Поняття про підприємство та основи його організації. Персонал підприємства. Оплата праці. Ціноутворення

Поняття про підприємство та основи його організації. Персонал підприємства. Оплата праці. Ціноутворення

Тема 1. ПОНЯТТЯ ПРО ПІДПРИЄМСТВО ТА ОСНОВИ ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЇ

.1 Підприємство як особлива форма організації підприємства

Підприємство - заснована на кооперації форма організації виробництва, що виступає як економічно відособлений суб'єкт господарювання.

Підприємство як економічна система є основною ланкою, де відбувається безпосереднє вирішення основної економічної проблеми: що і скільки (товарів і послуг) виробляти? Підприємство також пов’язане з вирішенням проблеми розподілу благ. Воно надає робочі місця, виплачує заробітну плату, шляхом виплати податків бере участь у здійсненні соціальних програм. Підприємство має володіти рядом істотних ознак. Основні з них наступні:

) організаційна єдність; підприємство − це певним чином організований колектив із своєю внутрішньою структурою і порядком управління;

) відособлене майно; підприємство має власне майно (що складається з основних і оборотних засобів) та самостійно використовує його у певних цілях;

) майнова відповідальність; підприємство самостійно несе відповідальність за своїми зобов’язаннями згідно законодавства;

) системна єдність засобів виробництва; підприємство поєднує економічні ресурси для виробництва економічних благ з метою одержання прибутку;

) оперативно-господарська й економічна самостійність; підприємство саме здійснює різні угоди й операції, саме отримує прибуток і несе збитки, а за рахунок прибутку забезпечує стабільний фінансовий стан і подальший розвиток виробництва;

) наявність ідентифікаційних ознак; підприємство мають впізнавати та відрізняти від інших підприємств. Для цих цілей підприємству дають ім'я (найменування), під яким воно набуває та відчужує майнові й особисті немайнові права, несе зобов’язання, виступає в суді й арбітражі в ролях позивача і відповідача.

Роль підприємства в суспільному виробництві полягає в тому, що воно забезпечує, з одного боку, поєднання факторів виробництва, а з іншого − зв'язок між товарними і ресурсними ринками.

Таким чином, під підприємством розуміють самостійний суб'єкт господарювання, створений у порядку, встановленому законодавством, для виробництва продукції, виконання робіт і послуг з метою задоволення суспільних потреб та отримання прибутку за допомогою самостійного здійснення своєї діяльності, розпорядження власною продукцією та отриманим прибутком, що залишається в нього після сплати податків та інших обов'язкових платежів.

Виділимо головне в даному визначенні підприємства:

• самостійність;

• наявність мети щодо отримання прибутку.

Якщо підприємство має свій рахунок у банку, печатку, здійснює різні операції й укладає угоди, але існує за рахунок іншого підприємства або держави, то мова іде лише про оперативно-господарську самостійність. І тільки ефективна діяльність та її результат − стабільний фінансовий стан − дають підприємству економічну самостійність. В якості самостійної економічної одиниці підприємство, виходячи із своїх інтересів (одержання прибутку) і виробничих можливостей, визначає, що і для кого виробляти.

У зв'язку з цим підприємство виконує наступні функції:

організаційну;

відтворювальну;

соціальну.

Суб'єкти, які формують організаційну систему підприємства, утворюють дві субсистеми. Одну складають власники підприємства, іншу - колектив найманих працівників. При цьому самі власники можуть виконувати функції виробничої діяльності підприємства, а працівники підприємства можуть стати його власниками (засновниками, акціонерами).

Коротка характеристика відносин:

- між власником і трудовим колективом (основні інструменти реалізації відносин - зарплата, премія, ін. матеріальні блага); 2 - між підприємством (п.) і постачальниками ресурсів: матеріальних, енергетичних, фінансових (ціни за ресурси); 3 - між п. і споживачами (ціни за продукцію); 4 - між п. і державою (податки, платежі, субсидії, дотації); 5 - між п. і вищестоящою організацією (розподіл прибутку, субсидії, дотації); 6 - між вищестоящою організацією і державою (те ж, що і четвертий вид відносин); 7 - між п. і підрозділами інфраструктури (місцеві податки і платежі, ціни за надані послуги: транспорту, енергетичних підприємств, зв'язку; платежі за природні ресурси і землю); 8 - між п. і суміжними економічними суб'єктами, зокрема − конкурентами на ринках сировини та продукції (ціни на сировину і продукцію); 9 - між п. та організаціями нижчого підпорядкування (аналогічні відносинам п’ятого виду).

Для реалізації своїх функцій підприємство використовує виробничі фактори, які можна умовно об'єднати у такі групи:

трудові фактори;

основні фонди;

оборотні засоби;

природні фактори;

інформаційні фактори.

1.2 Правові основи функціонування

Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують ту чи ту стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності. З великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Закон «Про підприємства в Україні», який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання і державою.

Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства. Будь-яке підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.

Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства - судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України.

Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання правил, що регулюють сукупну його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об’єднання підприємств), а для державних підприємств - власник майна за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) тощо.

У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна включати положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір - угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю.

1.3 Підприємство підприємницького стилю поведінки

В ринковій економіці важливою умовою досягнення підприємством успіху й умовою його розвитку є підприємництво і підприємницький стиль поведінки.

Підприємництво означає пошук нових сфер раціоналізації і вигідного вкладення ресурсів, реалізації нових комбінацій у виробництві, просування на нові ринки, створення нових продуктів, обґрунтований ризик. Підприємницький стиль поведінки є протилежним розповсюдженому прирістному стилю, спрямованому на мінімізацію відхилень від традиційної поведінки як всередині підприємства, так і у відносинах з постачальниками, скооперованими підприємствами, споживачами. Щоб уявити собі, в якому напрямку треба діяти для переходу до підприємницького стилю поведінки, порівняємо характеристики діяльності підприємств підприємницького і прирістного типів (табл. 1.4).

Визначальною особливістю підприємств підприємницького типу є здатність змінювати навколишнє середовище (наприклад, підбирати потрібних постачальників сировини і технологічного устаткування або змінювати характер взаємодії з ними), створювати нові робочі місця, реагувати на різні способи поведінки як всередині, так і за межами підприємства (наприклад, зміна поведінки споживача або конкурента на ринку сприймається як сигнал про необхідність конкурентної або інноваційної реакції; опір персоналу нововведенням переборюється зусиллями соціальної орієнтації нововведень і т.п.). Чим вище ступінь підприємницької поведінки підприємства, тим більше шансів на одержання прибутку і забезпечення вищих темпів розвитку.

1.4 Види та організаційні форми підприємств

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні; підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання.

Поняття державного унітарного підприємства

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

Державне комерційне підприємство

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 цього Кодексу, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Казенне підприємство

Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Комунальні унітарні підприємства

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Господарські товариства

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Господарські товариства є юридичними особами.

Товариство з повною відповідальністю

Всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов’язанням підприємства всім своїм майном.

Товариства з обмеженою відповідальністю

Має статутний фонд поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Командитні товариства

Командитним є товариство, яке поряд з членами повної відповідальності включає одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежена особистим вкладом в майно підприємства.

Акціонерні товариства

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Підприємства колективної власності

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Виробничий кооператив

Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Споживча кооперація. Підприємства споживчої кооперації.

Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.

Підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій

Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Приватні підприємства

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

Селянське (фермерське) господарство

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Орендне підприємство

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Підприємство з іноземними інвестиціями

Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Іноземне підприємство

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Добровільні об’єднання підприємств

Асоціація - найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу діяльність будь-якого з її учасників.

Концерн

Концерн - форма статутних об’єднань підприємств, фірм, що характеризується єдністю власності і контролю. Об’єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства споріднених галузей економіки (торгівля, наука, банки).

Після створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність, підпорядковуючись звичайно фінансовим структурам. Крім того бувають добровільні об’єднання, корпорації, консорціуми, картелі, синдикати, трести, холдінги, фінансові групи.

1.5 Об'єднання підприємств

Великомасштабному бізнесу властиві форми організації, в основі яких лежить об'єднання підприємств у сукупні структури. При об'єднанні підприємств досягається концентрація капіталу і виробництва в інтересах підвищення їхньої ефективності і повнішого задоволення суспільних потреб, що в остаточному підсумку підвищує їхню конкурентноздатність.

Об'єднання підприємств виникають у результаті різного типу злиттів і поглинань. При поглинанні одне підприємство купує інше (цілком або частково), і далі здійснюється контроль над ним, тобто воно зберігає домінуюче становище. При злитті підприємства, які мають загальний інтерес, поєднуються з метою створення нової компанії. Злиття бувають горизонтальними, вертикальними і конгломератними (Речмен, 1995).

Горизонтальні злиття − об'єднання підприємств, які є конкурентами в одній і тій же галузі. Мета горизонтальних злиттів полягає в одержанні вигоди від економії, обумовленої масштабами діяльності, та захисту від жорсткої конкуренції.

Вертикальні злиття − об'єднання підприємств, які діють в одній галузі, але в різних ланках технологічного ланцюга. Мета вертикальних злиттів полягає в одержанні надійного доступу до джерел ресурсів і ринків збуту. Ці злиття сприяють монопольним проявам і тому вимагають особливої уваги з боку держави.

Конгломератні злиття - об'єднання підприємств різної галузевої приналежності, не пов'язаних між собою технологічно, які здійснюються для збільшення масштабів і зменшення ризику завдяки диверсифікованості виробництва. Метою цих злиттів є прискорення росту підприємства і диверсифікованість ризику. Теоретично, якщо в одному з видів виробництва спостерігається спад, в іншому може початися підйом, що дозволить компанії в цілому утримати рівновагу на ринку.

У результаті, в залежності від особливостей організації, управління і контролю, формуються різні форми об'єднань.

Корпорація - це акціонерне товариство, що поєднує діяльність декількох фірм для досягнення їхніх загальних цілей. Як юридична особа, корпорація несе відповідальність по боргах і податках за усі підприємства, які входять до її складу, і виступає як самостійний суб'єкт підприємницької діяльності.

Трест - форма об'єднання підприємств однієї або декількох галузей, при якій підприємства, які входять до складу об’єднання, втрачають господарську і виробничу самостійність, а управління здійснюється централізовано.

Концерн - багатогалузевий комплекс підприємств, в якому структурні одиниці зберігають свою виробничу і господарську самостійність, але підпорядковуються єдиному керівництву шляхом контролю.

Консорціум - форма тимчасового об'єднання підприємств з метою вирішення конкретних завдань і проблем, здійснення великих інвестиційних, науково-технічних, соціальних, екологічних проектів. Підприємства, які входять у консорціум, зберігають повну самостійність, підпорядковуючись загальному керівництву лише в частині діяльності, що стосується цілей консорціуму.

Фінансово-промислова група - це комплекс різногалузевих виробничих підприємств (промислових, транспортних, будівельних, наукових) і фінансових інститутів (банки, страхові компанії, інвестиційні фонди), об'єднаних спільністю економічних і фінансових інтересів та які здійснюють скоординовану господарську й інвестиційну діяльність з метою збереження домінуючих позицій на ринку.

Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі з метою збуту продукції. Ці об'єднання сприяють усуненню зайвої конкуренції між підприємствами.

Об'єднання підприємств сприяють зростанню ефективності виробництва і поліпшенню умов функціонування ринків. Удосконалюючи господарські зв'язки та підвищуючи можливості впровадження науково-технічних досягнень, об'єднання підприємств сприяють зниженню витрат виробництва і зростанню прибутку. Підвищення ефективності виробництва в рамках окремих об'єднань призводить до зростання ефективності галузі, а потім - і всієї економіки. Вивчаючи споживчий попит і розширюючи асортимент продукції, вони розширюють обмеження попиту і сприяють прояву нових видів конкуренції. Однак, у нових виробничих формувань є не тільки позитивні сторони.

При створенні великих об'єднань підприємств, як правило, загострюється проблема монополізму, що вимагає встановлення особливого контролю за діяльністю цих об'єднань з боку держави. В Україні при створенні об'єднань виникає багато проблем, обумовлених недосконалістю законодавства: не встановлені чіткі межі економічної самостійності об'єднань; відносини об'єднань з державними і місцевими органами управління у багатьох випадках не мають чіткої правової регламентації; правові основи інформаційного обслуговування комплексів є недосконалими.

1.6 Структура управління підприємством

Структура підприємства - це його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів та систему зв’язків підпорядкування та взаємодії між ними. Розрізняють поняття: виробничої, загальної та організаційної структури.

В залежності від підрозділу, на базі якого формується структура розрізняють: цехову, безцехову, корпусну та комбіновану виробничу структуру.

Управління підприємством відображає сукупність взаємопов’язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування та досягнення цілей підприємства. Реалізація функцій здійснюється за допомогою системи методів управління.

В цільовій структурі основним виробничим підрозділом є цех, може мати і більш ступенів (директор, начальник цеху, майстер). Повноважним керівником є керівник цеха. При ньому діє апарат управління, структура і чисельність якого залежать від типа і масштабу виробництва, складності продукції.

Безцехова структура складається з виробничих дільниць підприємства, які очолює майстер. Вона має 2 або 3 ступені управління. За такою структурою майстри дільниць підлеглі, директора, а вся робота по управлінню виробництвом зосереджена в заводоуправлінні.

Корпусна структура - застосовується на дуже великих підприємствах, в складі яких виділяють корпуси, які поділяються на цехи та дільниці.

Комбінатська структура - використовується на підприємствах, які здійснюють багатостадійні процеси переробки сировини.

Загальна структура створює сукупність всіх виробничих невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Методи управління - способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому.

Розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні (адміністративно-правові) методи управління.

. Економічні методи управління:

формування системи оподаткування;

визначення амортизаційної політики;

визначення мінімального розміру заробітної плати.

2. Використання економічних категорій.

Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки людини

Організаційні методи реалізують мотиви примусового характеру.

Типи організаційних структур управління:

Лінійна - це така структура, між елементами якої існують лише одно канальні взаємодії. Підлеглий має лише одного керівника. Переваги такої структури: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, надійний контроль (а).

Функціональна структура - це поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Кожний підрозділ має декількох керівників, що забезпечує компетентне керівництво по кожному питанню. Проте можлива суперечність розпоряджень (б).

Лінійно-функціональна структура управління базується на розподілі повноважень за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Тобто управління здійснюється за лінійною схемою, а функціональні відділи допомагають керівникам вирішувати управлінські завдання. Така структура є найефективнішою для масового виробництва (в).

Дивізіональна організаційна структура управління - базується на поділі управлінських функцій, тобто кожний виробничий підрозділ має розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Недоліками цієї структури є збільшення апарату управління.

Матрична організаційна структура - поряд з лінійними керівниками підприємства утворюються ще й тимчасові ланки - проектні групи, які утворюються зі спеціалістів функціональних відділів. Вони тимчасово підпорядковуються керівнику проекту і після його завершення повертаються до своїх відділів. Застосовується на підприємствах, де використовують інновації.

1.7 Ринкове середовище підприємства

Ринок є проявленням економічних відносин між людьми, що виникають в результаті 4-х процесів: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Ринок - сфера товарного обігу і пов’язаних з ним сукупність товарно-грошових відносин.

Функції ринку:

Зв’язок між виробництвом і споживанням;

Регулятивно-контролююча (що, скільки і коли, для кого виробляється);

Стимулююча.

Структура ринку:

Ринок споживачів;

Ринок виробників;

Ринок проміжних продавців ( посередників);

Ринок державних і громадських установ;

Міжнародний ринок.

Принципи поведінки господарюючих суб’єктів:

Принцип соціального процесу;

Принцип свободи підприємництва:

а) ініціатива самостійної діяльності;

б) самостійність вибору напрямків діяльності;

в) суверенітет у прийняті будь-яких рішень;

г) право розподілу майном і прибутком.

.8 Підприємство і держава

Підприємство і держава: гарантії прав, умови і контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. Здійснюючи господарську та іншу діяльність, підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), завдані підприємству з вини державних органів або їхніх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові економічні й правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольного законодавства; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств, надаючи пільги за оподаткування та державного кредитування, створюючи фонди сприяння розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України. Якщо вимоги цих органів виходять за межі їхніх повноважень, підприємство має право не виконувати таких вимог.

У разі порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи, відшкодовує завдані збитки). Проте сплата штрафів і відшкодувань не звільняє підприємство без згоди споживача від виконання договірних зобов’язань щодо поставок продукції, здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі й у відповідні строки.

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА

.1 Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів підприємства

Основний капітал формує ту частину активів підприємства, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносячи свою вартість на вартість готової продукції. Основні активи становлять виробничу основу підприємств (будівлі, споруди, машини, устаткування ін.) - звідси їх назва.

Конкретними формами основного капіталу (необоротних активів) на підприємстві є основні засоби, нематеріальні активи, фінансові інвестиції (рис. 2.1).

Основні засоби (відповідно до офіційного визначення) - це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний термін корисного використання яких більше від одного року (або операційного циклу, якщо він довший за один рік).

Ключовими компонентами основного капіталу взагалі й основних засобів зокрема є основні фонди, що становлять матеріальну основу виробництва. Зокрема, у складі основних засобів, крім «капітальних витрат на поліпшення земель», всі інші елементи належать до категорії «основних фондів».

Рисунок 2.1 - Склад основного капіталу (необоротних активів)

2.2 Класифікація, структура, облік та оцінка основних фондів

Основні фонди - це частина засобів виробництва, що зберігають свою речову форму, беруть участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами у міру спрацювання.

Відповідно до укрупненої класифікації основних фондів підлягають розподілу за такими групами (згідно закону України про оподаткування прибутку підприємств).

Деталізована:

Група № 1 Будівлі.

Група № 2 Споруди.

Група № 3 передавальні пристрої.

Група № 4 Силові машини та обладнання.

Група № 5 Робочі машини та обладнання.

Група № 6 вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої; лабораторне обладнання.

Група № 7 Обчислювальна техніка.

Група № 8 Інші машини та обладнання.

