Граматичні категорії діеслова в давньофранцузькій мові

Граматичні категорії діеслова в давньофранцузькій мові

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Кафедра романської філології та перекладу

Курсова робота

ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА В ДАВНЬОФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Виконала

Студентка третього курсу

Русу Аліса

Науковий керівник:

канд.філол.наук., доц.

Князєва Діна Андріївна

Завідувач кафедри,

доктор філол. наук, проф.

Попович М.М.

Чернівці 2012р.

ВСТУП

Курсову роботу присвячено дослідженню функціонування категорій дієслова у давньофранцузькій мові (на матеріалі давньофранцузьких текстів).

Історичний підхід до аналізу мовних явищ спостерігається протягом усіх періодів розвитку лінгвістичної думки. Беручи до уваги багату спадщину попередників, вчені ХХ ст. та початку ХХІ ст. творчо переробляють і доповнюють загальні положення принципу еволюції мови, здобутки лінгвістичної думки попередніх століть. Досліджуючи дискусійні питання про основи літературних мов, деякі автори, зокрема В. Ф. Шишмарьов, зауважують, що вирішити їх можна лише за умови розгляду історії мови в безпосередньому звязку з історією його носіїв - народу. Рушійною силою еволюції мови є комунікативні потреби, які викликаються суспільним життям, виробничою практикою й умовами мовленнєвого спілкування. Проте цей процес реалізується всередині мови в результаті якісних змін граматичної системи [].

Давньофранцузька мова охоплює період з ІХ по ХІІІ ст. Франція того періоду не була централізованою державою; її територія складалася з численних князівств та герцогств та, відповідно, єдиної народної мови не було. Латинська мова і надалі залишалася мовою адміністрації, судочинства, освіти, літератури. Функції давньофранцузької мови, як мови писемної, поширюються лише з кінця ХІІ ст. - ХІІІ ст. Але слід відмітити, що французька мова як нормативна літературна мова встановлюється остаточно лише в ХVІ ст.

На території тогочасної Франції функціонують декілька різних діалектів, такі як пікардський, шампанський, франсійський, англонормандський; західні діалекти лягли в основу французької мови. Давньофранцузька література досить різноманітна, адже в цей період зявляються релігійні твори, епічні поеми, рицарський роман, ліричні поезії, фабліо, міська література.

Проблема категорій дієслова у давньофранцузькій мові досліджується різними мовознавцями.

Граматичні категорії дієслова протягом тривалого періоду розвитку мови зазнали великих змін, на початковому етапі розвитку мови вони значно відрізнялись від сучасних граматичних категорій. Вагомий внесок у розробку питань, повязані з проблемою еволюції дієслівних категорій у французькій мові, зробили такі мовознавці, як Ш. Брюно, Ф. Брюно, Е. Літрє. Серед вітчизняних вчених слід підкреслити праці Л.М Скреліної, Н.А. Катагощиної, В.Ф. Гака, К.А. Аллендорф, Н.А. Шигаревської, М.А. Бородиної. Окремі аспекти проблеми висвітлюються в працях Р.К. Кулієва, Є.А. Реферовської, Н.П. Хохлової, С.Х.Серебрякової.

У давньофранцузькій мові дієслово має прості етимологічні форми та складні романські форми, які виражають граматичні категорії числа, особи, способу, часу, виду та стану. Категорія виду не виражена якоюсь окремою дієслівною формою, але вона притаманна давньофранцузькій мові і реалізується, головним чином, за рахунок контекстуального оточення, а також в залежності від семантики дієслова.

Актуальність цієї курсової роботи визначається спрямуванням сучасних наукових досліджень на вирішення проблем функціонування та розвитку мовних одиниць в історичному аспекті. У наукових дослідженнях мовознавці торкалися різних аспектів цієї проблеми, глибоко проаналізували окремі питання. Проте досі спостерігаються розбіжності у поглядах щодо співвідношення виду і часу в давньофранцузьких текстах . Важливо зауважити, що часові форми дієслова розглядаються досить жваво у мовознавстві на сьогоднішній день, але що стосується давньофранцузької мови, то немає ще цілісної картини формування і функціонування дієслівних форм цього періоду.

Мета дослідження полягає у виявленні основних тенденцій і шляхів розвитку дієслова у французькій мові ІХ - ХІІІ ст. з погляду їхніх структурних та функціональних властивостей.

Досягнення мети дослідження вимагає реалізації таких завдань:

üопрацювати критичний матеріал, що стосується проблем категорій дієслова (граматики, давньофранцузькі тексти, статті французьких та вітчизняних мовознавців);

üохарактеризувати роль історичних умов у формуванні та еволюції дієслів у давньофранцузькій мові

üзясувати особливості граматичних категорій дієслів у давньофранцузь-кій мові

Обєктом дослідження виступають категорії дієслова (число, особа, спосіб, час, стан, вид) у давньофранцузькій мові.

Предмет дослідження - це узагальнення роботи мовознавців у встановленні структурно-функціональних особливостей дієслова у давньофранцузькій мові.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження потрібно зясувати відтворення структурно-функціональних особливостей дієслова, що ґрунтується на прийомах історичного аналізу. Діахронно-синхронний метод уможливлює охарактеризувати еволюцію дієслівних форм у французькій мові.

Матеріалом дослідження слугували перші літературні памятки французької мови.

Новизна дослідження полягає у перегляді і обновленні деяких міркувань і суджень, що стосуються історії розвитку дієслова.

Теоретична значущість праці полягає у тому, що результати дослідження розширюють уявлення про структуру й властивості дієслова в давньофран-цузькій мові і можуть бути використані в теоретичному курсі з історії французької мови.

Практична значущість проведеного дослідження полягає в застосуванні отриманих результатів при аналізі давньофранцузьких текстів, а також, робота може стати матеріалом для наукових досліджень студентів з історії французької мови.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (23 номінацій).

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ НА РАННЬОМУ ЕТАПІ ЇЇ ІСНУВАННЯ

1.1 Історичні умови формування давньофранцузької мови

Мова - це суспільне явище, яке розвивається постійно та не може існувати поза суспільством. В будь-якому періоді свого існування мова служить засобом спілкування між людьми. Разом з цим, мова є засобом закріплення всієї пізнавальної діяльності людини та носієм всього накопичуваного людського досвіду. Так як мова є невідємною частиною суспільства, шлях її розвитку можливо зрозуміти лише в тому випадку, якщо він вивчається в нерозривному звязку з історією народу [1, c.6].

Х-ХІІІ ст. - час укріплення і розквіту феодалізму у Франції. Феодальна Франція Х-ХІ ст. поділялась на безліч князівств, які вели міжусобні війни. Але вже з ХІ ст. помітна тенденція до формування більш значних утворень (Фландрське графство, Нормандське герцогство, Анжуйське графство, Шампанське графство, Бургундське герцогство) [4, c.69]. Королівська влада знаходилася в центрі Франції та розповсюджувалася лише на Париж, Орлеан, Арпажон, Пуасі, Сенліс, Етамп. Незважаючи на приєднання в ХІІ і особливо в ХІІІ ст. великих територій до королівського домену, економічний обмін між окремими державними утвореннями - графствами і герцогствами -був невеликим [6, c.37].

У лінгвістичному відношенні Франція того періоду ділилась на дві частини: Південна Луара - зона провансальської мови, ПівнічнаЛуара - зона французької мови. За манерою вимови стверджувальної частки ці два варіанти гало-романської мови називались langue doc (Південна зона) і langue doil (Північна зона) [4, c.69]. На думку вченого Нюропа [22, c.19] найголовніші фонетичні відмінності між цими двома мовами проявлялися у трактуванні голосних а та е(і) наголошених та кінцевого с; таким чином: amare, habere, amicum дали в Південній зоні amar, aver, amic; і в Північній зоні amer, aveir, ami. Неможливо провести чітку демаркаційну лінію між цими двома регіонами, однак, неточно проведена лінія від Бордо до Люсака, від Люсака до Монтлюсона, від Монтлюсона до регіону Ізер може вважатися кордоном між Південною та Північною зонами [22, c.19].

1.2 Мовна ситуація ІХ - ХІІІ ст.

Протягом всього давньофранцузького періоду латинська мова залишалась єдиною мовою адміністрації, судочинства, науки, церкви. Її роль була ще більш укріплена завдяки так званому «Королівському Відродженню», коли при Карлі Великому, який коронувався «римським імператором», були прийняті міри для відродження освіти, оскільки держава зазнавала нестачі в грамотних людях. У цей період почали створюватись школи для дітей знаті, де викладали латинь, посилилась цікавість до античних авторів [6, c.38].

