на схилі літ полишає дружину заради доньчиної ровесниці і - щасливий. Перед тим змарнувавши доросле життя у потугах написати й захистити дисертацію, він виривається з усталеного часоплину під жінчиним підбором і творить свій ідеал із розкішної сільської молодиці із золотим зубом.

Овідій свою Галатею, на відміну від мармурової Пігмаліонової, береться творити з живої людини. Він медитує, згадуючи дівчину в автобусі й піднімаючи із закапелків свідомості почуття свого першого кохання. Сам митець порівнює свій жорстокий експеримент із спробою створити жінку зі снігу. Син кіпрського царя закохався у творіння рук своїх, але оживити його не зміг і вдався по допомогу до богині кохання. Провінційний поет береться переробляти на свій копил творіння Господнє. Та ще й нарікає: «Однак Господь ще не послав мені снігу, який би тримався купи, довгочасно зберігаючи задану мною форму». Не дочекавшись Бога собі у помічники, український майстер метаморфоз наголошує, що жінка зі снігу - лише метафора. Сприйняття жінки як метафори проходить чи не через усі книжки В.Слапчука.

Збірка «Дикі квіти»

Сімейне життя зберігає безліч таємниць і несподіванок. За кожним вікном, що затишно світиться ввечері й виблискує шибками на ранок, - свій космос. Родина з трьох чоловік - це три світи, що перетинаються у вибраних точках. І тільки Автор знає, що поза тими точками збігу, які скарби, красуні найпотворніші чудовиська населяють ці світи.

Василь Слапчук, чий стиль вирізняється витонченим психологізмом, мякою іронією, парадоксальністю, запрошує вас у захопливу подорож світами Чоловіка, Жінки і Дитини.

А тим, хто не хоче занурюватись у глибини психології, роман подарує чудову можливість посміятися від душі - адже чужі проблеми такі кумедні, на відміну від своїх, болючих і невирішуваних.

Роман «Сліпий дощ»

В цьому романі містика й реальність переплітаються так само щільно, як і в нашому житті. Жахливий маніяк перетворюється на вовкулаку. Шістнадцятилітня дівчина, народивши дитину, змушена покинути дім і пройти шляхом шевченкової Катерини. Пересічний чоловік покидає звичне міське життя, аби розпочати полювання на відьму. І кожен з них знаходить свою відповідь на питання: «Чи ж визначає нашу долю «шкура, яку носимо»»?

Збірка «Клітка для неба»

«Клітка для неба», «Глобус України», «Кенгуру завбільшки з цвіркуна»… Назви повістей, що увійшли до нової збірки Василя Слапчука, химерніші одна за одну. А можливо, і за самі тексти, які в більшості своїй - земні, навіть приземлені. Укорінені у все таке звичне, буденне, а вся філософія в них - то лише «крихти у бороді Конфуція». Мудра іронічна усмішка крізь примружені очі.

А крім того - щемке кохання, давнє, напівзабути, теплі спогади про незатишне дитинство, польоти на пегасі, пошуки своїх витоків із заступом у руках, і знову кохання, яке й поєднує все перераховане в нерозривну єдність.

Стою на варті

Стою на варті,

Стою, бо треба.

Пикатий місяць

Пливе по небу.

Пливе повільно,

Мені байдуже.

Не ворогуєм,

Ми з ним, не дружим.

Купаюсь в сяйві.

Мов на долоні…

У владі світла,

В його полоні.

Далеко бачу,

Здалека видно,

А кругла пика

Морга єхидно.

Стою, бо треба

Чи я, чи інший…

Мені не страшно,

За мною більшість.

Купаюсь в сяйві,

Мішень чудова,

Та я на місці

І я готовий.

Ні, все спокійно

І скоро зміна,

А місяць корчить

Противні міни.

Пливе по небу,

Як сир в сметані.

Прекрасні ночі

В Афганістані.