Група № 9 Транспортні засоби.

Група № 10 Інструменти.

Група № 11 Виробничий інвентар та прилади.

Група № 12 Господарський інвентар.

Будівлі - архітектурно-будівельні об’єкти, які створюють умови для нормального ходу виробництва, служать місцем для виконання адміністративних робіт і т.п. До вартості цих об’єктів включається одноразові витрати на опалення, водопровід, каналізацію та освітлення.

Споруди - це інженерно-будівельні об’єкти, що виконують функції технічного обслуговування виробництва і не зв’язані з виготовленням продукції (мости, естакади і т.д.).

Передавальні пристрої - це пристрої, які передають електричну, теплову і механічну енергію, а також рідкі та газоподібні речовини.

Силові машини та обладнання - це об’єкти, які виробляють чи перетворюють і розподіляють енергію (електрогенератор, двигуни внутрішнього згоряння, турбіни і т. д.).

Робочі машини і обладнання - це основні фонди, які безпосередньо беруть участь в технологічному процесі, вони призначені для прямого впливу на предмет праці і його переміщення в процесі створення продукції чи надання послуг виробничого характеру (верстати, преси молоти).

Вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої, лабораторне обладнання - це ті прилади та пристрої, які мають самостійне призначення, не є частиною іншого обладнання і забезпечені функцією регулювання виробничих процесів автоматизації, або з участю робітника, а також вимірювання і контроль цих процесів.

Обчислювальна техніка - електронно-обчислювальні та лічильно-розв’язувальні машини.

Інші машини та обладнання - основні фонди, що виконують спеціальні технічні курси, які не ввійшли до попередніх підгруп (селекторні установки).

Транспортні засоби - вантажні машини, крани і т.д.).

Виробничий інвентар та приладдя - це предмети, які служать для полегшення виконання робітниками своїх технологічних операцій, створення умов безпеки праці.

Господарський інвентар - предмети, які виконують функції обслуговування виробництва та забезпечення умов праці.

Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості називається структурою основних фондів. Структура основних виробничих фондів різних галузей і підприємств залежить від різних факторів: складності, конструктивно-технологічних характеристик продукції, типу виробництва, особливостей технологічних процесів і технічного рівня застосовуваних машин і устаткування, рівня концентрації виробництва, розміщення підприємств галузі на території країни тощо.

Залежно від ступеня безпосереднього впливу на предмети праці основні виробничі фонди поділяються на активні і пасивні. До активної частини основних виробничих фондів належать такі їх елементи (робочі машини та обладнання, інструменти), що безпосередньо діють на форму і властивості предметів праці, визначають продуктивність праці, обсяг випуску продукції. До пасивної частини основних фондів належать ті елементи (будівлі, споруди, передавальні пристрої), що створюють умови для нормальної роботи активних основних фондів. Через те що активні елементи основних фондів визначають виробничі можливості галузей, об'єднань і підприємств, а також їх продуктивність і ступінь технічної озброєності праці, перспективним напрямком є підвищення частки активної частини основних виробничих фондів, тобто машин, обладнання, інструментів.

Облік і оцінка засобів праці здійснюються в натуральній і вартісній (грошовій) формах.

Використовуються такі види вартісної оцінки основних виробничих фондів.

Оцінка за первісною (початковою, фактичною) вартістю, тобто за фактичними витратами, що зазнало підприємство у зв’язку із створенням основних виробничих фондів, їх доставкою і монтажем, у цінах того року, у якому ці витрати були зроблені. Цей вид оцінки використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань.

Оцінка за відновною вартістю, тобто за вартістю відтворення основних виробничих фондів у сучасних умовах. Необхідність оцінки за відновною вартістю викликана тим, що у зв'язку з науково-технічним прогресом або інфляційними факторами ті самі види засобів праці (верстати, печі тощо), виготовлені в різні роки, мають різну вартісну оцінку. Це вимагає періодичного переоцінювання основних фондів.

За базу для визначення відновної вартості, як правило, використовують ринкові ціни на ті чи інші елементи основних фондів.

Цей вид оцінки враховує вплив трьох основних груп факторів:

морального зношення основних фондів;

зміни масштабу діючої грошової одиниці (наприклад, внаслідок інфляції);

кон'юнктурного коливання цін на основні фонди (наприклад, внаслідок ажіотажного попиту або митної політики, яка застосовується державою).

Відновна вартість використовується в таких ситуаціях:

при купівлі/продажу раніше придбаних основних фондів;

при оцінці реальної вартості основних фондів, яка визначається під час інвентаризації; це може знадобитися при зміні форм власності, ліквідації підприємства або визначенні заставної вартості.

Оцінка за первісною або відновною вартістю з урахуванням зношення (за залишковою вартістю), тобто за існуючою вартістю, що ще не перенесена на готову продукцію.

Первісна (відновна) вартість основних виробничих фондів з урахуванням зношення визначається за формулою

, (2.1)

де Фперв(відн) - первісна або відновна вартість основних фондів, грн; На - норма амортизації на реновацію (повне відновлення), %; Т - термін використання основних фондів (до моменту визначення залишкової вартості), років.

Ліквідаційна вартість - вартість реалізації об'єкта після закінчення терміну його корисного використання (експлуатації). Вона визначається за формулою

Фл = Фр - Зл , (2.2)

де Фл - ліквідаційна вартість; Фр - ринкова ціна об'єкта; Зл - витрати, пов'язані з ліквідацією об'єкта.

2.3 Знос, амортизація та відтворення основних фондів

Основні виробничі фонди піддаються фізичному і моральному зношенню.

Фізичне спрацювання (зношення) - це втрата основними фондами їх споживчої вартості, тобто певних властивостей. Наприклад, зниження продуктивності, втрата частини функцій тощо.

Фізичне спрацювання відбувається як під час роботи основних фондів, так і при їх бездіяльності (наприклад, під впливом корозії). Ступінь фізичного зношення устаткування залежить від багатьох факторів: від конструкції і якості матеріалів, типу виробництва, специфіки технологічних процесів, кваліфікації робітників, часу фактичного використання і продуктивності устаткування тощо.

Моральне спрацювання (знос) основних фондів відображає зменшення їх вартості незалежно від фізичного зношення. Розрізняють моральний знос першого (I) і другого (II) роду.

Моральне зношування І роду відбувається тоді, коли основні фонди з аналогічними споживчими властивостями (продуктивністю, функціями, експлуатаційними характеристиками) появляються на ринку за більш низькою ціною. Моральне зношування першого роду викликається підвищенням продуктивності праці в галузях, які виготовляють основні фонди, зокрема, виробництво машин здійснюється з меншими витратами, і вони стають дешевшими.

Моральне зношування ІІ роду відбувається тоді, коли за тією самою ціною на ринку появляються основні фонди з більш високими споживчими властивостями. Моральне зношування другого роду зумовлене тим, що починається випуск більш ефективних машин і устаткування (вища продуктивність, більша кількість виконуваних функцій, менша енергоємність та ін.) за такою самою ціною. Внаслідок цього використання техніки, яка продається за старою ціною, стає невигідним. Її змушені переоцінювати, незважаючи на відносно непоганий фізичний стан. Іноді таку техніку змушені заміняти навіть раніше від фізичного спрацювання.

Грошова компенсація фізичного спрацювання основних фондів здійснюється шляхом амортизації.

Амортизація - це поступове перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію для накопичення коштів для повного їх відновлення (реновації).

Грошовим вираженням розміру амортизації є амортизаційні відрахування, що відповідають ступеню спрацювання основних фондів.

Амортизація здійснюється на основі річних норм амортизаційних відрахувань. Під нормою амортизаційних відрахувань розуміють частку вартості основних фондів, що має бути перенесена на готову продукцію протягом року. Норми амортизації встановлюються державою у відсотках від вартості основних фондів.

Після введення Національних стандартів бухобліку (01.01.2000р.) в Україні використовується дві різні системи обліку основного капіталу - бухгалтерська та податкова.

Бухгалтерська система призначена для реалізації внутрішньогосподарського розрахунку на підприємстві. Податкова система регламентує порядок відношень підприємства з державою з приводу уплати податків. Щодо обліку основних фондів податкова система фактично обумовлює верхню межу амортизаційних відрахувань, що може входити до собівартості підприємств, зменшуючи тим самим величину оподатковуваного прибутку.

Згідно з внесенням змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства» від 24 грудня 2002 року з 1 січня 2004 року норми амортизації встановлені для чотирьох груп основних фондів:

• група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти і передавальні пристрої, капітальні витрати на поліпшення земель;

• група 2 - транспортні засоби, включаючи вантажні і легкові машини, меблі, офісне обладнання, побутові електромеханічні прилади й інструменти;

• група 3 - інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1, 2 і 4, включаючи сільськогосподарські машини, худобу і насадження;

• група 4 - електро-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду (кварталу) в такому розмірі:

• 1-ша група - 2%;

• 2-га група - 10%;

• 3-тя група - 6%;

• 4-та група - 15%.

Балансова вартість основних фондів за кожний квартал, до якої застосовуються норми амортизації, визначається за формулою

, (2.3)

де Ба - балансова вартість груп на початок звітного періоду, грн; Ба-1 - балансова вартість груп на початок попереднього періоду, грн; Па-1 - сума витрат на придбання основних фондів, проведення капітального ремонту, реконструкцію й інші поліпшення основних фондів протягом попереднього періоду, грн; Ва-1 - сума виведених з експлуатації основних фондів протягом попереднього періоду, грн; Аа-1 - сума амортизаційних відрахувань за попередній період, грн.

У бухгалтерському обліку підприємство має право вибирати будь-який метод амортизації за умови, що норми амортизації не перевищують нормативно установлених.

У практиці господарювання різних країн використовуються такі методи амортизації:

• прямолінійний (рівномірний);

• дегресивний;

• прогресивний;

• виробничий;

• податковий.

Прямолінійна амортизація (амортизація рівними сумами за рік): витрати на придбання або виробництво об'єкта списуються рівномірно, виходячи з очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів. При цьому норма і сума амортизаційних відрахувань залишаються незмінними протягом періоду амортизації.

Дегресивна амортизація (амортизація зі зменшенням сум за рік): у перші роки використання об'єкта на витрати списуються більш вагомі суми, ніж у наступні роки. Розрізняють такі форми дегресивної амортизації: зменшення залишкової вартості (геометрично-дегресивний метод), арифметично-дегресивний (кумулятивний) метод, методи зменшуваного залишку, прискореного зменшення залишкової вартості й амортизація на основі ступеневих знижуваних ставок.

При геометрично-дегресивному методі амортизація розраховується за допомогою застосування твердої відсоткової ставки амортизації до останньої залишкової вартості об'єкта (амортизація на основі залишкової вартості). У даному випадку амортизаційні відрахування поступово зменшуються, повне списання вартості основних фондів не відбувається ніколи. Відрахування завжди менші від залишкової вартості (навіть вартості металобрухту).

Згідно з арифметично-дегресивним (кумулятивним) методом річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, і кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується як відношення кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів, до суми кількості років його корисного використання. Для цього методу характерно, що величина річних відрахувань зменшується, і до кінця терміну використання відбувається повне списання вартості.

Метод зменшуваного залишку полягає в тому, що застосовується тверда норма амортизації, а база розрахунку амортизації прив’язується до балансової вартості, однак балансовою вартістю вважається не повна первісна вартість на початок звітного періоду, а залишкова вартість. Зокрема, елементи даного методу використовуються сьогодні в Україні.

Відповідно до методу прискореного зменшення залишкової вартості річна норма амортизації розраховується виходячи з терміну корисного використання об'єкта і подвоюється. Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року і річної норми амортизації.

Прогресивна амортизація (амортизація в зростаючих сумах за рік): на початку використання об'єкта на витрати списується менша сума, ніж наприкінці терміну корисної служби. Нарахування амортизації здійснюється за аналогією до дегресивної амортизації, але зі зростанням регулярної суми амортизації.

Виробнича амортизація (амортизація залежно від виробітку і ступеня експлуатації об'єкта): на відміну від розглянутих методів амортизації, пов'язаних із фактором часу, при застосуванні даного методу для вихідної величини розраховується квота амортизації, що залежить від продуктивності. Списання на основі цього методу більш за все наближається до фактичного технічного зменшення вартості об'єкта. Застосування цього методу економічно виправдано у випадку значних коливань у виробітку, а також у випадку можливості визначення обсягу виробітку за рік.

Податковий метод - відповідно Закону Про прибуток з 1.01.2004. встановлені норми амортизації у відсотках до балансової вартості кожної групи ОФ в розмірі:

Нарахування амортизації на основні фонди групи № 1 проводиться до досягнення кожним об’єктом балансової вартості 100 неоподатковуваних мінімумів громадян (1700грн).

Нарахування амортизації на основні фонди групи № 2 і № 3, 4 проводиться до досягнення групою нульового значення балансової вартості (тобто балансова вартість =0).

.4 Показники використання основних фондів

Узагальнюючі показники використання основних фондів залежать від багатьох техніко-організаційних і економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. До них належать фондовіддача і фондомісткість.

Фондовіддача (випуск продукції на 1 грн основних фондів) по підприємству чи галузі визначається відношенням товарної, валової, реалізованої або чистої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів.

Величина, зворотна показнику фондовіддачі, називається фондомісткістю і характеризує собою величину основних виробничих фондів (за вартістю), яка припадає на кожну грошову одиницю продукції, що випускається.

Незважаючи на те, що фондовіддача і фондомісткість є зворотними величинами, вони мають різні сфери застосування. Наприклад, показники фондовіддачі необхідні для ретроспективного аналізу використання основних фондів і застосовуються винятково для внутрішньогосподарських аналітичних розрахунків на підприємстві.

Показники фондомісткості використовуються для перспективного (прогнозного) аналізу і прийняття рішень на майбутнє щодо ефективних напрямів інвестування. Зокрема, може бути визначено необхідний обсяг капітальних вкладень з метою випуску певного виду продукції.

Часткові показники характеризують рівень використання основних фондів залежно від окремих факторів, наприклад, часу, потужності (за одиницю часу), ступеня оновлення.

Коефіцієнт екстенсивного завантаження обладнання характеризує рівень використання його в часі і визначається за кожною групою однотипного устаткування за формулою

,(2.4)

де Тф.в - фактичний час, відпрацьований обладнанням, годин; Тд - час можливого використання обладнання (режимний, плановий фонд часу), годин.

Рівень використання машин та обладнання за продуктивністю, чи потужністю характеризується коефіцієнтом інтенсивного використання:

,(2.5)

де Qфакт - фактичний випуск продукції за одиницю часу; Qтехн - технічно обґрунтований випуск продукції за одиницю часу.

Даний коефіцієнт можна визначати, використовуючи показники потужності - фактичної та технічно обґрунтованої.

Інтегральний коефіцієнт використання машин та обладнання за потужністю і в часі Кінт визначають як добуток двох розглянутих вище коефіцієнтів Ке і Кі:

.(2.6)

Одним із важливих показників використання обладнання є коефіцієнт змінності. Його величина характеризує ступінь інтенсифікації виробництва. Фактичний коефіцієнт змінності роботи обладнання визначається співвідношенням кількості машинозмін, відпрацьованих обладнанням підприємства чи цеху за добу, до загальної кількості встановленого обладнання:

,(2.7)

де F1, F2, F3 - кількості фактично відпрацьованих машинозмін у I, II і III змінах; Wоб - загальна кількість машин та обладнання, які існують на підприємстві чи в цеху.

У складі показників основних фондів важливою ланкою є виробнича потужність, що характеризує здатність підприємства забезпечити максимально можливий випуск продукції за певний період (звичайно за рік, квартал, місяць) при повному використанні устаткування і виробничих площ на даному підприємстві.

Виробничу потужність можна оцінювати в натуральних (для спеціалізованих виробництв), умовних (якщо випускаються вироби різної номенклатури) показниках і у вартісному вимірі. Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, а потужність останніх оцінюється за потужністю провідних ділянок або груп обладнання.

.5 Нематеріальні активи

Нематеріальні активи - це складова частина ресурсного потенціалу підприємства, для якої характерно: можливість приносити прибуток протягом тривалого періоду часу, відсутність матеріальної основи, складність визначення майбутнього прибутку, його використання.

Під нематеріальними активами розуміють об'єкти промислової та інтелектуальної власності, а також інших аналогічних майнових прав, що визнаються об'єктом права власності конкретного підприємства (господарства).

Також нематеріальні активи можна визначити з точки зору теорії інформації як нові відомості, що дозволяють поліпшити виробничі процеси, зв'язані з перетворенням матеріальних ресурсів, енергії та самої інформації.

До найбільш розповсюджених нематеріальних активів відносять права на об'єкти промислової власності, авторські права, права користування землею й іншими природними ресурсами, програмне забезпечення обчислювальної техніки, гудвіл (тобто ціна фірми, репутація фірми, добре ім'я фірми), товарні знаки, знаки обслуговування та т.ін.

До нематеріальних (інформаційних) активів підприємства входять: промислова власність, інтелектуальна власність, інші нематеріальні ресурси (Покропивний, 2000).

Промислова власність обумовлює виключні права на використання нематеріальних активів промислового призначення. Вона включає: винаходи, промислові зразки, експериментальні моделі, що працюють, товарні знаки, гудвіл.

Винахід - вирішення технологічного чи техніко-економічного завдання, виконання якого пов'язане із застосуванням інноваційних підходів. Технічне рішення повинне відрізнятися оригінальністю підходів і базуватися на використанні НОУ-ХАУ .

НОУ-ХАУ - технічні знання і практичний досвід технічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого характеру, що становлять комерційну цінність, застосовні у виробництві і професійній практиці та не забезпечені патентним захистом.

Патент - документ, що видається державою приватній особі (фірмі) і забезпечує визнання за ним прав на виключне використання винаходу протягом установленого терміну. Патенти бувають деклараційні і звичайні. Деклараційний патент на винахід видається за умови місцевої новизни винаходу на період до 6 років. Звичайний патент видається за умови світової новизни винаходу на термін до 20 років.