Функції давньофранцузької мови, як мови писемної, розширюються з кінця ХІІ ст. - ХІІІ ст. Вона починає проникати в адміністративно-діловій переписці і ділових документах і становиться діловою мовою поряд з латинською. Насамперед, це стосується північних регіонах (в Пікардії) і північно-східних регіонах (в Лотарінгії). З другої половини ХІІІ ст. - французька мова починає використовуватись в адміністративно-діловій переписці Іль-де-Франса. Але слід відмітити, що французька мова як ділова мова встановилась остаточно лише в ХVІ ст. Однак, якщо французька народна мова була позбавлена офіційної функції, це не означає, що вона не мала писемності. Поступово утворювалась різноманітна література, яка досягла розквіту в ХІІ-ХІІІ ст. [4, c.68].

Словник давньофранцузької мови дуже багатий; до первинних слів додались вчені слова (mots savants) завдяки звязкам народу зі вченими; так як ці слова були взяті з латини, вони не зазнали фонетичних змін, які відбулись до їхнього проникнення у мову, і відрізняються від народних слів ( mots populaires) і формою, і змістом. Наприклад: autorité, chapitre, élément, vérité. Слід відмітити, що серед цих запозичених слів нема ні прикметників, ні дієслів, а лише іменників. Також важливо відмітити, що поеми того періоду, так як «Пісня про Роланда» містять менше вчених слів і більше слів германського походження. Цей факт свідчить про тісні взаємини французького народу з германською расою. Також збагачення словника відбувається за рахунок позичень у східних і грецької мов. Ось кілька прикладів: alchimie, ambre, aufage, besant, calife (слова, позичені з арабської мови, які зустрічаються в «Пісні про Роланда»). В цих словах відображуються вплив хрестових походів та комерційні звязки зі Сходом.

Таким чином, давньофранцузька мова зявилась в писемності, але це не свідчить про існування загально французької писемно-літературної мови у сучасному розумінні цього слова.

Для сучасної французької мови, як і для всіх писемно-літературних мов, характерно існування єдиних фіксованих граматичних і лексичних норм, загальнообовязкових для всіх носіїв даної мови,різноманіття функцій (мова науки, мистецтва, школи, церкви, літератури) і розповсюдженість на всій території країни. Всі ці риси відсутні у мови народності, яка існує у межах феодальної держави, де територіальна, економічна і політична централізація недостатньо розвинена. У ХІ-ХІІ ст. можна говорити лише про початок формування загально французької писемно-літературної мови. В основному, тексти цього періоду не являлись простою фіксацією всіх особливостей якогось діалекту. В них часто відображені риси, властиві кільком подібним один одному діалектам. Тому важко визначити область, де виникли і вказати діалект, на якому написані деякі давньофранцузькі тексти [4, c.45].

Багатьох вчених турбує питання про джерела загальнолітературної мови. Висувалась точка зору, згідно якої в основі літературної мови лежить діалект Іль-де-Франса, (франсійський, le francien). Нюроп вважає, що це повязано з політичними умовами: королівська влада має свою резиденцію в Парижі і королівський двір гідно представляє діалект, яким розмовляють.

Однак, не всі лінгвісти підтримують цілком такий погляд. Працями ряду вчених (Гак, Катагощина) встановлено, що в основі давньофранцузької писемно-літературної мови лежать західні діалекти, в групу яких входив і франсійський. На основі цих діалектів створилась загальна літературна мова («літературне койне»), якою користувався будь-який автор, додаючи в ній особливості свого діалекту, що не заважало розумінню [4, c.46].

Між тим, так названі загально французькі тексти, як, наприклад, «Життя Св. Алексія», «Пісня про Роланда», твори Марії Французької та інші тексти, мовні особливості яких знайшли подальший розвиток у сучасній писемно-літературній французькій мові, мають риси, властиві західній групі діалектів. Це дає змогу припустити, що діалектною основою давньофранцузької мови була західна група діалектів [4, c.44]. Але потім, починаючи з ХІІІ ст., франсійський діалект зайняв основне положення і його норма стала основною в мові літератури, хоча деякі діалекти, як наприклад пікардський, зберігали літературну форму ще протягом низки віків [4, c.71].

1.3 Перші писемні та літературні памятки французької мови

Перший французький текст, який зберігся це - « Страсбурзькі клятви» (Serments de Strasbourg). 14 лютого 842 року Шарль ле Шов (Charles le Chauve) і Луї ле Жерманік (Louis le Germanique) зустрілись в Страсбурзі для укріплення їхнього союзу проти Лотарія; кожен проголосив клятву перед своїм військом [1, c.26].

Перший літературний твір на релігійну тему «Кантилена про Св. Евлагію» відноситься до кінця ІХ ст.(880 р.). за нею слідують ряд інших релігійно-повчальних віршованих творів: «Життя Св. Леодегарія»(Х ст.), «Життя Св. Алексія» (ХІ ст.). Незабаром французька література набуває великої жанрової різноманітності. Виникають віршовані оповідання про воєнні подвиги французьких королів і феодалів. З епічних творів найбільш відомою є національна французька поема «Пісня про Роланда», яка відносяться до кінця ХІ століття. В її основі лежать події, повязані з походом Карла Великого в3 Іспанію (778 р.). Третім жанром творів, окрім релігійних та епічних, був рицарський роман. Найбільш відомі з них: «Трістан та Ізольда»(ХІІ ст.), «Окасен і Ніколета»(ХІІ - ХІІІ ст.), романи видатного письменника ХІІ ст. Кретьєна де Труа [4, c.18].

З ХІІ ст. з'явилася також і лірична поезія, спочатку це були народні пісні різних жанрів, потім з'явилася куртуазна лірика, яка описувала любовні почуття. На творчість французьких поетів - труверів мали великий вплив провансальські трубадури.

До цього періоду відноситься творчість таких відомих поетів і письменників, як Марія Французька (Marie de France) - перша зі знаменитих поетес Франції, Уас (Wace), Конон де Бетюн(Conon de Béthune), Кретьєн де Труа (Chrestien de Troyes), Гас Брюле (Gace Bruslé), т.ін. [6, с.44]. Нарівні з феодальною літературою, яка прославляла подвиги рицарів, виникає міська література у формі філософсько-повчальних романів (найбільш відомий - «Роман про Розу», ХІІІ ст.), сатиричних творів («Роман про Лиса», ХІІ ст.), фабліо, які зображували норови народу ( з ХІІІ ст.) [4, с.70].

В ХІ ст. зявилася драма. Поява і популярність театрального мистецтва були покликані компенсувати неграмотність народу. Народні маси не вміли читати, і, щоб донести до них зміст релігійних книг, їх почали розігрувати у формі пєс.

Перші драми, які розігрувалися всередині церкви або на її паперті, зображували страждання Христа, біблійські сюжети, діяння апостолів. Але вже з ХІІІ ст. виникли пєси на «мирні теми» - комедії. З ХІІІ ст. зявляються перші зразки французької прози, насамперед у вигляді «хронік». Найбільш видатними хроністами були Вільардуен, Жуенвіль( ХІІІ -ХІV ст.), Робер де Кларі [6, с.44].

Отже, давньофранцузький період є першим раннім етапом розвитку і встановлення національної французької мови, який характеризує історичну та мовну ситуацію, яка склалася в ІХ - ХІІ ст. і є яскравим свідченням того, що мова перебуває в безупинному розвитку.

давньофранцузький мова літературний

РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЄСЛОВА В ДАВНЬОФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Дієслово - це частина мови, що має категоріальне значення процесуальної ознаки і виражає його у граматичних категоріях особи, числа, способу, часу, а також виду і стану.

Одним з найбільш важливих перетворень французької дієслівної системи в її розвитку від латинської до французької мови є створення аналітичних видо-часових форм дієслова: passé composé, plus-que-parfait, passé antérieur, futur antérieur, conditionnel passé, subjonctif passé. Допоміжні дієслова aveir та être беруть участь в аналітичній формі дієслова як чисто граматичний компонент; їхня лексична семантика зовсім втрачена. Допоміжні дієслова не можуть вступати в самостійні синтаксичні сполучення з іншими членами речення. Саме повна втрата допоміжними дієсловами лексичної семантики обумовлює те положення, що є основною ознакою аналітичної форми - відсутність синтаксичних відносин між компонентами форми [див.:9, с.144].

2.1 Категорії особи і числа

Категорії особи і числа виражаються як за допомогою визначеної системи особових закінчень, так і за допомогою особових ненаголошених займенників, у більшості випадків ті, які супроводжують дієслово [6, c.88].

В давньофранцузькій мові виділяють три групи дієслів:

)дієслова на -er, або дієслова першої групи, яких найбільше; вони складають, на думку Ф. Брюно [18, c.236], на відміну від інших дієслів, єдиний тип правильного відмінювання: mener, chanter, porter, vengier.

)дієслова на -ir, або дієслова другої групи, яких є пару сотень: finir, emplir.

)дієслова на -ir, -re, -eir, -oir, які формують численні групи, яких Ф. Брюно [18, c.236] називає « неправильними», це дієслова третьої групи: dormir, partir, tenir, vendre, rompre [13, c.123].