І раптом місяць

Чомусь здригнувся

І над обличчям

Моїм нагнувся,

Хтось в нього стрілив -

Він розлетівся,

Шалемно блимнув

І завертівся.

Він на осколки

Друбні розпався,

Один з них в тіло

Болюче впявся,

А інший в груди

Наскрізь проходить…

Який був місяць!

Розбили… Шкода.

На місці вибуху димить.

А я в землі, а я в крові.

А я боюсь, я маму кличу,

Але мужчині страх не личить…

І я від рани не помру.

Думки свої назад беру.

Мені нічого не болить.

А я без слова на устах,

Я на носилках, я в бинтах…

І гори довгими були.

Конав верблюд, на ноги пявся…

Конав верблюд, на ноги пявся,

Він йшов напитися води,

Але здригнулася земля вся…

І обірвалися сліди.

Стервятники на кров летіли…

Аби знаття, ще б рік не пив.

Забув про воду, бився тіло

Змінився гострий біль тупим.

А очі повні сліз і болю.

Останній хрип з худих грудей…

Він проклинав верблюжу долю,

А ще людей.

ГЕРАСИМЮК ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

Майбутній поет народився 1956 року в гуцульській родині, вивезеній у 40-і рр. до Караганди на «вічне поселення»; але наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівського району Івано-Франківської області), де й минуло його дитинство - в стихії чарів карпатської природи та родових переказів. Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 70-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) Г. ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом.

Василь Герасимюк - непростий поет. Вірші його нерідко мають кілька прочитань, глибинні смислові пласти іноді асоціативного характеру, натяки, алюзії, символи. Часто їх легше відчути, ніж зрозуміти. Вірші Герасимюка - тривожний гімн древньому полонинському духу, культурі та історії.

Про нього говорять:

"Правічний, сакральний, усталений у своїй таємничості світ Карпатських мітів, відчутий та на зламі тисячоліть сучасними інтелектуалами з усіма його душевними дисонансами та духовними катаклізмами постає із творів чільного поета-вісімдесятника…написав і видав п'ять книжок, кожна з яких ставала непересічною подією в літературному житті України".

Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978-1992); від 1992 - ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України. Від 1993 - голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів Гранослов.

Нагороди

Національна премія України ім. Т. Шевченка (2003). Премія «Благовіст» НСПУ (1993) та Літературна премія ім. П. Тичини (1998).

Поетичні збірки

Автор збірок «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі», «Була така земля», «Папороть».

Погляд на творчість

Естетичною домінантою поетики Герасим'юка є історична асоціативність мислення. Його герой - громадянин, національно свідома особистість, якій болить нищення духовності українців.

Поезії Василя Герасимюка завжди мають яскраво виражений український колорит. Автор відчуває себе зобовязаним говорити про те, що має хвилювати людину на цій землі, навіть якщо вона внутрішньо втратила таке бажання. Для того, щоб діткнутися основ людської свідомості, поет насичує свої твори невидимими паралелями й глибинним підтекстом, шукає незвичних ракурсів для змалювання життя.. Так, у поезії «Колихалась колиска…» навколишній світ подано очима немовляти. Саме тому у творі так часто вжито слово «колихатись», адже для малюка, який лежить у колисці, коливається увесь світ, що його оточує: рідна хата, мама й тато, зоря у вікні.. Вірш насичений образами, що підкреслюють карпатський колорит поезії.

Перший сніг

Притишив кров. Притишив крок.

І вищі стали гори.

Йде перший сніг,

немов пророк,

в якого серце хворе.

Як важко дихати йому!

Як свіжо доокола!

Ступає у порожню тьму

нога різьблена, гола.

Коментар

Поетична картина першого снігу викликає у поета зовсім інші, незвичні для нас асоціації. Він йому здається пророком, який важко, ніби хворий, ступає. Різьблені сніжинки уявляються йому ногою різьбленою, голою. Очевидно, це співзвучно настроєві авто-а, який бачить у першому снігові щось символічне, пророче, незвичайне.