Товарний знак - позначка, розміщена на товарі (на його упаковці) промисловими і торговими підприємствами для індивідуалізації товару і його виробника.

Ліцензія - дозвіл на використання іншою особою чи організацією винаходу, технології, технічних завдань і виробничого досвіду, секретів виробництва, торгової марки, комерційної та іншої інформації протягом визначеного терміну за обумовлену угодою винагороду; спеціальний дозвіл, виданий компетентними державними органами на здійснення окремих видів діяльності.

Гудвіл - нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства і його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт і послуг), нових технологій та ін.

Інтелектуальна власність - виключні права на використання в комерційних цілях продукції творчої діяльності (літературних, художніх, наукових творів, винаходів, промислових зразків, товарних знаків та ін.)

Підприємства мають право купувати нематеріальні активи, одержувати їх безкоштовно або створювати самі. Підставою для запису на прихід нематеріальних активів є документи, що ідентифікують ці активи. Вони повинні описувати сам об'єкт нематеріальних активів чи порядок їх використання, наприклад, опис рецептів, право користування землею, патент, свідоцтво, а також відображати його первісну вартість, термін корисного використання, норму зносу, підрозділ, у якому буде використовуватися об'єкт, підписи посадових осіб, що прийняли об'єкт, разом із додатком документів, у яких описується сам об'єкт нематеріальних активів чи порядок його використання. Крім цього, документ повинен підтверджувати ті чи інші майнові права підприємства.

Вартість нематеріальних активів оцінюється за сумою всіх фактичних витрат на придбання і приведення до стану готовності для використання. У випадку якщо нематеріальні активи вносяться учасником створеного підприємства, то вони оцінюються за світовими цінами.

Вартість нематеріальних активів відшкодовується шляхом включення у витрати діяльності (виробничої, комерційної) амортизаційних відрахувань. Для амортизації використовується лінійний метод. Величина амортизації нематеріальних активів повинна визначатися щомісячно за нормами, які розраховуються, виходячи з початкової вартості і терміну їх корисного використання (але не більше) або терміну діяльності підприємства.

ТЕМА 3. ОБОРОТНІ КОШТИ ПІДПРИЄМСТВА

.1 Оборотні засоби: загальна характеристика, склад і структура

Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого цілком переносять свою вартість на вартість готової продукції.

Оборотним капітал називається тому, що він перебуває в постійному обороті. Обігові засоби (кошти) проходять різні форми за схемою: гроші - товар - гроші. Зокрема, за один оборот (виробничий цикл) гроші вкладаються в придбання сировини, під час виробництва сировина трансформується в готову продукцію, після продажу продукції кошти знову повертаються на підприємство у формі грошей. Таким чином, за один оборот обігові кошти проходять три основні економічні сфери: постачання, виробництво і збут.

Оборотний капітал складається з двох частин - оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фонди циркулюють у сфері виробництва й у процесі виготовлення продукції цілком споживаються, отже, цілком переносять свою вартість на створений продукт.

Фонди обігу пов’язані з обслуговуванням процесу обігу товарів. Вони не беруть участі в утворенні вартості, а є її носіями.

Склад і класифікація оборотного капіталу подається на рис. 3.1.

) Виробничі запаси містять такі елементи:

• сировину й основні матеріали;

• куповані напівфабрикати;

• допоміжні матеріали;

• паливо;

• тару;

• малоцінний і швидкозношувальний інструмент, оснащення, господарський інвентар.

Рисунок 3.1 - Склад оборотного капіталу

) Незавершене виробництво утворює продукція, що підлягає подальшій обробці. У складі незавершеного виробництва виділяють напівфабрикати власного виробницва, тобто предмети праці, що цілком закінчені в одному цеху і підлягають подальшій обробці в інших цехах того самого підприємства.

) Витрати майбутніх періодів утворюють зазнані підприємством витрати на придбання необхідних для виробництва активів, які поки що не надійшли на підприємство. Прикладом є авансовані витрати підприємства на сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Після одержання підприємством цих елементів у натуральній формі величина відповідних оборотних фондів переходить із групи «витрати майбутніх періодів» у групу «виробничі запаси».

Фонди обігу становлять частину засобів підприємства, що перебувають у сфері обігу. До фондів обігу належать:

. Готова продукція на складах підприємства.

. Продукція, відвантажена покупцю, але неоплачена.

. Вільні грошові кошти підприємства, що значаться на розрахунковому рахунку підприємства; грошові кошти, які перебувають в незакінчених розрахунках, готівка.

За джерелами утворення обігові кошти підприємств поділяють на такі групи:

• власні і прирівняні до них;

• позичені (зокрема, у формі кредитів банків);

• залучені (зокрема, через акціонування).

Структура оборотного капіталу - це кількісне співвідношення окремих елементів у загальному обсязі обігових коштів, виражене у відсотках до підсумку.

3.2 Нормування оборотних засобів

За способом визначення потреб і планового регулювання оборотні кошти поділяють на нормовані і не нормовані.

Нормування ОК. - визначення планової потреби в ОК, необхідних для забезпечення ефективної роботи підприємства, через встановлення економічно-обґрунтованих нормативів.

До нормованих належать ті види оборотних коштів, потребу яких можна визначити в плановому порядку шляхом розрахунку відповідних норм і нормативів.

Норматив оборотних коштів - це мінімальний розмір обігових кошів в грошовому вираженні. необхідний для безперебійної та ефективної роботи підприємства. Визначають. як загальну так і часткову потребу в нормативних оборотних коштах по окремим елементам і групам.

Часткові нормативи по виробничим запасам (сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, інші тара, запасні частини, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, готова продукція).

Основні фактори, які впливають на розмір нормативів оборотних коштів:

тип виробництва і профіль підприємства (виробництво. номенклатура продукції);

умови постачання та збуту продукції;

умови та тривалість виробничого циклу;

періодичність витрачання предметів праці;

рівень цін на матеріальні ресурси.

Норма оборотних коштів - мінімальна величина запасів і-го елемента оборотних коштів, необхідна для забезпечення безперервного виробничого процесу.

Розраховується в днях забезпеченості (кг, м чи грн) на прийняту одиницю обліку на встановлену вартість виробленої продукції на одного працюючого.

При встановлені нормативу розрізняють 3 методи:

метод прямого рахунку - найбільш розповсюджений метод. Норматив оборотних коштів розраховується по кожному елементу ОК окремо, загальний норматив ОК по підприємству визначається як сума часткових нормативів.

аналітичний метод - призначений для перспективного планування. Норматив ОК встановлюється шляхом щорічного корегування діючих нормативів за врахування зайвих запасів.

коефіцієнтний метод - передбачає корегування нормативів ОК які були встановленні у базовому періоді в цілому за елементами на зміну обсягів виробництва та умов оборотності ОК.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах - визначається добутком оборотних коштів, виражених в днях запасу, на середньодобову витрату в грошовому вираженні.

Ноі=Noi•Рі; (3.1)

 (3.2)

 (3.3)

де Ноі - частковий норматив по і-му елементу оборотних коштів, грн;- норма оборотних коштів по і-му елементу. дні;

Рі - середньодобова витрата і-го елементу оборотних коштів, грн;

Соі - вартість і-го елемента оборотних коштів за календарний період, грн;

Тк - тривалість календарного періоду, в днях. (рік 360 днів, квартал - 90 днів.)

Норма оборотних коштів виражена в днях забезпеченості визначає кількість днів роботи підприємства, на яку необхідно створити запас по даному елементу оборотних коштів.

Величина Noi складається з часу на створення транспортного, підготовчого, поточного (складського) та страхового запасів матеріальних ресурсів:

= Noiтр+ Noiпід+ Noпотi+ Noiстрах (3.4)

Транспортний запас дорівнює часу находження матеріальних ресурсів в дорозі

=Тн.д.-Тд.о. (3.5)

де Тн.д. - час находження в дорозі.

Тд.о. - документооборот, час на оформлення вантажу.

Підготовчий час необхідний для приймання, розвантаження, сортування, та складування матеріальних цінностей.

Поточний (складський) характеризує інтервал часу між черговими поставками предметів праці (повністю підготовленими до запуску виробництва). Він значно більший ніж інші запаси і залежить від частоти і розміру поставок.

пот=0,5•Іпост (3.6)

де Іпост - інтервал поставки і-го елемента матеріалу.

Страховий запас створюється на випадок порушення планових строків і об’ємів поставок, одержання неякісних чи некомплектних матеріалів з метою попередження перебоїв у виробничому процесі:

страх= 0,5•Noi пот = 0,25•Іпост (3.7)

Технологічний запас враховується лише за тими видами сировини і матеріалу де необхідні, у відповідності до технології виробництва попередні підготовчі операції (сушіння, розігрів і т.д.).

Сезонний запас характерний для галузей підприємства, які знаходяться у важкодоступних районах:

max= Noi пот+Noi страх (3.8)сер= Noi пот+0,5•Noi страх (3.9)

Норматив оборотних коштів для виробничих запасів (тара, запасні частини, інструмент) визначають як добуток норми оборотних коштів в грошовому виразі на планову величину прийнятого показника.

-в грошовому виразі (3.10)

 (3.11)

де Noi - частковий норматив і-го елементу;- величина прийнята до розрахунку нормативу і-го показника;

Сн - початкова вартість обладнання для запчастин;

Чср - (матеріали і звишкозношувані елементи) чисельність промислового і виробничого персоналу.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві.

Ннв=Nонв•Ссер.в=Тц•Кнв•Ссер.в (3.12)

Де Ссер.в - середньодобові витрати;

Тц - тривалість виробничого циклу виготовлення продуції;

Кнв - коефіцієнт наростання витрат у виробництві, в частках одиниці;онв - норма оборотних коштів у незавершеному виробництві.

Тц=tр.ч.+ tзв.пр.+ tр.п. (3.13)

де tр.ч. - робочий час.зв.пр. - час звичайних процесів;р.п. - час регламентованих перерв.

 (рівномірне наростання) (3.14)

 (нерівномірне наростання) (3.15)

, грн. (3.16)

де Кнв - коефіцієнт наростання витрат при рівномірному наростанні.;

См - витрати на основні матеріали на початок процесу виробництва;

Сінші - інші елементи витрат (зарплата, паливо).

Коефіцієнт наростання витрат - відношення середньої собівартості незавершеного виробництва до виробничої собівартості готової продукції.

 (3.17)

де Свир - виробнича собівартість готової продукції;

Сі - витрати, що мають місце на і-му етапі;

Ті - тривалість і-го етапу виробничого циклу;- кількість етапів;

Ср - витрати, що здійснюються рівномірно протягом цього виробничого циклу.

Середньодобові витрати на виробництво

 (3.18)

де Ссер.в. - середньодобові витрати;т - кількість товара; (випуск готової продукції, що планується по виробничій собівартості)

Тк - календарний час (360) днів..

Витрати майбутніх періодів:

овмп=ВМПпр+ВМПпл.р-ВМПсобів (3.19)

де ВМПпр - сума коштів, вкладених у витрати майбутніх періодів на початок планового року;

ВМПпл.р - витрати, що проводяться у плановому році (передбачені кошторисом відповідно до програми розвитку);

ВМПсобів - витрати включені до собівартості продукції.

Норматив ОК у запасах готової продукції:

Н=Nогп•Свир (3.20)огп=Тсклад•С (3.21)

де Тсклад - час на складі;

Свир - середньодобові витрати на виробництво продукції по виробничій собівартості.

Норматив оборотних коштів:

Нок=Нвз+Ннв+Нвмп+Нгп Нгп- на базі норм у грошовому виразі. (3.22)

Нвз=Ноі+Н’оіН’оі - на базі норм запасу у днях (3.23)

Величина нормативів оборотних коштів у запасах готової продукції визначає час необхідний для:

накопичення готової продукції на складі підприємства;

підбор і комплектування виробів до розмірів партій;

упаковка і маркування продукції;

транспортування продукції зі складу підприємства до пункту відправки;

навантаження продукції у транспортні засоби;

оформлення платіжних документів на продукцію, яка реалізується.

К-Т…В…Т’-K’ (3.24)’>K’=K+DK (3.25)

3.3 Ефективність використання оборотних засобів

Найважливішими показниками ефективності використання обігових коштів є швидкість їхнього обороту (коефіцієнт оборотності) і тривалість одного обороту в днях.

Коефіцієнт оборотності обігових коштів показує кількість оборотів, що ці кошти здійснюють за плановий період. Даний коефіцієнт визначається за формулою

,(3.26)

де Р - обсяг реалізованої в плановому періоді продукції в діючих оптових цінах за рік (квартал), грн; Ооб.с.з - середній залишок обігових коштів, тобто грошове обчислення суми обігових коштів, що перебувають одночасно на підприємстві у всіх шести формах, грн.

Тривалість одного обороту обігових коштів (середній період оборотності) показує, протягом якого періоду (за скільки днів) обігові кошти здійснюють один оборот. Значення цього показника в днях може бути визначене:

,(3.27)

де Д - кількість днів у плановому періоді.

Формулу 3.27 можна подати в іншому вигляді:

.(3.28)

.(3.29)

Отримана формула наочно ілюструє відомий не тільки економістам принцип: «Час - гроші!». У нашому випадку права частина формули містить час, а ліва - гроші.

Ці показники можуть бути обчислені в цілому за всіма обіговими коштамиі за окремими їх елементами (так звана поелементна оборотність коштів).

Потреба в обігових коштах зв’язана прямою залежністю не тільки з обсягом виробництва (збуту), але й з тривалістю обороту. При скороченні періоду оборотності відбувається вивільнення обігових коштів з обігу, і, навпаки, збільшення періоду оборотності викликає потребу в додаткових коштах.

У випадках, коли відносне вивільнення обігових коштів, зумовлене прискоренням оборотності, перевищує додаткову потребу в коштах, необхідних для забезпечення збільшення обсягів виробництва, відбувається абсолютне вивільнення обігових коштів. Якщо ж додаткова потреба в обігових коштах, яка пов’язана з нарощуванням обсягу виробництва, більше тієї величини, що вивільняється за рахунок прискорення оборотності, можемо говорити тільки про відносне вивільнення обігових коштів. Воно визначає розмір зниження цієї додаткової потреби. Величина обігових коштів, що вивільнилися завдяки прискоренню оборотності, характеризує поліпшення використання оборотного капіталу

За своїм економічним змістом заходи для підвищення ефективності використання обігових коштів можна умовно диференціювати на дві групи: 1) ті, що пов’язані зі зміною чинників вартості; 2) ті, що зумовлені зміною чинників часу.

Перші спрямовані на безпосереднє зниження середнього залишку обігових коштів. Другі мають на меті скорочення тривалості перебування обігових коштів у різних фазах економічного процесу.

За стадіями циклу оборотності обігових коштів напрями підвищення ефективності їх використання можна виділити в три підгрупи, що представляють:

) передвиробничу стадію;

) виробничу стадію (незавершене виробництво);

) реалізаційну стадію.

Передвиробнича стадія. Величина виробничих запасів і відносний розмір обігових коштів на їх утворення можуть бути зменшені за рахунок удосконалення матеріально-технічного забезпечення:

• прискорення і здешевлення перевезень;

• поліпшення організації складського господарства на основі його механізації та автоматизації;

• застосування більш точного нормування витрат матеріалів;

• скорочення невиробничих втрат матеріалів;

• повторного використання відходів виробництва.

Виробнича стадія. Незавершене виробництво і сума вкладених у нього коштів при існуючому обсязі виробництва залежать від тривалості виробничого циклу. Тривалість виробничого циклу може бути скорочена внаслідок:

• упровадження потокових (зокрема, конвеєрних) методів обробки;

• зменшення тривалості міжопераційних періодів за рахунок ретельної підготовки виробництва, останнє передбачає зменшення перебоїв і забезпечення ритмічної роботи підприємств;

• застосування автоматичного устаткування, верстатів із числовим програмним керуванням, гнучких виробничих систем;

• підвищення змінності виробництва.

Реалізаційна стадія. Скорочення перебування готової продукції на складі залежить від багатьох факторів. Одні з них безпосередньо пов'язані з роботою підприємств, інші - з організацією збуту продукції. До перших належать якість і номенклатура продукції, обґрунтоване планування асортименту, партій продукції та періодів їх випуску; до других - організація збуту продукції, вибір системи розрахунків, термінів доставки продукції до споживачів.

Висока якість продукції, точне дотримання планового асортименту, ритмічність роботи підприємств значно скорочують час реалізації продукції. Прискорюють реалізацію продукції постійний зв'язок із замовниками, своєчасне повідомлення їх про відвантаження продукції, швидка обробка необхідних документів, своєчасне забезпечення транспортними засобами. Скорочення проміжних ланок в апараті збуту, своєчасна рознарядка, чітка робота транспорту також сприяють скороченню тривалості оборотних циклів.

Важливе місце серед заходів заощадження матеріальних ресурсів займають соціальні й економічні методи управління:

удосконалення нормування й обліку витрат матеріальних ресурсів, матеріального стимулювання, ціноутворення;

розвиток творчої ініціативи, методів морального заохочення економії тощо.

Значною мірою знайти відповіді на запитання становлення шляхів підвищення ефективності використання обігових коштів дає можливість логістика.

У випадку ефективного управління своїми і чужими обіговими коштами підприємство може забезпечити раціональну економічну діяльність, збалансовану за витратами і доходністю.

ТЕМА 4. ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

.1 Поняття трудових факторів

Праця нарівні з капіталом і природними ресурсами є найважливішим фактором виробництва.

У широкому розумінні праця(труд) - цілеспрямована діяльність людини щодо створення матеріальних і духовних благ. Праця передбачає єдність трьох моментів:

) самої цілеспрямованої діяльності людей (це і є власне праця у вузькому розумінні);

) предметів праці;

) засобів праці.

У вузькому розумінні під працею, або трудовою діяльністю, слід вважати розумові і фізичні витрати, здійснювані людьми в процесі виробництва.