Présent indicatif

Cantare>chanterFinire>finirVidere>veirCanto cantas cantat cantamus cantatis cantantchant chantes chantet chantons chantez chantentfinisco finiscis finist finissons finissez finissentfinis finis finist finissons finissez finissentvideo vides videt videmus videtis videntvei veis veit veons veez veient

Форми теперішнього часу I групи утворюються шляхом додавання особових закінчень до кореневої основи. В множині особові закінчення безпосередньо прилягають до основи. У 2-ій і 3-ій особі однини особові закінчення приєднуються до основи дієслова за допомогою зєднувального голосного. Поступово, цей сполучний голосний, очевидно, починає сприйматись як показник теперішнього часу дієслів І групи і проникає також і в 1-ій особі однини (ХIV ст.) [6, c.90].

Як видно, в давньофранцузькій мові, як і в латині, кожній особі відповідає специфічний показник. Всі флексії, окрім 1 особи множини, являються результатом регулярних фонетичних змін. Винятком є флексія -ons, походженню якій даються різні пояснення. Одні вчені (зокрема Шишмарьов) вважають, що закінчення -ons зявилось по аналогії до дієслів aveir, aller, інші науковці (Пурк, Сабанєєва) дотримуються думки, що поява -ons, замість латинських флексій в 1групі дієслів, зумовлена впливом носового -m-, який нерідко призводив до нечіткої вимови попередніх голосних -а- і -о- та їх змішуванні [9, c.124].

Але вже в давньофранцузькому періоді відбулися деякі явища, які спричинили порушення єдиної системи особових закінчень і сприяли встановленню в подальшому особових ненаголошених займенників (pronoms personnels atones) у ролі основних показників категорій особи і числа. Це було зникнення з вимови кінцевого -t, коли він знаходився після голосної, а отже і в особових закінченнях дієслів (3 особа ). Процес зникнення приголосного -t почався з кінця ХІ ст. і тривав до кінця ХІІІ ст. [6, c.90].

ІІ група дієслів виникла в результаті приєднання до кінцевого голосного латинської дієслівної основи інфікса -sc-. У французькій мові узагальнився інфікс -isc, який виник в результаті приєднання до інфіксу кінцевого голосного основ на -і [9, c.125]. Для теперішнього часу дієслів ІІ групи характерна наявність приголосного -s, між дієслівною основою на -і та особовим закінченням. В 2-ій особі однини -s зливався з особовим закінченням -s. В 1-ій особі однини -s в подальшому сприймався як особове закінчення теперішнього часу дієслів ІІ і ІІІ груп [6, c.93]. В 2-ій особі множини флексія уніфікувалась під впливом флексій І групи дієслів, де фонетично atis>ez. Так як -с перед і палаталізувалось, перетворюючись на африкату -ts, а затим втратило в сполученні sts проривний елемент африкати, інфікс основи -sc- перетворився в приголосний -s- і після випадіння кінцевого ненаголошеного голосного злився з показником особи -s- в 2-ій особі однини, t- в 3-ій особі однини. Флексії множини свідчать про те, що вони утворились під впливом системи флексій І групи дієслів [9, c.125].

Французькі дієслова ІІІ групи утворилися від латинських дієслів ІІ відміни типу videre> veeir і ІІІ відміни типу partire>partir. В давньофранцузькій мові всі дієслова ІІІ групи мають єдину систему флексій. В дієсловах типу veir форми 1-3 осіб однини та форма 3 особи множини являються, так як і в ІІ групі дієслів, результатом узагальнення флексій відповідних особи та числа І групи. В дієсловах типу vendre, на відміну від латинських дієслів, наголос падає на флексії в 1-ій і 2-ій особах множини. 1 і 3 особи однини співпадають в результаті замовчування ненаголошених кінцевих голосних й оглушення дзвінких приголосних в кінці слова (vendo> vent; vendit> vent).

Теперішній час сюбжонктиву

cantare>chanterfinire>finirvidere> veeircantem cantes cantet cantemus cantetis cantentchant chanz chant chantons chantez chantentfiniscam finiscas finiscat finiscamus finiscatis finissentfinesse finesse finesset finessons finessez finessentvideam videas videat videamus videatis videantveie veies veiet veiens veiez veient

Subjonctif présent дієслів І групи утворюється від кореневої основи з додаванням до неї особових закінчень. 1 особа однини має нульове закінчення, а в 3-ій особі однини особове закінчення -t, може зливатись з приголосним кореня, якщо цей закінчується на -t. [6, c.92]. В давньофранцузькій мові форми Subjonctif présent в дієсловах І групи в 1-ій особі однини та всіх трьох особах множини співпадають з формами теперішнього часу дійсного способу [17, c.96].

Subjonctif présent дієслів ІІІ групи утворюється від основи з додаванням зєднувального голосного -е в однині; в 1 особі однини цей голосний виконує функцію особового закінчення. В давньофранцузькій мові парадигма теперішнього часу сюбжонктива протиставлена формально парадигмі теперішього часу дійсного способу флексіями 2 та 3 осіб однини (chantes - chanz, chantet - chant ) в дієсловах І групи та флексіями 3 особи однини в дієсловах ІІ і ІІІ груп. На відміну від сучасної мови, que в давньофранцузькій мові не є формантом сюбжонктива, тому флективне протиставлення здійснюється за допомогою форм.

Що стосується дієслів ІІІ групи, слід відмітити, що флексія 1 особи множини, яка мала гіатус в латинській мові (videamus, audiamus) дає давньофранцузькій мові флексію -iens,яка перетворюється в -ions в результаті контамінації з -ons [9, c.128].

Наказовий спосіб має лише форму теперішнього часу, яка утворюється від кореневої основи і збігається з формами теперішнього часу дійсного способу.

Для дієслівної системи давньофранцузького періоду характерно існування в Présent indicatif, Présent subjonctif та Présent impératif численних форм з чергуванням у І та ІІІ групах дієслів [9, c.130].

Це дієслова, які міняють кореневий голосний в тих особових формах, в яких кореневий голосний наголошений (1, 2, 3 особи однини і 3 особа множини) і зберігають його без змін в тих особових формах, де наголос падає на закінчення (1 і 2 особи множини). Не мають форм з чергуванням ті дієслова, кореневий голосний яких знаходиться в закритому складі [6, c.100].

Дієслова ІІ групи взагалі не мають чергування основ [9, c.130].

Дієслова всіх груп, крім І, мають в Imparfait indicatif флексії -еіe, -eies, -eiet, -ions, -iez, -eient, які виникли від суфікса латинської ІІ дієвідміни -eba і які приєднуються до кореневої основи.

І група дієслів ще берегла латинський суфікс -aba тієї самої дієвідміни. Уніфікація флексій дієслів І групи відбулась в другій половині ХІІ ст.. В 1 і 2 особі множини часовим показником являється звук -і, злившись з особовим закінченням -ons.

В північно-східних діалектах часто зустрічається в 1-ій особі множини закіняення -iens [6, c.91].

Imparfait subjonctif дієслів І групи утворюється від основи passé simple з додаванням елементу -ass(e)-, де він являється модально-часовим показником і присутній у всіх особах крім 1 і 2 осіб множини, де присутній елемент -iss()e-,характерний для дієслів ІІ і ІІІ груп.

Його проникнення до І групи деякі науковці пояснюють аналогічним впливом форм ІІ групи дієслів.

cantare> chanterfinire> finirvidere>veeircantavissem cantavisses cantavisset cantavissemus cantavissetis cantavissentchantasse chantasses chantast chantassions chantassiez chantasentfinivissem finivisses finivisset finivissemus finivissetis finivissentfinesse finisses finist finissons finissez finissentvidissem vidisses vidisset vidissemus vidissetis vidissentveisse veisses veist veissiens veissiez veissent

Дієслова ІІ групи дієслів мають однакові форми в Présent subjonctif та Imparfait subjonctif. Особові закінчення приєднуються до основи теперішнього часу: в однині за допомогою зєднувального голосного -е (за винятком 3 особи однини в Imparfait ), а в множині безпосередньо до основи.

Дієслова ІІІ групи утворюють Imparfait Subjonctif від основи Passé simple з приєднанням до неї модально-часового показника -s- [6, c.96]. В 1-ій та 2-ій особах множини флексії імперфекта сюбжонктива приймають по аналогії флексій імперфекта індикатива [9, c.135].

Passé simple

Внаслідок фонетичних змін та перерозподілy латинських форм, в давньофранцузькій мові сформувалися шість типів перфектів: 3 типи слабких перфектів (les parfaits faibles) та 3 типи сильних перфектів (les parfaits forts).