Жива ватра

Дерево тремо об дерево,

доки не народиться вона.

Вона помирає тільки раз,

тому бережемо її

Ми знову виведем наші отари на наші гори

і за древнім полонинським звичаєм

проженемо крізь неї -

щоби ніяка пошесть не напала,

щоби жоден хижак не внадився,

щоби підступний гад вим'я не виссав,

щоби злий дух у провалля не завів.

Ми бережемо живу ватру.

Ми заледве не стали отарою

на високім пасовиську.

Але коли ми навіть, як отара,

пройдемо крізь неї,

тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.

Нас оберігає жива ватра,

але ми добре знаємо,

що кого жде

на високім пасовиську.

Коментар

Вірш В. Герасим'юка «Жива ватра» - поетичне надбання доби постмодернізму, коли відомі фольклорні, літературні образи переосмислюються по-новому. Жива ватра - це живий вогонь, який добувають первісним способом - тертям дерева об дерево. Для гуцулів - жителів Карпат - худоба, вівці - це і робота, і добробут, і майже члени родини. Коли на літо їх відганяють на високогірні луки - на полонини, то освячують вогнем. Автор закликає не стати отарою, пройти очищення вогнем, щоб досягти «Сінаю» - правдивого, вільного життя - або хоч вказати туди шлях іншим.

СЛОВНИЧОК ЛІТЕРАТУРНИХ ТЕРМІНІВ

Постмодернізм - мистецький напрям останньої третини ХХ століття, суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом та кітчем, переоцінюванні традицій авангардизму і модернізму, у визнання прогесу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Для словесно-стильового викладу постмодерністської прози характерний «потік свідомості»

Білий вірш - неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною будовою, де на місці рими лишається чиста клаузула (наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки).

Верлібр - вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

Казка - малий епічний жанр, в основу якого покладені фантастичні чи авантюрні події. Казка паралельно існує як у фольклорі, так і в формі авторської літературної творчості.

Медитація - вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

БІБЛІОГРАФІЯ

Анісімова, Н. Український поетичний авангард кінця XX ст. [Текст] // Дивослово. - 2003. - № 6. - С. 2-10.

Бестселери українського читача [Текст] : огляд сучасних українських письменників // Шкільна бібліотека. - 2008. - № 10. - С. 167-168.

Бійчук, Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність? [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 56-62.

Даниленко, В. Суспільство у сучасному дзеркалі новелістики : (психологічні тенденції української малої прози 80 - 90-х рр. XX ст.) [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 5. - С. 46-53.

Жулинський, М. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі? [Текст] : (бесіди про сучасну літературу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. - № 2. - С. 50-64.

Логвиненко, О. Зупинилось небо у вікні молодої української поезії [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 53-57.

Москальчук, В. Українська література кінця XX століття (література постмодерну) [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 63-67.

Наєнко, М. Типи творчості в епоху постмодернізму [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 59-60.

Пахаренко, В. Нарис української поетики [Текст] // Українська мова та література. - 2001. - № 29-32. - С. 43.

Поліщук, Я. Що змінюється в сучасній літературі [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - № 4. - С. 104-112.

Поліщук, Я. Постколоніальний аспект сучасної літератури [Текст] // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 98-102.

Рубчак, Б. XXI сторіччя прийшло разом із постмодерністами, або Про літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про це [Текст] // Тарнашинська Л. Б. Закон піраміди : діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. - К. : Унів. вид-во Пульсари, 2001. - С. 182-191.

Ткачук, М. Літературний процес 90-х рр. XX ст. [Текст] // Українська мова та література. - 2000. - № 22. - С. 16.

Харчук, Р. Покоління постепохи [Текст] : проза // Дивословою. - 1998. - № 1. - С. 6-12.

Штонь, Г. Художня реальність і постмодерн [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 63-64.

Яровий, О. Постмодернізм - це антибуття [Текст] // Слово і час. - 2002. - № 4. - С. 69-70.