Компоненти виробничої системи, що характеризують джерела праці, одержали назву трудових факторів.

Трудові фактори - це люди і притаманні їм властивості виконувати фізичну й інтелектуальну роботу, які є елементами виробничої системи.

Формування трудових факторів пов'язано з трьома ключовими категоріями:

• трудовими ресурсами;

• робочою силою;

• трудовим потенціалом.

Трудові ресурси - це економічно активне, працездатне населення, тобто частина населення країни (регіону), що має необхідний фізичний розвиток, розумові здібності і знання (освіту) для роботи у виробничій сфері.

За законодавством України до трудових ресурсів відносять:

) населення в працездатному віці: чоловіки 16-59 років і жінки 16-54 років, за виключенням непрацюючих інвалідів війни і праці I та II груп і непрацюючих осіб працездатного віку, що одержують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років; жінки 45-54 років);

) населення, старше та молодше від працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві.

Робоча сила - здатність людини до праці, тобто сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини, необхідних для здійснення трудових процесів.

Трудовий потенціал - наявні або очікувані кількісні та якісні трудові фактори, якими володіє суспільство (національна економіка, регіон). Кількісно трудовий потенціал вимірюється числом економічно активного, працездатного населення (кількістю трудових ресурсів). Якісно трудовий потенціал визначається професійно-освітнім рівнем трудових ресурсів чи іншими характеристиками, що дають змогу оцінити їх здатність до виконання роботи (виробництва певної кількості матеріальних і духовних благ).

.2 Класифікація і характеристика персоналу підприємств

На будь-якому підприємстві ключовим є людський фактор - люди, які на ньому працюють. Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства використовують терміни: кадри, персонал, трудовий колектив.

Під кадрами розуміють основний (штатний) склад працівників підприємств, установ та організацій у різних галузях народного господарства.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та яслі, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (за визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.

Трудові фактори характеризуються кількісно і якісно.

Кількісною характеристикою трудових факторів є ступінь забезпеченості виробництва працівниками тієї чи іншої категорії. Цю характеристику визначають такі показники:

загальна кількість населення;

співвідношення працюючих і непрацюючих;

тривалість робочого часу;

наявність на ринку праці працівників необхідної категорії.

Якісними характеристиками є:

професія;

спеціальність;

кваліфікація;

досвід;

рівень освіти і виховання.

Професія характеризує певний вид роботи в одній із галузей виробництва, що вимагає відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок, необхідних для її виконання. У самій професії розрізняють спеціальності, що вимагають додаткових знань і навичок для виконання роботи на певній ділянці даної галузі виробництва. Наприклад, професія слюсаря поділяється на спеціальності: слюсар-складальник, слюсар-інструментальник і т.ін.

Кваліфікація - це сукупність знань та умінь виконувати роботи відповідного ступеня складності на окремих ділянках виробництва. Обов'язковим і найбільш суттєвим елементом кваліфікації є загальноосвітня і загально-технічна підготовка працівника нарівні з одержанням виробничих навичок з певної спеціальності. Чим вище технологічний рівень виробництва, складніше система машин і технологічних процесів, тим більш значні вимоги до кваліфікації робітника. Він має не тільки володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але й знати конструкцію машини, властивості використаних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва - технологію, економіку й організацію виробництва галузі, у якій він працює. У діяльності робітника високої кваліфікації зростає частка розумової праці, його функції наближаються до функцій інженерно-технічних працівників.

Згідно з діючим в Україні з 1995 року Класифікатором професій весь персонал працюючих у нашій країні поділяється на дев'ять груп (поділів професій):

. Законодавці, вищі державні службовці, керівники

Крім представників, що визначають державну і регіональну політику, даний поділ професій враховує керівників об'єднань, підприємств, установ, організацій і їхніх підрозділів (керівники функціональних підрозділів, цехів, дільниць).

. Професіонали

Цей поділ враховує професії, що передбачають високий рівень знань в галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних і гуманітарних наук. До них належать наукові співробітники, інженери, конструктори, технологи, архітектори тощо, а також професіонали високого рівня (як правило, ті, які мають наукові ступені і звання або значний досвід роботи).

Згідно з Постановою КМ України (Постанова, 2001) професіонали відповідно до їх кваліфікації поділяються на 4 категорії: вищу, першу, другу і професіонал даної галузі знань (наприклад, фізик, астроном, архітектор, конструктор, економіст тощо). Однак у деяких галузях можуть використовуватися й інші види кваліфікаційних категорій. Зокрема, у науковій сфері використовується такий розподіл: головний науковий співробітник, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник і молодший науковий співробітник (Наказ, 2001).

. Фахівці

Даний поділ враховує професії, що передбачають знання в одній чи декількох сферах природничих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні знання полягають у використанні методів відповідних наук. Професії даної категорії відповідають рівню молодшого фахівця, бакалавра, фахівця.

Фахівці поділяються на такі кваліфікаційні категорії: першу, другу, третю, без категорії.

. Технічні службовці

Даний поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження та відтворення інформації, а також виконання розрахунків. Ці професії вимагають повного рівня загальної і/чи професійної середньої освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

Технічні службовці можуть одержувати такі категорії: першу, другу, третю, без категорії.

. Робочі сфери торгівлі і побутових послуг

Професійні знання охоплюють забезпечення послуг, пов'язаних з перевезеннями, харчуванням, побутовим обслуговуванням, торгівлею, охороною, ін.

Значна частина професій вимагає загальної середньої і/чи професійної освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

. Кваліфіковані робітники сільського і лісового господарств, риборозведення і рибальства

Професії даного поділу вимагають знань і навичок виконання функцій у відповідних секторах економіки. Необхідний рівень освіти - повна середня освіта і/чи професійна освіта або середня освіта і професійна підготовка на виробництві.

. Кваліфіковані робітники з інструментом

Цей поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для вибору способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій виробничого процесу, характеристик і призначення готової продукції.

Необхідний освітній рівень - середня і/чи професійна освіта і професійна підготовка на виробництві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого фахівця).

Робітники за тарифними розрядами поділяються на такі кваліфікаційні групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники - 5-й і 6-й розряди, кваліфіковані - 3-й і 4-й розряди, низькокваліфіковані - 1-й і 2-й розряди, некваліфіковані робітники, що не мають розрядів.

. Оператори і складальники устаткування і машин

Поділ враховує професії, що передбачають знання, необхідні для експлуатації і нагляду за роботою устаткування і машин, у тому числі високоавтоматизованого, а також для їх складання.

Необхідний освітній рівень - середня освіта плюс професійна освіта чи професійна підготовка на підприємстві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого фахівця).

Кваліфікаційна диференціація в даному випадку аналогічна попередній групі.

. Найпростіші професії

Даний поділ враховує професії, що вимагають знання для виконання завдань з використанням простих інструментів, у деяких випадках зі значними фізичними зусиллями. Зазначені завдання пов'язані з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, очищенням, пранням, виконанням низько-кваліфікованих робіт у різних галузях економіки.

Необхідний рівень освіти - незакінчена середня освіта і мінімальна професійна підготовка на виробництві або інструктаж.

.3 Підготовка і перепідготовка кадрів

Основні принципи здійснення підготовки кадрів визначені Законом України «Про освіту».

Спеціалізована підготовка кваліфікованих робітників здійснюється в професійно-технічних училищах (школах). Випускникам таких училищ надається кваліфікація «кваліфікований робітник» з отриманням професії відповідного розряду (категорії). Інший напрямок підготовки робітників пов'язаний із навчанням безпосередньо на виробництві. Займаються цим спеціальні підрозділи (на великих підприємствах) і кваліфіковані робітники-наставники. На період виробничого навчання особа, яка навчається, зараховується учнем (з одержанням заробітної плати).

Кадри більш високої кваліфікації готуються в єдиній системі вищих навчальних закладів (ВНЗ). Вона була створена на основі мережі середніх спеціальних і вищих закладів, що існувала в Радянському Союзі. Існуюча сьогодні єдина система навчальних закладів охоплює технікуми (училища), коледжі, інститути, академії, університети. Кожен з них має свій статут і відповідний (один із чотирьох) рівень акредитації: I рівень - технікуми, училища - дають кваліфікацію молодшого фахівця; II рівень - коледжі - видають диплом бакалавра; III і IV рівні - інститути, консерваторії, академії, університети - у залежності від акредитації дають кваліфікацію фахівця (спеціаліста) або відповідно магістра.

Швидкий процес відновлення знань, істотна зміна технічних, інформаційних і організаційних умов сучасного виробництва обумовлюють необхідність підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Підвищення кваліфікації кадрів - процес поглиблення теоретичних знань, удосконалення умінь і практичних навичок у межах професій та спеціальностей або розширення кваліфікаційного профілю працівників через набуття інших навичок і суміжних професій (Економічна, 2001). Підвищення кваліфікації передбачає, зокрема, ознайомлення з новітніми досягненнями науки і техніки, оволодіння економічними знаннями, що відповідають вимогам часу і прогресивних форм і методів організації праці; ознайомлення з передовим вітчизняним і закордонним досвідом.

Підвищення кваліфікації кадрів звичайно відбувається за трьома основними напрямками:

• індивідуально, методом самонавчання;

• на спеціальних курсах (у навчальних закладах або при підприємствах);

• методом стажування на провідному підприємстві (у деяких випадках стажування може передбачати і роботу на конкретному робочому місці).

Перепідготовка кадрів - комплекс навчальних і тренінгових заходів, що передбачають зміну професії (спеціальності) або галузевої сфери його діяльності.

Перепідготовка кадрів стає особливо актуальною в період структурних змін в економіці, коли згортаються одні галузі чи сектори економіки і починають швидко розвиватися інші.

Основними інститутами підвищення кваліфікації робітників є: школи з вивчення передового досвіду безпосередньо в цехах, на робочих місцях; школи чи курси з оволодіння суміжними професіями або спеціальностями; курси цільового призначення, що використовуються для перепідготовки робітників з приводу освоєння нового устаткування, переходом на випуск іншої продукції, зміною технології виробництва; курси, на яких робітники одержують мінімум теоретичних знань, необхідних для роботи за тою чи іншою спеціальністю.

Велике значення має перепідготовка фахівців і службовців. Діючою системою підвищення кваліфікації передбачається, що фахівці і службовці проходять перепідготовку регулярно, через кожні 3-5 років. Тривалість перепідготовки складає, звичайно, кілька місяців і диференціюється за категоріями працівників.

Значне місце в цій роботі мають заходи, спрямовані на перетворення періодичного підвищення кваліфікації в єдину державну систему перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Ця система має три основні форми:

) поточне підвищення кваліфікації всіх працівників за місцем їх роботи на підприємствах і в організаціях;

) періодичну перепідготовку фахівців (не менше ніж один раз на п'ять років) переважно з відривом від виробництва в спеціальних навчальних закладах на термін до трьох місяців;

) перепідготовку фахівців і керівників згідно з виробничою необхідністю.

Постійне поповнення і відновлення знань є необхідною передумовою високої кваліфікації і компетентності кадрів і має першорядне значення для прискорення соціального й економічного розвитку країни.

Усі зміни, що відбуваються у виробництві і споживанні продукції, здійснюють безпосередній вплив на систему підготовки кадрів. Вона повинна бути адекватною існуючим потребам в економіці.

Можна виділити три основні напрямки трансформації освітньої сфери при підготовці фахівців, яка має відбутися у XXI столітті:

підготовка до життя у мінливому світі;

підготовка до життя в інформаційній економіці;

підготовка до життя в глобальному середовищі (у світі з системою глобальних зв’язків).

Перший напрямок пов'язаний з високими темпами соціально-економічних трансформацій. За минуле століття періоди докорінних змін базових технологій і вироблюваної продукції скоротилися з кількох десятиріч до 1-2 років. Це обумовлює зміни базової освітньої парадигми, а саме: необхідно перейти від навчання знанням і навичкам до навчання здібностям навчатися і самоудосконалюватися.

Збільшення технологічних можливостей виробничих систем формувати різноманіття виробів зі стандартного набору вихідних матеріалів відкриває принципово нові можливості підвищення індивідуальних можливостей окремих виробничих систем і виконавців. Це диктує нові завдання системі освіти, що пов'язані з переходом від навчання стандартним знанням і навичкам до розвитку індивідуального потенціалу працюючих.

Інформатизація економіки також висуває нові вимоги до системи підготовки кадрів. Серед основних з них можна назвати: забезпечення переходу від навичок використання матеріальних засобів виробництва до навичок використання інформаційних засобів виробництва; навчання навичкам споживання інформаційних товарів; навчання основам інформаційної екології.

І, нарешті, глобалізація економіки обумовлює необхідність освоєння працюючими навичок використання міжнародних комунікаційних засобів, знання міжнародних стандартів і правил, іноземних мов і уміння використовувати переваги міжнародного віртуального простору.

.4 Розрахунки чисельності працюючих

Визначення оптимальної чисельності персоналу є найважливішим елементом управління трудовими ресурсами. Кількість працюючих та їх якісний склад впливають на результати усіх видів діяльності підприємства і визначають продуктивність праці.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства (обсягів виробництва, типу, форм власності, ритмічності тощо), а також від зовнішніх факторів (ринкової кон'юнктури, регіональних особливостей, рівня економічного розвитку країни).

В економічній практиці існує значна кількість методів визначення чисельності працюючих, але найбільш поширеними з них є методи розрахунку чисельності:

за трудомісткістю робіт;

за нормами виробітку;

за кількістю робочих місць з урахуванням норм їх обслуговування і контролю.

Якщо відома повна трудомісткість робіт, то планова чисельність працюючих визначається так:

 (4.1)

де tпов - повна трудомісткість виробничої програми планового періоду; Tр - розрахунковий ефективний фонд часу одного працюючого; Kв.н - коефіцієнт виконання норм.

За умов існування на підприємстві системи нормування виробітку, чисельність працюючих можна визначити за такою залежністю:

 (4.2)

де ti - планова трудомісткість одиниці продукції в нормо-годинах; mi - кількість одиниць продукції i-го виду; n - кількість видів виробленої продукції.

Для визначення чисельності працівників, зайнятих обслуговуванням виробництва (управлінський апарат), розрахунок ведеться на основі норм обслуговування робочих місць:

(4.3)

де mo - кількість об'єктів (робочих місць), що обслуговуються; Пзм - кількість робочих змін на добу; Ноб - нормативна кількість об'єктів, що обслуговується одним працюючим; Кр - коефіцієнт переводу явочної чисельності працюючих в облікову:

 (4.4)

де f - плановий відсоток невиходів на роботу.

Розрахунок чисельності допоміжного персоналу частіше за все роблять за формулою:

 (4.5)

де Прм - кількість робочих місць.

На даний час на великих підприємствах, що охоплюють різні сфери діяльності, укрупнений розрахунок планової чисельності персоналу ведеться методами кореляційно-регресійного аналізу.

Чисельність управлінського персоналу визначається на основі типових окладних та штатно-окладних розкладів і моделей організаційних структур управління. Чисельність працюючих може бути визначена не тільки за кожною окремою функцією управління, але і за окремими видами робіт (облікові, проектні, обчислювальні), а також за посадами (конструктори, технологи, економісти).

Розрахунок кількості працюючих необхідний не тільки для планування роботи і фонду заробітної плати, але також для зіставлення з існуючими трудовими ресурсами і визначення необхідності в кадрах.

.5 Продуктивність праці і резерви її підвищення

Інтегральним показником якості робочої сили є продуктивність праці.

Під продуктивністю праці слід розуміти витрати праці на виробництво одиниці продукції.

Для характеристики рівня продуктивності праці можна використовувати:

прямий показник (прямий метод), що характеризує випуск продукції за одиницю робочого часу (виробіток продукції);

зворотний показник (зворотний метод), що оцінює витрати робочого часу на одиницю виробленої продукції або виконаної роботи (трудомісткість продукції).

Прямий показник визначається за формулою

, (4.6)

де П - показник виробітку продукції; В - обсяг виготовленої продукції; Т - кількість робочого часу, витраченого на виробництво даної продукції.

Варто зазначити, що показник обсягу виготовленої продукції можна визначити за такими чинниками:

обсягом валової продукції (включає готову і незавершену продукцію);

величиною чистої продукції (національного доходу - для оцінки продуктивності суспільної праці на рівні держави);

обсягом товарної (готової) продукції;

обсягом реалізованої (проданої) продукції.

При цьому сам показник може бути виражений як в натуральних оцінках (шт., м3 і т.ін.), так і у вартісному вимірі.

Продуктивність праці є одним із ключових показників оцінки ефективності економіки. Тому збільшення продуктивності праці, безумовно, буде забезпечувати стійке економічне зростання: тенденції зміни продуктивності праці за останні роки.

Зворотний метод дає можливість оцінити трудомісткість продукції (Нпр), тобто величину, обернену виробітку:

 (4.7)

Під трудомісткістю слід розуміти витрати живої праці на виробництво одиниці продукції, або виконання одиниці роботи. На практиці розрізняють наступні види трудомісткості:

граничну - що встановлюється замовником при проектуванні виробів гранично припустимі витрати праці на виробництво цих виробів;

проектну - необхідні витрати праці на виробництво проектованих виробів;

планову - на визначений період плановані витрати праці на виготовлення продукції;

фактичну - фактичні витрати праці.

Величину трудових витрат при визначенні продуктивності праці звичайно вимірюють кількістю: людино-годин, людино-днів, людино-місяців і т.ін., витрачених на виготовлення даної продукції.

Резерви, тобто невикористані можливості зростання продуктивності праці, визначаються протягом кожного періоду часу за можливим використанням на конкретному підприємстві чи в галузі досягнень науки і техніки, організації суспільного виробництва, соціального розвитку. У залежності від особливостей виявлення і використання резерви можна поділити на дві групи:

резерви зниження трудомісткості, тобто можливості скорочення витрат праці (фонду часу) робітників, ІТП та інших категорій працівників на одиницю виробленої продукції за рахунок механізації, автоматизації виробничих процесів, удосконалення організації виробництва і праці;

резерви якісного поліпшення використання одиниці робочого часу за рахунок ліквідації всіляких його втрат, усунення непродуктивних витрат праці (зокрема, пов'язаних з браком, відхиленнями від діючої технології і т.ін.), поліпшення умов праці на робочих місцях.