Слабкі перфекти мають ненаголошену однакову основу у всіх особах, за якою слідує часовий показник:

-а- в дієсловах І групи: porter (portai, portas, etc.).

i- в дієсловах ІІ та ІІІ груп: finir (fini, finis, etc.);vendre (vendi, vendis, etc.).

u- в дієсловах ІІІ групи: repondre (reponui, reponus, etc.); valeir (valui, valus,valut, valumes, valustes, valurent) [13, c.123].

В сильних перфектах відбувається чергування наголошеної основи в трьох особових формах (1та 3 особи однини та 3 особа множини) і ненаголошеної основи в трьох інших (2 особа однини, 1 та 2 особи множини):

)на -і-: veeir (vi, veis,vit, etc.)

)на -s- (-si-): prendre (pris, presis,prit,etc.)

)на -u- (-ui-): moveir (mui, mous,mut, etc.)

Як видно з таблиці, в слабких перфектах за кореневою основою слідує часовий показник (-а для І групи, -і для ІІ та -u для ІІІ групи), до якого приєднуються особові закінчення. Для дієслів І групи в 1-ій особі однини часовий показник входить до складу особового закінчення і в результаті подальших фонетичних змін зливається з ним: -ai>e (XIII ст.) [6, c.93]. Вже в давньофранцузькому періоді в 3-ій особі однини кінцевий -t починає не вимовлятися. Також в цей час в 1-ій особі множини всередині особового закінчення зявляється -s-(chantasmes) по аналогії з 2 особою множини [9, c.138]. Досі залишається незрозумілим, чи входив голосний -s в 2-ій особі множини до складу часового показника чи до складу особових закінчень.

Для дієслів ІІ та ІІІ груп наявність приголосного -s в II особі множини та приголосного -r в ІІІ особі множини являють собою сліди латинських дієслівних закінчень [6, c.93]. На відміну від перфектів І дієвідміни перфекти дієслів ІІ та ІІІ груп зберігають -t в 3-ій особі однини [9, c.138].

Сильні перфекти зустрічались в латинської ІІ та ІІІ дієвідміни. В давньофранцузькій мові вони представлені дієсловами ІІІ групи.

В перфектах на -і в результаті випадіння інтервокального -d- утворюється гіатус, а при двох -і в сусідніх складах відбувається дисиміляція першого -і>e (vidisti> veis). Щодо перфектів на -si,то в 3-ій особі множини часто зустрічаються форми типу misent, prisent, fisent паралельно з формами mistrent, pristrent, fistrent. В перфектах на -ui в 3-ій особі множини латинський інтервокальний p>b>v зникає а наголошений голосний -а з наступним голосним -u утворює дифтонг -au, який передається на письмі або як о або як оu [9, c.140].

В ході розвитку французької мови всі способи збагачуються новими часовими формами, які утворюються на основі народно-латинських описових конструкцій. Одні з них прийшли на зміну зниклим латинським, поява інших була зумовлена потребою виразити нові часово-модальні значення [17, c.98]. Французька мова, як і всі романські мови, не збереглa латинських форм майбутнього часу. Лише в деяких памятках ХІ - ХІІ ст. зустрічається особлива форма майбутнього часу від дієслова estre (ero,eris,erit). В усіх інших випадках майбутній час утворюється за допомогою інфінітиву дієслова з додаванням до нього дієслова aveir в теперішньому часі (в 1 і 2-ій особах множини частка av- втрачається).

В 2-ій особі однини після випадіння b>v і кінцевого -е утворюється флексія -as.

В 3-ій особі однини після аналогічних процесів залишається флексія -at (-t з ХІІ ст. замовчується). 1 особа однини вже в давньофранцузькому періоді набуває по аналогії з теперішнім часом флексію -ons. 2 особа множини має спочатку фонетичний регулярний результат розвитку закінчення -etis(e>ei>oi);кінцевий -i випадає, а ts>z. Однак в давньофранцузькій мові ця флексія успішно витісняється флексією -ez по аналогії до закінчень 2-ї особи множини теперішнього часу. В 3 особі множини флексія -ont утворилась в результаті злиття наголошеного -а з голосним -u, який розвинувся з інтервокального b>v>u; a+u>o [9, c.142].

В Futur simple приголосний -r являється часовим показником, після якого додаються особові закінчення. Деякі дієслова не ділилися на морфологічні елементи, оскільки, в результаті фонетичного розвитку, межа між основою і закінченням стерлась. Це дієслова типу dorrai (інф. doner), merrai (інф. mener).

Форми dorrai, merrai виникли в давньофранцузькій мові в результаті асиміляції n (donerai> donrai> dorrai) [6, c.91].

Подібно до конструкції майбутнього часу в давньофранцузькій мові зявляється інша часова форма - майбутнє в минулому (Futur dans le passé), яка утворюється за допомогою інфінітива та aveir в imparfait.

Futur dans le passé в давньофранцузькій мові використовується також з модальним значенням, адже це часова форма відповідає новоутвореному романському умовному способу, невідомий латинській мові.

Futur dans le passéchanterdormirvendrechantereie chantereies chantereit chanteriiens chanteriiez chantereientdormireie dormireies dormireit dormiriiens dormiriiez dormireientvendreie vendeies vendreit vendriiens vendriiez vendreient

2.2 Категорії способу

Категорія cпособу в французькій мові пройшла довгий та складний шлях історичного розвитку, який бере свій початок в латинській мові. У часовій системі французької мови виділяють чотири способи: Indicatif, Conditionnel, Subjonctif, Impératif. [6, c.88].

Деякі лінгвісти, зокрема Г. Гійом [19, c.56], наголошують на тому, що у французькій мові існують лише два способи: дійсний (indicatif) та сюбжонктив, а умовний та наказовий способи належать до індикативу. Він розглядає кондиціонал як частину індикативу, як особливу форму майбутнього часу. Досліджуючи дану лінгвістичну концепцію Г. Гійома, М.К. Сабанєєва [10, c.69] стверджує, що кондиціонал відрізняється від індикативу не лише меншою диференційованістю часового значення, а й модальним вмістом, тому він не є частиною індикативу, а багатозначним способом, який не співпадає з індикативом у жодній зі своїх функцій.

Основне модальне значення індикативу полягає у вираженні дії, яка констатується мовцем як реальність. При цьому, такі субєктивні фактори, як гіпотеза або волевиявлення відсутні.

Модальне значення імператива полягає у вираженні дії, яка не констатується в реальності, і, яка представляється у свідомості мовця через призму волевиявлення.

Основне модальне значення кондиціоналу полягає у вираженні дії,яка також не констатується в реальності, але, яка представлена в свідомості мовця через призму гіпотези [9, c.191].

Дійсний спосіб і сюбжонктив протиставляються в давньофранцузькій мові як реальний спосіб (le mode Indicatif) і можливий (субєктивний) спосіб (le mode Subjonctif). Дійсний спосіб реалізує процес і його використовують для того, щоб розмістити обєкт в одній з трьох часових епох, тобто в минуле, в теперішнє або в майбутнє. Сюбжонктив, який має лише дві часові форми, не може локалізувати процес в часі, тому що часове значення теперішніх і минулих форм виходить найчастіше з контексту.

Іноді дійсному способу присвоюють значення дійсності (реальності) і сюбжонктиву значення ірреальності. Але Г. Гійом продемонстрував наскільки ця думка неточна, адже дійсний спосіб виражає як реальні дії (il pleut, il a plu), так і нереальні або можливі дії (il pleuvra, il pleuvrait). Сюбжонктив може виражати цілком реальні дії, що Ж. Стефаніні показав в цих реченнях: «Il est regrettable que la France ait été écrasée en 1940. Avant quéclatât la revolution de 89… [13, с.141].

В давньофранцузькій мові вже існує та система часів, яка характеризує сучасну французьку мову. Дійсний спосіб має чотири прості форми (Présent, Imparfait, Passé Simple, Futur Simple) та чотири складні форми (Passé composé, Passé antérieur, Plus-que-Parfait, Futur antérieur). Умовний спосіб (Subjonctif) має дві прості (Présent, Imparfait,) та дві складні форми (Passé, Plus-que-Parfait). Умовний спосіб (Conditionnel) має одну просту форму (Présent)і одну складну форму(Passé). Наказовий спосіб включає в себе одну просту форму - теперішній час [6, c.88].

2.2.1 Функції сюбжонктиву в давньофранцузькій мові

Термін «час», застосований до форм сюбжонктиву не виражає зовсім точно значення даних форм, так як вони мають швидше не часове значення, а значення модальності. Вживання часів сюбжонктиву залежить від відношення мовця до певної дії. На думку лінгвістів, сюбжонктив не має за мету розмістити дії у певний відрізок часу, а показати їх, як можливі або бажані [13, с.148].

Теперішній час сюбжонктиву використовується в давньофранцузькій мові в простих і складнопідрядних реченнях. В простих реченнях, теперішній час виражає заборону, наказ, побажання: :

Deus li otreit sainte beneïçon ! (Rol., 2245).