Гундорова, Т. Постмодерна бездомність [Текст] // Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. - К., 2005. - С. 165-171.

Десятерик, Д. Не розумію, для чого займаюся справою, від якої тобі важко [Текст] : Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею // День. - 2005. - 23 лист. -С. 7.

Корнелюк, І. Битва за відсоток [Текст] // Контракти. - 2008. - № 5. - С. 68-71.

Кушнір, А. Бути Жаданом [Текст] // Дзеркало тижня. - 2006. - № 51.

Лихограй, Р. Поезія нової доби [Текст] : (поет, прозаїк, перекладач Сергій Жадан) // Українська культура. - 2006. - № 9. - С. 18

Сучасний літературний процес: імена та тенденції : аналітично - інформаційне видання / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. С. В. Сагайдак, Г. П. Кашуба. - Суми, 2008.

Баліна, К. Н. Манливі лакуни прози Юрія Андруховича і Милорада Павича [Текст] // Зарубіжна література в школах України. - 2008. - № 5. - С. 8-10.

Баліна, К. Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича [Текст] // Українська література в загальноосвітній школі. - 2007. - № 11. - С. 14-18.

Голобородько, Я. Нова естетика Юрія Андруховича [Текст] : рефлексія над збіркою Пісні для мертвого півня // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 9-10. - С. 112-122.

Данильчук, О. Юрій Андрухович [Текст] : матеріали до уроків // Українська мова та література. - 2008. - № 13-16. - С. 88-94.

Лис, С. Куди все-таки їдеш, фон Ф.? [Текст] // Українська мова та література. - 2007. - № 2-4. - С. 60-64.

Масенко, Л. Мовна гра в літературній антропонімії роману Юрія Андруховича Дванадцять обручів [Текст] // Урок української. - 2007. - № 6. - С. 18-20.

Осипенко, С. Я не навчу вас жити на землі... [Текст] : творчість Ю. Андруховича // Українська мова та література. - 2001. - № 48. - С. 5.

Поліщук, О. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі [Текст] // Слово і час. - 2003. - № 2. - С. 70-74.

Харчук, Р. Юрій Андрухович не для дітей? [Текст] // Дивослово. - 2006. - № 12. - С. 27-30.

Хомеча, Н. Діалог епох: українське бароко і постмодернізм (Екзотичні птахи і рослини Ю. Андруховича) [Текст] // Слово і час. - 2003. - № 11. - С. 59-64.

Якубовська, М. Відчути на дотик епоху [Текст] : (Літературний портрет Юрія Андруховича) // Якубовська М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. - Львів: Каменяр, 2005. - С. 308-318.

Сайт Юрія Андруховича // http://www.andruhovych.info

Ведмідь, І. Три життєві уроки Солодкої Дарусі [Текст] : спроба акцентувати деякі проблеми роману Марії Матіос // Дивослово . - 2007. - № 6. - С. 12-14.

Голобородько, Я. Художні клейноди Марії Матіос [Текст] // Літературна Україна. - 2007. - 25 жовт. - С. 6.

Дубинянська, Я. Марія Матіос : Жодна книжка не допомогла жодному політикові [Текст] // Дзеркало тижня. - 2006. - № 11. - С. 12.

Мартинець, С. Солодка Даруся з солоним присмаком [Текст] // Україна молода. - 2008. - 3 черв. - С. 12.

Н. Про феномен прози Марії Матіос [Текст] // Літературна Україна. - 2002. - 31 січня. - С. 3.

Червак, Б. Символіка часу в творах Марії Матіос [Текст] // Слово і час. - 2000. - № 4. - С. 52-53.

Якубовська, М. Міфологія буття українства у прозі Марії Матіос [Текст] : (Літературний портрет Марії Матіос) // Якубовська, М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. - Львів : Каменяр, 2005. - С. 153-168.

Сайт Галини Пагутяк : http://pahutjak.boom.ru/

Похожие работы

 

Не нашел материал для курсовой или диплома?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!