Для виявлення резервів і розроблення конкретних заходів з їх використання необхідно визначити відповідні фактори, тобто рушійні сили чи об'єктивні умови, що визначають можливості підвищення продуктивності праці. Усі ці фактори можна поділити на чотири основні групи: матеріально-технічні, організаційні, економічні і соціальні.

Матеріально-технічні фактори пов'язані з науково-технічним прогресом, що забезпечує підвищення ефективності техніки, удосконалення технології, підвищення якості матеріалів.

Важливу роль у забезпеченні зростання продуктивності праці відіграють організаційні фактори. Вони пов'язані з підвищенням рівня концентрації, спеціалізації і кооперування, раціональним розміщенням підприємств, забезпеченням ефективної організації виробничих процесів, праці і заробітної плати. Особливе місце серед організаційних факторів зростання продуктивності праці займають питання удосконалення управління народним господарством.

Економічні фактори зростання продуктивності праці пов'язані з впровадженням у виробництво економічних методів управління. Вони базуються на використанні принципів матеріальної зацікавленості і відповідальності, на впровадженні повного господарського розрахунку, на удосконалюванні ціноутворення, фінансово-кредитного механізму.

Великий вплив на підвищення продуктивності праці мають соціальні фактори. Вони пов'язані з умовами життя та діяльності людей у виробництві й інших сферах суспільного життя.

Усі чотири групи факторів зростання продуктивності праці діють не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку, доповнюючи один одного. Однак треба зазначити, що реалізація організаційно-економічних і соціальних факторів потребує, звичайно, значно менших капітальних вкладень, ніж забезпечення інших двох груп факторів. При цьому вони можуть справити великий вплив на підвищення ефективності виробництва і забезпечити найбільш швидку віддачу, а отже, повинні використовуватися в першу чергу.

ТЕМА 5. ОПЛАТА ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВІ

.1 Сутність оплати праці, її склад і структура

Оплата праці (заробітна плата) - грошовий вираз вартості та ціни робочої сили.

Заробітна плата залежить від:

Виду підприємства.

Особистого вкладу.

Від кінцевих результатів роботи.

Регулюється податками.

Основні види заробітної плати (заробітна плата):

номінальна;

реальна.

Номінальна заробітна плата - сума грошей за працю.

Реальна заробітна плата - кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму.

Оплата праці складається з основної і додаткової заробітної плати, де основної - 70 %, додаткової - 30 %.

Основна заробітна плата визначається тарифною ставкою, посадовим окладом, відрядними розцінками, а також доплатами за розмірами законодавства.

Додаткова заробітна плата визначається кінцевими результатами діяльності підприємства, у формі премій і заохочувальних виплат, доплати у розмірі, що перевищують нормативи, встановлені чинним законодавством.

Основні функції заробітної плати:

. Відтворювальна: заробітна плата забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації.

. Стимулююча.

. Регулююча - диференціація рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань.

. Соціальна - забезпечення однакової зарплати за однакову роботу.

Ріст заробітної плати буває абсолютним і відносним.

Основні елементи:

тариф на кваліфікаційні довідники;

кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців;

тарифні ставки;

тарифні сітки;

схема посадових окладів, або єдина тарифна сітка;

) ЄТДК - єдиний тарифний кваліфікаційний довідник робіт, професій, робітників;

) нормативні документи з загально галузевими характерами (вимоги до знань, стажу);

) співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації (перелік тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів);

) встановленні державою заробітні плати згідно з мінімальним розміром;

Надбавки та доплати до заробітної плати:

самостійні елементи заробітної плати;

доплати які не мають обмежень, що до сфер трудової діяльності за роботу у понаднормовий час;

особам які не досягли 18 років і мають скорочену тривалість робочого часу;

робітникам які виконують роботи за нижчим від наданих ним тарифних розрядів;

за час простоїв та в разі виконання норм виробітку не з вини працівника;

Доплата в певних сферах:

стимулюючий і компенсуючий характер (за суміщення професій, за розширення зони обслуговування, бригадирам, які не звільнені від основної роботи, за обслуговування обчислювальної техніки );

за умови праці, що відхилюються від нормальних;

з особливим характером, виконуваних робіт (сезонність, віддаленість) - водії, з ненормованим робочим днем, робота у понаднормовану тривалість дня, у декілька змін.

Надбавки до заробітної плати:

за висоту професійної майстерності робітників;

високі досягнення робітників у праці;

за вислугу років;

за виконання особливо-важливої роботи (певний термін);

знання і використання іноземної мови;

Договір сторін з питань оплати праці та соціальних гарантій - тарифна угода.

Мінімальна заробітна плата - встановлений державою розмір заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата залежить:

від рівня економічного розвитку;

продуктивності праці;

від вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

.2 Форми та системи оплати праці

На підприємстві частіше застосовують дві форми оплати праці:

погодинна;

відрядна (сдельная).

Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації робітника.

Погодинну форму оплати праці ділять:

Умови використання:

На дільницях і робочих місцях де забезпечення високої якості продукції є головним показником роботи;

При виконанні робіт по обслуговувані обладнання; на конвеєрних лініях з регламентованим ритмом.

а). пряма погодинна (проста погодинна):

Зпр. пог.= Фм/ч- С г , грн. (5.1)

де С г - годинна тарифна ставка;

Фм/ч - фактично відпрацьований за місяць час.

б). погодинно-преміальна:

Зпрем. = З тар + Д , грн. (5.2)

де Д - сума преміальних доплат;

З тар - сума заробітку нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці (Зпр.пог).

(5.3)

в). Система посадових окладів - є різновидом погодинно-преміальної системи оплати праці (стабільна робота).

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу [V] виконаних робіт за певний проміжок часу.

Випадки використання відрядної форми:

наявність кількісних показників роботи, які безпосередньо залежать від даного робітника або його бригади;

можливість робітників збільшити або обсяг робіт;

необхідність на дальній дільниці стимулювати робітників;

можливість точного обліку обсягу, або кількості виконаних робіт;

використання технічно-обґрунтованих норм праці.

а). Пряма відрядна:

 (5.4)

Рі = Тшт . Сг , грн. (5.5)

де Рі - відрядні розцінки за виготовлення 1 виробу і -го виду грн/штфі - фактична кількість виробітку, виготовленого робітником за певний час;- кількість видів виробу;

Сг - годинна тарифна ставка;

Тшт - час на виготовлення і-того виробу, години.

б). відрядна-преміальна:

Звідр. прем. = Зтар. в + Дв , грн. (5.6)

де Зтар. в - тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці , грн.

Дв - сума преміальних доплат.

 (5.7)

 (5.8)

де П1 - % доплат за виконання плану;

П2 - % доплат за кожен % перевиконання плану;

Пп.пл. - % перевиконання плану;ф, Nпл. - фактичний і запланований обсяг продукції за місяць, шт.

в). відрядно-прогресивна:

Звід пр. = Nв.б. . Рзв. + (Nф. - Nв.б.) . Рі.зв. (5.9)

де Nв.б. - вихідна база для нарахування доплат (110 - 115 % Nпл.), шт/міс

Рзв. - звичайна розцінка на 1 виріб, грн/шт.

 (5.10)

де Рпідв. - підвищений рівень розцінок за 1 виріб, грн/шт.

Відсоток (%) росту розцінки - визначається із шкали в залежності від проценту (%) перевиконання вихідної бази. Вона встановлюється самостійно підприємством.

Знепр. підс. = Nфі . Рнепр. відр., грн. (5.11)

де Рнепр. відр - непряма відрядна розцінка при обслуговуванні і-того робітника.

 (5.12)

де Сзм - змінна тарифна ставка підсобних, грн./зміну;ф - фактично вироблена кількість продукції робітником за зміну;пл.і - плановий випуск продукції і-тим робітником, шт/зміну;- кількість основних робітників, що обслуговуються 1 підсобним.

Заробіток допоміжного робітника:

Знд.р.= Сг х Квн х Тф , грн. (5.13)

де Тф - фактично відпрацьований допоміжним робітником час;

Сг - годинна тарифна ставка допоміжного робітника;

Квн - середній коефіцієнт виконання норм.

д). Акордна система оплати праці.

передбачає встановлення розцінки не за одиницю виконаної роботи, а за весь обсяг [V] робіт з визначенням строку його виконання.

ж). Колективна (бригадна) оплата праці.

При використанні цієї системи оплати праці спочатку розраховується заробіток всієї бригади, як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок, потім заробіток розподіляється між всіма членами 2-а методами:

По методу годинних коефіцієнтів (бригади працюють в однакових умовах).

По методу коефіцієнта виконання норм.

Послідовність методу годинних коефіцієнтів:

Визначають загальну кількість годинних коефіцієнтів, відпрацьованих бригадою (це сума добутків фактичної кількості годин, відпрацьованих і-тим робітником, на тарифний коефіцієнт по розряду цього робітника).

Визначають суму бригадного заробітку, що припадає на 1 годинний коефіцієнт.

Визначають заробіток і-того робітника.

Послідовність методу Квн:

Визначають заробіток бригади у випадку 100 % виконання норм виробітку.

Знаходять Квн.

Визначаємо заробітну плату і-того робітника.

Безтарифна система оплати праці

Фактична заробітна плата робітника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього підприємства і залежить від кваліфікаційного рівня робітника, коефіцієнта трудової участі.

Розрахунок заробітної плати при безтарифній системі проводиться в такій послідовності:

). Визначається кількість балів, яка зароблена і-тим працівником:

Бі=К*Тф*КТУ (5.14)

де К - тарифний коефіцієнт;

Тф - відпрацьована кількість мод/днів працівником одного рівня або кількість днів відпрацьована одним робітником.

КТУ - коефіцієнт трудової участі (виставляється всім працівникам і затверджується радою трудового колективу).

). Визначається загальна сума балів, зароблена всіма працівниками:

 (5.15)

де Бі - кількість груп однаково кваліфікованих робітників або чисельність працівників.

3). Визначається доля фонду оплати праці (ФОП), що припадає на 1 бал:

 (5.16)

де ФОП - фонд оплати праці.

). Обчислюється заробітна плата і-того працівника:

Зі = d ž Бсум (5.17)

Контрактна система оплати праці ґрунтується на укладанні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюється режим та умови оплати праці, права і обов’язки сторін, рівень оплати праці. Договір передбачає оплату за час знаходження виконавця на підприємстві або за конкретне завдання.

5.3 Форми участі працівників в прибутках підприємства

Система участі працівників у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства. Такий розподіл може проводитись:

У формі грошових виплат та розповсюдження акцій.

Виплати прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, від цін і фінансового стану підприємства.

Розміри виплат визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (адміністрацією і керівником).

Система участі у прибутках диференціюється на:

систему оцінки заслуг;

систему преміальних виплат;

систему колективного стимулювання;

систему участі у прибутках в залежності від продуктивності праці.

5.4 Планування ФОП

Формування фонду оплати праці (ФОП) можливе 2-ма методами:

)На основі нормативів його приросту

ФОП=ФОПбаз.(100+Н1Е1+Н2Е2+Н3Е3)/100 (5.18)

де - Н1,Н2,Н3 - нормативи приросту ФОП відповідно за приріст об’ємів виробництва, продуктивності праці та зниження витрат на одну гривню продукції;

Е1,Е2,Е3 - відповідний приріст;

) Використання рівневого нормативу розрахунку ФОП.

ФОП=Н*О (5.19)

де Н - норматив ФОП на одиницю продукції в натуральному виразі, або на одиницю об’єму взятого для обчислення продуктивності праці;

О - об’єм виробництва;

Годинний фонд охоплює всі види оплати праці за фактично відпрацьований час і складається із зарплати за відрядними розцінками, тарифними ставками, з премій відрядникам і погодинникам, доплат за умови та інтелектуальність праці, за роботу в нічний час, незвільненим бригадирам, за навчання учнів і надбавки за проф.. майстерність.

У денний фонд додатково входить доплата підліткам за скорочений робочий день і оплата перерв для годування дітей.

Місячний фонд складається з денного фонду оплати, чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадських обов’язків, доплата за вислугу років, і вихідної допомоги, зарплата працівників відряджених на інше підприємство, або на навчання.

.5 Механізм державного регулювання заробітної плати

Державна політика оплати праці:

встановлення мінімальної заробітної плати;

рівень оподаткування доходів працівників;

міжгалузеві співвідношення оплати праці;

умови і розмір оплати праці бюджетних організацій;

регулює максимальний розмір посадових окладів;

встановлення умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці;

інші державні норми і гарантії по заробітній платі.

Основою заробітної плати на підприємстві є тарифна система (тарифна сітка, тарифна ставка, тарифно-кваліфікаційні довідники, схеми посадових окладів).

Механізм державного регулювання соціального захисту:

. Бюджетне фінансування народної освіти (культура, охорона здоров’я);

. Участь у формуванні фондів соціального страхування (пенсійний, медичний, на випадок безробіття);

. Обмежене датування цін на товари які перебувають під державним контролем;

. Запровадження допомоги сім’ям, з низьким доходом.

. Застосування різних форм компенсації;

. Допомога безробітнім, забезпечення системи працевлаштування;

ТЕМА 6. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

.1 Поняття собівартості продукції

Собівартість продукції (виробів, робіт, послуг) - це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Перелік включених у собівартість поточних витрат визначений Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Витрати плануються і враховуються за двома напрямами:

) економічними елементами, тобто економічно однорідними видами витрат (наприклад, матеріали, зарплата, амортизація ін.) - кошторис витрат;

) калькуляційними статтями, тобто залежно від місця (сфер виробничої діяльності) виникнення витрат - калькуляція.

Слід підкреслити, що обидва види обліку витрат (як кошторис, так і калькуляція) необхідні в економічній діяльності підприємства, тому що виконують різні функції.

Кошторис витрат використовується для контролю загальних витрат підприємства або цеху за економічно однорідними елементами. Це необхідно при здійсненні платежів постачальникам відповідних видів ресурсів або аналізі поелементних складових виробничих витрат, зокрема, матеріаломісткості, енергоємності, трудомісткості, фондоємності продукції, що випускається.

6.2 Характеристика кошторису витрат

Кошторисом витрат називається повне зведення витрат на виробництво і реалізацію продукції, згруповане за економічно однорідними елементами.

Основними статтями кошторису витрат є:

) матеріальні витрати;

) витрати на оплату праці;

) відрахування на соціальні заходи;

) амортизація;

) інші операційні витрати.

Це групування є єдиним для всієї промисловості.

Відповідно до "Методичних рекомендацій щодо формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості до складу "«Інші операційні витрати» відносяться:

витрати на відрядження фізичних осіб;

витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства;

витрати щодо сплати за участь у семінарах;

витрати на проведення аудиту;

витрати на транспортне обслуговування;

оплата за використання та обслуговування технічних засобів керування;

витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів, що видані для ведення господарської діяльності;

витрати на охорону праці;

витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;

витрати, пов’язані з виконанням робіт вахтовим методом;

витрати, пов’язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ;

витрати зі страхування ризиків;

витрати на гарантійний ремонт, гарантійне обслуговування або гарантійні заміни та витрати на утримання гарантійних майстерень;

витрати на проведення рекламних заходів;

витрати на організацію прийомів, презентацій і свят;

витрати на відшкодування складських, вантажно-розвантажувальних, перевалочних робіт, пакувальних матеріалів;

витрати на оплату послуг транспортно-експедиційних, страхових та посередницьких організацій;

витрати на оплату експортного (вивізного) мита та митних зборів;

витрати, пов’язані з професійною підготовкою або перепідготовкою фізичних осіб підприємства;

податки, збори та інші обов’язкові платежі;

витрати підприємства, пов’язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення;

витрати на оприлюднення річного звіту;

сума сплачених орендарем платежів за користування наданими в оперативний лізинг (оренду) основними засобами, іншими необоротними активами;

витрати підприємств - суб’єктів валютного ринку;

компенсації робітникам (за власний інструмент, особистий транспорт);

витрати підприємства, пов’язані з випробуваннями якості виробів, деталей, вузлів, встановленими стандартами або технічними умовами;

інші витрати (втрати від браку, витрати на операції зі скляною тарою, відшкодування заробітку внаслідок каліцтва та іншого ушкодження здоров’я працівника, відрахування на пенсійне забезпечення від вартості послуг сотового мобільного зв’язку тощо);

інші операційні витрати.

6.3 Групування витрат за статтями калькуляції

Калькуляція (від лат. сalculatio - рахунок, підрахунок) - це поданий у табличній формі розрахунок витрат на виробництво і збут одиниці продукції (виробів, робіт, послуг) або групи однорідних видів продукції. Як і кошторис витрат, калькуляція складається в грошовій формі. На відміну від кошторису витрат калькуляційні статті групуються не за економічно однорідними елементами, а за сферами виробничої діяльності. Тому до калькуляційної статті можуть належати кілька економічно однорідних видів витрат (наприклад, матеріальні витрати, заробітна плата, амортизація).

Калькуляція є основою для визначення середніх витрат виробництва і реалізації одиниці продукції. На основі цієї величини формується на кожний вид продукції базова ціна підприємства.

Виробнича калькуляція містить у собі такі статті витрат:

) сировину і матеріали;

) купівельні напівфабрикати, комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

) паливо й енергію на технологічні цілі;

) зворотні відходи (вираховуються);

) основну заробітну плату основних виробничих робітників;

) додаткову заробітну плату основних виробничих робітників (у % від основної заробітної плати);

) відрахування на соціальні заходи (у % від основної та додаткової заробітної плати);

) витрати на утримання та експлуатацію устаткування (в % від основної заробітної плати);

) загальновиробничі витрати (у % від основної заробітної плати);

) втрати внаслідок технічно неминучого браку;

) інші виробничі витрати (у % від основної заробітної плати);

) попутну продукцію (вираховується).