В складнопідрядних реченнях використання сюбжонктиву обумовлене ідеями сумніву, невпевненості виражених у головному реченні. Таким чином, сюбжонктив використовується:

·у складнопідрядних реченнях з підрядним означальним:

Si les dites quil viegne a moi [16, c.49].

·для вираження згоди або допуску:

E malt me doit ester bel de vostre venue, comment rue vos maiez navre.

Слід зазначити, що в давньофранцузьких текстах сюбжонктив використовується зазвичай без que:

Ne placet Deu ne ses sainz ne ses angeles ! (Rol., 3718).ït vos Deus, qui onques ne mentit ! (Rol., 1865).

Для вираження субєктивної думки сюбжонктив розповсюджений в давньофранцузькій мові ширше ніж у сучасній мові; прикладом чого може служити використання умовного способу (Subjonctif) після дієслова cuidier («думати», «вважати») навіть у стверджувальній формі.

Незавершений минулий час сюбжонктиву (Imparfait du subjonctif) використовується і в простих і в складнопідрядних реченнях.

Імперфект сюбжонктиву вживається в незалежних реченнях:

Ne mul ne mule que puissez chevalcher (Rol., XXXVI).

…nice fu et si ne pensoit nul mal, ne nul engine qui soit… (Rose,1263 - 64).лід відзначити, що в давньофранцузьких текстах форма limparfait du subjonctif найбільш розповсюджена в складнопідрядних реченнях умови:

Mais cost tels plaiz dont il volsist neient (Al., 49).

В давньофранцузькій мові Subjonctif вживається для вираження гіпотези та припущення:

Si les cos ne tornast defors,

Tranchie leüst parmi les cors (Chr. de Troyes, 948).

З часом, конструкція «інфінітив + habebam», тобто французький кондиціонал проникає в систему сюбжонктиву. Ця конструкція закріплюється як спосіб вираження евентуальності [9, c.201].

Отже, успадкований від латинського конюктиву Subjonctif в давньофранцузькій мові вживається в гіпотетичному значенні, але починаючи з ХІ-ХІІ ст. умовний спосіб (Сonditionnel) - романське новоутворення - поступово замінює Subjonctif у цьому значенні [7, с.95].

2.2.2 Умовний спосіб - романське новоутворення

В давньофранцузькій мові Х - ХІІ ст. умовний спосіб використовується здебільшого в простих реченнях для вираження можливої дії, реалізація якої залежить від умови, вказаної в контексті:

li de la reïne

Cui il ot promis an plevineil sa honte vangeroit

Ou il ancor langreigneroit (Erec et Enide, 917).

Починаючи з ХІІ ст., умовний спосіб вживається в головному реченні, але частіше зустрічається дійсний спосіб у складнопідрядному реченні:

tu des or nos me tochoies.

Trop grant vilenie feroies.

Умовний спосіб вживається в обох частинах складнопідрядного речення тоді, коли підрядне речення введене займенником qui що властиве тільки давньофранцузькому періоду:

En merveilleus los le metroit qui le senglier prendre parroit. [16: 35].

Починаючи з ХІІ ст. Conditionnel регулярно вживається у головному реченні складнопідрядних умовних речень:

se je ëusse perdus

E de ceo fusse aparcëuz,

Bisclavret sereie a tu jurs.

«Форма на -roie», як називають вчені теперішній час умовного часу (conditionnel présent) має два значення - часове і видове значення, адже цю форму можна такожрозглядати як майбутній час в минулому дійсного способу (le futur dans le passé) [13: 145].

Отже, кондиціонал як спосіб вираження евентуальної дії проявляє стійкість у всі періоди історичного розвитку французької мови.

2.2.3 Наказовий спосіб

Наказовий спосіб у формі наказу, заклику, побажання, прохання, поради виражає спонукання до дії. В давньофранцузьких текстах зустрічаються випадки, коли наказавий спосіб виражений формами деяких дієслів умовного способу (Subjonctif), такі , як estrе(seie - seiez), aveir (aie - aiez), poeir (puisse - puissiez), voleir (vueille - vueilliez),saveir (sache - sachiez) [6: c.112]. Це пояснюється тим, що утрата форм 3-ї особи наказового способу в гало-романський період сприяла тому, що наказ, звернений до 3-ї особи, став виражатись формами умовного способу (Subjonctif):

E dist al rei: "Salvez seiez de Deuglorius, que de[v]u[n]s aurer (Rol., IX).

Іноді, перед формою дієслова вживається займенник - підмет:

E reis celestes, tu nos i fai venir ! (Al., 335).

Для вираження заперечної форми вживається інфінітивна форма дієслова: Nel dire ja (Rol., 1113).

В давньофранцузькій мові зустрічаються вигуки car (quar, quer), які означають donc, eh bien! :

Ço dist li pedre : « Filz, quer ten va colchier. » (Al., 52).

Отже, історія розвитку способів виражає характер звязку між модальністю дієслівної дії і вираженням часу в мові. Категорія часу в імперативі, кондиціоналі, сюбжонкиві представлена менш деталізовано, ніж в індикативі. В жодному з цих способах нема спеціальної форми для вираження теперішнього часу. Якщо евентуальна дія є реалізованою в теперішньому часі, вона виражається тією ж самою формою, що й евентуальна дія в майбутньому. [9, c.212].

2.3 Категорія часу

Категорія часу - словозмінна категорія,одна з основних категорій дієслова. Вона виражає найзагальніші часові значення: відношення дії до моменту мовлення та інших дій. Час іде у напрямку від минулого до майбутнього, точкою відліку, яка розділяє минуле і майбутнє, є теперішній час, у наслідку чого виникають три часових плани : минулий, теперішній, майбутній. Граматичний час відрізняється від фізичного. Реальний теперішній час фактично не існує: він представляє собою лише точку зустрічі минулого і майбутнього часів, яка постійно переміщується. Однак граматичний теперішній час охоплює деякий відрізок, який включає у себе частину минулого та майбутнього. Майбутній час у реальності невизначений ( на відміну від минулого); події, які до нього відносяться, евентуальні. Але у практиці, майбутній час виражає певні визначені події, у іншому випадку люди не змогли б планувати свої дії. Граматичний час відрізняється і тим, що точка відліку може вільно переміщатись, наприклад з теперішнього у майбутній час [5, с.223].

На думку французького вченого Вандрієса y французькій мові існує ціла гама різних часових форм, які відповідають не лише трьом розподілам - минулому, теперішньому і майбутньому, а також і відносним відмінностям часу: французька мова має способи для вираження майбутнього в минулому і минулого в майбутньому [3, c.99].

2.3.1 Теперішній час

Теперішній час дійсного способу (Le présent de lindicatif) виражає дію, що відбувається постійно або в момент мовлення:

Ad une voiz crident la gent menude. (Alexis, 531).

Разом з тим, в давньофранцузьких текстах використовуються дієслова теперішнього часу для розповіді про давно минулі події:

les rues ces dames corent,

Por lor amis crient et plorent (Le roman de Thebes).

Нерідко сусідство Imparfait або Passé Simple підкреслює, що теперішній час вживаний не в своєму звичайному значені теперішнього часу, а в значені минулого. В памятках ХІ ст. («Vie de St. Alexis», «Сhanson de Roland»),, так як і в інших давньофранцузьких текстах, спостерігається часте чергування минулих часів (Passé simple i Passé composé), які в свою чергу чергуються з теперішнім часом (Présent):

cuens Rollanz quant il veit morz ses pers,en out, comencet a plorer (Rol., 2215).

Це постійне чергування функціонально неоднорідних парадигматичних форм дає деяким вченим підстави вважати їх використання в давньофранцузькій мові хаотичним. Такі погляди можна знайти в працях К. Фосслера, Л. Фуле, Ф. Брюно [19, c.265]. Однак, на думку Е. А. Реферовської [8, c. 140], ця точка зору є малопереконливою. Очевидно, справа не в тому, що автори давньофранцузьких текстів чергували форми плану минулого з теперішнім, не усвідомлюючи різниці між ними [8, c.140]. Причина настільки частого використання теперішнього часу (Présent) полягає в значенні легкості, з якою теперішній час актуалізує дії [12, c.90].

Теперішній час може також виражати майбутню дію, «яку хочуть показати як неминучу»:

! Durendal, bone, si mare fustes!jo mei perd, de vos nen ai mais cure (Rol., CLXXI).

2.3.2 Минулий час

Минулий час виражений в давньофранцузькій мові двома простими формами (le passé simple та limparfait) та трьома складними формами (le passé compose, le plus-que-parfait, le passé antérieur ) [13, c.143].