Крім наведених витрат виробничої собівартості при формуванні ціни важливо враховувати такі статті витрат:

а) адміністративні витрати (у % від основної заробітної плати);

б) витрати на збут (у % від виробничої собівартості);

в) інші операційні витрати.

«Відрахування на соціальні заходи» вміщують відрахування від суми основної і додаткової зарплати за встановленими ставками:

• на обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням дитини і похованням;

• на державне (обов'язкове) пенсійне страхування (у пенсійний фонд), а також відрахування на додаткове пенсійне страхування;

• на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;

• на державне (обов'язкове) страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що викликали втрату працездатності. Страхові тарифи встановлюються у розмірі від 0,2% до 13,8% залежно від класу професійного ризику виробництва.

«Витрати на утримання і експлуатацію устаткування» вміщують:

• витрати на повне відновлення основних виробничих фондів і капітальний ремонт у вигляді амортизаційних відрахувань;

• суму сплачених орендарем відсотків (винагороди) за використання наданих в оперативну і фінансову оренду основних фондів технологічного призначення;

• витрати на проведення поточного ремонту, технічного огляду і технічне обслуговування устаткування, у тому числі, взятого в тимчасове користування за угодами оперативної оренди (лізингу), за винятком його реконструкції і модернізації;

• витрати на утримання цехових транспортних засобів;

• знос малоцінних необоротних матеріальних активів;

• інші витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією устаткування (зарплата допоміжного персоналу, витрати на електроенергію тощо).

«Загально-виробничі витрати» вміщують:

• витрати, пов'язані з управлінням цеху;

• витрати на службові відрядження у межах норм, передбачених законодавством;

• амортизаційні відрахування від вартості основних виробничих фондів загально-цехового призначення;

• суму сплачених орендарем відсотків (винагороди) за використання наданих в оперативну і фінансову оренду основних фондів загально-виробничого призначення;

• витрати некапітального характеру, пов'язані з удосконаленням технологій і організацією виробництва, поліпшенням якості продукції та ін.;

• витрати допоміжного характеру на обслуговування виробничого процесу;

• податки, збори, пов'язані з виробничим процесом;

• комунальні витрати цеху;

• витрати на підготовку і перепідготовку працівників.

«Адміністративні витрати» вміщують:

• витрати на пожежну і сторожову охорону;

• поточні витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією фондів природоохоронного призначення, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів і інших небезпечних речовин у межах лімітів;

• витрати, пов'язані з управлінням підприємства;

• витрати на службові відрядження у межах, передбачених законодавством;

• витрати, пов'язані з підготовкою (навчанням) і перепідготовкою кадрів;

• витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;

• витрати на сплату відсотків за фінансові кредити, а також відсотків за товарні і комерційні кредити; витрати, пов'язані зі сплатою відсотків за користування матеріальними цінностями, взятими в оренду (лізинг);

• витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків і інших кредитно-фінансових установ;

• податки, відрахування;

«Витрати на збут» вміщують витрати на реалізацію продукції, зокрема:

• на компенсацію складських, вантажно-розвантажувальних, перевалочних, пакувальних, транспортних і страхових витрат постачальника, що включаються у ціну продукції відповідно до базису постачання, передбачених угодою сторін;

• на оплату послуг транспортно-експедиційних, страхових і посередницьких організацій (включаючи комісійну винагороду), вартість яких включається в ціну продукції відповідно до базису постачання, передбачених угодою сторін;

• на сплату експортного (вивізного) мита і митних зборів;

• на рекламу і передпродажну підготовку товарів.

«Інші операційні витрати» вміщують (Положення, 2001):

• витрати на наукові дослідження;

• суму безнадійної дебіторської заборгованості;

• собівартість реалізованих виробничих запасів;

• витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення;

• штрафи, пені, недоутримання.

6.4 Класифікація статей калькуляції

За складом видатків статті калькуляції поділяються на елементні (прості) і комплексні. Елементні складаються тільки з одного однорідного економічного елемента і не підлягають подальшому розчленовуванню (сировина і матеріали, основна зарплата виробничих робітників, відрахування на соціальне страхування тощо). Комплексні складаються з декількох економічно різнорідних елементів, які мають однакове виробниче призначення (витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загально-виробничі витрати тощо).

За способом перенесення витрат на собівартість продукції при її калькулюванні вони поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати пов'язані з виробництвом лише даного виду виробу і можуть бути розраховані безпосередньо (прямо), виходячи з обсягу виробленої продукції. Найбільш характерними статтями цього виду витрат є основні матеріали, купівельні комплектуючі вироби, основна зарплата основних виробничих робітників. Непрямі витрати, як правило, пов'язані з виробництвом декількох видів продукції (наприклад, загально-виробничі й адміністративні витрати). Їх облік у собівартості даної продукції здійснюється побічно: вони беруться у процентному відношенні від прямих видів витрат, неначебто накладаються на них. Не випадково непрямі витрати називаються іще накладними, а прямі - основними.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень видатків витрати поділяються на змінні і постійні.

Змінні витрати - це ті види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням.

До змінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо та енергію, на оплату роботи працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг) з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші види витрат.

Постійні - це витрати, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється.

До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням операцій та управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

6.5 Методи зниження поточних витрат на підприємстві

Зниження витрат підприємства досягається:

. За рахунок зниження витрат сировини і матеріалів, палива та енергії на одиницю продукції;

. Зменшення розміру амортизаційних відрахувань у розрахунку на одиницю продукції;

. Зниження витрат на заробітну плату;

. Скорочення адміністративно-управлінських витрат;

. Ліквідація непродуктивних витрат та втрат.

Методи прогнозування собівартості нових виробів на етапі їх розробки і освоєння виробництв.

Метод питомих витрат - собівартість обчислюється на одиницю основного параметру виробу ( потужність двигунів, об’єм холодильників).

Методи калькулювання собівартості продукції:

позамовний - характерний для індивідуальних і дрібносерійних виробництв. На виготовлення виробу збираються витрати виробництва за замовленнями на основі яких відкриваються картки. В них відображається що повинно бути виконано, в якій кількості в який термін.

попередільний - застосовується у виробництвах в яких технологічний процес чітко поділяється на окремі фази (переділи). Виробнича собівартість обчислюється по кожному переділу окремо по мірі виготовлення продукції. Витрати на виробництво формуються по виробам, при цьому прямі витрати відносяться на конкретні види виробів, а загально виробничі збираються протягом місяця і розподіляються між виробами в кінці місяця.

попроцесний - різновиди:

А) простий;

Б) повиробничий;

В) подетальний;

Г) попродуктовий.

Використовується в тих виробництвах, де технологічний процес не складний, витрати на виробництво узагальнюються в цілому по виробничому процесу і ділиться на кількість продукції. Характерний для масового виробництва і стійкої номенклатури що випускається протягом тривалого часу.

нормативний - складається нормативна калькуляція за діючими виробничими нормами враховується технологія виробництва.

Методи розподілу комплексних статей витрат:

. пропорційно основній зарплаті основних робітників;

. пропорційно обсягу виробництва;

. по витратам на одну годину експлуатації машин за встановленими нормами.

ТЕМА 7. ЦІНИ ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ

.1 Ціна, її види та функції

Ціна - грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується за одиницю товару або послуг. Ціна за будь-який товар складається з собівартості і прибутку. Їх наявність обов’язкова.

Крім того до складу ціни входять: акцизний збір, податок на додану вартість, націнки постачальницьких збутових організацій і торговельні надбавки або знижки.

Функції цін:

.Облікова аналітична: забезпечує облік результатів господарювання і їх прогнозування.

. Стимулююча: сприяє раціональному використанню обмежених ресурсів, стимулює науково-технічний прогрес, обновлює асортимент.

. Розподільча: впливає на розподіл ресурсів, доходів та фінансів в суспільстві.

. Регулююча: здійснює збалансування між попитом і пропозицією.

Ціноутворення - процес обгрунтування, затвердження, перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення і структури.

Діяльність підприємства по оптимізації ціни досягається для таких цілей:

виживання на ринку (для збереження ринку треба встановити низькі ціни);

максималізація прибутку;

лідерство на ринку: досягається шляхом зниження витрат і одержанням високого прибутку, встановлюються низькі ціни;

лідерство в якості товарів - встановити відносно високі ціни.

Усі ціни поділяються на 2 великі групи: виробничі та споживчі.

Виробнича ціна - це ціна, за якою реалізується продукція і надаються послуги іншим підприємствам та організаціям.

Виробничі ціни розподіляються на:

. Гуртові ціни, за якими державні, колективні, приватні підприємства розраховуються між собою;

гуртові ціни підприємства;

гуртові ціни промисловості.

.Закупівельні ціни: використовуються при заготівлі продукції.

. Кошторисні ціни (ціни в будівництві).

. Тарифи на перевезення всіма видами транспорту і на виробничі послуги.

Споживчі ціни на товари і послуги, що реалізуються населенню включають:

Роздрібні ціни - ціна, за якою купує населення; побутові, транспортні, туристичні тарифи, ціна на харчування, ціна за житло.

За способом встановлення ціни поділяються на:

Державні - встановлюються державою.

а). Фіксовані - тверді державні ціни, розмір зафіксований прейскурантом.

б). Регульовані - ціни з граничним верхнім рівнем, встановлюються на структуроутворюючу продукцію (нафта, газ).

Договірні.

. Вільні встановлюються підприємством самостійно або на договірній основі з урахуванням попиту і пропозиції ринку товарів.

. Ввізні ціни - встановлюються на імпортні підакцизні товари, що оподатковуються податком ПДВ і підлягають обкладанню ввізним митом (пошлина).

. Лімітні ціни - на стадії розробки нової продукції і відображають гранично-допустимий рівень її ціни.

. Ступенева ціна - оптова ціна яка знижується на певних етапах виробництва (серійного) продукції.

Основою таких цін є митна вартість товару, виражена в національній валюті.

Ціни «Франко» - гуртові ціни, які встановлюються з урахуванням передбаченого контрактом в порядку відшкодування транспортних витрат на доставку товару покупцеві.

а) «Франко» - вагон - станція відправлення: включає витрати на доставку продукції з підприємства до станції відправлення, а також вантажні роботи (застосовується у внутрішній торгівлі, витрати несе продавець, які відшкодовуються у ціні товару - ФОБ).

б) «Франко» - вагон - станція призначення: включає всі витрати пов’язані з доставкою продукції до місця розташування споживача (Споживач вивантажує товар з вагонів і транспортує до складу - ФАС)

в) “Франко”-кордон: крім транспортних витрат включаються витрати на страхування і митні витрати.

г) Ціни СПОР, ФОБ, ФАС, КАФ застосовується у міжнародній торгівлі.

При формуванні гуртової ціни підприємства до собівартості, представленої у формі калькуляції, додається величина прибутку, податок на додану вартість, акцизний збір.

ПДВ є частиною новоствореної вартості, яка сплачується у державний бюджет на кінцевому етапі виробництва продукції. Включає витрати на оплату праці, що відносяться до собівартості амортизаційні відрахування та прибуток підприємств.

ПДВ на матеріальні ресурси, основні засоби, нематеріальні активи для потреб основної діяльності з виготовлення продукції до витрат виробництва і обігу не відносяться. ПДВ включається в ціну продукції за встановленою ставкою до оподаткованого обороту, який не включає ПДВ.

Акцизний збір - це непрямий податок, що включаться до ціни товарів (кофе, авто).

Сума гуртової ціни підприємства і постачальницько-збутової націнки є гуртовою ціною промисловості.

Відпускна ціна підприємства (гуртова) оптова ціна підприємства - витрати виробництва та реалізації продукції (повна собівартість) + податок на додану вартість (ПДВ) + акцизи (алкоголь, табак)

Оптова ціна - ціна, за якою оптово-збутові бази відпускають товари роздрібним організаціям та іншим споживачам (відпускна ціна підприємства + збутові націнки оптових організацій і податку на вартість додану оптово-збутовими базами)

Роздрібна ціна - оптова ціна промисловості + торгова надбавка роздрібних торгівельних організацій + податок на додану вартість (відпускна ціна підприємтва, якщо товар був закуплений безпосередньо у виробника).

Збутові надбавки покликані покрити витрати оптово-збутових організацій, щодо просування продукції до споживача, утворення необхідного розміру прибутку, виплати на вартість, додану збутовими активами організацій та інші відрахування в позабюджетні фонди.

Види ринкових цін:

базисна;

демпінгова(штучна ціна - штучно занижена ціна продажу);

диференційована;

змінна - на товари з тривалим строком виготовлення;

зовнішня-торгівельна - економічні та імпортні товари;

зональна(товар виготовляється в якійсь окремій зоні);

комерційна - на предмети споживання, що реалізуються в комерційних магазинах;

лімітна - верхня межа рівня ціни, що встановлюється на проектовані вибори;

номінальна - ціна товару зазначена в прейскурантах;

паритетна - регулює рівень цін на основні види сільськогосподарської продукції;

початкова - ціна на пропоновану партію товару;

ціна престижна - ціна на унікальний товар;

ціна продажна;

кінцева ціна;

разова ціна - ціна на продукцію яка виготовляється за разовим замовленням;

СІФ - ціна зовнішньо-торгівельної діяльності(вартість товару + транспортні витрати + страхування вантажу);

ціна тверда - незмінна ціна, встановлюється в момент підписання контрактів;

фактурна ціна - ціна закупівлі і продажу товарів;

ФОБ - це контрактна ціна зовнішньої торгівлі (вартість товару + всі витрати експортера на доставку в порт відправлення).

.2 Політика ціноутворення на підприємстві

Формування ціни на конкретний товар є найважливішою складовою товарної політики підприємства. Розробкою цінової політики на підприємстві займаються вищі посадові особи, тому що рівень цін на товари в кінцевому підсумку визначає і основні фінансово-економічні результати діяльності фірми. Отже, ціна повинна бути встановлена на такому рівні, щоб відшкодувати витрати і забезпечити одержання певного прибутку.

Послідовність розроблення і розрахунку ціни:

Вибір мети і постановлення завдань щодо ціноутворення

Визначення попиту

Оцінення витрат ви-робництва

Аналіз конку-рентів

Вибір ме-тоду ціно-утворення

Встановлення кінцевої цін

Ціноутворення - це процес формування ціни на конкретний товар. Знаючи, з яких елементів складається ціна, можна говорити і про сам процес утворення ціни, тобто про ціноутворення. Як і будь-який процес, він складається з декількох етапів, що послідовно здійснюються один за одним.

• забезпечення збуту (або виживаність);

• максимізація прибутку;

• утримання ринку.

Визначення попиту. Наступним етапом встановлення ціни є визначення попиту. Неможливо розрахувати ціну, не вивчивши попит на даний товар. Висока або низька ціна, призначена фірмою, негайно відіб'ється на попиті на товар.

Залежність між ціною і відповідним їй рівнем попиту характеризується кривою попиту. Вона показує, що чим вища ціна, тим нижчий попит. За інших однакових умов покупець з обмеженим бюджетом відмовиться від споживання товару з високою ціною, якщо йому буде наданий вибір альтернативних товарів. Однак це співвідношення буде іншим, якщо мова йде про збут престижних товарів, коли зростання цін викликане поліпшенням якості, більшою відповідністю моді чи інфляція.

Розходження в підходах до визначення попиту зумовлюються типом ринку. В умовах чистої монополії крива попиту показує обернено пропорційну залежність між попитом і ціною, а також обґрунтованість попиту при тій ціні, яку встановила фірма. З появою конкурентів крива попиту буде змінюватися під впливом цінової політики інших фірм.

Визначаючи величину попиту на свій товар, фірма повинна його оцінити при різних цінах і спробувати з'ясувати причини його зміни. На величину попиту впливають такі фактори: потреба в товарі, відсутність заміни або конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, купівельні звички тощо. Попит по-різному реагує на ціну: ступінь його чутливості до зміни ціни показує коефіцієнт еластичності попиту, що при визначенні попиту необхідно розрахувати.

Аналіз витрат. Попит на товар визначає верхній рівень ціни, що може установити фірма. Валові витрати виробництва (сума постійних і змінних витрат) визначають мінімальну її величину. Це важливо враховувати, якщо фірма знижує ціни. Тоді з'являється реальна загроза зазнати збитків через змушену необхідність установити ціну нижче від витрат. Таку політику фірма може проводити тільки протягом короткого періоду проникнення на ринок.

Не свідчать про добре продуману політику цін і часті їх перегляди, викликані коливаннями витрат і попиту. Доцільніше враховувати витрати за нормативами.

Крім цього, не слід забувати про граничні показники. По-перше, оцінюють граничні витрати і граничний доход. По-друге, визначають обсяг продукції, що дасть можливість продати всі ті одиниці, для яких граничний дохід переважає надграничні витрати.

Аналіз цін конкурентів. Істотний вплив на ціну має поводження конкурентів і ціни на їх продукцію. Кожна фірма повинна знати ціни на продукцію конкурентів і відмітні риси їх товарів. З цією метою здійснюються порівняльні покупки, внаслідок яких проводиться аналіз цін, товарів і якості. Фірма може використовувати отриману інформацію як вихідну для ціноутворення і визначення свого місця серед конкурентів.

Вибір методу ціноутворення. Пройшовши всі зазначені етапи, фірма може приступити до визначення ціни на товар. Оптимально можлива ціна повинна цілком відшкодовувати всі витрати на виробництво, розподіл і збут товару, а також забезпечувати одержання певної норми прибутку. Можливі три варіанти встановлення рівня ціни: мінімальний рівень, зумовлений витратами; максимальний рівень, сформований попитом; оптимальний рівень ціни з обліком як витрат виробництва, так і споживчого попиту.

Залежно від особливостей товару, розмірів і фінансової міцності фірми-продавця, а також завдань, які вона ставить, для формування ціни можуть бути використані різні методи.