Незавершений минулий час (Imparfait) характеризується як часова форма недоконаного виду. Значення недоконаності визнають первинним в імперфекті такі вчені як М. Коен, Е. Фараль, Ф. Брюно, А. Мейе. Воно вважалось визначальним у правилах вживання імперфекта, встановлених граматиками ХVІІ ст. Згідно цим правилам, тривала дія виражається імперфектом, а миттєва - простим перфектом. Н.П. Хохлова вважає, що в простому перфекті дія протікає динамічно, в імперфекті являється повільною [14, c.92]. Слід відмітити, що незавершений минулий час рідко використовується в перших давньофранцузьких памятках : за підрахунками Ф. Брюно [18, c.239] незавершений минулий час (Imparfait) зустрічається всього 38 разів в перших 500 рядків поеми «Пісні про Роланда». Функції цієї часової форми виконувалися іншою минулою формою (Passé simple):

Al tens Noe et al tens Abrahamal David qui Deus par amat tant,fut li secles; ja mais niert si vailant (Al,6).

Лише починаючи з ХІІ ст. незавершений минулий час (Imparfait) починає використовуватись частіше в давньофранцузьких текстах. До ХІІІ ст. сильно розширюється вживання незавершеного минулого часу; він часто вживається у Кретьєна, Марії Французької [6, c.113]. Анaліз прикладів показує, що в давньофранцузькій мові значення тривалості імперфект набуває насамперед в дистрибуції з прислівником toz jor (toujours), семантика якого виражає часову необмеженість, а також у поєднанні з прислівниками adès (sans cesse) та encore. Це можна проїлюструвати за допомогою деяких прикладів:

Saul le quereit e pursuiveit tuz jurs (Quatre livres de Reis).

Corneis encore viveit (Brut).cloche adès sonneit (La queste de Saint Graal).

Відтінок довготривалості в імперфекті може реалізуватись також у сполучені (поєднанні) з простим перфектом і історичним теперішнім часом:

Si vint a son chastel tout droit ou sa mainie latendoit (Renart).

Для форми імперфекту не є характерним поєднання з лексемами, які позначають тривалість. Для порівняння наводимо такі приклади:par la coe tenoit i La feme de lOmer quatre anz tint (Brut).

Дуже рідко до імперфекту приєднується обставина часу, яка здатна підсилити враження тривалості:

Diux en qui il mist sa fiance,le gardoit touz jours des lenfance jusquà la fin (Joinville).

Значення повторюваності дії імперфекта передається прислівником souvent. Дієслова з цим прислівником представляють дію у процесі його розвитку або дії, що повторюються через невеликі інтервали:

Renars qui sovant prenoit toutes les cures quil voloit (Renart).

В давньофранцузьких текстах видова різниця між перфектними і інфектними формами розмита і, таким чином, минулий завершений час (Passé Simple) виражає минулі дії. Так як минулі дії можуть бути завершеними або тривалі, Passé Simple може виражати:

·закінчену дію: …ço fud loncs temps, ot sei lo tint

Deus lexaltat cui il servit:sant Maxenz abes devint (Vie de Saint Léger,28).

·закінчену дію, яка відбулися перед іншою дією (у значенні форм Passé Antérieur i Plus-que-Parfait):

Li arcevesques quant vit pasmer Rollant,

Dunc out tel doel, unques mais nout si grant (Rol.,2222/3).

·тривалу дію (у значенні форми Imparfait):

Bel fut e forz e de grant vassalage;son orgueil comencet mortel rage…(Rol., 2277).

Форма le passé composé зустрічається в давньофранцузьких текстах з видочасовим значенням. Вона означає дію, здійснену в минулому, але результати якої наявні в теперішньому:

...ço sent Rodlanz que saspede li tolt;

В текстах ХІ ст. Passé composé використовується, як минула часова форма, але дуже близька до теперішнього часу, особливо у випадках чергування даної часової форми і форми теперішнього часу:

Son destre guant en at vers Dieu tendut;del ciel en descendent a lui (Rol., 2377).

Близьке до теперішнього часу значення passé composé уможливлює його використання для позначення майбутньої дії:

Par mon chief ço dist Charles,

ço savrai jo ancore!menconge avez dite, a fiancé, estes morte.

В текстах ХІ ст. форми Passé antérieur i Plus-que-parfait не використовуються дуже часто. Passé antérieur означає минулу дію з видовим відтінком завершеності і використовується як в простих, так і в складнопідрядних реченнях:icel tens que Deus vint salveranceisur ourent cristientet (Al,11).

Форма plus-que-parfait вказує на минулу завершену дію і використовується в простих та в складнопідрядних реченнях:

Par soë grant humilitétreis magnes est sus montez,com prophetes, anz molz dis,aveient de Jesu Crist (La passion du Christ).

2.3.3 Майбутній час

Майбутній час виражений в давньофранцузьких текстах двома формами: (Futur Simple i Futur Antérieur). Простий майбутній час (le future simple) використовується в давньофранцузьких текстах для вираження майбутніх дій:

Primes dirai vos dels honorsil auret od dous seinors;ęs dirai vos dels aanzli suos cors sostint si granz (Vie de Saint Léger).

Складний майбутній час (le futur antérieur) зустрічається досить часто в давньофранцузьких текстах для вираження майбутньої дії :

Dunc avrez faite gente chevalerie;'avrez mais guere en tute vostre vie (Rol., XLIV).

Je nen prenderai mais fin tres que laverai veüz (Pel., 57).

2.4 Категорія виду

До категорій дієслова відносять також вид (aspect), який позначає відмінність в способах проходження дії: миттєвість ( раптовість) або тривалість дії; закінченість або незакінченість. Думки вчених розходяться щодо того, чи притаманна дана категорія французькій мові [12, c.88]. Часи французької мови вказують на момент, коли дія відбулась, відбувається або буде відбуватися, не відзначаючи тривалості цієї дії [4, c.99]. Труднощі вивчення співвідношення категорій часу і виду обумовлені насамперед їх генетичним і семантичним спорідненням. Ряд західноєвропейських лінгвістів ХХ ст. обмежувались описом зовнішньої історії мовних форм, не розкриваючи їх сутності та не знаходячи причини їхнього розвитку. Формальний підхід до вивчення історії складного перфекту, та й взагалі вживання дієслівних форм в давньофранцузькій мові, виражався в тому, що, деякі вчені(Брюно, Фуле, Фослер) говорили про деякий хаос, який панував в давньофранцузькій мові стосовно вживання форм теперішнього часу, простого і складного перфекту. Але не всі лінгвісти дотримуються такої думки; ряд вітчизняних мовознавців (Реферовська, Серебрякова, Хохлова) наголошують на розгляді значення складного перфекту, як видової форми, особливо в давньофранцузькому періоді [див.:12, c.140].

Найбільш послідовно обґрунтував існування виду у французькій мові і підкреслив його нерозєднувальний зв'язок з категорією часу Г. Гійом в працях присвячених французькому дієслову. Розглядаючи механізм мови, як відображення глибинних процесів мислення, і, виходячи з внутрішньої природи самої дієслівної дії, він встановлює рівномірність між видом і часом. Г. Гійом пропонує розрізнювати в дієслові « внутрішній час » і « зовнішній час» [див.:19, с. 108].

«Внутрішній час» - це здатність дієслова відображувати будь-яку дію як процес, який можна сприймати або як певну цілісність, або як хронологічно необмежену тривалість. Відповідно, Г. Гійом тлумачить вид, як внутрішню сутність дієслова. Він зазначає, що відмінність між «внутрішнім часом» (le temps impliqué) і «зовнішнім часом»(le temps expliqué) насправді відображає відмінність між видом і часом [19, c.109].

Виходячи з природи самого дієслова, лінгвісти роблять висновок, що категорія виду не лише притаманна французькій мові, а й виражена в ній більш чітко ніж в давньогрецькій, в латинській та словянських мовах. На думку Г. Гійома, вид - це морфологічно чітко оформлена категорія французької мови, яка є відображенням логічної категорії, яка обєктивно існує у свідомості мовців і не залежить від відмінностей мовної структури.

На думку Реферовської, вид дієслова являє собою семантичну категорію, так як він зв'язаний зі значенням дієслова. Всяке дієслово може бути віднесене до того чи іншого виду ( інколи, правда, лише для даного контексту) в залежності від того, чи є воно «термінативним» (дієслово, яке виражає досягнення якоїсь мети) чи «курсивним» (дієслово, яке підкреслює незакінченість дії, ). Але, з іншого боку, будь-яке дієслово має ряд так названих «часових форм»; і imparfait, i passé simple виражають минулу дію та мають однаковий «часовий» характер, але між їх значеннями існує вельми помітна різниця. В той час як passé simple констатує минулу подію, imparfait «зображує» дію, не виділяючи ні початок, ні кінець цієї дії, а якби розгортає перед очима глядача стрічку, початку якого він не бачать, а кінець прихований [8, с.144].

Таким чином, вид дієслова має і формально-граматичні способи вираження - дієслівні часові форми, які, окрім часових , мають і видові відтінки. Народні епічні твори ХІ - ХІІ ст. відрізняються багатством дієслівних форм і різноманітністю їх використання. Це дає підстави деяким вченим (Фуле, Фослер) припускати, що питання вибору часових форм для кожного конкретного випадку вирішується самим автором цілком довільно. Але все-таки використання часових форм має свої закономірності, які закладені в значені слів і форм. Якщо розглядати present, passé simple i passé composé як суто часові форми, то, напевно, їх постійне чергування у творах давньофранцузького періоду здасться малозрозумілим. Лише маючи на увазі інші сторону характеристики дії, - не часову, а видову, можливо буде зрозуміти вибір тих чи інших дієслівних форм [8, с.145].

В найдавніших писемних памятках французької мови passé simple використовується для розповіді про послідовні події:

le message descendirent a pied,lsaluerent par amur e par bien (Rol, VIII 120).

В значенні розповідної форми, простий перфект зустрічає суперника в

теперішньому часі, який широко використовується в народному епосі - chansons de geste:

ço veit Guenes, quore sen rit Rollanz,

Dunc ad tel doel, pur poi dire ne fent,

A bien petit que il ne pert le sens (Rol. XXV, 324).

Видове значення теперішнього часу (Présent) визначається самою природою лінгвістичного теперішнього. Воно полягає в тому, що теперішній час (Présent) обовязково обєднує в собі частини минулого і майбутнього, оскільки являється певною мірою звязувальною ланкою між минулим і майбутнім:

Passé Futur

Дія, актуалізована теперішнім часу, зображується як деяка недетермінована тривалість; отже, основне видове значення present - значення незакінченості:

muntet desur un pui halçur:

Guardet sux destre par mi un val herbus,

Si veit venir cele gent paienur (Rol, LXXXVI, 1017).

Однак у ряді випадків частки минулого і майбутнього можуть бути зведені до мінімуму і тоді дія набирає «точковий» характер. Це відображено у схемі Г. Гійома:

Passé Futur

Présent

Отже, видове значення présent вельми нестійке; форма теперішнього часу може виражати як закінчену так і незакінчену дію, що повязано, насамперед, з її можливою міграцією в план минулого.

Окрім форми теперішнього часу і простого перфекту в епічних творах ХІ - ХІІ ст. зустрічається також складний перфект (passé composé). Найбільш характерним випадком використання складного перфекту являється позначення результату, який важливий в момент розповіді:

Perdut avum le rei Marsilium:

Hier li trenchat Rollanz le destre puign. (Rol; CCXXIV, 2700)

Завдяки такому тісному звязку з теперішнім часом, складний перфект являється основною формою минулого часу в розмовній мові:

Seignurs baruns, dist lemperere Carles,

Li reis Marsilies mad transmis ses messeges

De sun aveir me voelt dunner grant masse. (Rol:XIII, 180).

В дану епоху здебільшого термінативні дієслова вживаються в даній часовій формі, хоча інколи можна зустріти в цій «результативній» формі і курсивні дієслова. Тут, вирішальну роль грає контекст, який може навіть змінити характер дієслова, курсивне дієслово зробити термінативним, або хоча би надати йому відтінку термінативності:

Alez en est en un vergier sur lumbre (Rol. II,11).

Ensemble avum estet e anz e dis (Rol, CLXXVIII, 2028).

В цих прикладах курсивні дієслова набувають відтінку термінативності завдяки наявності обставини місця (en un vergier sur lumbre) і обставини часу (e anz e dis). Але, якщо в творах давньофранцузького періоду курсивні дієслова і зустрічаються в формі складного перфекту, то це буває лише при умові неповної їх курсивності. Форма складного перфекту безумовно можлива лише тільки для термінативних дієслів. Пізніше, з ослабленням видового значення складного перфекту та при його переході до «часової» форми, під впливом аналогії, форма складного перфекту захопить безумовно і курсивні дієслова.

Таким чином, складний перфект, чергуючись у тексті з теперішнім часом, виражає не минулу, а закінчену до теперішнього моменту дію. Правда, разом з простим перфектом, він іноді використовується для вираження минулої дії, історичного факту. Будучи настільки близькою формою теперішньому часу складний перфект стає засобом для вираження категорії виду, яка сама по собі відноситься до семантичних категорій через її нерозривний зв'язок зі значенням дієслова і лише з часом складний перфект набуває часового характеру [див.:10, с.159].

Для вираження видових значень у давньофранцузькій мові використовуються також аналітичні вирази (перифрази), найбільш розповсюдженими є aller + gérondif та être + participle present [2, с.157].

Конструкція aller + gérondif виражає прогресування дії:

Velz est e frailes, tut sen vat declinant:ampairet, tut bien vait remanant (Rol., 9).

Конструкція être + participe present виражає тривалість дії:Rollant, sunez vostre olifan,lorrat Carles, ki est as porz passant.vos plevis, ja returnerunt Franc (Rol., 1070-73).

2.5 Категорія стану

Категорія дієслівного стану відома вже грецьким граматикам (сам термін «стан» - це точний переклад грецького diathesis - розташування, стан, тобто відношення дії до суб'єкта). Категорія стану виражає відношення дії до суб'єкта і об'єкта. Суб'єктно-об'єктні відношення виявляються в реченні. Дієслово є основною ланкою в реалізації граматичних відношень між суб'єктом і об'єктом дії. В давньофранцузькій мові виділяють такі типи станів: активний стан, пасивний стан, зворотний стан та фактитивний стан.

Активний стан. В класичній латині активний стан виражався в активній дієвідміні (amo - люблю, capto - ловлю). Дієслова активного стану виражають активну дію суб'єкта, спрямовану на самостійний об'єкт. В давньофранцузькій мові він використовується в більшості випадків:

Li amiralz est mult de grant vertut.

Fier Carlemagne sur l'elme d'acer brun,

Desur la teste li ad frait e fendut (Rol., CCLXI).

Пасивний стан. Дієслова пасивного стану протиставляються дієсловам активного стану за відношеннями суб'єкта до об'єкта і за спрямуванням дії. В латинській мові пасивний стан утворювався двома різними способами: в системі інфекта - синтетично за допомогою особових закінчень (amor - мене люблять, captor - мене ловлять), в системі перфекта - аналітичним способом за допомогою описових конструкцій (amatus sum - мене полюбили). Синтетичний пасив, маючи складну систему закінчень, не зберігся у французькій мові, описові ж конструкції дають романські (французькі) форми пасиву [17, c.110].

Аналітичний пасив у французькій мові не являється еквівалентом латинського пасиву. Це нове явище не тільки тому, що воно не містить синтетичних форм, а й тому, що дієприкметник, який входить до складу пасиву, втратив видове значення закінченості дії, і пасивні конструкції можуть виражати не лише результат, а й стан [9, c.181]:

Ne pur honurs ki lui fussent transmises (Al., 164).

Тільки в деяких конструкціях типу natus sum зберігається латинська система часових відношень:

Que jo ai fait des l'ure que nez fui

Tresqu'a cest jur que ci sui consout (Rol., CLXXV).

Однак, пасивна форма рідко використовується в давньофранцузькій мові. Більш розповсюдженою формою є дієприкметник минулого часу перехідних дієслів з особовою формою дієслова être, яка виражає результат завершеності дії:

Des duze pers lid is en sunt ocis (Rol., CLXXXI)

Починаючи з ХІІІ ст. зустрічаються випадки передачі значення пасивності займенниковою формою: Or se cante (Auc.) займенникова форма, як спосіб вираження пасиву особливо розвинулася в італійській та іспанській мові, тому багато вчених вважають, що у французькій мові займенникова форма зявляється під впливом італійської мови. Однак, з цією точкою зору не згідна Є.А. Реферовська, адже подібні приклади зустрічаються вже в ХІІІ ст., а італійська мова вплинула на французьку мову лише у ХVI ст. [9, c.177].

Зворотний стан. Дієслова зворотного стану виражають дію суб'єкта, що не переходить на самостійний об'єкт, а зворотно спрямовується на самого діяча чи додатково характеризує його через неназваний об'єкт .Значення зворотного стану в латині могло виражатись як за допомогою синтетичного пасиву (lavor - «миюся»), так і за допомогою зворотного займенника (me lavo «миюся»). У французькій мові займенникова форма - єдина форма вираження зворотно-середнього стану [див.:17, c.111]:

Окрім цього основного значення, зворотна форма в давньофранцузькій мові часто використовується для передачі значення неперехідності дієслова:

Franс se herbergent par tute la cuntree (Rol.,705).se dort, mie ne sesveillat. (Rol., 736).

В давньофранцузькій мові сполучення дієслова зі зворотним займенником не сприймається ще як єдина дієслівна форма; займенник розглядається як прямий додаток. Про це свідчить можливість включення займенника до складу однорідних членів - прямих додатків. Крім того, в давньофранцузькій мові складні дієслівні форми відмінюються з допоміжним дієсловом avoir:

E Sarraguce e l'onur qu'i apent.