Виділяють три основні методи ціноутворення:

) на основі повних (або тільки прямих) витрат виробництва;

) на основі аналізу беззбитковості й одержання цільового прибутку;

) на основі « цінності товару, яка сприймається споживачем» .

Встановлення кінцевої ціни - завершальний етап ціноутворення. Зупинивши свій вибір на одній із зазначених методик, фірма може приступити до розрахунку (встановленню) ціни, яка повинна враховувати психологічне сприйняття покупцем товару фірми. Наприклад, для багатьох споживачів єдина інформація про якість товару міститься в ціні, і вона є показником якості. Головне завдання фірми - продати всю вироблену продукцію. Для цього звичайно спочатку встановлюється ціна для споживачів -нееластичного попиту (на який не дуже впливає рівень цін), а потім за допомогою диверсифікації цін «відловлюються» покупці еластичного попиту.

.3 Диверсифікація цін

Диверсифікацією цін називається свідоме встановлення різних рівнів цін на той самий товар для різних покупців. Диверсифікація здійснюється після того, як завдяки встановленню уніфікованої максимально можливої ціни «відібрані» покупці нееластичного попиту (тобто ті, які не реагують на коливання ціни навколо номінального рівня). Тепер основна мета диверсифікації - «знайти» покупців еластичного попиту. Скажімо, ви встановлюєте норму прибутку до рівня витрат на ваш товар 30%. Частина покупців згодні взяти товар і за цією ціною. Інші б погодилися взяти тільки при знижці - у межах 12% націнки, треті - ще дешевше - 10%, і, нарешті, четверта група покупців візьме тільки при істотній знижці - до рівня 5-6%. Далі ви вже не погодитеся знижувати ціну. Основне завдання: як продати той самий товар за різною ціною різним покупцям. Причому так, щоб ті, кому він продається дорожче, не відчували себе ураженими (дискримінованими), хоча, по суті, такими є.

Диверсифікація цін може набирати різних форм залежності від доходу покупця, обсягу споживання і категорії товару. Розглянемо кожну з них.

. Диверсифікація цін за доходами покупців

В ідеалі фірма хотіла б призначити різну ціну для кожного зі своїх покупців. Якби це було в її силах, вона призначила б для кожного покупця максимальну ціну, яку покупець готовий заплатити за кожний придбаний виріб. Практика призначення для кожного покупця окремої ціни називається ідеальною диверсифікацією цін залежно від доходу покупця. Реально ідеальну диверсифікацію цін здійснити важко.

. Диверсифікація цін залежно від обсягу споживання.

Для деяких ринків характерною є така ситуація: кожен споживач купує кілька одиниць товару в певний період часу, і споживчий попит знижується в міру збільшення обсягу реалізації. До таких товарів належать, наприклад, мінеральна вода, паливо для обігріву будинків і електроенергія. Кожен споживач може заплатити за декілька сотень кіловат-годин електроенергії на місяць, але їх готовність платити знижується із зростанням споживання. (Перша сотня кіловат-годин може бути особливо цінною для споживача: для роботи холодильника і забезпечення мінімального освітлення. Економія стає можливою при збільшенні споживання і має сенс, якщо ціна на електроенергію висока). У цій ситуації фірма, що продає електроенергію, може здійснювати диверсифікацію цін відповідно до спожитої кількості, і вона полягає в призначенні різних цін за різну кількість того самого товару або послуг.

3. Диверсифікація цін за категорією товарів

У даному випадку практично однакові товари розділяються на кілька категорій, що розрізняються своїми цінами. Ці категорії товарів призначені для населення з різною купівельною спроможністю.

У кожному окремому випадку використовуються різні критерії, що розподіляють споживачів на явно виражені категорії за рівнем їх купівельної спроможності. Зазвичай це три-чотири групи. Вони, наприклад, можуть вміщувати контингенти покупців з низькою, середньою і високою купівельною спроможністю, що формують відповідно групи еластичного, нееластичного (слабоеластичного), абсолютно нееластичного попиту (або абсолютно нееластичного, еластичного, пропорційно еластичного попиту). Часто групи еластичного попиту формують студенти і люди літнього віку, здатні заплатити менше від середнього рівня, тобто менше, ніж інші категорії населення, тому що їх доходи нижчі. Існують і засоби ідентифікації даної категорії покупців - студентські квитки або картки соціального забезпечення. Аналогічним чином, розділяючи пасажирів на туристів і осіб, що відправляються в службові відрядження (в останньому разі ціни на квитки можуть бути вищими), авіакомпанії можуть диверсифікувати ціни на авіаквитки, наприклад, на дешеві квитки (звичайно з попереднім продажем) і квитки першого і бізнесів-класів. У випадку з компанією, яка виробляє спиртні напої, етикетки на пляшках (із указівкою сорту) самі розподіляють споживачів на відповідні категорії. Багато споживачів готові платити більше за напої сорту «екстра», навіть якщо вони майже не відрізняються від звичайних напоїв. Для авіакомпанії таким індикатором розподілу клієнтів є назва салону, у якому вони купили квитки, щоб летіти за одним і тим же маршрутом.

. Добровільна диверсифікація цін покупцями

Виробники консервованих продуктів і супутніх товарів часто випускають талони, що означають покупку товару зі знижкою. Ці талони звичайно поширюються як частина реклами продукту і можуть появитися у вигляді вклейки в газеті чи журналі або розсилатися поштою.

Талони є засобами цінової диверсифікації. Дослідження показують, що тільки 20-30% усіх споживачів регулярно вирізують, зберігають і використовують талони. Ці споживачі більш чутливі до ціни, ніж ті, хто не звертає уваги на талони. У цілому їх попит більш еластичний і їм пропонується більш низькі ціни. Таким чином, випускаючи талони, компанія, що робить концентрат каші, може розділити своїх покупців на дві групи і, власне кажучи, надати знижку більш чутливим до ціни покупцям. Так само діють і програми знижок.

. Диверсифікація цін за часом

Диверсифікація цін за часом є важливою і широко розповсюдженою стратегією ціноутворення, тісно пов'язаною з диверсифікацію цін за категоріями товарів. Тут розподіл споживачів за різними категоріями з різними функціями попиту приводить до встановлення різних цін у різні періоди часу.

Таким чином, цінова диверсифікація є ефективним засобом максимізації прибутку підприємств і важливим засобом реалізації цінової політики.

.4. Методи ціноутворення на продукцію

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Основні з них показано на рис. 16.7. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою

,(7.1)

де СВ - середні витрати (собівартість); П - величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції. За умови прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули

,(7.2)

де  - змінні витрати на одиницю продукції (послуги);

 - постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

 - загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;

 - обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції і типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон’юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення і встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії та тактики підприємства (організації). Надалі ціни постійно коригуються (регулюються) підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон’юнктурою ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

.5 Стратегія цінової політики підприємства

Формально загальний обсяг прибутку, що одержує фірма, може бути виражений формулою

П = (Ц - В) Q ,(7.3)

де Ц - ціна, за якою вдається реалізувати одиницю продукції, що випускається; В - витрати на виробництво і реалізацію одиниці продукції; Q - обсяг реалізованої продукції.

Витрати (В) є своєрідним фундаментом для ціни (Ц), іншим істотним фактором є націнка на витрати (Н, %), тобто:

.(7.4)

Саме цей показник націнки визначає прибуток, що одержує фірма від продажу одного виробу П = Н · (В/100%). У свою чергу, цей показник залежить від цілої низки факторів попиту і конкуренції. Вони визначають, скільки «відсотків» до витрат можна «попросити» у покупця за даний виріб.

На практиці використовують три підходи до визначення цін на продукцію:

• орієнтація на витрати;

• орієнтація на попит;

• орієнтація на конкурентів.

Ціноутворення з орієнтацією на витрати враховує такі фактори:

• витрати основного виробництва;

• витрати супутнього виробництва;

• маркетингові витрати;

• фіксовані націнки на прибуток.

Орієнтація на витрати при формуванні цін використовується тоді, коли у фірми дуже різноманітний асортимент товарів, особливо «дрібної продукції», що перетворює у занадто дороге заняття точне встановлення ціни на кожний продукт. У таких випадках використовується принцип орієнтації на витрати. Наприклад, архітектор, що розробив проект будинку, може зажадати гонорар у розмірах фіксованого відсотка від вартості будинку. Якщо будинок коштує один мільйон, а його гонорар буде обчислюватися з розрахунку 15%, то він становитиме 150 тис. дол.

Ціноутворення, орієнтоване на попит, враховує такі фактори:

• смаки і звички клієнтів;

• доходи клієнтів;

• наявність аналогових товарів на ринку і ціна на них;

• умови впровадження на ринок.

На відміну від попереднього підходу акцент переноситься від витрат до контролю за націнкою. Ця проблема частково висвітлена в підрозділі про диверсифікацію цін. Окремо варто виділити проблему формування цін для нових виробів при проникненні їх на ринок. Тут можливі два принципово різні підходи.

Перший пов'язаний з установленням початкової низької ціни для залучення нових покупців з поступовим збільшенням ціни, після того як покупці звикнуть до виробу (стратегія «проникнення на ринок»); другий підхід спрямований на те, щоб негайно одержати високі прибутки. Через якийсь час ціни починають знижуватися, щоб не втратити покупців (стратегія «зняття вершків»).

Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію передбачає облік таких факторів:

• кількість фірм у галузі;

• аналогічні імпортні товари;

• знання цін на товари конкурентів.

Такий підхід застосовується, звичайно, серед крупних постачальників, що запрошуються до участі в торгах на постачання певних видів товарів.

При такому підході можуть використовуватися такі методи контролю над ціною:

• ціна нижча від конкурентної (мета - проникнення на ринок);

• ціна вища від конкурентної (стратегія «престижних цін» для продажу унікальних товарів, розкішних меблів, надання послуг фірмових готелів, дорогих ресторанів);

• договірна ціна (стандартна продукція за умовами замовника);

• кількісна знижка (заснована або на грошовій сумі угоди, або на кількості проданих товарів);

• знижка, що накопичується (кумулятивна) (заснована на загальній сумі покупок клієнта за певний період);

• торговельна знижка (надається виробникам оптових товарів);

• сезонна знижка.

Уміле маневрування цінами (використання гнучких цін, які оперативно змінюються залежно від зміни витрат виробництва, зміни співвідношення попиту та пропозиції або змін у життєвому циклі продукції) дає можливість підприємству підвищити рівень своєї адаптаційної спроможності, не стояти на місці, швидко реагувати на зміну ринкової ситуації і перемагати в конкурентній боротьбі.

7.6 Вплив держави на процес ціноутворення

Основні напрями впливу держави на ціноутворення:

. Установлення основних правил ціноутворення;

. Державна політика цін у зовнішній торгівлі;

. Державний контроль за цінами;

Державна підтримка цін.

Держава розробляє і приймає закони, в яких регламентує правила ціноутворення. У кожній країні вони мають свої особливості. Проте існують і деякі загальні вимоги до ціноутворення:

між виробниками, продавцями не повинно бути жодних угод щодо встановлення фіксованих цін. Має зберігатися внутрішньогалузева конкурентна боротьба;

виробник не має права вимагати від дилерів (посередників, які реалізують товар) продавати його товар за певною роздрібною ціною. Він може тільки рекомендувати її;

продавець зобов'язаний пропонувати свій товар різним торговельним підприємствам на однакових умовах щодо рівня цін, за винятком випадків, коли продавець має вищі витрати (віддаленість місць реалізації потребує більших транспортних витрат) або існують відмінності у товарах;

продавець не повинен з метою усунення конкурентів пропонувати товар за ціною нижчою, ніж собівартість;

фірми мають право підвищувати ціни до будь-якого рівня, за винятком періодів дії державного контролю за рівнем цін.

Державний контроль за цінами мас велике значення. Це зумовлено такими причинами: у монопольних галузях господарства через відсутність конкуренції немає вільного ціноутворення. Підприємства таких галузей можуть зловживати встановленням високих, по суті, монопольних, цін. До таких галузей належать комунальне господарство, зв'язок тощо. Держава регулює ціни на їхні послуги в інтересах споживачів; у деяких галузях в окремі періоди може різко скоротитися пропозиція товарів і послуг або значно зрости попит. Для того щоб обмежити різке підвищення цін, держава може встановити певний їх рівень, так звану стелю ціни. Це законодавчо встановлена максимальна ціна, за якою продавцю дозволено пропонувати свій товар або послугу. Існує ще державна підтримка цін в аграрному секторі. Основна мета державного втручання у ціни на сільськогосподарську продукцію полягає в збереженні паритету цін.

Державна політика ціноутворення здійснюється також у зовнішній торгівлі, зокрема держава впливає на рівень цін, які пов'язані з митами, тобто акцизним податком на імпортні товари. Вони впроваджуються з метою одержання доходів до державного бюджету або для захисту національної економіки. Фіскальні мита, як правило, застосовуються до товарів, які не виробляються всередині країни (наприклад, в Україні це кава, банани). Протекційні мита встановлюються для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції.

Дієвим засобом впливу на країну, яка експортує товар, є застосування мита (при цьому ціна зростає або імпортної квоти. Для того щоб уникнути невигідних торгових умов, країна обирає той чи інший спосіб встановлення експортної ціни.

При встановленні мита держава враховує, що деякі країни намагаються реалізувати надлишкову продукцію за демпінговими цінами, нижчими за її собівартість. Для боротьби з демпінгом запроваджуються спеціальні мита, покликані захистити національну промисловість.

ТЕМА 8. ДОХІД, ПРИБУТОК ТА РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

.1 Дохід, види та джерела формування доходу

Валовий дохід - це загальна сума доходу, що отримує підприємство від усіх видів діяльності у грошовій матеріальній і нематеріальній формах, як на території України так і за її межами, за певний проміжок часу.

Види доходу:

За характером отримання:

доходи від звичайної діяльності;

доходи від надзвичайної діяльності;

За видами діяльності:

доходи від виробничої діяльності;

доходи від посередницької та торгівельної діяльності;

доходи від інвестиційної діяльності;

доходи від фінансової діяльності;

доходи від іншої діяльності;

Джерела отримання доходів:

. Операційні доходи:

доходи від реалізованої продукції, робіт, послуг(реалізація готової продукції, робіт, послуг);

. Інші операційні доходи:

доходи від реалізації іноземної валюти;

доходи від реалізації інших оборотних активів;

доходи від операційної оренди активів;

доходи від операційної курсової різниці;

одержані штрафи, пені;

відшкодування раніше списаних активів;

доходи від списання кредиторської заборгованості;

одержані гранти та субсидії;

інші доходи від операційної діяльності.

Доходи від фінансових операцій:

доходи від інвестицій в асоційовані підприємства;

доходи від спільної діяльності;

доходи від інвестицій в дочірні підприємства;

одержані дивіденди;

одержані відсотки;

інші доходи від фінансових операцій.

. Інші доходи звичайної діяльності:

доходи від реалізації фінансових інвестицій;

доходи від реалізації необоротних активів;

доходи від реалізації майнових комплексів;

доходи від реалізації безоплатно одержаних активів;

інші доходи від звичайної діяльності.

. Надзвичайні доходи:

відшкодування збитків від надзвичайних подій;

інші надзвичайні доходи (див. Додаток Д).

Чистий доход - це різниця між доходами від реалізації продукції та обов’язковими платежами, що входить до ціни товару (ПДВ, акцизний збір, інші відрахування з доходу)

Доход складається з двох частин:

прибуток;

зарплата.

8.2 Прибуток, види та функції прибутку

Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу та комерційну діяльність підприємства.

Види прибутку:

валовий (балансовий = Чистий Дохід від реалізації продукції - собівартість реалізованої продукції)

Прибуток від звичайної діяльності - це операційний прибуток скорегований на величину фінансових та інших доходів (+), і фінансових та інших витрат (-).

операційний - це валовий прибуток скорегований на різницю інших операційних доходів (+) та операційних витрат (-).

Операційні витрати включають:

адміністративні витрати - це загальногосподарські витрати.

витрати на збут - це витрати на рекламу тощо.

інші операційні витрати - це собівартість реалізованих виробничих запасів, сумнівні борги, витрати від знецінення запасів, витрати від операційних курсових різниць, економічні санкції.

До фінансових та інших витрат належать:

сплата відсотків - в позиковий капітал;

витрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів;

інші витрати і витрати, не пов’язані з операційною діяльністю;

Чистий прибуток - це прибуток, що надходить у розпорядження підприємства після сплати податків на прибуток. Прибуток будь-якого підприємства формується за рахунок таких джерел:

прибуток від реалізованої продукції(прибуток від операційної діяльності = виручка від реалізації продукції без ПДВ - повна собівартість продукції);

прибуток від продажу майна, від продажу матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо (Ціна продажу - залишкова вартість об’єкта який продається).

прибуток від позареалізаційних операцій - прибуток від спільної діяльності підприємства, відсотки за придбаними акціями і іншими цінними паперами, штрафи, доходи від володіння борговими зобов’язаннями, роялтінг.

Функції прибутку:

. Оцінка економічного ефекту, одержаного від діяльності підприємства.

. Джерела розвитку виробництва.

. Стимул ефективного функціонування підприємства.

. Наповнення бюджетів різних рівнів, як орієнтир доцільного розподілу ресурсів у суспільстві.

Величина прибутку по товарній продукції:

 (8.1)

де Цт - вартість товарної продукції за період;

Ст - повна собівартість продукції за період (врахована в кошторисі витрат на виробництво);

С’ті - повна собівартість одиниці товарної продукції за період.

Аналітичний метод:

. Розраховується базова рентабельність продукції.

. Визначається прибуток планового періоду.

. На основі методів економічного аналізу обчислюється вплив окремих факторів (зміна обсягу [V] продукції, її якості, собівартості) на розмір планового прибутку.

. Розраховується плановий прибуток як сума прибутку по базовій рентабельності і результатів впливу виявлених факторів

. Визначається підсумковий розмір прибутку планового періоду, який враховує зміни прибутку в нереалізованих залишках готової продукції на початок і кінець періоду:

пПл п = Ппл + (Пн п - Пк п) (8.2)

Показник прибутку від реалізації робіт визначається, виходячи з обсягу робіт у вартісному виразі і їх собівартості.