Mei ai perdut e tute ma gent (Rol., CCII).

Однак, в тій же памятці - «Пісня про Роланда» - зявляються складні форми з дієсловом être :

Al doel qu'il ad s'en est turnet plurant (Rol., CCII).

Подібно до того, як в латинській мові зворотні значення медіальної форми підкреслювались лексично, в давньофранцузькій мові зворотні значення займенників виражаються лексичним способом. Це дієслівний префікс entre- (sentramer - любити один одного, sentracoler - обійматися) та сполучення li uns laltre один одного [див.:9, c.173]:

Ben s'entreveient en mi la pleine terre(Rol., CCXXXVII).

Фактитивний стан утворюється від дієслова faire(в різних часах) та індикатива відмінюваного дієслова і означає, що підмет являється ініціатором, збудником та причиною дії в інфінітиві:

Marsilies veit de sa gent le martirie,fait suner ses cors e ses buisines (Rol.,CXIII).

Зароджується фактитивний стан в латинській мові, це сполучення facere+інфінітив, яке мало спонукальне значення, але ця форма не була дуже розповсюджена [4, c.200].

На відміну від латинської конструкції, faire+інфінітив широко використовується в давньофранцузькій мові. В памятках цього періоду дієслово faire виражає, як правило, конкретне спонукання зі сторони особи до якоїсь дії; інфінітив може бути як перехідним так і неперехідним дієсловом:

En Sarraguce fait suner ses taburs (Rol., LXVIII).

В давньофранцузькій мові додаток, виражений особовим займенником, знаходиться в давальному відмінку:

Empeint le ben, que mort le fait brandir,sa hanste l'abat mort el chemin (Rol., XCV).

Отже, категорія стану в давньофранцузькій мові виражена чотирма формами: активний, пасивний, зворотний та фактитивний стани, які беруть свій початок ще в латинській мові, і є яскравим свідченням становлення аналітизму в французькій мові, адже три з чотирьох форм є аналітичними.

ВИСНОВКИ

В ході нашого дослідження ми дійшли висновків, що історичний розвиток французької мови є складним і довготривалим явищем, який залежить від історичних та соціальних умов суспільства.

Основними рисами давньофранцузької мови є її флективність, багатство та різноманітність граматичних форм. У порівнянні з сучасною мовою, давньофранцузька мова характеризується наявністю багатьох синтетичних рис. Такі дієслівні категорії, як категорія часу, особи і числа, майже повністю виражалися системою флексій. Але вже починаючи з ХІІ ст. флексії починають зникати з мови (кінцевий -t в 3 особі), що призводить до закріплення з часом особових займенників як основних показників особи і числа.

Дієслово зазнало найбільше змін при переході від латини до французької мови. Зявився новий спосіб - кондиціонал (деякі лінгвісти відносять його до індикативу), який, створений у романському епосі, став конкурентом для Subjonctif, сфера вживання якого ще була досить широкою. В індикативі замість шести часових форм, які виражалися синтетично, утворюються вісім, з який лише три походять безпосередньо від латинських форм. Часові форми давньофранцузької мови характеризуються різноманітністю значень, які вони несуть, адже теперішній час дійсного способу може виражати не лише теперішню, а й минулу або майбутню дії; простий минулий час миже використовуватись у значенні Imparfait, який до ХІІІ ст. майже не вживається.

Однією з найважливіших перетворень дієслівної системи в її розвитку від латинської мови до французької було створення аналітичних видо-часових форм дієслова: passé composé, plus-que-parfait, passé antérieur, futur antérieur, conditionnel passé, subjonctif passé, plus-que parfait du subjonctif. Аналітичні форми дієслова утворюються за допомогою допоміжних дієслів aveir або être, місце яких в давньофранцузькій мові ще не є зафіксованим.

Але в давньофранцузькому періоді аналітичні дієслівні форми пройшли вже значний шлях в сторону граматизації. Повний ступінь граматизації складних форм дієслова, що властиво сучасній мові, відбувся в результаті подальшого довгого історичного розвитку.

Категорія виду не виражена якоюсь окремою дієслівною формою, але вона притаманна давньофранцузькій мові і реалізується, головним чином, за рахунок контекстуального оточення, а також в залежності від семантики дієслова.

В системі станів утворюються зворотна форма та аналітичний пасив і разом з активною та фактитивною формами утворюють категорію стану, яка свідчить про становлення аналітизму в французькій мові вже в давньофранцузькому періоді.

Таким чином, французька мова цього раннього періоду характеризується своєю виразністю, багатством граматичних форм і широкими можливостями їхнього вживання. Якщо відомий вчений Ф. Брюно і вважав, що надалі французька мова втрачає свою яскравість та барвистість, то на думку К.А. Аллендорф , втрачаючи одні якості, французька мова набуває інших якостей, розвивається та вдосконалюється.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Аллендорф К.А. Очерк истории французького языка / Кира Алексан-дровна Аллендорф. - М.: Государственное учебно-педагогическое издательство министерства просвещения РСФСР, 1959. -182 с.

2.Бородина М.А. Историческая морфология французского языка / Мелитина Александровна Бородина; [ Пособие для студентов фак. французского языка пед ин-тов ]. - М.: «Просвещение», 1965. - 230 с.

.Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю / Жозеф Ван-дриес. - М.: Изд-во иностр. лит., 1937. - 333 с.

.Гак В.Г. Введение во французскую филологию / Владимир Григорьевич Гак; [Учебник для стулентов І курса [пед. ин-тов по спец. «Иностр. яз.]]. - М.: «Просвещение», 1986. - 182 с.

5.Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка : Морфология / Владимир Григорьевич Гак; [Учеб. для филол. фак. ун-тов и филол. иностр. яз.]. - 2-е изд., испр. и доп . - М.: «Высшая школа», 1986. - 312 с.

.Катагощина Н.А. История французского языка. [Учебник для ин-тов и фак. иностранных языков] / Нина Алексеевна Катагощина. - 2-е изд., испр. - М.: «Высшая школа», 1976. - 319 с.

.Кулиев Р.К. Принцип «согласования времен» и употребление видовременных форм сюбжонктиву в старофранцузском языке / Рашид Керимович Кулиев // Изв. АН АзССЗ. - №2. - С. 93-96.

8.Реферовская Е.А. К вопросу о категории вида в языке французского эпоса / Елизавета Артуровна Реферовская // Уч. зап. ЛГУ. Серия фил. наук, 1949. - Вып. 4. - №97. - С. 140-160.

9.Сабанеева М.К., Щерба Г.М. Историческая граматика французского языка / Маргарита Константиновна Сабанеева, Галина Михайловна Щерба. - Ленинград: Изд. Ленинградского университета, 1990. - 271 с.

10.Сабанеева М.К.

11.Сергиевский М.В. История французского языка / Максим Владимирович Сергиевский. - Изд. 2-е, просм. и испр. - М.: Изд. лит. на иностранных языках, 1947. - 279 с.

.Серебрякова С.Х. К вопросу о соотносительности вида и времени в старофранцузских текстах / Стелла Харлампиевна Хохлова // Романское и германское языкознание. - Минск, 1985. - C. 88-91.

13.Скрелина Л.М. История французcкого языка / Луиза Михайловна Скрелина; [Для институтов и факультетах иностранных яз.] - М.: «Высшая школа», 1972.- 311 с.

.Хохлова Н.П. К вопросу об акциональной значимости имперфекта индикатива: на материале старофранцузского языка // Романское и германское языкознание. - Минск, 1985. - С. 91-95.

.Шигаревская Н.А. Хрестоматия по истории французского языка (на франц. языке) / Н А Шигаревская - Л.: «Просвещение», 1975. - 277 с.

16.Шишмарев В.Ф. Книга для чтения по истории французского языка (ІХ - ХV вв.) / Владимир Фёдорович Шишмарев. - М. - Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1955. - 557 с.

17.Щетинкин В.Е. История французского языка / Владимир Ефимович Щетинкин. - М.: «Высшая школа», 1984. - 184 с.

18.Brunot F. Histoire de la langue française. Des origines à 1900 / Ferdinand Brunot. - P.: Librairie Armand Colin, 1905. - T.1. -

19.Guillaume G. Temps et verbe. Théorie des aspects, des modes et des temps / Gustave Guillaume. - P.: Editeur Edouard Champion, - 1929. -

20.Littré E. Histoire de la langue française. Etudes sur les origines, létymologie, la grammaire, les dialects au Moyen âge / Emile Littré. - P. : Librairie Hachette et Cie , - 1873. - T.1. - 436 p.

.Nyrop Kr. Grammaire historique de la langue française / Kristoffer Nyrop. - Copenhague: Det nordiske forlag, - 1899. - T I. - 488 p.

.Nyrop Kr. Grammaire historique de la langue française. - Copenhague : Det nordiske forlag, - 1908. - 459 p.