Балансовий прибуток:

Пбал = Преал + Ппоз + Пінше (8.3),

де Ппоз - прибуток позареалізаційних операцій включає операції, які не відносяться до основної діяльності підприємства і не пов’язані з реалізацією продукції (реалізація акцій %, штрафи, що сплачуються іншими підприємствами за порушення договірних операцій).

Пінше - прибуток від інших реалізацій включає в себе прибуток від реалізації продукції або послуг непромислових господарств, які відносяться до балансу підприємства, доходи від продажу товару, матеріальних цінностей, які не брали участі у виробництві.

підприємство персонал прибуток

8.3 Оподаткування та розподіл прибутку

Показник оподаткованого прибутку:

Поп=ВДск-(ВВзп +А зп) (8.4)

де ВДск - скоригований валовий доход підприємства;

ВВзп - валові витрати виробництва та обігу у звітному періоді;

Азп - сума відрахувань за звітний період.

Скоригований валовий доход підприємства за звітний період:

 (8.5)

де ВДск.з.п. - валовий доход підприємства за звітний період;

Зі - сума по і-тому елементу, на яку зменшується валовий доход (ВД) підприємства згідно законодавства;

ВДз.п. - сума загального доходу підприємства від цих видів діяльності.

Валові витрати - сума загальних витрат підприємства в грошових, матеріальних і нематеріальних формах.

Чистий прибуток:

Пч = Поп - Н - Іоп (8.6)

де Іоп - інші обов’язкові платежі до бюджетів всіх рівнів;

Поп - показник оподаткованого прибутку;

Н - податок на прибуток.

Нерозподілений прибуток - прибутки, які використовуються на розвиток виробництва резервного фонду.

Бухгалтерський прибуток - величина, що залишається після сплати зовнішніх явних витрат (ці витрати пов’язані з використанням матеріалів і т. ін.).

Економічний прибуток - загальна виручка за відрахуванням зовнішніх (явних) і внутрішніх витрат.

Внутрішні (неявні) витрати - витрати. які підприємство несе в результаті своєї діяльності, аж поки не сплатить.

Нормальний прибуток - мінімальний (min) розмір винагороди підприємству за його діяльність (організацію ресурсів і управління виробництвом). Згідно з законом про оподаткування прибутку підприємством оподаткований прибуток обчислюється:

Поп.=В.Д.-(В.В.+А) (8.7)

де - В.Д. - валовий дохід;

А - амортизація

В.В. - валові витрати.

Розподіл прибутку здійснюється на базі нормативів.

При плануванні нормативів враховуються:

. Фінансові вимоги держави.

. Завдання розширеного відтворення виробничих фондів.

. Можливість використання кредитних джерел для капітальних вкладень.

. Обсяг засобів (коштів), що призначені для поповнення фондів цільового призначення.

Прибуток можна розділити на дві частини:

прибуток, що спрямовується у вигляді виплат власником корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (заохочувальний захід), на соціальну підтримку - розподілений прибуток.

прибуток, що залишається на підприємстві як джерело фінансування (нерозподілений прибуток), останній спрямовується на створення резервних та інвестиційних фондів.

Чистий прибуток, призначений для утворення фонду споживання, фонду матеріального заохочення і фонду соціального розвитку.

Для товариств фонди цільового призначення:

резервний фонд;

фонд накопичення;

фонд споживання;

частина прибутку, яка розподіляється між засновниками.

Фонди спеціального призначення, що утворюються згідно засновницьких документів - фонди накопичення і споживання.

Резервний фонд - утворюється для гарантування ефективної діяльності підприємства (покриття кредитної заборгованості).

8.4 Рентабельність виробництва продукції та основні напрямки її підвищення

Рентабельність - відносний показник, що характеризує рівень ефективності або прибутковості підприємства.

Рентабельність окремих видів продукції:

 (8.8)

Рентабельність продукції підприємства:

 (8.9)

Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут.

Рентабельність виробництва:

 (8.10)

де Со.ф. - вартість основних фондів;

Ок. н. - оборотні кошти;

На - нематеріальні активи.

Основні фактори підвищення рентабельності:

. Ріст прибутку.

. Зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів.

. Зниження собівартості виробів.

Фактори які впливають на величину прибутку:

зовнішні (природні умови, податкові умови, штрафні санкції);

внутрішні

а) виробничі;

б) невиробничі.

Виробничі:

екстенсивні;

інтенсивні;

Невиробничі:

постачальна та збутова діяльність, соціальні умови праці побуту.

ТЕМА 9. ЕФЕКТИВНІСТЬ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

.1 Поняття ефекту та ефективності. Види ефективності

Ефект - результат від будь-якого заходу, який найчастіше виражається певною грошовою сумою.

Ефективність виробництва - комплексне відображення кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

 (9.1)

Розрізняють:

. Кінцевий результат процесу виробництва (обсяг продукції).

. Народногосподарський результат роботи підприємства. До обсягу продукції додаємо її споживчу вартість (обсяг продукції + споживча вартість = прибуток є фінансовий результат).

. Фінансовий результат - (прибуток).

Ефекти бувають економічні і соціальні.

Соціальний ефект - збільшення нових робочих місць або рівня зайнятості людей взагалі.

Ефективність виробництва:

а) За наслідками:

економічний

соціальний;

б) За місцем одержання ефекту:

локальна

народногосподарська;

в) За ступенем збільшення ефекту:

первісна

мультиплікативна;

г) За метою визначення:

абсолютна

порівняльна ефективність.

д) За умовами оцінки:

реальна (по даним бух обліку)

розрахункова (по плановим показникам)

умовна (в межах структурного підрозділу)

Абсолютна ефективність - характеризує питому в розрахунку на 1-цю витрат чи ресурсів) ефективність діяльності підприємств за певний проміжок часу.

Порівняльна ефективність - порівняння можливих варіантів господарювання і вибір кращого.

Первісна ефективність (одноразова) - впровадження на підприємстві прибуткових, технічних, організаційних та економічних заходів.

Мультиплікативний ефект:

Мультиплікативний ефект - повторення ефекту і примноження його завдяки іншим заходам на підприємстві.

Класифікація чинників зростання ефективності:

За видами витрат і ресурсів (джерела підвищення).

За напрямками розвитку і удосконалення виробництва.

За місцем реалізації у системі управління виробництвом.

Синергічна ефективність - комбінований вплив сукупності інновацій на фінансово-економічний стан суб’єкта господарювання.

Загальна ефективність виробництва пов’язана з визначенням критерію і відповідної йому системи показників.

Єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності можна вважати зростання продуктивності (живої і уречевленої праці).

Максималізація обсягу чистої продукції - національного доходу по відношенню до витрат праці (живої і уречевленої праці персоналу і виробничих фондів підприємства).

На рівні підприємства максималізація прибутку за умов економічно обґрунтованої системи цін на вироблену продукцію та оплати праці, яка залежить від кінцевих результатів роботи.

9.2 Показники та критерії абсолютної та порівняльної економічної ефективності

Показник - якісна оцінка або кількісний параметр, який характеризує стан об’єкта, явища або процесу.

По наявності показники:

фізичні;

технічні;

економічні.

По повноті інформації показники:

прості;

комплексні;

узагальнюючі.

Критерій - мірило стану оцінки об’єкта представляє відмінну ознаку або умову, на основі якої відбувається оцінка параметра.

В основу критерію покладені якісні і кількісні територіальні показники (властивості і параметри), що відображають стан об’єкта.

Якщо показник - це характеристика стану об’єкта, то критерій мірило цього стану.

По характеру здійснених витрат всі види ефективності поділяють на 2 групи:

Ефективність ресурсів, що використовуються.

Ефективність витрат (всіх спожитих ресурсів).

До першої групи відноситься ефективність виробничих фондів, трудових ресурсів, нематеріальних ресурсів.

До другої групи відноситься ефективність капітальних вкладень і поточних витрат, ефективність загальних витрат.

Узагальнюючий показник витрат є розмір капітальних вкладень, а результатів виробництва - чистий прибуток.

За умовами оцінки ефективність поділяють на:

реальну;

розрахункову;

умовну.

Реальна відображає фактичний рівень витрат і результатів по даним бухгалтерського обліку.

Розрахункова - на проектних і планових показниках. Отримують їх шляхом розрахунку.

Умовна - умовні ціни на продукцію (госпрозрахункова).

Економічна ефективність капітальних вкладень визначається за допомогою показників, їх абсолютної та порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність показує загальну величину віддачі капітальних вкладень та обчислюється відношенням величини економічного ефекту до величини самих затрат.

Загальна:

 (9.2)

Або загальна при модернізації:

 (9.3)

де Пч - чистий прибуток річний;

К - капітальні вкладення;

D Пч - річний приріст чистого прибутку.

Строк окупності капітальних вкладень:

 (9.4)

 (9.5)

Критерієм ефективності капітальних вкладень є умова: одержаний показник ефективності капітальних вкладень повинен бути більше нормативного: Е > Ен.,а строк окупності - менше: Т < Тн.

Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здійснюють тоді, коли необхідно вибрати кращий варіант проектів інвестування виробництва.

Строк окупності додаткових капітальних вкладень :

 (9.6)

де DС - річна економія за рахунок зниження собівартості;

С - собівартість продукції;

DК - додаткові капітальні вкладення по більш капітальному варіанту.

 (9.8)

 (9.9)

 Показник порівняльної економічної ефективності капітальних вкладень:

 (9.10)

 (9.11)

де Тд - строк окупності.

 (9.12)

При дотриманні цієї умови додаткові капітальні витрати ефективні, тобто більш ефективним являється варіант 2, при недотриманні - варіант 1.

. Показник понаднормованого чистого прибутку:

Тн ×П1 - К1 < Тн × П2 - К2 Þ Тн × Пі - Кі ® max (9.13)

П2 - Ен ×К2 > П1 - Ен × К1Þ Пі - Ен × Кі ® max (9.14)

. Приведені витрати:

Впр = С + Ен × К ® min (9.15)

Впр = Тн × С + К ® min (9.16)

де С - річна собівартість продукції;

К - коефіцієнт капітальних вкладень у виробничі фонди підприємства.

Приведені витрати - сума поточних витрат і нормованих витрат додаткової праці.

Повні витрати на будівництво складаються із абсолютної суми капітальних вкладень і втрат від їх заморожування.

Капітальні витрати, які визначені з врахуванням строку їх заморожування і недотриманої в зв’язку з цим віддачі називаються приведеними капітальними витратами.

.3 Конкурентоспроможність та її оцінка

Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об’єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об’єктами даного ринку. Конкурентоспроможність можна розглядати стосовно найрізноманітних об’єктів: проектно-конструкторської документації, технології виробництва продукції, окремого проекту, окремої фірми (підприємства, організації), галузі, регіону, країни в цілому.

Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність до ефективної господарської діяльності та забезпечення прибутковості за умов конкурентного ринку. Інакше кажучи, конкурентоспроможність підприємства - це здатність забезпечувати випуск і реалізацію конкурентоспроможної продукції.

Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників.

Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість і витрати. Моделювання та визначення рівня конкурентоспроможності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалізації) на відповідному ринку.

Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник продукції має обов’язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності продукції починається з визначення суттєвих споживчих властивостей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації.

Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно знати:

конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;

можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;

розрахунковий рівень ринкової ціни товару;

очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;

визначальні параметри продукції основних конкурентів;

найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них;

термін окупності сукупних витрат, зв’язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару.

Конкурентоспроможність конкретного об’єкта бажано вимірювати кількісно, що уможливить управління її рівнем. Для цього необхідна інформація, що характеризує корисний ефект даного об’єкта та об’єктів-конкурентів за нормативний строк їхньої служби й сукупні витрати протягом життєвого циклу об’єктів.

Корисний ефект - це віддача об’єкта, інтегральний показник, що розраховується на підставі окремих об’єктивних показників якості об’єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу. Його можна вимірювати в натуральних одиницях (наприклад продуктивність однопараметричних машин та устаткування), грошовому виразі або в умовних балах (для об’єктів з кількома важливими параметрами, що доповнюють один одного).

Сукупні витрати протягом життєвого циклу - це ті витрати, які обов’язково потрібно зробити, щоб одержати від об’єкта відповідний корисний ефект.

Конкурентоспроможність об’єктів, для яких неможливо розрахувати корисний ефект чи сукупні витрати, можна визначити за результатами експериментальної перевірки в конкретних умовах споживання, результатами пробного продажу, експертних та інших методів.

Кількісну оцінку конкурентоспроможності однопараметричних об’єктів (наприклад машин та устаткування) можна зробити, користуючись формулою:

,(9.17)

де  - конкурентоспроможність продукції на конкретному ринку, частка одиниці; ,  - ефективність відповідно оцінюваної продукції і продукції-конкурента, одиниця корисного ефекту/одиниця валюти; , ,  - коригуючі коефіцієнти, що враховують конкурентні переваги.

Ефективність продукції [] визначається зіставленням її корисного ефекту за нормативний строк служби () із сукупними витратами протягом життєвого циклу (), тобто

.(9.18)

Корисний ефект зазвичай розраховується за одним показником, узятим для оцінки конкурентоспроможності того чи того виду продукції (продуктивність, потужність, енергоємність, калорійність тощо). Зокрема корисний ефект однопараметричних машин за нормативний строк служби рекомендується визначати за формулою:

,(9.19)

де  - нормативний строк служби машини, років;  - погодинна паспортна продуктивність машини;  - річний фонд часу роботи машини;  - коефіцієнти, що характеризують невідповідність показників якості машини вимогам споживачів.

До показників (коефіцієнтів), що зменшують корисний ефект, належать: 1) коефіцієнт зниження продуктивності машини в міру її техніко-економічного старіння; 2) показники погіршання безвідмовності й ремонтопридатності; 3) показники рівня шуму, вібрації та інші показники ергономічності та екологічності машини; 4) показник організаційно-технічного рівня виробництва у споживачів машини.

Сукупні витрати протягом життєвого циклу однієї машини можна визначити за такою формулою

, (9.20)

де  - кошторисна вартість маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;  - кошторисна вартість організаційно-технологічної підготовки виробництва нової машини; ,  - кількість машин, яку передбачається виготовити за даною конструкторською і технологічною документацією (, якщо є тільки один виробник даної машини);  - витрати на виробництво машини (без амортизації попередніх витрат);  - витрати на впровадження машини в споживача, що включають транспортні витрати та кошторисну вартість будівельно-монтажних і пускових робіт;  - витрати на експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт у -му році (без амортизації попередніх витрат);  - витрати на демонтаж і ліквідацію (реалізацію) елементів основних виробничих фондів (включаючи саму машину), що вибувають з експлуатації у зв’язку з освоєнням і впровадженням нової машини. Якщо ці витрати менші за дохід від реалізації елементів основних фондів, що вибувають, то у формулі (9.20) вони мають бути зі знаком мінус, якщо більші - зі знаком плюс.

Соціально-економічне значення підвищення якості і конкурентоспроможності продукції полягає в тім, що заходи такого спрямування сприяють формуванню ефективнішої системи господарювання за умови ринкових відносин. Соціально-економічна ефективність підвищення рівня якості та конкурентоспроможності продукції, що виробляється підприємствами, полягає передовсім у такому:

) високоякісна й конкурентоспроможна продукція завжди повніше та ліпше задовольняє суспільно-соціальні потреби в ній;

) підвищення якості продукції є специфічною формою виявлення закону економії робочого часу: загальна сума витрат суспільної праці на виготовлення й використання продукції більш високої якості, навіть якщо досягнення такої зв’язане з додатковими витратами, істотно зменшується;

) конкурентоспроможна продукція забезпечує постійну фінансову стійкість фірми, а також одержання нею максимально можливого прибутку;

) багатоаспектний вплив підвищення якості та, як наслідок, конкурентоспроможності продукції не тільки на виробництво та ефективність господарювання, а й на імідж і конкурентоспроможність підприємства в цілому.

.4 Система показників та чинники зростання ефективності виробництва

Після вибору найбільш ефективного варіанту визначається економічна ефективність від його використання. Розрахунки економічного ефекту базуються на порівнянні показників прийнятого та базового варіанту без урахування дисконтування одноразових затрат. За базу в залежності від поставленої мети приймаються такі показники:

). Узагальнюючі показники ефективності виробництва:

рентабельність виробництва;

виробництво чистої продукції на одиницю витрат ресурсів;

прибуток на одиницю загальних витрат;

рівень задоволення потреб ринку.

). Показники ефективності використання праці:

темпи зростання продуктивності праці;

відносне вивільнення працівників;

трудомісткість одиниці продукції;

коефіцієнтні використання корисного фонду робочого часу;

зарплатомістність одиниці продукції.

). Показники ефективності використання виробничих фондів:

загальна фондовіддача;

рентабельність ОФ;

фондовіддача акт. частини ОФ;

матеріаломістність одиниці продукції;

фондомістність.

). Показники ефективності використання фін. коштів:

оборотність ОК;

рентабельність ОК;

відносне вивільнення ОК;

строк окупності інвестицій;

рентабельність інвестицій;

питомі капіталовкладення.

Чинники зростання ефективності:

Джерела підвищення ефективності:

зростання прод-сті праці;

зниження фондомісткості, з/пмісткості, трудомісткості;

раціональне використання природних ресурсів.

Основні напрямки розвитку на вдосконалення:

врахування досягнень НТП;

покращення структури виробництва;

поліпшити організацію праці;

досягнення конкурентоспроможності послуг;

планування і мотивація діяльності;

зовнішньоекономічна діяльність.

За місцем реалізації у системі управління виробництвом:

Внутрішні чинники:

тверді

м’які

Тверді: технологія; устаткування; м-ли та енергія; вироби;

М’які: працівники; організація та системи; методи роботи; стиль управління;

. Зовнішні чинники:

державна ек. та соц. політика;

інституціональні механізми;

інфраструктура;

структурні зміни.